Юрій Шерех (Шевельов Юрій Володимирович. Книга “Поза книжками і з книжок”,. Упорядник Р.Корогодський. К., - “Вид-во “Час”. 1998. – 456 с.)

ТАК НАС НАВЧАЛИ ПРАВИЛЬНИХ ПРОІЗНОШЕНІЙ (08.1986) 

 

ТРИПТИХ ПРО МОВУ

 

Дочка: Ти, здасться, маєш знайти собі вчительку?

Михайло: Правильних проізношеній? Вже знайшов. Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова.

Миколи Куліш

 

1. ЕПІЗОД З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВНИЦТВА

 

Вершинними досягненнями української лексикографії дореволюційного часу були українсько-німецький словник Є.Желеховського і С.Недільського, 1886 і українсько-російський словник Б.Грінченка, 1909. Але першим науково опрацьованим словником широкого засягу з іншої мови на українську став тільки вже пореволюційний "Російсько-український словник" Української Академії Наук. Його перший том, зредаґований А.Кримським, 1924, був ще тільки спробою, далеко не в усьому вдалою, але другий том, у трьох випусках, також під редакцією Кримського, 1929-1933, і третій том, удвох випусках, під редакцією С.Єфремова, 1927-1928, справді відповідали науковим вимогам двадцятого сторіччя.

Цей третій том закінчував літеру П. Але останньому, четвертому томові, що охоплював літери Р - Я і був зредаґований Єфремовим, не судилося побачити світ. Скільки знаємо, в друкованих джерелах про його долю нема докладних відомостей. Як говорилося в той час в академічних колах, цей том не тільки був готовий у рукописі, але був вискладаний у друкарні, але цей склад був розсипаний за наказом урядових органів. Нема відомостей про те, щоб десь зберігся його рукопис.

Знищення четвертого тому академічного словника (як і заборона давніше виданих томів) було наслідком зміни політичного курсу Уряду УРСР. З приїздом на Україну Сталінового емісара Постишева (січень 1933), самогубством народного комісара освіти Миколи Скрипника (липень 1933) і фактичним переходом комісаріяту освіти в руки Андрія Хвилі попередня словникарська діяльність Академії Наук була проголошена шкідницькою, співробітники академічних лексикографічних інституцій були усунені з праці і в переважній масі виарештувані, а словники, видані перед тим, вилучені з ужитку. Одним з головних завдань новозаснованого Інституту мовознавства Академії, очоленого на короткий час Г.Ткаченком, а далі Наумом Кагановичем, було, власне, викриття "націоналістичного шкідництва" в праці Академії Наук та її інституцій.

Але порожнечу, створену вилученням дотогочасних словників, треба було заповнити. Складання нових словників стало на порядок денний, і завдання це припало Інститутові мовознавства. Питання нового російсько-українського загального словника і питання термінологічних словників набрало великої актуальности. У хроніці праці Інституту, подаваній у журналі "Мовознавство", раз-у-раз читаємо про готування таких словників (напр. Мов., 1. С. 143; 3-4.-С. 165). Писалося не тільки про російсько-українські, але також англо-, французько- і німецько-українські словники. Не з'явився з них ні один. За часів Н.Кагановича видано лише кілька так званих "термінологічних бюлетенів", себто списків

українських відповідників до найпоширеніших російських термінів, а також кілька коротких словничків для шкільної практики. Термінологічних бюлетенів видано п'ять (ботанічний, математичний, фізичний, технічний і медичний), обсягом від 24 до 82 сторінок кожний (при чому коло однієї п'ятої місця було приділено теоретичному вступові, спрямованому проти "буржуазних націоналістів"). Шкільних словників, у ті самі роки, 1934-1935, видано десять (біологічний, ботанічний, географічний, два математичні, хемічний, анатомічний, природничий, зоологічний). Обсяг цих словників вагався від 35 до 212 сторінок кожний. Один єдиний термінологічний словник дещо ширшої програми був "Словник медичної термінології" 1936 р. (220 с.).

Не здійснено і обіцянок видати новий загальний академічний словник. Єдиним виявом цієї праці Інституту мовознавства став Російсько-український словник, укладений С.Василевським і Є.Рудницьким під загальною редакцією С.Василевського й П.Мустяци (Київ, 1937). (Усі ці імена згадані в передмові, але не на титульній сторінці, де виступає лише "Академія Наук УРСР, Інститут мовознавства"). Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко і від свого попередника, академічного словника 1924-1933 р. Розмір його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ у межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована і,- може найголовніше,- посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити всі "клясово ворожі" слова, але не проминути слів "революційних". Ясно, що перед ними стояла примара "буржуазного націоналізму" і за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь Боже, не творилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова й семантичні відтінки, ніж російська. Приклади слів, живцем узятих з російської мови, з конечними фонетичними субституціями можна наводити десятками, напр., грузовик, чужак, пригород, рисистий, не менш численні випадки семантичної адаптації українських слів до відповідних російських за засадою значеннєвої рівности, напр., рос. двор перекладено як двір, без будь-яких синонімів (пор. укр. подвір'я, обійстя); поскільки два російських слова рибак і риболов відповідають одному українському рибалка, це останнє приписане російському рибак, а щоб перекласти рос. риболов, впроваджено до українського реєстру нібито українське риболов.

Словник, отже, ідеально відповідав ідеологічним настановам і вимогам років після фактичного припинення політики українізації (формально ця політика ніколи не була відкинена і ще навіть 1937 року (травень) Тринадцятий з'їзд КП(б)У критикував недостатню українізацію партії, професійних спілок і рад). Хибою словника показалось, одначе, те, що він побачив світ у невідповідний час. Його поява збіглася в часі з падінням Постишева і новою хвилею терору, яка поглинула голову Ради народних комісарів П.Любченка, керівників Народного комісаріяту освіти В.Затонського і А.Хвилю, а тепер мала поглинути їхніх помічників і поплічників. Наум Каганович теж підпав під хвилю нищення так само, як багато "пролетарських" письменників, яких він підносив, як от І.Микитенко, І.Кириленко та інші. Треба було ще і ще козлів відпущення. І словник став одним з них. Московська "Правда" відрядила до Києва спеціяльних кореспондентів Т.Лільченка та Д.Вадімова. Вони дістали спеціяльне завдання виявляти і викривати український націоналізм у Комуністичній партії України і навколо неї. Кампанія, яку 1933 року інсценізував був Андрій Хвиля, тепер повторювалася, але цього разу, 1937 року, її вістря було спрямоване проти нього, А.Хвилі. Лільченко і Вадімов вислали кореспонденцію про український націоналізм, який нібито безперешкодно розпаношувався в українських музеях ("Правда'', 25 вересня 1937 р.), а далі вони виявили цей таки націоналізм у київській опері ("Правда" 4 січня 1938 р.). Між цими двома кореспонденціями, 4 жовтня 1937 р., в "Правді" був опублікований допис, спрямований проти Інституту мовознавства, приводом до якого став саме "Російсько-український словник'' 1937 р. Цей допис з'явився з підписом Н.Кошевой, правдоподібно псевдонім (і невідомо, чи під ним не ховалися ті самі Лільченко й Вадімов).

Допис Кошевого з'явився під назвою "Как "очищали" український язик". Можна думати, що напад на словник був тільки приводом для загального нападу на Інститут мовознавства. Але поскільки наукова продукція інституту майже дорівнювала нулеві і поскільки Кошевой, явно, розумівся аж надто мало в мовознавстві, а свіжо виданий словник був напохваті, саме він опинився під зосередженим вогнем. Репортер писав: "Украинские националистьі приложили немало стараний к тому, чтобы оторвать украинскую культуру от братской русской культуры и ориентировать украинский народ на капиталистический Запад, на фашистскую Германию"; "Враг народа Хвыля все свои усилия направил к тому, чтобы бороться с так называемыми "руссизмами", под которыми часто подразумевались вполне законные й необходимые украинские слова... Эта линия Хвыли стала при поддержке врагов народа Любченко, Попова й Киллерога официальной. Четыре года "очищали" таким образом украинский язык" (Кошевой явно не був поінформований про кампанію 1933 року і про "націоналізм" двадцятих років; на його думку, націоналізм почався 1933 року з Хвилею!).

Фактичного матеріялу, що мав би свідчити про націоналізм у словнику, кореспонденція подає дуже мало. Словник перекладав російські слова управлять, верховный, батрак, торгаш, благодушие, злонравный, гонка, старейшина, лом, глыба, сюртук, луговой і служебные часы українськими керувати, найвищий, наймит, крамар, безжурність і безтурботність, непутящий, гонитва, найстаріший, брухт, брила, сурдут, лучний і урядові години. Кореспондент "Правди" жадав, щоб відповідні російські слова фігурували також в українській частині відповідних словникових гнізд. Другим закидом проти словника було те, що (ідучи за офіційно затвердженим правописом) словник дозволяв відмінювати слова бюро, депо і почасти радіо (в орудному відмінку однини), що Кошевий називає "грубейшая вульгаризация". (У російській літературній мові ці слова невідмінювані). Таким способом Хвиля і впорядники словника, каже нам Кошевий, прокладали шлях німецькій військовій інтервенції.

Обвинувачення були такі безглузді, що працівники Інституту мовознавства на чолі з Мустяцою (очевидно, Кагановича там уже не було) наважилися в чемній формі відкинути їх, випадок винятковий у ті дні. Єдине, що вони визнали, це те, що слово верховний мало бути допущене також в українській мові. Суть питання полягала в тому, що до 1936-1937 року це слово в російській мові вживалося в словосполученні верховний суд, а це словосполучення в загальній практиці по-українськи віддавано як найвищий суд. Конституція 1936-1937 запровадила новий урядовий орган, рос. верховний совєт, і цю назву по-українськи віддано як верховна рада. У своїх виправданнях Мустяца і його співробітники стверджували, що словник був уже надрукований, коли з'явилися ці назви, і обіцяли виправити це відставання в наступному виданні словника.

Непогодження з "Правдою" в будь-чому було тоді нечуваною річчю. У числі з 29 грудня 1937 р. Д.Вадімов, уже під своїм ім'ям, відповів кореспонденцією "Русско-украинский словарь и его составители". Він повторив закид свого попередника (чи alter ego?) Кошевого: "По указке фашистских агентов Любченко й Хвыли буржуазные националисты вытравливали из словаря всякое (! Ю. Ш.) слово, мало-мальски похожее на русское, интернациональные термины, наполнив словарь вражеской галиматьей". Упорядників словника названо бандою шпигунів, що окопалися в Інституті мовознавства. Судячи з речення "Большинство составителей словаря были разоблачены как матерые буржуазные националисты, изменники родине", слід думати, що впорядники і редактор словника в цей час уже були ув'язнені.

Словник було вилучено з обігу в книгарнях і книгозбірнях.

 

2. КІРОВА, 4

 

КІЛЬКА УВАГ ПРО МОВУ, МОВОЗНАВСТВО І "МОВОЗНАВСТВО", ПРО ПЕРЕРУБАНУ НАВПІЛ ДИТИНУ, ПРО ГРАЧІВ НА ФЛЕЙТІ І ЛИЦАРІВ ЄРИЖКИ, ПРО СЕБЕ І СВОЇХ КОЛЕҐ І "КОЛЕҐ" ТА ІНШІ РЕЧІ

 

Десь два роки тому я написав огляд другого річника журналу "Мовознавство", видаваного, як говориться на титульній сторінці, Відділом літератури, мови і мистецтвознавства АН УРСР. Читачі "Сучасности", маю надію, пригадають цей огляд. За винятком небагатьох вартісніших статтей, що їх я відзначив, було в тому річнику мало цікавого, і завдання оглядача було мало вдячне. Я не мав наміру повертатися до теми, аж поки щось не зміниться в характері або рівні журналу, що саме тепер кінчив четвертий рік свого життя,- факт сам собою відрадний. Але ніщо не стоїть нерушно, все тече, і зміна сталася і в "Мовознавстві". Варт, отже, сказати кілька слів про цю зміну.

Почалося від останнього числа третього року видання. На титульній сторінці з'явився піднаголовок "Науково-теоретичний журнал". Хоч така характеристика трохи незвична – не знаходжу подібної ні в російських "Вопросах языкознания" ні в західних журналах куди більш наукового і більш теоретичного характеру; хоч вона трохи нагадує того маляра, що намалював був лева, але, що глядачі думали, що це собака, то він підписав під малюнком: "Се лев, а не собака",- проте в конкретних обставинах київського видання наголовок цей означав, слід думати, відмовлення від хронікальности й популяризаторства, від стрибків у шкільну методику.

Такі зриви я відзначив у моєму огляді як неґативні явища, і дуже добре, що редакція взяла це до уваги і навіть задеклярувала це на титульній сторінці, нехай трохи кумедним способом.

Відзначив я в тоді огляданих числах журналу в більшости авторів брак знання або використання західної наукової літератури. І тут є невеличке зрушення в новіших числах: посилань на західну літературу трохи побільшало. Правда, часто посилання ці випадкові або на праці застарілі, з кричущим оминанням важливого й нового - так і видно, що Київ не дістає чужомовної літератури і більшість київських авторів у ній не орієнтується,- але бодай виявляється добрий намір.

Але справжня безпрецедентна зміна сталася в числі 4 за 1970 рік. Та відкладім обговорення цієї зміни на пізніші сторінки, а спочатку погляньмо на деякі прояви загального стану мовознавства - не "Мовознавства" - на Україні. На такому тлі зрозумілінюю стане й незвичайна подія 1970 року.

1969 роком датована книжка Галини Їжакевич "Українсько-російські мовні зв'язки радянського часу". Тема ця для Їжакевич не нова, і книжечка на цю тему не перша. Але відмінностей супроти попередніх її книжок є дві. Поперше, книжка далеко довша, матеріялу в ній зібрано більше. Подруге, хоч по-старому підкреслюється благотворні, мовляв, російські впливи на українську мову, але більше, ніж досі, виділяється протилежні, українські впливи на мову російську. Хоч авторка цього не формулює, але враження таке, ніби вона хоче підкреслити обопільність впливів (взаємодія - її улюблений термін). Якщо це було завданням, то виконати його не пощастило. Насамперед, матеріял (і це відповідає об'єктивній дійсності) незмірне бідніший у частині про українські впливи,- рівно 30 сторінок із загального числа 300. Подруге, і обсяг і особливо характер наведених українізмів російської мови неупередженому читачеві, що знає про факти поза Радянським Союзом, нагадає, скажім, арабізми у французькій мові або гіндуїзми в англійській. Для запозичень з мови колоніяльного народу до мови народу-колонізатора характеристична перевага екзотизмів і слів, що позначають назви льокальних явищ, далі експресивних слів і висловів, уживаних у зниженому, простацьки-шорсткому стилі. Мовний матеріял Їжакевич,- звісно, проти її бажання, але кожна мова - чортячо небезпечний свідок історії народу, що даної мови вживає,- обертається проти твердження авторчиного про рівновартість двох мов у СРСР. Але для того, щоб цю обставину помітити й цій небезпеці запобігти, треба бути трохи громадянином усесвіту. Обрії ці закриті для Їжакевич, закриті вони й для редактора її книги Івана Білодіда. Вони обоє не уявляють, який вибуховий матеріял вони зробили здобутком читача.

Але в появі цієї книжки цікавий ще інший аспект. Якщо не казати про підручники, це чи не найдовша розміром праця під маркою Інституту мовознавства. Видано її ошатно. В добрій оправі й на досить доброму папері. Обставини ці красномовні, коли порівняти цю книжку з іншими виданнями цієї таки інституції. Ось, приміром, одна із справді цінних позицій Інституту - книжка Віталія Скляренка "Історія акцентуації іменників а́-основ української мови", що містить чимало нового й цікавого матеріялу й виявляє вищу від пересічної на Україні обізнаність на літературі предмету, теж видання 1969 року. Папір тут такий, що ледве чи перетриває десять років, обкладинка паперова, зшита книжка так, що її не можна покласти розкриту на столі, береги вузенькі до смішного, приклади з різних мов збиті в один уступ,- мабуть, теж, щоб заощадити папір, що робить орієнтацію в матеріялі важкою. Покажчиків нема. На книжку явно пошкодовано паперу й втиснуто текст силоміць у скнарий приділ цього дорогоцінного матеріялу. Інші книжки - з тієї ж причини - виходять розтяті навпіл уже в процесі друку. Ось, приміром, видана Інститутом мовознавства: "Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. 1582-1588 рр." (1965). Акти (загалом написані мовою, далекою від живої української мови, і варті видання далеко менше, ніж багато інших текстів того часу, що лежать в архівах, неприступні дослідникові) справді починаються 1582 роком, але потім- без усякого пояснення - уриваються на 1584 році. Лишається тільки здогадуватися, що приділений папір закінчився і книгу обрубали там, де це трапилося. Практикується це, одначе, не тільки з давно вже мертвими писарями житомирського міського уряду. Йосип Дзендзелівський, живий автор з Ужгороду, взявся розглянути "Українсько-західньослов'янські лексичні паралелі" (Інститут мовознавства, 1969). У гру входять тут, звичайно, словацька і передусім польська мови. Але раптом, після закінчення розділу про словацькі "паралелі", текст перетинається приміткою: "Розділ "українсько-польські лексичні паралелі" за браком місця буде опубліковано окремо". Направду, читач видань Інституту мовознавства мусить бути приготований до багатьох несподіванок і не дуже покладатися на титульні сторінки.

Мимоволі згадується біблійна історія про двох жінок, що з них кожна твердила, що саме вона - мати малої дитини. Справжню матір упізнали з того, що вона воліла краще відпустити дитину іншій, ніж бачити своє немовля розрубаним надвоє. У трохи наївному як на сьогодні перекладі П.Куліша це звучить так: "І повелів цар: Подайте мені меча! Якже принесено меча перед царя, повелів цар: Розітніть живе хлоп'ятко надвоє та й дайте сій половину, а тій половину. І каже тоді молодиця, та, що дитина в її була жива, цареві - бо серце її заворушилось з жалю за синком своїм: Благаю тебе, добродію мій, оддай їй живеньку дитинку, не вбивай! А друга промовила: Нехай не буде ні мені, ні тобі, розтинайте! І розсудив цар: Оддайте тій першій живу дитину, не вбивайте! Та її мати". В Інституті мовознавства немовлят розрубують якпо́падя. Виглядає, що інституція ця - не справжня мати українського мовознавства.

Так от на цьому тлі увага, що нею оточено книжку Їжакевич, справді впадає в око. Але за крашанку писанка. У "Вопросах языкознання" (1970, ч. 6) Їжакевич умістила похвальну рецензію на Білодідів "внесок у теоретичне розроблення проблеми В.І.Ленін і розвиток національних мов народів СРСР". Співавтором рецензентки виступив заступник Білодіда в Інституті мовознавства Цілуйко.

Був такий радянський письменник Іван Микитенко, на еміґрації мало відомий. Він почав оповіданнями, що зраджували талант і брак культури, а потім перейшов на позицію офіційного драматурга. Талант усе менше виявлявся, а культури не більшало. Щороку він продукував п'єсу відповідно до останньої постанови ЦК партії. Про колективізацію - маєш "Диктатуру'". Про перевиконання норм виробітку в Донбасі - "Справа чести". Про побудування Дніпрельстану - "Дівчата нашої країни". І так далі. Кількість і характери дійових осіб визначалися тією ж постановою ЦК: правий ухильник - лівий ухильник - свідомий робітник - передова жінка - представник партосередку - представник комсомолу - малосвідомий, але щоразу свідоміший незаможник тощо. Розстріляний у шалі сталінського терору й "регабілітований" після смерти Сталіна. Микитенко - єдиний з тих "регабілітовних", кого справді активно видають. (Загрозливий знак).

Але одну п'єсу Микитенко написав щиро і з проявами похованого і, зрештою, для тих писань зайвого таланту, ба навіть блиску: "Соло на флейті". Про те, як робиться кар'єру в одній радянській дослідній інституції методою гри на флейті самолюбства і амбіції керівникової. П'єсу написано з нагоди розвінчання Скрипника, отже, теж відповідно до певної ухвали ЦК. Автор напевне вважав себе критим тією постановою. Але виявилося в цьому творі стільки особистого досвіду, і стільки особистої гіркоти, і стільки правди про життя, що вони перелилися через вінця. Замість викрити особу Скрипника і моральний розклад його оточення п'єса вдарила по незчислених інституціях, по системі, її знято з репертуару, і, можливо, це було початком кінця Микитенкового.

Скидається на те, що Їжакевич грає соло на флейті. Чи вона виняток? Обмежуся на одному прикладі. Кажучи про формування української мови, один з авторів "Мовознавства" М.Тарасюк пише: "Такі загальновідомі факти, викладені в глибоко арґументованих працях О.Шахматова, Т.Лер-Сплавінського, Л.Булаховського, Ф.Філіна, І.Білодіда та інших дослідників". Білодід потрапив тут до доброго товариства. Додаймо до цього, що дослідчих праць на тему формування української мови він не публікував. І що друкується це в журналі, який редаґує сам Білодід. Гарний інструмент флейта, Фрідріх Великий любив грати на ній, але тут уже це переходить у цілу оркестру! Про автора цих солодких рядків, Тарасюка, далі.

А тим часом готові до друку, але не друковані матеріяли з українського мовознавства ростуть у справжні гори. Не пішов на варстат атлас говірок української мови, - його перші два томи вже давно готові до друку, як не раз сповіщалося на сторінках радянських видань. Кілька готових словників говірок, як от бойківських, часом цитуються з рукопису, але невидно, щоб була надія на друк. Загаль

 

мовано друк поліського атласу Назарової. Дзензелівський пропхнув два томи свого атласу говірок Закарпаття (але не в серії Інституту мовознавства), але третій затримується роками. Нема у видавничих плянах давно обіцяної п'ятитомової збірки праць Булаховського, хоч деякі з них цілком неприступні. Наприклад, Скляренко в уже згадуваній праці про наголос іменників жіночого роду посилається на статті Булаховського, вмішені в Збірниках Центральних державних курсів українознавства. Статтів цих Скляренко явно не читав, і це не його вина. Збірники ЦДКУ заборонені, вилучені, понищені. Тим часом статті Булаховського в них належать до важливих. Серія "Пам'ятки української мови" (не дуже вдало започаткована кількома книжками без покажчиків, що робить їх мало придатними для практичного використання, але все таки конче потрібна для праці над історією української мови) виходить з неймовірно затяжними інтервалами. 1930-32 року Євген Тимченко видав дві книжки історичного словника української мови. Склад дальшої частини був розбитий у друкарні під час постишевського розгрому Української Академії Наук. Збереглися деякі картотеки дальших томів, і на них тепер часом покликаються українські радянські автори. Хоч які ці матеріяли неповні, їх видання колосально прислужилося б мовознавцям. Але про це ніхто не думає. Скільки є невиданого в архіві Потебні!.. Список цей можна вести далі. Дістатися до друку з поважною мовознавчою працею на Україні не набагато легше, ніж відомому верблюдові просмикнутися крізь вушко голки. Не дивно, що деякі автори грають соло на флейті. Інші погоджуються, як Дзендзелівський, на появу своєї книжки, перерізаної по живому м'ясу.

Правда, явище це ширшого характеру, ніж Інститут мовознавства, і не можна винуватити в ньому тільки провід цієї установи. Становище в Росії краще, але далеке від задовільного. І там є багато загальмованих видань. Монографії з мовознавства виходять на видавничий варстат у більшій кількості тільки в спеціяльних обставинах, що з мовознавством як таким мають мало спільного. Раз це було, коли напівзбожеволілий диктатор Сталін уявив себе прокладачем нових шляхів у лінґвістиці. Це скінчилося з його смертю. Потім, коли дійшла вістка про працю над машинним перекладом в Америці. Побоювання першости Америки спричинило різке піднесення публікацій з теоретичного мовознавства (правда, майже виключно в Росії). І це скінчилося, коли ілюзії розвіялися й стало ясно, що машинний переклад сьогодні практичного значення не має. Тепер чи не єдиним побудником до мовознавчих публікацій лишилися міжнародні славістичні конґреси. На них випадає принести якусь показову продукцію. Але конґреси бувають раз на чотири роки, отже, три роки можна тримати видавничу продукцію на мінімальному рівні.

Працюють репрезентативні наукові інститути з численним апаратом, працівники університетів і педагогічних інститутів мають за обов'язок писати наукові праці, але в обох випадках, якщо йдеться не про статті, а про рукописи великого розміру, значна частина їх лишається недрукована. Інститути стають осередками рукописних матеріялів, картотек, мап тощо, які приступні тільки на місці, як у середньовічних манастирях. Кількість і різноманітність наукових публікацій, чи то журналів чи то монографій у Росії, а ще більше на Україні не стоїть у жадній пропорції з тим, що маємо, наприклад, хоч би в Польщі або Болгарії. Ба більше, легше видати книжку на мовознавчу славістичну тему в країнах Заходу, хоч там слов'янські мови мають куди менше значення, ніж у країнах, де цими мовами говорять і творять культуру.

Провід Інституту мовознавства можна, отже, винуватити не стільки за обмеженість видавничої продукції, скільки за черговість у виборі тих праць, що таки йдуть до друку.

І це приводить нас до згадуваної вже статті Тарасюка про критику "Мовознавства" з-за кордону. Статті, що зветься "Їхні ідеологічні позиції". Вона починається самопохвалою. Все гаразд у маленькій імперії на вулиці Кірова, 4, кажуть нам. Успіхи українського радянського мовознавства величезні й всім відомі. Міжнародні контакти широкі. Воно тішиться визнанням у світі, далеко поза межами УРСР. Наводиться довгий список імен учених, що співпрацюють з Інститутом. (Варто занотувати між іншим, що з-поміж американських учених наводиться,- чи слушно чи неслушно - одним-одне ім'я: Лант з Гарвардського університету).

Одначе це знов тільки соло на флейті. Хто з перелічених чужих науковців опублікував хоч одну працю у виданнях Інституту, хто запросив Інститут до співучасти в своїй праці? Це люди, що або відвідали Інститут під час свого перебування в Києві або звернулися до Інституту в якійнебудь справі з листом. Послухати Ратасюка, то в Києві всі кози в золоті. Я б хотів, щоб він мав рацію. Але сьогоднішній стан легко перевіряється фактами. Є об'єктивні критерії. Спитаймо: скільки чужих авторів друковано на сторінках "Мовознавства"? Відповідь - за чотири роки два поляки. І то це були речі, не написані спеціяльно для "Мовознавства", а тільки "позичені". Спитаймо: як часто в чужих славістичних журналах, навіть у Росії, навіть у країнах народної демократії, були посилання на матеріяли, вміщені в "Мовознавстві"? Довелося б перегорнути сотні або й тисячі сторінок, щоб знайти хоч якесь посилання. Не кажу, звичайно, про бібліографічні огляди, де автор з обов'язку цитує все видане, не конче навіть прочитавши цитоване. Це саме посиланнями на такі огляди спекулює Ратасюк.

Навіть російські вчені, коли опрацьовують українську тематику, чомусь не співпрацюють з Інститутом мовознавства. Московська група славістів на чолі з Сергієм Бернштейном зорганізувала експедицію вивчати карпатські говірки. Наслідком був (не дуже вдалий) "Карпатский диалектологический атлас" у двох випусках (1967). Обійшлося без співпраці Ратасюка і його колеґ. Інша група московських славістів на чолі з Микитою Толстим виїхала на обстеження Полісся і видала дві збірки статтів і матеріялів, "Полесье" і "Лексика Полесья" (1968). У збірках є одна (!) стаття співробітника Інституту, Назарової, але експедиція відбулася без формальної участи Інституту.

Ні, на жаль, Русатюк дуже далекий від правди. Престиж Інституту мовознавства і його органу сьогодні стоїть на нулі або нижче нуля. Можна побоюватися, що коли в журналі й далі буде дух Русатюка, ртуть не піде вгору.

Чи можна поліпшити становище? Певно, що так. Чимало тем і проблем у теперішніх обставинах УРСР залишаються закритими для об'єктивного наукового дослідження. Публікаційні можливості ледве чи поширяться. Але в межах наявного все таки можна зробити чимало і навіть можна зробити чесно.

Сенс моїх попередніх оглядів українського мовознавства і "Мовознавства" був саме в тому, щоб звернути увагу на прогалини й перекручення і тим улегшити їх позбутися. Що б нам не казали з Києва чи Москви, наука єдина (знову згадаємо, що справжня мати не дала розрубати свою дитину!), і вона є наукою доти, доки вона не служить пропаґанді. Русанюк має рацію, коли закидає впередженість і неувагу до фактів книжці Романа Смаль-Стоцького "Українська мова в совєтській Україні" (якої справді не варт було перевидати,- хіба через те, що вона містить багато цитат з радянських видань періоду Постишевщини, тепер майже ніде не приступних. Автор цієї книжки мав куди кращі праці, що далеко більше заслуговують на перевидання в науковій серії, як от "Примітивний словотвір" або "Значення українських прикметників"). Білодідова продукція типу "Розвиток мов соціялістичних націй" політично спрямована в протилежному напрямі, та це не робить її ні на копійку кращою або науковішою. У писаннях такого роду, де керує пристрасть (у випадку Смаль-Стоцького) або пристосуванство (не називаймо імен), для наукової об'єктивности не лишається місця і супротивники наближаються один до одного, як були двома сторонами однієї медалі Сталін і Гітлер.

Біда, одначе, в тому, що в обставинах неугавного соло на флейті Русадюк утрачає здатність прислухатися до критики. Хто пробував критикувати працю Інституту мовознавства, мусив змінити місце праці. Ті, хто лишився, ходять у шлейках. Голос критики може прийти тільки з-поза меж Русадюкових володінь, себто з-за кордону. Але коли такий голос приходить, реакція в малій імперії на Кірова, 4 - одна: заглушити, затюкати, скомпромітувати. У меншому маштабі, - куди меншому, але часи не ті, - імперія ця нагадує ту, що її розбудував був на Артема, 29 Скрипник і що її Микитенко оспівав у своїй п'єсі. Чи треба знов повторювати те, про що я писав у попередньому огляді "Мовознавства", - що, незалежно від мого ставлення до політичної системи на Україні, бажання поліпшити працю мовознавчого закладу й журналу аж ніяк не спрямоване на повалення політичної системи і цьому поваленню не сприяє (як і не перешкоджає)?

Мушу вибачитися перед читачами: через коректорський недогляд прізвище автора статті, що про неї тут пишу, зазнало перекручень. Ще хвала Богові, що не зроблено з нього Русадіда. Виправляти попереднє вже пізно, але відтепер називаймо його так, як він сам хоче, Тарасюком. Критику Тарасюк уважає за особисту образу і полеміку намагається перенести на особистий ґрунт. Мої "злочини" починаються з того, що я вживав давніше в своїх писаннях двох псевдонімів. Але почнім з того, що я сам розкрив їх - у вступі до книжки Юрія Шереха "Не для дітей". Потім їх тільки два, а не 150 (так!), як було в Леніна. А потім ще сам Тарасюк - псевдонім. Мовознавця такого нема.

Псевдонім, звичайно, допомагає йому мало. Ситуація - як у відомій епіграмі Пушкіна:

 

 

Недавно я стихами как-то свистнул

И выдал их без подписи моей;

Журнальный шут о них статейку тиснул,

Без подписи ж пустив ее злодей.

Но что ж? Ни мне, ни площадному шуту

Не удалось прикрыть своих проказ:

Он по когтям узнал меня в минуту,

Я по ушам узнал его как раз.

 

Тарасюк закидає мені ще, нібито я вживав, мабуть, "щоб замести сліди", форми прізвища Шевелов. Але я ніколи не вживав такої форми в українських писаннях. Мабуть, він має на увазі англійський запис мого прізвища - Shevelov. Тарасюк, видно, не надто грамотний чужими мовами. Інакше він знав би, що по-англійському нема змоги відтворити пом'якшення приголосних і не можна написати моє прізвище інакше. А втім, і назва моєї книжки "A Prehistory of Slavic" перетворилася в нього на "Praehistory of Slavic". Що доводить ще й те, що він книжки ніколи не бачив.

Але покиньмо прізвища, справжні й вигадані, й повернімося до статті Русадіда, чи то пак Тарасюка. Полемізувати з нею не мало б сенсу. Побудована вона на засаді: якщо факти не відповідають моїм бажанням (або директивам), тим гірше для фактів. Конґрес української науки й видання книжки Р.Смаль-Стоцького приписані Українській Вільній Академії Наук, тоді як і те і те здобуток HTШ. Про себе я довідався, що я "головний ідеолог буржуазно-націоналістичного мовознавства", слід сказати, не без здивовання, але ще більше, напевне, здивувався Лев Добрянський, дізнавшися, що я належу до одного з ним угруповання, той самий Добрянський, що з насолодою передрукував був у своєму журналі - органі УККА витяг з погромної рецензії Ланта на мою книжку, рецензії, що, можливо, привела її автора в список тих чужинецьких учених, що радо співпрацюють з Білодідом. Щождо моєї, мовляв, буржуазної ідеології в мовознавстві, то я пригадую, що в тридцятих роках попередник Білодіда в директорському фотелі Інституту мовознавства Наум Каганович, згодом розстріляний, надрукував публічний донос на Булаховського під назвою "Ocнови буржуазного мовознавства''. Тепер портрет Булаховського висить, як кажуть, у Білодідовому кабінеті і, принаймні на словах, визнається Булаховського за визначного вченого.

Фактичні помилки, висловлюючися делікатно, стосуються не тільки до справ закордонних, що їх Тарасюк може не знати. Сліди плутаються не меншою мірою й у справах домашніх. Наводиться, приміром, цитата з Білодіда про "чотиритомний словник Академії Наук", готований у 20-30-х роках "під керівництвом відомого вченого А.Ю.Кримського", хоч з цього словника вийшло лише три томи, а четвертий був знищений у друку: і що з трьох виданих томів один був навіть офіційно під редакцією не Кримського, а Сергія Єфремова. 

Ця сама метода застосовується в Києві й до справ, зовсім свіжих у пам'яті. Точнісінько Тарасюковим стилем була написана стаття В.Русанівського "За чим тужити?", спрямована проти пропозиції Бориса Антоненка-Давидовича відновити в українській абетці літеру ґ. Читач знайде ці статті в "Літературній Україні" з 4 і 28 листопада 1969 р. Антоненко-Давидович пропонував відновити вживання літери ґ в українських словах. У його статті нема й слова про вживання цієї літери в чужомовних словах. Русанівський відкидає потребу мати літеру ґ посиланням на те, що за Правописом 1928 року, щоб правильно вживати цієї літери в певному слові, треба було знати в запозичених словах, з якої мови зроблено позику і коли. Арґумент цей, як бачимо, демагогічний і нічого спільного з пропозицією Антоненка-Давидовича про ґ в своїх словах не має. Але стаття підписана не тільки прізвищем, а і офіційним титулом автора "заст. голови правописної комісії АН УРСР", вміщена в супроводі редакційної примітки про припинення дискусії,- отже, ніхто не може викрити перекручення. Слово Русанівського - останнє, отже, слушне.

Інші арґументи Русанівського в справі ґ - мала частота вживання й наявність дублетів типу господар - ґосподар теж не витримують критики. Єдине, що тут важить, це те, що ґ- фонема, фонематичний принцип лежить в основі українського письма - певні відхилення морфофонетичного й історичного характеру до проблеми ґ не стосуються. Якби була навіть одна пара слів, де ґ має розрізнювальну ролю - скажімо грати - ґрати, гніт - ґніт - цього вистачало б для визнання ґ за фонему, і фонемний характер ґ змушений визнати й Русанівський. Інші слов'янські мови теж мають фонеми низької частоти й з дублетами,- хоч би словацьке ü або сербське , або чеське ó, але ніхто й на думці не має ці літери з абетки тих мов усувати. Звичайно, замовчана суть дискусії про ґ зовсім не в низькій частоті й дублетах, а в тому, про що Русанівський не згадує,- що ґ нема в російській абетці. Постишев, кому належить заслуга викинення ґ, був одвертіший щодо цього. Перед 1905 роком російський уряд теж забороняв уживати ґ. Це було частиною заборони окремішностей в українській абетці взагалі з накиданням російської, як тоді казали, єрижки. Бувши послідовним, Русанівський мусів би змагати до цього. А втім, і на це вже є прецеденти. В тих двох збірках про мову Полісся, що я вже згадував,- поза тим корисних - єрижки вже дотримано в українських матеріялах, правда, з винятком саме для ґ.

Стаття Антоненка-Давидовича про літеру ґ явно викликала тривогу. Питання русифікації української мови не підлягають прилюдній дискусії. Це, власне, характеристичне для останніх років, що заходів у цьому напрямі вживається потай, як колись потай, уночі, в Харкові знищено пам'ятник Василеві Блакитному: ввечері стояв, вранці - харків'яни знайшли рівне,старанно забруковане місце. Може, пам'ятника й не було?

Так потрактовано в курсі "Сучасна українська літературна мова. Вступ, фонетика" (Інститут мовознавства. Київ, 1969) проблему пом'якшення приголосних перед і. Через те, що ці уваги пишуться не для фахівців, а для загального читача, слід пояснити, про що мова. З ортоепічними нормами української літературної мови, зформульованими в 20-х роках, передусім у працях Олекси Синявського, приголосні в вимові пом'якшуються перед і, за винятком т, д, л, н, що стоять перед і, яке походить з о, а також перед і в закінченні називного відмінка множини твердих прикметників. Отже, для прикладу, в словах тінь, ліс, дід вимовляємо ть, ль, дь, а в словах тік: току, лій: лою, ніс: носа, ясні, горді приголосні т, л, н, не м'якшаться. Це розрізнення твердости-м'якости перед і відрізняє українську мову від російської, де приголосні м'якшаться перед і (в російському письмі и) автоматично. У наслідок цього в російській мові вибір і чи и (в російському письмі и, ы) цілком залежить від попереднього приголосного, і ці два звуки становлять варіянти однієї фонеми. В українській мові і та и виступають як дві фонеми, важлива своєрідність української системи голосних.

У новому підручнику фонетики, укладеному Інститутом мовознавства, питання твердої вимови приголосних перед і в літературній мові, як і питання про наслідки відкинення такої вимови для фонологічної системи української мови замовчано. Тільки глухо згадано про таку вимову як, мовляв, діялектну (с. 183, 254), що, мовляв, "зрідка... трапляється і в деяких носіїв літературного мовлення". Це тим більше впадає в око, що принаймні два автори розділів у книжці – Петро Коструба й Микола Наконечний досі виступали як визнавці розрізнення твердости-м'якости приголосних перед і і що в інших випадках книга обговорює різні підходи до того чи того питання в дотеперішній літературі, – але тут жадних посилань на давнішні писання нема. Отже, можна думати, редакція просто тихцем викреслила небажані твердження власних авторів і так само тихцем заступила їх на власні. Тверда вимова приголосних перед і має зникнути з української літературної мови, як давніше в Харкові зник пам'ятник Блакитному. Фонологічну систему української літературної мови знівельовано з російською, але нишком, нишком, під загальне мовчання.

Тарасюк, викликаний тепер на дискусію, твердить, що заник твердої вимови зубних приголосних перед і шириться і є "справжній факт сучасного українського усного літературного мовлення", а Шевельов заперечує це тому, що він "відірваний від живої української мови" (с. 47). Хай так, але тоді чому така таємниця, чому не зібрати факти, не висвітлити їх докладно, нащо обминати й замовчувати їх, нащо уникати дискусії й видавати натомість приписи? Є поважні підстави сумніватися в правдивості спостережень Тарасюкових, і та конспірація, з якою проблему трактовано, посилює підозру. Майже сто років тому Павло Житецький писав про цей заник у своїм "Очерк звуковой истории малорусского наречия" (1876): "Навіть в українському говорі не в усіх місцевостях з однаковою тонкістю почувається ця відмінність: йотація чимдалі більше опановує звук і з о, вносячи піднебінний елемент у приголосні, що зустрічаються з цим і" (с. 234). Минуло сторіччя, а тверда вимова все заникає. Чи не занадто довго? Чи не прийняли і Житецький і Тарасюк варіянтність, зумовлену впливами різних говірок, а тепер і російської мови, за тенденцію літературної мови? Чи, навпаки, тверда вимова зубних перед і не виявляє подивугідної цупкости й опірности? Звуки, що мають фонематичний характер, не так легко й скоро зникають з мов. І навіть якби були часткові прояви занику, чи є завданням мовознавців втручатися в цей процес і ґвалтовно накидати літературній мові те, чого вона можливо досягне за інших сто років? Читач погодиться, що тактика тут застосована – радше поліційна, ніж наукова.

Та покиньмо правопис і фонологію і повернімось до Русанюка, чи то пак Тарасюка. Полемізувати з ним, отже, не варт, бо на факти він не зважає. Звернення до фактів для закордонного читача не потрібне, бо вони йому відомі, а для читача на Україні... він приречений на ту духову харч, що йому постачає безобличний і безфігурний Тарасюк...

Стільки про "наукові проблеми" в Тарасюковій статті. Але центр ваги цієї статті не в наукових питаннях, а в закидах особистого й біографічного характеру. Тарасюк знає, що в чесній науковій дискусії він програє. Він воліє не полемізувати з думками, а компромітувати немилих йому авторів. Не говорім тут про етичний бік справи. Важливіше те, що ці речі науково не цікаві, як не цікаво було б тут розглядати біографії Русанівського чи Білодіда. Порушу тільки двоє питань, бо вони виходять поза межі речей особистих і стосуються до покоління, що до нього я належу і належить Тарасюк. Це питання про освіту тих, кого Тарасюк атакує. І трохи про німецьку окупацію України.

Найбільше місця Тарасюк приділяє двом особам: Олексі Горбачеві й мені. Я не уповноважений говорити в імені Горбача, і я певний, що він сам це чудово зробить, якщо вважатиме за потрібне. Але в питанні нашої освіти хочу забрати слово і маю надію, що він не буде на мене в претенсії.

Більшість праць Горбачевих - з україністики. Україністів поза Україною далеко менше, ніж славістів. Тому Тарасюк, очевидно, вирішив, що ніхто його не впіймає на гарячому, якщо він відкидатиме наукові заслуги, ба навіть наукові кваліфікації Горбача. Відповідно мене названо професором (точніше американським професором,- чи це засіб приниження? чи вияв заздрости?), а Горбача "професором", і підведено під це таку, мовляв, "фактичну" базу: "Серед них (читай: буржуазних мовознавців) є різні люди: і такі, що в довоєнний час училися в солідних українських радянських філологічних закладах, і такі, що вважають себе мовознавцями, очевидно, за браком іншого фаху".

Так трапилося, що я колись мав приємність бути одним з учителів Горбача і, отже, трохи ознайомлений з його попередніми студіями. Серед його вчителів були такі мовознавці, як Єжи Курилович з індогерманістики, Здзіслав Штібер з проблем фонології й західнослов'янської діялектології, Ян Янув з фонетики й української філології - верховини польського мовознавства. Додаймо до цього з українського боку філологів Сімовича, Свєнціцького, Возняка, Колессу та інших. Якщо Тарасюк не вважає це за солідну школу, то я хіба можу сказати, що не заперечував би мати таких учителів.

А тепер про мій "солідний український радянський філологічний заклад". Мої студії припали на час 1928-1931. Це був той божевільний час, коли ламано людську й національну гідність, коли ставлено село на коліна, винищувано тих, хто колись належав до інших партій, здушувано опозицію у власній партії, уніфіковано мислення, висаджувано в повітря церкви, обрубувано зв'язки з закордоном. Студії мої були разраховані на чотири роки, але потім виявилося, що "країна потребує кадрів", - ще б пак не потребувала після стількох чисток і арештів, - і випущено нас передчасно, з багатьма курсами не закінченими. Але й перед тим кожного року навчання найменше місяць, а то й більше уривано на всякі "кампанії", як от копання буряків, жнива, "прориви" на фабриках тощо. У самому викладанні нас душили обов'язковими курсами діялектичного матеріялізму, політичної економії, організації виробництва (так, і таке було), історії партії, національного питання і тому подібне без кінця. Порівняльний курс слов'янських мов стиснено до одного семестру (наступний набір студентів уже зовсім не мав цього курсу, що був проголошений буржуазним), так само курс староцерковнослов'янської мови. Порівняль

 

ного курсу індоєвропейських мов взагалі не було. З чужих мов була в нас тільки німецька, і то вельми елементарна. Не вчили нас тоді ні латини, ні греки, ні навіть англійської чи французької мови, ні західно- й південнослов'янських мов, не кажучи вже про конечну для україніста румунську мову і конечні для славіста балтицькі мови.

Щоправда, було в мене кілька добрих учителів: Леонид Булаховський, Олександр Білецький, Агапій Шамрай. З українського мовознавства Синявського, що виїхав до Києва, заступали Кость Німчинов і Микола Наконечний, обидва здібні, але ще молоді і не того рівня, що перед тим названі. Але на кінець моїх навчальних років усі вони вже були під нелюдським тиском, усі вони ходили в "буржуазних учених", усі вони боялися вчити на повний голос. Відрив від західної науки (навпіл дитину, навпіл!) тоді ще тільки починався, але вже давався взнаки.

Ні, шановний Тарасюче, "солідний радянський заклад" випустив мене цілковитим недоумком, як він випустив більш-менш у той  самий час Вас (якщо Ви існуєте) і Білодіда. Я зобов'язаний йому дуже мало чим, а ті, хто почали свої студії пізніше, навіть роком пізніше, - ще меншим. Коли я навчився дещо більше, ніж Ви, то цим я зобов'язаний двом обставинам. Поперше, я мав щастя походити з так званої "доброї родини". Моя мати говорила по-німецьки й по-французьки і з дитинства навчала мене цих мов і вимагала, щоб певні дні тижня говорено тільки цими мовами. Подруге, я ще встиг захопити понад рік старої, передреволюційної гімназії, де мене навчили між іншим бодай основ латинської мови. До цього додаймо, що я викручувався з усіх "збиральних кампаній" і використовував цей час на читання (а багато книжок, потім вилучених, тоді були ще приступні).

І все таки, коли я опинився на Заході, я відчув себе неуком, як, без сорома казка, почуваєте себе Ви на кожному міжнародному з'їзді, в усіх контактах з чужинецькими колеґами. На щастя, я опинився в Лондоні з його першорядною славістичною бібліотекою, і я провів два з половиною роки в цій бібліотеці, надолужуючи те, чого мене позбавив мій "солідний радянський заклад". Якщо я створив щонебудь корисне для науки, я завдячую це насамперед особистій праці й контактам із західними вченими, починаючи від Василя Сімовича, а потім Макса Фасмера, тільки малою мірою своїй формальній радянській освіті.

Було це давно, від того часу справи дещо покращали в радянських університетах (у роки мого навчання навіть назва університет була відкинена, вступав я до ХІНО, а кінчав заклад з евфонічною назвою ХПІПО). Але що цим справам далеко до того, щоб бути добрими або просто нормальними, видно з того, що й далі студенти відгороджені від західної науки; і далі їм набивають голови політизованим і політичним мотлохом, ну, і, нарешті, чималий відсоток їхніх учителів складають Тарасюк і йому подібні. Власне, трагедія української культури в сімдесятих роках в УРСР корениться в тому, що в проводі культурних закладів стоять недоуки тридцятих років.

Історія моєї освіти - факт біографічний і міг би чекати на час, коли я писатиму спогади, якщо такий час колинебудь прийде. Однак це і факт з життя покоління і як такий має певний загальніший інтерес. Тому я дозволив собі зупинитися на ньому тут. Такі самі міркування спонукають мене говорити про мою діяльність у Харкові під час німецької окупації. Тарасюка ця діяльність цікавить чи не більше, як що інше. Він повертається до неї двічі. Він двічі згадує, що я співпрацював у харківській "Новій Україні" і "описував... подвиги (фашистської вояччини і прислужувався їй". Звичайно, ніяких подвигів чи "подвигів" я не описував і описувати не міг з тієї хоч би причини, що на фронті не був і їх не бачив. Не може він навести й фактів прислужництва, бо їх не було. Забуває він сказати кілька речей.

Поперше, все те фактичне, що міститься в цих пасусах його статті спрепароване так, що справляє враження, ніби Тарасюк розкриває світові старанно приховувані таємниці. Навіть Василь Чапленко впіймався на цю вудочку, кажучи, що Тарасюк використав "аґентурні відомості, зібрані через органи державної безпеки". В дійсності всі дані Тарасюкові взяті з моєї ж таки статті мемуарного характеру, надрукованої як вступ до книжки Юрія Шереха "Не для дітей", статті, написаної 1964 року і всім легко приступної. Подруге, він забуває сказати, що в жадному з моїх писань тих жорстоких років нема похвали Гітлерові, нема схвалення німецьких плянів і програм, нема жадного слова проти жидів.

В обставинах суворо цензурованої преси, однаково большевицької чи нацистської, ніколи не можна сказати всієї правди, тільки половину - про ворога цієї системи. Двадцять років Україна мала пресу, цензуровану в одному напрямі. Прихід німців відкрив змогу сказати деякі правди, приховувані радянським режимом. "Нова Україна" була єдиною газетою. Було б вкрай наївно не використати її для слова про хоч би частку правди. Мовою передреволюційних більшовиків (мене ж таки навчано історії партії) це звалося використання можливостей леґальної преси.

Через те, що фактичні дані Тарасюкові дуже обмежені, я дозволю собі допомогти йому в його обвинуваченнях, доповнивши їх конкретними даними. Це також може полегшити кому слід дослідну працю в архівах КГБ. (Адже "Нова Україна" не лежить на відкритих полицях міських і сільських бібліотек!) Протягом 1941--42 рр. я опублікував у "Новій Україні" 9 (дев'ять) статтів. Одна була про становище української мови на радянській Україні. Не можна сказати, на жаль, що ця стаття втратила свою актуальність: історії про ґ і про твердість приголосних перед і доводять це, якщо доводити треба. Одна стаття була про Гребінчин альманах "Ластівка", одна про Шевченка. Далі були статті про двох письменників, що були заборонені (а один з них, коли не помиляюся, й досі заборонений) в СРСР: Олеся й Черкасенка. Далі була стаття про Потебню як українського вченого. Одна про культуру мови. І, нарешті, дві з поточного життя Харкова - єдині, де я міг би "описувати подвиги" і т. д., але не описував. Кілька моїх статтів були 1942 року відкинені, бо німецький цензор вимагав пронімецьких матеріялів і рішуче заперечував вміщення суто українських. Після того прийшла вимога, щоб у всіх статтях уживати терміну "жидобольшевицький", а не просто "большевицький", і відтоді моя співпраця з газетою припинилася.

Зроблю ще одну сповідь, теж не нову. Я ставився з пошаною до пересічного німецького вояка і не вважаю цього за помилку або провину. Радянська пропаґанда змальовує німецьке військо як зграю злочинців і бандитів. Але непошана до ворога - це непошана до себе. Чи велика це честь для многомільйонової совєтської армії витратити чотири роки й зазнати мільйонових утрат у боротьбі із зграєю звичайних горлорізів, до того далеко менше численних? Це правда, що німецькі вояки були знаряддям диявольської політики Гітлера, але вони відповідають за неї не більше, ніж радянські за злочинну політику Сталіна. Теофан Прокопович, промовляючи на честь Петра I після полтавського бою, казав про розбитих шведів, що ворог був "силен воістинну і храбр; ніже бо нам прилично єсть не ісповідати єже єсть істинно: найпаче єгда тим самим являється великая побіди нинішньої слава, яко сильний і страшний побіжден єсть". Треба було того нечуваного зубожіння людської душі, того здичавіння, що ширяться в 20 сторіччі, щоб забути про ці прості істини.

Справа тут, зрештою, не в німецьких вояках. Справа в тому, що Тарасюк і іже з ним можуть перекручувати факти досхочу, бо вони звикли писати для тих, кого до смерти залякано або духовно спроституйовано. Вони застосовують цю методу до всіх тем, від літери ґ до особи Шевельова, в усіх жанрах, від наукової монографії до політичного доносу. Хай би провід Інституту мовознавства грався в маленьких Джуґашвілі в межах Кірова, 4, якби це загрожувало тільки співробітникам цієї установи, хоч і вони заслуговують на співчуття. Але ті паростки сталінізму, що плекаються в цьому будинку поколінням, вихованим у роки піднесення Сталіна на бога, загрозливі тим, що підтримують русифікацію української мови й русифікацію України, а ще більше тим, що вони компромітують українську науку примітивізмом. Мало з цієї науки йде в світ, але те, що йде, аж надто часто разить дешевиною й кидає чорну тінь на всю українську культуру.

Русанюків опус заслуговує на увагу саме з цього погляду. Випадок справді безпрецедентний: "науково-теоретичний" "журнал" друкує анонімний донос. Елементарна вимога до наукового журналу: він трактує наукову проблематику, а не політичні переконання, тим менше біографії противників якогось погляду. Якби закон Ньютона відкрив сам Вельзевул, закон цей не втратив би своєї наукової вартости. Якщо Білодід завтра видасть науково значущу працю, - я радо буду серед перших, хто відзначить цей відрадний факт. Донос і наука не мають нічого спільного, вони несполучні. Чи ця істина невідома Тарасюкові й його редакторові Білодідові? Елементарна вимога до наукового журналу: цитати наводяться з точним посиланням на джерело. Добра половина цитат Тарасюкових узята невідомо звідки. Стаття Тарасюкова написана так, що вона виводить автора поза межі наукового світу. І найголовніше те, що сам Тарасюк знає це. Тому стаття йде анонімово. Подібно до Тиняновського поручника Кіже, Тарасюк не існує: "персона секретна й фігури не має". Але щоб бути послідовним, редактор мусів би не підписувати цього числа журналу. Він підписав його.

Три роки "Мовознавство" існувало, містячи час від часу чесну наукову статтю між куди більшим числом матеріялів без наукового значення. Нарешті, на четвертому році, журнал спромігся на сенсацію в науковій пресі, хоч і не підкреслив цього досить виразно. Твір Тарасюків надруковано в розділі "Проблеми сучасного життя мови", хоч нічого в цьому творі про сучасне життя мови не говориться. Хіба запропонувати, щоб між розділами "Проблеми сучасного життя мови" і "Історичні студії" запровадити спеціяльний розділ: "Доноси"? Тоді внесок "Мовознавства" в наукове життя світу посяде належне місце в історії науки.

На закінчення одна порада і одна подяка. Почнім з поради.

Якби Русанівський і Білодід схотіли - важко повірити - справді вдатися до наукового обговорення своїх позицій щодо "сучасного життя української мови", я міг би запропонувати їм для початку кілька тем з уже порушеної тут тематики, опрацювання яких було б напевне корисніше, ніж студії моїх-не-моїх "ідеологічних позицій":

у справі літери ґ. Це могла б бути стаття на тлі щонайменше всіх слов'янських мов про фонематичний принцип у письмі й абетці; про трактування в різних абетках і правописах фонем з малою частотою вживання: про ставлення до відтворення на письмі дублетів вимови. Це могла б бути корисна розвідка;

у справі пом'якшення чи нем'якшення приголосних перед і в словах типу стіл, лій, дім тощо. Тарасюк запевняє нас, що заперечення нем'якшення не змінює системи голосних фонем української мови і не робить цієї системи копією російської. Одначе не наводить на це жадного арґументу. І що б його подати розгорнене наукове обговорення проблеми і то саме з фонологічного погляду? Тарасюк твердить, що тверді приголосні в цій позиції справді зникають в українській мові. Скільки мовців він обстежив, кого саме і як? Що конкретно спостеріг? Соціо-статистична студія була б тут доречна;

у справі русифікації України. Тарасюк заперечує її, і хотілося б йому вірити. Але чому б працівникам Інституту мовознавства не виступити з поважною статтею або й книгою, де було б показане, наприклад, як часто і в яких обставинах української мови вживається або не вживається - в крамницях Києва; в установах; у навчальних закладах різних типів; у наукових закладах різних галузей; у музеях; у видавництвах; приватно вдома тощо? Чому б не провести масове обстеження, як ставляться до української мови й її вживання чи невживання представники різних соціяльних груп і прошарків? Нещодавно в збірнику на пошану Фрідріха фон Цана була вміщена надзвичайно цікава стаття Райнгольда Олеша про те, як згасла полабська мова, - мова слов'ян у басейні долішньої Ельби. Сталося це в XVIII столітті і пройшло майже не помічене. Надзвичайно скрупульозно Олеш, професор кельнського університету, повизбирував фактичні дані про вимирання полабської мови і науково відтворив процес цього відмирання з винятковою пластичністю. Було б повчально, якби автори "Мовознавства" порівняли дані цієї статті зі станом української мови, приміром, у Києві і показали б нам, що становище зовсім відмінне. Або риси відмінности й риси подібности.

Я не закликаю київських мовознавців до відмовлення від "їхніх ідеологічних позицій". Навпаки, я кличу їх до оборони цих позицій. Але методами наукового доказу і чесного оперування фактами. Коли вони це зроблять, якщо це буде переконливо, я буду дуже радий визнати свою поразку, а їхню рацію.

Але для цього їм треба спершу поховати Тарасюка. Так, як за часів Павла I в засніженому Санкт-Петербурзі поховали поручника Кіже, що ніколи не існував. Я дуже раджу творцям Тарасюка перечитати цю повість Тинянова. Вона дозволена в Радянському Союзі і, щоб її прочитати, не треба вдаватися до секретних архівів. Але, якби й цього треба було, хіба це було б проблемою для творців Тарасюка?

Подяка належить Тарасюкові за інформацію радянського читача про закордонне українське мовознавство, інформацію, до якої дістатися радянському читачеві нелегко. Читач цей довідається від Тарасюка про те, що тема прасхіднослов 'янської мовної єдности, тема заникання деяких особливостей української мови під тиском фактичної двомовности і свідомої політики Інституту мовознавства, тема стану українського мовознавства в двадцятих роках і в пізніші десятиліття - належать до проблематики, опрацьовуваної поза межами УРСР. Подано прізвища чотирьох "зарубіжних" мовознавців - Горбача, Ковальова, Чапленка, моє. З них троє перед війною працювали на Україні. Читач з цього зробить висновок, що українські науковці за кордоном не живуть тільки з підмітання вулиць, як часом твердить пропаґанда. Почує читач про існування Української Вільної Академії Наук та її видання. Довідається про те, що еміґраційні мовознавці випередили Київ у праці над граматикою Ужевича, словником Славинецького. Знайде деякі точки моєї бібліографії.

Це правда, що інформація ця прихована в хмарах лайки й порожніх фраз; що Тарасюк - це впадає в око - намагається зрадити якомога менше інформації; що нерідко він перекручує факти. Але радянський читач уміє читати, уміє пропускати, уміє відрізняти зерно від полови.

Хіба попросити Тарасюка ще передати привіт моїм колишнім студентам на Україні, тим небагатьом, хто пережив лихоліття війни й повоєнних чисток? Рецепти як передавати такий привіт загальновідомі: 90 відсотків сильно емоційних висловів, що нічого не значать; 9 відсотків нібито фактів, але вирваних з контексту, так що вони значать зовсім не те, що вони справді значать; і 1 відсоток справжніх фактів, тих, заради яких читачі переброджують через усю ту словесну порожнечу. О, я певен, що Тарасюк зможе оформити це, як належить, за стандартами, плеканими на Кірова, 4 (назвім це культура мови). Зрештою, Тарасюк має час. Його теперішня стаття забрала не більше й не менше, як п'ять років (Так! Див. заповідження цієї статті в "Вопросах языкознания", 1965.- Ч 3.- С. 147 з приводу мого огляду українського і білоруського мовознавства, вміщеного в Current Trends in Linguistics, 1, 1964!). Отже, до нової зустрічі, шановний Тарасюче, у 1975 році!

Але може до того часу мовознавство українське і "Мовознавство" стануть науково вартісними не в окремих нечисленних проявах, а в переважній частині своєї продукції? {3 таких приємних проявів у "Мовознавстві" за 1970 рік можна відзначити статтю Кудрицького про граматику Ужевича (число 1), Отіна про назву річки Самара (4), Тоцької про ненаголошені алофони голосних фонем, В.Черницького про здрібнілі форми інфінітива, Карпенко про українсько-молдавські взаємовпливи в топоніміці (5), Непокупного про литуанізми в українських пам'ятках, Марковського про автора драми "Вінець Димитрію" (6) і кілька інших. Але біда українського мовознавства в сучасній УРСР не те, що нема вартих друку праць, а те, що провід не спроможний розрізнити вартісне від невартісного і навіть у працях, вартих друку, не може чи не хоче провести конечної редакторської праці, як це помітно і в більшості щойно згаданих статтів}. Тоді ця зустріч стане непотрібною, як непотрібним стане й саме існування Тарасюка. Маймо надію!

 

3. УКРАЇНСЬКА МОВА В СЕБЕ ВДОМА СЬОГОДНІ Й ЗАВТРА

 

На недавньому з'їзді письменників України після десятиріч мовчання боязко порушено проблему відходу українців від української мови, зневаги до неї як "неперспективної" (Ол.Гончар), проблему множення "рідних, доморощених" носіїв "лакейської психології" (Б.Олійник). Але ніхто з промовців не порушив питання про причини такого ставлення й такого множення. Часткову відповідь на це питання я пробував подати в своїй доповіді, прочитаній ще перед з'їздом, 12 червня цього року, на науковій конференції Іллінойського університету в Урбані. Ця стаття, що її подаю увазі читачів, становить дещо перероблену цю доповідь. Сподіваюся, що вона може мати певний інтерес для еміґраційного й нееміґраційного читача, хоч він і може зазнати деяких труднощів з мовознавчою термінологією, неминучою в науковій доповіді.

У політиці, скерованій на обмеження, а далі й викорінення мов підлеглих національностей у багатонаціональній державі, нема нічого нового. Клясичні методи такої політики – вилучення мови з позаприватного вжитку, особливо в школі й освіті, а також вимішування населення. Така політика і такі заходи існують, відколи існують понаднаціональні держави. Наслідком такої політики завжди буває зниження або й підрив суспільного престижу підлеглої мови,- свідомо або як неминучий побічний результат. Радянська система в цьому не сказала нового слова. Але її іноваційним винаходом є втручання в унутрішню структуру підлеглої мови засобом систематичних упроваджень одних мовних елементів і заборони інших. Так у підлеглу мову впроваджуються елементи панівної мови і відсуваються, а далі й усуваються елементи відмінні. Спеціяльні інституції, обсаджені добре платними й професійно тренованими фахівцями, встановлюють рекомендації й правила для підлеглої мови в її стандартизованій формі і стежать за їх дотриманням. Міра суворости у визначенні мовних норм і в їх запровадженні залежить від національної традиції панівної нації і підлеглої в їхній взаємодії. Для прикладу, англійська мова тут дає чимало простору індивідуальним варіяціям, у французькій мові норми далеко суворіші, в російській вони диктуються з невблаганною твердістю.

Коли звернутися безпосередньо до української й російської мов у політичній системі сучасного Сходу Европи, численні випадки впровадження російських слів та інших мовних явищ до української мови загалом добре відомі. Вони можуть бути й бувають довільні або можуть спиратися на справжню практику мововжитку в умовах майже загальної двомовности населення. Тут можна обмежитися на небагатьох прикладах. У правописі особливо спопуляризоване серед еміґрації усунення літери ґ (хоч і на Україні визнається наявність відповідного звука в літературній мові - наприклад, у виданому недавно в кількості 70 тис. примірників третім виданням ДзУП {У статті вживаються такі скорочення цитованих джерел ДзУП - "Довідник з українського правопису", видання третє. Київ, 1984. Мзн - "Мовознавство", науково-теоретичний журнал відділення (до серпня 1975 року - відділу) літератури, мови і мистецтвознавства Академії Наук УкРСР, Київ; РУС - "Русско-украинский словарь", томи 1-3 (Київ: AН УкРСР, Інститут мовознавства, 1980-1981; СУМ - "Словник української мови", фірмований тими ж інституціями, томи I-II (Київ, 1970-1980); УРС - "Украинско-русский словарь", фірмований так само, томи 1-6 (Київ, 1953-1963)}, с. 20), головною причиною якого є відсутність такої літери в російській абетці. (Другою причиною є нещасне намагання за всяку ціну спрощувати правопис і граматику, про що буде мова далі). У лексиці просте порівняння газетної практики двадцятих років, себто вже радянського часу, з сучасною виявляє зникнення великої кількости слів. У словниках такі слова оминаються або подаються із застереженням проти їх активного вживання. Як навмання взяті приклади подам - підсоння (УРС - застаріле, СУМ - розмовне, РУС - застаріле), виклад (УРС - у значенні "лекція" виключене, СУМ -діялектне, РУС - виключене), ватажок у значенні "вождь" (УРС - виключене, так само в СУМ і РУС. Зауважу, що в таких випадках позначки застаріле, розмовне й діялектне легко заступають одна одну, бо вони не значать нічого іншого, як те, що слово не рекомендоване).

З другого боку, численні слова впроваджуються з російської мови з фонетичним пристосуванням або без нього. З дуже численних прикладів наведу такі, як училище, доход, торжество, урок тощо. У словниках на початку вони впроваджуються обережно, напр., у РУС подано: училище - школа, училище з новим словом на другому місці, але далі йде приклад артиллерийское училище, і тут уже маємо тільки один переклад: артилерійське училище; так само живопись - живопис, малювання, малярство, де традиційний український відповідник аж на третьому місці, але в прикладах уже фігурує тільки російське слово: школа живописи – школа живопису і т. д. Чимало прикладів такого типу подає М.Леонова (Мзн, 1985,4, С. 54).

Але ґвалтовне усунення одних слів і впровадження інших не таке всеохопне й не таке абсолютне, як часто думають українські еміґранти, а головне - воно не так розкладає саму тканину української мови, як ті процеси, що відбуваються в живій мові, і як витонченніші методи мовного плянування. Вирішальний чинник у всьому цьому - мало не загальна двомовність. "Гармонійна двомовність", про яку читаємо в радянських виданнях, ледве чи будь-коли і будь-де існувала. Двомовність - це не просто співіснування двох мов на певній території. Звичайно двомовність означає нерівність двох мов, що співіснують і - неминуче - конкурують. В умовах сучасної радянської України російська мова - великоміська, українська - сільська і часом селюцька, російською говорять особи керівні або високо освічені, українською (за винятком тих, хто її вживає професійно і за це плачений державою) – особи непрофесійні, з невисокою освітою, російська мова - повна, з високо розвиненою термінологією й міським сленґом, в українській ці складники мусять творитися кожного разу ad hoc або попросту відсутні, і навіть коли створюються індивідуально у відповідній ситуації, рідко продираються до загального вжитку.

У таких обставинах для україномовної особи часто легше замість підшукування або вигадування українських виразів скористатися з уже наявних російських слів для понять, що їх український мовець не має або не легко знаходить український вислів. У гру входять також емоційні чинники престижу. Все це стосується до пересічного українського мовця, а може, ще більшою мірою до працівників преси, радіо тощо, де ще фактор безпеки (справжньої або уявної) не сприяє експериментуванню або творчості. (Адже офіційно нема російського буржуазного націоналізму, але аж надто підкреслено існує український).

Так витворилась ситуація, в якій мовознавці, що нормують літературну мову, часто не мають потреби вдаватися до штучних реґулювань, вони можуть лишатися прагматиками й просто реєструвати те, що вони спостерігають у мові. Єдине, що тут є справді цілком штучне, це недопущення будь-якого прояву пуризму, включно з самим терміном русизм. З-поміж численних фактів наявности російського пуризму при недопущенні українського пошлюся на статтю В.Бріцина й Л.Дідковської в Мзн (1985, 1), основна теза якої - захищати російську мову від українізмів, але аніже словечка нема про потребу боронити українську від русизмів. Були роки, коли сама згадка про русизми, навіть без уживання цього слова не допускалася. Але це показалося недоцільним, явище було занадто поширене і занадто - для плянувальників мови - бажане, щоб його замовчувати. Відтоді русизми в українській мові не виключаються з мовознавчої проблематики, але тільки у відповідній термінології. Це або "благотворні впливи російської мови", або "збагачення української з братньої мови" тощо. Подібні терміни наперед виключають критичне ставлення до русизмів, всякі спроби опертися їм.

Можливо, дуже поміркований український пуризм таки зробив спробу прилюдно проявитися, у вкрай вузьких рамках і, звісно, без загальної критики російських впливів на українську мову. Подібну тенденцію можна запідозрити для початку сімдесятих років. 1967 р. засновано періодичне видання, малого розміру, малого накладу й малої періодичности, "Питання мовної культури", а 1971 р. воно дістало нову назву, дещо іншого звучання - Рідне слово. Та хоч цей орган був боязкий і хоч як він шанувався, від 1986 р. ця назва стала небажана (щоправда, вона сильно тхнула стареньким Воробкевичем), і видання перехрищено на невтральну "Культуру слова". Видання це в головному зосереджується тепер на елементах мови, спільних з російською, звичайно дуже обережно висловлюється щодо них і,- можна б навіть і не згадувати,- старанно уникає виразу русизм. Це стосується, звичайно, й до таких видань, як "Українська мова і література в школі", не кажучи вже про офіційний орган Інституту мовознавства, "Мовознавство".

Таким чином жадних бар'єрів для ширення русизмів в українській мові - в багатьох випадках, як ми бачили, природного процесу, - не існує, за винятком, певна річ, субінтелектуальних почуттів - нерушенними лишаються ті факти мови, що базуються на загальному спонтанному вживанні: мені, приміром, невідомі випадки спроб заступити, скажімо, слово кінь на лошадь абощо. Але в усіх тих випадках, коли спостерігаються вагання або непевність, русизми можуть запроваджуватися без видимого опору. Те, що Леся Українка казала про людей -

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарям -

може бути застосоване до становища української мови сьогодні в умовах цілковитого виключення пуристичних перепон. Роля мовознавців-нормалізаторів, за виконання якої вони дістають зарплату, а то й орденок, сходить, отже, на те, щоб установлювати ієрархію традиційних і нововпроваджуваних елементів у мові. Роблячи це, вони, якщо говорити про лексику, виробили складну систему рекомендацій і засудів. Тут грає свою ролю й місце, на якому подається те чи те слово в словнику, і система позначок на нього. Небажані слова часто проходять щаблі свого хресного шляху поступово. Ось приклад такого шляху (не обов'язково застосований у всіх стадіях до цього слова) - беру відповідники російського живопись:

1) Живопись – малярство;

2) Живопись- малярство, живопис;

3) Живопись - живопис, .малярство;

4) Живопись - живопис, малярство (застаріле /обласне/ розмовне) - і аж нарешті те, чого бажали: (конкретно в цьому слові ще не осягнене);

5) Живопись - живопис.

При чому у вісімдесятих роках практика преси, радіо тощо здебільша випереджає рекомендації мовознавців.

Ось ще кілька прикладів, де просування русизму поширилося далі, ніж у попередньому прикладі: щільно - тісно, витискає - витісняє, чота - взвод (власне, вся військова термінологія з дуже малими винятками).

Хоч які важливі такі прямі заступлення українських традиційних елементів мови на нові, російські (а один з наслідків їх - розрив з літературою перед її совєтизацією), безмірно серйозніші в своїх наслідках ті зсуви в глибинній структурі мови, що виникають з них. Ці зсуви мають також більший теоретичний інтерес. Наведу кілька прикладів, беручи їх з різних ділянок мови, починаючи з лексики.

Своєрідність семантичної структури української мови затирається, підлягаючи пристосуванню до російської. Це відбувається двома шляхами.

1. Розщеплення семантики слова в пристосуванні до російських відповідників, звичайно шляхом упровадження російського слова, напр., укр. відділ відповідно до двох російських -- отдел і отделение, тепер (власне від серпня 1975 року!) - відділ із звуженим значенням і - відділення, абсолютне близня російського отделение (і, додам, у розріз із законом українського словотвору, за яким суфікс -іння означає предмети, а -ення процеси - пор. Правління "управа" і правлення, "керування"). Так само укр. прибуток розщеплено на прибуток і доход, укр. збірка (творів) - на збірка і зібрання, укр. лекція (година) - на лекція і урок, укр. поверх на поверх і ярус тощо.

2. Усунення семантичного розрізнення, властивого українському слову, в пристосуванні до російського нерозчленування, приміром, укр. опанування (чужої мови) і оволодіння (чужою власністю) - заступається нерозчленовапим оволодіння, скорити (бунтівників) і підпорядкувати (законові) - заступлене нерозчленованим підкорити (мабуть, контамінація рос. покорить і подчинить), чужий (мова) і іноземний (вино) - заступлене нерозчленованим іноземний, урочистість і тріюмф - заступлене нерозчленованим (і позиченим з російського) торжество, зараз (негайно) і тепер - заступлене нерозчленованим зараз тощо.

Мимохідь згадаю, що це шириться й на словотвір. Укр. надхнути, доконаного виду, ніколи не мало недоконаного, замість того вживано синтаксичних конструкцій давати надхнения, приносити надхнення. За зразком рос. вдохновить - вдохновлять витворено незграбне надиха́ти.

Може, ще важливіше запровадження іновацій всупереч історичним тенденціям української мови. Звичайно, всяка іновація порушує історично встановлене. Приміром, перехід від нормального ще тридцять років тому одвертий до відвертий порушує історично складену будову слова, яке ніколи не мало префікса від- (воно мало префікс - і корінь твір-/твор-, як у дієслові о-твор-ити), або, більш-менш того ж часу, перехід від жадний (що історично постало з ні-же-одн- стягненням е і ова) до жодний. Але проти цих іновацій годі протестувати, бо морфологічний склад цих слів був затемнений, а нові форми позірно відновляють морфологічну прозорість цих слів, а до того вони стосуються до поодиноких слів і не порушують загальних тенденцій розвитку.

Але є інші, що це роблять і що мотивовані тільки з російської мови. Подам приклади, два з фонетики й два з морфології.

1. У фонетиці - тип житіє, посланіє. Праслов'янське і, збережене в усіх інших слов'янських мовах, в староукраїнській змінилося на и від XIV ст. (перша атестація 1283 р.). Усі і, що існували перед тим, перейшли в и, в своїх і позичених (до того часу) чужих словах. Так і в цьому типі слів. Характеристично, ще Шевченко тут мав и: житиє. Звук і тут малпує російську вимову й перекреслює історичний розвиток української. Так само в чужих словах. Маємо закономірно Рим, Єрусалим, позичені давніше. Але чому Віфлеєм? Ліван? Так само в іменах людей, теж позичених давніше: Михайло, Микола, Кирило, Галина (але такого переходу і в и не буває в іменах, що ввійшли до вжитку пізніше: Леонід, Ніна і т. п.). Те саме спостерігаємо в словах, позичених з інших мов у давніші часи. У новіших позиках застосовуємо (штучно встановлене) правило "дев'ятки" на диференціяцію і та и, але в позичених до XV ст. маємо послідовно и: ґвинт, шпиталь, мистець, квиток, любисток тощо. На такому тлі написання типу житіє з і - нічим не виправданий русизм, що порушує закономірність історичного розвитку української фонетичної системи.

2. Другий приклад розриву з історичною традицією в фонетиці -трактування групи приголосний плюс сонорний у кінці слова. Починаючи від другої чверти XVI ст. спостерігаємо тут вставний голосний: вітр, огнь, корабль перетворилися на вітер, вогонь, корабель тощо. Узаконення форм Олександр, міністр, циліндр замість уживаних перед тим Олександер, міністер, циліндер руйнує цю історичну традицію {Був ще інший спосіб усувати кінцеві групи приголосний плюс сонорний - доданням голосного після сонорного: Петро, Павло, Дніпро, але в цю проблему тут нема потреби заходити}. Про глибші причини цього акту мовного законодавства буде ще мова нижче.

Принагідне зауважу, що нормалізування форм особових імен врозріз з історичною традицією, за яким може ховатися зневага до питомо українських форм, спостерігаємо не лише в практиці київських мовних законодавців, а і в колах Української Католицької Церкви. Форми типу Андрей, Йосиф, Василій тощо штучні і історично невиправдані.

3. У морфології разючий приклад антиісторичного трактування форм знаходимо в приділенні новопозичуваних іменників, що кінчаються на приголосний, до жіночого роду. Історично беручи, маємо тут справу з тим, що в праслов'янській мові було так званими основами на і (з включенням деяких основ на приголосний). У праслов'янській мові до цих основ могли належати іменники всіх трьох родів, але вже тоді почалося "розмивання" цих основ, зокрема приналежні до них іменники середнього роду були перенесені до інших родів (приміром, кость, сучасне українське кістка). Це "розмивання" тривало в більшості слов'янських мов: поволі, але стало усувалися іменники жіночого роду, із закінченням на приголосний. Тільки дві мови - чеська й російська - зберегли продуктивність таких іменників і виявили нахил поширити цю групу. Українська мова перебуває на протилежному полюсі, в ній усування таких іменників зайшло якнайдалі. Стосовно до цього різні способи, що з них назву тут тільки найголовніші:

а) Перенесення до чоловічого роду: біль, дріб, глиб, кір, розпач, Сож, Сибір, Черемош, жаль - усі були історично жіночого роду;

б) Перенесення до чоловічого роду, супроводжуване ствердінням приголосного: пил, полин, Хотин, слова на -пис (літопис тощо):

в) Перенесення до відміни на голосний доданням закінчення : долоня, яблуня, їжа, лжа, картопля, (по)мста, миша, одежа, пісня, постеля, тишавоша, земля; також брова, бритва, буква, церква, Іква, кітва, морква, підошва, Полтва, верства тощо;

г) Те саме доданням суфікса: дочка, чвертка, галузка, горстка, кістка, сітка, сопілка, жердка: частина, данина, глибина: зовиця; скорбота; свекруха тощо.

ґ) Утрата форм однини (плюралізація): двері, груди, сіни тощо.

Ці процеси тривають далі, але іменники жіночого роду на приголосний ще існують в українській мові. Це або іменники високої частоти вживання (такі, як користь, лють, мідь, осінь, подорож, сіль, смерть) або книжні (міць, честь, обитель, суть). Зокрема зникненню іменників жіночого роду на приголосний перешкоджує висока продуктивність суфікса -ість. Іменники з цим суфіксом (типу якість) можуть бути фактично творені мало не від кожного прикметника. Попри це, загальний занепад цього типу іменників, що відбувається протягом сторіч, не влягає сумніву. Він становить одну з прикмет української мови.

Так київські нормалізатори мови не усвідомлюють цього факту абож свідомо іґнорують його. Новітнім позикам з чужих мов вони раз-у-раз надають форм жіночого роду на приголосний, йдучи сліпо за російською мовою. Старіше роля замінено на роль і подібно трактовано такі слова, як модель, медаль, картель, кефаль, маґістраль, фальш тощо. (Не враховував історичних тенденцій української мови й Голоскевич. Він тримався роду в мові, звідки слово походило, хоч це не має жадного значення для слова, що обертається в українській мові).

4. Інакше слід оцінити заміну закінчення -и на -і в родовому відмінку однини іменників типу радість, де, як відомо, вимогою правопису 1928 р. було писати, а отже й вимовляти . Закінчення -и тут старіше, і, можливо, що по говірках воно ще трапляється частіше, ніж -і. Але в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменників усуваються в різних відмінках форми на и, - спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи - і в останньому бастіоні форм на -и, в родовому відмінку однини. Хоч київські нормалізатори виходили, імовірно, не з історичних тенденцій української мови, а просто взорувалися на російській мові (з її повсюдним -і), а також, як типово для них, прагнули спрощення за всяку ціну, але їхня норма тут збіглася з історичною тенденцією, яка полягає в тому, щоб максимально наблизити відмінювання іменників жіночого роду на приголосний до відмінювання іменників типу земля. (В чому ще раз виявляється тенденція до втрати взагалі відміни іменників жіночого роду на приголосний, про що тут була мова в попередньому підрозділі) { Зауважу одначе, що ширення закінчення на іменники типу ім'я - імени не випливає з тенденцій української мови і є цілком довільне}.

Мовознавці і не-мовознавці, що дбають за збереження української мови, можуть бути стривожені заниканням у ній багатьох продуктивних рис, що визначають її своєрідність. Наприклад, чергування о та е з і (тип кінь: коня), таке характеристичне саме для української мови, непродуктивне щонайменше від XVII ст., як це видно з того, що новіші слова свого й чужого походження цього чергування вже не мають (напр., завод, народ, доход; том, солідол, мода: мод). Занепадає в новіші часи й творення дифтонгів на межі слів, коли попереднє слово кінчається на голосний, а дальше починається на у або і. Замість нормальних спершу фактів типу наука в школі, вона й він тепер не рідкість подибати наука у школі, вона і він. У морфології можна тут навести тенденцію до втрати кличнеї форми тощо.

Але ці процеси -- не наслідок якогось насильства, вчинюваного над українською мовою. Як живі істоти, мовні особливості теж стають старими, неактивними і, нарешті, мертвими, і це процес цілком природний. Консервативні нормалізатори мови (далеко не типовий випадок у сучасній Україні!) можуть наполягати на збереженні вигаслих або близьких до вигаснення рис, але це було б не успішнішим, ніж якби лікар намагався спинити процес старіння в своєму пацієнтові.

Проте не те саме природна деактивізація певної риси чи тенденції, з одного боку, і штучне витворення чи прискорення таких процесів, з другого. Таке втручання в розвиток і розвиткові тенденції мови далеко загрозливіше, ніж упровадження поодиноких чужорідних елементів. У мові, що розвивається за власними внутрішніми законами, такі чужорідні елементи поступово або відкидаються, або позбуваються свого чужого посмаку й входять до нормального інвентаря мовних засобів. Натомість викривлення глибинної структури мови може легко приректи її розвиватися так само, як мова, з якої ці розвиткові тенденції переймаються. Є великий шанс, що в наслідок таких впливів на розвиткові тенденції мови вона у власному розвитку перейде на рейки іншої, індуктивної мови і, якщо такі явища стануть постійними й потужними, може витворитися така ситуація, що індукована мова самозліквідується в наслідок власного розвитку. Наведу кілька прикладів пристосування самої структури української мови,- не поодиноких слів або звуків чи що, - до російської.

Один з яскравих прикладів - перебудова фонемної структури української мови в пристосуванні до фонемної структури російської мови. Українська мова має серед інших два голосні, і та и. Подібно два голосні такого типу має російська мова, позначувані на письмі и та ы, як і польська, що позначає їх і та у. (Абстрагуємося тут від особливостей артикуляції звуків українського и, польського у і російського ы, які в даному контексті не грають істотної ролі). Є, одначе, посутня різниця в фонемному статусі українського и супроти відповідних голосних двох сусідніх мов. У російській і польській мовах звук, відповідний до українського и, ніколи не виступає на початку слова, а в середині слова ніколи не виступає після пом'якшених приголосних. Це означає, що вибір, скажімо, російського и чи ы цілком зумовлений фонетичним оточенням, а отже, що з фонологічного погляду ці два звуки становлять одну фонему, а ввесь склад голосних фонем російської мови (як і польської) - п'ятифонемний, проти українського шестифонемного. В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можуть виступати перед і і в пом'якшеному варіянті (приміром, н у слові ніжний) і в твердому (приміром, ніж). Історично беручи, твердість зберігається, коли і походить з о і здебільшого чергується з ним (у нашому прикладі ножі), або в називному відмінку множини прикметників з -ыe (напр., у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з пом'якшенням).

Такий стан був нормативним до 1969 року. Саме перед тим готувався том збірної праці "Сучасна українська літературна мова" під редакцією І.Білодіда, до якого розділ про фонемний склад мови написав П.Коструба. Як знаю з листа від Коструби, адресованого до мене, в цьому розділі автор виклав загальноприйнятий до того часу погляд на пом'якшення чи непом'якшення приголосних перед і, а отже, й на фонемний склад української мови. На превелике здивовання Коструби, коли книжка вийшла, він прочитав у ним самим складеному розділі, замість написаного ним твердження, що зубні приголосні не м'якшаться перед і, що походить з о і з ы - зовсім інакше твердження, що вони не м'якшаться "в окремих діялектах української мови" (с. 254 та ін.), що означає, що такого нем'якшення в літераутній мові нема - твердження прямо протилежне авторовому і впроваджене без згоди Коструби. Від того часу вся нормативна література, видавана на Україні, йде за твердженням Білодіда, порівняй, приміром "Орфоепічний словник" 1984 р., складений М.Погрібним, де подано в усіх випадках тільки пом'якшену вимову. Тим самим зліквідовано шестифонемну систему голосних української літературної мови, приписано їй п'ятифонемну систему, тотожну з російською й польською.

В ім'я правди й справедливости треба сказати, що Білодід тут тільки довів до кінця таке трактування справи, а почалося воно задовго до нього і задовго до початку нормалізаторського втручання в напрямі організованого структурного наближення української мови до російської. Попереднім етапом було скасування написання и на початку слів. Остання нормативна публікація, що дозволяла (але вже не вимагала) написання з початковими и в словах инший, инколи, иноді, иней були "Найголовніші правила українського правопису" Академії Наук (Київ, 1921 ). Відтоді початкове и усунено, дарма що і досі вимова початкового голосного, скажімо в словах інший і Індія не однакова, і "Орфоепічний словник", укладений Погрібним, позначає цю різницю для слів інший, інколи, іноді (але вже не іней). Причину виключення и на початку слова треба шукати в дуже типовому, але й дуже невідповідному, вже згадуваному нахилі до спрощення, який не бере до уваги ні справжнього сучасного стану мови, ні її історичного розвитку { Фактично такі "спрощення" почалися ще давніше, коли відкинено правописну систему Желехівського, що позначала пом'якшення приголосних перед і вживанням літери ї, на зразок хлїб, нїжний тощо проти ніж, лій тощо}. Але так чи так, Білодідове втручання до норм вимови приголосних перед і має своїм наслідком ототожнення фонологічної системи голосних української мови з російською і її відрив від балканських зв'язків (румунська мова має и з виразно фонематичним характером).

Перебудова глибинних структур мови, чи то фонологічної, як у нашому попередньому прикладі, чи морфологічної або синтаксичної не так упадає в око, як упровадження слів чи суфіксів, але вона важить далеко більше для збереження чи втрати своєрідности даної мови. Бо дальшу еволюцію мови визначають саме ці глибинні структури, і позбутися зсувів у них далеко не так легко, як позбутися якогось непотрібно впровадженого слова.

А чи не ще важливіше в своїх наслідках втручання соціолінґвістичних факторів, яке веде до втрати власної шкали вартостей і переключення на систему вартостей другої і фактично панівної мови. Наведу кілька прикладів, що показують, як глибоко система вартостей російської мови накладається тепер на українську мову.

Яскравий приклад з морфології - трактування відмінювання іменників середнього роду, що закінчуються на -о. До 1933 р. чужі слова на -о типу кіно, бюро, ситро нормально відмінялися, так само, як власні слова типу вікно, ребро, як вони відміняються в розмовній мові. Такі чужі слова відміняються і в російській мові, але тільки позалітературній, тоді як у літературній мові такі відмінкові форми вважаються за вульґарні, погляд, що йде, либонь, ще з тих часів, коли російські вищі кляси вживали французької мови в щоденному побуті. Така оцінка закорінена в російській мовній свідомості глибоко, плекана школою й літературою. Тепер її перенесено на українську мову, і всі познаки показують, що вона прищепилася цілком щиро серед українських освічених кіл, що вони справді відчувають, що форми, наприклад, родового відмінка кіна, бюра, ситра - вульґарні й неприпустимі в мові освіченої людини. Тимчасом нічого посутньо вульґарного в них нема. Форми типу biura нормальні в польській мові, чехи кажуть у родовому відмінку byra, по-своєму відміняються такі слова і в сербо-хорватській літературній мові - біроа тощо. Тут, отже, до української мови застосовано специфічну шкалу вартостей російської мови й повірено в її універсальність, якої справді нема.

Можна думати, що відмова від форм Олександер, міністер тощо на користь Олександр, міністр тощо, розглядана передше в цій статті з іншого погляду, теж відбиває застосування російської шкали вартостей. А досить поглянути хоч би на німецьке і англійське Alexander, minister, щоб переконатися, що знову ж таки маємо справу не з універсальною оцінкою, а з специфічно російською (яка, до речі, знов спирається на французьку з її формами Alexandre, ministre. Тут, як і в багатьох інших випадках, традиції мови французької аристократії покутують у мові "республіки трудящих").

В українській мові XVII ст. нормально в словах, що мали двічі приголосний р відбувалася дисиміляція р + р в р + л або л + р. Старші римар, рицар, парамар, мурар, срібро перетворилися на лимар, лицар, паламар, муляр, срібло тощо. Від 1948 р. нормативні словники впровадили форму рицар. На тлі російської мови з її рыцарь форма з л зазнала зниження в оцінці й з'явився нахил розглядати її як вульґарну (що зустрілося, правда, з деякими труднощами й опором) {Докладніше я обговорюю цю проблему в моїй статті "Двомовність і вульґаризм" (в збірнику "Studia Slavica in honorem... 0l. Horbatsch", I. Мюнхен, 1983). Така сама зміна дисимілятивного характеру відбулася в еспанській мові, напр., "arbol" "дерево", з латинського "abor" або "peluqueria" "голярня", форми такі зовсім нормальні і ані найменнюю мірою не сприймаються як вульґарні}. Характеристично, що в словах, які не мають відповідника в російській мові -лимар, муляр, - такі вагання не постали, факт, що ще раз доводить, що тут справа тільки й виключно в накладанні російського мірила на українську мову.

У XVI ст. в чималій групі слів голосний о в складі перед наголошеним а перейшов у а, приміром, багатий, гарячий, також, манастир (можливо, позичений у цій формі з південнослов'янських мов, а можливо, під впливом форми манах). Форму солдат, базовану на російському правописі, відновлено від 1930-х років, форму монастир від 1948 року. Відповідні форми з а (салдат) перейшли до вульґарних, незаперечно знов за оцінками, перенесеними з російської мови.

Приклад, до якого тепер переходжу, сучасному українському інтеліґентові, напевне, здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови закоренилася особливо глибоко. Мова йтиме про звук, що вживається виключно в чужих словах, ф. Цей приголосний виступав у багатьох позиках з чужих мов, насамперед західноевропейських, але в старших запозиченнях мова заступала його на п (напр., Пилип, Остап, пляшка) або на х (напр., Хома, хура), аж поки, від XV ст., не розвинулася африката хв, дуже характеристична саме для української мови й дуже в ній поширена, але за малими винятками (хвиля, хвіртка...), не допущена до літературної мови. Низька соціяльна оцінка двозвука хв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф "природний" тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесі нормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу).

У лексиці теж нерідкі випадки усування слів через те, що їхній статус низький у російській мові. Так купол, якого ще не знав словник Грінченка, витискає слово баня, дарма що в РУС баня як відповідник російського купол ще наводиться першим словом (але годі вжити слова баня в прикладі СУМ - "Під одним куполом спілки письменників"); поширення слова живопис, коштом малярства, розглянене тут попередньо, можливо, пояснюється серед інших причин низьким статусом слова маляр у російській мові, хоч само собою сполучення двох значень в одному слові - "тинькар" і "мистець" не становить рідкісного випадку (пор., приміром, англійське painter). Інші приклади читач знайде в статті Леонової в Мзн (1985. 4. -. С. 54 й далі).

Випадки довільних рішень і приписів мовних нормалізаторів мають, кінець-кінцем, другорядне значення саме тому, що вони довільні, а також тому, що вони стосуються до поодиноких слів чи форм. Натомість перенесення всієї шкали соціяльних оцінок мовних фактів має вирішальне значення, іншими словами, втрата здатности оцінювати факти мови незалежно від іншої мови, в даному випадку російської, визначає собою ввесь напрям розвитку на майбутнє і веде до повного пристосування однієї мови до другої, аж до її влиття до цієї останньої. Від низької оцінки фактів власної мови і високої - другої мови шлях веде до низької оцінки власної мови взагалі і, коли цей розвиток не буде спинений - до переходу від низькооцінюваної мови до високооцінюваної. Розвиток у такому напрямі тим небезпечніший, що, раз започаткований, він існує й шириться не зовнішнім примусом, а випливає з настанови самих мовців. Як писав Ніцше: "Не міг би жити ні один народ, що не цінував би; а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати, як цінує його сусід".

Ненормальний стан сучасної української мови в СРСР виявляється і в тому, що в ній недостатньо репрезентовані або зовсім відсутні деякі шари, нормальні в сучасних уповні розвинених літературних мовах. Відзначу тут кілька явищ.

Починаючи від приблизно 1930-х років усі чужі слова, що входять до російської мови, тим самим автоматично входять до української. Приблизно з того ж часу до української мови не входить жадних чужих слів іншими каналами. Таке становище не створилося наказами київських мовних нормалізаторів, воно випливає із справжнього загального стану української мови і наявних умов контактування України з іншими народами. Інакше кажучи, ця ситуація виникла в наслідок загального політичного стану, а не просто спеціяльної мовної політики.

Одначе й мовне плянування тут відіграє певну ролю. Мовознавець-нормалізатор звичайно встановлює певну форму для запозиченого слова. У сучасній Україні форми запозичуваних слів живцем і сліпо переймаються (за винятком другорядних пристосувань у правописі) з російської, часто з непослідовностями, що там витворилися. Приміром, якщо обмежитися, для прикладу, на двох словах: польська мова esej і hokej, чеська - esej, hokej, сербо-хорватська esej, hokej. У російській мові знаходимо незмінний іменник середнього роду эссе і іменник чоловічого роду хокей, - сучасна українська мова в УРСР малпує цей стан, запроваджуючи есе і хокей (включно з початковим х, що відтворює чуже h, бо такого звука нема в російській мові, хоч він зовсім нормальний в українській).

Від 1933 р. це прирівняння чужих слів до російської їх форми було розтягнене назад, до слів, позичених ще перед тим у формі, дещо відмінній від російської. Не більше, як якийсь десяток слів, зберегли свої відмінності. Це такі, як пошта, адреса, ювілей (російське почта, адрес, юбилей).

Українська мова ніколи не розвинула всеохопної наукової й технічної термінології. Така термінологія потребувала спеціяльного опрацювання, як це характеристично для так званих "націй, що розвиваються". Активні спроби такого опрацювання припадають на 1920 роки і пізніше, у вужчому обсягу, на період 1960-1975. Воно було перерване в роки між цими двома періодами і знову, починаючи від середини сімдесятих років. Наслідки праці протягом двох коротких творчих періодів ніколи не були втілені в практику і, за винятком термінологічного мінімуму, вживаного в середній школі, ніколи не ввійшли до широкого загального вжитку, коли не говорити про термінологію гуманітарних наук.

Міський сленґ, відмінний від російського (за винятком звичайних фонетичних субстанцій), фактично не існує в сучасній українській мові. Сленґ здебільшого не включається до радянських словників, але для української мови доволі численні приклади можуть бути виявлені в деяких творах красного письменства. Я тут скористаюся з виписів Віктора Свободи з роману Гончара "Собор", матеріяли здебільшого не подавані в радянських словниках української мови. З різноманітного й лише почасти клясифікованого матеріялу, що його обговорює Свобода, вибираю тут слова, що їх можна розглядати як сленґові. Ось вони: блатняк, наївняк, бабеха, фабзайці, малахольний, калимник, показуха, культовик, шабашка, збути наліво, радіо Єреван, мерзавчик, забігайлівка {"The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US", XV (Нью-Йорк, 1981-1983), с. 315-323}. Серед цих слів нема ні одного, що не входило б до російського сленґу. Звичайно, це випадковий добір, знайдений у романі Гончара, але нема підстав сумніватися в його типовості.

Нема потреби говорити про те, що міський сленґ належить до найактивніших прошарків сучасних мов і має найвищі шанси вижити, якщо брати його en masse, а не говорити про окремі слова. Так воно було в стародавньому Римі, де не клясична мова, а так звана "вульґарна латина" дала початок пізнішим романським мовам. І ще більше це так для часів загальної урбанізації, що характеризує розвинені нації нашого часу. Можна піти далі й твердити, що брак цього шару в сучасній мові ставить під сумнів майбутнє цієї мови. (Можна було б навіть наважитися на припущення, що сленґ, а особливо радянський тюремно-таборовий жарґон, на практиці здійснив - за колючими дротами - мрію радянських вождів про створення єдиного многонаціонального радянського народу - принаймні в мові!).

Не розвинувши власного міського сленґу, українська мова на Україні виробила інше своєрідне явище, що дістало там і свою власну назву - суржик, суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи того шару, де складники другої мови підносять експресію вислову. Суржик уживається широко, почасти по містах, далеко типовіше - по селах. Це живе явище, і воно заслуговує на вивчення, чого воно покищо не дочекалося на радянській Україні. Але тоді, як міський сленґ націлений у майбуття мови, прогнози щодо суржика мали б бути протилежного характеру.

У час між XV і XVII ст. українська мова під впливом історичних обставин тієї доби улягла активній вестернізації, точніше – вона ввімкнулася, хай окраєм, до того, що можна назвати центральноевропейським мовним союзом (Sprachbund). У наш час важучим побічним наслідком коротко згаданих тут явищ -- особливості в підході до чужих слів, неповнота термінології, брак міського сленґу при наявності суржика є стала девестернізація української мови. Відомі виступи Мілана Кундери у справі ґвалтовної девестернізації чеської культури в наші часи. Далеко інтенсивніше ці процеси відбуваються в українській культурі й мові, тим легше, що первісна належність їх до центральноевропейського кола націй була далеко менше щільна, ніж у чехів.

У мовному мисленні сучасної української творчої інтеліґенції чимраз помітнішим стає рабське копіювання російських зразків, небажання відійти від дослівности. Колись Микола Куліш пустив крилату фразу про те, що українська нація, мовляв, складається з дядьків і перекладачів. Сьогоднішні "дядьки", говорячи суржиком, бодай вносять до нього елемент іронії. Натомість сучасні "перекладачі" не відходять і на крок від російського зразка. Вони воліють удатися до впровадження чужих словоформ краще, ніж дозволити собі "переклад", що відповідає значенням, але не формою. Приміром, російське котировать відтворюють українським котирувати зі зовсім чужим українській мові дієслівним суфіксом –ир-, не наважуючися перекласти слово своїм розцінювати. Знаходимо такі незграбні дієприкметникові конструкції, як контактуючі мови (рос. контактирующие языки) замість простого й природного мови в контакті, існуюча ситуація (существующая ситуация) замість теперішня, або сучасна, або наявна ситуація тощо. Де ж тут зберігати історичну приналежність до центральноевропейського мовного союзу, коли так затишно й спокійно бути в обіймах північного сусіда!

У світлі попередніх спостережень можна поставити питання, чи загальна радянська національна політика, радянське плянування мови і фактичний розвиток, у тих обставинах, української мови не націляють або не ведуть до перетворення української мови на діялект російської і чи нема проявів такого процесу.

Як загально відомо, в Російській імперії XIX й XX ст. українська мова офіційно розглядалася як такий діялект. Українські письменники, науковці, вчителі тощо боролися проти такого означення, як і проти можливости такого перетворення на ділі. Іван Франко присвятив спеціяльну поезію, добре відому, цій темі. Там ми читаємо. серед іншого:

Діялект чи самостійна мова? -

Найпустіше в світі це питання.

Діялект, а ми його надишем 

Міццю духа і вогнем любови

І нестертий cлід його запишем 

Самостійно між культурні мови.

("Semper tiro '')

У Радянському Союзі українська мова офіційно - мова. Час від часу чути там голоси про відмирання "національних мов" СРСР, але я не знаю жадного вислову про те, що в процесі цього відмирання може статися перетворення мови на діялект як стадію або епізод на шляху від повноцінної мови до нічого. Але яка тут справжня ситуація?

Відоме парадоксально загострене твердження Бодуена-де-Куртене говорило, що літературна мова - це діялект, за яким стоять армія й поліція. За цим критерієм українська мова була мовою тільки в короткі 1918-1929 роки. Але, якщо забудемо про це визначення, які риси сучасної української мови в неї вдома і сьогодні дозволяли б клясифікувати її як діялект? З тих рис, що порушені в цій статті, до такого висновка можуть вести такі ознаки:

Широка відкритість для російських вкраплень і структур;

Накинення російської шкали соціяльних вартостей у мові;

Закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російську мову;

Недорозвиненість технічної й наукової термінології;

Відсутність міського сленґу;

Явище суржика й суржикізації.

Є одначе інша група ознак, що не характеристичні для діялектів. (Наявність літератури й театру, звісно, сюди не належить: діялекти можуть мати свою літературу й театр):

Нормування мовознавцями й мовознавчими інституціями. Діялекти не влягають централізованому нормуванню;

Наявність шкіл, хоч сьогодні це майже виключно початкові й середні неспеціялізовані школи;

Переклади з чужих мов, хоч сьогодні чимраз менші в кількості і виборі ділянок.

Це, звичайно, не вичерпний список ознак в обох їх групах. Для такого списка була б потрібна ціла монографія. Але його вистачає, щоб побачити, що українська мова на радянській Україні перебуває десь у проміжному просторі між станом мови і станом говірки.

Є ще деякі явища, що підтверджують такий висновок. Назву два.

Українські слова щораз частіше вживаються в російських публікаціях. Особливо характеристичні тут переклади з західноевропейських літератур. У таких перекладах вони, ці українізми, не можуть мати стилістичного завдання. Виглядає так, що російські автори й перекладачі розглядають українську мову як резервуар, звідки можна вільно й безперешкодно черпати потрібні слова, як з будь-якої говірки російської мови. Іншими словами, для цих росіян українська мова тільки говірка російської.

З другого боку, багато українських письменників і перекладачів широко вживають у своїх писаннях церковнослов'янських слів, які вони беруть не з церковнослов'янської мови, а з російської, що має, як відомо, солідний прошарок церковнослов'янських елементів. У цій мовній поведінці, можна думати, виявляється їхнє відчуття недостатности української мови для мети їхніх писань, відчуття, свідоме або несвідоме, неповноцінности української мови й потреби впровадження до неї чужомовних, себто російськомовних шарів. Така мовна політика людей пера і слова має подвійний ефект.

З одного боку, вона веде до словникового наближення української мови до російської. З другого боку, вона веде до перебудови внутрішньої структури української літературної мови з того, що я умовно називаю "дводіялектною мовою", до того, що так само умовно я охристив "двомовними мовами". Про ці речі я докладно писав кілька разів. Було б недоцільно це тут повторювати, і я дозволю собі замість цього посилатися на мої попередні публікації {Чужими мовами я писав про це двічі: у моїй книжці "Die ukrainische Schriftsprache, 1798-1969'' (Вісбаден, 1966) і в статті "Language Planning and Unplanning in the Ukraine" у збірці "The Languages and Literatures of the Non-Russian Peoples of the Soviet Union. Papers and Proceedings of the Tenth Annual Conference" ред. Джордж Томас. Гамілтон: Університет Мак-Мастер, 1977, с. 236-237. Українською мовою ці темb я обговорюю в ротапринтному виданні Албертського університету "Галичина в формуванні нової української мови" (Едмонтон, без року видання [1975])}.

Повернімось тепер до тих мовців, що відчувають українську мову як "неперспективну" й відходять від неї. Певна річ, шкода, що їм бракує патріотизму. Але мусимо пам'ятати й те, що кожна мова - передусім не засіб вияву патріотичних почуттів, а засіб комунікації. Пересічний мовець не знає про фонемний склад мови або про вигасання історично зумовлених тенденцій у розвитку мови. Але він не може не бачити й не відчувати, що комунікативна функція української мови зіщулюється і що їй не дають вирости в повноцінну й всеохопну мову. Не буду заперечувати, що елементи "лакейської психології" серед мовців України існують. Але гірким фактом є, що існують об'єктивні причини для недорозвинености сьогоднішньої української мови і для поступового звуження її вживання. Ці причини криються не в "лакейській психології", а в панівній політиці. І якщо треба на це додаткових доказів, то дуже виразний знаходимо в виступі на недавньому з'їзді письменників українського "боса" Щербицького, який знайшов за доцільне ні словом не згадати стану української мови в неї вдома - на Україні - сьогодні і завтра. Створений комуністичними хазяїнами стан і статус української мови - ось посутня причина її занедбання.

"Лакейська психологія" - тільки похідне від цього. Зрештою, найкраща ілюстрація такої психології - сам недавній з'їзд письменників. З усіх присутніх щось півтисячі делегатів тільки яких три чи чотири наважилися, хоч із сотнею реверансів і оглядань, сказати про нестерпний стан української мови на Україні. Всі інші - "мовчки чухали чуби".

У стародавні часи гінцям, що приносили сумні вісті, відрубували голову. А втім, ці вістки були потрібні, бо правдиво висвітлювали дійсність і творили передумови до тверезої оцінки стану. У надії на такі наслідки цього мого огляду наважуся ризикувати головою.

Тут би й кінець цій статті. Та вона аж кричить, просить постскриптуму, щоб запобігти непорозумінням. Я навів цілу низку мовних фактів сучасности, яким протиставляв факти недавнього або давнішого минулого. Але я це робив зовсім не для того, щоб домагатися "легалізації" цих фактів минулого. Єдина їхня тут роля - показати динаміку розвитку мови. Не маю найменших претенсій на те, щоб ці факти зробити нормою. Більшість з них (хоч не всі) - неповоротні. Ніхто не викине звук і літеру ф з письма й мови, ніяка сила не відновить написання ї після приголосних у словах типу хліб або ніжний. На Україні малахіянські мрії про реформу правопису, хвала Богові, перевелися, але на еміґрації повно Народних Малахіїв, що з них кожний має свій проєкт реформи правопису й мови, і тим наполегливіше, чим менше він має хоч би мінімальну орієнтацію в мовознавстві. Усі ці проєкти такі ж безграмотні, як і безглузді. Ця стаття нічого не пропонує порядком мовної чи правописної реформи. Усі мої тут приклади - тільки ланки мовознавчої аналізи, ні один з них не претендує на впровадження нових норм. Боронь Боже, автора і читачів від такого розуміння всього тут поданого!