Правопис проти піар-служб, авторів, паспортистів та SEO-фахі

[Кувалда]

Правопис проти піар-служб, авторів, паспортистів та SEO-фахівців
Літературний редактор «Телекритики» Катріна Хаддад-Розкладай вважає, що через неврегульованість багатьох мовних питань в українському правописі, літредакторові ЗМІ щодня доводиться самотужки приймати рішення в питаннях, які б в ідеалі мала унормувати наукова спільнота. А ще постійно дискутувати з авторами і їх уявленнями про граматику. Боротися з бажанням SEO-фахівців написати усі назви латинкою. Відбиватися від нав’язливих вимог піарників писати назви їх компаній великими літерами.

Про мову і не тільки – розмова «Редакторського порталу» з Катріною Хаддад-Розкладай, яка, крім того, що редагує «Телекритику», також є старшим науковим співробітником філологічного відділу Великої української енциклопедії, кандидатом філологічних наук та відомим поетом.

Катріно, якими були твої перші дії на посаді літредактора? З чого треба було починати?

- Прийшовши в «Телекритику» у 2007 році, ми з редактором одразу прописали всі назви телеканалів та інших ЗМІ, щоб уніфікувати їх написання на нашому сайті. Але не все виявилося просто. Річ у тім, що якісь назви є абревіатурами (їх пишемо великими літерами і без лапок), решту ж, які абревіатурами не є – в лапках і перше слово з великої (щодо лапок є винятки, але зараз хочу сказати про велику літеру). Тут же не забарилася реакція з боку піар-відділів каналів: піарники дуже люблять, щоб назви їхніх телеканалів писали великими буквами. Їхній аргумент: «Це торгівельна марка і ми так зареєстровані». Насправді, це смішний аргумент, бо всі ТМ реєструються прописними літерами, так само як у паспортах імена-прізвища теж друкують прописними. Але правопис від цього не змінюється.

Ще є така пошесть, що в назві холдингу чи організації пишуть усі слова з великої літери. Це вплив англійської граматики, в українській мові в таких випадках із великої літери пишеться лише перше слово. Приміром, правильно писати «Сегодня мультимедіа», а не «Сегодня Мультимедіа», «Інститут медіаправа», а не «Інститут Медіа Права», «Український медіахолдинг», а не «Український Медіа Холдинг»…

Власне, оце «медіа» – теж одне з перших правил, написання якого потрібно було уніфікувати по всіх текстах «Телекритики», бо траплялося воно ледь не в кожному рядку. Тоді у доступних мені словниках слів із «медіа-» не було, а в правописі воно підпадало одразу під два правила. Пам’ятаю, я навіть звернулася до колег на кафедру української мови Харківського національного університету, ми порадилися й вирішили, що правопис дозволяє подвійне написання – разом і через дефіс. Але не окремо. Окремо – це знову-таки вплив англійського синтаксису, де іменник у ролі означення стоїть перед означуваним словом. Оскільки мені хотілося уніфікувати написання слів із «медіа-» на «Телекритиці», я запропонувала писати разом. А потім почали з’являтися не дуже красиві поєднання кількох голосних: «медіаосвіта» (і-а-о) або «медіаінвестиція» (і-а-і), відтак ми розширили своє правило: у випадках, коли друга основа починається з голосної, «медіа-» пишемо через дефіс.

Як ви чините в ситуації, коли організації наполягають на безграмотному написанні своїх назв?

- Ми вирішили, щоб не битися до крові з піар-службами, чинити так: в описовій мові пишемо грамотно, а коли подаємо назву в лапках, то пишемо так, як наполягають у піар-службах. У нас якось навіть примітка була: «Всупереч українському правопису, але за наполяганням представників такого-то телеканалу пишемо його назву так-то». Або ще один приклад. Коли Вальдемар Дзікий працював генеральним директором телеканалу «Україна», піар-служба наполягала, що його прізвище треба писати на англійський манер «Дзікі». Хоча це суперечить українській традиції запису польських прізвищ: ми ж не пишемо «Квасьнєвські». Ми пішли на поступки, бо заклики до здорового глузду виявилися марними.

Те, що доводиться жорстко дискутувати з піарниками на граматичні теми, я зрозуміла. А як реагують на правки автори?

- Я сама автор, може, тому в мене дуже ніжне ставлення до авторського тексту. Доводиться просто-таки боротися з собою, коли випадає серйозно правити. Завжди виходжу з того, що раз автор вдався до певного стилю, може, і не найвдалішого, ужив певний зворот, може, і не найвлучніший, це все одно його право.

Тим не менш авторів весь час доводиться переконувати. Кожен наполягає на своєму. Особливо, коли йдеться про речі, не зафіксовані у словниках або погано прописані у правописі.

З українською мовою дуже важко працювати через неврегульованість багатьох правописних моментів. Коли щось правлю в російському тексті, можу легко послатися щонайменше на Розенталя чи на авторитетний портал «Грамота.ру», а в нашому «Правописі» є чимало правил, прописаних не детально: нібито логіку пояснено, дано приклади, зазначено винятки, а далі сказано «тощо». Як правило, всі проблеми й дискусії виникають у зоні «тощо». А ще є автори, які не визнають Святослава Караванського чи Бориса Антоненка-Давидовича… Не визнають – і все. Так будь-яке мовне питання перетворюється на бурхливу, а головне – нескінченну полеміку. Головна проблема – брак словників (причому словників авторитетних, а ліпше б академічних), які б оперативно опрацьовували весь обшир нових слів, що з’являються в мові. Звісно, є онлайн-словники, але кажу відповідально: вони з помилками. З ними можна звірятися, бо все одно іншого виходу немає, але покладатися на них остаточно не можна.

Тобто деякі питання треба вирішувати волюнтаристськи?

- У межах своєї мовної території ти маєш бути авторитетом. От, приміром, я зараз веду боротьбу за те, щоби звузити до мінімуму написання іншомовних назв латинкою. Тому що в ідеалі все треба писати засобами своєї мови. На що мені заперечують: «А як ти писатимеш Deutsche Welle, приміром?». Але моя позиція така: якщо слово засвоїлося мовою, якщо вже утворюються однокореневі слова, його треба записувати кирилицею. Наприклад, «фейсбук». Ми всі відміняємо: фейсбуку, на фейсбуці. Аналогічно слово «твітер», яке має похідне дієслово «твітнути». Але багато хто пише латинкою Facebook. Як мене переконували, це краще для SEO, щоб підвищувати індексацію тексту, бо пошуковики працюють на назву латинкою.

А як ви пишете іншомовні назви – з великої/малої літери, в лапках чи без?

- Раніше в нас була чітка позиція: якщо йдеться про назву компанії, то пишемо кирилицею в лапках або латинкою і без лапок, а якщо про загальну назву – то з малої, кирилицею і без лапок. За аналогією з «Мерседес» або Mercedes (компанія), але «приїхав на мерседесі». Або компанія «Фейсбук» чи Facebook, але «написав у своєму фейсбуку(ці)».

Як ви даєте раду з написанням іншомовної термінології, яка в мові фахівців уже закріпилася англійською?

- Якщо практики вже послуговуються певним словом, не бачу потреби замінювати його на «правильний» мовний відповідник. У мене була ціла історія зі словом «сторітелінг». Українською цей «сторітелінг» звучить, прямо скажемо, не дуже. Я зайшла у спільноту перекладачів у фейсбуку і запитала, як би вони перекладали це слово, чи є якісь українські терміни, які вживаються на заміну цього англіцизму. Мені відповіли, що є низка наукових статей, які виходили ледь не у ВАК-івських виданнях (тобто не дуже-то й доступних пересічному літредактору) із обґрунтуванням вживання слова «оповідування» замість «сторітелінг». Але напишеш зараз «оповідування» – ніхто не зрозуміє, що йдеться про «сторітелінг». У результаті хтось із авторів запропонував варіант «розповідання історії». Мені він видався найбільш прийнятним.

Нам потрібні термінологічні семінари. Наукові, при Інституті української мови, приміром. Хай би там зустрічалися україністи, які би пропонували україномовну версію слова, щоб воно зазвучало по-нашому, і фахівці даної галузі, щоб у процесі мовної адаптації не перекрутився зміст. Бо ми часто працюємо навпомацки, послуговуючись останнім правописом, досить давніми рекомендаціями Караванського чи Антоненка-Давидовича зі стилістики, та словниками, які не містять великої кількості нових слів.

Зараз усі традиційно нарікають на велику кількість запозичених слів …

- Треба розуміти, що одна із функцій мови ЗМІ – вводити у мову нові слова й вислови. Лавина запозичень свідчить не про те, що з мовою щось негаразд, а про стан суспільства, яке лише споживає продукти, зроблені десь там і, відповідно, названі десь там. Зрештою, іншомовні запозичення – один із засобів збагачення мови. Він працював завжди. Є запозичення, які вже навіть не сприймаються як такі: приміром, «парасоля» чи «краватка» звучать уже цілком звично. Але що справді важливо – то це дотримуватися фонетичних і граматичних особливостей рідної мови, вводячи в неї нові слова. От, приміром, слово «продакшн». Збіг кількох приголосних не характерний для нашої мови. Росіяни освоїли це слово як «продакшен». Мені це ріже око, бо воно незвично, але я розумію мовну логіку такого рішення.

В українській є слово «промоція», яке дозволяє уникнути написання «промоушн». Чому б тоді не поширити це за аналогією і на «продакшн» – «продакція»?

- Могло би бути, як на мене. Але потребує обговорення фахівців. Я особисто боролася зі словом «програмінг». Бо це чистої води «програмування». Мені казали, що це не просто програмування, а лише програмування каналу, забуваючи, що в мові більшість слів багатозначні й це лише одне зі значень слова.

Є ще один нюанс: ті передові практики, які їздять за кордон і привозять нові слова й поняття, не дуже обізнані з українською мовною традицією. На жаль, для великої частини з них російська мова є основною. Тому в сенсі мовотворення вони, а отже й мова, йдуть за російським шаблоном.

Як регулюються стосунки літредактора з головним редактором, редакторами відділів/підсайтів?

- У випадках, коли конфлікт «літредактор – автор» загострюється, редактор зазвичай стає на бік автора, а не літредактора. Мені це не дуже приємно, але я розумію, що це називається «дипломатичне врегулювання». А я сама завжди і скрізь ратую за дипломатію.

Якого роду конфлікти виникають з авторами?

- Приміром, у нас був текст, у якому автор ставив лапки щоразу, коли мав на увазі переносне значення слова. Але слова в переносному значенні лапок не потребують. У лапки беремо слово, коли ставимо під сумнів або іронічно натякаємо: «так званий». Причому тут є два варіанти написання: або так звана зірка або «зірка». Варіант «так звана “зірка”» теж є неправильним. Довелося з автором схрестити списи.

Баталії через лапки?!

- І не тільки. Так само була велика суперечка, як писати в російськомовному тексті «Перестройка» – з малої, великої, в лапках чи без. З точки зору логіки – з великої і без лапок, але російською його чомусь прийнято писати з маленької і без лапок, автор наполіг на написанні з великої, а я радо погодилася. До речі, так само є різні варіанти написання Помаранчева революція, Арабська весна, де велика – мала літера, лапки чи їх відсутність ще є й показником ставлення автора до цих історичних подій.

Або, приміром, слово «сім’я» у значення «родина Президента України та афілійовані до неї особи». Трапляється кілька варіантів написання, я ж пишу або з великої без лапок (бо така сім’я в нас одна і всі її знають, це як Угода чи Закон, коли мається на увазі одна конкретна угода чи закон), або в лапках, коли в авторській інтонації звучить «так звана сім’я». Бо це явно відсилає до сім’ї в мафіозному розумінні.

З мого досвіду, мінними полем може виявитися навіть написання прізвищ українською…

- Безграмотні паспортисти наробили купу проблем літредакторам. От є народний депутат Ландік, приміром, який мав би писатися «Ландик». І є депутат Калєтнік, який би мав правильно писатися «Калетник». Ми спочатку й писали їх грамотно, але журналістка, яка з ними контактувала, втомилася вислуховувати претензії, тож тепер пишемо «як у паспорті».

Ще гірша ситуація з транслітерацією іноземних прізвищ…

- Тут взагалі хто як хоче, так і пише. Якось я вичитувала переклад для сайту «Медіаграмотність», там фігурував «Осама бен Ладен», хоча якщо брати з мови оригіналу, без посередництва англійської, по-нашому має бути «Усама».

Зараз я паралельно працюю у філологічному відділі Великої української енциклопедії. Перша проблема, з якою стикнулася на цій роботі – як писати прізвища літераторів зі Сходу. Ми офіційно звернулися до Інституту сходознавства, вони зібрали науковий семінар, де були фахівці з арабської, японської, в’єтнамської, китайської та інших східних мов. Зійшлися на тому, що вони дадуть рекомендації з передачі імен та прізвищ засобами міжнародного фонетичного алфавіту (є така штука), а вже потім україністи вироблять рекомендації щодо передачі цього всього українською.

Мені здавалося, такою роботою мав би займатися Інститут української мови…

- Мова взагалі має бути частиною державної політики. Але Інститут української мови, як на мене, дещо консервативна установа, яка не те що не бере участі в мережевих форумах і спільнотах, а й на листи не дуже відповідає: колись на початку своєї кар’єри літредактора я писала звернення в Інститут української мови з проханням розтлумачити якісь складні моменти правопису (зараз уже й не згадаю, про що саме йшлося), але переконалася, що це безнадійна справа.

Я спостерігаю останнім часом у суспільстві домінує поблажливе ставлення до граматичних помилок, яке призводить до бажання ЗМІ взагалі зекономити на літредакторах. Чи помічаєш ти це? З чим це пов’язано, на твою думку?

- Для мене поблажливість до безграмотності є одним із побічних виявів лібералізації. Бути безграмотним зараз не соромно. Я, звісно, не закликаю розстрілювати за одруківки, як у сталінські часи, але для мене це є ознакою загального ігнорування суспільством будь-яких правил – дорожнього руху, безпеки праці, ГОСТів, чи то пак ДСТУ... Ну і граматики в тому числі.

Леся Ганжа, Редакторський портал