| << Додаток прислівниковий | Зміст | Сполучники >> |
СКЛАДНЕ РЕЧЕННЯ.
Способи сполучування речень § 182.
Основна мовна одиниця — просте речення рідко коли виступає цілком відокремлено, незалежне від інших речень.
Звичайно ми говоримо цілими (більшими чи меншими) групами речень. Пов’язані речення між собою бувають далеко не однаково. Одні з них такі самостійні й незалежні до себе, що не випадає й говорити про характер зв’язку їх, бо його ніяк не можна вбачати, але є й такі словосполучення, де ми легко вирізняємо всі елементи речення, в тім числі головну пару, а проте нам ясно, що все це словосполучення-речення самостійного значіння не має, самостійно, незалежно від другого речення, не існує і тільки разом із іншим чи навіть іншими словосполученнями-реченнями набуває значіння закінченого мовного ряду.
Ми знаємо, що й просте речення не може бути точно визначене як певне словосполучення, ми знаємо, що ступінь скорочення основних елементів речення з одного боку і поширення, ускладнення з другого дуже великий, що в багатьох, напр., так званих неграматичних реченнях уже й натяку нема не тільки на підмет, а й на самий корінь граматичного речення особове дієслово. Тим паче ускладняється справа з розростанням речення. Уже з попереднього розділу синтакси ми бачили, що в мові чимало таких словосполучень, де ніби стирається межа між реченням і реченнями. Так, відокремлені члени речення бувають настільки самостійні, що посідають у мові місце звичайного речення і в вимові і на письмі (див. § 1764).
Звичайно, в цім розділі ми розглянемо лише деякі найважніші розряди складних речень, себто таких словосполучень, що з одного боку чимось пов’язані між собою в тіснішу групу, а з другого мають у собі ознаки щонайменше двох речень. Коли виходити з визнання за присудком основи речення, то вже речення з однорядними членами дієслівними можна віднести до складних речень. Взагалі поміж простим реченням і складним нема виразної межі. Все ж чимало є таких словосполучень у мові, що їх уже здавна повелося розглядати як складні речення. От на практично важних із них ми й спинимося.
Усі складні речення щодо способу їх взаємозалежности можна поділити на дві групи: рівнорядно-сполучені й підрядно-сполучені. Звичайно, ми не говоритимемо за такі рівнорядно-сполучені речення, що відокремлюються одне від одного великими розділовими знаками — крапкою, знаком оклику, знаком питання. Ми говоритимемо лише за такі рівнорядно-сполучені речення, що хоч і однаково самостійні і незалежні одно від одного, та все ж тільки всі разом викликають цілком закінчений психічний акт, як і окремі закінчені речення. Такі рівнорядно-сполучені речення на письмі віддаються звичайно комами, тобто між ними ставиться кома:
Розпались кайдани, минула зима,
Розвіялись хмари, розтала пітьма. (О. Олесь)
Щодо підрядно-сполучених речень, то це такі складні речення, де більш чи менш явно виступає неоднаковість залежности їх: одно з них виступає як керівне, друге як залежне, підрядне. Підрядно-сполучені речення дуже різноманітні і щодо значіння і щодо способів сполучування. Проте в них є дещо спільне те, що об’єднує їх і відрізняє від рівнорядно- сполучених.
Між окремими реченнями підрядно-сполученого складного речення теж ставиться кома:
Я гадаю, що та сусідка може ще й пождати. (Л. Україн.).
Як між простим реченням і реченням складним є такі переходові словосполучення, що не дозволяють різко розмежувати їх між собою, так немає безумовної межі й поміж рівнорядно-сполученими й підрядно-сполученими складними реченнями. Та те буває лише в поодиноких випадках, бож типові речення того й того розряду досить виразні мають свої прикмети й особливості.
Найзагальніші й разом найхарактерніші відзнаки тих і тих складних речень ритмо-інтонаційні. У § 138 ми вказали на характерні інтонаційні відзнаки простих речень у їх трьох головних формах — речень-розповідей, речень-окликів і речень-питань. Тепер нам дуже корисно зіставити інтонацію простого речення-розповіді з інтонацією рівнорядно- сполученого речення, власне перших його складників. Для спрощення справи візьмім рівнорядно-сполучене речення з двох речень, тобто, напр., першу половину наведеного зразка з Олеся:
Розпались кайдани, минула зима.
Навряд, чи може бути заперечення проти того, що прикінцева інтонація цього складного речення така сама, як і в звичайного простого речення-розповіді, напр.:
Ліс ще дрімає в передранішній тиші.
Та чи можна ж не помітити, що в середині рівнорядно-сполученого речення є зовсім новий ритмо-інтонаційний вузол супроти простого речення? А коли ми захочемо ближче визначити його, то безперечно знайдемо деяку схожість інтонації наприкінці першої частини складного речення, (тобто перед комою) з інтонацією кінця всього речення, отже взагалі кінця речення-розповіді. Задля визначення ж і відмінности ритмо-інтонаційного вузла в складному рівнорядно-сполученому реченні супроти ритмо-інтонації двох сусідніх речень розповідей (себто з крапкою поміж ними), нам слід зіставити наше складне речення в його натуральній вимові з такими двома сусідніми реченнями. Порівняймо, напр., те складне речення з такими двома цілком самостійними реченнями:
Ясна ніч. Не чути грому. (Ів. Франко)
І в рівнорядно-сполученому реченні є павза при вимові його, а саме на комі, і так само вона є після ніч в цих двох реченнях (на крапці).
Але в останньому випадкові павза помітно більша. Разом із цим в обох випадках перед комою й крапкою спадання голосу (зниження тону). Знов же на крапці це буде виступати яскравіше, виразніше. Усе це ще яскравіше виступить перед нами, коли в обох парах поперемінювати пунктуацію: в першому реченні поставити в середині крапку, а в другій парі, навпаки, кому і потім прочитати їх відповідно до нової пунктуації. Після всього не можна не пересвідчитися, що рівнорядно-сполучене речення це в основі те ж, що й самостійні речення-розповіді, тільки з дещо ослабленою відрубністю їх (власне першого), або, інак сказати, з деяким наближенням їх до себе.
Виявляється це в зменшенні павзи між сполученими реченнями в вимові та в зменшенні спадання голосу в кінці першого речення. Проте вже в попередньому § можна знайти натяк на те, що такі рівнорядно-сполучені речення вимовляються з протягом. Справді, ці вимовні елементи однорядних слів властиві й їм.
Середнє ритмо-інтонаційне значіння в сполучуванні речень відбиває на письмі розділовий знак середник (;). Найчастіше знак цей як єсть тоді й уживається, коли нема виразних ознак ні самостійних речень (крапка), ні рівнорядно-сполучених.
Зовсім інший інтонаційний малюнок у реченнях підрядно-сполучених. На першому- ліпшому з них легко пересвідчитись, що на місці зустрічі окремих речень, на комах, відбувається характерне піднесення тону в кінці першого речення перед павзою між ними. Це піднесення не буде таке сильне й напружене, як у реченнях-питаннях (див. § 138), алеж воно властиве геть усім підрядно-сполученим реченням і становить їх властивість. Підрядно-сполучене речення з ритмо-інтонаційного погляду це ніби ряд ослаблених речень- питань у тім їх варіянті, коли піднесення припадає на кінець словосполучення. Тільки останнє речення або частина його перед крапкою має звичайну спадну інтонацію. Так, напр., в
Було так тихо, що Остапові кроки лунали в полі, мов гупання ціпа на току. (М. Коцюб.)
ми маємо таке піднесення перед обома комами (а на комах павзи), а в фразі
Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне. (М. Коцюб.)
таких піднесень троє.
М. ін., подібна відрубна ритмо-інтонація властива й відокремленим членам речення, дієприкметниковим сполученням (див. §§ 176, 177).
Рівнорядно-сполучені речення§ 183.
Рівнорядно-сполучені речення взагалі в мові дуже поширені. Це власне первісний спосіб сполучування речень. Адже найпростіше зв’язати два чи більше речення способом зіставлення їх, наближення їх до себе. Найприродніше застосувати рівнорядно-сполучених речень тоді, коли окремі мислі, як відповідники простих речень, в стосунку між собою, сказати б, простого сусідства, а не в стосунку причиновости, наслідку, умовности, взагалі внутрішньої залежности однієї від другої.
Щоб віддати ці останні стосунки, вже не вистачить способу рівнорядного сполучування речень, треба способу підрядного.
Тим то рівнорядно-сполучені речення найбільш доречні в описах. Добре ними віддати момент, змалювати становище з назверхнього боку, сконстатувати факти. До зразка рівнорядно-сполучених речень, наведеного в попередньому §, можна ще додати:
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє. (Т. Шевч.)
Крикнув перепел в ярочку,
Стрепет приснув над тернами,
По кущах між березою
Ходять дрохви табунами. (Я. Щогол.)
Заспівають на колишній голос кобзарі,
І затужать у розпуці матері,
І напоїться сльозами ще земля,
І похилиться в жалобі все гілля. (В. Поліщ.)
Це звичайне застосування рівнорядно-сполучених речень, бож така рівнобіжність речень цілком відповідає рівнобіжності явищ чи картин, тільки суміжних між собою, та й годі. Але рівнорядно-сполучені речення вживаються ще як певний стилістичний засіб і тоді, коли означувані простими реченнями (складниками того сполученого речення) явища чи факти стоять у стосунку залежности і, здається, вимагали б складнішої синтаксичної форми на виявлення того стосунку. Ось кілька прикладів:
Ой поїхав в Московщину
Козак молоденький —
Оріхове сіделечко
І кінь вороненький. (Нар. пісня)
Ведуть коня вороного —
Розбиті копита. (Т. Шевч.)
Був у неї собака з міді кований і зайчик череп’яний, мережані вушка. (М. Вовч.)
Пливуть козаки, тільки мріють шапки,
Та на сей бік за нами. (Т. Шевч.)
Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий,
у батька вдався. (М. Вовч.)
Наганяють півпарубка:
Хлопець у свитині
Полатаній, у постолах,
На плечах торбина. (Т. Шевч.)
У звичайній мові замість підкреслених речень були б або підрядні іменники, або підрядні речення чи інші підрядні словосполучення, наприкл.: "що в нього було оріхове сіделечко", або "з розбитими копитами" тощо.
Такі звороти з рівнорядними реченнями носять явні ознаки синтаксичних архаїзмів.
Такі синтаксичні архаїзми найбільше властиві народній поезії і взагалі народній мові. Та їй властиві рівнорядні речення не тільки в тих випадках, коли в розвинутій мові бувають конструкції з підрядними словами або реченнями, а почасти й у тих, коли, здається, поміж самими фактами, означуваними реченнями, немає й стосунку суміжности, рівнобіжности. Надто це властиво народній пісні:
Ой у полі метелиця —
Чого старий не жениться? (Нар. пісня)
Ой у саду черешенька зацвіла —
Мене мати за п’яницю віддала. (Нар. пісня)
Так само до синтаксичних архаїзмів народньої мови належить і спосіб сполучати окремі слова як однорядні тоді, коли внутрішній зв’язок їх (значіння) вимагає ніби підрядности:
Вези мене до матері до двора. (Нар. пісня)
З-під кореня з-під верби джерело било. (А. Свидн.).
Неповні (підрядні) речення § 184.
Серед додаткових підрядних речень виділяється група неповних речень.
Взагалі неповні речення в українській мові поширені не тільки в складних, а й у незалежних. Сюди належать, напр., так звані еліптичні речення, себто такі, що їм бракує або котрогось із головних членів речення, або й обох. Власне сюди належать і безпідметові та безприсудкові речення, що на них ми вже докладно спинялися, але зокрема сюди належать речення на означення загальних думок, сентенцій, закликів, вигуків, висновків тощо, де недостатні члени речення зрозумілі з обставин, коли з’являються такі речення, напр.: Що громаді, те й бабі. А ні телень! Ні дзень, ні кукуріку! і т. ін.
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою! (Т. Шевч.)
Чи довго сеї муки? (Л. Україн.)
З долин, з узлісь — бурун пісень. (В. Блакитний).
Еліптичні речення дуже поширені в інтимній розмові, або й взагалі в мові людей близьких, що розуміють, мовляв, одне одного "з півслова". Така мова раз-у-раз буває пересипана однослівними реченнями-натяками, бо інші члени речення зрозумілі для розмовників і так. Це, сказати б синтакса розмовної мови.
Але ми маємо спинитися не на таких неповних реченнях, а на неповних реченнях підрядних, звичайних у всяких мовних жанрах, надто ж у мові розповідній. Це такі підрядні речення, що, обслуговуючи керівне, зв’язані з цим останнім спільними членами (напр., спільним підметом, присудком, додатковим словом, а то й разом кількома). Ці спільні члени звичайно в підрядному реченні не повторюються, і таким чином у ньому в наявності бувають лише нові супроти керівного речення слова та ще сполучне слово. Та не вважаючи на таку неповність, ці підрядні речення зберігають всі вимовні ознаки додаткових підрядних речень (див. § 182) і тому на письмі завсіди виділяються комами:
Женуть вітри, мов буйні тури. (П. Тич.)
Усе небо було вкрите густими хмарами,
Неначе чорною ріллею. (Ів. Неч.-Лев.)
Човен, як тінь, плинув до берега. (С. Васильч.)
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх. (О. Олесь)
Мокриною цікавляться, немов би знакомою дівкою з своєї слободи. (Б. Грінч.)
Немов журба на чоло,
Лягне перший сніг. (В. Сосюра)
Босфор клекотить, неначе скажений. (Т. Шевч.)
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди. (П. Мирний)
Мати шуткуючи одпихала їх, буцім сердита. (А. Крим.)
Засів, буцім в болоті чорт. (Ів. Котляр.)
Поле, що безкрає море, розіслало зелений килим. (П. Мирний)
В цей час у порту завжди, ніби граючись у хрещика, сновиали матроси. (П. Панч.)
То так губи і складе,
Як ніби свистати. (С. Рудан.).
Навіть після сполучника, коли вже вимовного відокремлення тут немає, таке неповне речення на письмі виділяється комою:
Жінка встала...
І, мов водою, залилась
Дрібними, як горох, сльозами. (Т. Шевч.)
Тепер вона стояла й, як голодний вовк,
Клацала зубами. (П. Мирний)
Тільки ж не слід до таких словосполучень із немов, наче, мов тощо ставитися чисто формально.
Не можна сказати, що всі і завсіди слова чи словосполучення з тими сполучниками неодмінно виділяються на письмі комами. Коли, напр., такий сполучник править ніби за додатковий зв’язок поміж підметом і присудком, жадної коми ставити не слід: Вона була як квіточка (але Вона була гарна, як квіточка), а вже тим паче Вона як квіточка. Вони ніби помирились. Так само і в таких випадках, як:
Викинути літеру "щ" як зовсім зайву. (З діл. мови)
Взяла відра та й побігла
Ніби за водою
До криниці. (Т. Шевч.)
На мов стесаній борідці де-не-де поп’ялось тонке, як павутиння, волосся. (П. Мирний). У подібних сполученнях, звичайно, й вимова така, що жадних ком там не треба. Цікавий ще такий приклад:
Кардинали,
Як гадюки, в’ються
Круг тіяри та нищечком,
Мов коти, гризуться,
За мишеня. (Т. Шевч.).
Тут слово гризуться в комах через те, що воно, як насамперед присудок до кардинали, розриває суцільну групу неповного речення мов коти за мишеня. Що воно справді передусім присудок до кардинали, а не до коту, це видно, коли ми захочемо надати нормального ладу словам у реченні, бож скажемо ми тільки... та нищечком гризуться, мов коти за мишеня.
У виданнях Шевченкового "Єретика" звичайно після гризуться коми немає, а тільки перед ним, але така пунктуація непоправна, бо через неї за мишеня безпосередньо в’яжеться з гризуться, отже кінець-кінцем виходить, що "кардинали гризуться за мишеня", чого Шевченко, певна річ, не збирався сказати. Уже можливіша була така пунктуація, щоб гризуться зовсім не виділяти комами, алеж тоді б постало, здається, неймовірне складне речення з присудком у підрядному реченні, що одночасно стосується й до підмета головного речення.
Але крім цієї більш-менш тісної групи підрядних порівняльних речень, неповні додаткові речення бувають і інші, напр.:
Більше маєш ти заслуги
Між звірами, ніж хто другий. (Ів. Франко)
Так хотів придавити старшину, щоб і не писнула. (П. Куліш)
Чи ти ба, яка моторна. (Нар.).
У таких неповних реченнях недостатні члени теж спільні з керівними реченнями. Ритмо- інтонаційні ознаки таких речень досить виразні, і комою відділяються вони послідовно. Звичайно завсіди виділяються комою й підрядні речення безпідметові:
Не знають, де діти. (Т. Шевч.)
І спішить туди, де дніє. (Ів. Франко).
Підрядні речення без сполучників § 185.
Складні підрядно-сполучені речення, як ми вже не раз могли бачити з прикладів, звичайно в’яжуться через певні сполучники чи сполучникові слова. На сполучниках саме, себто на місці зустрічі керівного й підрядного речення, виявляється й ритмо-інтонаційний розрив, як покажчик нерівнорядности елементів сполучування. Цей розрив настільки характерний для підрядно-сполучуваних речень, що він і сам, без сполучних слів, може творити підрядно-сполучене речення. Такий спосіб, щоправда, можна застосувати далеко не до всіх родів підрядно-сполучених речень, але все ж він досить поширений і то в різних мовних жанрах, надто ж у живій розмові. Замість втраченого сполучника в таких складних реченнях завсіди буває підсилений ритмо-інтонаційний елемент, чому в таких реченнях майже завсіди й риска на письмі ставиться, а не кома.
Подвійні сполучники в цих випадках можуть бути пропущені в обох частинах складного речення:
Дешева рибка — погана юшка. (Нар. присл.)
Є в дурня гроші — він і пан;
Є в його дорогий жупан —
І розум є. (Л. Гліб.)
Вип’єш — біжи, яко мога. (Т. Шевч.)
Обридло тут — туди мандруйте
На втіху павукам. (Л. Гліб.)
Мені б отак — змарніла б я. (Л. Гліб.)
Тут пропущений подвійний сполучник коли — то.
Не тільки в Крим ходив — в Туреччині бував. (Л. Гліб.)
Пропущений а й.
Жаль про одно — погана доля склалась. (Л. Гліб.)
Пропущений що.
Звичайно, такі складні реченя з пропущеними сполучниками і натомість підкресленою ритмо-інтонацією, як певні стилістичні засоби, добрі на своєму місці, і не можна сказати, що вони цілком те саме віддають, як і речення з сполучниками. Іноді такі речення без сполучників навіть набирають якогось середнього значіння поміж складними реченнями з різними сполучниками, напр.:
Почув я раз — старі сміялись люди,
Що квач притикою не буде. (Л. Гліб.)
Тут на місці риски можливий і сполучник як і що.
Хлопчиків, повиростають, у службу віддасть. (Гр. Кв.-Осн.)
Пропущено коли вони.
Там були озера, очеретом поросли. (Гр. Кв.-Основ.)
Пропущено що.
Вимовне відокремлення таких речень цілком виразне.
Пряма й непряма мова § 186.
Є ще один розряд сполучуваних речень, що стоїть ніби на межі поміж рівнорядно- сполученими й підрядно-сполученими складними реченнями. Це зв’язок речень, що йдуть перед так званою прямою мовою. Пряма мова це чиясь мова точно передана другою особою.
Перед такою мовою звичайно йде вказівка чи вступне речення він сказав, вони заявили тощо. Так от зв’язок цих речень із наступною чужою мовою, точно переданою, і стоїть ніби посередині між зв’язком рівнорядних речень і нерівнорядних:
Колись то коник вороний
Обурився на пугу:
"Я не дурний
Терпіти далі цю наругу". (С. Пилип.)
Сказав раз Кущ Билині:
"Билинонько! Чого така ти стала,
Мов рибонька в’яла?" (Л. Гліб.)
Ритмо-інтонація на двокрапці при сполучуванні таких речень із чужою мовою з одного боку близька до ритмо-інтонації рівнорядних речень (див. § 183), алеж одночасно тут є ще елемент ніби недокінчености, чекання дальшого. Це специфічна двокрапкова ритмо- інтонація. Виразно вона виступає, коли порівняти, напр., такі словосполучення:
Він говорив правду.
Він говорив.
Він говорив, вона мовчала.
Він говорив: "Тобі треба мовчати".
Він говорив, що тобі треба мовчати.
Останній приклад супроти передостаннього це спосіб зв’язку речень, що зветься непряма мова.
У згоді з тим, що сказано в § 183, можна зауважити, що пряма мова є первісніша форма сполучення речень, ніж непряма з підрядним реченням.
Але таке характерне при прямій мові сполучення речень, (з двокрапкою на письмі) відоме й інде:
Гайдамацьких грошей, кажуть, страшно брати:
вони нечисті. (Нар. опов.)
На се коротка річ:
Дурний порядок — дурне й діло. (Л. Гліб.)
За скелями починало ясніти: світало вже. (С. Васильч.)
Я чую, лящить соловейко,
Я чую: сумний його спів. (А. Крим.)
На цьому останньому прикладі, між іншим, добре видно одміну поміж сполученням підрядного речення з керівним (без сполучника, але з інтонацією підрядно-сполучених речень) та сполученням речень, що на письмі віддаються двокрапкою.