В. В. Німчук

У нинішніх дискусіях, що точаться навколо проблем функціонування української мови, помітне місце посідають питання нової редакції «Українського правопису». І це не випадково. Значення стабільної орфографії для духовної культури - велетенське, адже правопис забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян.

Національна орфографія, починаючи з алфавіту й закінчуючи правилами вживання розділових знаків, є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом. Згадаймо, як царський уряд забороняв українську орфографію. За Валуєвським циркуляром 1863 р. та так званим Емським указом Олександра II 1876 р. українською мовою було дозволено друкувати тільки художні твори, але обов’язково з використанням лише російської азбуки. Оскільки в текстах, друкованих засобами російського алфавіту, часто виступала буква ы, якою українці мусили позначати свій унікальний у слов’янському світі передньо-середній звук и, система поросійщеного письма дістала назву ярижки (від народної назви літери ы (єри) - «яри»). А суто українська буква ґ у радянський час була заборонена.

Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос. Розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всі норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу у словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система.

Державна мова (а такою вже десять років тому знову стала українська) повинна мати стійкий правописний кодекс, якого мають дотримуватися всі громадяни держави й друковані органи. Правописні варіанти, а тим паче - різні правописні системи - не дозволено навіть у найдемократичніших країнах світу.

У нашій державі, що недавно повернула собі незалежність, після тоталітарної доби демократія не всіми усвідомлюється як засіб для вільного організованого життя. Подехто демократію трактує як уседозволеність.

Офіційні видання, більшість друкованих органів масової інформації, книгодруку, освіта використовують єдино узаконений чинний нині «Український правопис» у його редакції 1960 р. з невеликими змінами 1990 р. і 1993 р.

Частина нашого громадянства відкидає все в орфографії, що напрацьоване в ній після брутальної заборони 1933 р. правил «Українського правопису» 1927 р. (1928 р.). Необізнані з історією української орфографії люди гадають, що ті, хто вживають правопис 1927 р. (1928 р.), користуються діаспорними нормами. Між іншим, у нас часто поплутують «корінних» українців діаспори, тобто людей, що народилися за межами етнічної території, з українцями, що жили й живуть за кордоном як політичні емігранти з України. Політичних емігрантів неправомірно називати українцями діаспори.

Декотрі видання користуються «гібридним» правописом. У чинний нині орфографічний кодекс уносять елемент правопису 1927 р. (1928 р.).

До цього треба додати, що через факсимільні перевидання до широкого читача доходять книги, надруковані правописними системами XIX - початку XX ст.

У складній ситуації, що склалася в нашій орфографічній практиці, відбивається вся складність долі української писемно-літературної мови.

Вік нашого правопису налічує понад тисячу років, через те в ньому співіснують елементи, усталені ще в сиву давнину з елементами, котрі стали нормою кілька десятків років тому. В історії української орфографії виділяємо кілька умовних, але важливих етапів:

І. Перший наш правописний узус, як відомо, ґрунтувався на Кирило-Мефодієвській традиції, кінцево пристосованій до вимог східнослов’янських мовних систем уже в кінці XI ст., тобто через якихось 100 років після офіційного хрещення Русі-України. У світській практиці він зберігався протягом ХІІ-ХVІ ст. (звичайно, з певними модифікаціями протягом віків). Цей узус не нівелювала й не перекрила повністю принесена з півдня Славії правописна реформа, заснована загалом школою тирновського патріарха Євтимія (Болгарія). Але так званий другий південнослов’янський орфографічний (графіко-орфографічний) вплив помітно позначився лише на правописі конфесійного письменства XVI ст. і мало торкнувся світського{Гнатенко Л.А. Староукраїнський правопис останньої чверті XIV - першої чверті XVII ст. у зв’язку з проблемою другого південнослов’янського графіко-орфографічного впливу (букви на позначення голосних звуків). — К., 1997}. Характерно, що саме при запису світських текстів, насамперед офіційно-ділового (краще б «офіційно--справового»?) стилю, староукраїнської мови, виникла потреба шукати засоби для позначення фонем ґ, дж, дз, і такі засоби було знайдено.

У цьому етапі можна виділити період від останньої чверті XIV ст. до початку XVII ст., коли в конфесійних книгах панувала тирновська орфографія.

II. Другий етап в історії нашого правопису пов’язаний із «Граматикою» (1619 р.) М.Смотрицького. Незважаючи на те, що автор нормалізував правопис (та орфоепію) церковнослов’янської мови української редакції, орфографія вченого в підхожих пунктах досить послідовно застосовувалася в українських текстах, у тому числі й у світській літературі, зокрема в ній вживалася буква ґ у загальних та власних назвах.

III. Новоукраїнські правописні системи (а їх було близько 50{Огієнко І. Нариси з історії української мови: система українського правопису// Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927. — С. 16—20}) в силу відомих історичних причин не знаходили офіційного затвердження аж до кінця XIX ст. Важливою віхою в історії нашої орфографії було офіційне введення в шкільну практику Галичини та Буковини правопису, побудованого на фонетичному принципі з залученням елементів етимології. Цей правопис викладено в підручнику С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера «Руська граматика», надрукованому 1893 р. у Львові. Вводячи такий правопис у шкільну та урядово-офіційну практику, австрійські офіційні кола рахувалися з думкою «найавторитетніших руських язикознавців і педагогів»{Франко І. Етимологія і фонетика в южноруській літературі. — Коломия, 1894}.

У книжці С.Смаль-Стоцького та Ф.Гартнера до писемної норми було піднесено систему Є.Желехівського, яку лексикограф застосував у своєму «Малорусько-німецькому словарі» (Львів, 1886). В «Руській граматиці» зазначених лінгвістів вживалися літера ґ на позначення дзвінкого проривного задньоязикового звука, ї на позначення йотованого і та м’якості приголосних перед і <

ѣ, е, апостроф на позначення роздільної вимови кінцевого приголосного префікса та початкової голосної кореня: роз’єдиняти, роз’їзд (але не роз’охотити, роз’учити, як це робив Є.Желехівський). Після губних перед йотованими апостроф вони не пропонували писати. Зазначені автори в алфавіті, зокрема, зберігають таку послідовність букв: г, г; е, є; и, й, і, ї; м’який знак — у кінці азбуки.

Етапною у справі впорядкування українського правопису вважаємо працю, здійснену під егідою Наукового товариства ім. Т.Шевченка, яке аж до 1918 р. відігравало роль Української академії наук. У НТШ 1900 р. створено «Язикову комісію» для вироблення норм українського правопису, до якої в різні роки входили О.Колесса (перший голова її), М.Павлик (його заступник), В.Гнатюк, І.Кокорудз, К.Студинський, С.Смаль-Стоцький, І.Франко, М.Грушевський, В.Дорошенко, А.Кримський, Є.Тимченко{Гузар О. Правописна концепція НТШ і питання уніфікації єдиного українського правопису на зламі ХІХ-ХХ століть // Український правопис та реалії сьогодення / Матеріали засідань Мовознавчої комісії та Комісії всесвітньої літератури НТШ у Львові 1994-1995 рр. — Львів, 1996. - С. 13}. Комісія, враховуючи правила, вироблені Крайовою шкільною радою, уклала «Руську правопись зі словарцем», схвалену Філологічною секцією НТШ і надруковану 1904 р. у Львові{Ми користувалися польським перекладом «Руської правописі...» — Prawidla pisowni ruskiej ze slowniczkiem. — Lwów, 1904. — S.1—29}.

У цих правилах чи не вперше в історії нашого правопису встановлено, з деякими змінами, використовуваний донині буквопорядок, зокрема послідовність г, ґ; е, є; м’який знак у кінці азбуки, але послідовність: ... и, й, і, ї; к...

Варто відзначити такі елементи орфографії, узаконені в «Руській правописі»:

1. Вживання букви ї на позначення м’якості приголосних перед і, насамперед і < ѣ, е: дїд, цїп. Написання і на початку слова, в тому числі у словах індик, інколи, іноді. 

2. Позначення м’якості приголосних перед губними приголосними, після яких іде і < ѣ: сьвіт, сьміх, зьвір.

3. Позначення за допомогою букви ь м’якості приголосного перед о: тьохкати, верхнього.

4. Написання дієслівного суф. -ува-ти, ненаголошеного дієприкметникового -ува-н-ий (та відповідного елементу в похідних абстрактних іменниках): купувати (не: куповати), розкидуваний, розкидуванє.

5. Написання с у префіксі перед п, т, к, х, ф (і ц та ч!): скинути.

6. У запозичених словах написання и після д, т, з, с, ц та р: дидактичний і т.д. (пор. сучасне «правило девятки»).

7. Написання в запозиченнях аї, еї, ої, уї, юї (а не аі, еі, оі, уі, юі): архаїзм, героїчний, руїна і т.д.

Щодо вживання л у словах іншомовного походження, то пишеться ль, а не л перед о: біольогія тощо.

Про використання г і ґ спеціально не говориться нічого, але з параграфів 37 (гі не: ги), 38 (ге не: ґє) видно, автори орієнтувалися на західноєвропейську практику вживання h та g в словах грецького походження: гіякинт, гіґієна, гієроґліф і т.д., ґеоґрафія, ґенеальоґія тощо.

У «Руській правописі» подано зразки відмінювання та дієвідмінювання. Звертаємо увагу на закінчення -и в родовому відмінку однини: части, імени, теляти.

Великою вадою правил НТШ була відсутність у них засобів позначення твердості приголосних перед я, ю, є, ї, отже, написання (в доданому орфографічному словнику) не тільки мяти (мну, -еш) і под., але й зїсти “зїсти”. Це був регрес навіть порівняно з практикою Є.Желехівського, в системі якого, хоч обмежено, використовувався й апостроф, а великою перевагою їх було відзначення в орфографічному словничку форм родового відмінка однини та називного множини іменників.

IV. За всю свою історію український правопис не зазнав такого інтенсивного спеціального опрацювання, як за останні 90 років. Досвід наших попередників 20 століття багато в чому нас може навчити.

Виняткову роль у впорядкуванні українського правопису в XX ст. відіграла орфографічна система, що її застосував у «Словарі української мови» (1907—1909 рр.) Б.Грінченко. У передмові до словника Б.Грінченко зазначив, що в виданні його «прийнятий той правопис, який вжито в українських паралелях в «Словаре русского языка, составленном Вторым Отделением Императорской Академии Наук» і в той же час вживається і в наукових та інших виданнях Наукового товариства ім. Шевченка у Львові{Словарь украинского языка, собранный редакцией журнала «Киевская старина»/ Редактировал, с добавлением собственных материалов, Б.Д.Гринченко. — К., 1907. — С. ХХIII}.

Б.Грінченко дипломатично не згадав рекомендацій спеціально створеної комісії Другого відділення Імператорської академії наук, до якого звернувся відповідальний за друкування словника В.М.Доманицький. Комісія на окремій нараді запропонувала:

1. Літери ї не вживати для позначення мякості приголосних перед і.

2. Не позначати через ь мякості приголосних з, с, ц перед сполуками губних приголосних із і: звір, сміх, звізда.

3. Вживати ё для передачі йотації о та м’якості приголосних перед ним.

4. Роздільну вимову позначати не апострофом, а за допомогою ь: пьять, зьїсти.

5. У відповідних іменниках середнього роду писати подвійний приголосний та -я: знання, а не знаннє. 

6. Відповідні африкати позначати буквосполуками дж, дз.

7. Не відбивати асимілятивних змін у дієслівних формах перед -ся: даєшся, дається, а не даєсся, даєцця.

8. Передавати проривний дзвінкий задньоязиковий приголосний буквою ґ{Известия Императорской АН. -- Сер. 6. - 1907. - № 9. - С. 10, 233-241}.

Пропозиції було розіслано для обговорення українським філологам, зокрема Б.Грінченкові, П.Житецькому та К.Михальчукові{Дзендзелівський Й.О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. — 1971. — № 1. - С. 69}. У своїй відповіді Б.Грінченко відстоював написання йо, ьо та апостроф{Дзендзелівський Й.О. Заходи Петербурзької академії наук щодо впорядкування українського правопису // Мовознавство. — 1971. — № 1. - С. 70-76}. Ці елементи “галицької” орфографії він застосував у публікації «Словаря украинского языка» (апостроф уживав і після губних приголосних перед є, ї, я, ю, висловився за вживання тільки і після м’яких приголосних). Усупереч правилам НТШ Б.Грінченко велику групу загальних назв, згідно з наддніпрянською вимовою, надрукував із початковою буквою и: идол, ижиця, икати, илкий, инакий і похідні від нього, индик, иржа, Ирід (Ирод), искра, ич та багато ін.

Дуже близький до “Грінченкового” правопису є правопис, що його був застосував Є.Тимченко{Тимченко Є. Українська граматика.— К., 1907. — Ч. 1}.

Про роль Б.Грінченка І.Огієнко сказав: “Правопис цього словника був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей правопис, як вислід збірної праці письменників всього ХІХ-го століття й усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж до сьогодні”{Огієнко І. (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. - К., 1995. - С. 238}. Справді, Б.Грінченко використав із практики своїх попередників усе, що було раціональне, відповідало природі української мови, надавало нашій орфографії національного обличчя. Та цей правопис все-таки використовували не в усіх деталях. Наприклад, у російсько-українському словничку географічної термінології, укладеному Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти (1917 р.), не вживається апостроф: згірья, скамьянілість{Географична термінологія, зложена Природничою комісією Українського товариства шкільної освіти в Києві. -К.: Друкарня Центральної Ради. - 1917. - С. 4, 8}.

З відновленням української державності з’явилася потреба вироблення зводу чітких правил орфографії, обов’язкових для всіх та офіційно затверджених.

Перший міністр освіти Центральної Ради І.Стешенко 1917 р. доручив І.Огієнкові — професору Київського університету — скласти короткі правила українського правопису. Йому ж пізніше цю справу доручив і міністр освіти М.Василенко{Огієнко І. (митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. - К., 1995. - С. 238} в 1918 р. Зберігся список праці «Найголовніші правила українського правопису. З доручення Правописної комісії склав прив.-доц. І.Огієнко» (датований 29.ІV.1918 р., Київ). Тут зазначено, що правила ухвалено Правописною комісією при Міністерстві народної освіти в квітні 1918 р. Серед членів Комісії названі: голова — І.Огієнко, А.Лобода, М.Грунський, Г.Голоскевич, О.Курило {Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 року (Розвідка) // Записки Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К.Крупської. - Ч.II. 1926 р. - Херсон, 1927. - С. 8. 11}.

У № 10 за 1918 р. журналу «Українська школа» надруковано: “Найголовніші правила українського правопису. Ухвалені Правописною комісією при Міністерстві освіти 24 травня 1918 р. в Києві” У передмові до брошури сказано, що упорядкування правопису передбачено доручити Науковому товариству в Києві, але необхідність без зволікання надрукувати велику кількість шкільних підручників спонукала Міністерство освіти поспішати з організацією Правописної комісії. До неї запрошено професорів: Тимченка, Смаль-Стоцького, Грунського, Лободу, приват-доцента Огієнка (голова), а також відомих фахівців Науменка, Голоскевича, О.Курило, Шалю, Ганцова, Ніковського та ін. “Комісія розглянула спірні питання українського правопису, а разом з тим і ті випадки, що відріжняють наш правопис од правопису Галичини”. “Постави” Комісії викладено в 25 правилах про правопис українських слів і в 13 правилах про правопис чужих слів{Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 року (Розвідка) // Записки Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К.Крупської. - Ч.II. 1926 р. - Херсон, 1927. - С.11—35 (тут передруковано правила).}.

Незабаром вийшли друком «Головніші правила українського правопису, ухвалені Міністерством народної освіти для шкільного вжитку на всій Україні». Під ними підписаний міністр народної освіти І.Огієнко. Ухвала датується 17 січня 1919 р.

У стислій передмові сказано про створення навесні 1918 р. Правописної комісії при Міністерстві народної освіти “з видатних українських вчених і педагогів”. “Голова цієї комісії, проф. Іван Огієнко склав «Головніші правила українського правопису» і подав їх на розгляд Комісії, правила ці Комісія ухвалила з деякими змінами... Правила охоплюють переважно спірні питання українського правопису, а разом з тим і ті випадки, що відріжняють наш правопис від правопису Галичини" (підкреслення наші. – В.Н.).

У «Головніших правилах...» надруковано (без окремого заголовку) 28 пунктів, що стосуються орфографії українських слів і 12 пунктів сформульовано під заголовком "Правопис чужих слів в українській мові". "Головніші правила..." підписав голова Правописної комісії Міністр народної освіти, ректор Кам’янець-Подільського державного українського університету проф. І.Огієнко та члени Комісії: неодмінний секретар Української академії наук, ординар. проф. Українського державного університету в Києві А.Кримський та директор Постійної комісії Української академії наук “по складанню історичного словника української мови” проф. Є.Тимченко{Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 року (Розвідка) // Записки Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К.Крупської. - Ч.II. 1926 р. - Херсон, 1927. - С. 9}.

Невдовзі після організації (14.ХІ.1918 р.) Української академії наук у її складі 16 березня 1919 р. створено окрему Правописно-термінологічну комісію, головою якої став акад. А.Кримський, а керівничим — Г.Голоскевич{Полонська-Василенко Н.Д. Українська академія наук (нарис історії). - Ч. 1. 1918-1930. - Мюнхен, 1955. - С. 32}. У другій половині 1921 р. Комісія ввійшла в структуру нового академічного закладу — Інституту української наукової мови Академії наук.

Очевидно, А.Кримський в основному доповнював «Головніші правила...» й упорядковував «Найголовніші правила українського правопису», які схвалювалися спільним зібранням Академії наук 17.V і 12.VІІ.1919 р. та 20.ХІ.1920 р. Правила затвердив народний комісар освіти УСРР Гринько. Академічні «Найголовніші правила українського правопису» найбільш відомі в публікації окремою брошурою 1921 р. в Києві. Кодекс, що стосується орфографії питомих слів, не має спеціального заголовку і налічує 32 пункти. Розділ “Правопис чужих слів в українській мові” містить 14 правил. Порівняльний аналіз показав, що академічний орфографічний кодекс — це доповнені правила, що їх склав й удосконалив із відповідною комісією І.Огієнко{Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 року (Розвідка) // Записки Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К.Крупської. - Ч.II. 1926 р. - Херсон, 1927. - С. 36—37}. Перед нами правила, складені шляхом ретельного відбору найраціональнішого й найвідповіднішого з того, що напрацювали українські орфографісти кінця ХVIIІ - початку XX ст.ст. Природньо, при відборі не обійшлося: й без особистих вподобань (наприклад, щодо вживання апострофа, г і ґ у запозичених словах).

Виняткова роль у кодифікації українського правопису, як бачимо, належить І.Огієнкові та А.Кримському. За тоталітаризму цей факт замовчувався, а нині про це мало хто знає.

Академічний кодекс мав величезний авторитет, і вже в 1922 р. у Львові виходять «Правописні правила, прийняті Науковим товариством імені Шевченка у Львові», наближені до «Найголовніших правил...». А це був великий поступ у виробленні єдиного правопису для всіх українців.

Короткий академічний орфографічний кодекс задовольняв потреби культури нетривалий час. 23-го липня 1925 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила створити при Наркомпросі Комісію для впорядкування українського правопису під головуванням наркома освіти О.Шумського. У Комісію ввійшли: П.Сологуб, М.Яворський, А.Кримський, О.Синявський, С.Пилипенко, О.Курилова (Курило), Є.Тимченко, Г.Голоскевич, М.Йогансен, Є.Касяненко, А.Річицький, Н.Калюжний, М.Яловий, О.Попов, М.Грунський, В.Ганцов, М.Сулима, В.Бутвин, В.Коряк, М.Хвильовий, С.Єфремов, Т.Секунда, С.Кириченко, І.Соколянський та О.Скрипник. Отже, в абсолютній більшості Комісія складалася із знаних філологів.

Але Рада Народних Комісарів у цій же постанові наголошувала:

“2. У своїй праці Комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є синтезом основних народних діялектів, принявши за основу «Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії Наук», затверджені НКО УСРР 1921 року.

3. З метою приваблення широких кіл наукових і літературних сил до участи у виробленні правил правопису української мови доручити Наркомпросові скликати спеціяльну конференцію для обміркування виробленого Комісією проєкта правил правопису”{Український правопис (Проєкт). — Харків, 1926. — С. 3}.

На організаційній нараді Комісії, в якій узяли участь О.Шумський, В.Бутвин, М.Йогансен, Н.Калюжний, Є.Касяненко, О.Попов, А.Річицький, О.Синявський, П.Сологуб, М.Яловий, П.Дятлов, С.Єфремов, В.Ганцов, Г.Голоскевич, Т.Секунда, одностайно було визнано, що перед Комісією “стоїть завдання ширше за впорядкування самого правопису, що взагалі сучасна літературна українська мова... потребує дещо більшої “стабілізації”, більшої одноманітности, ніж та мова могла її набути в умовах дореволюційного існування”. З огляду на це вирішено опрацювати: 1. правопис незмінної частини слова; 2. флексії відмінюваних частин мови; 3. правопис слів іншомовного походження; 4. правопис власних назв; 5. пунктуацію; 6. граматичну термінологію; 7. впорядкувати українську азбуку; 8. укласти орфографічний словничок (“труднощів” правописних). У комісію кооптовано нових членів і запрошено до неї представників Західної України: С.Смаль-Стоцького, В.Гнатюка та В.Сімовича.

Окремим членам Комісії доручено підготувати конкретні підрозділи, які переглянуто в відповідних підкомісіях. Обрано президію Комісії: О.Шумський, П.Сологуб, А.Кримський, О.Синявський.

На першому пленумі Комісії, що відбувався 11-го — 21-го листопада 1925 р. в Харкові, розглянуто проекти: В.Ганцова — “Правопис незмінної частини слова”, О.Синявського — “Закінчення відмінних слів”, “Пунктуація”, О.Курило – “Правопис чужих слів”, М.Сулими та М.Наконечного — “Власні ймення”. Переглянуто проект української граматичної термінології, скомпонований із кількох проектів — Л.Булаховського, М.Йогансена, М.Грунського та Комісії при Інституті наукової мови Всеукраїнської АН у Києві. При обговоренні на пленумі Комісії проекти “зазнали чимало змін, поправок, додатків”{Український правопис (Проєкт). — Харків, 1926. — С. 4}.

Варто підкреслити, що Комісія “виходила” з засад унормування правопису й мови та можливого спрощення правопису, отже, ніяких радикальних змін ні в графіку (“альфабет” та інші знаки письма), ні в правопис не внесено{Український правопис (Проєкт). — Харків, 1926. — С. 4-5}.

Цілком слушно члени Комісії вважали, що “базою для унормування й спрощення служила традиція й природа української мови: встановлюючи те чи інше правило правопису й мови. Комісія намагалася не порушувати без крайньої потреби усталеної традиції, узвичаєної норми, хоч, розуміється, увесь час оглядалася на живу мову в її різних діялектах та її історію”{Український правопис (Проєкт). — Харків, 1926. — С. 5}.

Перший пленум Комісії обрав редакційну колегію, в склад якої ввійшли А.Кримський, В.Ганцов та О.Синявський. Пізніше в склад її кооптовано Г.Голоскевича (який мав скласти правописний словничок).

О.Синявський звів матеріал Комісії, упорядкував у дефініціях й уклав проект правописного кодексу, а редакційна колегія проглянула його і зробила в ньому виправлення та доповнення.

На другому пленумі Комісії, що відбувався 5-8 квітня 1926 р. в Харкові, знову проглянуто проект, унесено в нього зміни в напрямку спрощення правопису. На цьому пленумі були присутні, зокрема, А.Кримський, С.Єфремов, О.Синявський, В.Ганцов, Г.Голоскевич, М.Сулима, М.Хвильовий, К.Німчинов, М.Наконечний, Л.Булаховський, Ф.Калинович, В.Дем’янчук, Б.Ткаченко, М.Гладкий.

Тут і попереду навмисно наведено багато прізвищ, аби освічений читач знав, що в створенні орфографічного кодексу «Український правопис» взяли участь наші найвидатніші лінгвісти, літературознавці, письменники й освітяни. Сумно, що абсолютну більшість їх у 30-х роках репресував або знищив тоталітарний режим.

Того ж 1926 року в Харкові надруковано книжку «Український правопис (Проєкт)» (далі - умовно -УП 26), що налічувала 120 сторінок, “для ознайомлення широких кіл — як спеціялістів-філологів, так і робітників слова, як-от письменників, редакторів тощо, а надто педагогів-практиків”{Український правопис (Проєкт). — Харків, 1926. — С. 5}.

Важливо було б віднайти, якщо збереглися, початкові авторські тексти розділів правопису й з’ясувати, які дефініції правил кому належать. Однак у редагуванні кінцевого варіанту проекту, очевидно, велика роль належить О.Синявському. У більшій частині орфографічного кодексу (крім деяких параграфів розділу про правопис слів іншомовного походження та власних найменувань) формулювання проекту ввійшли в прийнятий на Правописній Конференції та офіційно затверджений текст «Українського правопису» (далі - умовно – УП 27). Вони в різних виданнях нашого правопису зберігалися донедавна.

На Всеукраїнській правописній конференції, що відбувалася 26 травня — 6 червня 1927 р. в Харкові, брало участь понад 50 делегатів, котрі представляли всі історичні землі (регіони), заселені українцями. На ній обговорено й голосуванням затверджено новий правописний кодекс, за винятком небагатьох правил.

Необхідно наголосити, що орфографію української питомої та давно засвоєної лексики УП 27 вдало кодифікував і в цю частину кодексу протягом 70-х років кардинальних змін не вносилося і нині вона не є об’єктом гострої дискусії.

Найважче було укладачам (авторам) УП 27 упоратися з орфографією лексем іншомовного походження (апелятивів та онімів). І нині це обєкт активного обговорення.

У 1926—27 рр. найгостріше, як і нині, стояла, зокрема, проблема вживання букв г, ґ та твердого й м’якого л в іншомовних словах, тобто в ділянці, де найбільше відрізнялися західно- та східноукраїнська орфографічні традиції.

Варто згадати, що в «Найголовніших правилах українського правопису» 1918 р., затверджених І.Огієнком, було сказано:

“1. Букву ґ пишемо згідно з вимовою в чужих словах: ґімназія, телеґраф, ґенерал, ґазета, терминолоґія, психолоґія.

2. В чужих словах звук л на письмі здебільшого не мягчимо, цебто пишемо по “л” букви а, є [!], о, у, а не я, е [!], ьо, ю: клас, план, новела, билет, легальний, легенда, легіон, лекція, логика, флот, филологія, аналогія, лояльний, лозунг, Лузитанія, клуб” (с. 27).

У «Головніших правилах...» 1918 р., що їх уклав цей учений, відповідні параграфи модифіковано:

“1. Звук g в чужоземних словах передаємо через г: гімназія, телеграф, генерал, газета, термінологія, психологія.

Примітка: В цім разі часто пишуть і ґ: телеґраф, ґенерал.

2. У чужих словах звук л на письмі здебільшого не мякчимо, цебто пишемо по “л” букви а, о, е, у, а не я, є, ьо, ю: класа, план, новела, билет, легальний, легенда, легіон, лекція, логика, флота, філологія, аналогія, лояльний, лозунг, Лузитанія, клуб.

Примітка: В цім разі часто м’якшать л: кляса, плян, фльота, новеля, фільольогія і т.д.” (с. 26).

Натомість академічний кодекс 1921 р. чітко визначив інакше:

“2. Звук g у чужоземних словах передаємо через г: гімназія, телеграф,, генерал, газета, термінологія, психологія.

Але в чужих прізвищах точно одрізняємо g од h: Гюґо (Ниgо), Ґутгейль, Ґріґ, Гартман.

3. У чужих словах звук л на письмі здебільшого не м’якчимо, цебто пишемо по л букви: а, е, о, у, а не я, є, ьо, ю: класа, план, лавровий, лантух, латинський, новела, білет, легальний, легенда, легіон, лекція, логіка, флота, філологія, аналогія, лояльний, лозунг, Лузітанія, клуб... Тільки в декількох нечисленних словах, що дійшли до нашої мови через польське посередництво, ми маємо мяке л, напр.: пляшка, клямка, ляда, лямпа, канцелярія, льох... (с. 12-13).

Проект УП 26 виразно орієнтовано на академічні правила 1921 р. Щодо правопису твердого та мякого л в іншомовних словах запропоновано детальні рекомендації, близькі до тих, що чинні й тепер. Зокрема зазначено: “Чужомовне l в українській мові в одних випадках передаємо як нем’яке, цебто ле, ла, ло, лу, л, в інших як м’яке, цебто лі, ля, льо, ль. Але, зважаючи на такі причини, як різні часи запозичення чужих слів, характер тих l у різних чужих мовах, нарешті шляхи запозичення, не можна точно визначити геть усіх випадків і розрядів з ла, ло і т. ін., або ля, льо і т. ін. Лише в деяких категоріях звукосполучення такі пишуться цілком послідовно.

1. Сполучення le послідовно передаємо через ле (а не лє): білет... колега... лекція... Каледонія...

2. а) У чужих словах, що йдуть до нас із Заходу (незалежно від походження їх), особливо в словах грецького походження, переважно пишемо ла, ло, лу (здебільшого перед твердим приголосним) та л (в кінці складу): ... аероплан, балада... капела... класа... філантропія... Ламартін, Платан...; алопатія... аналогія... балон... глобус... лозунг... семасіологія... філологичний... Коломбо...; блуза... лунатизм... Лувр...; балкон... Балкани...; адмірал... бал;

б) Але іноді (особливо перед наступним м’яким складом) пишемо в цих позиціях і ля, льо, лю (лю завсігди з французького lu та німецького la...): астролябія, вакуоля... лябіялізація... пляж; абсолютизм... алюміній... люк... флюс... целюльоза... Лютер, Лютеція...; альбатрос... альгебра... альманах... асфальт... Альбіон, Альжир... культура, факультет...; автомобіль, ансамбль... стиль, Версаль...

3. Послідовно м’яким л передаємо чуже l у таких комплексах: ...-лювати - анулювати...; -люція - еволюція...; -ляндія (у назвах країн) - Голяндія, Ґренляндія...; -ляр, -лярний - ... екземпляр, окуляр...; -лярія - канцелярія...; -лятор - акумулятор...; -ляція - акумуляція...; -льний- ...актуальний...; -льоз, -льоза, -льозний - ... скрупульозний... целюльоза,.. Також у всіх вивідних від них словах: акумуляційний...” (с. 75—78).

Проект 1926 р. «Українського правопису» щодо написання г та ґ в іншомовних словах виразно зорієнтований на академічні правила орфографії 1919—1921 рр.:

“§ 55. Чуже hg однаково передаємо нашим г: агрономія, агент, агітація, егоїст, бравнінг, генерал, гегемонія, гігієна, гігроскоп, гангрена, гімназія..., географія..., фігура, телеграф та ін.

Але в чужих іменнях, прізвищах та географічних назвах (власні імена) відрізняємо на письмі г (=h) від ґ (g): Ґотфрід, Ґустав, Ґергард, Геґель, Гавптман..., Ґріґ, Брюґґе, Гюґо, Ґете, Ґеттінґен..., Араґонія, Ґвінея, Чікаґо, Копенгаґен, Ґранада, Тегран (а не Тегеран) і т. п.

Тільки ж у давно запозичених географічних назвах чуже g також передаємо літерою г: Галилея, Голгота, Рига, Єгипет, Англія, Киргизія, Грузія, Греція й ін.

Також у визвуці після приголосних у германських географічних назвах замість ґ пишемо г, бо й у німецькій мові тут здебільшого g не чується: Зальцбург, Гамбург...

Примітка: У всіх вивідних словах додержуємося правопису первісного речівника (щодо ґ): копенгаґенський, ґвінеєць...” (с. 78).

Правопис лль та гґ в іншомовних словах чи не найбільше відрізняв галицьку й наддністрянську (галицьку) орфографічні традиції. Про змагання цих традицій на Всеукраїнській правописній конференції О.Синявський писав: “Настала уперта й затяжна боротьба, і слід сказати, що це було не стільки змагання двох правописно-мовних звичок, як двох культурно-історичних впливів. Щоправда арґументація обох течій була досить різноманітна й ґрунтовна, але кінець-кінцем найістотніші мотиви відстоювати свої позиції в обох напрямів полягали в визнанні різних культурних впливів”{Синявський О. Коротка історія «Українського правопису» // Культура українського слова. — 1931. — 3б. 1. — С. 104}. З понад 50 учасників 22 стояли за ла, ло, лу, а 20 за ля, лю, лю. За те, щоб іншомовне g передавати через українську букву ґ голосувало 26, а щоб через г - 10 чоловік. Створена на Конференції Комісія для погодження суперечностей в ухвалах Конференції відносно проблем, що їх розглядаємо, висловилася так: “Щодо передачі чужого l, доручити редакційній колегії деталізувати це правило на основі «Проєкту» в напрямі ухвали Конференції”. Щодо передачі чужого hg то визнати за потрібне повернутися до «Проєкту»{Синявський О. Коротка історія «Українського правопису» // Культура українського слова. — 1931. — 3б. 1. — С. 105}.

Постановою Конференції остаточно оформити «Український правопис» мала президія Правописної комісії, в яку входили: М.Скрипник, А.Приходько, А.Кримський, О.Синявський, С.Пилипенко. Президія багато дискусійних проблем полагодила, але щодо передачі іншомовних l, g велися далі довгі наради й суперечки. Коли перед нею постали дві пропозиції: 1. повернутися до «Проєкту» (ла, ло, лу, г); 2. прийняти наддністрянську практику (ля, льо, лю, ґ), голоси членів президії Комісії розподілилися так: І. За першу пропозицію подано 2 голоси, проти — 2, утримався 1; II. За другу пропозицію — 2, проти 3. Президія Комісії шукала компромісу, поєднання двох традицій — візантійської (грецької) та західноєвропейської і виробила важкі для застосування правила:

“§ 54. Чужомовне l в українській мові почасти передаємо як нем’яке, себто ле, ла, ло, лу, л, почасти як м’яке, себто лі, ля, льо, лю, ль. Це пояснюється головним

чином тим, що чужі слова заходили до нас із різних мов, у різні часи і різними шляхами.

Запозичення старіші, особливо до середини 19 сторіччя, більше засвоєні з нем’яким л, запозичені пізніше - з л м’яким. Точно визначили випадки з мяким і немяким л неможливо.

1. У словах грецького походження, як здавна запозичуваних з немяким л, звичайно пишемо ла, ло, лу, л, а також і в старих запозиченнях із інших мов:

а) лаатланти... атлас, Лакедемон... латинський... фабула, фаланга, філантропія... при чім а завжди після подвоєнного ллвілла, Геллада...;

б) лоаналогія, логіка... диплом, кілограм, пілот... хлор, циклоп, Ціклопи, при чім о завжди після подвоєнного лл — ... Льонґфелло;

в) лулунатизм, плутократія, Поллукс;

г) л у кінці складу: адмірал..., бал (= відзначення, але баль=банкет), Балкани..., фалд, фалш.... і деякі інші;

ґ) Сполучення le послідовно передаємо через ле (з «середнім л»...): білет, галера, делегат..., Палермо, телеграма, холера;

д) В англійських словах у кінці та перед приголосними не пишемо ь: Албіон, біл, булдог, Велз, Далтон... ґолкіпер...

2. В інших випадках новіші запозичення з західноєвропейських мов віддаємо мяким л:

а) ляаероплян, баляда, балянс, бациля... гіперболя (у закінченнях -ля завсігди, окрім небагатьох винятків...), ґалянтерія, деклямація, заля, іслям, Калябрія... скаля, флякон;

б) льобальон, бльокада... Кольомбо... льозунґ, фльора, фльота...;

в) люблюза... Лювр... люпа, металюрґія, Нібелюнґи;

г) ль у кінці складу — автомобіль... альгебра... Альжір, алькоголь, альхемія, асфальт, балькон... бінокль, бухгальтер, васаль, вольт, Ґвадальквівір...» (с. 62—63).

Важким і нечітким було правило щодо написання г і ґ у іншомовних запозиченнях:

“§ 55. Чуже h передаємо нашим г, щождо чужого g, то в новіших запозиченнях його треба передавати через ґ, у запозиченнях же засвоєних давніше, особливо з грецької мови, віддаємо нашим г...: Англія, газ, газета, гама, гегемонія, генеалогія (логіка...), генерал, геній, географія (граматика... грам, кілограм...), Германія, гігієна, гімназія, гіпс, градус, граф, Грузія, група, дифтонг, егоїзм... Рига, трагедія, фігура й ін., але аґент, аґітація, аґроном, Араґонія, бравнінґ... Гамбурґ, Геґель, ...гуґеноти, Гюґо, ґарантія... ґвардія, Ґвінея, Ґергард... ґірлянда... ґляді-ятор... ґрандіозний, Ґріґ, ґума... дириґент... інтеліґент, лінґвіст, міґрація, Чікаґо і т. ін.” (с. 64).

Член президії Комісії О.Синявський визнавав: “Всім добре відомо, і президія не спускала того з ока, що походження слова — “грецьке” слово і “не грецьке” слово — річ часто важка навіть для спеціялістів-філологів, але все ж не було іншого способу, як визнати, що слова грецького походження, як здавна запозичувані з нем’яким л і г, так і слід передавати в українській мові через л і г, слова ж із інших європейських мов із середнім чи м’яким l перед а, о, у і в кінці складу та g передавати л м’яким та ґ. Хоч як може здатися ця формула штучною і трудною, але принято її в президії одноголосно, бо всі члени останньої пересвідчилися того, що тільки обопільними поступками можна остаточно знищити правописно-мовні розходження і справити нашу літературну мову в одно річище”{Синявський О. Коротка історія «Українського правопису» // Культура українського слова. — 1931. — 3б. 1. — С. 107}. Він сподівався, що мине 5-10 років і все незвичне (як, наприклад, клясична філологія, ґальванографія) стане звичайним і органічним.

Через розглянуті вище та деякі інші причини норми УП, затверджені наркомом освіти М.Скрипником 6.ІХ.1928 р., від самого початку були прийняті “вельми неприхильно. Бажане поєднання двох правописно-мовних традицій не відбулося, та ледве чи могло відбутися при збереженні їх обох у своєрідному, штучно накиненому компромісі”{Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941). - Б.м.: Сучасність, 1987. - С. 161}.

С.Єфремов саркастично зазначив у своєму щоденнику 11 лютого 1928 р.: “З правописом нарада намудрила, ставши на шлях компромісу, і наплутала ще більше:

з мякшенням “л”, з “г” і т.п.; одне буде мяко, друге твердо, писати генерал, але ґенератор тощо. Тепер цю плутанину мають наново редактувати і потім декретувати. Не знаю, чи найдеться тоді хоч одна грамотна душечка на всю Україну, опріч хіба Скрипника, що несподівано знайшов у собі хист філологічний”{Єфремов С. Щоденники 1923—1929. — К., 1997. — С. 587}.

На громадське невдоволення поодинокими правилами «Українського правопису» 1928 р. досить виважено відреагували і лінгвісти і власті. Колегія НКО прийняла 3 травня 1933 р. і затвердила ухвалу комісії НКО для перевірки роботи на мовному фронті (Хвиля, Наконечний, Синявський, Німчинов, Грищенко, Каганович) про перегляд і зміну параграфів, що стосуються написання чужомовних l, h і g (§ 54-55). Комісія констатувала, що параграф про вживання л та ль (ля, льо, лю) «у такій його редакції становить не то для масового вживана, для практика, а навіть для фахівця-лінгвіста просто неможливі труднощі... Творячи чималий розрив між графічно-мовними нормами й найпоширенішою серед трудящих Радянської України вимовою значного числа слів, він загрожує обернути наш правопис (і обертає вже) з потужної підойми на шкідливе гальмо у культурнім поступі мас. Цей пакт правопису штучно відриває українську наукову термінологію від вимови та графіки тих термінів, що є спільними в українській та російській мові.

Виходячи з усього цього, змінити цей § у такому напрямі: чужомовне “л” здебільше в українській мові (письмі) не помякшуємо, себто пишемо, наприклад: ла:

план...; ло: ложа..., блок...; лу: блуза..., лунатизм... з узглядненням тих небагатьох випадках [!], коли те чи інше слово останніми часами (і особливо роками) остаточно зафіксувало [!] вже у своїй традиційній для українського літературного язика формі з пом’якшеним “л” (лямпа, заля, новеля та ін.)”{Про зміну окремих пактів офіційного «Українського правопису» (§§ 54-55 чужомовні «l, h, g»). Постанова колегії НКО з З.V.1933 р. // Політехн. школа. — 1933. — № 6. — С. 40}.

Щодо чужомовних h “г” і g (ґ) “за основу треба прийняти: таке формулювання: "Чужомовне “г” (h) — га — віддаємо українським “г” (ге), наприклад: горизонт, гідростанція, гумус, а чужомовне “ґ” (ґе) — як правило, українським “ґ” (ґе), наприклад: арґумент, ґрандіозний, елеґія, уґрунтування тощо, зваживши на ті випадки, коли те чи інше слово останніми часами остаточно закріпилося в українській літературно-мовній практиці й масово засвоїлося вже в формі г (га), наприклад: граматика, грецький, губернія, газета та ін.”{Про зміну окремих пактів офіційного «Українського правопису» (§§ 54-55 чужомовні «l, h, g»). Постанова колегії НКО з З.V.1933 р. // Політехн. школа. — 1933. — № 6. — С. 40}.

«Український правопис» 1928 р. не був ідеальним (та й чи такий можливий?), але зявився видатною подією в духовному житті нашого народу. Він — перша спроба сформувати єдиний, соборний орфографічний кодекс для народу, віками розділеного й гнобленого чужими державами, етносу, літературна мова якого не могла розвиватися в нормальних умовах, зазнавала принижень й утисків.

Обговорення засад його, правил відбулося на всіх територіях проживання українців як в органах масової інформації (1927 р. навіть виходив друком спеціальний додаток до газети «Вісти ВУЦВК» під назвою «Український правопис»: Дискусійний бюлетень»), так і на сторінках наукових журналів (зокрема журналу «Україна»). Його прийнято демократичним шляхом голосування правил на всеукраїнській конференції, на якій були присутні представники різних українських земель.

«Український правопис» 1928 р. не тільки дав правила орфографії та пунктуації. Він кодифікував фонетичну й морфологічну структури української писемно-літературної мови. І в цьому також його величезне значення.

Гадаємо, що коли материкові українці, які мешкали поза межами Радянського Союзу (Галичина до 1939 р., 1941—1944 рр.; Буковина до 1940 р., 1941—1943 рр., Закарпаття до фашистської окупації 1939 р.), діаспора та еміграція успішно засвоїли, застосовували й використовують норми 1928 р., правопис цей могли опанувати й українці Наддніпрянщини.

Як уже сказали, ми не схильні ідеалізувати норм, остаточно схвалених 1928 р., але їх, особливо в частині про правопис слів іншомовного походження, модифіковано з політичних міркувань: 7.VII.1933 р. покінчив самогубством М.Скрипник, не витерпівши цькувань. Репресовані були члени президії Правописної комісії В.Ганцов, А.Приходько, С.Пилипенко (О.Синявського та А.Кримського репресували трохи пізніше). У правописі шукали націоналістичне шкідництво, бо це треба було для виправдання боротьби з українським національним відродженням.

Голова новоствореної Правописної комісії при НКО А.Хвиля зазначив:

“ ... Правопис, ухвалений М.Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило барєр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами ... Комісія, створена при НКО, переглянула «Український правопис» ... Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар’єр між українською та російською мовами ... Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України. Правила в граматиці унормовано відповідно до тих форм, що є в сучасній українській мові” {Український правопис. — X., 1933. - С. 4—5}.Правописники на чолі з А.Хвилею (шкода, що в передмові до УП 33 не названо інших членів нової правописної комісії) {У видавничо-друкарських реквізитах (стор. 2) зазначено, що редактор книжки А.Хвиля, а літредактор Г.Левченко (відомий історик новоукраїнської літературної мови). Серед лінгвістів досі ходить чутка, що Г.Левченко був укладачем правил цієї редакції «Українського правопису». Пор.: Українська літературна енциклопедія.— К., 1995. — Т. 3. - С. 149}безцеремонно та без дискусій повелівали:

§ 75. Слова іншомовного походження з l передаються:

1. Л непомякшеним (л, ла, ло, лу): формула..., клас..., соціологія..., Ла-Манш...;

2. Л помякшеним (ль, ля, льо, лю): автомобіль..., регулятор..., пляж...;

Сполучення le послідовно передається через ле:

...пленум, лекція, телеграф...;

В англійських словах у кінці й перед приголосними пишеться л, крім слів, засвоєних уже із л мяким. Отже:

Мелвелл, голкіпер... але: біль, бульдог, Вільсон і ін.

§ 76. Іншомовні h і g однаково передаються (незалежно від вимови) знаком г, напр.:

а) гіпотеза, ... гандбол..., Гюго...

б) ...генерація, графік,... гума..., міграція..., гегемонія..., Гете...” (УП 33, с.60).

Ці норми, чинні понині, закріпив УП 46 (с. 101— 102).

Така ж доля спіткала багато інших елементів, кодифікованих в УП 28.

Наспіх зроблені у важкому 1933 р. зміни в «Українському правописі» 1928 р. стурбували інтелігенцію, й Інститут мовознавства Академії наук УРСР продовжив працю над орфографією.

14 травня 1938 р. РНК затвердила Державну правописну комісію для розгляду проекту змін в орфографії, який опрацював Інститут мовознавства Академії наук УРСР. Відповідальним секретарем Комісії затверджено М.Грунського. Цей проект, завданням якого “було насамперед ліквідувати націоналістичні перекручення... українського правопису”, восени 1938 р. надруковано тиражем 350 примірників для обговорення {Український правопис (проект видання четвертого): На правах рукопису. — К., 1938. — С. 3}. Варто сказати, що в проекті немає в алфавіті букви ґ , усі іменники третьої відміни у родовому відмінку однини мають флексію -і (вісті), іменники четвертої відміни з суф. -ен- - закінчення -і (імені). У словах іншомовного походження після всіх голосних рекомендовано писати і (героічний, прозаік; геніальний, матеріал; фіалка; кліент, аудиенція, аксіома, радіус, тріумф){Український правопис (проект видання четвертого): На правах рукопису. — К., 1938. — С. 4; 6; 49; 81. Див. ще: Комуніст. освіта. — 1938. — №5}.

Тим часом сталося воззєднання з Україною Галичини, Західної Волині, Північної Буковини, де до того часу були чинними норми 1928 р. Очевидно, в якийсь спосіб знову виникло питання про соборний український правопис.

Державна правописна комісія, яку в 1940 р. очолив М.Грунський{Москаленко А.А. Історія українського правопису (радянський період). — Одеса, 1968. — С. 44}, далі працювала над проблемами орфографії, і на листопад 1940 р. був готовий другий її проект. Багато правил у ньому уточнено. Варто зазначити, що в проекті запропоновано правило написання ї (а не і) після голосних у запозичених словах: архаїчний, прозаїк, Каїр і т. ін.{Пеліпас І. Про деякі питання українського правопису // Комуніст. освіта. - 1940. - № 11. - С. 42}.

Привертає увагу правило про вживання “кличної форми”. Проект пропонував паралельне вживання звертань типу товаришу Петро і товаришу Петре, брате Іван і брате Іване; товаришу Федорук, друже Максименко, Іван Петрович і Іване Петрович і т. д. {Пеліпас І. Про деякі питання українського правопису // Комуніст. освіта. - 1940. - № 11. - С. 40}.

Проект опубліковано в 50 примірниках у кінці 1940 р. для обговорення{Москаленко А.А. Історія українського правопису (радянський період). — Одеса, 1968. — С. 44}. Війна перешкодила праці над кінцевим виробленнм кодексу орфографії, але праця над ним тривала.

У 1942 р. уряд УРСР звернувся до Академії наук, яка перебувала в евакуації у м. Уфі, з пропозицією пожвавити роботу над упорядкуванням «Українського правопису». Президія Академії доручила акад. Л.Булаховському очолити цю роботу. Правописна комісія прагнула повернути деякі правила 1928 р., зокрема відновити в алфавіті букву ґ {Німчук В.В. Дещо про графіку та правопис як елементи етнічної культури: історія ґ (До 60-річчя «Українського правопису») // Мовознавство. — 1991. — № 3. — С. 17—18}. Але це не вдалося. Проект, складений співробітниками Інституту мови та літератури АН УРСР, розглянуто і в основному схвалено під Харковом 28 серпня 1943 р. Нову (третю) редакцію «Українського правопису» затвердив 5 травня 1945 р. народний комісар освіти акад. П.Тичина. У редакції 1945 р. нічого з викинутих правил 1928 р. не відновлено. Деякі елементи далі наближено до російського правопису, зокрема введено флексію -і в родовому відмінку однини іменників із -ен-: імені замість імени.

У кінці 50-х років було створено обєднану правописну комісію, в яку ввійшли представники Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР, представники Київського державного університету і Київського державного педагогічного інституту. У листопаді чергову редакцію «Українського правопису» підписано до друку, і книжка вийшла в 1960 р. У передмові до публікації сказано, що в ній “усунені розбіжності в спільних моментах українського й російського правописів (деякі особливості пунктуації, вживання великих і малих букв, написання слів разом і окремо, правила переносу та ін.)...” Отже, українські правила наближено до «Правил русской орфографии й пунктуации», що вийшли у світ 1956 р.{Москаленко А.А. Історія українського правопису (радянський період). — Одеса, 1968. — С. 47}. Ця редакція кодексу була чинною майже 30 років.

Тим часом настали часи так званої перебудови радянського суспільства, і виникла ідея внести деякі зміни в редакцію 1960 р. Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР в 1988 р. приступила до чергового редагування й доповнення «Українського правопису». За пропозицією Товариства української мови ім. Т.Шевченка склад цієї Комісії розширено. Ухвалою Президії АН УРСР Орфографічна комісія стала її тимчасовим органом. Зазначена Комісія 14 листопада 1989 р. затвердила пяту редакцію «Українського правопису», опубліковану 1990 року. Найпомітнішою в цій редакції є повернення в алфавіт букви ґ (хоч і з дуже обмеженою сферою вжитку: у власне українських і давно засвоєних словах із інших мов). Зроблено й деякі інші зміни, але не всі проведені систематично, що викликало жваву дискусію в пресі. Згодом усунуто помічені помилки, оновлено ілюстративний матеріал{Український правопис. — 4-те вид., виправл. і доповн. – К., 1993. – С. 6}.

Українська еміграція за кордоном та діаспора ніколи не визнавали брутальних змін 1933 р. в нормах «Українського правопису» 1928 р., через це в орфографічній практиці двох частин нації стався розкол.

На хвилі національно-дерхавницького руху почали лунати голоси про перегляд норм правопису, а на І Міжнародному конгресі україністів, що відбувався в Києві протягом 27 серпня — 3 вересня 1991 р., заявлено про потребу вироблення для всіх українців світу єдиних орфографічних норм. Ідею опрацювання таких норм, що мають базуватися на всьому історичному досвіді їх творення, підтримала Орфографічна комісія Академії наук {Український правопис. — 4-те вид., виправл. і доповн. – К., 1993. – С. 6}.

Йдучи назустріч бажанням громадськості Уряд України своєю постановою від 8 червня 1994 р. затвердив склад Національної правописної комісії на чолі з тодішнім Віце-прем’єр-міністром акад. М.Жулинським. У комісію ввійшли знані лінгвісти, письменники й освітні діячі. Комісія мала до кінця 1996 р. опрацювати нову редакцію «Українського правопису». Відповідальність за організацію праці над орфографічним кодексом покладено на новостворений Інститут української мови НАНУ (це фактично відновлений Інститут української наукової мови, заснований 1921 р. і ліквідований як такий у 1930 р. після процесу СВУ). Національна правописна комісія при КМ України ще в грудні 1996 р. завершила обговорення нової редакції кодексу орфографії та пунктуації. Багато правил уточнено, спрощено, зменшено певну кількість винятків із правил і т. д. Однак на засіданнях Комісії низку пропозицій, особливо спрямованих на врахування або повернення норм 1928 р., було відкинуто, хоч за них часом голосувала більшість присутніх членів її. Це сталося через те, що невідомо ким було встановлене правило: коли пропозиція не набирає 2/3 голосів присутніх, залишається правило 1990 р.

Попередня дирекція Інституту взяла на себе обов’язок довести напрацьований матеріал до готовності і подавати до друку в вигляді книжки, але вона не впоралася з працею над «Українським правописом».

Нині в Інституті активізовано працю робочої групи, в яку входять співробітники Інституту української мови, Інституту мовознавства, викладачі київських вузів.

У сьогоднішніх суперечках про те, яким повинен бути наш орфографічний кодекс у найновішій редакції, висловлюються різні думки.

Частина суспільства вважає, що в сучасному «Українському правописі» нічого не треба міняти й войовничо настроєна щодо норм 1928 р. Наприклад, П.П.Толочко вважає, що “не треба бути мовознавцем, щоб зрозуміти, що немає жодної можливості створити систему норм, які охопили б одночасно нормативну сферу української “материкової” літературної мови і діалектів української діаспори. Ми весь час розуміємо під останньою переважно американських чи канадських українців, але ж є ще й ті, які проживають у країнах Західної Європи, Австралії, а також в Аргентині, Росії, Білорусії, Казахстані. Сповідуючи принцип поєднання, мусили б врахувати у новому правописі також мови цих діаспор” {Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. — С. 14}. Все ж ми глибоко переконані в тому, що справи правопису мають розглядати насамперед фахівці-лінгвісти, які глибоко знають і сучасну структуру української мови (писемно-літературної і говіркового розмаїття) і історію її, в тому числі й процес формування правопису.

Проте не існує в природі діалектів української діаспори ні в Америці, ні в Західній: Європі, ні в Австралії. Там мешкають потомки вихідців із різних “материкових” діалектних територій. Тільки в Канаді вихідці з різних теренів України живуть, переважно у сільських місцевостях, компактними масивами, але про їхнє мовлення як окремий, специфічний діалект у науці досі не заявлено. Українці діаспори вже давно користуються загальною українською літературною мовою (не кажемо вже про колишніх політемігрантів XX ст.). Вони, щоправда, в абсолютній більшості публікацій користуються орфографічними нормами 1928 р. як такими, що були вироблені соборно й прийняті демократичним шляхом. Інша справа, що в мовній практиці українців у країнах поселення зустрічаються елементи тих говірок, носіями яких були їхні предки, що в них відчутний вплив лексики й фразеології (часто й вимови) того іншомовного середовища, в якому вони живуть.

Лише друковані органи прорадянськи налаштованих так званих прогресивних організацій використовували правила орфографії, чинні в УРСР. Між іншим, і російська еміграція тривалий час не визнавала змін у російській орфографії, заведених радянськими декретами Народного комісаріату освіти від 23.ХІІ.1917 р. та Ради Народних Комісарів від 10.Х.1918 р.{Русский язык: Энциклопедия / Глав. ред. Ф.П.Филин. — М., 1979. - С. 254} (а не Державною думою Росії, як пише П.П.Толочко {Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. — С. 12}). Що стосується українців Білорусі та Росії, то вони у своїй більшості не є “діаспорою”, бо компактно великими масивами живуть на землях, що безпосередньо прилягають до українського материка. Про їхню орфографічну практику за останні 65 років ніщо й говорити, адже українські школи, вузи й друковані органи після 1933 р. там були заборонені, а нині про такі й не чувати.

П.П.Толочко думає, “що найкращим результатом роботи Національної правописної комісії було б утвердження в правах нині діючого українського правопису. Жодного реформування українська літературна мова не потребує... Адже до всіх бід — економічних, соціальних, екологічних, які переживає сьогодні Україна, ми... намагаємося додати біду з реформуванням мови”{Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. — С. 15}.

У такому разі виникає питання, для чого було створено Національну правописну комісію, для чого група лінгвістів, письменників та освітян витратили енергію, інтелектуальну працю, час? Зробити зміни в орфографії — це зовсім не те, що “реформувати” мову, бо мова не та сфера духовної культури, яка легко піддається одноразовим змінам. Чинна українська орфографія не така вже й ідеальна, бо в ній наявні елементи, безцеремонно внесені з політичних міркувань: де тільки це було можна в рамках пристойності, витіснено особливості української орфографії, що роблять її відмінною від російської, демонструють інакшість шляхів історичного розвитку української мови, її норм. Заборона правопису 1928 р. — одна з ланок репресій проти української культури, проведена в час розпалу голодомору. Упорядники українського правопису радянської доби весь час мали пильнувати зміни в російській орфографії та пунктуації й максимально пристосовувати українські правила до російських.

А той факт, що в Україні дуже багато людей, “які здобули освіту в середній і вищій школі, виховалися на єдиних мовних стандартах. І ці стандарти протягом півстоліття залишалися практично незмінними”{Єрмоленко С. Не експериментуймо з мовою! // Літ. Україна. 1997. - 30 жовт. - С. 3}, не є лінгвістичним аргументом на користь недоторканності нині чинних правил. Цілі покоління українців у царській імперії мусили користуватися “ярижкою” але від цього вона не стала для них кумиром. Люди знають те, чого їх навчили. Відносну стабільність в «Український правопис» заклали й забезпечили саме його першотворці в 1927—1928 рр., які старанно опрацювали його параграфи. Звичайно, правопис 1928 р. не був ідеальним, але зміни в ньому в умовах тоталітаризму не завжди були його вдосконаленням, а окремі модифікації, як покажемо далі, — були прямо деструктивними, бо зачіпали природну, віками сформовану систему української мови.

Частина нашого громадянства висловлює думку, протилежну думці прихильників модифікацій 1933 р., які знайшли продовження в редакціях 1945 та 1960 рр., і вважає, що необхідно повністю вернутися до орфографічного кодексу 1928 р. Її яскраво висловив недавно письменник, кандидат філологічних наук В.Пахаренко{Пахаренко В. “Ну що б, здавалося, слова...”: Правописні змагання як дзеркало самовизначень сьогочасних українців // Літ. Україна. — 1998. — 24 груд. — С. 3}.

Звичайно, впродовж 70 років, що минули від часу прийняття «Українського правопису», сталися певні зміни в структурі української мови, дуже зріс її словниковий запас. Як зазначалося, не все в орфографічному кодексі 1927—1928 рр. було бездоганне. З огляду на це повне повернення до норм зазначеної доби недоцільне й некорисне.

Варто зазначити, що західні землі України — Волинь, Галичина, Буковина й Закарпаття - безповоротно прийняли й засвоїли норми сучасної літературної мови, що базуються на південно-східному наріччі, й зовсім не бажають творити якийсь новий варіант літературної мови й правопису. Але оскільки мешканці цих регіонів мали тривалий час безпосередні контакти з іншими європейськими мовами (перерва — в радянський період) та мали змогу розвивати різні писемно-літературні стилі (чого не мали українці царської імперії аж до 1905 р.), в їхньому мовленні досі збереглися деякі некардинальні особливості, поодинокі з яких є продовженням давньої української традиції, втраченої наддніпрянцями, але про канонізацію їх вони ніде не заявляють. Про існування понині якогось галицького варіанту української мови серйозно говорити не можна, бо варіант(и) літературної мови характеризуються послідовно проведеними в ньому особливостями фонетики, морфології, синтаксису, фразеології, лексики, наголошування. А цього немає не те що в письменників із заходу України, а й у діячів діаспори. Наприклад, мовна система Р.Іваничука й М.Стельмаха, Д.Павличка й Л.Костенко практично однакова попри всі особливості їхнього художнього стилю. Галицько-діаспорний мовний сепаратизм, про який дехто говорить, — це плід перестраховницької фантазії, який нагадує міфологеми тоталітарної епохи.

У світлі сказаного вище варто спокійно й з наукового погляду придивитися до тих правил кодексу 1928 р., які було викинуто (заборонено) в 1933 р. Після такого їх розгляду побачимо, чия правда й чия кривда в нашій орфографії.

Наголосимо, що абсолютну більшість правил, прийнятих у 1927-1928 рр., закріплено в наступних редакціях «Українського правопису». Вони не були і не є обєктом суперечок і понині.

Особливо вдалими і стійкими є параграфи, що стосуються написання питомих українських і узвичаєних запозичених (у німецькій філології такі лексеми називають Lehnwörter) слів та їх частин і параграфи, що кодифікують граматичну систему літературної мови.

У філологічних колах нині дискутується місце мякого знака в алфавіті. І проект «Українського правопису» (1926 р.), і канонічний текст 1928 р. починаються «Українським альфабетом», який закінчується буквою ь. У публікаціях «Українського правопису», починаючи з 1990 р. (видання названо 3-ім, бо відлік ведеться від редакції 1945 р., хоч перед нею були ще дві — 1929 р. і 1933 р.!), м’який знак стоїть після літери щ. На її такому місці особливо наполягали кібернетики, бо, мовляв, комп’ютери орієнтовані на російську азбуку і під час праці з українським текстом треба буде робити зайві “ходи”. Зміну місця ь зроблено без особливих дискусій, адже це зближувало український буквопорядок із російським. Ми підтримали тоді цю ідею з інших міркувань: і в староукраїнському алфавіті м’який знак містився після букви щ. І нині, гадаємо, варто залишити його на цьому місці, зважаючи на давню традицію, хоч не вважаємо, що тут історія може бути бездоганним аргументом проти повернення ь на кінець букворяду.

У правописній дискусії 1925—1927 рр. точилися гарячі суперечки про те, чи доцільно вводити окремі знаки на позначення африкат, які традиційно передавалися дж (з XVI ст., але з XII ст. і пізніше її позначувано через сполуку жч), дз (приблизно з XVI ст.) {Німчук В.В. Історія дзвінких африкат і засобів їх позначення в українській мові // Мовознавство. — 1992. — № 2. — С. 7—14}. Було вирішено залишити традиційну передачу на письмі африкат, але засоби позначення їх — сполуки букв дж і дз — не внесено до нашого алфавіту.

Гадаємо, що було б доцільно в алфавіторяд внести після д сполуки дж, дз для того, щоб, вивчаючи азбуку, діти змалку, за букварями вчилися вимовляти кожну відповідну буквосполуку як один приголосний звук. Адже нині часто чуємо спотворену вимову слів із цими приголосними: д-жинси, д-з-вінок, гуд-з-ик і под. На жаль, на засіданні Національної правописної комісії при КМ України наша пропозиція не пройшла.

Час показав, що деякі елементи в першій (“фонетичній”) частині правопису потребують модифікації або зміни.

Усупереч академічним (Огієнковим) «Найголовнішим правилам українського правопису», де зазначалося: “З початку слова, коли не вимовляється йі, треба писати і (а не и)” та в примітці сказано: “але перед н можна писати и: инший, инколи, иней...{Найголовніші правила... — С. 3}, у проекті (с. 10) та УП 28 (с. 4) категорично визначено: “В початку слова и ніколи не пишеться, тільки і: Іван, іти..,, інший, іноді, інколи, іній, Ірод” Напевне, це зроблено для спрощення орфографії не без впливу галицького узусу (див. вище). Зазначене правило чинне досі. Під впливом написаного в українському мовленні став зникати звук и на початку слова, незважаючи на те, що орфоепічні словники в деяких випадках його рекомендували вимовляти {Пор. ще: Курс сучасної української літературної мови / За ред. Л.А.Булаховського. - К., 1951. - Т. 1. - С 164}. Це призводить до того, що цей суто український звук потроху щезає в названій позиції, що спричиняє проблематичність його статусу як фонеми в нашій мові, незважаючи на прагнення багатьох фахівців такий статус його обґрунтувати {Пор.: Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / За заг. ред. акад. І.К.Білодіда. - К., 1969. - С. 236-237}. З огляду на це за пропозицією знаного фонолога проф. Н.І.Тоцької Національна правописна комісія вирішила повернути написання и на початку питомих, незапозичених українських слів. Вважаємо, що и треба писати на початку слова перед приголосним н: инак, инако, инакомовний (та інших складних слів із першим компонентом инако-), инакше, инакший, инде, инколи, ино (ино, діал.), иноді, иноземний (та інші складні слова з першою частиною ино-), иносе (инось), инший, иншомовний тощо; иній; в давно засвоєному номені индик та похідних від нього утвореннях: индича(тко)у индичачий, индиченя, индичий, индичина, индичитися, индичка, индичник; та перед приголосним р: иржа, иржавий, иржавинка, иржавіння, иржавіти, иржаво, иржастий; иржати, иржання, ирій (пор. вирій); у звуконаслідувальному дієслові икати (пор. гикати) і похідних від нього икавка, икання.

Варто сказати, що полтавець І.Котляревський, без сумніву, вимовляв и в слові инчий: У викна де-яки глядилы, А ынчій був наверхъ ворот {Виргиліева Энеида, на малороссійскій языкъ переложенная И.Котляревскимъ. — Харьковъ, 1842. — Ч. II. — С. 15}; И де-где ынчого ты часу И крыхты хлиба не найдешъ {Виргиліева Энеида, на малороссійскій языкъ переложенная И.Котляревскимъ. — Харьковъ, 1842. — Ч. III. — С. 24}. Пор. також: ... Къ Нептуну въ хату и влетила Такъ, якъ зъ вырію сова {Виргиліева Энеида, на малороссійскій языкъ переложенная И.Котляревскимъ. — Харьковъ, 1842. — Ч. II. — С. 41}.

Вище вже було зазначено, що низку вокабул із початковим и рекомендував Б.Грінченко. Пізніше й інші авторитетні лексикографи також подавали певну кількість таких слів (деякі лексеми — паралельно з початковим і): [г]икати, [г]икавка, индик, индичка; иноді, инколи; инший, инакший; Птиці летять в ирій

{Йогансен М., Наконечний М., Німчинов К., Ткаченко Б. Практичний російсько-український словник. — К., 1926. — С. 99; 100; 219}; іней, иней; иноді, инколи {Сабалдир Г. Практичний російсько-український словник. — К-, 1926. - С. 138}. Пор. ще: Нас виведе на иншу путь {Сніжин В. Трипільська трагедія (Уривки з поеми) // Життя і революція. - Р. 3. -1927. - 4, № 10/11. - С. 3}.

Про природну вимову слів із початковим иинший, иноді, инде, инкали ирій, икавка і под. йшлося в академічній граматиці ще в 1951 р. Щоправда, автор відповідного розділу знаний фонетист М.Наконечний констатував, що під постійним впливом орфографії та за аналогією до слів із початковим і поширюється вимова перелічених вище лексем із початковим звуком і або близьким до нього відтінком{Курс сучасної української літературної мови / За ред. Л.А.Булаховського. — К., 1951. — Т. 1. — С. 158}.

Але в народному мовленні початковий и зберігається по всій території поширення української мови, що відбиває й діалектологічний атлас, у якому засвідчуються як панівна вимова слова иржати зокрема на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Поділлі. Пор. ще ержати {Атлас української мови. — Т. 1: Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі. •— К., 1984. — Карта № 24}.

Орфоепічний словник, що його видав свого часу Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні, не відзначає жодного випадку вживання и на початку лексеми. У ньому навіть займенник інший рекомендується вимовляти так, як нині він пишеться{Українська літературна вимова і наголос : Словник-довідник. — К., 1973. - С. 261}. Вимову инший відбиває тільки орфоепічний словник, який уклав М.Погрібний {Погрібний М. Орфоепічний словник. — К., 1984. - С. 254}.

Усупереч вимогам чинного правопису (напевне, подолавши опір тодішніх редакторів) знаний сучасний прозаїк В.Дрозд (родом із Чернігівського району Чернігівської області) у назві свого відомого роману (надрукований 1974 р.) написав «Ирій», а не «Ірій».

Ми переконані, що введення в правописну практику початкового и не тільки закріпить статус фонеми и в українській мові, але й збереже неповторність її звукової системи: у жодній із слов’янських мов, у яких залишилося розрізнення рефлексів давніх і та ы, континуант другого звука ніколи не виступає на початку речення й окремого слова (пор. рос. иной, польськ. іппу). Та й милозвучнішими стануть слова иній, ирій із одним і в їхньому складі.

Як і в більшості мов Європи, в українській розрізняються гортанна фонема г (h) та проривна ґ (g). Але через нефахове політичне втручання в справи правопису в 1933 р. під загрозу було поставлено існування не тільки зазначеної фонеми, але й звука в українській мові, бо під впливом письма, на якому вона передавалася тією ж буквою, що й г, він почав потроху зникати, і дедалі частіше було чути вимову гудзик, Гудзь, гуля і т. д. з фарингальним г.

Проривний приголосний ґ у нашій мові не споконвічний, але вельми давній. Лінгвістична наука встановила, що в праслов’янській мові існував тільки проривний ґ (пор. укр. берег, гуска, рос. літ. берег, гусь; укр. голова, рос. літ. голова, польськ. głowa, хорватськ. glava; пор. німецьк. Berg “гора”, Gans “гуска”). Але в мові предків українців та білорусів (і південних росіян) уже принаймні в IX ст. цей приголосний утратив проривний елемент, і звук став гортанним (а на окремих теренах, може, вже таким, як нині, — фарингальним). Допускається, що g не перейшов у h лише в сполуці zg (пор. діал. мозґовати “мізкувати”) та звуконаслідуваннях (ґелґотати).

Уже найдавніші пам’ятки української мови непрямо свідчать про гортанний характер г на півдні Київської держави. Наприклад, у Ізборнику 1073 р. київського князя Святослава фіксується кънїхчии {Изборник Святослава 1073 г. — С. 232 зв.} «книжник» замість кънїгчии (оглушення г перед ч). У тексті, викарбованому близько 1151 р. на чарі чернігівського князя Володимира, спостерігаємо: и хвалѧ бога [и] своєго ωcподарѧ {Обнорский С.И., Бархударов С.Г. Хрестоматия по истории русского языка. - М., 1952. - Ч. 1. - С. 35}. Гравер міг пропустити початковий г у слові господарь тільки в разі його гортанної вимови.

Отже, приголосний g порівняно новий звук в українській мові. Нові звуки в мові виникають на власному ґрунті в результаті внутрішнього розвитку. Таким, наприклад, є український передньо-середній и. Але вони можуть з’являтися в ній через лексичні запозичення з інших мов. Таким є у слов’ян приголосний ф. Він здавна в українців субституювався губним приголосним п (пор. укр. Осипъ, Йосип; Пилипъ, Степанъ, старослов’ян. Иосифъ, Стефанъ, Фили(п)пъ; укр. пляшка і польськ. flazka), задньоязиковим х (пор. укр. Охрімъ і старослов’ян. Єфремъ), а пізніше — сполукою хв (пор. укр. хвіртка і польськ. forta, fortka з нім. Pforte, з лат. porta «двері»; пор. ще укр. квасоля, польськ. fasola, рос. фасоль). Хоч через школу 19-20 ст. в українській мові закріпився неорганічний ф (органічний він хіба що в вигуках фе!, фу! і под.), проте в мовленні в носіїв південно-східного і північного наріч української мови та вихідців із цього середовища досі на місці ф виступає сполука хв (хвакт, мікрохвон і под.). У деяких говорах з’явився гіперичний («надправильний») ф на місці питомої сполуки хв (фоя, фалити і под., навіть Фастів замість давнього й етимологічне закономірного Хвастів).

Новий проривний приголосний g в українській мові виник органічно, тобто внаслідок внутрішнього розвитку у результаті одзвінчення к, тому його не варто кваліфікувати як чужий. Умови для одзвінчення к з’явилися після занепаду так званих редукованих, надкоротких голосних звуків ъ (вимовлявся як дуже короткий о) та ь (вимовлявся як дуже короткий е) в українсько-давньоруській мові десь у кінці XI — на початку XII ст. Наприклад, великъ дьнь стали вимовляти як велиґ день. Унаслідок одзвінчення к з’явилися, наприклад, такі українські слова з ґ, як ґава (праслов’ян. kava), ґиґнути (пор. рос. діал. кикнуть «раптово пропасти, зникнути»), ґуля від куля в значенні російського «шар», ґирлиґа із румунськ. сîrlig та ін., діал. ломаґа < ломака, реваґа < ревака і т.ін. Контакти з мовами, в яких функціонували окремі фонеми g і h, призвели до запозичення слів із проривним приголосним. Якби не було в нашій мові відповідного звука, навряд чи проривний ґ зберігався в засвоєних лексемах. У ХIІ-ХIII ст. звук g на письмі позначали недосконало через букву к, від XIV до початку XVII ст. його передавали за допомогою сполуки кг: кгрунтъ, кгвалтъ, кганокъ, кгонта, фикга тощо. Видатний філолог М.Смотрицький у своїй «Граматиці», надрукованій 1619 р., ввів у наш алфавіт спеціальну літеру ґ — графічний різновид грецької ґ, який використовувався в грецьких публікаціях в Україні з другої половини XVI ст. (а грецьку гаму в західноєвропейській та польській традиції цього часу вимовляли як g). Букву ґ закріпив в українській орфографії видатний філолог П.Беринда в своєму славнозвісному словнику «Лексиконъ славено-росскій...» (Київ, 1627). З цього часу буква ґ була присутньою в українських друкованих текстах у XVII — поч. XVIII ст. на всій території поширення української мови. Після розпорядження Петра І, за яким на Лівобережжі і в Києві дозволялося друкувати книги тільки церковно- слов’янською мовою, причому так, щоб вони нічим не відрізнялися від російських, «дабы никакой розни й особого наречия не было», літера ґ використовувалася дедалі рідше, і при потребі почали знову вживати буквосполуку кг або латинську g: цилюрикъ… Кгерgель (1722 р.), Кирило Кгузъ (1729 р.), полковникъ прилуцкій Gалаgанъ (1746 р.), гармашъ Gанжа (1755 р.), полтавский житель... Gузенко (1756 р.), Інgулець (1745 р.) тощо {Німчук В.В. Дещо про графіку та правопис... — С. 15}. Автор першої новоукраїнської граматики О.Павловський писав: кгаланці, кганки, кгвалтъ!, кгныпець «короткий у шевців ніж», кгрынджолы, кгузікъ, кгуля {Павловскій А. Грамматика малороссийского наречия. — СПб., 1818. — С. 38}.

А П.Куліш, наприклад, вживав латинську букву g: ... єсть, верстовъ, може, пятнадцать одъ Смілоі, Gерусівь Яръ {Записки о Южной Руси / Изд. П.Кулиша. — СПб., 1856. — Т. 1. - С. 142}.

На українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, буква ґ не переставала використовуватися протягом усього XVIII—XX ст., щоправда, у XIX ст. непослідовно, залежно від уподобань автора або видавця.

Як зазначалося вище, циркуляром 1863 р. царського міністра Валуєва і так званим Емським указом імператора Олександра II в Росії було дозволено друкувати українською мовою художні твори та історичні пам’ятки, але з обов’язковим використанням виключно засобів російської орфографії. Знову поширюється позначення проривного приголосного g через сполуку кг, наприклад: крыльце кганокъ, почва кгрунтъ, волдырь кгуля, кгуркгуля {Левченко М. Опыт русско-украинского словаря. - К., 1874. — С. 14, 63, 119}.

Після зняття в 1905 р. обмежень української мови в Росії в українських друках знову з’являється літера ґ {Німчук В.В. Дещо про графіку та правопис... — С. 12}.

Історії звука (фонеми) та засобів її передачі на письмі в (дай час ми присвятили розгорнуту студію «Про графіку та правопис як елементи етнічної культури: історія ґ» {Мовознавство. - 1990. - № 6. — С. 3-10; - 1991. — № 1. -С. 9-18; - 1991. - № 3. - С. 12-21}. До історії ґ ми звернулися знову через те, що недавно акад. П.П.Толочко заявив: “Що вже говорити про цілком штучну літеру “ґ” якої ніколи не було в нашому алфавіті” {Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. — С. 10}, хоч цій літері виповнюється 380, а відповідному звукові — близько 900 років! А літери всі “штучні”, бо вони — умовні графічні знаки. П.П.Толочко схвалює вилучення цієї старовинної й потрібної букви з українського алфавіту в 1933 р.: “Переконаний, що це був правильний крок і незрозуміло, чому 1990 р. вирішили знову повернутися до вживання цієї літери. Швидше за все це була поступка тому ж таки тискові із-за океану. Деякі наші ревнителі чистоти української мови буквально п’яніли від захоплення цим актом, називали літеру “ґ” не інакше, як реабілітованою” {Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. — С. 11}.

Але зовсім іншої думки були і є видатні діячі української культури й лінгвісти 40—80 рр. XX ст. та й нині. Вони усвідомлювали, що ліквідація ґ збіднила українську графіку й позбавила літературно-писемну мову знака для передачі звука, який у письменстві XIII—XX ст. передавався через к, кг, g і ґ. Якраз у час, коли швидко розвивалася середня й вища освіта, відбувалося масове оволодіння літературною мовою, а словниковий склад мови поповнювався новими інтернаціоналізмами, з азбуки викинуто засіб позначення окремої фонеми. А це, звичайно, мало негативні наслідки для звукової системи мови. Під впливом друкованої продукції, особливо масової преси й художньої літератури, з «нівельованою» однією буквою г почав зникати звук [g] не тільки з нових і новітніх запозичень (звідки широким масам було знати, як вимовляти слово!), а й з узвичаєних, давно засвоєних і суто українських лексем. І наслідки дали себе знати досить скоро. Враховуючи цей факт, правописна комісія у складі заступника Голови РНК УРСР М.Бажана, Народного Комісара Освіти УРСР П.Тичини, а також Л.Булаховського, М.Рильського, Ю.Яновського вважала за необхідне повернути до українського алфавіту букву ґ. На нараді українських діячів освіти й культури в Уфі 26 квітня 1943 р. акад. Л.Булаховський, знайомлячи присутніх із проектом правопису, зазначив, що в основу кодексу покладено правила, вироблені ще в Києві (проект завершено в грудні 1942 р.).

Надсилаючи першому секретареві ЦК КП(б)У М.С.Хрущову текст стенограми наради {Стенограма наради в справі обговорення проекту нового українського правопису... — Центр. держ. арх. Жовт. революції і соц. будівництва Української РСР., ф. № Р 2., оп. 7. — Т. 11. — Од. зб. 787. — Спр. 116. — С. 33—34. Проект підготував Л.Булаховський за участю науковців Інституту мови і літератури (Український правопис. — К., 1946)} в справах правопису, М.Гречуха в довідковій записці стосовно поновлення літери ґ в українському правописі зазначив: “Безперечно вірно, що комісія і головний редактор, хоч і з деяким ваганням, але все ж таки вирішили поновити в українському алфавіті літеру “ґ”.

При розгляді нового проекту українського правопису комісія дотримувалась одного з принципів, щоб український правопис в основному далеко не відходив від російського правопису. Це вірне. Але мотиви, на які посилались деякі товариші при обгрунтуванні потреби в поновленні літери “ґ” в українському правописі, не досить чітко зрозумілі.

Уданому випадкові широке вживання літери “ґ” в європейських мовах і в російській літературній вимові якраз і не може в якій би то не було мірі впливати на вирішення, так би мовити, долі літери “ґ” в українському правописі.

Посилання на ці мотиви може якраз привести до перебільшення ролі літери “ґ” в українському правописі і, звичайно, може потягти за собою цілий ряд зайвих правил, винятків і приміток, а то і викривлень.

Звичайно, ми повинні дбати, щоб культурна, освічена людина з України знала мови і інших народів, і особливо уміла добре володіти російською мовою за всіма правилами фонетики та морфології, щоб уміла вимовляти, скажімо: Ґорький, Ґоголь [!], Новґород, Ґенуя, Ґааґа[!], але щодо літери “ґ” в українському правописі, то це прямого відношення якраз і не має. Бо як би ми не намагались вплинути на фонетику української мови, такі слова завжди будуть вимовлятись в українській мові як: “Горький”, “Гоголь”, “Новгород”, “Генуя”, “Гаага”, а не: “Ґорький”, “Ґоголь”, “Новґород”, “Ґенуя”, “Ґааґа”  [!]”.

Основним і, можна сказати, лише єдиним мотивом для поновлення літери “ґ” є тільки вимога української народної мови. Бо насправді, виключення з алфавіту літери “ґ” зовсім позбавить можливості відбити і на письмі, і в літературі такі часто і повсемісно вживані в народній мові слова, як: “ґедзь, ґудзик, ґава, дзиґа, ґерлиґа” тощо. Які мимоволі і всупереч всяким іншим правилам фонетики і морфології будуть звучати так, як вони насправді склалися в народній мові.

Отже, краще було б, щоб роль літери “ґ” в українському правописі була абсолютно обмежена, тобто призначена виключно для слів: ґедзь, ґава, ґудзик, дзиґа, ґерлиґа, ґринджоли, сновиґати, ремиґати... Цей перелік слід доповнити ще подібними словами, коли вони є, і на цьому поставити крапку” {Стенограма наради в справі обговорення проекту нового українського правопису... — Центр. держ. арх. Жовт. революції і соц. будівництва Української РСР., ф. № Р 2., оп. 7. — Т. 11. — Од. зб. 787. — Спр. 116. — С. 19—21. Проект підготував Л.Булаховський за участю науковців Інституту мови і літератури (Український правопис. — К., 1946)}.

Але згодом справи склалися так, що, за дотепним висловом О.Боярчука, крапку поставили на самій літері {Боярчук О. Передостання спроба // Пам’ятки України. — 1989. - № 3. - С. 19}.

Хтось (чи особи) з найвищих інстанцій втрутився у правописні проблеми і під приводом необхідності якнайтіснішого зближення української й російської мов примусив акад. Л.Булаховського змінити попередню думку про потребу повернення в українську абетку літери ґ. Стали наводитися й інші “аргументи” проти ґ — ніби наявність г і ґ буде перешкодою при засвоєнні української мови представниками інших національностей, створить труднощі в друкарнях і “поставить радянський «Український правопис» на одну дошку з правописом, яким користуються зарубіжні українці...” {Тельнюк С. Нарком освіти УРСР П.Г.Тичина: У ті найважчі роки // Рад. освіта. — 1989. — 10 січ. - С. 4} Тодішній міністр освіти П.Тичина вперто не хотів підписувати правопис без поновлення в нім літери ґ. І тільки після того, як президент АН УРСР О.Богомолець сказав йому: “щодо букви ґ є пряма вказівка Й.В.Сталіна”, П.Тичина перестав чинити опір і підписав «Український правопис», який став чинним із 1946 р. {Тельнюк С. Нарком освіти УРСР П.Г.Тичина: У ті найважчі роки // Рад. освіта. — 1989. — 10 січ. - С. 4. Про ці факти С.Тельнюку розповіли П.Тичина та його дружина Лідія Петрівна }

Відомий мовознавець М.Ф.Наконечний — носій зразкової української орфоепії — в 1951 р. підкреслював наявність приголосного в широковживаних словах agpyc, gaвa, gaндж, gвaлm, gвинm, geдзь, gupлuгa, geлgomamu, gugнymu, gля, gнim, gpuнджолu, gpamu, gyдзь, джиgун, дзuga, дзugapi, дзugлuк, дpugamu, peмugamu, pugyвamu, gpeчнuй та ін., але при цьому писав, що “в основній масі слів іншомовного походження як на місці h, так і на місці g маємо в українській мові звичайне для неї фрикативне h: neдahoh, ahpoнoм, heоhpaф’ija, h’ihaнm, маh’істрал’. У власних іменах (напр., особових, переважно рідше вживаних) можливе у вимові g: gpig, gete і под.” {Наконечний М.Ф. Фонетика // Курс сучасної української літературної мови / За ред. Л.А.Булаховського. — K., 1951. —T. l. — C. 193-194}.

Занепадання фонеми /g/ в українській мові через відсутність букви для її передачі констатують дослідники в 50-х роках {Тимошенко П.Д. Про звук G в українській мові і його передачу на письмі // Укр. мова в школі. — 1954. — № 2. — C. 71}.

Питання про повернення в українську азбуку літери ґ порушувалося у 1963-1964 рр. при обговоренні заходів щодо вдосконалення «Українського правопису» 1946 p. {Москаленко A.A. Думки про сучасний правопис // Там же. — 1963. — № 2. — C. 77; Стрільців П.С. Спрощений правопис — краща грамотність // Там же. — 1963. — № 5. -- C. 68; Добош B.І. Уваги до правопису// Там же. — 1964. — № 1. — C. 73}.Проте до побажань, висловлених у пресі й усно, фахівці, які працювали над змінами в українській орфографії, не прислухалися. В «Українському правописі» 1960р. видання букви ґ немає. За повернення її в українську абетку виступив у 1969 p. Б.Антоненко-Давидович {Антоненко-Давидович Б.Д. Літера, за якою тужать // Літ. Україна. —• 1969. — 4 листоп. — C. 3}, проте його аргументів представники правописної комісії АН УРСР тоді не прийняли {Русанівський В. За чим тужити? // Там же. — 1969. — 28 листоп. — C. 4}.

Пізніше питання про повернення українській графіці старовинного засобу передачі проривного приголосного спалахнуло з новою силою {Боярчук О. Доля проскрибованої літери // Пам’ятки України. — 1989. — № 2. — C. 34—35; Аврахов Г. Живої мови неув’ядна сила // Україна. — 1989. — № 6. — C. 11—12; Аврахов Г. Яблуко без... соку // Там же. — 1989. — № 34. — C. 18—19; Піддубний В. В оборону літери ґ в українській мові // Дзвін. — 1990. — № 3. — C. 144—145}. Українському правописові буква ґ була і є конче необхідною. Однак одразу ж виникло запитання: де, в яких словах треба вживати ґ. Історія висунула кілька варіантів розв’язання проблеми — ґ пишемо: 1) в усіх українських словах (засвоєних чи питомих, апелятивах і онімах) та всіх іноземних запозиченнях, незалежно від хронології; 2) в усіх таких самих українських словах, але в іноземних — тільки у власних найменуваннях; 3) в усіх таких самих українських словах, у порівняно недавніх і нових запозичених апелятивах та в усіх іншомовних власних назвах; 4) тільки в діалектологічних записах, етимологічних розвідках, при транслітерації текстів як пам’яток української мови і культури.

Зважаючи на аргументи фахівців, побажання широкої громадськості, Правописна комісія при Президії АН УРСР восени 1989 p. ухвалила повернути літеру ґ в український алфавіт і встановила правило: буква ґ вживається для передачі зімкненого приголосного як в українських словах, так і в давно запозичених і зукраїнізованих, напр.: аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґвалтувати, ґеґати, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґерґотіти, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа та ін. і похідні від них, а також у прізвищах Ґалаґан, Ґудзь і под. {Український правопис. — 3-є вид., випр. й доп. — К., 1990. — С. 20}. У примітці до правила зазначено: “У власних назвах іншомовного походження етимологічний g згідно з усталеною традицією вимовляється як г: проте збереження g у вимові не є порушенням орфоепічної норми. Отже...: Гданськ і Ґданськ, ... Гете й Ґете{Український правопис. — 3-є вид., випр. й доп. — К., 1990. — С. 20}.

Необхідно підкреслити, що в поверненні ґ до української абетки діаспора прямої участі не брала. Реабілітації букви ґ домагалися інтелігенти, насамперед фахівці-філологи тодішньої Радянської України часу так званої перебудови. На засіданнях Орфографічної комісії при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР в кінці 1989 p. точилися гарячі суперечки навколо проблеми репресованої букви. Прихильники повернення букви ґ до української графіки доклали багато зусиль, щоб переконати своїх опонентів у потрібності й корисності такого кроку {У контексті цих суперечок ми написали свою цитовану вище статтю про історію звука й букви ґ в українській мові}. Одним із їхніх аргументів, які зіграли на користь повернення до алфавіту букви, був факт, що її в свій час обстоювали М.Бажан, П.Тичина, М.Рильський, лінгвіст-академік Л.А.Булаховський.

Проте нині чинне правило вживання ґ сформульоване не зовсім досконало, бо фактично її дозволено писати лише в тих прізвищах, що є похідними від загальних назв, у складі яких є ґ. До того ж друга частина примітки до параграфа суперечить першій, бо коли вимова гортанного г в іншомовних власних назвах має усталену традицію, то звідки береться ґ в орфоепії? І щодо вживання літери ґ має діяти основна засада нашої орфографії: українські слова пишуться згідно з їх вимовою. У зв’язку з цим правило треба доповнити вказівкою, що буква ґ вживається в усіх українських прізвищах, у тому числі неспіввідносних з апелятивами, переліченими вище (напр.: Ґжицький, Ґерус), і топонімах (напр.: Ґорґани, Ґаничі). До цього треба додати, що з ґ пишуться відповідні діалектні слова, що потрапляють у

писемні тексти, у тому числі літературно-художні (напр.: леґінь, ґавра «печера»).

У зразках відмінювання необхідно подавати й іменники з основою на ґ, адже у відповідних відмінках перед флексією і вона чергується з дз: ґирлиґагирлидзі та дж ґирлиджечка.

Складніше стоїть справа з правописом г і ґ в запозичених лексемах. Втручання в правопис державно-політичних сил і відсутність букви ґ у нашій академічній орфографії протягом понад 50-и років є причиною того, що нині широкий загал не знає, в яких іншомовних словах згідно з орфоепією (орфографією) мови-джерела писати г і в яких писати ґ. Цілковите повернення до складних рекомендацій УП 28 знову призвело б до хаосу.

Повне повернення України в європейський культурний ареал, поновлення безпосередніх контактів української мови з західноєвропейськими врешт-решт допоможе новим поколінням вживати h i g в запозиченнях відповідно до вживанні їх у мовах-донорах запозичень. На відміну від російської та південнослов’янських мов, українська мова, як і романські, германські та багато інших мов світу має окремі фонеми г та ґ. Ця риса, а також твердість приголосних перед е та и зближує звукову систему української мови з системами західноєвропейських. Вживаючи г на місці g у запозичених із відповідних мов словах, ми виглядаємо якимись недорікими в очах європейців. Звичайно, більшість із українців нинішнього покоління, що навчилися орфографії в добу заборони букви ґ (а з нею і звука — фонеми), мають і матимуть певні труднощі з написанням її, але вони - здоланні. Адже навчилися люди правильно вимовляти приголосну ф — фонему (звук) зовсім чужий слов’янській системі. І коли й нині часом чуємо з уст інтелігентних людей хвакт, хвізика, мікрохвон і под., доброзичливо посміхаємося. Доброзичлива посмішка з’являється на наших устах і тоді, коли нині чуємо гіперичну вимову g там, де в іншомовних словах потрібно б вимовляти h. Але це — труднощі перехідного періоду. Колись все стане на свої місця.

На сучасному етапі вважаємо за доцільне вернутися до правил 1919—1921 p. і проекту УП 26, що веліли в іншомовних запозиченнях — загальних назвах писати г, незалежно від того, h чи g вони мають у мовах-джерелах, а в топонімах й антропонімах писати г та ґ відповідно до того, з h чи g звучить і пишеться назва в мові, з якої слово до нас прийшло (крім давно засвоєних, зокрема через грецьку мову — Англія, Єгипет, Рига та ін.). В апелятивах можна допустити паралельне вживання г та ґ відповідно до приголосних у мові-джерелі запозиченні: гума ґума і т. д. Побоювання, ніби вживання ґ в іншомовних запозиченнях витіснить характерний український г, наблизить українську звукову систему до російської або польської {Пор.: Демчук С. (Запорожець М.). Дещо про ґеґекання і таке інше // Наше слово. — 1996. — № 36(2041). — 8 верес. — С. 7} тощо, цілком невиправдані {Пор.: Лесів М. Про правопис треба говорити спокійно // Наше слово. - 1996. - № 41(2046).— 13 жовт. - С. 9}. Скільки б не було в нас іншомовних слів із ґ, вони ніколи не зруйнують фонологічної структури української мови, а тільки підтримають те (ґ), що в ній існує принаймні з другої половини XII—XIII ст. внаслідок незалежного розвитку на власному ґрунті. Розрізнення h та g в запозичених словах нічим не порушило систем чеської та словацької мов, у яких в слов’янських словах маємо h, та системи польської мови, у якій лексеми слов’янської спадщини зберігають g. До того ж до нас приходять нові іншомовні слова із звуком г (h).

Аргумент проти ґ: у нашому селі так не кажуть — далекий від наукового розуміння фактів мови.

Особливо важливо розрізняти г і ґ в антропонімах, носіями яких є або були іноземці. Адже імена й прізвища як засіб ідентифікації особи і в українській мові повинні писатися й звучати максимально (наскільки це дозволяють фонетичні ресурси) наближено до написання й вимови їх у мові носіїв антропонімів. С.Караванський недавно навів влучний приклад цього. У нас тепер прізвище віце-президента А.Ґора пишуть і вимовляють Гор, а по-англійському слово whore, що вимовляється h:or, позначає жінку з невисокими моральними якостями. Отже, треба писати Йоганн Фольґанґ Ґете, Ґрета Ґарбо, Віктор Гюґо і т.д. {Звичайно буквою ґ треба передавати g при транскрипції іншомовних слів і виразів в українському контексті: Ґутен тaґ! / «Добрий день»}.

У правописі питомих українських та засвоєних давно іншомовних слів нині проблем небагато: покоління орфографістів виробили досить чіткі й виправдані правила написання таких лексем. Але в цій ділянці орфографії назріли зміни, які далі розглянемо.

У проекті (с. 11) та УП 27 (с. 5) чітко сформульовано правило вживання апострофа. В них пропоновано не писати його перед групою приголосних. Починаючи з УП 45(46) (с. 8) зроблено виняток, коли перед губним є приголосний р: верф’ю, вербя. У редакції 1960 p. (c. 11) до цих слів додано в ілюстрації слова торф’яний, черв’як. Згідно з цим правилом у «Словнику української мови» лексему полбяний написано без апострофа {Словник української мови. — К., 1976. - T. 7. — С. 61}. Проте в правописному словнику надруковано її з апострофом: полб’яний {Орфографічний словник української мови. - К., 1994. — С. 554}. Напевне, у правилі треба сказати, що апостроф не пишемо, коли перед губним приголосним є приголосні р та л.

У середовищі мовознавців дискутується правило написання слів із елементом пів. Справді, чинна настанова недосконала: “Разом пишуться... е) Складні іменники з першою частиною пів-, напів-, полу-: піваркуша, півгодини, півдюжини, півкарбованця, півколо, півмісяць, півогірка, пів’яблука; напівавтомат, напівоберт; полукіпок, полумисок Примітка: Перед іменниками — власними іменами пів- пишеться через дефіс: пів-Європи, пів-Києва{Український правопис... 1990. — С. 85}. Насправді тут, ідеться не про складні, а префіксальні іменники з префіксами напів-, полу-. Такими є й частина слів із префіксом пів-: півколо, півмісяць. А там, де маємо пів та іменники в формі родового відмінка, йдеться про своєрідні сполуки іменників із словом пів у значенні “половина”. Унаслідок прийнятого орфографічного правила у словники вводяться неіснуючі лексеми, які тлумачаться через іменник половина: піваркуша “половина аркуша”, півбока “половина бока”, піввагона “половина вагона”, піввідра “половина відра”, піввіку “половина сторіччя” і т.д., і т.д. {Словник української мови. — К., 1975. — T. б. — С. 377}.

На відміну від російської мови, на правопис якої елемента пол досі орієнтують українське правило, в українській мові існує слово (невідмінюване) пів, яке однозначно тлумачать як “те саме, що половина”, щоправда, з додатком “у визначенні часу” {Словник української мови. — К., 1975. — T. б. — С. 376}, бо укладач не міг собі дати ради через недосконалість у нашій чинній орфографії.

Гадаємо, що доцільно встановити правило: Сполуки слів із пів у значенні «половина» пишемо окремо: niв аркуша, пів кавуна, пів яблука, пів Києва, niв Європи, о пів на першу, було вже niв восьмої години і т.д. Їх треба відрізняти від похідних іменників із елементом пів-: південь, півдуга, півколо, півмавпа, півмісяць, півпальто, півсон і т.д.; прикметників: піввіковий, півгодинний і т.д.; присудкових слів: півбіди, півлиха та числівників: півтора, півтораста (діал. півдруга, півтретя і т.ін.).

Великою заслугою лінгвістів, що працювали над «Українським правописом» у 1925—1927, 1928 рр. було те, що вони кодифікували морфологічну систему писемно-літературної мови, адже підневільне становище українців у XVIII — поч. XX ст. не давало змоги виробити соборні норми в цій галузі її структури. Правопис закінчень кодифіковано насамперед з уваги на наявність двох варіантів (галицького і наддніпрянського) літературної мови та діалектне розмаїття. Морфологія, кодифікована в 1928 р., за кількома винятками, не зазнала суттєвих змін у всіх наступних виданнях «Українського правопису» аж понині.

Другий розділ «Українського правопису» — «Правопис закінчень відмінюваних слів» (щоправда, в окремому параграфі йдеться і про невідмінювані слова — дієприслівники) досі зберігається в орфографічному кодексі, незважаючи на те, що граматичну систему діти й юнацтво вивчають у школах, гімназіях, коледжах.

Здавалося б, що тепер уже не варто включати в корпус правопису граматичних елементів. Та це ще рано. Внаслідок русифікації навіть у мовленні людей, що загалом володіють українськими літературними нормами, частенько використовуються структури, що суперечать сформованій віками системі української мови. Щоб запобігти подальшій суржикізації граматичної системи української мови, у формі уваг, приміток, виділених прикладів, необхідно застерігати користувачів від уживання таких типових позанормативних граматичних елементів.

На нашу думку, в правописному кодексі необхідно підкреслити:

1. Послідовне вживання спеціальної форми кличного відмінка в іменниках чоловічого та жіночого роду однини і ніколи форми, що збігається з називним. Адже, наприклад, щодня чуємо в відповідній ранковій телепрограмі:

“Доброго ранку, моя Україно, доброго ранку рідна земля!”

2. Недопустимість уживання при числівниках два, три, чотири форм із флексією -а: два учня, чотири робітника і под. замість нормативних два учні, чотири робітники.

3. Ненормативність уживання форм давального відмінка замість місцевого відмінка множини при прийменникові попо вулицям, по будинкам, по містам замість по вулицях, по будинках, по містах.

4. Неправомірність вживання форм вищого ступеня в значенні найвищого, зокрема форми вищий замість найвищий: вища ліга, вищий сорт (ґатунок), вища міра покарання, вище командування і т. д. замість найвища ліга, найвищий сорт, найвища міра покарання, найвище командування тощо {Пор.: Pуcскo-украинский словарь. – К., 1968. – Т. 1. – С. 222}, кращий замість найкращий: кращі в світі гравці замість найкращі в світі гравці і т. ін. Наприклад, читаємо: Сергій Ребровкращий футболіст України {Шлях перемоги. — 1997. — Ч. 1/2. С. 8}.

5. У нас до мінімуму зійшло вживання форм наказового способу дієслів у першій особі множини в закликах: оберемо найкращих замість оберімо; будемо уважні замість будьмо; ідемо замість ходім(о) і т.д. Це явний вплив російської мовної системи, в котрій немає спеціального морфологічного засобу для вираження наказовості-спонукальності: вона збігається з формою першої особи множини дійсного способу: изберем лучших, будем внимательны і т.д. Витісненню українських форм сприяла суспільна психологія доби тоталітаризму. Те, до чого закликала керівна і спрямовуюча сила суспільства, конче необхідно виконувати, отже, не виконаймо п’ятирічку за чотири роки! а таки виконаємо п’ятирічку... «Український правопис» мав би застерігати: не вживати форм дійсного способу замість форм наказового. Можливо, не зайвим було б застереження проти надмірного вживання спонукальних сполук типу: давайте заспіваємо (рос. давайте споем) замість заспіваймо і т. д.

Нині найбільші суперечки в середовищі фахівців і ширшої громадськості ведуться навколо флексій родового відмінка однини іменників третьої відміни та слів четвертої відміни з суф. -ен-.

В академічних «Найголовніших правилах...» встановлено норму: «У словах жіночого роду, що кінчаються на приголосний звук, треба писати в родовому відмінкові однини -и, а в давальному й місцевому однини та називному й знахідному множини треба писати -і; напр., род. відм. — з ночи, коло печи, з подорожи, цієї соли, нічної тіни, без сповіди, без відповіди, з радости, до смерти... Виняток в осени” (с. 9). Таке ж правило було і в проекті УП 26: “-и мають ... б) Усі речівники жіночого роду на приголосний ...: з радости, без подорожи, до ночи, від розкоши, крови, твари, молоди, поморози, соли, тіни, Роси, артіли, морали, матери ...” Тут же сказано, що -и мають “усі речівники ніякого роду з наростками -ят (після ж, ч, ш, щ -ат-), -ен-: до теляти, горщати... і слово імени” (с. 35).

УП 28 правило щодо флексії родового відмінка однини іменників жіночого роду третьої відміни дає трохи інші рекомендації: “-и мають <...> б) Іменники жіночого роду III відм. ... на -ть за другим приголосним: від радости, з вісти, до смерти, без чверти ... Також винятково: до осени, без соли, крови, любови, Руси” (с. 35). Стосовно іменників середнього роду сказано, що в родовому однини -и приймають слова “з наростками -ят (після ж, ч, ш, щ -ат-...): до теляти, горщати ... і слово імени . 35).

УП 33 скасував це правило щодо іменників III відміни: “Родовий, давальний відм. має закінчення -і (с. 41): вісті, тіні, подорожі” (с. 31, таблиця), яке діє понині. Проте УП 33 залишає флексію -и формі у назв середнього роду з суф. –ен”: імени (с. 42).

Історично іменники III відміни колишньої -і-основи в родовому відмінку однини мали флексію: ночи і под. За аналогією до них закінчення -е було витіснене флексією -и в родовому відмінку іменників колишніх -u- (-ъv-)-основ: свекърве — свекърви. Іменники колишніх -і- та -u-основ стійко зберігали флексію -и на всій українській етнічній території. Лише в другій половині XVII ст. в актах з терену Гетьманщини зрідка фіксується закінчення -ѣ (тобто -і) в результаті впливу іменників колишньої -ja-основи (земляземлѣ > земл’і): з Березанѣ, прошу милостѣ, кровѣ, любовѣ (Пирятинські акти {Самійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови. – К., 1964. - Ч. 1. - С. 146}). Панівною і на цих теренах залишалася флексія -и: речы, пам’яти (Бориспільські акти), любови, корысты, отповѣди (Полтавські акти), для памяти (Пирятинські акти) {Самійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови. – К., 1964. - Ч. 1. - С. 145}. Пор. ще 1583 p. в Житомирській актовій книзі: на запя(ст)ю троха продрано до крывѣ {Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. (1582—1588 рр.) / Підгот. до видання М.К.Бойчук. — К., 1965. — С. 69}, але там же: на вчине(н)е справедливости єго мл(с)ти та ін.

У XIX ст. стійко зберігалася флексія -и. Полтавець І.Котляревський вживає тільки давню флексію: И солы крымкы и бахмуткы; Въ отравлену ѣu утробу Наклала злосты, мовъ бы бобу; Къ Лависи одъ любвы бувъ въ гори; Позволь тила убытой раты, Як водится, земли предаты; Летыть Трояньцивъ обозрыты, Роздуть въ ныхъ храбросты огонь {Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским. - Харьков, 1842. - Ч. II. - С. 9; Ч. IV. - С. 27, 37;Ч. V. - С. 28; Ч. VI. - С. 46-74}.

Основоположник новоукраїнської літературної мови Т.Шевченко, до якого так часто апелюють «ревнителі» української мови, котрим у всьому незвичному або неприйнятному для них увижаються підступи галичан і діаспори, вживав у третій відміні тільки споконвічну флексію -и (графічно, за російською системою — -ы) в родовому однини та називному відмінку множини іменників третьої відміни: Пошли тоби Матер-божа Тіи благодаты Всего того, чого маты Не зуміе даты; Безъ сповиды святои умирають; Гуляючи якъ той казавъ Шматокъ хлиба ззucmы Иды жъ доню, а ты сыну, Послухаешъ висты {Шевченко Т. Три літа / Автографи поезій 1843—1845 років. — К., 1966. - C. 15, 62, 54}.

У частині говорів української мови ішов процес вирівнювання флексій іменників за першою відміною, за якою змінювалась абсолютна більшість слів жіночого роду.

До початку XX ст. процес витіснення флексії -и через -і в говірках південно-східного й частково північного наріччя української мови зайшов досить далеко в іменників, основи яких закінчуються не на групи приголосних, тому граматисти — вихідці з цих діалектних ареалів не подають одноманітної флексії в родовому відмінку однини іменників третьої відміни. Наприклад, Є.Тимченко подає: реч-і (річі), тіни (тіні), части, вдячности матери {Тимченко Є. Українська граматика. — К., 1907. - Ч. 1. — C. 113— 114}. Б.Грінченко в своєму букварі «Українська граматика до науки читання й писання» (Київ, 1907, 1917) у родовому відмінку однини іменників третьої відміни поруч із флексією -і вживає -и: мудрости, смерти, соли {Статєєва В. Українські письменники про проблеми літературної мови та мовознавства кінця XIX — початку XX ст. — Ужгород, 1997. - С.244}. М.Гладкий у парадигмі третьої відміни в родовому однини фіксує форми: печі, тіні, матері, але части, свідомости, любови {Гладкий М. Практический курс украинского языка для учительских семинарий, учительских курсов и старших классов средних учебных заведений. — Житомир, 1918. — C. 33}.

М.Грунський та Г.Сабалдир у “зразках деклінації речівників жіночого роду” подають у родовому відмінку однини іменників третьої відміни: вдячности, але податі, ночі, речі {Грунський М., Сабалдир Г. Практичний російсько-український словник ділової мови. - К., 1924. — C. 165}.

Найповнішу картину поширення флексій -и або -і в українських говорах нині дає Атлас української мови. У ньому скартографовано тільки форми лексем сіл' та ніч у першому томі (“Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі”) та слів сіл', ніч, л'убоў у другому (Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі). На жаль, тут немає зовсім матеріалів про форми родового відмінка однини іменників із суфіксом -ість та інших слів третьої відміни, котрі мають у кінці групу приголосних (наприклад, кiс'т', мас'т').

На території першого тому Атласу української мови північну межу поширення форм родового відмінка соли на Лівобережжі можна окреслити приблизно так: північніше від c. Сувид Вишгородського р-ну — c. Козари Носівського р-ну Чернігівської обл. — м. Ніжин Чернігівської — c. Обмачів Бахмацького р-ну Чернігівськ. обл., далі — на південь від р. Сейм. На Правобережжі форма соли функціонує то в ширшій, то вужчій смузі вздовж за течією Дніпра та на північ від Дністра. У багатьох говірках форма соли функціонує паралельно з формою сол'і {Атлас української мови. — Т. 1: Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі. — К., 1984. — Карта № 190}.

Форма ночи поширена на Правобережжі на північ від умовної лінії: нижче м. Бердичева Житомирської обл. — м. Фастів та Васильків Київської обл., на Лівобережжі: від c. Хоцьки Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. на північний схід — південніше м. Прилук Чернігівської обл. — на захід від м. Ромни Сумської обл. - на захід від м. Конотоп цієї обл. — на північ від р. Сейм у межах Сумської обл. {Атлас української мови. — Т. 1: Полісся, Середня Наддніпрянщина і суміжні землі. — К., 1984. — Карта № 190}.

В ареалах, охоплених другим томом Атласу української мови, панівними є форми на в родовому відмінку іменників жіночого роду на приголосний: соли, тіни, ночи, л'убови (л'убви), причому форми типу ночи, л'убови (л'убви) засвідчуються в далеко більшій кількості говірок, ніж форми coли {Атлас української мови. — Т. 2: Волинь, Наддністрянщина, Закарпаття і суміжні землі. — К., 1988. — Карти № 174—175}.

Дослідник полтавських говорів В.С.Ващенко твердив, що в них варіантність флексій -и та -і спостерігається в записах живої мови XIX ст., але в записах середини XX ст. закінчення -і переважає й “помічається тенденція до звуження обсягу застосування форми на -и. Можливо, що таке звуження відбувається під впливом літературної норми” {Ващенко В.C. Полтавські говори. — Харків, 1957. — С. 107—108; Самійленко С.П. Нариси з історичної морфології української мови. – К., 1964. - Ч. 1. - С. 146—147)}. Очевидно, флексія -і витісняє -и в родовому відмінку іменників жіночого роду на приголосний під впливом літературної мови (навчання в школі!) і на інших теренах України.

Для збереження традиції чіткішої диференціації флексій іменників третьої відміни (адже тепер однакові флексії вони мають у родовому, давальному, місцевому відмінках однини й називному та знахідному множини), для розширення стильових можливостей необхідно зберегти, відновити як нормативне закінчення -и, визначивши чіткі правила його застосування. Тут є дві змоги — вернутися до УП 28 або рекомендувати паралельні флексії -і та -и: вістівісти, радостірадости, ночіночи, солісоли і т. д., адже нині нормативними є паралельні флексії відповідно дві в давальному (робітниковіробітнику) й три в місцевому (на робітнику, робітниці, робітникові) відмінках однини в іменників чоловічого роду другої відміни. У кожному разі дозволити вживання флексії -и в словах із основою на групу приголосних в художній літературі, як це було прийнято більшістю голосів на одному з засідань Національної правописної комісії, — наполовину розв’язати проблему. Велика частина органів масової інформації вже нині широко вживає флексію -и в родовому відмінку однини іменників третьої відміни з основою (коренем) на групу приголосних та в словах сіль, осінь, кров, любов, Русь (пор. офіційний титул Патріарх Київський і всієї України-Руси). Цю практику треба узаконити, тобто повернутися до норми правопису 1928 р.

Староукраїнські пам’ятки документовують тільки закінчення -и, -е в іменників середнього роду колишніх -n-основ: имени і под. {Самійленко С.П. Іменник // Історія української мови: Морфологія. - К., 1978. - С. 121}. Нам не відомі факти засвідчення в старовинних текстах форм із флексією -і (-ѣ) в іменах - n -основи. В І.Котляревського читаємо:

Пославъ послами до Латына

Одъ имены свого и чына

{Виргилиева Энеида... — Ч. IV. — С. 22}.

М.Гладкий у парадигмі лексеми ім’я в родовому однини подає форми ім’я, імени {Гладкий M. Зазнач. праця. — С. 29}.

Лише в другому томі Атласу української мови скартографовано форми родового відмінка однини іменників колишньої -n-основи. У них, як правило, збігаються форми родового відмінка однини з називним. Тільки в небагатьох поселеннях засвідчено як основні форми типу виме'ні, с'імен'і, т'імени, імен'і. Частіше вони виступають як паралельні до форм типу імйа (імн'а). Лише в поодиноких поселеннях Правобережжя відзначено форму імени {Атлас української мови. — Т. 2. — Карта № 207}. Це, напевне, є наслідком впливу літературної мови, зокрема надто поширених у час тоталітаризму найменуваннями заводів, колгоспів, організацій, закладів іменами видатних діячів культури, науки, освіти та, особливо, радянських функціонерів, де форма родового відмінка однини відповідного іменника ніколи не збігалася з формою називного однини: кінотеатр імені Т.Шевченка, консерваторія імені Лисенка і ніколи колгосп ім’я Т.Шевченка і под.

Вважаємо, що треба повернути норми 1927 і 1933 p., вживати імени і под., і таким чином усі іменники четвертої відміни в родовому відмінку однини матимуть одну, без винятків, флексію : дитяти, імени тощо. За повернення флексії -и в родовому відмінку однини іменникам колишньої -n-основи висловився недавно акад. Ю.Шевельов {Шевельов Ю. Про критерії в питаннях українського офіційного правопису // Березіль. — 1995. — № 7—10. — С. 165}.

Найбільше нерозв’язаних проблем існує в правописі слів іншомовного походження (з ними здебільшого мають клопіт і представники культур інших народів).

Насамперед зупинимося на проблемі вживання йотованих голосних після голосних та на початку слова.

Уже найдавніші слов’янські пам’ятки засвідчують усунення гіатусу в іноземних словах через йотацію голосних після і, наприклад: дияволъ (διάβολος), дияконъ (дьяконъ), диякъ (дьякъ) (διάκουος, διάκωυ), дияпсал(ъ)ма (διάψαλμα) {Slovník jazyka staroslovĕnskehé. — Praha, 1966. —.D. I. — S. 483—485}; патриярхъ (πατριάρχης){Slovník jazyka staroslovĕnskehé. — Praha, 1966. —.D. III. — S. 21}., Маркиянъ (μαρκιαυός) {Slovník jazyka staroslovĕnskehé. — Praha, 1966. —.D. II. — S. 190}. тощо. Це ж явище спостерігається й у східнослов’янських пам’ятках найдавнішого періоду, наприклад: дияволъ, диякъ (дьякъ), диялектика {Словарь древнерусского языка (XIXIV вв.) / Глав. ред. Р.И.Аванесов. - М., 1989. - Т. II. - С. 469-473}, каяфа давыи с[ъ]вѣтъ июдѣєм {Євсевієве євангеліє 1283 p. — Рукопис. - С. 91}, тивунъ < тиунъ {Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. - СПб., 1903. - Т. III. - С. 961-963}. Пор. ще: Иванъ < Иоаннъ.

Пам’ятки української мови вже з XIII-XIV ст. фіксують вставний в після и (і) перед о, після а перед у. Наприклад, у Луцькому євангелії XIV ст. задокументовано: Капернавумъ, Ивонинъ (<Ионинъ), легивонъ, Фавустъ {Бузук Д. З історичної діялектології української мови. Говірка Луцької Євангелії XIV в. // Збірник Комісії для дослідження історії української мови / Ред. А.Кримський та М.Драй-Хмара. — К., 1931. - Т. І. - С. 124}. Вставні й, в спостерігаються і в текстах наступних століть, наприклад: дьяконъ (1322 p., 1492 p.), село Ивонинцы (1499 p.; від Ивона < Иоана), Ларивунъ (1366 p. від Иларионъ) {Соболевский А. Очерки из истории русского язика. — К., 1884. - Ч. 1. - С. 104, 105}, Лукьѧнъ (1385 p.) {Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. — К., 1977. —-Т. І. - С. 299, 421, 539, 558}, патріярхъ (1401 p.) {Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. — К., 1977. —-Т. IІ. - С. 130}, Мрія. ияковлѧ, Исаия, Якимъ (1489 p.) {Перетц В. Исследования й материалы по истории старинной украинской литературы XVI—XVIII вв. — Л., 1928. — С. 64, 66}, Рускій Діѧле(к)тъ (1596 p.) {Лексис Лаврентія Зизанія. Синоніма славеноросская / Підгот. текстів і вступ, статті В.В.Німчука. — К., 1964. - С. 23}, diadematus — дїядимою вѣнъчанъ, dialectica — діялектика, dialogusсобесѣдованїє, дїялоґъ, diasatyrion—дїясати(р), врачевство; hyacynthusіяки(н)фъ, синета, violaфиялокъ, violarisфия(л)ковидний; paeonia— пѣвонья, thymifmaθимня(м) (1642 p.) {Лексикон латинський Є.Славинецького. Лексикон словено-латинський Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського / Підгот. до вид. В.В.Німчук. - К., 1973. - С. 162, 163, 220, 297, 398}. Пор. рос. дьявол “диявол”, дьяк “дяк”, дьякон “диякон”, крестьянин < крьстиянинъ < крьстианинъ “селянин” (< “християнин”). У живому мовленні в часто вживаних назвах навіть відбулося злиття j з попередніми приголосними: дяк, дякон, дякун “диякон” (діал.). Гіперичне написання κυωтъ (1627 p.) {Лексикон словенороський П.Беринди / Підгот. тексту і вступ. стаття В.В.Німчука. — К., 1961. - С. 216}, кио(т) (1642 p.) {Лексикон латинський Є.Славинецького... — С. 90} замість кивωтъ, кивотъ (гр. κιβωτος) свідчать про поширеність у живій мові вставного в у відповідних за звуковими особливостями запозичених словах.

Вставні звуки й, в у відповідних запозичених словах знайшли загальне поширення в українській народній мові, про що свідчать численні матеріали, в тому числі імена: Андріян, Вісарійон, Дем’ян, Касян<Касіян<Кассианъ, Ларійон, Ларивін<Иларионъ, Левон<Леонтий, Левонид, Лукіян (Лук’ян), Маріяна (Мар’яна), Маркіян, Навум<Наумъ, Радивон, Родійон<Иродионъ, Тетяна<Татиана, Тивоня<Хиония, Уліян<Иулианъ, Уляна<Уліяна<Иулиана, Хвійона<Хиония {Словарь украинского языка, собранный ред. ж. «Киевская старина» / Ред., с добавл. собствеюшх материалов Б.Д.Гринченко. —К., 1909. - T. IV. - С. 548-562} тощо.

У староукраїнських пам’ятках, мабуть, відбито також розвиток йотації і після голосних в іншомовних словах: Зинаїда, Зωїль, Зинωїда, Каїнъ {Лексикон словенороський... - С. 207, 214} та ін.

Унаслідок так званого другого південнослов’янського орфографічного впливу в староукраїнському писемному узусі XV—XVI ст. в конфесійних текстах великого поширення набули орфограми, близькі до написань у мові-джерелі, зокрема написання іа, іу і под. Цей вплив закріпив у своїй «Грамматіці» М.Смотрицький у п’ятому правилі орфографії: “Опаснω прочеє блюдомо буди: во Гречески(х) реченїи(х) орθоґрафїи Греческой / в(ъ) Латінски(х) латінстей хранимѣи быти и во Єврейски(х) єврейстей, якω, Данїил(ъ) / Михаилъ...” {Смотрицкій M. Грамматіки Славенски ѧ правилное сvнтаґма. В(ъ) Євю. - 1619. - С. 25}. Але в світському письменстві, як ми бачили, зберігалася давня традиція, яка перейшла в новоукраїнську орфографію. Написання іа (иа), іо (ио), іу (иу) зберегла російська мова.

З огляду на живомовну традицію І.Огієнко рекомендував у «Головніших правилах...»: “В чужих словах пишемо ія, іє, а не іа, іе: матеріял, геніяльний, спеціяльний, фіялка, варіянт, діявол, діякон, пієтизм, гієна” (с. 30). “Букву і, що стоїть в чужих словах після голосної, передаємо через ї (а не і): Каїн, Михаїл, Гавриїл, Рафаїл, Енеїда, архаїчний, героїчний, руїна, архаїзм” (с. 32).

Детальніше сказано в академічних правилах 1921 p.: B чужих словах пишемо -ія, -іє, а не -іа, -іе: матеріял, геніяльний, спеціяльний, фіялка, варіянт, діявол, діякон, пієтизм, гієна.

Чужоземне -іо- звичайно передається через іo: піонер, ембріон, біоскоп, соціологія. В декількох словах, котрі більше поукраїнізувалися, іо чергується з йо — однаково добре пишеться: куріоз і курйоз, серіозний і серйозний. Окрім того: бульйон, мільйон, медальйон” (с. 15). Подібне правило зберігається в академічних правилах 1919—1921 p. щодо: ї “Букву і, що стоїть у чужих словах після голосної, передаємо через ї (а не і): Каїн, Михаїл, Гавриїл, Енеїда, архаїчний, героїчний, руїна, архаїзм” (с. 16).

Аналогічні орфограми кодифікує проект УП 26: ”1. Завсігди пишемо в чужих словах і: ... Після всіх приголосних перед голосними, при чім чуже іа передаємо через ія, іе — через іє, але iu — через іу, іо — через іо: матеріял, історія, копія, Азія, соціялізм, спеціяльний, мініятюрний, паліятив, амоніяк, діялект, гіяцинт і т.ін.; ав-дієнція, гієна, клієнт, пієтет, Трієст і т.ін.; тріумф, тріумвірат, радіус, консиліум, медіум, Кіу-Сіу...; ембріон, геліотроп, біоскоп, соціологія, аксіома, Онтаріо та ін.” (с. 80). “Після голосних у чужих словах і передається через ї: Каїн, руїна, егоїст, Енеїда, прозаїк..., теїн, наївний, целюлоїд і т. ін.” (с. 81).

В «Українському правописів 1928 p. правило модифіковано: "Завсігди пишемо в чужих словах і... б) Після всіх приголосних перед голосними та й, при чім чуже іа передаємо через ія, іечерез іє, іu через ію (у загальних іменниках), але іо — через іо: матеріял, історія, ... спеціяльний..., амоніяк, діялект і т.ін.; авдієнція, гієна, клієнт, пієтет, Трієст і т.ін.; тріюмф..., радіюс, консиліюм, медіюм, але Кіу-Сіу і т.ін.; ембріон, геліотроп, біоскоп, соціологія, аксіома, Онтаріо... (с. 66). “Після голосних у чужих словах і передаємо через ї: Каїн, руїна, егоїст, Енеїда, ... теїн, наївний, целюлоїд і т. ін.” (с. 67).

Нормалізатори 1933 p. скасували ці історично й живомовно обґрунтовані правила і веліли все писати на лад російської орфографії (крім написання іє, бо в російській мові звучало ие, тобто іє!): “Завсігди пишеться в іншомовних словах і... б) після всіх приголосних перед голосними та й: матеріал, соціалізм, діалектика,... геніальний, піетет, кліент, тріумф, радіус, соціологія..., радій...” (с. 61). “Після голосних в іншомовних словах і передається через і (а не через ї): егоізм, Енеіда, прозаік, архаічний, meiн..., целулоід...” (с. 62). Але оскільки в російському правописі написання ие передає йотацію е, в правописі 1946 p. зроблено поступку правилу 1928 p. (хоч цього окремо не виділено). Відновлено також написання ї після голосних у запозичених словах: “і пишеться... Після всіх приголосних перед голосним (нейотованим і йотованим) та перед й, напр.: артеріальний, геніальний, діалектика, індустріалізація, матеріал, ... фіалка; аудієнція, гієна, клієнт, ...; соціологія, фіолетовий, радіус, тріумф...” (с. 104); “ї пишеться після голосного, напр.: мозаїка, наївний, прозаїк, руїна, ... Енеїда...(с. 105). Ці правила чинні понині. Але в них кричуща суперечність із історією, живою мовою і всередині правил, бо в одних запозичених словах треба після голосного писати нейотовані голосні (іа, уі, іо), в інших — йотовані (аї, іє). Поступку було зроблено (або ж це недогляд) написанню я після голосних у кількох словах церковної сфери: християнин, парафіянин, василіянин і т. ін.

Ми переконані, що тут необхідно повернутися повністю до правил 1928 p., принаймні писати всередині іншомовних слів ія: діялект, діялектологія, матеріял, матеріяльний, соціяльний і т.д. До речі, у лексемах, похідних від іменників із кінцевим -ія збережеться фонетичне незмінним цей елемент, матеріяматеріальний тощо.

Необхідно підкреслити, що Т.Шевченко, який відбив у своїх творах мовлення Наддніпрянської України, також засвідчує ія на місці іншомовного іа: Ляхи, уніяти {Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. — Т. 1: Поезія 1837-1847. - K., 1989. - С. 20, 302}. Пор. ще: Та батько не хотівъ хрестить мене увъ уніята {Записки о Южной Руси / Изд. П.Кулиш. — СПб., 1856. — Т. І. - С. 138}.

Старовинний звичай вимовляти я на місці іншомовної сполуки іа давно узаконено в правописах кількох інших слов’янських мов — у білоруському: дыядема, дыялог, дыялект, матэрыял, фіялка тощо; хорватському: dijadem, dijafragma, dijalekt, dijamant, indijanci, radijator тощо; сербському: диjагонала, диjалекат, материjал, социjални і т. ін.; македонському: диjабетес, диjагонала, инициjал, специjален тощо.

Як зазначалося, в правописі 1946 p. видання відновлено правило, за яким після і в іншомовних словах треба писати йотований е. Проте з цього правила маємо єдиний виняток — орфограму проект — рудимент норми 1933 p., що якимось чудом зберігся донині (пор. у російській мові: проект а не проэкт). Звичайно нині потрібно відновити написання проєкт.

Напевне, нині не варто відновляти правило 1928 p. про йотацію у перед і в іншомовних запозиченнях і писати радіюс, тріюмф та под. замість радіус, тріумф тощо. Тим паче немає сенсу вживати вставні й або в перед о після і: радійо чи радіво і т.ін. Правила 1928 p. кодифікували написання іо: біографія, ідіома, імпресіоніст, радіо тощо. Але при цьому варто звернути увагу, що в деяких лексемах таки вживаємо сполуку йо на місці іншомовних іо, уо: мільйон (франц. million, з італ. milione), більйон, район (франц. rayon).

Варто звернути увагу на явище йотації о та у після і, що виступає перед голосними (чи його відсутність) в інших слов’янських мовах. У білоруській мові послідовно виступає ё (тобто й + о) відповідно до іо, зокрема коли о наголошений: біёграф, біёлог, ідыёма, радыё і т.ін. На місці сполуки іу в такій позиції йотації немає — виступає у: радыус, трыумф. У сербській мові перед о немає йотації: биолог, трио, радио тощо, а перед у вона непослідовна: радиjус, радиjум «ра́дій», але триумф (пор. хорват, radius, radio). У македонській мові в іншомовних словах після і, що йде після голосної, перед о, у немає йотації: биографиjа, радио, радиум, радиус, триумф.

Варто уніфікувати правило про йотацію у, о в початковій частині слова.

Як уже було зазначено, в давньоукраїнськоруській мові відповідно до грецької початкової сполуки ιου засвідчується ию (тобто йотація у). Крім поданих уже прикладів, пор.: июдѣа, июда, июдинъ, июдѣи, июдѣискъ {Апракос Мстислава Великого / Изд. подгот. Л.П.Жуковская, Л.А.Владимирова, Н.П.Панкратова / Под ред. Л.П.Жуковской. - М., 1983. - С. 370, 478}. З часом початковий и(і) перейшов у й, а й злився із й сполуки йу — ю, тому й засвідчується в староукраїнських пам’ятках написання з ю-: sabbatharii юдеѣ {Славинецький Є. Зазнач. праця. - С. 358}. У новоукраїнській літературній мові також фіксується ю-: юдей, Юдея та ін. {Словарь української мови / За ред. Б.Грінченка.— К., 1909. — Т.4. - C. 531}. Перекладач Біблії сучасною українською літературною мовою видатний філолог І.Огієнко вживав тільки форми Юда, Юдея, юдейський {Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена. Новий Заповіт. — К., 1992. - С. 3-5} і т.ін. Отець І.Хоменко в своєму перекладі Святого Письма також використовує живомовну і традиційну форму: Юда, юдейський, Юдея {Святе Письмо Старого та Нового Завіту / Пов. пер. за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. Новий Завіт. — Рим, 1963. — С. 1—3} тощо. З огляду на це варто єдиною формою узаконити початковий ю- у словах Юда, Юдея, юдаїзм, юдей, відкинувши написання Іуда, іуда, іудаїзм, іудей і под. навіть як паралельні {Пор.: Словник української мови. – К., 1973. – Т. 4. – С. 57-58 (тут: іуда – юда, іудаїзм – юдаїзм і т.д.). «Російсько-український словник» (Т. 1 – к., 1968. – 1968 – С. 527) трактує варіанти із ю- як розмовні!}. Крім російської, в усіх слов’янських мовах у цьому слові вживають ю- (ju-): білоруськ. юда, юдаизм, болг. юдаизъм, серб. jyдаизам, хорв. judaizm, словенськ. Judež, макед. juda, польськ. Judaizm, чеськ. judaizm, словацьк. judejský тощо.

Нині в небагатьох словах неправомірно (за зразком російської орфографії) пишемо іо на початку слів навіть там, де в мові-джерелі — й (графічно — j, у): іон і похідних від нього (іонізатор, іонізація, іоніти і т.д.), іогурт (із турецьк. jogurt), іол (із голландськ. jol) “тип невеликого вітрильного судна”, іонійська школа, іонійський ордер, іох (з німецьк. Joch) “стара одиниця земельної міри в Німеччині, Швейцарії, Угорщині”. Як відомо, на позначення початкової сполуки jo в питомих російських лексемах вживається буква ё: ёлка, ёж тощо. В ненаголошеній позиції виступає е із йотацією: еловый. Мабуть, щоб якось наблизити написання слова в мові-джерелі, росіяни в деяких лексемах зберегли о. Проте йотований о, що не чергується з е, не притаманний російській фонетиці, тому з’явилися написання з ио, а за ними — українські з іо. В українській мові з давніх часів виступає на початку слова сполука йо незалежно від наголосу: його́, йой, йолоп, йор “назва літери ъ”, йоржйоржо́вий. З огляду на це треба писати також йон (пор. йод) і т.д., йогурт, йол, йонійська школа, йох.

Написання початкової й виправдовується і тим, що в мовах, із яких запозичено відповідні слова, їх пишуть із початковим j (див. вище). Пор. ще орфографеми йог;йога (давньоіндійськ. yogi), йодль, йодлер (нім. Jodel, Jodler “жанр народних пісень у Альпах”) тощо. При цьому підкреслимо, що назву грецької літери ιιωτα і нині передаємо як йот, йота. Пор. також йод (гр. ιοδης). Звичайно, йо на місці грецької сполуки іо треба писати й у власних найменуваннях — богиня Йо, супутник Юпітера Йо (а не Іо), Йордан, Йоан (а не Іоан(н)), як Йосиф тощо.

Упорядкування потребує написання апострофа в словах іншомовного походження. За нині чинною орфографією пишемо: комп’ютер, інтерв’ю, Б’юкенен, П’яченца тощо, але бязь, бюджет, бюро, пюпітр, мюрид, фюзеляж, Барбюс, Вюртемберг, Мюллер. Така непослідовність іде ще від УП 28, хоча в мовленні українців, які засвоїли рідну мову з самого дитинства від родичів і які не є російсько-українськими білінгвами, принаймні після губних приголосних перед йотованими в словах другої групи виразно чуємо роздільну вимову звуків, а не м’які приголосні, тому ліпше писати їх з апострофом: б’язь, б’юджет, б’юргер, вестиб’юль, б’юро, бюст, п’юпітр, куп’юра, м’юрид, ф’юзеляж, Барб’юс, В’юртемберг, М’юллер, М’юнцер і т.ін.

Завдяки «Українському правописові» 1928 р. у нас наведено лад із правописом іи в іншомовних словах, закріпилося так зване правило дев’ятки”. Це був поступ в закріпленні літературної норми. Але правило різко відділило правопис власних іншомовних імен й загальних назв, запозичених із інших мов, в тому числі апелятивів, похідних від антропонімів, наприклад: Дізель винайшов дизель.

Не тільки після “дев’ятки”, але й після інших приголосних перед приголосними українці колись вимовляли звук и. Нині ставиться питання, чи не поширити б правило “дев’ятки” й на власні чужомовні найменування. Історична й частково сучасна практика дають для цього підстави. Наприклад, у І.Котляревського читаємо: Сю Сыцылію оставъ {Котляревский И. Виргилиева Энеида на малороссийский язык переложенная. — Харьков, 1842. — Ч. 2. — С. 37}, у Т.Шевченка: Шо Сынопомъ, Трапезонтом Галушки варило {Шевченко Т. Три літа / Автографи поезій 1843-1845 років. — К.,1966. - С. 84}, О, прекрасний Вихлієме! Отверзи врата Едема {Шевченко T. Повне зібрання творів: У 12 т. - Т. 3: Драматичні твори, повісті. — К., 1991. — С. 23}, у перекладі Святого Письма П.Куліша та І.Пулюя: Як же народивсь Ісус у Витлеємі Юдейському... прийшли мудрці зі сходу в Єрусалим; Ісyc... перейшов у Галилею; по всій Сирщині; з Єрусалиму; перейшов у Тирські та Суданські сторони; прийшли в Витфагию; Скажіть дочці Сионській; був Ісус у Витанії; передали його Понтийському Пилату; як виходив Він із Єрихону... син Тимеїв, Вартимей слїпий, сидїв над шляхом. І приходять на урочище Гетсиман {Святе Письмо Нового Завіту мовою руськоукраїнською / Пер. П.Куліша та І.Пулюя // Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою руськоукраїнською/ Пер. П.О.Куліша, І.С.Левіцького й І.Пулюя. — Відень, 1912. - С. 4-6, 18, 24, 30, 33, 47, 52}.

У сучасній конфесійній літературі немає послідовності у передаванні і іншомовних власних найменувань. Наприклад, у перекладі Святого Письма, який здійснив І.Огієнко, спостерігаємо тенденцію до написання біблійних топонімів за правилом “дев’ятки” наприклад: у Віфлеємі Юдейськім; увесь Єрусалим; втікай до Єгипту; із Галілеї; Горе тобі, Харазіне, горе тобі, Віфсаїдо..., в Тирі й Сидоні; в землю Генісаретську; Іcyc був у Віфанії; до місцевости, званої Гефсиманія {Біблія, або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена / Пер. І.Огієнка. — Б.м., 1990. -- С. 4, 5, 12, 22, 38}.

Перекладач Святого Письма о. І.Хоменко найчастіше вживав и відповідно до іншомовного і між приголосними. Він, наприклад, писав: Ісус народився у Вифлеємі Юдейськім; ввесь Єрусалим; втікай в Єгипет; прибув Ісус із Галилеї на Йордан; Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Витсаїдо! в Тирі й Сидоні; в землю генезаретську; Іcyc був у Витанії; місце, зване Гетсиманія {Новий Завіт //Святе Письмо Старого та Нового Завіту / Пов. пер., здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. — Рим, 1963. — С. 8—10, 20, 25, 41}.

Введення правила “дев’ятки” у сферу власних назв спростить наш правопис, але віддалить вимову голосного від вимови (і написання) в мові-джерелі запозичення. Щоправда вимова твердого приголосного перед и наблизила б нашу вимову до більшості чужих мов, звідки взято онім. Доцільно було б ще раз продискутувати про межі дії правила “дев’ятки”. У кожному разі в відомих біблійних назвах варто узаконити и на місці і незалежно від того, після якого приголосного він виступає: Вифанія (Витанія), Вифлеєм, Галилея, Гефсиман (Гетсиман), Єрусалим, Тир, Сидон і т. ін.

Варто наголосити на тому, що запозичені слова, вживані в конфесійній сфері (за небагатьма винятками — грецизми), ввійшли в українську мову дуже давно, добре адаптувалися до нашої фонетичної системи, тому на них не поширюється правило “дев’ятки”. У них між будь-якими приголосними природно писати и: акафист, алилуя, єпископ, єпитрахиль, каноник, литургія, митрополит, прокимен і т.д.

Досі не вщухає суперечка навколо того, що́ писати в запозичених словах на місці дифтонга, який у сучасній німецькій літературній мові позначається сполукою еі, але вимовляється як аі (тобто ай), адже в одних лексемах відповідно до еі пишемо ай (наприклад, поліцай із німецьк. Polizei “поліція”; в українській мові слово введено в парадигму іменників із суф. –ай (-яй). Шайба із німецьк. Scheibe), в інших (їх абсолютна більшість) —- ей (наприклад, крейда, пор. сучасне німецьке Kreide).

Такий стан зумовлений історично джерелами й шляхами запозичень. Німецькі слова (питомі й запозичені) українська мова спочатку засвоювала через польську мову, яка їх запозичувала прямо з німецької мови або через чеське посередництво {Пор.: Огиенко И. Иноземные элементы в русском языке: История проникновения заимствованных слов в русском языке. - К., 1915. - C.79}. Вони проникали і прямо від німецьких колоністів або від євреїв із мови ідиш. З XVIII ст. німецькі слова запозичувано здебільшого через російське посередництво на сході України, безпосередньо — на заході її.

У запозиченнях відбиваються фонетичні особливості різних говорів німецької мови. Варто зазначити, що й нині функціонують німецькі говори, в яких дифтонг еі реалізується як еі, äi {Жирмунский В.М. Немецкая диалектология. — М.; Л., 1956. — С. 219-220}, зокрема дифтонг еі звучить äі в австрійському варіанті німецької літературної мови, причому компонент а дуже відкритий голосний: mεin “мій” {Домашнев А.И. Современный немецкий язык в его национальных вариантах. — Л., 1983. — С. 124}. Існує думка, що вимова ей дифтонга еі в багатьох словах відбиває діалект німців Прибалтики {Пор.: Горбач О. Німецькі позичені слова в українській мові:

Доп. на міжнар. конф. у Києві, 1995. — С. 5 // Горбач О. Зібрані статті. •— 3б. VIII: Історія мови. Діялекгологія. Лексикологія. — Мюнхен, 1997. - С. 50}. Варто додати, що відповідно до німецького дифтонга ei у мові ідиш, яка склалася на ґрунті верхньонімецьких діалектів ei реалізується в формі ей: ейнс "eins", цвей "zwei" тощо.

Запозичення зі сполукою ей на місці німецького дифтонга еі фіксують староукраїнські тексти. Наприклад, у «Лексиконі» П.Беринди 1627 p. фіксуються блейвасъ “білило, блейвейс” (із старопольськ. blejwas, із нім. Bleiweiss) — ψіммvфъ: Блейвасъ, фарба є(ст) фарбовати лице; крейда (із старопол. kreida, з нім. Kreide, з ла-тинськ. creta) — мѣль: Вапно, и ты(ж) крейда... {Лексикон словенороський П.Беринди / Підгот. тексту і вступна стаття В.В.Німчука (фотомехан. перевидання тексту 1627 p.). — K., 1961.- С. 67, 241}, клейнот (з польськ. klejnot, із середньоверхньонімецьк. kleinôt > сучасне нім. Kleinod; пов’язане з klein “малий, дрібний”, у середньоверхньонім. також “чистий, гарний, витончений” {Етимологічний словник української мови.— К., 1985. — T. 2. — С. 457}) — Гривна: Клейнотъ, ланцухъ; Оувѧсло: Митра, ... клейнотъ... {Лексикон словенороський П.Беринди. — С. 28, 136}.

Нові запозичення з ей, що йшли через російську мову, фіксуються з початку XVIII ст.: praetoriani militesлейбгвардіа {Maximowicz J. Dictionarium latino-slavonum: 1718—1724 / Facsimile O.Horbatsch cura vi. — Romae, 1991. — Pars 2. — P. 1010}.

Гадаємо, що нині немає потреби фонетику давно запозичених німецьких слів із ей штучно підганяти під норму сучасної німецької літературної мови і писати лайбгвардія, лайтмотив, портвайн тощо замість лейбгвардія, портвейн і т.ін.

Не варто модифікувати й новіші слова німецького походження. У якій формі слово запозичене, в такій хай і функціонує: Гейне, Лейпціг, гнейс, едельвейс, клейстер, рейсфедер, штрейкбрехер тощо. Тим паче немає сенсу “перезвучувати” на лад сучасної німецької літературної мови імена етнічних євреїв: Ейнштейн, Куперштейн, Рубінштейн тощо.

Звичайно, не потрібно чіпати також слів із ей нідерландського (голландського) походження: рейс (нідерландськ. Reis {Фасмер М. Этимологический словарь русского языка / Пер. с нем. и доп. О.Н.Трубачева. — М., 1971. — T. 3.— С. 463}, пор. німецьк. Reise) та ін.

У запозиченнях із нинішньої німецької літературної мови відповідно до дифтонга еі доцільно писати ай.

Аналогічну справу маємо також із відповідником німецького дифтонга eu (äe), який у нинішній німецькій літературній мові звучить як ой. Низка слів німецького походження в нас має на місці eu українську звукосполуку ей, що відбиває запозичення з відповідного німецького діалектного середовища. Наприклад: крейцер «дрібна монета в Німеччині та Австро-Угорщині» (пор. нім. літерат. Kreuzer, від Kreuz «хрест»), фейєрверк (нім. Feuerwerk), фрейліна (нім. Fräulein), цейхга́уз (нім. Zeughaus; Zeig «зброя») тощо.

З паралельних форм варто поставити на перше місце ту, що ближча до сучасної німецької вимови: фройдизм і фрейдизм {Пор. фрейдизм, фройдизм у «Словнику іншомовних слів» за ред. О.С.Мельничука. - К., 1974. - С. 724, 725}, Фройд і Фрейд.

У чинному правописі в одних запозичених іншомовних словах на місці дифтонга au мови-донора або мови-посередника пишемо ав (автор), в інших — ау (аудиторія). Написання з ав відбивають природну вимову іншомовних дифтонгів au, адже в українській мові після голосних звук в набуває характеру нескладового у, який на письмі (за етимологічним принципом) позначаємо через в (у білоруській мові для позначення нескладового, нескладотворчого у існує спеціальний знак ў).

Навіть старослов’янські пам’ятки засвідчують авъ на місці латинського au, грецького aυ: авъгоустъ (лат. Augustus), авътономъ (Αυτόνομος) {Slovník jazyka staroslověnskěho. — Praha, 1966. — D. l. — S. 10} тощо. Аналогічні факти фіксують і пам’ятки української мови раннього періоду: августъ, авдияне (αυδιανοιav) . {Словарь древнерусского языка (XI—XIV вв.). / Глав. ред. Р.Н.Аванесов. — М., 1988. — T. l. — С. 72}.

Протягом XVI—XVIII ст. збільшується кількість іншомовних запозичень із сполукою ав відповідно до au у мові-джерелі: автентикъ “оригінал” (старопольськ. Аиtentyk < латин. autenthicum < грецьк. αυθεντικός) і похідні автентице, автентичне “правдиво, достовірно”, автентичний “справжній, достовірний”, авторъ (латин. auctor), aвшyc {Словник української мови XVI — першої пол. XVII ст. - Львів, 1994. — Вип. 1. — С. 70—71} (старопольськ. auszus із середньоверхньо-нім. ausschuss) “найгірший ґатунок”, авдиєнція (лат. audientia), авдиторъ (лат. auditor) “біскупський намісник”, авксилѣярний (лат. auxiliarius) “помічний”, авреа (лат. аиrеа “золота”) “блиск, світлість”, авреоля (лат. aureola) “ореол” та ін. {Історичний словник українського язика / Ред. Е.Тимченко. — Т. 1: А-Ж. - Харків; Київ, 1930. — С. 5-6}.

Згідно з живою вимовою нині доцільно писати в, а не у в початкових складах принаймні в запозиченнях із класичних мов, зокрема авдитор, авдиторія, авдієнція та ін. з латинським коренем aud-, вирівняти звукове обличчя деяких слів, наприклад, узаконити автизм замість аутизм, бо є автор, лавреат замість лауреат, бо є лавр, тільки інавгурація (без паралельного інаугурація), бо є авгур; фавна, фавністика замість фауна, фауністика, бо є фавн тощо.

Багатьох фахівців хвилює звукове оформлення терміна на позначення науки, що досліджує склад, будову, властивості, перетворення речовин, та похідних від нього номенів. Нині нормативною є форма хімія (від грец. χημεία, χνμεία), яка дала кілька похідних — хімічний, хіміотерапія, хімізація. Проте чимало дериватів мають у складі варіант хем- (лат. chemia): хемілюмінесценція, хемітрон, хемосинтез, хемотропізм та ін.

Варіант хім- пов’язаний із давньоукраїнською традицією. Як відомо, предком науки хімії була алхімія. Уже від середини XVII ст. наші пам’ятки фіксують слова: Роботу... алхимицкую (1631 p.) {Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Львів, 1994. — Вип. 1. — С. 99}, огнѣ·алхимицкіе (1646 p.) {Історичний словник українського язика. — Харків; Київ, 1930. - T. l. - С. 19}, alchimia алхимія; chimice, es алхїтїа; chimicus алхїмїста (1718 p.) {Maximowicz J. Dictionarium latino-slavonum. 1718—1724. — Romae, 1991. - P. l - P. 49, 176}.

У старовинних українських пам’ятках назва намагніченого тіла (гр. μάγνης, μάγνητος) виступає з е та и після приголосного нмагнитъ камень (XIII—XIV ст.) {Словарь древнерусского языка (XI—XIV вв.) / Глав. ред. Р.Н.Аванесов. - М., 1991. - T. 4. - С; 490}, Маґнесъ, маґнисъ: Каме(н) притѧгаючі(й) желѣзо до себе з(ъ)далека (1627 p.) {Беринда П. Зазнач. праця. — С. 221}, magnes, -tis магнитъ; magneticus магнитовий (1642 p.) {Славинецький Є. Зазнач. праця. — С. 261}, magnes магнитъ, magneticus магнитовый (1718p.) {Maximowicz J. Зазнач. праця. — С. 700}.

Нині нормативною є форма магніт, від якої утворено низку дериватів із елементом магніто-: магнітобіологія, магнітограма, магнітограф тощо. Однак ряд номенів за латинсько-західноєвропейським зразком містить елемент магнет-: магнетизм, магнето, магнетон, магнетохімія та ін.

Коли б у відповідних коренях зберігалася старожитня українська вимова, ми б сьогодні писали химія, магнит (пор. магнит {Желехівський Є., Недільський С. Малорусько-німецький словник. — Львів, 1886. — Т. 1—2. — С. 422}). Нинішні нормативні форми хімія, магніт усталилися щд впливом російської мови. У 1927-28 рр. була спроба кодифікувати вирівняні кореневі частини відповідних термінів із наближенням до загальноєвропейської практики: хемія, магнет (УП 29, с. 67). Однак ці форми були відкинуті після заборони орфографічних норм, що їх ухвалила Всеукраїнська правописна конференція.

Варто подумати, чи не вернутися до форм коренів хемія, магнет і уніфікувати за ними всі відповідні терміни.

Довгу й досить суперечливу історію в нас має практика передачі (читання) грецької букви θ.

У візантійський період греки свою літеру θ вимовляли як міжзубний приголосний звук. Його слов’яни сприймали то як т, то як ф. У найдавніших старословянських текстах на місці θ, напевне, читали т, бо в цих пам’ятках найчастіше на місці зазначеної літери проти етимології писали са́ме т: Тадеи, Тома, Варътоломѣи, Марта, Витания тощо. Випадки заміни θ через ф у старослов’янських пам’ятках надзвичайно рідкісні: Вифаниѩ {Соболевський А. Древний церковнославянский язык. Фонетика. – М., 1891. – С. 48; Вайан А. Руководство по старославянскому языку. – М., 1952. – С. 92}.

І в памятках української мови найдавнішої доби, хоч і не часто, зустрічаємо написання т на місці θ. У Ізборнику 1073 р. читаємо: иєротѣа (228), єлевтерию (с. 245), завтании (с. 190; грецьк. Σαβαχθανί). Проте частіше спостерігаємо заміну θ через ф: Анъфракъсъ (пор. антрацит) {Изборник Святослава 1073 г. — С. 152 зв. (стара пагінація — 21 зв.).}, єоуфими {Остромирово Евангелие 1056—1057 г. — 2-е фотолитогр. изд. — СПб.: Савинков, 1889. - С. 222, 282 зв.}. Заміна букви θ буквою ф і навпаки також свідчить про читання літери θ як ф: кь θилиписиомъ, сапьθвиръмь, видѣ сєраθима.. нъ и сєрафими видѧть. {Изборник Святослава 1073 г. - С. 90, 104, 142 зв.}У Супрасльському збірнику XI ст., переписаному, на нашу думку, в Києві, на місті θ фіксується навіть х в імені марθа: оть вьси мариѧ и мархы сєстры ѥи. {Супраълски или Ретков сборник: В 2 т. / Под ред. И.Заимова и М.Капалди. - София, 1983 - С. 313.}

На кінець ХШ ст. написання (вимова) ф на місці θ стало панівним. Наприклад, у Євсевієму Євангелії 1283 ρ. читаємо: ω(т)назарефа (31), але пор. назарьθь (30), матьфѣ (34 зв.), на землю, гєнисарєфьскоу (38 зв.), нафанаилъ (63 зв.), въ вифаньи (79 зв.), на соудищи нарицаѥмѣмь лифистратѣ (94), ω(т) аромафѣ (102 зв.), ѥлисавєфь (110), марфа, фєωдоры (110 зв.) тощо.

Варто зазначити, що одна з назв запашної смоли й куріння (кадіння) нею в оригінальних давньоруських текстах (і в поодиноких списках із старослов’янських) засвідчується у формі темьнъ, темиянъ, тьмьнъ списках XIV—XV ст. — теміянъ): тьмьнъ къ бõу {Изборник 1076 г. - С. 192}.(Ізборник 1076 p.); теміанъ   имени моемѫ приноситсѧ (“Слово” митрополита Іларіона серед. XI ст. — список XV ст.) {Молдован А. М. Слово о законе й благодати Илариона. - К., 1984. - С. 88.}, ражаеться теміянъ ладанъ (“Хоженье” ігумена Данила, поч. ХII ст., список XV ст.) {Житье и хоженье Данила Русьскыя земли игумена, 1106—1108;по древнейшему списку XV в. ... / Изд. И.Глазунова. — СПб., 1896. - С.7}, небсьныи тьмьнъ; тьминъмь испълниша (Успенський збірник XII— XIII ст.) {Успенский сборник ХІІ-ХIII вв. /Изд. подгот. О. А. Князевская, В. Г. Демьянов, М. В. Ляпон; Под ред. С. И. Коткова. - М., 1971. -С. 247, 437}, приносѧ ...темьнь блговоныи (Повість временних літ) {Полное собрание русских летописей. - Т. 1. - С. 214. Див. ще:Срезневский И.И. Зазнач. праця. - Т. 3. - С. 946, 947}. В Ізборнику 1073 ρ. - копії із старослов’янського манускрипту - фіксується міжрядкова глоса фиминъ до слова штѫритъ{Изборник Святослава 1073 года. - Факсимильное изд. - М., 1983. - С. 243 зв.}. Глоса, можливо, давня.

Непрямим свідченням того, що в мові ХІ-ХІІІ ст. θ вимовляли і як т, є гіперичні написання слова грецького походження на позначення “запашної речовини, пахощів, аромату” з θ, ф замість т (гр.

ρωμα, =ατος) ароматъ (ХІІ-ХIII ст.) {Апракос Мстислава Великого. - С. 40} і аромаθъ: кѫпиша аромаθы да помажють іс̃а (кінець XI - поч. XII ст.) {Успенский сборник XII - XIII вв. - С. 224}, оуготовавшѧ арамафы (Євсевієве Євангеліє 1283 ρ., арк. 103 зв.).

Форма слова з т зберігалася й у староукраїнській мові: ладану й темьяну κ цр/к/ви (грамота 1350 ρ.) {Южнорусские грамоти, собранные В.Розовым. -К., 1917. - Т. 1. - С. 8}.

Немає підстав, отже, категорично твердити, ніби слова типу катедра, Атон, Атанасій, Теодосій та ін. “з часів наших перших літописів на Русі ... писалися з літерою ф{Толочко П.П. Що або хто загрожує українській мові. — К., 1998. - С. 10}.

Тексти XI-XV ct., що відбивають антропоніми, носіями яких були українці, імена грецького походження здебільшого фіксують із ф (хв, п, х) відповідно до θ: Фалелей, Фалєлѣи (пор. гр. θαλλελαĩος), Федоръ, Федько, Феодоръ (пор. гρ.θεόδωρος), Федутъ (пор. гр. θεόδοτος), Тимофеєвич (пор. гр. Τιμόθεος), в іменах молдован — т відповідно до θ : Теодоръ та ін., Тома та ін., пор. і Тимофтій {Словник староукраїнської мови XIVXV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 497, 499, 500}. Лише зрідка фіксується т відповідно до θ :Томко {Словник староукраїнської мови XIVXV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 427, 428, 436} (демінутив від Тома “Хома”). Зустрічаються й назви з θ згідно з етимологією: θалелей, θедоръ, θедосеи, θеодосія, θеоктистъ тощо {Словник староукраїнської мови XIVXV ст. — К., 1978. — Т. 2. — С. 590, 591}.

У пізніших пам’ятках XVI—XVIII ст. також панівним є написання з ф (хв, х, п) та θ відповідно до θ: ω(т)ца Феωдосея (1569 ρ.), Федо(р) Со(л)та(н) (1571р.) {Волинські грамоти XVI ст. / Упоряд. В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. - К., 1995. - С. 82, 117}, Федора й Дамида (1583р.) {Актова книга житомирського міського уряду кінця XVI ст. / Підгот. до вид. М. К. Бойчук. - К., 1965. - С. 59}, Федко (1605 ρ.) {Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. (36. актових документів) / Підгот. до вид. В. В. Німчук та ін. - К., 1981. - С. 62} Тимофея; Ма(т)феєм, Феω^дора Козла, Фоми Сенюковича, Федуса й инши(х) (1665р.) {Лохвицька ратушна книга XVII ст. (3б. актових документів) / Підгот. О. М. Маштабей та ін. - К., 1986. - С. 37, 48, 51}, Афанасий Жураковскій; Феωдори... Ковалихи...; в Φβωοορα Рака (1710р.) {Ділова документація Гетьманщини XVIII ст. — К., 1992. - С. 263} тощо.

Імовірно, під впливом латинської (західноєвропейської) вимови θ (th) в українській мові активізується (бо пор. старовинне темьянъ) аналогічна вимова θ як т, що засвідчують пам’ятки від другої половини XVI ст. (щоправда, нечасто): возного... Томка Хомича; у Томаша пограблено (1584 ρ.) {Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст. - С. 91, 114}, Томаш (1595 ρ.){Актова книга Київського щдкоморського суду (1584—1644) / Підгот. до вид. Г. В. Боряк та ін. - К., 1991. - С. 77}, панною Τеωфилию з Хоцимира (1646р.){Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. — С. 243}, анатеме их предавши (1596 ρ.) (гр.

νάθεμα “прокляття”), атенчикъ “мешканець Афін” (XVI, XVII ст.), атеизмъ, атеиста (XVI ст.) {Історичний словник українського язика. - Т. 1. — С. 21, 41}, атеизмъ (1599р.), атеиста (1599р.), атеистъ (1597, 1599 p.), анатема (1613) {Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. — Вип. 1 - Львів, 1994. - С. 103}.

У XVII ст. й пізніше під впливом навчальних закладів, де панувала латинська мова, в Україні ще більше поширюється т паралельно із θ, ф у словах грецького походження. Звичайно, не обійшлося без польського посередництва. Навіть у “Лексиконі” (1627 ρ.) Π.Беринди, який добре знав грецьку мову й дотримувався етимологічних написань, читаємо: Єлісавеθъ, т [тобто Єлісаветъ], Калістенъ, θ [тобто Калісθенъ], Назареθъ, т [тобто Назаретъ], Филисθ

ѣи, те [тобто Филистей] {Беринда П. Лексіконъ... - С. 204, 214, 224, 238}.

Варто звернути увагу на те, що відповідно до θ грецької мови в українській маємо т у слові нафта (гр. νάφθα)Нафта, θ [тобто нафθа]: Смола алой, в(ъ) котро(й) и воскъ, и смерд

ѧчій камень (1627 ρ.) {Беринда П. Лексіконъ... - С. 224}.

Напевне, конкуренція типових старих форм із ф та поширення їх варіантів із т спричинила появу контамінованих форм із фт. Такі форми у вигляді θт, фт фіксуються вже в XV ст.: а хто оучне(т) оустоупатися и пакостити... анаθтема и маранаθта (1481 p.{Словник староукраїнської мови XIV-XV ст. Т. 1. - С. 74, 575}; гр. μαραναθα̃ із гебрейської мови), не было под анафтемою (1591 ρ.){Словник української мови XVI — першої половини XVII ст. -Вип. 1. - С. 103}.

І.Огієнко твердить, що написання фт замість θ “знаходимо часто у наших письменників XVI—XVII віку”, а про поширеність вимови θ як фт свідчать Полтавські акти 1666—1667 р., де нерідко замість вторий (-ый) писано форий: форий св

ѣдок; перве такъ и пофоре твердилъ{Огієнко І. Нариси з історії української мови: Система українського правопису; Популяр.-наук. курс з іст. освітленням. — Варшава, 1927. - С. 178}. Форми з хвт, фт набули в деяких районах України значного поширення. О. Павловський (1818 ρ.) підкреслював, що в українській мові θ вимовляється як потрійна буква хвт, напр.: Саваохвтъ, рыхвтма, хвтеологія, Хвтеодоръ{Павловський А. Грамматика малороссийского наречия...— СПб., 1818. - С. 3}. П. Білецький-Носенко зауважив, що літеру θ малоруські каліграфи називали фтита і вимовляли як фт: ФтомаФтома, Матθей - Матфтей, θеологія-фтеологія; ариθметикаарифтметика{Білецький-Носенко Π. Словник української мови / Підгот. до вид. В. В. Німчук. - К., 1966. - С. 416}тощо.

Та під впливом школи на українських землях, що були в складі Росії, закріпилися форми з ф (як і в російській мові): арифметика, ефір, міф і под. На теренах, що перебували в складі Австро-Угорщини, закріпилися форми з т: аритметика, анатема, етер, міт тощо{Желихівський Є., Недільський С. Зазнач. праця. - С. 4, 5, 215}.

Із старовинною вимовою хт залишилися в розмовній мові слова анахтема “анафема”, анахтемський “проклятий, жахливий”{Словник української мови. - К., 1970. - Т. 1. - С. 43, 44} (пор. діал. закарпат. наўхтема на маранафтÿ дин’ “назавжди”, давнє маранаθта). Форми із фт на місці θ нині побутують, зокрема, в закарпатських говірках: кафтизма “кафизма”, Голгофта “Голгофа”, Саваофт “Саваоф”, фтита “фіта”.

Ще на початку нашого століття на Полтавщині відзначали такі фонетичні варіанти імен із хт відповідно до ф, т : Ахтанасій, Охтанас, Мехтодій, Хтадей, Хтодора, Хтодос, Хтодось, Хтодот та ін.{Словарь української мови / За ред. Б. Грінченка. - К., 1909. - T. IV.- C. - 549, 558, 562} У народному українському середовищі різних територій поширені імена із т на місці θ: Єротей, Марта, Методій, Тадей, Танас-Опанас, Текла //, Теофан-Теохван, Техван, Тодір, Тодора, Тодос-Тодось, Тодоска-Тодося, Тома-Томко та ін.{Словарь української мови / За ред. Б. Грінченка. - К., 1909. - T. IV. - С. 552, 555, 556, 561}

Протягом XVII-XX ст. в українську літературну мову ввійшло багато слів грецького походження в латинському звуковому оформленні з т (лат. th) безпосередньо з латинської або через посередництво інших мов. Наприклад, назва библиотека (библеотека, библіотека) фіксується з кінця XVI ст. {Словник української мови XVI - першої пол. XVII ст. - Вип. 2. - Львів, 1994. - С. 82, 83} (пор. староросійське вивлеофика{Словарь русского языка XI-XVII вв. - Вып. 2. - Μ., 1975. - С. 171}) тільки з т.

Розмаїття приголосних (ф, т, фт, хт) відповідно до θ у словах грецького походження намагалися усунути укладачі правопису 1927 ρ., сформулювавши правило на користь т, яке зближувало українську орфографію із загальноєвропейською: “Грецьке θ (th) передаємо через т (а не через ф): не тільки театр, теологія, бібліотека..., але й патос, етер, катедра, міт, ортографія, аритметика, дитирамб, логаритм, етіопський, Пітагор,Атени, Корінт, Методій і т. ін.” (УП 28, с. 64).

У 1933 ρ. це правило ліквідоване: “В іншомовних словах пишеться ф (а не хв): факт... Так само пишеться: міф, орфографія, кафедра, логарифм, ефір, пафос при ортопедія, ортодокс, театр, теорія...” (УП 33, с. 60).

Проте т на місці θ (th) в українській мові досить глибоко вкоренилося, адже в орфографічних кодексах 1918—1921 рр. було правило, за яким “у словах недавно або не дуже давно взятих чуже θ, th на письмі передаємо через т (не через ф): катедра, Атени, ортографія, міт (міф), анатома, апотегма, Бористен, логаритм, аритметика, пафос, Пітагор, етер та ін.”{Шумлянський Ф. Найголовніші правила українського правопису Української академії наук видання 1921 року (Розвідка) // Записки Херсонського інституту народної освіти ім. Н.К.Крупської. – Ч. II. 1926 р. – Херсон, 1927. – С. 8, 11. — С. 28, 29}. Наприклад, М. Зеров писав і римував: Храм Артеміди, перший партеніт. Літа минають, не минає міт (1927 ρ.); ... дивують світ. Тут і Тичина ... животворив душею давній міт (1923 ρ.); ... шепіт віт — і людська творчість підіймає міт... (1931 ρ.); книга Рут (1932 ρ.); Тесей (1921 ρ.){Зеров М. Твори: В 2 т. - K., 1990. - T. l. - C.23, 28, 41, 44, 58}. Письменники в еміграції та народжені в діаспорі також використовують старе правило. Нині широко відомий роман І. Багряного з назвою “Сад Гетсиманський.

Послідовно т відповідно до θ (th) вживають декотрі церковні діячі: Іcyc був у Витанії, місце, зване Гетсиманія; місце, що зветься Голгота{Святе Письмо... Новий Завіт. - С. 40, 41, 43} та ін., свят Господь Саваот{Прийдіте поклонімся: молитовник. — 2-е вид., скороч. — Львів, 1994. - С. 338}.

Беручи до уваги історичну і сучасну орфографічну практику та перспективи контактів із західноєвропейськими мовами, варто, на нашу думку, узаконити паралельне вживання відповідних слів із ф і т: логарифмлогаритм, міфміт, ГефсиманіяГетсиманія і т. д. Ідеться, звичайно, про назви, які походять із грецької мови або запозичені через її посередництво і мають у звуковому складі θ (а не про заміну всякого іншомовного ф на т, зокрема в антропонімах Фрідріх, Фауст, Фаберже{Толочко П. П. Що або хто загрожує українській мові. – К., 1998. - С. 10}).

Дехто бажав би повернутися до правила 1928 ρ. про вживання твердого і м’якого л у запозичених словах.

Вважаємо, що “ляльолюкання” треба рішуче відкинути, бо палатальність чи непалатальність L в неслов’янських європейських мовах, що користуються латинською графікою, не має фонологічного значення, в них не розрізняються два L (л). Слова писати по-українськи треба так, як їх засвоєно більшістю українців — ла, ло, лу або ля, льо, лю, тобто зберегти нині чинну норму.

Також немає сенсу переглядати категорію роду у словах іншомовного походження, через те що вона вже в структурі нашої мови не грає кардинальної ролі.

У публікованому проекті найновішої редакції “Українського правопису” через недогляд не зазначено, як транскрибувати старослов’янські (церковнослов’янські) тексти української редакції, давньо- і староукраїнські оригінальні та перекладні пам’ятки, новоукраїнські твори, писані етимологічним правописом. В орфографічному кодексі необхідно сказати принаймні те, що при цитуванні названих вище текстів на місці букви ы пишемо сучасну и (сын — син, мыломило); на місці букви и між приголосними і після приголосної в кінці слова ·— нинішню и (присни — присно, миломило, приидиприйди), на початку слова і перед йотованими голосними — і (имѧім’я, євангєлиєєвангеліє); на місці букви е (є) між приголосними і після приголосної в кінці слова — е (нєбєсанебеса, братєбрате), на початку слова та після голосної - є (єгоєго, житиє ·— житіє); на місці букви ѣ усередині й кінці слова — і (лѣто — літо), на початку слова й після голосної — ї (ѣwwЇсти, ѣeis — єї, нашѣ — наші).

Отже, зміни в орфографічному кодексі запропоновано не кардинальні. В основному - це уточнення правил, зменшення кількості винятків. Повернення до норм 1928 року власне в орфографії немає: пропозиції торкаються двох флексій — у родовому відмінку третьої і четвертої відмін, причому в останній вирівнюється парадигма, усувається виняток. Лише поодинокі елементи правопису іншомовних слів повертають нас до правопису, прийнятого Всеукраїнською правописною конференцією. Щодо правопису літер г і ґ в іншомовних словах можливе повернення до норм 1919р. (1921 p.) як чітких і прийнятих для всіх українців.

Слушною є думка академіка Ю. Шевельова (її він не раз висловлював), що “не мета правопису воювати з мовою і накидати ій те, що їй уже чуже”, а “формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису”{Літературна Україна. - 1999. - № 13/14. - 1 квіт. - С. 10}. Однак цей принцип нині треба застосовувати обережно, бо інакше можна узаконити все, що з’явилося в ній унаслідок “суржикізації” мовлення значної частини населення України.

Вважаємо, що, виходячи з нинішнього стану лінгвосистеми, беручи до уваги шляхи її формування, враховуючи сучасні тенденції в розвитку та змагання в правописі, фахівці мають право не тільки спрощувати й уточнювати правила орфографії, а й надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань було несправедливо й примусово відтіснено на другий план чи на периферію спілкування або й зовсім заборонено. І це не є війною з мовою, а плеканням її неповторності й багатства.

Група науковців, у яку ввійшли працівники Інституту української мови НАНУ (чл.-кор. НАНУ, д.ф.н. В. В. Німчук, чл.-кор. НАНУ, д.ф.н. І. P. Вихованець, д.ф.н. К. Г. Городенська, к.ф.н. С. t. Головащук), Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАНУ (чл.-кор. НАНУ, д.ф.н. Г. П. Півторак, д.ф.н. В. В. Жайворонок, д.ф.н. Н. Ф. Клименко), викладачі київських вузів (чл.-кор. АПН, д.ф.н. А. П. Грищенко, д.ф.н. О. Д. Пономарів, д.ф.н. H. І. Тоцька), скрупульозно вивчила матеріали засідань Національної правописної комісії при Кабінеті Міністрів України, ще раз повернулася до дискусійних питань нашої орфографії і запропонувала проект найновішої редакції “Українського правопису”, який винесено на обговорення широкого кола лінгвістів, літературознавців, письменників, освітян, редакторів друкованого слова, усіх, хто цікавиться нашою мовою, вболіває за її нинішній стан, турбується про майбутнє.

Члени групи прагнули вдосконалити не тільки правила орфографії, але й сам текст правописного кодексу.

Сподіваємося, що найголовніші зміни в українській орфографії нам удалося науково обґрунтувати і що громадськість сприйме їх із розумінням.

Дбаючи про орфографію, дбаємо про глибинні елементи нашої культури. Через правопис охороняємо неповторність звучання української мови, зміцнюємо її оригінальну структуру.

Мова — живий організм, система якого перебуває в постійному русі, тому ніякий правописний кодекс не може охопити всього того, що в ній наявне. Потрібно постійно враховувати нове в нашій мові, уточнювати, а може, й змінювати поодинокі елементи орфографії. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне утворити в системі Національної академії наук України, на базі Інституту української мови, постійну Правописну комісію. Як відомо, така комісія існувала на початковому етапі функціонування НАН України.