<< Складні прийменники Зміст Складне речення >>

Додаток прислівниковий.

Значіння його і вживання § 173.

Принагідно вже казано, що саме значіння прислівника в’яже його понад усім із дієсловом. Прислівник це насамперед придієслівний додаток. Коли роля дієслова, як присудка, виявляти активну ознаку підмета, то роля прислівника вказувати на якусь ознаку дієслова. А відповідно до того, що хоч особове дієслово й буває присудком найзвичайніше, та все ж не виключно, бо його можуть заступати й присудкові додатки, як прикметник, прислівник, іменник, так само й прислівниковий додаток може бути не тільки при дієслові, а й при прикметнику та прислівнику (далеко рідше і то тільки щодо деяких прислівників) і навіть при іменниках (винятково, дуже рідко). Не маючи якихось формальних засобів зв’язку з керівним словом і визначаючи його (зв’язок) тільки своїм змістом, прислівниковий додаток більше супроти інших частин речення намагається посідати в реченні стале місце, принаймні щодо близькости до керівного слова, надто ж коли своїм значінням прислівниковий додаток може в’язатися з кількома словами в реченні.

Взагалі прислівникові додатки дуже поширені в мові, і їх може бути по декілька навіть поряд, як от Я сказала, що справді трохи незграбно пошито. (Л. Україн.) Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця. (С. Васильч.)

От декілька прикладів на вживання прислівників не при дієслові:

Висіли на шовковинках голуби, зроблені теж із шпалерів. (Гр. Кв.-Осн.).

Коли поставити підкресленого прислівника перед дієприкметником зроблені, ми зараз же зміняємо зміст речення, бо тоді теж залежатиме від дієприкметника, а в наведеній фразі воно стосується до шпалерів.

Вони вже тепер клопочуться більше для конкуренції перед ротним. (В. Виннич.)

У "більше клопочуться" буде інший зміст.

І чую — одживають десь у грудях свіжі струмочки. (С. Васильч.).

З іменниками прислівники в’яжуться найбільше тоді, коли ті іменники походять із дієслів, отже зберігаючи дієслівні конструкції:

Один із них — трохи жартівник. (З перекл.)

Граф Адольф уже не миє ніжно-хижим рухом руки, ласуючи з от-от-от перемоги. (В. Виннич.)

Незвичайна конструкція от-от-от перемоги могла з’явитися з от-от-от переможе тощо.

Але прислівники міри якости досить звичайні при прикметниках якісного значіння, як от дуже, трохи, надзвичайно, страшенно, мало, вельми тощо в парах дуже великий, надзвичайно дорогий тощо. А такі прислівники, як ще, вже, в’яжуться з усіма членами речення і звичайно стоять перед керівним словом безпосередньо.

Із попереднього ми знаємо, що і прислівники як розряд слів, і прислівникові конструкції не завсіди гостро відмежовані від інших мовних груп. У § 92 ми бачили, напр., що є чимало випадків у мові, коли ми не можемо сказати, що перед нами іменник із прийменником чи прислівник. До того ще можна додати, що не завсіди ми можемо й визначити, що перед нами додаток іменниковий без прийменника чи прислівник. Так, ранком само по собі може бути і тим і тим як до контексту, іноді явно додаток іменниковий, іноді явно додаток прислівниковий, іноді ж з однаковими підставами його можна віднести і до першого і до другого. Знаючи твердо способи парування слів у реченні, характерні ознаки згоди, підрядности й прилягання, нам, певна річ, легше й виявити, до чого саме належить слово. Коли, напр., з словом ранком в’яжеться прикметниковий додаток, не може бути жадного сумніву, що перед нами додаток іменниковий, бож прикметникові додатки можуть бути при іменниках. Знов же не може бути сумніву щодо надежности, напр., миттю в реченні вони миттю прибігли, оскільки зовсім неможливий прикметниковий додаток до слова миттю, хоч уже тільки як додатковий іменник ми повинні розглядати в ту мить, в одну мить тощо. Але у нас нема твердих підстав мати за прислівниковий додаток у я бачив його сьогодні ранком, бож можна сказати й раннім ранком. А вже цілком двозначне речення я невдоволений ранком . Адже його можна розуміти і так, що ранком додаток іменниковий, себто як "невдоволений братом", "невдоволений нічим", "невдоволений тим ранком" і т. ін., і так, що ранком прислівниковий додаток (коли?). Місце, як знаємо, хоч і має деяке значіння в структурі речення, але в даному разі справи не може вирішити, бо повної сталости місця за членами речення в українській мові немає.

У § 153, між іншим, були наведені зразки складних підметів, що подекуди схожі вже на прислівники, про що там і зауважувано. Та такі прислівникові словосполучення ще виразніші щодо своєї ролі в реченні (як додатків прислівникових) у деяких інших випадках. Взагалі можна говорити про складні прислівники, як говорилося вже про складні інші члени простого речення.

В такі складні прислівники увіходить слово в формі назовного відмінку. З нижче поданих прикладів видно, що це справді такі словосполучення, які в певних умовах у реченні легко переходять від ролі підмета до ролі додатка прислівникового і навпаки, надто ж коли їх зіставити з прикладами в § 153.

Приклади:

Вони одна одну так люблять... оповідають одна одній. (Б. Грінч.)

Вони подали одне одному руку. (Б. Грінч.)

Дві хаті стояли одна від одної далеченько. (Б. Грінч.)

Нас (дідусь) розсилає... на дванадцять верстов сестра од сестри. (Нар. каз.)

Так поставте кобили одна від другої осібно на дворі. (Нар. каз.)

Можна в гості ходити одне до одного. (В. Виннич.)

В інтересах обох країн бути в добрих відносинах одна з одною. (З часоп.)

Скільки нісенітниць нанизав ти одна на одну, Санчо відповів Дон-Кіхот. (З перекл.)

Він забере його з собою і сплатить усе копійка в копійку. (З перекл.)

Дві тополі... одна одну хилить. (Т. Шевч.)

Звелів їх садовити купа коло купи. (Сл. Грінч.)

Коли придивитися до наведених прикладів, то ми побачимо цікаву своєрідність у підкреслених словосполученнях. Що вони не підмети це очевидно. Роля їх у реченнях прислівникова, принаймні в більшості наведених прикладів підкреслені словосполучення в цілому стосуються до дієслова і відповідають на питання як? Але це зовсім особливі словосполучення, бо в них є, як бачимо, й те, що властиве тільки підметові (назовний відмінок), а крім того є й таке, що ніби споріднює їх із додатками прикметниковими. А саме, звернувши увагу на ті підкреслені словосполучення, що в них є форми згоди, ми побачимо, що в них рід залежить від іменників, як і в усіх прикметникових додатках. Напр., нам зрозуміло, що в третьому прикладі одна від одної тільки через те, що в ньому є дві хаті, що коли б замість останнього було два стовпи, то конче й складний прислівник був би інший, бо можна тільки сказати

Два стовпи стояли один від одного далеченько.

Так само і в сьомому прикладі тому тільки одна з одною, що це стосується до країн (жіночого роду), а будь не країн, а, напр., народів, як зараз же треба змінити й одна з одною на один з одним. А в тих прикладах, де підкреслені словосполучення стосуються до займенників без родових закінчень (напр., першому й другому), або до іменників невідомого роду за відсутністю їх у реченні, як у шостому, ми або вже знаємо з самого підкресленого словосполучення, до якого роду стосується воно, абож маємо форми ніякого роду як форми спільні в певних випадках для всіх родів. Справді бо, кожен розуміє, що коли кажуть

Вони одна одну так люблять... оповідають одна одній,

то кажуть про істот жіночої статі, отже вони це множина до вона (а не він, воно). Так само в останньому прикладі вже саме словосполучення юнак до юнака (чоловічого роду) визначає рід нас, бо так може сказати, очевидно, тільки людина чоловічої статі. Щождо таких випадків, як у другому прикладі, то хоч формально нібито й тут рід визначений (ніякий), та справа в тім, що в українській мові ніякий рід може визначати й спільний рід (порівн. кожне мусить працювати і т. ін.), отож і в цьому випадку є згода тільки особливого характеру.

Таким чином, як бачимо, у тих словосполученнях, що ми їх умовно називаємо складними прислівниками, є елемент згоди. Згоджуються вони, коли що в них прикметникове слово (один), або з іменником підмета (напр., у першому прикладі), або з іменником додатковим (напр., у п’ятому прикладі). Якраз у перших випадках складні прислівники й обертаються в складні підмети дуже легко: досить усунути в них підмет однослівний, і його місце займе узгоджене з ним словосполучення. Звичайно, і навпаки: досить, напр., у зразках § 153 поставити ті іменники, що до них стосуються підкреслені словосполучення з узгодженим словом, щоб ці останні сталися складними прислівниками. В останньому, напр., там реченні кожна кожній не хоче й на крихту вступитись підкреслене словосполучення буде вже прислівниковим словосполученням, коли ми додамо вони. Але такі зміни не можливі тоді, як у складний підмет увіходять іменники, себто самостійні слова, як у прикладах, напр., перших двох із того ж таки §.

Варт іще відзначити, що складний прислівниковий додаток тягнеться до кінця речення, складний підмет до початку.

Не раз уже підкреслювано, що прикметники в’яжуться з іменниками, визначаючи їх прикмети, незалежно від того чи то будуть вони прикметниковими додатками, чи додатками присудковими. Прислівник же, не маючи зв’язків з іменниками, тяжить до дієслова, як його найзвичайніший додаток, як передусім придієслівне слово. У світлі цих основних потягів прикметника до іменника й прислівника до дієслова слід розглядати й такі паралельні форми речень, як

Ліпша смерть, як життя (О. Кобил.)

з одного боку, а з другого

Мені голотонька миліш. (Ів. Мандж.)

— див § 156. У реченнях із прикметниками більше іменникової нерухомости, у реченнях із прислівниками більше дієслівности, присудковости, ніби енергії. Справді, у фразі, напр.,

І йде (мати) на вулицю гулять,

Гордіше самої цариці. (Т. Шевч.)

підкреслене слово в’яжеться з йде (як іде?), а коли б було гордіша, це був би прикметниковий додаток до мати (яка?). Ще можна й так сказати: у словосполученні, напр., прудкіш од усього — думка супроти словосполучення прудкіша од усього — думка присудковий додаток (прудкіш) відзначається більшою самостійністю, ніж у другому (прудкіша), де цей останній самою формою вже тісніше зв’язаний із підметом, хоч основне значіння обох їх і те самісіньке. Взагалі сказати б, тембр значінь таких двох словосполучень дещо інший, різний, бо різні зв’язки у прикметників і прислівників, і вони по-різному будять думку. Речення, напр.,

Повинність вища над родинні зв’язки. (Л. Україн.)

ми сприймаємо тільки так, що присудок його "є вища", але можливе речення Повинність вище над родинні зв’язки викликає в нас дужчі дієслівні можливості як асоціяції, напр., "стоїть вище". Тим то така тільки форма речення з прислівником у присудковому додатку і надається тоді, коли треба виявити багато динаміки, сили, енерґії, напр. у закликові: Вище повинність над родинні зв’язки! (себто "піднесіть", "піднесім" чи що).

 

Дальший розвиток простого речення.

 Прикметники-іменники § 174.

Додаток прикметниковий у головних і другорядних парах речення іноді бере на себе граматичну функцію свого допарка, себто керівного іменника підмета чи іменникового додатка. Це буває взагалі в таких випадках, коли синтаксична пара "прикметниковий додаток + іменник" визначає щось одно, тобто не застосовується до різних речей чи явищ, а в’яжеться з поодиноким тільки фактом, отже править ніби за власне ймення, абож визначає щось відоме з попередньої мови чи що. У таких випадках часто самого прикметника вже досить на означення речі. Такі прикметники в ролі іменників (а їх умовно й можна назвати прикметники-іменними) бувають двох головних розрядів: тимчасові й постійні.

Тимчасові прикметники-іменники часто вживаються як наслідок простого опусту іменників в інтересах економії часу. Напр., в статті, де йде мова про багатих чи бідних людей замість пар багаті люди, багатим людям, багатими людьми, бідні люди, бідних людей і т. ін. звичайно вживають багаті, багатим, багатими, бідні, бідних тощо, бо самі ці прикметники точно те саме визначають, що й пари. У такому разі ці прикметники правитимуть за підмет і іменниковий додаток з усіма наслідками, себто можуть керувати іншими словами, з ними узгоджуватимуться прикметникові додатки і т. ін. Коли ми говоримо за якусь одну певну річ, надто ж коли при іменникові на її означення є сталий прикметник, ми раз-у-раз обходимося тільки прикметником, що таким чином, заступаючи цілу пару, своєю формою (рід, число) натякає на опущений іменник, а самим собою визначає потрібну прикмету іменника. Так, говорячи, напр., про різні (стиглі, зелені, гнилі...) ягоди, ми далі вживатимемо таких речень, як "стиглі лишають на зиму", "зелені треба відібрати", "гнилими годують свині" і т. ін., де прикметники виступають замість цілих пар і синтаксично правлять за іменники.

Такі прикметники-іменники особливо властиві поезії, де іноді ними називаються навіть і такі предмети, що зовсім іменником і не були названі. Але це можливо, звичайно, лише тоді, коли такий прикметник визначає найхарактернішу ознаку іменника (власне речі), принаймні з погляду поета. Так, у Шевченка часто вітер буває названий самим прикметником буйний, сльози прикметником дрібні, дівчина — мила, чорнобрива, ніж — свячений, (про людей) вельможний, старий, мертвий, вбитий, завзятий...

Ось декілька прикладів із його поезій:

Ні, чорнявий не убитий,

Він живий, здоровий.

 

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю.

 

Отак, сину

Помолимось Богу

Та сивого осідлаєм,

І гайда в дорогу!

 

Отак вона вишивала,

У віконце виглядала:

Чи не ревуть круторогі?

Чи не йде чумак з дороги?

 

Тече вода і на гору

Багатому в хату,

А вбогому в яру треба

Криницю копати.

Убийте пса,

А собачат своєю заріжу.

Хоч в останньому прикладі прикметник своєю і не єсть епітет руки, але з усього контексту зовсім ясно, до чого це стосується своєю.

Зокрема тимчасові прикметники-іменники вживаються й тоді, як треба узагальнити щось, а до того, як із усього речення ясно, що це стосується людей, напр.: Не боїться мокрий дощу, а голий розбою. Багатому чорт діти колише. Лінивий двічі ходить, скупий двічі робить. У всякого своя доля. (Т. Шевч.).

Іноді прикметники-іменники вживаються з метою зм’якшити вираз, себто з небажання назвати іменник як неприємне слово, напр.:

Той його не візьме. (себто "чорт". Нар.)

Недобра їх розносила. (себто "сила". Т. Шевч.)

Щодо постійних прикметників-іменників, то найчастіше вони бувають у власних назвах, хоч в українській мові відомі вони і в інших випадках. У власних назвах прикметники- іменники дуже звичайні саме в географічних назвах та прізвищах: Загірня (Загірньої, Загірній...), Головатий (Головатого...), Вербова (Вербової, Вербовій...), Попасна (Попасної...), Старобільське (Старобільського...), Кабанє (Кабанього...), Жаб’є (Жабйого...) і т. ін. Такі власні іменники з прикметниковим закінченням постали з таких пар, як "Вербова слобода", "Старобільське місто", "Кабанє село" тощо, але визначаючи одним одну річ, такі пари природно скоротилися, згубивши іменника. Звичайно, потім за такими зразками з’являлися нові власні назви прикметникові вже зовсім без іменника (напр., Шевченкове і т. ін.).

Коли ж у мові бувають такі прикметники-іменники, що відповідних прикметників уже нема, вони вийшли з ужитку, то й прикметник-іменник починає переходити в розряд іменників, а той зовсім перейде. Зразок такого переходу і вагання між прикметниковим і іменниковим відмінюванням бачимо в Т. Шевченка (розмова між Залізняком і Яремою в "Гайдамаках"):

— Відкіля ти? Хто ти такий?

Я пане, з Вільшани.

З Вільшаної, де титаря

Пси замордували?

Отже, слово Вільшана, що походить від вільха (від нього пішли два прикметники — вільшаний і вільховий), Шевченко вже не твердо сприймав як прикметник (і в його мові прикметник вільшаний ніколи не трапляється), хоч і не зовсім це слово в нього перейшло до іменників. Він ніби вагався, чи відмінювати його як іменник (Вільшани, у Вільшані і т. ін.), чи як прикметник (Вільшаної, у Вільшаній...). Так само знаходимо у Шевченка в іменниковій формі слово оковита:

Взяла кварту оковити,

Та й почастувала.

хоч у народній мові буває оковитої горілки чи просто оковитої. Тут особливо сприятливі умови для переходу прикметника в розряд іменників, бо прикметник оковитий ніде й ніколи не вживається, як не в сполученні з горілка. Від Луцьке так само буває у Луцькому і у Луцьку. Взагалі ж постійні прикметники-іменники рядові всіх трьох родів українській мові властиві. Напр.: карбівничий, повожатий, кошовий, лановий, хорунжий, керівничий, лютий (місяць), наречена, молода, варена (варенуха), подушне, млинове, містове (мито), минуле, майбутнє, їстівне... Деякі з них уживаються і в прикметниковому значінні (здебільшого), інші ж тільки як іменники. Займенник він, воно, вона вживається тільки в ролі іменника, хоч зберігає прикметникові закінчення. Див. іще § 57.

Інколи в прикметниках-іменниках буває інший наголос супроти відповідних прикметників: мирна́ (мирно́ї) і ми́рний, ми́рна, братова́ (братово́ї... — бра́това жінка) і бра́тів, бра́това..., синова́ (синово́ї...) і си́нова...

 

Прикладка § 175.

Прикладкою зветься іменник ніби в функції прикметника, себто іменник безпосередньо (не тільки через дієслово) зв’язаний із іншим керівним іменником як його додаткове слово.

Отже можна ще так сказати: коли два (або й більше) іменники стосуються до тієї самої тями, визнають те саме, то другорядний із них і буде прикладка.

Прикладка звичайно буває в згоді з своїм керівним іменником щодо відмінку, щождо роду й числа, то як вони в іменниках не бувають залежні від інших слів, і в прикладці можуть бути не відповідні до керівного іменника. Приклади:

Зима-лихоманка морозцем дмухнула,

А пташка-коханка про мене забула. (Л. Гліб.)

Ось іде селянин Литовка. (С. Васильч.)

Під сонцем степ, козацьке Дике Поле,

Огнем переливається, жахтить. (П. Куліш)

Між цяцьками — срібний окрайчик — місяць. (С. Васильч.)

Як бачимо вже з зразків, прикладка буває різних ступенів наближення до керівного іменника.

Поперше найближче стоїть до нього така прикладка, що майже зливається з ним в одно слово, хоч все ж супроти одного суцільного складного слова таке сполучення слів із прикладкою характеризується виразною двонаголосовістю (а в складних словах звичайно один наголос — див. § 104). Це той розряд прикладок, що на письмі зв’язуються розділкою. Ось іще приклади:

Довгими руками-вітами силкується він (дуб) удержатись за дерева-товариші. (Б. Грінч.)

І сатаною-чоловіком

Він буде по світу ходить. (Т. Шевч.)

Гей, ти, поле-батьківщино,

Чом ти не вродило? (М. Черняв.)

Перед нашими очима, мов у повітрі, висів город-красень. (С. Васильч.)

Нікого на світі у мене нема, щоб з ким поділився горем-журбою. (М. Черняв.)

Де Бахмутка-річка під мостом шумить. (В. Сосюра).

У цім розряді найтіснішого поєднання прикладки з своїм керівним іменником, де словосполучення вже наближається до одного складного слова, не завсіди обов’язкова й найхарактерніша умова іменникової згоди згода відмінків. Подекуди знаходимо таку прикладку в назовному відмінку при керівному іменникові в інших відмінках, напр.:

Нехай п’є — уп’ється

Не моїми кров-сльозами —

Синьою водою. (Т. Шевч.)

Якже прикметники можуть заступати іменники, то й за прикладку вони можуть правити,

чи взагалі входити в пару з прикладкою:

Бабусенько, голубонько,

Серце моє, ненько!

Скажи мені щиру правду:

Де милий-серденько? (Т. Шевч.)

Див. іще такі словосполучення, як "на чорнім вороні-коні", "ворон-коня" в § 55.

Але буває й так, що словосполучення тільки схоже на словосполучення з прикладкою приймає однакові відмінкові закінчення через характерність цієї згоди саме в сполученнях із прикладками. Таке своєрідне словосполучення бачимо в Шевченка:

Або не живете в шинку

З пропий-волами-чумаками.

Можливі ще словосполучення цього типу й однини з множиною:

Виливайся ж слово-сльози:

Сонечко не гріє,

Не висушить. (Т. Шевч.).

Подруге більше самостійне значіння має прикладка типу "селянин Лит о вка ". Вимовою, ступенем відрубности супроти інших членів простого речення ця прикладка наближається до звичайних другорядних членів. Це той розряд прикладок, що часто їх буває по кілька разом до одного керівного іменника, як от учитель Іван Петрович Чуб, учителька Ганна Павлівна Гайова і т. ін.

Як у цій групі прикладок, так і в попередній (з розділкою на письмі) іноді неможливо точно визначити, котре слово керівне, а котрі прикладки. Так, у словосполученні учитель Іван Петрович Чуб за керівне слово можна приняти і учитель і Чуб з однаковою підставою. З чисто граматичного погляду керівний іменник у таких словосполученнях може бути визначений тільки іншим словом речення, а саме коли це слово в згоді з ним. Напр., в реченні село Вільшана запалало повстанням ми незалежним вважаємо іменник село, бо з ним у згоді присудок запалало, отже Вільшана прикладка. У не моїми кров-сльозами керівний іменник сльозами, бо з ним згоджується додаток прикметниковий. В багатьох же випадках ми визначаємо керівне слово в таких словосполученнях тільки за його головнішим значінням у реченні супроти іншого іменника як ніби супровідного, додаткового, другорядного, і власне через те наше визначення може бути й суб’єктивне. У випадках множинних іменників словосполучення з прикладкою можуть бути й не в згоді між собою: село Сорочинці, хутір Копані тощо. Це, між іншим, може спричинятися до того, що така прикладка залишається незмінна, коли керівний іменник відмінюється, бо, напр., можна сказати під селом Сорочинці, на хуторі Копані і т. ін. Проте таке відривання прикладки буває і в інших випадках, напр., ми кажемо у травні місяці, перед місяцем травнем і т. ін., але в кімнаті номер три, у містерії "Великий льох" тощо, де прикладки, як бачимо, все в назовному відмінку. Такі незмінні прикладки, ніби мало залежні від керівних слів, бувають тоді, коли вони й справді значінням своїм не тісно в’яжуться з керівними словами, надто ж коли вони визначають певні назви, означення тощо, отже коли між ними легко можна й вставити такі зв’язкові слова, як "під назвою" тощо (у кімнаті під номером 3, у містерії під назвою "Великий Льох" тощо).

Потретє бувають іще приклади, що на письмі виділяються комами. Супроти обох перших це найбільш самостійні прикладки. Коли перші прикладки (з розділкою на письмі) наближаються до складних слів (вимовою і значінням), коли другі такі ж самостійні, як звичайні члени простого речення, то про треті можна сказати, що вони вже дужче відокремлені, ніж звичайні члени речення, бо в вимові такі прикладки з усіма залежними від них словами (а в цім розряді, треба сказати, додатки прикметникові тощо майже завсіди бувають при прикладці) виділяються як щось ніби вже не схоже на звичайні члени простого речення, відокремлюються голосом так, що між ними і звичайними членами речення, а в тім числі і керівним іменником, стається павза, зупинка голосу, чим, до речі сказати, й мотивується обов’язкова кома в такому місці або й друга, коли що така прикладка припадає в середині речення. Ми ж інак і прочитати не можемо, напр., козацьке Дике Поле в наведеному в початку § реченні.

Інтонація відокремлености при цих прикладках дуже характерна й виразна, і на неї найкраще спиратися в розділових знаках. Такі прикладки з усіма своїми додатковими словами завсіди виділяються комами. От іще декілька прикладів:

Там жайворонок, лірник одинокий,

Зайняв відрадну серцю вишину. (П. Куліш)

Під дубом у гаю жила гадюка,

Непросипуща злюка. (Л. Глібів)

Сірий чижик, дрібна птиця,

Задумав жениться. (В. Олександр.)

Босфор аж затрясся...

І шкурою, сірий бугай, стрепенув. (Т. Шевч.)

І ніч стрепенулась:

Не бачила, стара мати,

Козацької плати... (Т. Шевч.)

Та на що ж, марні солов’ ї,

Твої слова віщують весну? (М. Рильськ.)

Страховисько лісів, селян убогих ворог,

Лежить убитий лев. (М. Рильськ.)

Та й йому, Климові, на старість добре б було. (С. Васильч.)

Іноді така саме інтонація відокремлення прикладки буває обов’язкова, отже обов’язкова й пунктуація (коми). Це насамперед тоді, коли прикладка стосується до займенників особових (я, ти, він). У таких випадках майже завсіди прикладка, навіть і без додаткових слів, як ото в останньому прикладі, вимовляється з відокремленням і на письмі виділяється комою. В інших випадках прикладка з цього розряду може легко переходити до другого розряду (без коми на письмі), коли, напр., її переставити. Так, прикладка в Петро, мій старший брат, працює на заводі обернеться в іншу, коли сказати Мій старший брат Петро працює на заводі (власне тут уже Петро прикладка). Але як до потреби можна й так написати: Мій старший брат, Петро, працює на заводі, коли бажаємо в вимові виділити "Петро" так, як коли кажемо в такому реченні "а саме Петро", бо прикладки, зв’язані з керівними іменниками через "а саме", "тобто", "особливо" тощо завсіди відокремлені і вимовою і на письмі (комами).

Взагалі прикладка з комами на письмі дуже поширена в літературній мові.

Прикладка до іменника кличного відмінку може й не бути в згоді щодо відмінку, залишаючись у казенному, напр.:

Спи, козаче, душа щира! (Т. Шевч.)

Але присудок конче має бути в згоді з підметом, а не з прикладкою, і тому мусимо визнати помилковим таке, напр., речення:

А дівчата,

Землі козацької краса,

У ляха в’ яне. (Т. Шевч.)

Присудок тут згоджений (помилково) з прикладкою замість підмета дівчата.

Нарешті слід указати й на таку прикладку, що на письмі виділяється рисками чи рискою. Така прикладка супроти всіх попередніх найбільше відокремлюється голосом у вимові, а саме від інших сусідніх членів речення різкою павзою. Різко обірвати мову — це ж взагалі визначає риска на письмі, зокрема і при прикладках, як ото в наведеному прикладі на 288 ст.

 

Відокремлені члени § 176.

У розвинутій фразі дуже поширені так звані відокремлені члени речення або попросту відокремлені слова. Власне це звичайні другорядні члени речення — додатки прикметникові, іменникові, прислівникові (останні дуже рідко), тільки ніби відірвані від речення як щодо значіння, так (а це головне) і вимови. Вимовою відокремлені слова здебільшого нагадують ту прикладку, що виділяється комою, а вони так само виділяються на письмі комою. Від прикладки цього розряду відокремлені члени речення відмежовуються власне головним чином самою тільки граматичною формою зв’язку: прикладка це залежний від іменника іменник звичайно того самого відмінку, тобто узгоджений, відокремлені ж слова це другорядні члени речення. От декілька прикладів:

Тільки шлях, від пилу сірий,

Між ланів чорніє. (М. Черняв.)

Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспіло

наложити палючих слідів на землю. (П. Мирний)

Що він, старий, тепер діятиме на світі. (Б. Грінч.)

Там, за горами, давно вже день..., а тут,

на дні міжгір’ я, ще ніч. (М. Коцюб.)

Аж тут рано, до схід сонця,

Давид приїжджає. (С. Рудан.)

По стрімких високих горах, праворуч від дороги, ліпляться біленькі хатки рибалок. (М. Коцюб.)

У скелі, внизу, проти місяця чорніла чорна продухвина. (Ів. Неч.-Лев.).

Поправне читання всіх наведених прикладів із відокремленими словами показує, що вимовою останні відступають від звичайних другорядних чи взагалі членів речення і наближаються до самостійних словосполучень на подобу, напр., додаткових речень тощо. Таким читанням (а на письмі і виділенням комами) ми відокремлені слова ніби підкреслюємо, надаємо їм далеко самостійнішого значіння, ніж коли б вони були звичайними членами речення. Це особливо добре видно на тих прикладах, де можна підкреслені слова вжити й без відокремлення, себто як звичайні члени речення, напр., Там за горами давно вже день. У синтаксі складного речення ми побачимо, що відокремлені слова це ніби перехід до них, бо відокремлені слова вимовляються з такими змінами в

інтонації і щодо павз, як і додаткові речення і цим різко відмежовуються від вимови звичайних членів простого речення.

Умови відокремлення певних членів речення досить різноманітні, не раз буває так, що ті самі члени речення можуть бути й відокремлені і не відокремлені як до потреби й бажання автора речення. Але чимало й таких випадків, коли відокремлення обов’язкове. До загальних умов відокремлювання певних слів належить поперше бажання виділити, підкреслити певні слова в реченні, а подруге розвинутість, багаточленність речення. За інших однакових умов більше надаються до відокремлювання певні групи слів у реченнях із багатьома другорядними членами, ніж у реченнях із малим числом їх. Одним із важливих способів відокремлювання є винесення певного члена речення з усіма залежними від нього словами за межі його звичайного місця в реченні.

Розберім найважніші розряди відокремлених слів.

1. Дуже часто відокремлюється прикметниковий додаток. Як ми знаємо, звичайне місце прикметникового додатку безпосередньо перед керівним іменником, рідше безпосередньо за ним. Найбільше залежний член речення взагалі, прикметниковий додаток рідко коли сам іще має при собі додаткові, залежні від нього слова, і саме коло таких слів досить обмежене ("дуже великий", "надзвичайно ввічливий" тощо). І от порушення цих звичайних умов для прикметникового додатка сприяє відокремленню його, надто ж коли цих порушень кілька разом, напр.:

І, п’яні долею ясною,

Бенкети правлять багачі. (М. Черняв.)

По дворах, навантажені всяким збіжжям, стоять вози. (С. Васильч.)

І, звичайно, дієприкметники щонайбільше надаються до відокремлення, бо при них дуже часто бувають різні додаткові слова, як от:

Видно було гори, вкриті лісом. (Ів. Неч.-Лев.)

Той молиться, сповідає

Гріхи перед братом,

Уже вбитим. (Т. Шевч.)

Хто ж це такий?

Гонта, горем битий,

Несе дітей поховати. (Т. Шевч.)

Навіть і звичайні прикметники в позиції після керівного слова і з залежними своїми словами досить звичайні в відокремленні:

Ну, хоч глянем на Чигирин,

Колись то козачий. (Т. Шевч.)

Скелі здіймаються, ще не остилі,

Темні, похилі. (М. Черняв.)

Стоять вози, готові в дорогу. (С. Васильч.)

Такі прикметникові відокремлення взагалі набрали в літературній мові виразних вимовних ознак і тому властиві й прикметникам без додаткових слів:

І чорная хмара, страшна та бурхлива,

Над морем широким низенько пливе. (Н. Онацький)

На мішках лиш Давид сидів із Гордієм, з поважним, бородатим. (А. Головко)

Он куля свиснула і вдарила, дзвінка,

У давнє дерево, поросле мохом сивим. (М. Рильськ.)

І коли принцеса рівно, закостеніла, сидить перед ним у фотелю..., він тільки дивиться в підлогу (В. Виннич.)

Такі відокремлені прикметники бувають обов’язкові, коли вони стосуються до займенників я, ти, він, сам, хто тощо, тобто при тих словах, що при них не буває прикметникових додатків взагалі (але присудкові додатки можливі):

Хто ж, могутній, заборонить

Встати й нам од сна? (Г. Чупр.)

І лев в дуплі дозволив їй,

Самотній та старій,

Хазяйство завести маленьке. (Л. Гліб.)

А сам, сердешний, слізоньки ковтає. (Л. Гліб.)

То в тюрму його закину

Там він, клятий, і загине. (Л. Україн.)

У льох його, молодого,

Той пан замикає. (Т. Шевч.)

Я, молода, чуюся між ровесницями самотною і старшою. (О. Кобил.)

Непримітний і убогий за людською течією,

Я проходжу над землею край недовгої дороги. (М. Черняв.)

Також і тоді, як займенника в наявності немає, хоч він і очевидний із самого речення, напр.

Боюся страшної я ночі,

Що в день мене, темна, всього обгорта. (М. Черняв.)

Мабуть душно

На перині спати,

Одинокій, молоденькій. (Т. Шевч.)

(Порівн. § 155).

У залежності від характерної інтонації, як і прикладка, відокремлене слово чи слова можуть бути на письмі виділені й рисками, а не комами, напр.:

Щоб і воно — удовине

До школи ходило. (Т. Шевч.)

Із § 154 ми знаємо, що слід розрізняти прикметниковий додаток і присудковий. Отже до них треба додати тепер ще й відокремлений прикметник. Коли прикметниковий додаток визначає сталу ознаку речі, додаток присудковий прикмету активну (через дієслово зв’язану з підметом), то про відокремлений прикметник можна сказати, що він до деякої міри визначає щось середнє між тими двома. Що в ньому є і від прикметникового додатку, чи й треба це доводити. А що в відокремленому прикметнику взагалі є дієслівність, про це вже свідчить угорі вказаний нахил відокремлених прикметників сполучатися з додатковими словами. А ці додаткові слова звичайно й бувають придієслівні і вже цим самим надають прикметникам дієслівности, ніби присудковости (порівн. угорі: "п’яні долею своєю", "колись то козачий", "готові в дорогу", див. іще §§ 88, 89). Потім того, відокремлені прикметники часто даються заступитися дієприслівниковими сполученнями, напр.: замість "хто ж, могутній, заборонить..." ми можемо замінити на "хто ж, бувши могутній, заборонить..." Таким чином ми маємо, між іншим, речення з відокремленими прикметниками такого типу:

То вона пливе в блакиті,

Чиста, біла і ясна. (Б. Грінч.)

На припоні пасли коні,

Сідлані, готові. (Т. Шевч.)

       (Люди мруть,)

Конають в тюрмах, голі, босі. (Т. Шевч.)

Дві хмароньки плили кудись,

Легенькі і ясні. (О. Олесь)

Хоч в окремих випадках і можливе вагання щодо характеру прикінцевих прикметників, напр.:

Із могили козак

Встає сивий, похилий. (Т. Шевч.)

чи

Із могили козак

Встає, сивий, похилий.

себто чи "сивий, похилий" прийняти за присудковий додаток, чи за відокремлені прикметники, все ж це дуже відмінні конструкції своїм значінням.

Нарешті слід указати, що відокремлені прикметники можуть бути ще й із сполучниками:

Та й було всього то й хліба тільки скиба, і то зачерствіла, цвіла. (М. Черняв.)

2. Не так, як прикметникове, а все ж досить звичайне й відокремлення додатків іменникових. От приклади:

А тут і справді десь далеко між вербами, в зелених кущах, заспівав соловейко. (Ів. Неч.-Лев.)

А я, з палкою головою,

Геть за зцілющою водою

Пішов шукать собі біди. (М. Черняв.)

(У ньому) світилась якась надзвичайна сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою. (П. Мирний)

Два трупи Невеликих взяв на плечі І, позад базару,

Через мертвих переступа. (Т. Шевч.)

На самому край села, од вигону, стояла невеличка хатка, вікнами на широкий двір. (П. Мирний)

Далеко десь, аж біля моря. (Л. Гліб.)

Знов таки й на цих прикладах можна бачити, що відокремлюються певні групи слів чи слова тоді, як вони найслабше зв’язані з керівними словами взагалі (див. § 169). Через відокремлення такі іменникові додатки стають іще самостійніші, і власне відокремлення й можливе саме тоді, коли такі слова ніби відриваються своїм значінням від свого керівного слова і вже стосуються до цілого речення. При цім такі відокремлені додаткові іменники з своїми залежними словами також набувають деякої дієслівности, що видно хоч би з того, що вони близько своїм значінням стоять до цілих окремих (дієслівних) речень або принаймні дієприслівникових словосполучень, як от напр., "з палкою головою" "що був з палкою головою", "бувши з палкою головою" тощо. Звичайно, в окремих випадках так само можливе вагання щодо конструкції: чи перед нами простий іменниковий додаток, чи відокремлений. В останньому прикладі, напр.: "вікнами на широкий двір" дуже легко може бути прочитане і як звичайні додаткові слова простого речення (без коми). Кінець-кінцем вирішає справу бажання автора речення, але він повинен бути свідомий того, що в основі своїй відокремлені додаткові іменники, як і всі інші відокремлені слова, не те, що й не відокремлені, що в окремих випадках вони й не можуть заступати одне одного.

Відокремлені іменникові додатки можуть бути поруч відокремлених прикметників,

характеризуючи взагалі розвинену літературну мову, напр.:

Весела і струнка, в вінку живих надій,

Ступила ти на шлях на зловорожий свій. (М. Зеров)

Зокрема можна сказати, що часто відокремленими бувають іменникові додатки з прийменниками замість, крім, опріч, як на те вказує й вимова: Замість доброго, дрантя продає і т. ін., але в жадному разі не послідовно, бо іменникові додатки з такими прийменниками можуть бути й звичайними другорядними членами простого речення.

3. Зрідка трапляються й прислівникові відокремлення і так само передусім тоді, коли при прислівниках бувають іще додаткові слова, отже такі словосполучення, як "вже вранці", "дуже приязно", "винятково уважно", хоч бувають відокремлені й окремі прислівники:

Прозрів єcu

В попелі, глибоко,

Огонь добрий. (Т. Шевч.)

4. Нарешті залишилося ще сказати за таке відокремлення другорядних членів речення, що ніби вже виводить нас за межі простого речення зовсім. Це далеке відокремлення, себто таке відокремлення другорядних членів речення, коли ці останні на письмі відділяються вже не комами чи рисками, а крапкою. Отже це вже власне наче й не члени речення, а просто окремі неповні речення, за що мова мовитиметься далі, але зважаючи на те, що граматично, своїми способами зв’язку, такі відокремлені члени справді звичайні члени простого речення (додатки іменникові, прислівникові, прикметникові — останні власне в функції присудкових додатків), ми розглянемо їх як відокремлені члени речення.

У кожному разі це окремий розряд — далеке відокремлення. От приклади:

Вертались у присмерках. Гнали череду, й було курно. Як іскри, блискотіли в куряві зорі. З поля поспішали засмажені, закурені, томлені. Мовчки без розмов. З косами, з граблями, з торбами. (С. Васильч.)

Настали понурі дні. Понурі, короткі й дощові. (О. Кобил.)

І от вечір. Хмарний, важко-важкий, задуманий. (В. Виннич.)

А я ходжу. Рівним, розміреним кроком, через усю хату, з кутка в куток. З кутка в куток. (М. Коцюб.)

Хоч і схожий на відокремлені члени взагалі, але все ж окремо стоїть назовний повторний при підметах. Це назовний іменника чи його заступника з додатковими словами перед підметовим займенником. Звичайно такий додатковий назовний виділяється комою:

Ой чужая чужинонька, вона правдоньки не скаже. (Нар. пісня)

А Олексій, той на все дививсь по-своєму. (Гр. Кв.-Осн.)

Навіть безнадійно переконані в неустрашимості Матюшиній, і ті лише здвигали плечима (А. Головко)

 

Дієприслівники § 177.

З попереднього §, між іншим, ми бачили, що дієприкметники, як слова з виразною дієслівністю, щонайбільше надаються до відокремлення. Не менший, коли не більший ще, нахил до відокремлення виявляють і дієприслівники. Здебільшого дієприслівники мають при собі додаткові слова, надто додаткові іменники, і в таких випадках дієприслівникові сполучення становлять досить самостійне синтаксичне ціле на подобу відокремлених груп слів. Такі дієприслівникові сполучення завсіди й вимовляються виразно відокремлено і на письмі обов’язково виділяються комами:

Не спитавши броду, не лізь у воду. (Нар. присл.)

А сам, вернувшися в будинки,

Своє лахміття позбирав. (Ів. Котляр.)

Коло хутора стояла підстаркувата жінка, наставивши руку над очима від сонця. (П. Мирний)

Море за пароходом не так шуміло, ніби вже збираючись на нічний спочинок. (М. Левицьк.)

Тільки коли явно відокремлена дієприслівникова група іде після сполучника, що стосується не її, а інших слів речення, то кома ставиться після сполучника, хоч у вимові сполучник в’яжеться з дієприслівниковою групою:

Прислухались і, не вірячи сами собі, одхиляли двері. (М. Коцюб.)

І, уклонившись праху,

Ми сходили з гори. (П. Тич.)

Прокинувся ранок та, поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався в сивий туман. (П. Мирний)

Але коли навіть і дієприслівникова група голосом не відокремлюється, то й комою на письмі не виділяється. Це буває після сполучників, напр.: те ж він казав і повернувшись із школи, а також і тоді, як дієприслівникова група править за присудковий додаток, напр.:

Вона сиділа сперши голову на руку. (Л. Україн.)

Так само не виділяються здебільшого й дієприслівники без додаткових слів, бо тоді вони й вимовляються звичайно як прислівники, напр.:

Співають ідучи дівчата. (Т. Шевч.)

Дієприслівники повстали з колишніх дієприкметників, а ці останні, як звичайно, були зв’язані з іменниками На подобу теперішніх прикметників чи й дієприкметників на -ний, -тий. От чому ще й тепер, коли вже дієприслівники стали придієслівними словами (сидячи писати, роблячи розмовляти, нісши упав і т. ін.), вже ж уживання їх далеко більше обмежене, ніж уживання звичайних прислівників. Звичайний прислівник залежить тільки від дієслова як керівного члена пари і може бути вжитий коли тільки в’яжеться з ним своїм змістом, себто коли може бути ознакою дії, що її визначає дієслово, напр.: швидко ходити, раптом ускочити, сторч полетіти, нагло вмерти і т. ін. Але дієприслівник може бути вжитий у реченні не тільки тоді, як підходить своїм змістом до присудка (дієслова), а ще й як в’яжеться з іменником у реченні (найчастіше підметом), бо з цим іменником він, бувши ще дієприкметником, колись був зв’язаний як його прикметниковий додаток. Напр., відповідно до нашого взявши сестра пішла, де взявши ми тепер відносимо насамперед до дієслова, колись була така конструкція, що взявши, як дієприкметник жіночого роду однини, в’язалось з сестра на подобу сьогочасних старша сестра пішла тощо. Згодом, у процесі розвитку мови колишні дієприкметники потроху ставалися дієприслівниками, себто в них занепали прикметникові (родові, числові, відмінкові) закінчення, і вони стали незмінними, одночасно від іменників переходячи до дієслів як його додаткове слово. Але колишній зв’язок із іменником все ж залишився в тому, що дієприслівникова конструкція можлива тепер тільки тоді, як змістом дієприслівник в’яжеться з іменником у реченні. Тим то ми тепер сприймаємо як явно помилково вжиті дієприслівникові конструкції, напр., у таких реченнях:

"Йшов трамвай... Не доїжджаючи Подільського мосту, на дорозі гралися діти". (З часоп.)

"Постукавши досить довго в двері:вони відчинились". (З часоп.)

Помилкові вони через те, що дієприслівники змістом своїм не в’яжуться з іменниками того речення, де вони вжиті, а в’яжуться з тими, що їх у реченні зовсім нема, а є десь у сусідніх (дальших) реченнях: із іменником "трамвай" у першому прикладі, з зовсім відсутнім словом у другому. Хоч у другому прикладі "постукавши" взагалі й можна зв’язати з "вони", тільки ж у жадному разі не з тим "вони", що в реченні, бо тут "вони" це "двері", а "постукавши" може бути зв’язане з "вони" "люди" абощо. Майже завсіди дієприслівникові конструкції бувають саме тоді, коли дієприслівник змістом в’яжеться з підметом речення, а не з яким іншим (додатковим) іменником. Усе ж, треба сказати, в українській мові можливі дієприслівникові конструкції і в деяких інших випадках. Насамперед сюди належать безпідметові речення:

Аж обридло слухаючи. (Нар.)

Погостювавши там до півдня, треба і додому збиратись. (Гр. Кв.-Осн.)

Аж занудить, на них дивлячись. (О. Сторож.)

Добро, мавши діток у розкоші. (Т. Шевч.)

Дожидаючи пояснення, здавалося мені, що його відповідь... (О. Кобил.) Як же таки Галочці, будучи хазяйці, та не турбуватись. (Гр. Кв.-Осн.) Шкода перемішувати тісто, винявши з печі. (П. Куліш)

В усіх цих і подібних інших реченнях або є в наявності іменник непрямого відмінку, або можна додати "мені", "тобі", "нам", "вам", що з ними дієприслівник своїм змістом і в’яжется. Та навіть і в інших реченнях (з підметом) подибуються дієприслівникові конструкції, коли дієприслівник той в’яжеться не з підметом, а з додатковим іменником. Не кажучи вже за такі речення, як

Одначе й зимою не сидня, згорнувши руки. (П. Мирний)

де дієприслівник знов в’яжеться з можливим у реченні "нам", ми натрапляємо їх і в інших, як от напр.:

Не доїжджаючи до города кілька верстов, зострілась йому бабуся. (Нар. каз.)

Захарія та Ваську, дивлячись на се, аж сльози проняли. (Гр. Кв.-Осн.)

І багато там такого було, що й розказуючи душа болить. (Гр. Кв.-Осн.)

І сестру і брата,

Мов скованих, обнявшися,

Застав батько в хаті. (Т. Шевч.)

Він промовляв... про Сенеку..., засудженого на страту й померлого від власної руки,

перетявши вену, як і личить мудрецеві. (В. Підмог.)

Проте ці конструкції не справляють вражіння непоправних через те, що в них дієприслівники своїм змістом, значінням дуже виразно в’яжуться з певними іменниками в непрямих відмінках, а не з підметом. Хоч взагалі такі дієприслівники й можуть в’язатися з підметом, але в даному реченні інші слова стоять на перешкоді цьому, тому й конструкції такі не неможливі. У першому, напр., реченні хоч взагалі бабуся (підмет речення) і цілком природно в’яжеться з не доїжджаючи, та на перешкоді цьому стоїть зострілась йому, і ми в’яжемо не доїжджаючи з йому. В інших знов дієприслівники цілком природно в’яжуться з можливими "у нас", "у них", "мені", "у мене" тощо (у 2, й 3. прикладах), або певними додатковими іменниками чи їх заступниками так, що їх аж ніяк не можна зв’язати з підметами, напр., наявність сестру і брата в 4. прикладі цілком визначає, до чого стосується обнявшися (а до того ще й мов скованих), і ніяк не можна хоч на мить зв’язати його з підметом батько. Тож і така дієприслівникова конструкція можлива:

Ідучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як уже доїжджати до... домів, по праву руч стоїть церква міська. (А. Свидн.)

Дуже зрідка трапляються конструкції, коли дієприслівник залежить від другого дієприслівника:

Кость і проживе, радуючись бачачи, що Мелася живе хороше. (Гр. Кв.-Осн.)

Щодо зв’язку дієприслівника своїм значінням з іменником, то буває й так, що він подвійний: дієприслівник одночасно в’яжеться і з підметом і з додатковим іменником, напр.:

Старець і циган... оповіли собі оба, як їм живеться, що перебули за час не бачившись. (О. Кобил.)

Хоч як виразно виділяється дієприслівник із своїми додатковими словами в відокремлене суцільне словосполучення, проте буває й такий словорозподіл, коли підмет стоїть поміж членами прислівникової групи. Досі на зразках ми бачили, що дієприслівникова група сама може розривати речення, стоячи, напр., поміж підметом і присудком тощо, але не навпаки. І так справді буває майже завсіди. Тільки зрідка, а саме звичайно, коли речення починається з дієприслівника, між цим останнім і його додатковими словами кладеться підмет:

Узявши Захарій діток до себе, каже. (Гр. Кв.-Осн.)

Розбивши вітер чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить. (Т. Шевч.)

Затягши один князь на другого орду і побивши свого супротивника, сідав у городі княжити. (П. Куліш)

Сівши закохані біля вікна, дуже добре могли бачити одне одного. (Б. Грінч.)

Оставшись Настя сама в хаті, кинула поратись. (С. Васильч.)

Такі конструкції, без сумніву, відбивають іще той стан, коли сьогочасний дієприслівник був дієприкметником і був ізв’язаний із іменником (підметом). Отже, такі конструкції мають значіння певних синтаксичних архаїзмів.

Що в таких конструкціях супроти інших, звичайніших тепер, справді підмет ніби більше зв’язаний із дієприслівником, свідчить насамперед уже саме зближення місця підмета до дієприслівника. Але за це можуть свідчити й інші факти. Так, напр., у Гр. Квітки-Основ’яненка, що часто вживає цих архаїчних конструкцій, є вказівки й на вимову архаїчнішу дієприслівників та підметів супроти вимови нашої. У його автографах (тобто рукописах, писаних його рукою) звичайна, напр., така пунктуація:

Помовчавши Олексій, так сказав. (З автогр. "Щира любов")

Очевидно цим Квітка відбиває іншу вимову цього речення, ніж наша звичайна вимова. Ми ж тут написали б:

Помовчавши, Олексій так сказав.

і цим тісніше зв’язали б підмет Олексій із дієсловом, що ми й віддаємо відповідною вимовою, роблячи павзу після помовчавши, а не після Олексій, як робив Квітка. А що в Квітки ця пунктуація справді відбиває вимову, за те кажуть численні випадки в його автографах коми на місці вимовної павзи, хоч би це й не збігалося з звичайними правилами пунктуації, напр.: "Якийсь то полковий мушкант, та навчив тут одного скрипника" (з автогр. "Божі діти") і т. ін.

 

Вставні слова § 178.

І прикладка, і відокремлені слова, і дієприслівник споріднені між собою тим, що вони ніби стоять далі супроти інших членів речення. Це ніби відірвані від речення члени, хоч, правда, подеколи їх важко й відрізнити від звичайних членів простого речення. До таких же елементів речення належать іще й так звані вставні слова. Знов же вставні слова хоч і відзначаються дечим своєрідним, їм тільки властивим, але це лише в випадках виразних, яскравих виявів, частенько ж вони спадаються з іншими звичайними членами речення, передусім із прислівниковими додатками.

Вставні слова, як уже й назва їх свідчить, це такі окремі слова чи певні словосполучення, що стоять ніби поза реченням, не зв’язані з іншими словами одним із трьох способів зв’язку (див. § 140). На письмі вставні слова звичайно виділяються комами. Ось приклади:

Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати. (П. Мирний)

А під лісом край дороги,

Либонь, курінь мріє. (Т. Шевч.)

Злість, кажуть, сатані сестриця. (Ів. Котляр.)

Прийшлось сусідові, мовляв,

Хоч сядь та й плач. (Є. Гребін.)

Така, бач, є у неї сила. (Л. Гліб.)

Поштар, нівроку, був підпилий. (Т. Шевч.)

А з мене, небійсь, сміялися. (П. Мирний)

Звісно, я з тих текстів жаднісінького не схотів вивчити. (А. Крим.)

Ти, певно, не з добра свою (жінку) на продаж вивів. (Ів. Франко)

Трохи сердився покійник, сказати правду. (Ів. Неч.-Лев.)

А Україна, знач, горить. (Т. Шевч.)

Травень робітничий

Не раз, було, до барикад

Його вразливу душу кличе (М. Рильськ.)

І тут, як на сміх,

Засяяло сонце над трупами їх. (О. Олесь)

І чули нас, здається, скелі (О. Олесь)

В них, видно, жуки в голові. (Л. Гліб.)

Але, по-моєму, важко допомогти їм тепер. (Ів. Франко)

У нас, я думаю, і цей рік добре вродить.

Про це, певна річ, усі вже знають.

В усіх цих реченнях виділені комами слова вимовляються не зовсім так, як звичайні члени простого речення. Не важко запримітити, що всі такі слова відокремлюються голосом від інших слів, тільки це зовсім не те відокремлення, що за нього була мова в § 176. Схожість із відокремленими словами, щоправда, є в тім саме, що і ці вставні слова іноді відмежовані павзами, але це не характерна їх прикмета, тим паче, що павзи не завсіди й обов’язкові. Характерна ж вимовна ознака їх це обтяження голосу і прискорення супроти вимови інших слів речення. У цілому це вимова чогось ніби стороннього для речення, вставного.

Коли придивишся до вставних слів у прикладах, то можна побачити, що вони бувають різних розрядів.

Поперше це прислівники. На звичайних прислівниках як раз і добре пізнати характерну вимову вставних слів. Такі слова, як певно, видно, по-моєму, можуть бути звичайними членами речення і можуть бути вставними словами:

йому це певно відомо. — Йому це, певно, відомо.

Навкруги видно далеко. У них, видно, жуки в голові.

По - моєму таки не вийшло. — По-моєму, треба вже йти.

У лівих прикладах наголос на підкреслені слова падає нормальний для другорядних членів речення. Це прислівникові додатки (у середньому прикладі присудковий). У правих прикладах ті слова вимовою ніби відсунуті на другий плям, зменшені, стерті, майже ненаголошені.

Деякі з прислівників вживаються як вставні слова майже виключно. Напр., нівроку (також нівроку йому, їм...), либонь, пак, мабуть, хоч все ж нe послідовно, бо мабуть іноді вживається й як звичайний прислівниковий додаток. Слово звичайно вживається раз-у-раз то як прислівниковий додаток, то як вставне слово з виразно різним значінням, не тільки вимовою.

Подруге це дієслова і дієслівні вирази. Почасти це власне вже цілі окремі речення (я думаю, сказати правду, немає сумніву, сказати б, як той казав тощо), почасти різні дієслівні особові форми, що так само можна розглядати їх як присудки або їх заступники: кажуть, мовляв, знай, сказав би, дивись, здається, може і т. ін., почасти особливі дієслівні слова (бач, бачте, бачся, також і мабуть із "має бути", але мабуть вже майже цілком сталося прислівником). Усе це об’єднується в розряд вставних слів і своїм значінням в реченні і своїми вимовними особливостями. На письмі ці вставні слова майже завсіди виділяються комами, коли не іншими знаками.

Потретє іменники назовного відмінку. Такі словосполучення і слова, як певна річ, відома річ, щоправда і подібні словосполучення в значінні вставних слів теж завсіди виділяються на письмі комами.

Щоб ще дужче підкреслити вставне значіння певних слів у реченні, на письмі ставлять їх у дужки:

Селяни з Костівки (так звалася та слобода, де Гайденки жили) знали Демида. (Б. Грінч.)

На знак різкішого відокремлення вставних слів вони на письмі виділяються рисками, але про це, як також і про значіння дужок див. далі.

 

Окличні слова § 179.

Так само до слів, що стоять поза реченням, належать і окличні слова, себто передусім іменники в кличному відмінку з усіма залежними від них словами. Слова кличного відмінку звичайно вимовляються з особливою інтонацією, властивою їм (у середині речення вона нагадує інтонацію вставних слів). На письмі вони виділяються комами. Тільки в випадках більшого натиску на кличні слова (надто коли вони в початку речення) по них ставиться знак оклику.

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата. (Т. Шевч.) Ізнемігся, товаришу! (Т. Шевч.) Хлюпни нам, море, свіжі лави!

О земле, велетнів роди! (П. Тич.)

Земле! Як тепло нам із тобою! (М. Рильськ.)

Згоджені з іменниками кличного відмінку прикметники можуть бути одночасно відокремлені (див. § 176), тоді вони й на письмі виділяються комами навіть від керівного свого слова:

Кассандра, рідна, ти не знаєш, люба, яка нещаслива я! (Л. Україн.)

Що іменники кличного відмінку не в’яжуться з іншими членами простого речення, а власне з присудком, що вони, отже, не те, що підмет, про це свідчать такі звичайні в мові конструкції, як товариство зібралось... з одного боку (товариство підмет) і поможіть, товариство, мені (підмет ви) тощо. Але в межах групи самих кличних слів вони, звичайно, в’яжуться між собою тими самими способами, що й члени речення згодою, підрядженням, приляганням.

Щодо вигукових слів, то оскільки вони стоять зовсім поза реченням, і розділовими знаками їх треба виділяти, найчастіше комами. Але коли вигукові слова в’яжуться з членами речення чи іншими окличними словами в суцільну вимовну групу, то їх можна й не виділяти комою:

Хлюпни нам, море, свіжі лави!

О земле, велетнів роди! (П. Тич.)

але

О, думи мої! О, славо злая! (Т. Шевч.)

Та коли вигукові слова (надто звуконаслідні) заступають звичайні члени речення (напр., присудок), виділяти їх не слід комами, та й взагалі тоді вони прирівнюються щодо пунктуації до звичайних членів речення. Приклади див. у § 96.

 

Дієйменник § 180.

Дієйменник, як ми знаємо, це неособова форма дієслова. Тим то форма ця й властива безпідметовим реченням (див. § 147). Але це далеко не все те, де може бути застосований дієйменник. Увіходить він іще в складні форми дієслів як буду ходити, де всі придієслівні додаткові слова залежать тільки від нього, бо буду має саму формальну ролю зв’язки. Нарешті дуже поширений дієйменник іще й при інших членах речення, власне привсіх розрядах слів: при дієсловах, іменниках, прикметниках, прислівниках і навіть інших. Супроти попереду названих дієйменників у реченні ці останні становлять досить виразно вирізнену групу тим саме, що вони тут залежні від інших слів. У буду ходити, напр., дієйменник ходити не залежить від буду, він разом із цим помічним дієсловом становить член головної пари з одного боку і з другого незалежно вже від того помічного дієслова може мати свої додаткові слова, напр., швидко буду ходити, буду ходити вулицею, дуже буду журитися, буду журитися за ким і т. ін., де підкреслені додаткові слова залежать тільки від дієйменника, а не від буду. Та іншого роду конструкції з дієйменниками в таких випадках, як збираюся вчитися, вчуся читати, бажаю докінчити і т. ін. Тут і особове дієслово і дієйменник, залежний від нього, можуть мати свої окремі додаткові слова. Напр., можна сказати давно збираюся вчитися музики, з місяць учуся читати німецькою мовою, дуже бажаю якнайшвидше докінчити справу тощо, де, крім основних пар (збираюся вчитися, учуся читати, бажаю докінчити), є ще такі: давно збираюся, вчитися музики, з місяць учуся, читати (німецькою) мовою, дуже бажаю, якнайшвидше докінчити, докінчити справу. Отже тут особове дієслово зберігає ще синтаксичну самостійність, маючи при собі свої додатки прислівникові та іменникові супроти дієйменника, що теж може мати свої додаткові слова. Таким чином у подібних словосполученнях перед нами ніби два присудки один звичайний у формі особового дієслова, а другий ніби як другорядний при першому в формі дієйменника, Такий дієйменник і можна назвати другорядним присудком.

Проте і в складних формах типу буду писати помічне дієслово зберігає деяку незалежність, коли не може відноситись і спеціяльно до нього, напр., не буду писати при буду не писати, а...

Такий самий другорядний присудок (дієйменниковий) буває, як уже зазначено, й при всіх інших словах, що входять у речення як його члени, напр., здатність малювати,

машина шити, мішок (зерно) носити, охочий купатися, ласий панувати, смачний їсти,

треба робити, приємно купатися, найкраще лягти спати і т. ін. (див. іще § 147). Адже в таких словосполученнях так само можливі додаткові слова і при керівних членах окремо і при залежних дієйменниках. З останнього прикладу бачимо, що дієйменник може залежати і від другого дієйменника.

От декілька прикладів речень із другорядними присудками-дієйменниками

(попідкреслювані керівні слова):

Сашкові нашому зарання

Труда зазнати довелось. (М. Рильськ.)

Пограничний мур смерти й життя

Я іду оглядати. (Ів. Франко).

Семен зразу не може зважитись зняти бесіду про це. (М. Коцюб.).

Чому ж вагаюсь я розкрить свої змагання? (О. Олесь)

Заговорили щось погане,

До генерала ідучи

Прощатись люди. (Т. Шевч.)

Ставок під кригою в неволі

І ополонка — воду брать. (Т. Шевч.)

Дай час найти слова молитви. (О. Олесь)

Те бажання — братам помогти

І їх сльози утерти. (Ів. Франко)

Не подоба зіроньці проти місяця виходити. (Нар. пісня)

Ми так слухати раді (Ів. Франко)

Ти ще молодий такеє слухати. (Л. Україн.)

Як соромно в часи свого конання

В знесиллі згадувати їх. (О. Олесь)

Нумо дуба благати. (Ів. Франко)

Замість статися сіллю землі,

Станеш попелом підлим. (Ів. Франко).

Як бачимо з прикладів, деякі дієслова вживаються в мові тільки з другорядним присудком (могти, вагатися...). Проте чимало й таких дієслів, що хоч без дієйменників і вживаються, але з дієйменниками набирають дещо іншого значіння: взявся робити, став казати, маю журитися тощо:

Старий взявся просити. (Нар.)

Ой вийду я на річеньку та й стану думати. (Нар. пісня)

Як маю я журитися,

Докучати людям,

Піду собі світ-за-очі. (Т. Шевч.)

На питання, як же в’яжеться дієйменник із своїм керівним словом, можна сказати, що він прилягає (див. § 140).

Див. іще § 187 щоб.

 

Однорідні члени речення § 181.

Щодо членів речення, то крім усього досі виявленого (головна пара, другорядні члени речення тощо) в ньому бувають іще так звані однорядні члени. Придивімось до двох таких речень:

В саду похилилася квітка осіння

На ніжнім високім стеблі. (Г. Чупр.)

Довго дививсь я на море і плакав в журбі нерозважній

Над безталанням людини на лоні байдужім природи. (М. Черняв.)

Коли розікласти ці речення на пари, то ми знайдемо одне слово, що не ввійде в жадну пару а ні як член її, а ні як помічне слово. Це словечко і в другому реченні. Усі ж інші слова, як звичайно, за вказаним у § 139 правилом увійдуть у синтаксичні пари. Коли ж приглянутися до того словечка і, яка його роля в реченні, не важко помітити, що вона де в чому схожа на прийменники. Адже ми без труда бачимо, що і зв’язує дививсь і плакав. Проте ми також легко бачимо й відмінність цього словечка і супроти прийменників. Останній зв’язує, сказати б, не рівноправні члени речення, показуючи саме стосунок залежного іменника до керівного (в саду похилилася, квітка на стеблі, дививсь на море і т. ін.). Щождо сполучника і, то він знаменує якісь нові, досі не розібрані в нас стосунки поміж словами речення. Навіть і пари такої ("дививсь і плакав") при розкладі речень не було, бо в нас були пари з одного боку я дививсь і я плакав, а з другого боку такі пари, де дививсь і плакав були керівні члени: довго дививсь, дививсь на море, плакав в журбі тощо.

Ясно з усього, що сполучник визначає щось інше супроти стосунків усіх членів речення. Ні згоди, ні підрядности, ні прилягання немає в стосунку дививсь і плакав, бо нема в них взагалі керівного й залежного слова, а є цілком рівноправні члени, сполучник же і як єсть указує ніби на їх рівнобіжність, однаковість. З розкладу речення на пари видно, що обидва

ці слова дививсь і плакав стосуються до того самого третього слова (я), що обидва вони присудки зовсім незалежні один від одного. Взагалі ми вже знаємо, що до того самого одного слова в реченні можуть належати кілька додаткових слів і навіть однієї категорії, напр., при іменникові може бути кілька додатків прикметникових, при дієслові кілька додатків іменникових тощо. Але далеко не всі такі залежні від одного керівного слова слова́ будуть у такому стосунку до себе, як ото дививсь і плакав. У словосполученні, напр., мій добрий приятель подарував дітям книгу з словом приятель згоджуються мій і добрий, слову подарував підряджуються дітям і книгу, тільки ж і прикметникові обидва додатки й іменникові не такої рівнобіжности, як вгорі наведені присудки. Зверхнім покажчиком неоднаковости і буде саме сполучник і: він ніяк не можливий у словосполученнях поміж нібито однаковими додатковими словами мій добрий, а так само і дітям книгу. А в інших реченнях, з іншими подібними рівнобіжними словами і поміж прикметниками тощо можливий сполучник, напр.:

Куди летить

Той поїзд голий і голодний? (М. Рильськ.)

То він на жарт

Осикою та терличем лякає. (Л. Україн.)

А десь гармати б’ють тривожно і невпинно. (В. Сосюра)

Кров і дим їх упоїв. (Т. Шевч.)

Реве та стогне Дніпр широкий. (Т. Шевч.).

От такі саме члени речення, що залежать від того самого третього слова, а між собою зв’язані сполучником і звуться однорядні члени речення.

Однорядні члени речення дуже поширені в мові, і власне ми повинні говорити не тільки про однорядні члени речення, а однорядні слова, бо однорядними бувають не тільки геть усі члени простого речення, а й усі інші слова й словосполучення (прикладки, відокремлені слова, дієприслівники, кличні слова, другорядні присудки). Найпростіша форма однорядности слів це повторення їх: іде та й іде і т. ін. Однорядні слова мають велику вагу для письма, бо з однорядністю зв’язане вживання на письмі коми. Справа бо в тім, що однорядні слава пов’язуються не тільки сполучниками, а й певною інтонацією на місці сполучника, де звичайно й ставиться на письмі кома:

Гнуться, гнуться, гнуться верби. (О. Олесь)

Ой сама я, сама. (Нар. пісня)

Тихий, тихий Дунай! (Т. Шевч.)

Ой летіла зозуленька куючи, куючи. (Нар. пісня)

Мені так любо, любо стало. (Т. Шевч.)

Скоро буде земленька

Вся в вінку, вся в вінку. (О. Олесь)

У поправній добрій вимові таких речень із однорядними словами найяскравіше виступає інтонація однорядности: характерна вимова однорядних слів із протягом супроти вимови інших слів та павзи поміж однорядними словами на місці сполучників. Щоправда, саме повторення слова вже є певний стилістичний засіб підкреслити його вагу, отже й спеціяльна вимова таких однорядних слів тут виступає, сказати б, дещо прибільшено, з більшим підкресленням їх однорядности, ніж у звичайних однорядних слів (не однакових). Але основний характер цієї вимови залишається в усіх однорядних словах без сполучників, а на ньому ж часто й ґрунтується пунктуація.

Однорядність далеко не завсіди визначається граматичною одноманітністю та однаковою залежністю слів, хоч подекуди цього й справді досить. Та так чи сяк, а вимовні ознаки однорядних слів це те, що об’єднує всі однорядні слова без сполучників, і наявність чого дає підставу до певної пунктуації. Як і часто в синтаксі, однорядність не завсіди гостро відмежована від інших мовних явищ, самий вимовний тип її може в окремих випадках стиратися (напр., підо впливом віршового ритму), і тут на допомогу повинні прийти інші ознаки однорядности, передусім те, чи може між сумнівними словами стояти сполучник.

Взагалі ж ступінь певности й обов’язковости однорядних членів досить різноманітний як до синтаксичної категорії.

Щодо однорядних підметів і присудків без сполучника, то вони ніколи не можуть викликати сумніву, бо неоднорядні підмети чи присудки не бувають:

Гармидер, галас, гам у гаї. (Т. Шевч.)

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі граді Ярославна. (Т. Шевч.)

Яка ж ти, о воле, прекрасна, пречиста. (О. Олесь)

Але не те щодо другорядних членів речення. Сама належність їх до однієї синтаксичної категорії та залежність від того самого керівного слова ще не визначає їх однорядности. Не однорядні ж, напр., підкреслені слова в таких зразках:

Твердий безостий колос б’є по руках. (М. Коцюб.)

Труда раптом пильно мовчки дивиться на Макса. (В. Виннич.)

Десь збоку вогко підпадьомкає перепел. (М. Коцюб.)

Я сказала, що справді трохи незграбно пошито. (Л. Україн.)

Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця. (С. Васильч.)

а шлях дивлюся та на поле,

Та на ворону на хресті

На кладовищі. (Т. Шевч.)

Розметеним ураганом листям несуться вулицями учасники великого свята. (В. Виннич.)

Не можна поміж такими словами поставити для зв’язку їх сполучника, немає в вимові цих слів зовсім інтонації однорядности, властивої, напр., однорядним словам у таких зразках:

Затремтіло щось людське, м’’яке

В старім серці пророка. (Ів. Франко)

І довга тінь химерна

Лягає на її маленький, теплий слід. (М. Рильськ.)

І вперше очима іншими поглянув на небо, на землю, на себе. (П. Тич.)

Зелено, любо усюди! (О. Олесь)

Інтонація однорядности властива не тільки окремим словам у реченні, вона охоплює й цілі словосполучення:

І співав він пісню, пісню лебедину,

Про озера сині, про красу степів.

Про велике сонце, про вітри і хмари. (О. Олесь)

Та в цих випадках усе ж є граматичні ознаки однорядности — однаковість конструкції залежних однорядних членів, але однорядність поширюється й на не однакової конструкції слова й словосполучення, а до того такі однорядні члени можуть іти навіть усуміш із цілими окремими (іноді неповними) реченнями як ніби однакові вимовою елементи:

Ось ви в злиднях, босі й голі. (О. Олесь)

І діти майнули

По горищах, по коморах,

По льохах, усюди. (Т. Шевч.)

Простору, нечепурну, з обідраними стінами "казарму" повно накурено тютюном. (С. Черк.)

Заквітчана, у червонім намисті, сорочка вишивана, в черевичках — ну, дівчина як зірочка! (М. Вовч.)

Приглядається до кожного обличчя: змарніле, засмажене, полуплене, білі плями по їх. (С. Васильч.)

Одна старіша — висока, струнка, в очіпку, енергійне обличчя, сірі очі в чорних віночках. (С. Васильч.)

Говорила моя бесідниця дрібно, швидко, тонким сопрано, перебиваючи себе раз-у-раз. (Л. Україн.).

І знов таки однорядність таку можна підтвердити тим, що на місці ком поміж словами можливі сполучники. Ми їх і знаходимо поміж граматично неоднорядними словами, але однорядними вимовою, напр.:

Блідий і дрібно тремтячи, Давид провів по чолі рукою. (А. Головко)

Хіба тебе не радує хвала

моя і наших друзів скромних? (Л. Україн.).

Тільки не слід думати, що однорядні члени завсіди ідуть побіч себе. Іноді вони досить далеко одне від одного, надто ж присудки, як от напр.,

О, марсельєзо, бий в серця черстві, холодні,

Глухих, сліпих під прапори скликай,

Зови народ на свято всенародне,

Веди народ в обітний край! (О. Олесь)

Минувши перші дві коми, про всі інші можна сказати, що вони бездоганно правильно відбивають аж три розряди другорядних слів.

Казавши про сполучники поміж однорядними словами й словосполученнями, ми завсіди мали на думці єднальні сполучники і, та, та й. Ці сполучники частенько ідуть поруч безсполучникових конструкцій, себто в таких словосполученнях, де однорядні члени вирізняються певною інтонацією в вимові і комою на письмі. Легко помітити, що коли в словосполученні з однорядними членами є тільки один сполучник, то в тім місці, де він, вимова буває без характерної павзи, та навіть і інтонація зв’язаних однорядних слів уже наближається до інтонації звичайних членів речення. Тим і коми тут ніколи не буває:

Я спала сном камінним у печері глибокій, чорній, вогкій та холодній. (Л. Україн.)

Туман, туман та пустота. (Т. Шевч.).

Так само й коли два сполучники поміж однорядними членами в реченні, то комами вони не виділяються, хоч це вже не послідовне правило, бо тут іноді перед сполучниками і кому ставлять як до вимови. Алеж коли той самий сполучник у реченні зв’язує однорядні члени понад два рази, то і в вимові такі члени більш-менш виразно відмежовані один від одного, і на письмі поміж ними бувають коми:

А тим часом місяць пливе оглядать і небо, і зорі, і землю, і море. (Т. Шевч.).

Кінець-кінцем інтонація (надто павза) найбільше важить у пунктуації при однорядних членах, тим то й визначити згори правила її точно і в усіх подробицях ніяк не можна, як не можна й вимагати одноманітної пунктуації в цих випадках. Ось декілька прикладів пунктуації особливо складних словосполучень із однорядними членами речення, кличними формами, відокремленими словами (із Шевченкових творів):

Сумує, квилить, плаче рано

В Путивлі граді Ярославна,

І каже: "Дужий і старий,

Широкий Дніпре, не малий".

І ридала,

І батька й матір проклинала,

І все на світі.

Боюся,

І вимовить боюсь тепер

Твоє грядущеє...

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,

І батька, і діда старого згадаю.

Щодо риски замість коми поміж однорядними членами речення, себто в таких випадках, як

Риємо — риємо — риємо

           Землю...

Сіємо — сіємо — сіємо

Буйні червоні цвіти... (В. Чумак)

то про це буде далі.

Рівнобіжно до того, як буває і з прикладками, однорядні слова можуть тісніше в вимові в’язатися, і тоді на письмі такі пари віддаються з розділкою, напр.:

Ревуть, лютують вороги,

але

Реве-лютує Візантія. (Т. Шевч.)

День біжить, дзвенить-сміється,

Перегулюється (П. Тич.)

Але внутрішні стосунки однорядних членів речення не вичерпуються тим, що визначають єднальні сполучними і, та або їх заступник інтонація однорядности. Є ще ціла низка інших сполучників на однорядні члени з зовсім іншими й різноманітними значіннями, як от протиставлення (а, але, та...) розділовости (або, чи, то), наслідку (аж, то), причини (бо) тощо. Уже саме значіння їх таке, що треба передбачати при них більшої вимовної відрубности однорядних членів із цими сполучниками, ніж із сполучниками єднальними. Здебільшого (власне майже завсіди) наступний із однорядних членів, з’єднаних одним із таких сполучників і відокремлюється на письмі від першого комою — як вираз і вимовних стосунків, напр.:

Били, а не вчили. (Т. Шевч.)

Душею він дитя, хоч голову схилив. (Ів. Франко)

Бо в тебе дух не вільний лісовий,

А хатній рабський. (Л. Україн.).

Останній приклад цікавий тим, що там є групи вільний лісовий і хатній рабський на письмі віддані не як однорядні слова (без коми поміж ними). Власне коли б тут не було протиставного сполучення з а, цілком імовірно, що, напр., вільний і лісовий були б трактовані як однорядні слова, а так само і хатній та рабський, і тільки через наявність протиставлення, щоб сильніше відтінити єднальний зв’язок першої пари прикметників і другої супроти зв’язку їх однієї проти другої та однорядність їх не відзначена.

Але докладніше про значіння сполучників див. § 187.