КРИТИКА.  1-2. 2002 рік   

Григорій Грабович

За нормальних обставин правопис, як і кожна конвенція, виростає з традицій, що перетворюються на певний громадський консенсус, який потім затверджується інституційним авторитетом і стає нормою. Проте поняття нормального є історично обумовленим і вельми відносним. У тих національних групах або націях, які виборюють проти гегемонної сили або «центру» право на незалежне політичне існування та власне культурне обличчя, «нормальним» — бодай на перших етапах — стає напруження, а то й боротьба між традиціями, громадським життям, у даному випадку самою системою мови, з одного боку, та інституційною владою — з другого. В новітній українській історії яскравою ілюстрацією цього стали українізаторський «харківський» правопис 1928 року та відповідь на нього у формі русифікаторського правопису, наставленого партійною владою після 1933 року. В мовному плані цей другий був частиною тої самої тоталітарної та імперської програми, яка дала Україні жнива «Розстріляного відродження» й голодомор. Не менш знаменним є те, що після більш як десяти років незалежности й майже десяти років від постанови Кабміну з червня 1992 року врегулювання українського правопису так і не здійснилося. В політичному протистоянні навколо цієї проблеми громадського консенсусу забракло. Але й забракло також інституційного, державного вміння та волі знайти адекватне розв’язання сучасних правописних потреб — які також можна зарахувати до державних пріоритетів. Найбільше спрацювали інерція та демагогічне залякування Заходом. Після завзятих боїв у пресі, де оперативним засобом для противників реформ (дуже часто не україномовних і мало зацікавлених українською мовою як такою) був заклик до «здорового глузду», тобто відкинення пропонованих змін як проявів «безглуздя» й іншування ініціяторів реформи як «діяспорників» (або їх поплентачів), «галичан» тощо, роботу правописної комісії припинено за президентською вказівкою і, як показують найновіші події, змінено її склад й уповноваження. Постає сумнів, як триватиме й чи взагалі триватиме реформа українського правопису.
Знову-таки, за нормальних обставин це не було б такою проблемою: в тих щасливих країнах, де діє громадянське суспільство, поліцентричність його структур допомагає знайти консенсус. Для України це справа майбутнього — але проблема існує тепер, і її основним компонентом є те, що важелі розв’язання здебільшого ще в державних руках. Проте, не монопольно.
Для «Критики» правописна реформа — засадниче питання: мова є матерією, довкіллям і натхненням нашого професійного спілкування, а загальна громадська ситуація, де відсутність правописної реформи — і, ширше беручи, справжньої мовної політики — посилює суржикізацію і в остаточному рахунку зневагу до української мови, не може нас не хвилювати. Інтелектуальна, аналітична настанова іноді вимагає прямого заангажування в громадських процесах — адже сам вибір мови є найфундаментальнішим прикладом цього.
Від нинішнього числа «Критика» долучається до інших часописів («Сучасности», «Ї», «Кальміюса» тощо), які перейшли на основні позиції пропонованих правописних реформ. Сподіваємося в такий спосіб приспішити сам процес їх остаточної нормалізації. В наступному і в подальших числах маємо намір присвятити цьому питанню належну увагу.