<< Наголос Зміст Правопис чужих слів >>

ОРТОЕПІЯ І ПРАВОПИС.

 

Вступні уваги § 114.

Ортоепія, себто поправна, чиста вимова слів, як і правопис, себто одноманітний напис їх, мають велике громадське значіння. Чиста, правильна вимова це не вигадка чиясь і не забаганка, це типова вимова більшости, це характерна вимова народу. Щоправда, цілком одноманітної вимови на всім просторі якоїсь мови досягти майже не можливо, алеж в основному та вимова повинна бути підпорядкована вимовним нормам літературної мови вже через ролю останньої в щоденному житті. Слухова мова це ж певна система слухових знаків всенародного значіння, і всі, хто користується цими знаками, заінтересовані, щоб ті знаки були однакові, бо так та тільки мова найкраще виконає своє завдання бути посередником поміж окремими людьми й групами їх. Справді бо, всі члени великого колективу народу дуже заінтересовані в тім, щоб якнайкраще й якнайлегше розуміти всіх інших, а це ж, між іншим, може бути досягнене однаковою вимовою слів. Промова з трибуни, радіо, телефон це все такі чинники в нашому щоденному житті, що сами за себе кажуть за потребу одноманітної вимови слів, бо тоді ми з найменшим напруженням уваги сприймемо все, легше зрозуміємо все, бо менше недочуватимемо, чи хибно сприйматимемо, менше перепитуватимемо і так само нас перепитуватимуть і т. ін. Звичайно, найважніше в мові це самі слова, навіть і недобре сказані, але не можна легковажити й ортоепію навіть із указаного тут суто-практичного погляду, не кажучи вже за естетичну сторону, таку важну, напр., в театрі.

Не менш очевидне громадське значіння й правопису, коли взяти на увагу, що зорові знаки мислі написані слова як і слухові, найкраще і найшвидше досягають своєї мети, як вони завсіди однакові. Знов досить нагадати ролю в нашому щоденному житті вивіски, пляката, газети, де ми так зацікавлені, щоб написи тих самих слів були однакові. Сталий правопис і стала однакова (у межах можливого) вимова це цемент суспільства, бо це ж найхарактерніші ознаки єдиної мови народу.

У попередніх розділах уроздріб не раз уже роблено різні уваги щодо ортоепії, а надто правопису, отже тут усе те треба звести докупи, докладніше й повніше визначаючи норми й правила того й того й додаючи те, чого бракує в попередньому.

н д т л перед і § 115.

Як характерна особливість української мови, а саме її вимови, була вже вказана наявність твердих н д т л перед і (§ 10). Наскільки справді відмінні в українській чистій вимові ні, ді, ті, лі з твердими (власне напівтвердими) приголосними супроти ні, ді, ті, лі з м’якими приголосними, себто в таких парах, як сніп — сніг, дім — дід, на тім — тіло, верболіз — поліз тощо, можна не тільки чути, а й бачити на доданих на 170 ст. палятограмах, себто малюнках піднебіння: закреслені місця піднебіння, показують, як торкається язик його, коли вимовляти ті, ді з твердими приголосними (на тім, дім), і як тоді, коли з м’якими (тіло, дід).

Як бачимо, вимовляючи ті, ді з твердими т, д, ми підіймаєм до піднебіння тільки краї язика, зокрема кінчик його, а вимовляючи ті, ді з м’якими т д, притуляємо майже до всього піднебіння язик, хоч треба сказати, на малюнку не видно того, що при цій останній вимові кінчик язика зовсім звисає, упираючись у спідні ясна (порівн. § 10). Це та самісінька вимова, що й при та-тя, ту-тю і т. ін.

Такі сполучення твердих н д т л з наступним і бувають у кількох розрядах:

1. Коли і з старого о: ніс, синів, на тій, Іванівка, дім, садівництво, на твердім, дідівщина (перше д м’яке, друге тверде), стіл, ластівка, братів, Шепетівка, лій, волівня, столів, Кирилівка і т. ін.

2. У назовному відмінку множини твердих прикметників (тут і з старого ыƀ): гарні, дурні́, виховані, тверді, горді, товсті, багаті, плесковаті, малі, побілілі (перше л м’яке, друге не м’яке) і т. ін.

3. У прийменниках та приростках (часто перед і, що з’явилося з аналогії): піді мною, надіслати, дістати, відібрати, підігнати і т. ін.

4. При збігові слів, коли пoпереднє кінчається на н д т л, а наступне починається з і, і коли ці слова вимовляються суцільно, як одно слово, без павзи між ними: він і вона (вимовл. "вінівона" з твердим н), син ішов, Степан і каже, дід і баба, наперед ідіть (перше д тверде, друге м’яке), брат Іван, тут і ми, віл іде (порівн. Василь іде) і т. ін.

Достоту такі сполучення будуть і в скорочених (штучних) словах як фінінспектор тощо.

5. Неусталена вимова н д т перед і в словах чужомовного походження, напр., компанія (з твердим н, але також і з м’яким, і ця остання вимова новіша здається, перемагає), комедія, демократія, дієта, Нібур, Дітман, Тіроль тощо. У кожному разі тверда вимова тут можлива.

Що всі інші приголосні як у вкраїнських, так і запозичених словах перед і не м’якшаться, або принаймні м’якість їх невиразна і невелика, видно, між іншим, з того, що інші приголосні перед такими приголосними не м’якшаться, або хоч не м’якшаться так очевидно, як вони м’якшаться перед м’якими н д т л, напр.: Ользі (порівн. гульні з зовсім м’яким л перед ні), кінці (порівн. дранті), під сіном (порівн. під лісом), пенсія, конференція (де н таке ж, як і в арантія, коли вимовляти т перед і твердо, але не таке, як у м’якій вимові "гараньтьія").

До речі, і в таких закінченнях чи взагалі звукосполученнях звичайно не скорочується: сесія, Імперія, соціяльний і т. ін. за винятком тільки деяких слів, коли й письмо інше як кар’єра, бар’єр, мільйон тощо.

 

Ненаголошене е й и та о у § 116.

Ненаголошені е й и часто в вимові наближаються до себе, тільки е таке взагалі дужче наближається до и, ніж навпаки ненаголошене и до е, так що все це вимовне явище можна назвати (умовно, звісно) як "икання". Але сильне икання, себто вимова, напр., "биреш" (правописне береш), "жине" (жене), "кажи" (каже) хоч і поширена в говорах, все ж її не можна визнати доброю, бо для ортоепії, для зразкової літературної вимови треба приняти менше икання і взагалі таке змішування ненаголошених е й и, коли не тільки перше наближається до другого, а подекуди й навпаки. Головніші уваги щодо цього такі:

1. Перед наголошеним е ненаголошені е й и вимовляються однаково і близько до е, отже як еи (тобто звук середній між е й и, але ближчий до е, ніж до и):

 правописнебере                  вимовляєтьсяякбеире

"

плете

"

"плеите

"

вишневий

"

"веишневий

"

стриже

"

"стреиже

"

вилежуватися

"

веилежуватися

"

бичем

"

беичем

 

2.Переднаголошеними, навпаки, ненаголошенеейивимовляєтьсяблизько дои(ие):

 правописнебери               вимовляєтьсяякбиери

"

плети

"

"плиети

"

великий

"

"виеликий

"

полетиш

"

"полиетиш

"

стрижи

"

"стриежи

"

     кислиця

"

"киселиця

 

Обидва ці явища, як бачимо, схожі тим, що попередні голосні вподібнюються наступним. Це так зване гармонійне вподібнення (порівн. § 17). У наслідок його в вимові цілком спалися слова гриби і греби, мили (милити) і мели (молоти), криши і креши, мене і мине (минути).

В усіх інших, випадках ненаголошені е й и більш-менш змішуються в вимові (переважно в напрямі на и), напр., перед а, о, у тощо, але менше змішуються вони в ненаголошених закінченнях, коли в таких самих закінченнях буває й наголос, напр., ненаголошене е майже залишається в вимові в дієсловах каже, маже, пише, буде, вийме, винесе..., бо існує в мові ряд несе́, жене́, бере́, кладе́..., так само доволі чисто вимовляються закінчення ніякого роду в наше горе, велике море, чорне поле..., бо існує ряд круте́ яйце́, оте́ кільце́ і т. ін.

Та все ж і в цих навіть випадках вимовне змішування можливе, що часто утрудняє правопис, не кажучи вже за інші випадки, як мелю і милю, крешу і кришу, виселяти і висиляти, погребу і по грибу, кленок і клинок, ясенок і я синок тощо, де вимова майже однакова.

Як уже принагідно й казано, щоб розрізняти в правописі е й и, коли вони ненаголошені, слід опиратися на наголос (легкий, бо легко і т. ін.), на аналогічні форми (білим полем, бо малим кільцем і т. ін.), на чергування е з і та випадання е (лемеші, бо леміш, праведний, бо правда і т. ін.).

Але далеко не всі правописні е і и можуть бути доведені вказаними способами, і в цих випадках власне тільки добрий словник може вказати, як же треба написати слово з е чи и, напр.: тепер, левада, кебета, вертеп, керсет, режим, цибуля, пиріг, лиман, мизинець, кирпич, кишеня і т. ін.

Слід іще задля правописних потреб запам’ятати деякі наростки з ненаголошеними е: -есенький, -ечк- (-ечок), -еньк-, -енк-, -еро-, -тель, -ен(-ят), -ен- у дієприкметниках та віддієслівних іменниках (див. § 89): білесенький, сонечко, тамечки, десятеро, кошеня, оченята, приятель, роблений, відродження тощо (після голосних у цих наростках, звичайно, є: чаєчка, двоєчко, Гордієнько, чаєнята, напоєний...

Крім того в повноголосних групах -ере-, -еле-: берег, берест, берегти, вередливий, дерево, оберемок, ожеред, очерет, череп, через, середа, белебень, велетень, селезень, шелест, телепень...

Про ненаголошене о й у див. § 8.

Змішування в вимові ненаголошених е й и, а також у певних умовах і ненаголошених о й у настільки сильні, що такі слова, як стане — кайдани, стою — клюю тощо наздаються до найкращої рими, напр.:

Хай пісня лунає повсюди,

Хай світ вона ввесь заповня,

Бо швидко — ми знаємо — буде

Остання й рішуча борня. (Ф. Савч.)

Душе моя убогая!

Чого марно плачеш?

Чого тобі шкода?

Хіба ти не бачиш? (Т. Шевч.)

Я більше не плачу... Я муку свою

В кайдани на вік закую. (О. Олесь)

 

і и § 117.

Вимова звуків і й и не завсіди відповідає правописним і й и, а до того обидва ці звуки визначаються ще й літерою ї.

1. Правописне наголошене і в назвуці в деяких народніх словах вимовляється як и: інший, іноді, інде, істик, іскра, іграшка, ірод, іч вимовляються як "инший"..., хоч, треба сказати, це одна з можливих вимов, бо вимовляються вони й з і.

2. Правописне і та ї вимовляються близько до и (йи) в таких випадках, коли вони в певних закінченнях, аналогічних до закінчень із и:

а) у всіх м’яких прикметниках відповідно до твердих закінчень: синій, безкраїми... (вимовляються "синьий", "безкрайими" див § 52)

б) у наростках -їна, -їха, -їще, -їсько, -їк, -їн, -їкий, їнський, -їстий: Україна (вимовл. "Украйина"), Солов’їха, гноїще, боїсько, покоїк, Маріїн, солов’їний, український, троїстий... (порівн. долина, багнище, столик, Ганнин, качиний, танцюристий...)

в) у дієслівних закінченнях без наголосу: стоїмо (вимовл. "стойимо"), го́їти, озбро́ївся... (але під наголосом стоїть, напоїти... з йі).

 

Приголосні в прийменниках та приростках § 118.

Як ми знаємо з § 30, геть усі прийменники, а також і всі приростки крім тільки з- перед к п т х, на письмі не змінюють своїх визвукових приголосних перед іншими приголосними. Але це не визначає, що в вимові вони теж завсіди зберігаються. Хоч і важко встановити точні способи вимови всіх таких приголосних, все ж деякі з них у певних умовах вимовляються одноманітно і послідовно.

1. Правописні дзвінкі б д ж приростків і прийменників перед глухими вимовляються завсіди дзвінко: обсипав (не "опсипав"), обтрусили, надприродний, об що, перед ким, між такими...

2. Правописне ж з перед глухими зберігається лише по голосних: безсилий, без сили, розпитати, розхрістаний, крізь сон (вимовл. "кріз сон"), через тин і т. ін., щождо прийменника з перед к п т х ф с ц та приростка з- перед ф с ц (бо перед к п т х він і на письмі переходить в с), то він вимовляється як с: з поля (вимовл. "с поля"), з хати, зфотографувати... Та хоч після голосного, як бачимо, дзвінкі приголосні прийменників- приростків і зберігаються перед глухими приголосними в вимові, все ж і в них іноді можна спостерігати нахил до переходу в глухі, найбільше тоді, коли приросток не буває прийменником, отже не виступає самостійніше, напр., у приросткові роз- іноді можна чути "рос" (вимова "роспитати"...).

Цікаво відзначити, що прийменник повз теж має дзвінке з перед глухими наступного слова: повз хату, повз клуню і т. ін. Це вказує на те, що в в українській мові вимовою наближається до голосних.

3. Приголосні д і з приростків-прийменників перед ж ч ш щ і ц з, як і в інших випадках, уподібнюються до цих останніх, переходячи в вимові в звуки близькі до дж , ж, дз: віджимати (вимовл. "віджжимати"), передчасний ("переджчасний"), над шляхом ("надж шляхом"), розжувати ("рожжувати"), зчистив („жчистив“), через шлях ("череж шлях"), відцуратися ("відзцуратися"), підзамчя ("підззамчя") тощо.

 

Звукозміни в групах приголосних § 119.

Про звукові зміни в деяких групах приголосних у словах у зв’язку з правописом сказано в §§ 22, 26, 27, 28, тепер же слід додати про деякі звукові (вимовні) явища в групах приголосних, що виникають при збігові слів.

1. Із попереднього ми бачили, що в українській мові велику силу мають дзвінкі приголосні, що вони звичайні в вимові в кінці слів (хліб...), у середині перед глухими (книжка...), і що навіть правописні глухі перед дзвінкими в середині слів у вимові стають дзвінкими (боротьба вимовл. "бородьба", вокзал —  "воґзал"...). Так само переходять у вимові в відповідні дзвінкі й ті глухі приголосні, що в кінці слів, коли далі йде слово з дзвінким назвуковим приголосним, і коли ці слова вимовляються суцільно, ніби як одне слово (себто без павзи між ними), при тім відбуваються й інші зміни попереднього приголосного на подобу вказаних у § 118: так гарно (вимовл. "таґ гарно"), наш брат ("наж брат"), ніч була ("нідж була"), хлопець був ("хлопедзь був"), кіт забіг ("кідз забіг"), стоїть завод ("стоїдз завод") тощо.

2. Коли зустрічаються глухі приголосні, і слова вимовляються теж одним суцільним видихом, то деякі попередні в вимові частково пристосовуються до наступних: брат сидить (вимовл. "брац сидить"), сходить сонце ("сходиц сонце"), ідуть сюди ("ідуць сюди"), клич сюди ("клиць сюди"), когось чекає ("когош чекає"), лізь через тин ("ліж через тин") тощо.

При цім часто приголосні зливаються в вимові в один довгий приголосний: нас зачарує ("наззачарує"), проходять дні ("проходяддьні"), сидить там ("сидиттам"), Гнат частував ("Гначчастував") тощо (порівн. у дієсловах береться, берешся...).

3. Дуже поширене пом’якшення в вимові приголосного перед другим пом’якшеним приголосним у словах (див. § 312), досить звичайне і в приголосних між словами. Найбільше надаються до такого пом’якшення приголосні с з ц, як і в середині слів, також н д т л: пес нюхає (вимовл. "песь нюхає"), раз нянька ("разь нянька"), брат любить ("брать любить"), над нього ("надь нього") і т. ін.

4. Далеко рідше попередній приголосний пом’якшений стається твердий у вимові підо впливом твердого наступного: а йдіть лишень (вимовл. "а йдіт лишень"), сядь на пень ("сяд на пень"), п’ять раз ("п’ят раз") тощо. Така звукозміна в вимові звичайно буває лише тоді, коли без неї виникла б зовсім незнана в мові група приголосних (напр, ть + л тощо.

Щодо приголосних б п в м ф, ж ч ш щ, г н х ґ, то вони навіть і перед голосними бувають м’які дуже рідко, тим паче не можна говорити про м’якість їх перед іншими приголосними як у слові, так і поміж словами. У кожному разі м’якість їх дуже невиразна навіть у таких випадках, як рівня, вишня, хліб тощо.

 

Подробиці вимови § 120.

До всіх попередніх ортоепічних уваг треба додати ще декілька дрібніших.

1. Хоч губні приголосні в українській мові і дуже мало надаються до пом’якшення, все ж у таких словах, як свято, цвях, дзвякати, тьмяний тощо (див. § 2) губні вимовляються звичайно м’яко, себто так, як і сполучення, напр., ня, тя тощо. Так само м’які вони і в чужих словах як пюпітр, бюджет, Мюллер, Вюртемберґ тощо, хоч доводиться визнати в усіх цих випадках і рівнобіжну вимову з й поміж губним та наступним голосним: "свйатий", "пйупітр" і т. ін. Ще менше властиві українській мові, а проте все ж наявні в літературній мові сполучення задньопіднебінних із я ю тощо, як от Кяхта, Гюго, Кюв’є і т. ін.

2. Правописні групи -тський, -дський, -тство, -дство в вимові скорочуються в -цький, - дзький тощо; братський (вимовл. "брацький"), людський, братство і т. ін., в групі -нтський тощо т в вимові випадає: студентський ("сгуден-ський") див. § 213.

3. Незвичайні й важкі до вимови групи приголосних знь, тр, др, бр, тм тощо вимовляються з глухим визвуковим приголосним: приязнь (у вимові нь недочуте), театр, кедр, зубр, ритм, або з глухим е між приголосними: "приязень", "театер"...

Про інші моменти щодо поправної вимови сказано: про "середнє л" в § 9, про ж ш ч т перед ц в § 26, про дзвінкі приголосні в § 11 і т. ін.

 

Як писати складні слова (розділка) § 121.

Із 103 й наступних §§ ми бачимо, що складні слова звичайно пишуться разом, і тільки зрідка через розділку сполучаються їх частини. Це буває тоді, коли двоє слів не зливаються в одно цілком, не мають одного наголосу, хоч і тісніше, суцільніше вимовляються, як звичайні самостійні двоє слів, і мають кожне свій наголос. Такими словами бувають і іменники, і прикметники, і дієслова, і прислівники, і цілі словосполучення зокрема повтори: хліб-сіль, батько-мати, хата-читальня, сам-самісінький, сумний-невеселий, грає-виграває, дзвенить-сміється, Чехо-Словаччина, робітничо-селянський, багат-вечір, люби-мене, будь- що-будь, раз-у-раз, помалу-малу, одним-одно, дрібно-дрібно тощо. Звичайно, виразної межі поміж такими складними словами, що пишуться разом, і такими, що пишуться з розділкою, немає, і подекуди правопис таких слів несталий.

З розділкою пишуться ще слова о́сь-який, -ін-як, от-який, будь-який, такі, як по-нашому, по-своєму, по-німецькому тощо та складні з з прийменники: з-під, з-над, з-поміж, з-за, з- попід, з-посеред (але поміж, посеред...).

З розділкою пишуть іще українські закінчення до- неукраїнських назов, напр., в Рабоч-ій газет-і тощо.

 

Як писати частки (аби, будь, небудь, же, би...) § 122.

Крім таких випадків, як ото в попередньому § (будь-який тощо), частки аби-, -будь, -небудь, -де, як-, що-, -що пишуться вкупі: абищо (абичого...), абихто, абиде, абикуди, кудинебудь, денебудь, якнайкращий, щонайдужчий, щодня, щомісяця, щоночі, абощо, тощо, якщо, покищо, хібащо, щодо, щождо (див. іще § 64). Зате зовсім окремо треба писати бо, но, таки, то, же (ж), би (б) у таких, напр., випадках: ідіть бо, кажи по, там таки, він би то, казали б то, тепер же, казала ж і т. ін., а разом тільки в незмінних суцільних словах: отже, адже, майже, теж (не плутати з займенником те ж), також (прислівник так же), авжеж (інше значіння в а вже ж, напр.: "а вже ж не хто й сказав, як не сам таки він"), атож (тобто "еге", "так", не те значіння в а то ж, напр.: "а то ж хто був?"), тож, отож, бож, абож, аніж, аби, себто, цебто, тобто, щоб (коли це сполучник, а що́ б це займенник: "що́ б тобі сказати?"), якби (коли це сполучник, а я́к би прислівник: "я́к би його зробити?"), якже (коли це сполучник, а я́к же прислівник), нібито.

 

Як переносити слова § 123.

З рядка в рядок можна переносити кожен склад слова або групу їх, як також і залишати в першому рядку, напр.: наді-я, на-дія, о-нуча, ону-ча, роз-думав, сно-вида, снови-да, Дніпр-ельстан, назбирати, наз-бирати і т. ін.

Не можна розривати тільки дз та дж, коли вони визначають один звук, а також йо, ьо: кукуру-дза, хо-джу, га-йок, пе-ньок і т. ін. див §§ 3, 5.

Коли писати великі літери § 124.

Великі літери на письмі вживаються з однією головною метою: виділити супроти інших слів якесь слово чи слова, підкреслити його, звернути на його більшу увагу читача, ніж він звертає на звичайно писані слова. Часто таке виділення великою літерою слова на письмі стало вже загальнообов’язковим, але чимало є й таких випадків у письмі, коли таке виділення не обов’язкове. Найголовніші правила на те, коли вживати великих літер такі:

1. Великою літерою звичайно починається письмо, великою літерою починається кожне найсамостійніше речення, себто після крапки, після знаків оклику й питання, після двокрапки, коли далі йде чужа мова (в лапках), часто після крапок.

Досить поширений ще й досі звичай починати великою літерою кожен рядок віршів, хоч пишуть і друкують їх щодо великих літер і за загальними правилами.

2. З великої літери пишуть власні імена чи то людей, чи тварин і речей, напр., географічні назви, назви пароплавів, заводів, установ, літературних творів, газет тощо.

Приклади:

Везе Марко Катерині сукна дорогого. (Т. Шевч.)

Стриба Рябко, вертить хвостом (П. Гулак-Артем.)

З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію прилетів перший тепловій. (М. Хвильов.)

Вже міст через Дінець давно прогуркотів. (В. Сосюра)

Він був... секретарем сільбюра спілки Робземлісу. (В. Підмог.)

Власні назви на кілька слів звичайно пишуться з великої літери в першому слові, напр., Чорні маки Васильченка, Чорне море, але коли хочуть особливо підкреслити й наступне слово, надто ж коли це іменник, то з великої літери пишуться й інші, напр., Шевченків Великий Льох, щоденна газета Українське Слово, Кривий Ріг. Та якоїсь твердої й загальнообов’язкової норми в цьому немає.

Присвійні прикметники на -ів, -ин від власних назов звичайно пишуться з великої літери: Франкова спадщина, Дніпрові пороги.

3. З великої літери часто пишуть те слово, що хоч і не підходить під попередні правила, але в очах того, хто пише, воно набирає особливого значіння. Це найбільш суб’єктивний розряд уживання великої літери на письмі, хоч деякі випадки і з цього розряду набули вже великого поширення, стаючи майже обов’язковими. Це велика літера з пошани і з особливої уваги. Сюди належать, напр., такі випадки:

а) В особистих листах, заявах тощо звичайно пишуть з великої літери Ви (отже тут пошана особливо підкреслюється: граматичною формою множини — ви замість ти — і графічно великою літерою), також такі звичайні в заявах тощо слова, як Товариш, Голова, Керівник, Президія..., До Товариша Керівника такої то установи і т. ін.

З цієї ж причини частенько пишуть з великої літери геть усі слова складної назви установи, коли до неї звертаються з чимось (До Президії Одеського Наукового Товариства і т. ін.).

У таких випадках не слід би надуживати великі літери.

б) Подекуди пишуть у нас з великої літери назви людей за їх національністю: Українець, Поляк, Німець, Француз і т. ін. На жаль, це не дуже поширена звичка.

в) У певний час, у певних книгах, у певного автора окремі слова можуть набирати особливого значіння, особливої поваги й уваги і тоді їх і пишуть поза вгорі визначеними правилами з великої літери, напр., у наші часи часто так пишуться слова: Революція, іноді слово Людина, Майбутність тощо.

г) У байках, казках назви дієвих осіб (речей) здебільшого пишуть із великої літери: Якось то Лебідь, Рак та Щука приставить хуру узялись. (Л. Глібів).

Великі літери далеко не єдиний спосіб підкреслювати слова на письмі. Як бачимо ми з усіх розрядів і прикладів, великими літерами взагалі підкреслюється більше значіння слова супроти інших — чи то з технічного боку, як на початках найбільш самостійних речень, чи з унутрішнього боку, як вияв пошани тощо. Почасти в додаток до великих літер, почасти незалежно від них уживаються ще й інші способи на те, як звернути увагу читача на слово чи слова, виділити їх від інших, напр., підкреслення лінією чи пунктиром (а друком ще й набирання іншим шрифтом, або й тим самим, тільки розстріляно, себто з інтервалами поміж літерами), лапки. Іноді ці способи зуживаються разом із великими літерами, напр., назви творів, пароплавів тощо пишуться і великою літерою і беруться в лапки, щоб ще виразніше виділити їх: у творі "Хіба ревуть воли" П. Мирного...