КРИТИКА.  5. 2001 рік  

Володимир Кулик

1.

Переможна війна невсипущих журналістів та інших представників перейнятої збереженням міжетнічного миру громадськості з безвідповідальними мовознавцями та їхніми урядовими покровителями, що намагалися накинути українському народові чужий йому правопис, була, як зважити на специфіку матеріалу, не менш блискавичною й успішною, ніж пізніше використання охоронців громадського порядку проти зухвалих спроб так званої опозиції зашкодити своїми наметами заслуженому відпочинкові киян і гостей столиці на її головній вулиці. Проте «пристрасті довкола правопису», в які — водночас із «пристрастями» довкола зникнення Гонгадзе та появи Мельниченкових касет — втяглася впродовж першого місяця року більшість наших мас-медій, пройшли повз увагу аналітиків, та й розпалювачі тих пристрастей раді були розслабитися, щойно президент постановив плановані зміни не впроваджувати, а обговорювати. Різниця зрозуміла: крім переконання, що доля країни вирішується в політиці й економіці, а не в орфографії, інтерес до протистояння влади й опозиції живила сама тяглість того протистояння, що невдовзі після перемоги над наметами на Хрещатику проросло наметами в парку Шевченка, а потім святом 9 березня там-таки й деінде. На цьому тлі протистояння правописне, що вклалося в часовий відтинок між передноворічною заявою Миколи Жулинського про запланований на середину лютого розгляд поправок до чинного правопису та оприлюднене незадовго до критичного дня доручення Леоніда Кучми Вікторові Ющенку відкласти не надто потрібні народові зміни, видається дрібним епізодом новітньої історії України, чимось на кшталт рекламованих в ім’я партії «Демократичний союз» боїв маленьких людей, що прагнуть працювати, із владою, яка їм заважає. Тимчасом цей концентрований вияв суспільної уваги до того, якою мовою Україна (не) писатиме, дає не менш багатий, ніж випробування влади, опозиції та широких мас «кучмагейтом», матеріал до розуміння того, якою вона (не) буде. Тож варто пильніше придивитися й до самої війни, й до того, який вибір знаменує перемога.
 Я не можу сказати напевне, чи хочу схвалення пропонованих правописних змін: підтримуючи прагнення позбутися наслідків радянського «зближення» та маючи особистий сантимент до деяких його жертв, як-от літери г (в обсязі Голоскевича, а не Русанівського), я, разом із багатьма поміркованими спостерігачами пристрастей, побоююся, що таке відновлення історичної справедливості негативно вплине — принаймні тимчасово — на рівень володіння переважної більшості громадян українською літературною мовою, а отже, й на ставлення багатьох із них до розширення її вжитку. Про конкретні пропозиції, що їх мала розглядати правописна комісія, і говорити годі: до деяких із них я сантименту не маю, а про їхню обгрунтованість у сенсі відповідності традиціям, близькості до живої мови чи шансів у разі схвалення швидко в неї ввійти судити не можу й не прагну. Але газетні й телевізійні виступи на захист усталених норм виразно показали таке обличчя «України без нового правопису», що не завагаюся сказати: я в ній жити не хочу. Оце поки що й усе про ідентичність автора, який аналізуватиме дискурси.

2.

В «Історії безумства в класичну добу» Мішель Фуко розповів, як із сакральної трансцендентної реальності, що нею воно було за середньовіччя, безумство поступово перетворилося на етично неприйнятний феномен, вилучення якого з соціуму набуло зримого виміру просторової ізоляції. У твореній таким чином, сказати б, новій (поза)суспільній верстві довгий час людей із психічними розладами не відділяли від тих, що демонстрували інші відхилення від єдино розумної — тобто доброчесної та прагматичної — поведінки: бурлак, венеричних хворих, повій, гомосексуалістів, чаклунів, алхіміків… Навіть у марнотратництві чи шкідливих для майнових інтересів родини сексуальних зв’язках суспільство вбачало загрозливе й тому гідне осуду (ізоляції) порушення сакралізованої норми. Подібні практики творення божевілля були притаманні багатьом суспільствам. Згадаймо один із найближчих до нас прикладів: радянська влада запроторювала до психлікарень дисидентів, котрих вирізняли, як писалося в історіях хвороби, «хворобливий інтерес до національного питання» чи «патологічне обстоювання своїх прав».
 Однак репресивним вилученням із суспільства продукування безумства аж ніяк не обмежується. Той-таки Фуко в «Порядку дискурсу» назвав протиставлення розуму й безумства в числі процедур, за допомогою яких контролюються, добираються й організуються дискурси. Сам він ілюстрував цю процедуру посиланням на давню традицію нечинності, незначущості дискурсу безумця, по суті повертаючи це поняття у вузькі рамки медичного феномена. Та якщо розглядати безумство в описаному вище ширшому сенсі соціально продукованого відхилення від норми, то протиставлення набуває характеру розмежування нормального й девіантного, прийнятного й гідного поборювання чи забуття. До того ж ця процедура не буде суто зовнішньою, як класифікує її Фуко: вилучення безумства з простору легітимного дискурсу (наприклад, медійного чи політичного) здійснюється не стільки шляхом силового або ж зіпертого на інші дискурси (медичний чи юридичний) окреслення кола безумців, скільки творенням у самому дискурсі уявлення про здоровий глузд, відхилення від якого стає божевіллям.
 Західні дослідники дискурсів, зокрема марксистські, активно проблематизували впродовж останніх десятиліть «звичний, заснований на здоровому глузді світ щоденного життя» (формула соціолога Гаролда Гарфінкела) — світ, що спирається на переважно неартикульовані й неусвідомлювані припущення і сподівання, які зумовлюють дії людини та її погляд на дії інших (у тлумачення яких вона ці припущення «вчитує»). Звичайна, нормальна людина не має сумніву не лише в тому, що після дня настане ніч, а підкинутий догори предмет упаде донизу, але й (принаймні коли говорити про наше суспільство) що ніхто сповна розуму не чинитиме собі на шкоду, мала дитина більше потребує матері, ніж батька, а в Америці жити краще, ніж у Китаї чи де-небудь в Африці. Більшість таких припущень/сподівань, доводять дослідники, наснажені певною ідеологією, що діє тим ефективніше, чим непомітніше, чим меншою мірою постає як позиція мовця й більшою — як відбиття законів природи, історичних традицій чи безперечно панівних у даному суспільстві тенденцій. Найпевніший шлях до такого «розчинення» ідеології в здоровому глузді — натуралізація заснованого на ній дискурсу, що її П’єр Бурдьє схарактеризував як «визнання легітимності через невизнання довільності». Мається на увазі, що панівний у певній інституції чи всьому суспільстві дискурс (котрий підтримує усталені владні відносини, стабільність яких завдяки цьому спирається не на силу, а на згоду) настільки маргіналізує чи поглинає альтернативні, що починає сприйматися не як один із можливих поглядів на речі, а як єдино природний і прийнятний. Заткнути рота своїм опонентам йому допомагає не лише більша привабливість для аудиторії, але також зумовлена фінансовою перевагою монопольна присутність у багатьох суспільних групах і ситуаціях, а в недемократичних державах ще й репресивне вилучення всіляких «ворожих голосів», рецептів якого пострадянські режими винайшли чимало. І тоді соліст групи «Грін Грей» на влаштованій початком травня під патронатом влади на олігархічні (тобто, ймовірно, вкрадені в простих громадян) гроші «благодійній акції» на підтримку «України, Президента й стабільності» кричить своїм фанам і (завдяки фінансованому коштом тих-таки громадян телебаченню) всій країні: «Україно, заробляй гроші й будь щаслива!». Цю перемогу над «хворобливою стурбованістю правами людини» підготували не тільки успішні дії податкової адміністрації та інших відповідальних органів проти спроб через медії поширювати ту хворобу в масах, але й згадане очищення Хрещатика від її малочисельних і не надто заразних носіїв.
 Війна, про яку йдеться в цій статті, обійшлася без репресивних вилучень, бо в питанні правопису більшість українських владців не мали усвідомленого інтересу, а ті, які мали, не володіли достатнім адміністративним ресурсом, аби до такого засобу вдатися. Та й перемога супротивників реформи не була силовим очищенням публічного дискурсу від переможених: адже президент, нагадаю, доручив пропоновані зміни активно обговорювати, тож багато прибічників тих змін воліли саме так його слова й тлумачити, а деякі й узагалі дозволили собі не погодитися з рішенням відкласти реформу на потім. Однак це утримання від силових дій лише підтверджує, що перемогу над ідеєю правописних змін здобуто великою мірою в дискурсі, де — це головна моя теза — опоненти вилучили її поза межі здорового глузду. Аби показати, як це відбувалося, треба спершу описати сам цей розлитий у газетних і телевізійних текстах здоровий глузд і розчинену в ньому ідеологію, ворожу пропонованим змінам і політиці людей, що за ними стояли. (Радіопрограми лишилися поза розглядом, бо в Україні їх не можна ретроспективно простежити ні в бібліотеці, ні в інтернеті; в них, особливо в традиційній і для багатьох безальтернативній «точці», картина може виявитися дещо відмінною.) Позаяк аналіз динаміки творення того глузду (сьогодні, на мою думку, істотно відмінного від того, що подавали відповідні медії десять чи навіть п’ять років тому) потребував би набагато більше місця й часу, ніж «Критика» та я сам можемо собі дозволити, доведеться обмежитися розглядом синхронних «правописним пристрастям» текстуальних виявів припущень і очікувань, що визначали позиції розпалювачів тих пристрастей і впливали на їх сприйняття. Припускаючи, що для дискусії щодо правопису найбільше значення мали позиції з мовних і, ширше, етнокультурних питань, зосереджуватимуся передусім на цьому аспекті представленої в медійному дискурсі ідеології, що ним її здоровий глузд, певна річ, аж ніяк не обмежується.

3.

При цьому особливу увагу треба звернути на ті мас-медії, де ідеологія діє більш-менш непомітно, тож нашим переважно не схильним до крайнощів і до вибору котрогось із протиборних «таборів» співвітчизникам легше сприймати її як вияв таки справді здорового глузду, а отже, й споживати приємніше, — тобто медії ці діють ефективніше не лише в сенсі глибшого проникнення їхньої ідеології в світогляд кожного читача/глядача, а й у сенсі більшого розміру аудиторії.
 Бо, скажімо, «всеукраїнська російська [русская] газета» (як зазначено на її логотипі) «Донецкий кряж» навряд чи справила своїми аргументами проти правописних змін вплив на когось, окрім своїх постійних читачів, що поділяють її постійну стурбованість засиллям українського націоналізму (головно галицького) й дедалі більшою загрозою російській мові та її носіям. Ця газета впродовж усіх років української незалежності послідовно виступає проти намагань відірвати від Росії та насильницьки зукраїнізувати Україну загалом і Донбас зокрема, пропагує зусилля росіян на об’єднання з метою захисту своїх прав, закликає Москву не забувати про співвітчизників і картає її представників за нехтування цього обов’язку (чи не найбільше — за послаблення тиску на Київ). Колись критикувала Кучму за порушену обіцянку надати російській мові офіційного статусу, але останнім часом, ревно підтримуючи донецьку місцеву владу (не знаю, з міркувань ідейної близькості чи фінансової доцільності), про шкідливу (без)діяльність гаранта всіх, у тім числі й мовних прав, воліє не розводитися. Тим запопадливіше викриває злочинні націоналістичні наміри чиновників і політиків нижчого рівня, які намагаються витіснити російську мову з українських теренів, пропонуючи новий закон про мови чи зазіхаючи на безперешкодне освоєння московськими газетами «в Україні» інформаційного простору нашої країни. Протягом останнього року найбільше перепадало, неважко здогадатися, «гуманітарному» віце-прем’єрові Миколі Жулинському та голові Держкомінформу Івану Драчеві, що опинилися, здавалося, досить близько від важелів, які дозволяють ті наміри здійснити.
 Тому реакція газети на спроби внести зміни до українського правопису була цілком прогнозованою та відповідною очікуванням читачів. Штатний висвітлювач проблем російської мови Дмітрій Корнілов поставив (18.01.2001) новий підступ «все того ж таки Жулинського» в контекст усіх дій останього року з гаком, покликаних закріпити «право українського етносу на панівне становище в країні»: «навіть пристрасті довкола загиблого в п’яній бійці Ігоря Білозора могли бути просто пунктом у цьому плані дерусифікації». На такому тлі автора «особливо вражає абсурдність і цілковита недоречність [правописної] реформи», пункти якої він, забувши про щойно згаданий план, кваліфікує як «геніяльний матеріял… для психіатрів» (зреформовані слова подано в його тексті без перекладу, українською — до цього засобу підтвердження й унаочнення своїх психіатричних діагнозів удалася більшість критиків реформи). Настільки вражає, що йому навіть не здаються абсурдними «чутки», буцімто «вліз Ющенківський уряд із реформою правопису з однією метою — викликати невдоволення в народі, яке виразиться в критиці президента». Проте сам Корнілов переконаний, що «орфографічна сверблячка — це той-таки вияв традиційної для Галичини впертості, що її відзначали багато дослідників. Галичанам дуже треба, щоб — як не києм, то палицею — усе було, як вони хочуть». Це небажання «змиритися з роллю всього-навсього одного з регіонів» вони, мовляв, демонстрували й на харківській правописній конференції, але взаконений тоді з благословення Скрипника компроміс із їхніми «територіальними особливостями, зовсім чужими решті України», викликав «бурю протестів на Сході республіки» й був зігнорований, а згодом і скасований — по тому, як Скрипник (з огляду, треба розуміти, на ту бурю) «мусив подати у відставку». Про подальшу Скрипникову долю (один зі знакових елементів українського націоналістичного дискурсу) з тексту дізнатися годі, зате доля нового компромісу з галичанами (бо це ж їхні збережені в діаспорі особливості прагнуть злегалізувати реформатори) не викликає сумніву.
 Не менш своєрідне й не більш коректне тлумачення пропонує спеціально запрошений, мабуть, знавець правописних проблем Іван Вокуба (15.02.2001) в статті з характерною для критиків ініціативи назвою (мушу навести мовою оригіналу) «Генияльная реторма», в якій задля висміювання змін — зумисне чи з нерозуміння сфальсифікованих — у чужій мові автор не зупиняється перед спотворенням своєї. Він пояснює реформаторську сверблячку намаганням Жулинського позбутися комплексу меншовартості (для цього психіатра матеріалом стало віце-прем’єрове зізнання в одній із телепрограм, що в дитинстві він потерпав од непривабливості й непомітності). Головне, в чому нездалий до якоїсь творчості Жулинський вирішив досягти висот, це зміною правопису віддалити українську мову від російської — і тому ця зміна не має нічого спільного із зорієнтованими на спрощення й тому безперечно потрібними реформами російського правопису (зокрема й останньою, цьогорічною), а подібна радше до молдавської, де, «щоби влитися в західні структури й розірвати зі спільноруським минулим, кирилицю рекомендують замінити латиницею. Наші доморощені реформатори до цього ще не дійшли». Але якщо їх не зупинити, розуміє читач, неодмінно дійдуть.
 Усе логічно й переконливо — але тільки для тих, хто не має сумніву, що в Україні лютує українізація, що в усіх лихах східняків винні галичани, що вливатися в західні структури смертельно небезпечно, що націоналістичний уряд Ющенка не зупинявся ні перед чим, здійснюючи розроблені в тих структурах плани знищення нашої країни, та що, нарешті, в молдаван не могло не бути спільноруського минулого.

4.

Натомість медії, чий внесок у творення правописного божевілля стоятиме в центрі мого розгляду (великотиражні загальноукраїнські газети «Киевские ведомости», «Факты и комментарии», «Сегодня», «Голос України», а також два найпопулярніші телевізійні канали — «1+1» та «Інтер»), говорили з незмірно масовішою аудиторією ідеологічно «нейтральних», «нормальних» громадян (як вони самі схильні вважати і як їх ті медії ненав’язливо переконують). Хоча, як побачимо далі, описана в їхніх сюжетах історія хвороби в головних рисах повторює описаний вище діагноз, що входить відтак у свідомість широких мас.
 Ідеологія, що її дискурс цих медій (як показано нижче, досить неоднорідний) пропонує вважати здоровим глуздом, потроху заступає в українській суспільній свідомості дві найвпливовіші ідеології перших років незалежності — комунізм і націоналізм (націонал-демократію). Неминуче в час радикальних суспільних змін наголошення ідеологічних постулатів цих двох течій і запекле протистояння між ними розкололи суспільство й позбавили їхні дискурси шансу натуралізуватися в загальноукраїнському масштабі. Залишаючись панівними на своїх флангах, вони дедалі відчутніше втрачають вплив на центр — велику частину населення, що не підтримує, як свідчать соціологічні опитування, жодної з ідеологічних чи політичних орієнтацій і демонструє амбівалентне ставлення до підставових суспільних проблем. «Ідеологія здорового глузду», що пропонує себе як прихисток для втомленої від протистоянь свідомості, не оголошує своїм «фланговим» суперницям війни й переважно не наголошує відмінностей між ними й собою (головна відмінність формується внаслідок представлення перших двох сил як «вічних революціонерів», носіїв деструктивної ідеї боротьби: на цьому тлі третя приходить задля прагматичного творення). Використовуючи амбівалентність масової свідомості, ця ідеологія запозичує деякі риси в кожної з двох інших (кажучи спрощено, незалежність і радянську спадщину відповідно) та вмонтовує їх у той-таки «звичний, заснований на здоровому глузді світ щоденного життя», головними вартостями якого є добробут і стабільність (згадане вище гасло «Грін Грея», що його на різні лади повторюють в усіх країнах сили, котрі прагнуть зберегти в суспільстві все як є, аби для них самих стало ще краще). Її платформа — «центризм», із позицій якого вона відкидає (і маргіналізує) ліві та праві, «націоналістичні» крайнощі. Позаяк у цій статті йдеться про відкидання одного з елементів дискурсу «національного відродження» (й, імпліцитно, всієї етнонаціоналістичної ідеології), подальший аналіз зосереджуватиметься на використанні в дискурсі «центристських» масових медій основних націоналістичних постулатів і трансформації їх у припущення/сподівання здорового глузду, несумісні з реалізацією тих постулатів. Хочу, однак, зауважити, що цей інклюзивний і нівеляційний глузд заперечує не лише засновані на поділі (етно)націоналістичну чи комуністичну ідеології, але й ліберальну, з її пріоритетом прав особи, та консервативну, яка наголошує на відповідальності й пошануванні закону.
 Головна ознака «нормальності» цих медій — це прийняття «реалій, що склалися», суголосна їхній переважній орієнтації на підтримку виконавчої влади (що є умовою комерційного успіху чи й просто виживання самих цих видань і каналів та їхніх здебільшого «олігархічних» власників), як і молодості, «пострадянськості» більшості їхніх редакторів і журналістів. Незалежно від мови текстів і певних їхніх ідеологічно-стильових особливостей, вони приймають як доконаний та загалом позитивний факт і незалежність, і державний статус української мови та потребу розвивати українську культуру, й історію України у викладі шкільних підручників та президентських доповідей на урочистих зборах, і орієнтацію на західні структури. Щоправда, цей реалістичний погляд приймає — тобто теж подає як нормальність і, отже, норму — також зворотний бік цих національних (як він їх, увібравши, тлумачить) постулатів. Орієнтація на Захід має не шкодити відносинам із Росією, зокрема, не провокувати її невдоволеної реакції. Засвоєння історії за Грушевським не сміє перекреслювати радянського минулого, зокрема, тому, що воно дороге для багатьох людей. Та й розвивати українську мову й культуру не можна коштом російської та інших: інших додають із міркувань демократичної рівності прав, тоді як на російську дедалі очевидніше закликають зважати з огляду не на права, а на інтереси, тобто чисельність і, отже, політичну важливість тих, хто не збирається (ще один доконаний факт) від неї відмовлятися. Ці застереження відповідають плеканому в дискурсі більшості українських медій культові «стабільності» та наголошенню руйнівних наслідків конфліктів — що їх, на щастя, нашому поміркованому народові та його загалом зваженому керівництву вдалося поки що уникати (боятися належить по суті будь-яких конфліктів: можливість їхньої конструктивної ролі не припускається, а вибір поміж конфліктом і безправ’ям не розглядається).
 Відповідно, і власну російську на шпальтах і в ефірі журналісти приймають як природну (бо рідну) й водночас конечну, зумовлену потребами ринку, що в цьому некомуністичному дискурсі є шанованою нормою. Тези про утиски російської мови й безправність її носіїв вони здебільшого не поділяють: це означало б ігнорувати «реальність», що її автори разом із читачами спостерігають і своїм писанням та читанням підтримують. Тому стурбованість російського уряду цією проблемою українські російськомовні ЗМІ часом можуть затаврувати як «жалюгідну спробу зайвий раз продемонструвати українцям свій імперський і шовіністичний сприт» («Сегодня», 9.01.2001) та вияв подвійних стандартів. (Частіше, однак, дії Москви кваліфікуються не як жалюгідні, а як цілком успішні, а політика подвійних стандартів оголошується нормальною політичною практикою, гідною врахування, а то й наслідування.) Водночас ця реальність не просто визнається, а визнається непорушною. Вказуючи на явну перевагу російськомовних медій в українському інформаційному просторі, чільний представник тих медій телеканал «Інтер» рішуче відкидає (14.05.2001) тлумачення її як «інформаційного свавілля»: цю перевагу, котру на початках незалежності пояснювали в публічному дискурсі головно спадком радянської доби, тепер можна впевнено локалізувати як позицію «деяких вітчизняних політиків». Мало того, устами свого почесного президента, голови профільного комітету Верховної Ради Олександра Зінченка «Інтер» заявляє, що «в Україні склався досить великий попит на російськомовну продукцію і будь-які спроби силовим методом обмежити доступ до неї приречені». А отже, такі спроби належить викривати й блокувати, що ці медії з різним запалом, відвертістю та вправністю й роблять. Скажімо, газета «Киевские ведомости» повідомляє громадськості (10.01.2001) про проект нового закону про телебачення та радіо, що закріплює «державну мову» як єдину мову теле- та радіопрограм. Тяглість цієї норми від нині чинного (й масово порушуваного) закону не згадується, натомість авторство члена фракції КПУ Віктора Понеділка стає приводом піддати сумніву вірність його партії декларованим гаслам інтернаціоналізму й двомовності та водночас легітимізувати стурбованість Москви (автор не лише поділяє пафос відповідної ноти російського МЗС, а й привертає увагу тамтешніх колег п.Понеділка до його неналежної поведінки). Відповідно, вимогу Національної ради з питань телебачення та радіомовлення щодо 50-відсоткової україномовності ефіру (а отже, і її невідповідність чинному законодавству) електронні та друковані медії не проблематизують, а намагання Держкомінформу (на відміну від настанов ліцензодавчої Нацради, майже не сперті на владні важелі) домогтися від медій більшого, ближчого до норми закону відсотка активно критикують як адміністративне втручання в ринок і нехтування інтересів російськомовних громадян. Головними об’єктами цієї критики були, знову ж таки, Жулинський і Драч — а разом із ними перепадало й усьому самозваному «урядові реформаторів», що його «олігархи» поборювали в своїх ЗМІ не менш активно, ніж у парламенті.
 Ще один елемент нормативного тла, на якому виявилося можливим затаврувати правописні зміни, — це постійно присутня в медіях тема чиновника як ворога народу, невтомного вигадувача всіляких лих на його бідну голову. Без ретельнішого дослідження важко сказати, скільки в цьому образі ліберального розуміння держави як антагоніста суспільства, що його не слід пускати далі конче потрібного порога, скільки патріархальної тези про поганих бояр, скільки пострадянського перекон(ув)ання, що «в нас» (на відміну від західних «них») влада інакшою бути не може. Розповіді про чиновницьке свавілля відіграють у кожному з цих представлень інакшу функцію: формування громадської думки щодо конкретного випадку і взаємин держави та її громадян загалом; скарга доброму цареві, владу якого вона водночас додатково легітимізує; творення негативного персонажа для нескінченних історій маленьких людей, що його ті історії утверджують як єдино можливу реальність, норму. В різних ЗМІ й у різних їхніх продуктах співвідношення складників різне (таблоїди більше переймаються історіями, ніж ліберальною ідеологією, а телевізійні ток-шоу виглядають «жовтіше», ніж випуски новин), але всі вони в різних ситуаціях (або й у тій самій) і творять громадську думку та свій образ у ній, і апелюють до президента, парламенту чи інших інстанцій, і продукують потрібне споживачеві «мило». Така ситуативність формує в аудиторії синкретичні припущення/очікування, що дають журналістам змогу, залежно від обставин, то категорично засудити якусь чиновницьку дію, то прийняти її як неминуче зло або навіть пошукати в ній добро. Засуджують найчастіше або тих, хто зазіхає на інтереси самого ЗМІ чи його власників (згадаймо рішучий виступ «1+1» проти вже послабленого «кучмагейтом» голови СБУ Леоніда Деркача, коли той не пустив в Україну одного з засновників каналу), або ж, наважуся припустити, тих, за критику на чию адресу нічого не буде (найчастіше провінційних чиновників не першої величини). Часто засуджують чи принаймні ставлять під сумнів нововведення, бо їх легко подати як доказ того, що чиновникам «нема чого робити» (до того ж консервативна реакція принаймні частини громадян дає широкі можливості підкріпити цю думку «голосом народу»). Але далеко не всі: приміром, в оголошених більш-менш одночасно з правописною реформах адміністративно-територіального устрою Києва та його головного майдану, за якими стояв впливовий мер столиці Олександр Омельченко (а в другому випадку й особисто президент) більшість медій побачили в гіршому разі неминучість, а в кращому — ще й користь. Ні потребу ставити на місці скинутого Леніна монумент на честь незалежності, ні конечність його відкриття до ювілею аналізовані тут медії не проблематизували взагалі, й у цій мовчанці сакралізація незалежності поєднувалася (якщо не в авторських намірах, то в читацьких/глядацьких рецепціях) із тим-таки фаталізмом щодо природи тутешньої влади. Натомість нововведення, що їх збирався здійснити в інформаційному просторі Іван Драч (якого керівники та власники ЗМІ не мали підстав боятися з огляду на його повноваження чи зв’язки, зате в пропонованих змінах бачили загрозу своїм інтересам) викликали шквал критики відразу після оголошення про наміри. Не кажу, що він не провокував цієї критики непрофесійністю своїх дій і заяв, але наголошую іншу причину: ті дії та заяви зазіхали на творену в дискурсі масових медій нормальність, що легітимізувала вигідні їм владні відносини.
 Не менш важливою передумовою правописного божевілля була й нормалізаційна дія мас-медійного дискурсу в історико-культурній ділянці. Тут так само мовчазне накидання непроблематизованої норми застосовували активніше й ефективніше, ніж засудження її порушників. Постійна присутність російських естрадних, кіно- й театральних «зірок» в українському ефірі та на шпальтах газет, де вони подекуди цілком витісняють українських, утверджує належність нашої країни до російського/східнослов’янського культурного простору (не кажу «пострадянського», бо ця присутність аж ніяк не пояснюється тільки інерцією орієнтацій споживача: порівняймо культурний «іконостас» українських медій зі спортивним, водночас інтернаціональнішим і національнішим), а також провінційність, неконкурентоздатність української культури. Оригінальні й перекладені російськомовні фільми в ефірі (буцімто) україномовних телеканалів, як-от «1+1», і неперекладене говоріння інтерв’юйованих «голів» російською навіть у (буцімто) україномовних програмах запевняє, що права тієї мови не обмежуються спільнотою її носіїв (запропоноване у згаданому вище законопроекті подання звукового чи титрового перекладу українською затаврували й «Донецкий кряж», і «Киевские ведомости»). Телевізійне відзначення 9 травня мало не цілодобовим транслюванням російськомовних радянських фільмів і пісень на воєнну тему табуює ревізію — на рівнях суспільного сприйняття й державного святкування — успадкованої від Союзу версії війни та перемоги, відтинає несумісні з нею українські складники, що їх ті самі канали буцімто визнають у своїх програмах в інші дні, й знову ж таки утверджує належність до єдиного з Росією простору. І навпаки, майже повна відсутність українців діаспори в щоденному репертуарі ЗМІ (а не зі спеціальних приводів, як-от скликуваних щокілька років у Києві форумів, у повідомленнях про які гості стають радше об’єктами відрізнення) знову відлучає їх від «материкової» спільноти, до якої вони напередодні й на початках незалежності почали були входити.
 Як ця мовчазна норма вможливлює більш чи менш чітко артикульоване вилучення якихось явищ із простору нормального та соціально прийнятного, проілюструю на двох прикладах із газети «Факты и комментарии». Вивчаючи обставини конфлікту між художницею та видавництвом, яке забракувало частину її малюнків до шкільної читанки, що буцімто не відповідали змістові книжки, журналістка Марина Євграшина вирішила (24.01.2001) з’ясувати той зміст. І вжахнулася, натрапивши на таке ось «відкриття»: «Україна — край мій рідний від Кавказу по Карпати». Цей, певно, дорадянський етнографічно-націоналістичний віршик, що йому й справді навряд чи місце в обов’язковій літературі для молодших школярів (яка має утверджувати непорушність певних суспільних засад, до яких належать і чинні кордони держави), журналістка відкидає не поза межі професійної адекватності упорядників, видавців і міністерства, гриф якого на читанці став охоронною грамотою для неякісного продукту (ось він, чиновник!), — а поза межі здорового глузду. Бо він ламає «усталені уявлення про географічні межі України. Адже наскільки мені відомо, Україну від Кавказу відділяє море, не кажучи вже про те, що Кавказ споконвіку [с незапамятных времен] був і залишається російським, грузинським і т.д. Але вже ж ніяк не українським» (курсив мій). Таке подання власної неосвіченості (незнання не лише проблеми Кубані та українських поглядів на неї, а навіть російської шкільної класики про ті для місцевих народів аж надто пам’ятні часи, коли Кавказ уперше ставав російським) як усталених і безальтернативних уявлень могло би викликати нищівні відгуки читачів і знищити кар’єру авторки. Але в нерефлективному просторі українських медій загалом і зорієнтованих на розвагу, а не на дискусію таблоїдів зокрема воно радше сприятиме, хоч як парадоксально, дальшому усталенню уявлень більшості наших громадян про те, що ніякої іншої України, крім УРСР та її нинішнього нащадка, не було, немає і бути не може. Ясна річ, годі сподіватися від газети «Факты» розмови про те, як сумістити увагу до творів минулого, підтримку української ідентичності етнографічних груп поза нинішніми кордонами держави та пошанування цих кордонів, — але вона навіть не спромоглася чи не забажала викрити в своїй story націоналістичних шкідників, які хочуть підважити основи українсько-російської дружби! Просто вказала в назві рубрики: «На грані фантастики».
 В іншому випадку (19.01.2001) газета провела ще виразнішу межу між нормальним і ненормальним, так само не обтяжуючи себе й читача обговоренням подробиць проблеми чи різних поглядів на неї. Досить коротке повідомлення про показаний у Великій Британії фільм про дивізію «Галичина», що буцімто викликав у тамтешньому суспільстві «ефект вибуху бомби» й спонукав владу ще раз розслідувати діяльність дивізійників, які нині живуть у тій країні, не супроводжувалося коментарями фахівців чи бодай історичною довідкою. Зате згадано можливість депортації колишніх вояків дивізії, якщо буде доведено їхню вину в «злочинах проти людяності». Й одразу винесено в назву рубрики вердикт: «Без терміну давності». А на дальших двох сторінках уміщено інтерв’ю з колишнім головою КДБ СРСР Володимиром Семичастним, яке журналістка взяла незадовго до його смерті. Жодного слова про злочини КДБ та їхній термін давності — милі дрібниці родинного життя, спогади про риси характеру членів Політбюро, мудрий господарник і турботлива людина Щербицький, який пропонував героєві інтерв’ю перевезти до Києва — коли він тут працював — родину, щоб не занапастити себе через пиятику та «бабів» (реабілітація Щербицького стала останніми роками важливим складником реабілітації радянського минулого, а за «бабів» читачки українського таблоїда поки що навряд чи влаштують обструкцію). Причетність самого Семичастного до чогось лихого взагалі не припускається: журналістці він запам’ятався «надто добрим для обійманої в минулому посади головного чекіста СРСР». Своє враження вона підтверджує посиланням на близько 100 тисяч людей, що прийшли попрощатися з небіжчиком «до клубу ФСБ Росії на Луб’янці». У неї ніяких рефлексій щодо слова «Луб’янка» — не мусить бути й у читачів. А від часу перебудовчих викриттів злочинів КДБ і знищення луб’янського пам’ятника «найголовнішому чекістові СРСР» Дзержинському минув такий короткий термін — усього десять років.
 Ясна річ, у різних медіях картини здорового глузду різні — залежно від орієнтації на певну аудиторію, політичних уподобань власників, культурних преференцій і просто освіченості редакторів і журналістів (поміж якими навіть у межах одного колективу трапляються істотні відмінності). Скажімо, «Киевские ведомости», схильна до більших і глибших матеріалів, ніж «Факты», після повідомлення про британський фільм надала (22.01.2001) цілу шпальту на «інший погляд» свого штатного історика Ярослава Тинченка, який спростовував висунуті проти дивізії «Галичина» звинувачення й звертав увагу на воєнні «гріхи» самих британців, а відтак тлумачив нову атаку на дивізійників як спробу здискредитувати Україну. Більше зорієнтований на україномовних глядачів канал «1+1» набагато повніше висвітлює українське культурне життя, ніж «Інтер» (не кажучи вже про «зациклені» на російських «зірках» «Факты»). Та й замість «інтерівської» масштабної картини того, як День Перемоги крокує планетою (пострадянською і не тільки), перейнятий потребами молодої аудиторії «1+1» розповів цього року про відзначення свята як лише одну новину в загалом звичайному випуску, а радянському кінопоказові інших каналів протиставив документальний фільм про «український рахунок» війни та оскароносне західне «Життя прекрасне». Державні медії, як-от «Голос України» чи газети рад нижчого рівня, відрізняються від приватних більшою помітністю (офіційної) ідеології та пов’язаною з цим більшою пафосністю, радянськістю стилю, що відповідає їхній загалом старшій, ніж у розкутих і «стьобових» видань, аудиторії. (Власне, ці медії переважно починали з більш чи менш послідовної артикуляції  націонал-демократичної — більш чи менш радянізованої — ідеології, але щодалі повніше розчиняють її в «центристському» здоровому глузді.) Проте цих відмінностей медії, дбаючи про розширення аудиторії, артикулювати уникають, прагнучи залишитися газетами/каналами неозначеної мовної, культурної та ідеологічної орієнтації. Вони — для всіх, тобто для всіх «нормальних». Як і їхні «нормальні» реакції на «ненормальний» правопис.

5.

Дійшовши нарешті до того, що заявлено як тема цієї статті, хочу ще коротко сказати про інше тло, на якому творилося правописне божевілля: поточну суспільну ситуацію та її вплив на мас-медії. Воно ще свіже в пам’яті й певною мірою відчутне в сьогоднішньому нашому житті, але все ж таки нагадаю: кінець 2000 та початок 2001 року були часом чи не найглибшої за десять років політичної кризи, що характеризувалася дискредитацією та дезорієнтацією влади, появою на публічній арені досить радикальної та потужної, як видавалося, опозиції до чинного режиму, загостренням боротьби між окремими групами інтересів, а також помітним тиском Заходу на українську владу, покликаним змусити її не заходити задалеко в порушеннях (західних) демократичних норм і в поступках тискові Росії. Для ЗМІ це стало водночас шансом і випробуванням. З одного боку, з’явилася можливість говорити про те, що донедавна було більш чи менш непорушним табу, зокрема й критикувати дії найвищих посадовців (задля чого журналісти дедалі активніше вдавалися до іронії — згадаймо бодай сюжети про щораз іншу позицію генеральної прокуратури щодо «справи Гонгадзе» чи плівок Мельниченка). Ця критика знову робилася чинником, із яким посадовці мусили рахуватися. З другого боку, певна зміна в журналістських стандартах і очікуваннях аудиторії (де чи не вперше від часів «перебудови» рішуча критика влади почала ставати передумовою довіри до ЗМІ) висвітлила нездатність більшості медій поєднати вимоги суспільства та вимоги власників і зловживання новоздобутою свободою в ім’я своїх ідеологічних уподобань чи політичних замовлень сили, яка контролює видання або канал. Зокрема, в «олігархічних» медіях критика влади перетворилася, всупереч її очевидній спрямованості в суспільстві, на неприховану й нерідко брутальну критику уряду Ющенка, що мала на меті його відставку. Правописна ініціатива віце-прем’єра Жулинського (як її ті медії воліли подавати) була, звісно, не головним звинуваченням на адресу уряду, але одним із найкрасномовніших свідчень його непотрібного реформаторства, на чому критики, повідомляючи про неї, відразу й наголосили. Відповідно, президентове доручення прем’єрові відкласти правописну реформу (зроблене, чого критики здебільшого не згадували, вже після недвозначної Ющенкової заяви, що реформи наразі не буде) сприйнято як рятівне втручання в ситуацію, де зусиллями уряду створено суспільну напругу: в цій варіації на тему доброго царя «олігархічні» медії водночас використовували зайву нагоду засвідчити лояльність президентові й поставити під сумнів профпридатність прем’єра. А деякі неприхильні й до «олігархів», і до реформи видання втішилися думкою, що «влада дослухається до журналістів. Хоча б у мовному питанні» (як написала 10.02.2001 газета «Дзеркало тижня», дослівно погодившися з думкою «Інтера», 2.02.2001).
 Деякі медії цими двома повідомленнями й обмежилися. Перед новим роком указали своїй аудиторії, як треба ставитися до пропонованих правописних змін (ось приклад газети «Правда Украины», 27.12.2000: «Сенс того, що діється, зрозумілий: людині [Жулинському, якого названо ініціатором] необхідно продемонструвати, що робота кипить. Ефективніший спосіб, ніж узятися до реформування мови, важко собі уявити»). А на початку лютого повідомили нажаханому — як постулювалося — народові, що його врятовано («Щоб не розпалювати й далі розбурхані мовні пристрасті, глава держави доручив прем’єр-міністрові Вікторові Ющенку відкласти розгляд питання»; «Факты и комментарии», 7.02.2001). Все однозначно: бійтеся — смійтеся. Проте більшість названих вище й багато інших медій говорили про правопис частіше й делікатніше. Протягом січня, який був періодом найбільших пристрастей, «Сегодня» та «Інтер» зверталися до цієї теми двічі, «Голос України», «Киевские ведомости» й «1+1» — 4 рази, а «Україна молода» — аж 5 (ця остання ставилася до змін переважно позитивно). Тому варто вказати на техніки, за допомогою яких газети й телекомпанії поєднували підвищену увагу до питання, яке ні до, ні після означеного місяця з гаком їх не цікавило, та не надто помітне й нав’язливе висловлення своєї аж ніяк не нейтральної позиції.
 Це, по-перше, переважна локалізація висвітлення в нейтральному, сказати б, за означенням жанрі — новинах, яка водночас приписувала питанню загальносуспільну значущість (хоча, з огляду на пострадянський синкретизм цього жанру, дозволяла й звести його до розряду розважальної цікавинки), а також виправдовувала стислість викладу й можливу відсутність або поверховість коментарів. По-друге, це демонстрування адекватної відповіді на ту значущість і неупередженої позиції самого ЗМІ в жанрах із докладнішим і «симетричнішим» форматом розгляду проблеми — ток-шоу, розмові в прямому ефірі з запрошеними гостями, яким глядачі можуть ставити запитання телефоном, а також спарених газетних статтях на одну тему: в усіх випадках суміщені в просторі й часі «експерти» мають дотримуватися протилежних поглядів на проблему. По-третє, активне залучення «голосу народу» у вигляді реплік із зали чи з телефону, біжучого рядка пейджерних повідомлень на телеекрані та традиційних листів читачів до газети. Тобто медії, що себе поважають, не припускалися таврування в стилі програм Валерія Лапікури чи Вадима Долганова на «УТ-1» (або цитованих вище статей із газети «Донецкий кряж»): вони, як виглядало, лише інформували про події та про ставлення до них із боку різних груп суспільства.
 Проте неупередженості не було навіть на формальному рівні. Супротивники змін зазвичай не викладали їхньої суті й згадували лише частину з них, насамперед ті, що викликали відразу в самих критиків і мали би викликати її в читачів/глядачів, — при цьому часто-густо спотворюючи (свідомо чи через незнання) і або лякаючи змінами, яких ніхто не пропонував, але які правили за добрий доказ абсурдності реформи («рехворми» чи «реторми»), або ж обурюючись «новаціями», що насправді вже давно були чинними, та не всім відомими («у пальті»). Вони також майже не надавали інформації про історичний контекст нинішньої реформи (найпомітнішим винятком була загалом неприхильна до неї «Киевские ведомости», де активно працював «національно свідомий» журналіст Вахтанг Кіпіані) та її аналоги в інших країнах, що надавало абсурдові унікальності й позбавляло ненормальність шансу постати як відновлення порушеної норми. Велику свободу маневру залишало навіть подання поглядів «за» та «проти». Приміром, «Киевские ведомости» розлого й співчутливо інтерв’ювала (16, 26.01.2001) опонентів реформи академіків Віталія Русанівського й Петра Толочка (представляючи їх як незаперечних наукових авторитетів, зокрема, не проблематизуючи аж ніяк не мовознавчий фах другого, хоча той багато говорив саме про мовознавчі аспекти проблеми), що вважали ініціативу Жулинського та його однодумців «лукавою», — а вмістивши згодом (2.02.2001) інтерв’ю з самим Жулинським, супроводила його коментарем, що закидав позиції віце-прем’єра те ж таки «лукавство». Натомість журнал «Політика і культура» подав (30.01.2001) як протилежні думки двох мовознавців — «радикала» (прибічника реформи) Олександра Пономарева та «консерватора» (опонента) Олександра Тараненка, а Жулинського зробив «третейським суддею». При цьому й «середню лінію» поглядів істотно зміщено в бік змін, і позицію того, хто вирішуватиме їхню долю, локалізовано в одному з таборів (як їх окреслювали «консерватори»), тобто цю долю не віддано на розсуд президента й, імпліцитно, «народу».
 Тепер можна перейти до аналізу головних аргументів проти реформи, припущень і очікувань, що їх ті аргументи відбивають і відтворюють, та вартостей, які під тим усім лежать. Почнімо з найгучнішого: реформа не потрібна нікому, крім самих її ініціаторів, що керуються особистими амбіціями й прагненням догодити діаспорі. Цей аргумент означає, що його автори не бачили — й не сподівалися того бачення від інших — жодної вартості ні у відновленні історичної справедливості щодо покаліченого за більшовизму правопису, ні в самодостатності мови, звільненої від штучної близькості до російської, ні в єдності (письма) материкової України та діаспори. Етнонаціоналістичні засади «національного відродження», що їх сформулювала наприкінці 80-х програма Руху, а згодом «украв» (як нарікали рухівці) новообраний президент Кравчук, поклавши в основу свого «державотворення», нині вже не належать до активу державницької ідеології, яка розглядає етнокультурні елементи радше як атрибути, а не підвалини незалежної держави. Повернення до норм, що існували в 20-ті, супротивники змін часом згадували як одну з тез прибічників, але здебільшого навіть не вважали за потрібне якось на неї відповідати. Близькість до російської не наголошували як благо для української, але спробу відірвати від неї тлумачили як гідний осуду «суто політичний крок» («Киевские ведомости», 16.01.2001). Та якщо ці дві вартості медії дискваліфікували переважно мовчанкою, то потребу якось зважати на діаспору відкинуто явно. Тезу Віталія Русанівського, буцімто ініціатори реформи орієнтуються на мову заокеанської діаспори (а таке пристосування «до звичок переселенців» він кваліфікував як «приниження для 50-мільйонного українського народу»; «Голос України», 23.01.2001), внаслідок багатократних журналістських запозичень було звільнено від авторської ідентичності й партикулярності та перетворено на загальник, що його наводили як одну з поширених думок чи навіть вірогідне пояснення того, «кому це все потрібно». Те, що було потрібне діаспорі, виявлялося непотрібним українському народові, який таке представлення замикало в (пост)радянському просторі.
 Позбавлена величі й легітимності одного зі складників національного відродження, правописна реформа поставала в текстах її критиків як приватна справа жменьки мовознавців та їхнього урядового захисника/натхненника, чи то страшних у своєму намаганні будь-що накинути Україні чужий їй правопис, чи то смішних у сподіваннях на поворот до давно віджилих або й просто штучних норм. Журналісти не мусили вдаватися до істеричної патетики, якої не могли стримати чільний борець за непорушність мовних норм академік Петро Толочко й солідарний із ним заслужений журналіст України Сергій Правденко: «Зупинися, мовна ріка. Потечи назад, на сімдесят з гаком років, бо “геніяльні” правописанти так хочуть. А щоб вони не діждали, оті “рехворматори”» («Голос України», 11.01.2001). Ідучи назустріч розвиненому за допомогою самих ЗМІ переконанню мас, що їх завжди дурять, і бажанню знати залаштункові подробиці публічних заяв і дій (задоволення якого тільки посилює переконання), газетні й телевізійні сюжети описували детективну історію перевороту в правописній комісії, внаслідок якого було усунуто супротивників змін і створено можливості для прискореного й прихованого від громадськості перевороту в правописі (таку історію, в центрі якої стояв Жулинський, розповів у своєму найбільшому сюжеті про цю проблему «Інтер», 21.01.2001). «Дисиденти» Русанівський і Тараненко здобували відтак ореол носіїв приховуваної істини, що її медії відкривали народові: виявляється, Жулинський і його однодумці «лукавлять», твердячи, що йдеться не про новий правопис, а лише про зміни до чинного, і що ті зміни покликані перш за все  спростити правила писання. Тих носіїв можна було цитувати, виграшно протиставляючи спійманому на гарячому Жулинському, а можна було й безособово переказувати їхні тези як усталений фаховий погляд, здоровий глузд: «На затвердження правописної комісії буде винесено 19 поправок, однак, на думку спеціалістів, насправді їх більше. […] За найскромнішими підрахунками лінгвістів, зміни можуть торкнутися близько 50 тисяч слів» (так запевняла авторка щойно згаданого сюжету на «Інтері» Марина Сорока). Ще актуальнішим для обивателя, що звик до обдурювань і бездумної марнотратності влади, байдужої до щоденних потреб народу, мало бути питання про те, скільки це (не його) задоволення (йому) коштуватиме. В найкоректнішому випадку, журналісти просто повідомляли, що «віце-прем’єр поки що не зміг назвати, скільки коштів буде потрібно для переходу на новий правопис» («Україна молода», 29.12.2000). Але часом вони дозволяли собі показати божевілля в усій його красі: «Я думаю, що сотні мільйонів пішли б на виправлення підручників, вивісок, документів, паспортів, — зате розв’язалась би сама собою проблема працевлаштування, оскільки для впровадження настільки геніальної ідеї потрібні були б тисячі нових робочих місць для чиновників» (Дмитро Столько, «Столичные новости», 6.02.2001).

 Ще один аргумент робив правописну ініціативу ворожою вже не лише матеріальним потребам пересічного українця, а й духовним потребам нації, що їх медії більшою чи меншою мірою все-таки залишили в межах «нормального». Журналісти й запрошені до слова політики та «люди з вулиці» мало не одностайно твердили, що реформа правопису зашкодить розширенню сфери вживання української мови. Більшість із них подавали справу так, начебто до реформи тому розширенню нічого не шкодило. «В Україні поступово дедалі більше й більше людей цілком добровільно залучаються до вивчення української мови, що стало можливим лише після надзвичайно великої просвітницької роботи. Українська мова, як державна, впроваджується через державні установи, мас-медіа», — твердив Олександр Зінченко («Голос України», 18.01.2001); при цьому читачі мали не звертати уваги на те, як тому залученню та впровадженню сприяє, скажімо, «Інтер». «Сегодня» наводила (27.01.2001) думки опитаних киян, більшість із яких розповіли, що мусили (або мусять оце тепер) учити українську для роботи чи освіти дітей і що зміни ускладнять їм життя. Толочко доводив («Киевские ведомости», 26.01.2001): у разі внесення змін «весь народ України раптом стане неписьменним. І тоді всі вирішать, що краще говорити російською» (природність і правомірність такої реакції сумніву в нього не викликали). Але зміни вважали шкідливими й ті, хто не мав ілюзій щодо того, як активно прилучаються люди до вивчення української мови та наскільки письменними в ній є навіть ті, що нею послуговуються. Зінченків партійний колега Леонід Кравчук закликав («Киевские ведомости», 9.02.2001) розв’язувати проблему, яку «висуває життя», — наповнення конституційної декларації про державність української мови реальним змістом законодавчих норм і офіційної мовної практики (не говорячи, щоправда, чи робить СДПУ(о) якісь кроки в цьому напрямку, приміром, чи лобіює новий, дієвий закон про мови). Він також закликав постійно, без революційних змін боротися за чистоту мови й потерпав, що ті зміни відлучили б нові покоління українців від прекрасних творів класичної літератури й змусили би перевидавати новим правописом тисячі книжок. Ця теза, що її активно обстоював Толочко й повторила більшість критиків реформи, спиралася не лише на брак — у тих, хто це говорив, і/або тих, хто мав слухати, — знань про мову, якою писано тексти Шевченка чи Лесі Українки (та несхвальне ставлення до непотрібних витрат), а й на те ж таки уявлення про українське як звичне, «нормальне» радянське. Тому, зокрема, критики реформи навіть не згадували факту більш чи менш послідовного вживання в сучасній Україні (в тім числі й у медіях) водночас кількох правописів, який мав би стати вагомим аргументом на користь змін і єдності: норма могла бути тільки одна, і єдність припускалася лише на її основі.
 Таке уявлення про український народ (у якому знаходилося місце тим, хто не ладен був вивчити української мови, але не тим, хто ладен був зректися її радянської версії) великою мірою визначило позицію щодо того, яким мав бути правопис і хто мав вирішувати його долю. Почасти дискусію з небажаним для себе результатом спровокували самі ініціатори реформи, популістськи заявивши, що розраховують на широке обговорення пропонованих змін (Жулинський подав це як вияв прозорості урядової політики) та що ті зміни покликані спростити правописні норми й наблизити їх до живого мовлення. Відтак журналісти шукали охочих висловитися (якими попервах були, зрозуміло, переважно супротивники ідеї та обраного способу її реалізації), вишукуючи їх не лише в Інституті мовознавства, а й серед авторів інших видань чи учасників дискусії в інтернеті. А далі, натхненні їхнім авторитетним прикладом, вже й самі бралися (часом просто крадучи чужі думки з того-таки інтернету й таким чином вириваючи їх із контексту дискусій у прихильніших до реформи виданнях — як робила журналістка газети «Сегодня» Людмила Ковальчук із листами до «Українського слова») виявляти суперечності в пропонованих змінах, міркувати про їхню належність до правопису чи до структури мови, ділити на прийнятні й неприйнятні (це в кращому разі, бо в гіршому неприйнятними ставали всі) залежно від того, як говорять у тій місцевості, де вони жили чи колись бували. Профанація обговорення ширилася мірою того, як читачі й глядачі відгукувалися на заклик ЗМІ сказати й своє слово «на тему змін в українському правописі» (як писали 13.01.2001 «Киевские ведомости», обіцяючи записати думку кожного, хто зголоситься; не на будь-яку тему, зауважмо, медії вважають за потрібне так активно радитися з народом). При цьому йшлося вже, звісно, не так про правописні чи взагалі лінгвістичні тонкощі, як про ставлення до ідеї змін, — і демонстроване публікацією відгуків «неоднозначне ставлення» (за яким маячив привид конфлікту) ставало додатковим аргументом проти реформи, що його зрештою й узаконила Кучмина ухвала. Навіть загалом прихильні до змін автори, як-от журналіст «Голосу України» Віталій Жежера, обстоювали право широких мас брати участь у вирішенні долі нововведень: «Розуміючи, що філологічні питання не вирішуються на референдумах, все-таки варто зауважити, що правопис стосуватиметься не лише філологів, а й усіх нас, і правописна комісія мусила б [до того, як остаточно розглядати пропозиції,] зробити докладне опитування населення» (5.01.2001). І якщо пріоритет мовознавців усе-таки не піддавали сумніву, то яке саме населення повинне мати право (дорадчого) голосу в дискусії про правопис, ні її ініціатори, ні більшість учасників не з’ясовували, припускаючи таким чином, що все, незалежно від рівня освіти й володіння українською мовою.
 Чи не єдину спробу від самого початку чітко окреслити «правила гри» зробив Вахтанг Кіпіані («Киевские ведомости», 13.01.2001): «Всі новації повинні стати об’єктом обговорення “луччих людей”, тобто інтелігенції — і Правобережжя, і Лівобережжя. Про “думку простого народу” говорити не випадає. […] І ще — вершити долю мови має не все, в т.ч. “матюкомовне” населення, а лише носії літературної мови». Однак такий підхід в інклюзивно зорієнтованих масових медіях (зокрема й газеті, де працює Кіпіані) не був популярний: телеканали виносили на екран пейджерні повідомлення недолугою російською мало не з матюками. Питання про те, яке право вирішувати долю мови мають ті, що її не знають і не вживають, ставилося лише в розратованих відповідях прибічників реформи на категоричні висловлювання опонентів, тож виглядало не виробленням правил дискусії, а способом відлучити від неї носіїв іншої думки. Очевидна (хоча й не конче переконлива) відповідь — українська мова є державною і в цій ролі належить не лише тим, що говорять нею як рідною, а всім громадянам держави, — так, здається, ніде й не прозвучала. Про те, щоб обговорювати співвідношення ваги голосів тих, хто (часом) використовує мову як засіб спілкування, й тих, для кого вона є домом буття, годі було й мріяти. Залишилося без відповіді й питання про те, на яку живу мову має взоруватися писана: інтелігентського кабінету? міської вулиці? не надто заторкнутих цивілізацією сіл? і чи тільки на Полтавщині, а чи й на Галичині? Цей синкретизм надав загрозливого для прибічників не лише правописних змін, а й збереження української літературної мови звучання підсумковій репліці Віктора Ющенка: «Ми [уряд] глибоко переконані, що орфографічна реформа повинна будуватись на мовній практиці». Особисто я, почувши це з екрана телевізора, миттю пригадав глузливу пропозицію вороже наставленого до Ющенкового «панукраїнізму» Дмітрія Корнілова взаконити суржик: «адже ним розмовляють, певно, навіть більше людей, ніж галицькою [мовою]» («Донецкий кряж», 18.01.2001).
 Треба сказати, що дискурс ініціаторів і прибічників змін великою мірою сприяв цьому невтішному для них результатові. По-перше, Жулинський та його однодумці не підготували суспільство, зокрема інтелігенцію, до сприйняття самої ідеї правописної реформи та усвідомлення її суспільної вартості. Між багаторічними дискусіями у вузькому колі мовознавців і термінологів та сюжетами в таблоїдах і теленовинах не було посередника у вигляді статей в інтелігентських журналах (від «Сучасності» до «Art-lіne») і більш чи менш розумних газетах (наприклад, у буцімто зорієнтованій на інтелігенцію «Столичные новости»), в спеціалізованих теле- та радіопрограмах про культурні й суспільні проблеми, зрештою, в публічних заявах урядовців (бодай протягом року перебування в Кабміні Ющенка та Жулинського), які формували б у суспільстві уявлення про нормальність процесу підготування змін і його закономірного результату — схвалення та впровадження нової редакції правопису. Та й напередодні і під час розбурханих медіями пристрастей довкола реформи її ініціатори не спромоглися на хоч трохи дієвий PR. Суспільство не почуло виступів авторитетних громадських і культурних діячів (приміром, популярного актора-міністра Богдана Ступки, що його Зінченко радив використовувати в «зіркових проектах», покликаних пропагувати українську мову); не було програм, які на замовлення уряду підготували й показали б готові до співпраці з «панукраїністами» телеканали, як-от СТБ чи «1+1»; навіть в «Урядовому кур’єрі» висвітлення проблеми обмежилося публікацією переліку пропонованих змін і заяви Жулинського, де той «по шкоді» нарікав, що «у ході обміну думок з приводу правопису поруч із зацікавленими відгуками доброзичливого характеру, на жаль, нерідко траплялися нефахові оцінки, а подекуди, відверті перекручення та неправда» (19.01.2001). Не менш важливо, що й висловлена позиція ініціаторів змін не викликала великої поваги ні в прихильників, ні в супротивників «українізації». Вона не ставила повернення до неспотвореного правопису в контекст заходів на відновлення прав (носіїв) української мови, підтримуючи таким чином дискваліфікацію парадигми «національного відродження» як чинника суспільно-політичної орієнтації сьогоднішньої України й не використовуючи нагоди обмежити спільнотою носіїв коло тих, хто має вирішувати, як цією мовою писати. Натомість, як уже сказано, Жулинський та більшість членів правописної комісії ховалися за тезами про спрощення правил, що дозволяли ловити їх на «лукавстві» кожному охочому прочитати їхні 19 пунктів (тимчасом гостріші заяви окремих осіб, як-от Олександра Пономарева, що «мусимо нарешті очистити правопис від нав’язаних йому рис» («Україна молода», 1.02.2001), сприймалися на тому тлі як позиція маргіналів). А посилання на урядову постанову 1994 року (часів попереднього, ще за Кравчука, віце-прем’єрства Жулинського) про підготування нової редакції, що її оце — з запізненням на чотири роки — правописна комісія виконувала, навряд чи могло справити на когось враження в країні, де рішення на те й ухвалюються, щоб забуватися. Це й добре, іронізувала відтак «Киевские ведомости», що реформа не пройшла, «оскільки з приходом у майбутньому нових і прем’єра, й віце-прем’єра з гуманітарних питань, усі новації напевне було б не тільки скасовано, але й висміяно так, що про якісь зміни в мові довго ніхто б не заїкався» (24.02.2001). Більшість прибічників змін, здається, вважала інакше — тож намагалася використати сприятливий час, аби змусити уряд сказати правописне «слово», котре, як відомо, не горобець…
 Тому президентове доручення відкласти реформу до 2002 року й тим часом продовжити обговорення обидві сторони, по суті, сприйняли — з радістю чи прикрістю — як команду припинити підготування й обговорення. Супротивники змін повідомили «приємну інформацію для тих, хто з тривогою очікував реформи українського правопису й уже повторював для себе на новий манер “етер”, “геніяльний” і “б’юджет”. Від сьогодні вони можуть розслабитися» («Інтер», 2.02.2001). З огляду на тривалу боротьбу проти інших «новацій» Жулинського, Драча та їхнього зверхника Ющенка, ця перемога символізувала можливість розслабитися від очікувань не лише правописних змін, а й «українізації» інформаційного простору та всіх інших сфер, на «стабільність» у яких зазіхали «панукраїністи». Це почуття з притаманною йому прямолінійністю висловив той-таки «Донецкий кряж», обурившися, що мовознавці, замість «утертися», ще там щось обговорюють і вдосконалюють (15.02.2001). Про настанову неприхильних до реформи медій на припинення дискусії переконливо свідчить той факт, що телеканали більше не зверталися до проблеми правопису взагалі, а газети, навіть якщо раніше в них траплялися й виступи «за», тепер обмежилися одним-двома цвяхами в домовину шкідливої ідеї. Та й інші надрукували хіба що по кілька читацьких листів. Телеканал СТБ, єдиний із-поміж масових медій, іще під час буяння «пристрастей» демонстративно перейшов на нові мовні норми, що стало доброю ілюстрацією того, як неготовність до компромісу — тобто схвалення частини пропонованих змін, на користь чого висловлювався в своїх виступах Жулинський, — поглиблює розкол.
 Що таке становище в сфері мовної політики аж ніяк не обмежується правописним аспектом, іще раз продемонстрував завданий «після бійки» (назва рубрики) удар газети «Киевские ведомости» (24.02.2001). Журналіст Євген Якунов узявся довести, що «реформа правопису була суто політичним заміром», порівнянним із позицією нового американського президента щодо абортів: «Жулинський і компанія» просто прагнули догодити своєму західноукраїнському електоратові, що страждає від комплексу неповноцінності, мусячи говорити східняцькою мовою. В такому замірі автор не бачить нічого поганого, але закликає ініціаторів реформи сказати про це народові чесно, замість «вправлятися в мовознавчих дискусіях». Відтак він пропонує політичний компроміс, формулу якого наважуся наостанок зацитувати розлого. Отож, треба

ввести до української мови деякі зміни, які підкреслили б єдність нації. Тобто підійти до питання суто політично. І тут не настільки важливо, виправдані чи ні зміни в орфографії — головне, щоб вони були прийнятні для всіх. Гадаю, східна Україна пішла б на цей крок доброї волі.
 Ну а західна у відповідь могла б також піти на поступки. Скажімо, за слово «геніяльний» відкрити декілька російських шкіл у Тернопільській області. За «иній» — повернути слово «вертоліт» слов’янського походження замість чужого «гелікоптер».
 І всі були б задоволені.

 Я сам закликав до компромісу в мовному питанні, але тепер добре бачу, що в нас і справді з усього виходить автомат Калашнікова. У формулі Якунова все по-військовому чітко: східна Україна одноголосно говорить російською (бо інакше чого б мала вимагати саме російських шкіл?), а істинно слов’янський vertoліт не може співіснувати в словнику з ворожим гелікоптером. Не знаю, чи вважав би пан Русанівський такий торг «приниженням для українського народу», але я геть не ладен собі уявити задоволених галичан, які мусять відкривати російські школи, аби дістати від російськомовних східняків право вживати в своїй українській якихось слів чи правописних норм. Тобто я не проти російськомовних шкіл у Тернопільській області, якщо там справді є охочі віддавати до них своїх дітей, і не підтримую намагань тамтешніх чиновників задля любої їхньому адміністративному серцю уніфікації та задоволення націоналістичних почувань місцевої більшості чинити тим охочим перешкоди (як і охочим учити дітей українською в Донбасі й Криму). Проте компроміс між правами української та російської мов, що мав би зафіксувати й наповнити конкретним законодавчим змістом більш ніж меншинний (принаймні в переважно російськомовних областях) статус другої та справді державний, тобто обов’язковий для державних службовців в усіх регіонах і в усіх сферах публічного життя, статус першої, не має нічого спільного з кісткою, що її переможці кидають переможеним. І вже напевне не стосується правопису якоїсь із двох мов — чей же Клінтон і Буш теж не зазіхали на медичну процедуру абортів і пологів.

6.

На початку статті я зауважив, що «правописні пристрасті» показали мені Україну, в якій я не хотів би жити. Час пояснити.
 Я не хочу жити в країні, де самовизначена і незалежна нація має просити в когось дозволу говорити й писати своєю мовою — навіть задля того, аби той хтось погоджувався навзаєм уживати цю мову в податкових деклараціях чи декількох (або й багатьох) школах. Де фахову та небайдужу розмову про те, якою бути українській мові, може відкласти чи й припинити «височайше» доручення. Де моїх дітей русифікують і суржикізують у буцімто україномовній школі, а закон не забезпечує мені права вимагати від утримуваних на податки чиновників говорити зі мною державною мовою. Де носії української мови стали заручниками її державного статусу. Де мас-медії пропонують мені всього цього не помічати, розповідаючи українською новини про гарантову батьківську турботу й злочини нездатних оцінити її негідників, а решту часу та площі годуючи мене неперекладними історіями російських бандитів і «ментів» та іншими старими й новими піснями про головне.
 Але мовною сферою перелік моїх застережень до сьогоднішньої України не обмежується. Описані процеси відбуваються в усіх сферах: права громадян і статті законів приносяться в жертву «стабільності», що означає безконтрольність влади, залежність і захланність еліт, непрозору політику й «тіньову» економіку, брак публічного компромісу й ігнорування думки меншості, утвердження одностайності як єдино прийнятної норми. Важлива роль у тоталізації такого здорового глузду належить мас-медіям, що за умов слабкості громадянського суспільства стають чи не головними посередниками між владою та людиною, тож зосереджують у собі хвороби й проблеми обох. Правописна «нормотворчість» українських ЗМІ показала журналістську спільноту, що її важко назвати елітою навіть тому, хто воліє тлумачити це поняття суто функціоналістськи. Пропонована суспільству орієнтація на звичне й безальтернативне висвітлила кричущу недалекоглядність самих керманичів, їхню нездатність піднятися до розуміння ідеальної категорії національного/суспільного інтересу, в якому заснована на компромісі й усвідомленні історичної справедливості єдність нації (що її так переконливо спрофанував Якунов) мала би стати важливим стимулом для її оновлення та утвердження свого місця в світі. Проте, повторю, медії лише концентрують хвороби держави й суспільства.
 Соціолог Боріс Дубін торік описав (у московському журналі «Неприкосновенный запас», №5, 2000) характеристики антропологічної конструкції російської (пост)радянської людини, що вможливили надзвичайний за темпами й масштабами процес гуртування тамтешнього суспільства довкола кандидата, а потім президента Путіна. Автор доводить, що важливим чинником цієї надзвичайності була, хоч як парадоксально, звичка, орієнтація на звичне (й відкидання незвичного) як усталений у радянському й пострадянському суспільстві спосіб соціальної орієнтації індивіда, що породжує в нього ціннісне зниження образів самого себе та довколишніх, примітивізацію поведінки, ухиляння від позитивної соціальної взаємодії. Така асоціальна, атомізована людина «може відзначати поза собою лише відхилення від норми, переживати соціальне як виняткове й вороже» — а тому стає ідеальним об’єктом маніпулювання з боку влади. За Дубіним, «звичка як механізм соціальної регуляції якраз і є проекцією мобілізаційних виглядів і розрахунків влади на нормативне поле щоденного існування індивіда […] — засвоєння норми, що задається ззовні й подається через загрозу порушення звичного перебігу подій». Ця пострадянська версія творення здорового глузду й нерозривно пов’язаного з ним божевілля феноменально спрацювала в дні впадання російського суспільства в жах перед «чеченськими бандитами» й видавання безальтернативному рятівникові мандату на нічим не обмежені дії задля «наведення ладу». Українське суспільство до цього ще не дійшло — але божевілля вже стукає в наші двері, й годі сказати, яке з його незліченних утілень ми в єдиному пориві гнатимемо втришия завтра.