Юрій Бадзьо, "Літературна Україна", № 8 (4905), 2000.

У справі удосконалення правопису - відповідно до набутого досвіду і щоб усунути минулі спотворення та уникнути нових деформацій - ми переживаємо такий самий стан, як і в сфері реформування економіки, політичного устрою, життєвого ладу загалом: стан невизначеності, хаосу, нерішучості, браку політичної волі і дисциплінованості. Особливо дисциплінованості. Ситуація загрожує вийти за психологічні рамки перехідного періоду і самій стати нормою. Мовознавці (як і політики у своїй царині), остерігаючись невдоволення "народу", не впливають належно на обставини, а зацікавлена громадськість, розхристана свободою самовираження, ніяк не дійде згоди: писати "В'ячеслав" з апострофом чи без апострофа? Хоча, здавалось би, ніякої проблеми - ні лінгвістичної, ні культурно-політичної - тут немає: просто діє інерція імпульсивного індивідуального реагування (мотив самоствердження - як .наслідок психологічного комплексу неповноцінності). Так вийшло і з літерою "ґ" точніше, звуком, позначуваним нею. Зняття політичної заборони з цього мовного знака зробило відповідний звук дуже модним. Зусиллями частини української інтелігенції почалося активне звуження сфери вжитку звука "г", одного з найхарактерніших та, самобутніх в українській мові, - витіснення його зі слів запозичених, але давно зукраїнізованих і широко вживаних: газета, інтелігенція, генерал, аргумент і багато інших. Один "ґеґіст" (кандидат філологічних наук) склав навіть список слів із відновлюваним "ґ" - їх вийшло цілих 1750! Практично та фактично, тобто в контексті актуальному і походження та становлення нашої мови, зазначена тенденція не що інше, як новітня потужна хвиля русифікації українців (на цей раз - із власної, нерозумної, волі). Адже опозиція "г"- "ґ"- одне з визначальних російсько-українських розрізнень, і підґрунтя в нього генетичне. Праслов'янська мова немала звука "г" на його шляху українці й росіяни розійшлися із самого початку. Нині ж ця норма українського мовлення відчутно розхитується, навіть стосовно питомих наших слів: з екрана телевізора (з уст ведучого!) можна почути "заґроза", "ґідність", "ґість"...

Перефразовуючи назву відомої сгатті Б.Антоненка-Давидовича '(1969 р.), хочеться сказати: туга від звука "ґ"... Проект нової редакції Правопису доцільно впорядковує вживання в нашій мові звуків "г" і "ґ". А втім, варто погодитися з думкою професора В.Німчука, що "відповідно до "g" та "h" мови-джерела треба вживати "г" чи "ґ" також у топонімах (Копенгаґен, Ґватемала, Гамбурґ, Гаваї)..."

Велике свавілля запанувало в написанні іншомовних власних назв: Криштоф Волинський - Волінські, Воліньскі, Волинскі; Павєл Басінскій, Пьотр Родовіч, Ґьоте, місто Копєйськ і т.ін.

Отже, висновок перший: у незалежній Україні, в умовах політичної свободи мовна практика стала хаотичною, чинний український правопис де-факто утратив статус законодавчої норми. Ситуація негативно впливає на культурну та політичну консолідацію суспільства. Вихід із такого становища самоочевидний: прийняття нового, реформованого, правопису і забезпечення, авторитетом державної влади, неухильного дотримання його.

На повідомлення, що 15 лютого Національна правописна комісія має затвердити зміни до нашого правопису, певна частина публіки зреагувала бурхливо - у стилі більшовицької ідеологічної кампанії проти "ворогів народу". Без перебільшення. Академік П.Толочко, віце-президент НАН України, лякаючи громадськість розколом суспільства (наче воно ще не поколоте до самих глибин!), обзиває своїх академічних колег-мовознавців, які підготували проект нової редакції правопису, "малахольними прохфесорами" і пропонує для них... "гамівну сорочку"(?!). Кандидат філологічних наук Антоніна Матвієнко називає рекомендації проекту "правописною фантасмагорією". Культурно-національну сутність "дискусії" висвітлив автор публікації "Гавканням біди не замаскувати" (під рубрикою "Чию мову нам нав'язують") у г. "Комуніст" (18.01.2001) - його "турбота" про українську мову та культуру виразно відтворила атмосферу сталінських погромів: "українське панство", "люте панське гавкання", "гітлерівський колаборант", "волинський Геббельс", мовна традиція діаспори - "тих, хто або ж узагалі ніколи не ступав на цю землю, або ж вимушений був тікати з неї від народного гніву" і т.ін.; автор обурюється тими співвітчизниками, хто вважає російську літературу іноземною (тобто не "другою рідною"?), віддаляється від "соціалізму" та "слов'янського братерства"...

Висновок другий: реформування правопису - проблема передусім політична, так до неї і треба ставитися: чия воля переможе. Дехто з українців! заперечує правописні нововведення з психологічних мотивів - консервативність сприйняття та афект самозахисту жертв денаціоналізації: нагадування про українськість насторожує і дратує їх. Але не це створює суспільно-культурну колізію в країні. Ґвалт проти реформування Правопису зчинили передусім ті, кому наша мова чужа й небажана.

По-третє, правда й те, що справу не підготовлено належно: не відбулося спокійної, зацікавленої дискусії в науковому середовищі, критеріїв змін не окреслено виразно, не обґрунтовано доцільність нововведень перед ширшою громадськістю. Через те у сприйнятті проблеми й панує ірраціоналізм, упередженість.

Справді, чому в декого викликає спротив пропозиція уніфікувати вживання апострофа? Роздільність вимови я, ю, е, ї та попереднього твердого приголосного у відповідній позиції - тверда й послідовна норма природного українського мовлення.

Проте старий правопис (хоч наша орфографія історично ґрунтується на фонетичному принципі) цю норму фіксував половинчасто: п'ять, п'ята, м'ясо, але (російські прізвища) Пятаков, Мясков; б'ю, але (іншомовні слова) бюджет, бюрократ, бюро... Ясно, що тут діяв критерій не лінгвістичний чи національно-культурний, а зовнішньополітичний. Цілком логічно, що новий правопис залишається в межах суто наукового підходу. Хоча й не уникає непорозумінь. У примітках застережено написання без апострофа ряду слів, "коли я, ю означають сполучення пом'якшеного приголосного з а, у": на моє сприйняття, "Виспянський" (аналогічно до "свята"), "Рюмін", "Крюково", "Рязань" відповідають цьому застереженню (більше того, українська вимова тут настільки однозначна, що воно й не потрібне: як можна чи кому спаде на гадку вимовити роздільно "рю" у слові "Крюково"?), але в решті прикладів це застереження грубо суперечить нашій артикуляційній нормі: "Бядуля", "Вяземський", "Пясецький", "Вязьма", "Вятка", "Кяхта", "Хярма" - "природний" українець вимовить ці слова тільки роздільно, тобто писати їх треба з апострофом.

Нововведення фонетичного характеру стосуються головно фундаментальних особливостей нашої мови, самої природи її артикуляційної бази, яка працює, на відміну, скажімо, від російської мови, ненапружено, відкрито, широко. Це особливість південних мов, що сформувалися в умовах теплого клімату. Звідси - наше "г", "и", роздільна вимова, позначувана апострофом, співвідношення м'якості-твердості приголосних тощо. Тому написання - типу "инший", "иржа", "радости", "соли", "любови", "імени" і т.ін. цілком відповідають природі, духові української мови. І традиціям нашого мовлення та написання, причому на різних землях української етнічної території (наприклад, "радости", "соли" говорять і в Закарпатті, і на Полтавщині). Отже, справа тут стосується не тільки правописної проблеми, а й самої національної історії народу, його глибокої етнічної єдності.

У контексті зазначеної особливості, тобто як обґрунтовану пропозицію, треба сприймати і написання типу "Юда", "Йоан", "Йов" (див. відповідні пункти проекту), поширення правила "дев'ятки" на деякі (відбирає жива практика) іншомовні власні назви ("Аристотель", "Сиракузи", "Цецилія" і т.д.), відмову від "ляльолюкання", як каже професор В.Німчук. Але саме з цього принципового погляду виникають сумніви щодо форм "геніяльний", "соціялізм", "проєкт" тощо: чи вони не "стискують" наших артикуляційних органів? Пропозиція стосовно написання з "ія" суперечить тенденції до ствердіння вимови в окремих позиціях, наприклад, форми "народна", "природна" явно взяли гору над їхнім, донедавна звичним, м'яким варіантом - з кінцевим "ня". За логікою запропонованого критерію обґрунтовувати "проєкт" "об'єктом" чи "суб'єктом" не можна, бо в другому випадку напруженість вимови знімається роздільністю звуків (графічно - апостроф).

Опозиція "м'якість-твердість" визначальна для української фонетики. На жаль, у новій редакції правопису тут трапляється не лише такий недогляд, як щойно зазначений, а й грубе нехтування самою природою нашої мови. Маю на увазі узаконення цілковито чужої для нас російської вимови російських прізвищ та географічних назв: Звєрєв, Алексєєв, Андрєєв, Maтвєєв, Тимофєєв, Бєлінський, Мєстечкін, Пєшковський, Бєлорєцьк (спробуйте вимовити!), Прєсня, Благовєщенськ тощо. Українська мова не знає звукосполучення "вє", "бє", "сє", "фє", "мє", "пє", "лє", "рє" (пор. "Рєпін" і "репаний"), "дє" - не випадково в літературі і раніше, і тепер часто можна зустріти натуральне українське написання: "Козирев", "Писарев", "Андреєв", "Белінський", "Матвеєв", "Пресня" і т.д. Якщо до деяких форм (через тривалий і панівний російськомовний вплив) треба звикнути ("Лесков", "Столетов", "Твердохлебов", то решта звучань цілком природна, "непомітна":

крім наведених вище, "Пешковський", "Белорецьк", "Тимофеєв", "Наседкін", "Благовещенськ", "Белово". Посилання мовознавців на етимологічне "" у цьому місці -не аргумент, бо це підхід етимологічний, а не фонетичний, крім того, в нашій мові "" дало "і".У випадку з "ле" замість "лє" можна "захиститися" тим, що в українській літературній мові "л" напівм'яке, отже, наближене певною мірою до російського звучання.

Нав'язує нам проект російську вимову і при відтворенні російських прізвищ з "ё": Алфёров - Алфьоров (замість природного "Алфйоров"), Семёркин - Сімьоркін (замість "Семйоркін"). Адже по-українському ці слова звучать так само, як узаконені "Воробйов" і "Соловйов" (рос. "Воробьев", "Соловьев" а не як "Будьонний", "Верьовкін", "Тьоркін" і подібні, де справді маємо сполучення м'якого приголосного з "о". За аналогією до узвичаєних "Воробйов", "Соловйов" і відповідно до звучання в оригіналі треба вимовляти й писати "Артьомов", "Семйонов", "Фйодоров", а не "Артемов" "Семенов", "Федоров", як пропонує проект, без потреби українізуючи ці прізвища.

Дивно, що на 10-му році державної незалежності країни українські мовознавці у ставленні до іншомовних запозичень усе ще дотримуються імперської традиції- об'єкт застосування правил ділять на три частини: "іншомовну", "слов'янську" і "російську". Тобто стосовно російської мови,- нехтуючи закономірностями українського мовлення, визначають окремі норми - "братерські". Пишемо (так і проект установлює) "Белград", але те саме російське - "Бєлгород", "слов'янські" "Белич", "Речиця" -рос. "Бєлий", "Тихорецьк", болгарське ім'я "Вера" - рос. "Вєра" польське "Мйодович" - рос. "Сімьоркін" (замість такого самого "мйо" - якщо по-українському вимовляти).

Одна з центральних проблем розвитку національної мови - звукове та графічне оформлення іншомовних запозичень і власних назв. У нашій не впорядкованій нині мовній практиці переважає схильність до якнайточнішого відтворення чужомовного звучання. Загалом принцип правильний (згадаймо кумедну ситуацію з "Ґор" і "Гор"), але він стає руйнівним, якщо застосовувати його механічно, адже це означало б, що ми прагнемо перенести на український мовний ґрунт фонетику всіх тих мов, з якими стикаємось, тобто знищити власну як самобутню, історично посталу звукову систему. У наших "офіційних" правописних стосунках, із російською мовою в ряді суттєвих випадків так і виходить. За новим правописом, як ми бачили, також. Хоча стосовно інших мов проект загалом керується правильною, аксіоматичною нормою: використовувати іншомовні слова за законами власної фонетики, зважаючи при цьому на традиції та конкретні лексичні ситуації. Тому пишемо "Ґете", "Беме" "Шредер", "М'юнхен" (відповідних звуків німецької мови - "ö", "ü" - наша не знає, "Шрьодер", "Ґьоте" не меншою мірою віддалені від оригіналу, ніж нормативні "Шредер" "Ґете"), "Відень" не перетворюємо, на "Він" чи "Віін" (нім. "Wien" звідси рос. "Вена") і зберігаємо традиційні "Генуя" (оригінал усе одно віддалений: Genova), "хобі", "хол" (зокрема, щоб розрізнялось "хол" і "гол", а чому б не ввести ближчий до оригіналу "гокей"?).

Німецькі дифтонги "ei", "eu" не створюють ніяких труднощів для їх українського відтворення: "ай", "ой" - де й наші звуки. Тому, для прикладу, умить стало нормою написання "дойче цайтунґ" замість учорашнього, під тиском російської традиції, "дейче цейтунг". Але деякі давніші запозичення настільки одомашнилися в нас, що їхній оновлений, відповідно до оригіналу, варіант сприймається, як зовсім нове слово (скажімо, "лейтенант" і "лойтнант"). Проект правопису, цілком справедливо, у таких випадках не пропонує відступати від традиції. Проте він не має рації, коли поширює такий підхід на власні назви: по-перше, тому, що, це власні назви, і власникові імені-прізвища завжди приємніше чути їх автентичне звучання; по-друге, нові форми не затемнюють адекватного сприйняття реалій, та й коло їх споживачів специфічне,- освічене; по-третє, масовим стало використання нових форм: Гайне, Айнштайн, Фройд, Фоєрбах... Якщо сприймати неупереджено, нормальними стають і "Лайпціг" (думаю, таки не "Ляйпціг"), "Райн", "Швайцарія" і под. Справа вчених - дослідити, чи існують тут обґрунтовані винятки з правила.

Засвоєння українською мовою грецького звука "фіта" (у латинському написанні - th) і на письмі, і в живому мовленні історично "густо" двоваріантне - "т" і "ф". Автори проекту повелися розумно, узаконивши паралельні форми відповідних слів: ефір - етер, кафедра - катедра, міф - міт... Політично буде дуже показовим, якщо Правописна комісія зважить на зубоскальство недоброзичливців і забракує "етер", "катедру", "міт"...

Ряд нововведень правопису стосується спрощення норм у напрямку їх уніфікації. Здавалось би, це зручно всім, справа суто технічна, і мовознавцям тут би й не слід радитися з громадськістю. Одначе стихія упередженості до українських ініціатив у нашому "інтернаціоналізованому" суспільстві така могутня, що й на цьому плацдармі розгортаються баталії. Дехто почувається скривдженим за "пів літра" (певне, спрацьовує зорове враження: від "літра" трохи таки забрано - відпито?), іншому здається, що "пауза" і "павза" вимовляються по-різному, третьому чомусь шкода зайвого "й" у слові "фе(й)єрверк"... Мабуть, справа тут - в упередженості сприйняття і недостатній просвітній роботі морознавців: якщо звичне й узаконене "лавр", то немає ніяких розумних підстав писати його інакше у похідному слові - "лауреат". Так само - "автограф" і "аутекологія". "Інаугурацію" ще радянський словник 1974 р. подає у двох варіантах - з "в" (на першому місці!) та "у".

Роблячи винятки з цього спрощуваного правила, автори проекту посилаються на традицію. Проте, як видно з прикладів, річ не тільки в традиції. "Лау́ра" (наголос!) - це не "Лавра", "Па́уелл" не треба перетворювати на "Павелл" (практично - русифікувати), подібно - і "Пауль", "Фауст" і "Штраус" розріджують накопичення приголосних, "облагорожуючи" звучання; "ноу-хау" віддаляючись від поширених українських звукосполучень, утверджують статус слова як повноцінної лексеми, щось близьке відчувається у словах "джоуль" і "клоун". А от стосовно "Джорджтаун", "Каунас", "Краузе" предметний аргумент не проглядається, і їх би можна писати за загальним правилом - з "ав".

Отже, керуючись фундаментальним критерієм - не руйнувати власної фонетичної системи і не спотворювати власних назв інших народів, треба остерігатися механічного застосування принципу спрощення та уніфікації. Чи варто, в ім'я універсалізації правила "дев'ятки" відмовитися від звичного вже й адекватного щодо мови-джерела "Ґрімм", "Дідро", "Шіллер", якщо звуко- й буквосполучення "рі", "ді", "ші" нормативні для нашої мови? Тим паче що власні іншомовні назви засвоюються освіченим сприйняттям (через освіту), отже, і не мали б створювати труднощів при написанні. Очевидно, існують якісь складніші закономірності, буття мови, тож обов'язок учених - досліджувати їх і доносити до свідомості мовців. А тим часом створюється враження, що мовознавці інколи самі не усвідомлюють логіку нововведень. Проект пропонує "Ігорьович" - а чому тоді "Ігореві", а не "Ігорьові"? А "царевич"? (у пресі це запитання вже ставилося). "Ігорьович" - і поруч "Іване́ві" від прізвища "Іваньо", яке (як і моє) у давальному відмінку в живому закарпатському мовленні існує тільки у формі "Іваньові" ("Бадзьові"). Так ("Іваньові" поруч із штучним "Іваню") фіксує і чинний нині правопис. Очевидно, у цьому випадку справу вирішує наголос.

Подвоєння приголосних звичне в українській мові, для загальних назв іншомовного походження тут немає чіткого, однозначного критерію, тому не варто скорочувати список подвоєння, коли нововведення сприймається як кумедне: "нето", "бруто", "тона", "дона", "піца" тощо. По-перше, універсалізації правила все одно немає, по-друге, нові форми створюють інший, небажаний, контекст, скажімо: "нето" - згадуємо "інородне" російське "нэту", "тона" - неправильний родовий відмінок від "тон"?; "дона", "мадона" виразно понижують образ і т.ін.

Відмінювання чи невідмінювання іменників "бюро", "депо", "кіно", "метро", "ситро" - не вельми принципове для нашої мови, але в живому мовленні таки наростає тенденція до українізації цього слововжитку ("ситро", наприклад, переважно відмінюється), та й прецедент уже маємо - зі словом "пальто". Отже, пропозицію проекту можна б і прийняти.

Підтримувана й теперішнім проектом правопису традиція передавати імена росіян і білорусів їх українськими відповідниками створює штучні проблеми для перекладачів і науковців: у російськомовному тексті ім'я невідомої особи позначено ініціалом, скажімо, "А" - що це, "Олександр" чи "Андрій"? Та проблема ще серйозніша. Повільно, але йде й наростатиме (якщо не захочемо стати остаточно переможеними) процес нашого національного самоусвідомлення й психологічного оздоровлення, практично - самовизначення стосовно росіян. Опозиція "ми - вони" захоплюватиме і сферу імен, вона вже діє, звернімо увагу - з російського боку також! Нам ставатиме дедалі дивніше, що в Росії був "наш" цар - "Микола"! Що румунський "Андрей" - добре, а такий самий російський - погано. Росіяни сприйматимуть так само: нинішня їхня тенденція - не перетворювати нашого "Миколу" на свого "Николая".

Цю природну й перспективну тенденцію повинен підтримати і наш реформований правопис (проблему варто би виділити для окремої, конкретнішої розмови).

Пропозиції до правописних змін справді делікатні, як кажуть їхні автори. Проте український вольовий чинник і на цей раз виявився заслабким, щоб не спасувати перед тими, хто сприйняв ініціативу не як проблему, яку треба тверезо обміркувати, а як нагоду знову нагадати, хто в нашому домі хазяїн. Спочатку з відповідальних уст прозвучала абсурдна заява проте, що років десять діятимуть два правописи, старий і новий (тобто пануватиме сьогоднішній безлад!), а потім влада відмовилася навіть від запланованого засідання Правописної комісії. Хоча напрошувався інший варіант, більш гідний чи й доцільний: продовжити обговорення проекту нової редакції правопису на два-три місяці і до десятиріччя незалежності України таки затвердити нову конституцію нашої мови.

Очевидно, українській громадськості треба усвідомити проблему й ситуацію в ширшому національно-культурному та політичному контексті і повестися адекватно - активніше і зацікавленіше.