Василь Німчук

 

(“Українська мова”, 2004, № 1)

 У цілеспрямованій руйнації оригінальних рис української культури за доби тоталітаризму влада під недріманним оком тримала мову — найголовнішу ознаку української духовності. Оголошувалося архаїчним, буржуазним, куркульським, простацько-діалектним, заборонялося багато з того, що робило українську мову неповторною. Оборонці питомого в українській мові в 30-х роках XX ст. зазнали гонінь, ув’язнень, заслань. Кількох лінгвістів розстріляно. І в повоєнні роки цькували тих, хто виявив найменші елементи незгоди з офіційною радянською мовною політикою. У заходах, спрямованих на нівеляцію питомих елементів української мови і наближення її до російської, провідну роль було відведено Інститутові мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР (створеному після ліквідації Інституту української наукової мови та численних лінгвістичних Комісій Всеукраїнської академії наук), у якому в свій час культивовано теорію двох рідних мов в українців, обґрунтовувано партійну теорію про “нову історичну спільність людей - радянський народ”. За радянських часів особливо відчутних утрат зазнали словникарство, базу якого було зведено до творів, дозволених для читання в СРСР, та правопис, який, де тільки це можливо піднести в благопристойному вигляді, наближувано до російських норм. 

У незалежній Україні багато з переслідуваного й заборонюваного в часи тоталітаризму реабілітовано й дозволено. Реабілітовано й репресованих творців української культури, до читача й глядача допущено їхні твори. Як влучно сказав акад. НАН України визначний лінгвіст Ю.Шевельов, реабілітовано твори письменників, але досі не реабілітовано їхньої мови. Рани, нанесені українській мові в добу тоталітаризму, особливо — її орфографії, не загоїлися й нині. Будь-яка спроба повернути нашій мові відібране від неї, витіснене на мов­ну периферію або в діаспору в радянські часи, викликає шалений спро­тив насамперед пропагандистів “радянської орфографії”. Дбання про збереження без змін усього, що силоміць внесено в український правопис для зближення його з російським, вони видають за турботу про українську мову й поширення сфери її вжитку та залучення до кори­стування нею нових людей, зокрема неукраїнськомовних (як тут не згадати мудрого вислову одного баскського письменника про те, що мова вмирає не через те, що її не вивчають іноземці, а внаслідок того, що нею перестають говорити представники етносу, для котрих вона рідна). У 30-х — 40-х роках XX ст. питоме українське в правописі забороняли під приводом того, що, мовляв, той чи інший елемент — націоналістичний. Нині адепти радянського мовознавства ляка­ють людей тим, що нібито хтось хоче впровадити в сучасну україн­ську мову діаспорну лексику й орфографію, хоч добре (а дехто й погано) знають, що українці на поселеннях за межами рідної землі використовують соборні українські норми, вироблені видатними мовознавцями, літераторами, освітянами в Україні й демократич­но прийняті в Харкові 1927 р. Крім того, багато українських мовних явищ вони воліють характеризувати як діалектні, однак фахівцям відомо, що на діалектний рівень штучно зведено чима­ло елементів через те, що їх брутально викинуто з писемно-літературної норми.

Слід визнати, що тривала радянська пропаганда в мовних спра­вах увійшла у свідомість багатьох людей, які щиро повірили, ніби відмінювати слова іншомовного походження на або йотувати голосні всередині запозичень (соціяльний) — це щось простацьке, примітив­не, хуторянське. До того ж, як справедливо писав Ю.Шевельов, пе­ресічному інтелігентові через школу прищеплено російську шкалу мовних вартостей стосовно відмінювання не тільки запозичених імен­ників з фіналлю , вимову Олександр, міністр замість Олександер, міністер, але й несприйняття африкати хв на місці ф у чужих словах [5:1]. Навіть редакція “Літературної України, яка не побачи­ла нічого доцільного в запропонованому 1999 р. проекті змін, вола­ла: “Чи не відкидаємо рідну мову такими вольовими рішеннями на феодальний хутір, виставляючи себе на посміх” [8:6].

Наша громадськість ще до оголошення незалежності України (в рамках так званої перебудови радянського суспільства) ставила питання про необхідність опрацювання проблем орфографії за но­вих умов. Невеликі зміни (щоправда, не всі послідовні й системні), зроблені в 1990 р., викликали дискусію на сторінках газет “Літе­ратурна Україна” та “Освіта” в серпні та грудні 1991 р. і січні 1992 р.

Комісія з питань народної освіти і науки ВР України приєднала­ся до пропозиції газети “Освіта” “вважати “Український правопис” 1990 року пробним виданням, тобто таким, що має статус проекту й потребує затвердження урядовими установами" [15: 271 — 273]. Але нововведення цієї редакції прищепилися; вони, в основному, чинні й нині.

Тим часом 27.VIII — З.ІХ 1990 відбувся І Міжнародний конгрес україністів, серед ухвал якого був пункт про необхідність вироблен­ня єдиних правописних норм для українців на Батьківщині й у діас­порі. Рекомендовано створити міжнародну комісію, яка подасть про­ект єдиної редакції “Українського правопису” на один із чергових з’їздів асоціації україністів світу.

Цей заклик підтримала Національна академія наук України в особі її президента акад. Б.Є.Патона, який наголошував: “Справді, потрібен єдиний уніфікований правопис, яким би користувалися українці всього світу” [5:1].

Однак лише 15 червня 1994 р. з’явилася постанова Кабінету Міністрів України № 402 “Про підготовку і видання “Українського правопису” у новій редакції”, у якій, зокрема, сказано: “1. погодити­ся з пропозицією Академії наук, підтриманою Міністерством економі­ки, Міністерством фінансів.., щодо підготовки і видання в 1994 — 1996 роках “Українського правопису” у новій редакції.

Установити, що організаційне та нормативно-методичне забезпе­чення підготовки зазначеного Правопису здійснюватимуть Інститут української мови Академії наук та Українська національна комісія з питань правопису при Кабінеті Міністрів України”.

Отже, Академія наук України — ініціатор підготовки нової редакції правопису, а на її Інститут української мови разом із Українською національною комісією з питань правопису (далі — УНКП) покладе­но відповідальність за його підготовку.

КМ затвердив склад УНКП з 35 осіб (29 з України, 6 із закор­доння: Канади, США, Франції, Польщі, Словаччини, Казахстану). Очолив Комісію акад. М.Жулинський.

Було створено робочу групу Комісії, яка мала опрацювати про­ект нової редакції орфографічного кодексу, до якої входили І.Ви­хованець, С.Головащук, А.Грищенко, С.Єрмоленко, В.Жайворо­нок, І.Ющук.

Члени робочої групи подавали на розгляд Комісії окремі розді­ли правопису, їх обговорювано на її засіданнях, однак цілого проек­ту нової редакції “Українського правопису” (далі — УП) зазначена група не подала. Про нові пропозиції широка громадськість не зна­ла, тому що на шпальтах газет і журналів не було жодного обгово­рення; запланований “Бюлетень “правописної комісії” так і не ви­ходив. На засіданнях УНКП фактично відбувалося удосконалення тексту видання УП 1990 і 1993 років. Установлена норма для прий­няття нового чи зміненого правила голосуванням у 3/4 голосів дуже рідко допускала нововведення. Та все ж, навдивовижу, було прий­нято ввести и на початку вигуків та слів типу икати “вимовляти и на місці літературної норми з і, форму дев’ятдесят як паралельну до нині нормативної форми числівника дев’яносто.

Не допускати жодних суттєвих нововведень — такою була настанова певних зацікавлених кіл. Про це акад. П.Толочко однозначно заявив у газеті “Киевские ведомости”: “До депутатства я был вице-президентом Академии. Сколько времени я эту должность занимал, столько держал ситуацию под контролем: не давал ходу всем этим порывам изменить что-то в языке. Мне активно помогал тогдашний директор Института украинского языка Александр Тараненко” [7:10]. У результаті роботи УНКП вийшла не нова редакція УП, а відредагований текст старого. Необхідно підкреслити, що й легітимність матеріалів, прийнятих на засіданнях УНКП, можна поставити під сумнів, адже на більшості засідань не було кворуму — 26 її членів, свідченням чого є відповідні протоколи.

На другий день після останнього засідання голова та заступник голови УНКП в листі до КМ України від 27 грудня 1996 р. допо­відали, що Комісія, в основному, роботу завершила й ухвалила “до­ручити робочій групі в складі О.О.Тараненка, С.Я.Ермоленко та С.І.Головащука підготувати весь текст “Українського правопису” в новій редакції за матеріалами роботи комісії і подати його на розгляд її членів. Члени комісії протягом двох місяців після одержання ма­ють переглянути текст і повернути його зі своїми зауваженнями ро­бочій групі, причому зауваження щодо тих найважливіших і най­принциповіших правописних питань, що вже розглядалися під час роботи комісії, робочою групою не враховуватимуться”. Автори лис­та просили Кабінет Міністрів України виділити в 1997 р. кошти на друкування нової редакції “Українського правопису”. Проте книжки не надруковано ні 1997 р., ні наступного. В середині листопада 1998 р. на засіданні бюро Відділення ЛММ НАНУ з’ясувалося, що текст нової редакції не готовий. Нова дирекція Інституту української мови НАН України за дорученням бюро ВЛММ восени 1998 р. взя­лася негайно розглянути справи, пов’язані з проблемами орфографі­чного кодексу, але змогла отримати матеріали праці Комісії 1994 — 1996 рр. з великими труднощами лише у грудні 1998 — січні 1999 р.

Ознайомлення з комп’ютерним набором окремих частин правопису показало, що члени групи, яка мала подати кінцевий текст, компону­вали його, м’яко кажучи, на свій розсуд. Наприклад, у ньому зовсім було вилучено праграф про написання ненаголошеного о (був у всіх виданнях правопису починаючи з 1927 р.), не виділено параграфа про початковий и, за введення якого (початкового и) в обмеженій кількості слів (зокрема у вигуках, звуконаслідуваннях та похідних від них сло­вах) на одному із засідань голосувала більшість присутніх членів Комісії, не подано як паралельний до форми числівника дев’яносто варіант дев’ятдесят, що рекомендувала Комісія. У власних назвах іншомовного походження знято написання и на місці і мови-донора перед приголосними після приголосних ц та р (усупереч рекомендації параграфу 91 чинного орфографічного кодексу), тобто члени групи повертали написання типу Лейпціг, Цюріх замість Лейпциг, Цюрих. У набраному на комп’ютері тексті повернуто деякі написання з і на місці и в чинному правописі: Корсіка, Сіракузи.

По суті, підготовлено до друку якийсь новий проект-варіант пра­вил, скомпонований 1— 2 особами.

Після ознайомлення зі справою нова дирекція Інституту українсь­кої мови НАНУ скликала на початку 1999 р. на нараду членів шир­шої робочої групи УНКП, які готували до обговорення на її засідан­нях матеріали нової редакції “Українського правопису”. Двоє членів цієї групи, що відповідали за методичне забезпечення праці над но­вою редакцією УП, не прийшли на засідання, чим самоусунулися від подальшої праці над орфографічним кодексом, причому один з них (І.Ющук) подав письмову заяву по вихід із робочої групи не з прин­ципових причин. Тоді ж було ухвалено інтенсифікувати працю залу­ченням до складу робочої групи Комісії нових членів — знавців спра­ви. До нової робочої групи увійшли такі лінгвісти — працівники НАН України і вищих навчальних закладів держави: чл.-кор. НАНУ І.Р.Ви­хованець (зав. відділу історії та граматики української мови Інститу­ту української мови НАНУ), д.ф.н. К.Г. Городенська (тоді заступ­ник директора Інституту української мови НАНУ), академік АПН А.П.Грищенко (зав. кафедри української мови Київського національ­ного педагогічного університету ім. М.Драгоманова), д.ф.н. В.В.Жайворонок (провідний науковий співробітник Інституту мовоз­навства ім. О.Потебні НАНУ), д.ф.н. М.Ф.Клименко (зав. відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства НАНУ), чл.-кор. НАНУ В.В.Німчук (директор Інституту української мови НАНУ), чл.-кор. НАНУ Г.П.Півторак (зав. відділу загальнославістичної проблематики й східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.Потебні НАНУ), д.ф.н. О.Д.Пономарів (тоді зав. кафедри ук­раїнської мови і стилістики Інституту журналістики Київського націо­нального університету ім. Т.Г.Шевченка), д.ф.н. Н.І.Тоцька (викла­дач Національного університету “Києво-Могилянська академія”). Вони занову опрацювали за розділами весь текст правописного кодексу. У роботі групи брав участь к.н.ф. С.І. Головащук (на той час про­відний науковий співробітник Інституту української мови НАНУ), але він не погодився із багатьма запропонованими змінами.

Отже, в оновленій робочій групі були добре представлені дві ака­демічні лінгвістичні установи та викладачі провідних київських вищих навчальних закладів. На жаль, не було змоги скликати засідання Ук­раїнської національної комісії з питань правопису і затвердити онов­лений склад робочої групи. Проте вважаємо, що нічого незаконного й самозваного не було зроблено, як нам закидають опоненти проекту 1999 р., бо постановою КМ України № 402 на академічний Інститут української мови покладено організаційне та науково-методичне за­безпечення праці над новою редакцією УП.

Систематично опрацьований новий проект чергової редакції “Українського правопису” надруковано в серпні 1999 р. в 150 примірниках, розіслано для обговорення до наукових установ НАН України та Академії педагогічних наук, Міністерства освіти, Спілки письменників України, Спілки журналістів, до редакцій видавництв газет, журналів, окремим знаним діячам науки, освіти, письменникам, журналістам.

До проекту 1999 р. додано наше докладне історико-мовне обґрун­тування назрілих змін в українській орфографії, жодну частку яко­го науково не спростував ніхто з опонентів (2002 р. вийшло й окре­мою книжкою під титулом “Проблеми українського правопису XXпочатку XXI ст.”).

Найперше про запропоновані нововведення до української орфографії повідомив директор Інституту української мови на загальних зборах Відділення літератури, мови та мистецтвознавства НАНУ 6 квітня 1999 р. Повідомлення викликало жвавий інтерес, але ніхто проти новацій у правописі не виступив.

Наприкінці серпня 1999 р. проект обговорювано й загалом прихильно сприйнято на IV Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Одесі. На початку грудня 1999 р. Наукове товариство ім. Т.Шевченка в Нью-Йорку за ініціативою його виконавчого президента Л.Онишкевич організувало обговорення проекту в Нью-Йорку та Філадельфії (США) за участю членів УНКП акад. Ю.Шевельова (США) і проф. А.Горняткевича (Канада), директора Інституту української мови НАНУ чл.-кор. НАНУ В.В.Німчука, а також акад. НАНУ, президента Української вільної академії наук США О.М.Біланюка. Проект в основних моментах схвалено, однак висловлено побажання, щоб написання слів іншомовного (насампе­ред — англійського та німецького) походження точніше відбивали їхнє звучання у відповідних мовах. Дуже високо оцінив проект добре знаний у середовищі лінгвістів світу акад. Ю.Шевельов, який сказав, що це найкращий проект із усіх, що їх він читав, але не ідеальний, бо ідеальних правописів не буває.

Віддаючи шану Ю.Шевельову, друкуємо його лист, що супроводив відповіді академіка на питання анкети, надісланої до Нью-Йорку 31 грудня 2001 р.

Дорогий Василю Васильовичу,

пересилаю Вам правописну анкету. Мало-чим вона різниться від попередніх анкет. Історія нашої мови не забезпечила нам рівних розв’язок і послідовности. Може краще було б дати не випадкові приклади, а орієнтовані правила, а в додатку до кожного параграфу, після того не принагідні приклади (“тощо”), а більш-менш повний абетковий список щедрих прикладів з наголосом не на правилах, а на прикладах. Але це вже півдороги від правил до словника... Співчуваю Вашій біді. Але де нема логіки, там її не зробиш. Співчуваю Вам і бажаю завершення змагань.

Ваш Ю.Шевельов.

Бажаючи залучити до обговорення орфографічних справ широкі кола шанувальників рідного слова, ми на початку квітня 2000 р. подали статтю про запроектовані в правописі зміни до газет “Українське слово”, яка незабаром її опублікувала, та “Літературна Україна”, що надрукувала наш матеріал аж у січні 2001 р. після засідання Ради з питань мовної політики при Президентові України, яке відбулося в кінці грудня 2000 р. На сторінках цих та інших газет виступило чимало прихильників і опонентів змін в українській орфографії. На жаль, про запропоновані нововведення в ЗМІ висловилися лише поодинокі філологи-знавці справи.

Більше ніж через півроку після виходу у світ проекту — 28 березня 2000 р. — акад. В.Русанівський подав президентові НАНУ Б.Є.Патокові доповідну записку, в якій у спотвореному вигляді подано наші пропозиції. Реакцією на цю доповідну була постанова Президії НАНУ 26 квітня 2000 р. № 109 “Про створення Комісії НАН України з вивчення проекту нової редакції українського правопису,” в якій сказано: “1. Створити Комісію НАН України з вивчення проекту нової редакції українського правопису, виданого видавництвом “Наукова думка” НАН України в 1999 р. (додаток). 2.Рекомендувати установам Секції суспільних і гуманітарних наук НАН України вивчити і обговорити зазначений проект на засіданнях вчених рад і до 20.05.2000 р. подати до Комісії свої висновки та пропозиції.” На постанову №109 Президії НАН України миттєво відреагував Український мовно-інформаційний фонд (УМІФ), у колективі якого є лише кілька лінгвістів. У непрофесійне складеній тут анкеті з 17-и пунктів повторено вигадки акад. В.Русанівського й додано нові. Неозброєним оком видно, що складачі її ніколи не читали тексту проекту найновішої редакції “Українського правопису”. Якими були результати обговорення проекту в УМІФ, нам невідомо.

На обговорення проекту в УМІФ було запрошено кореспондента газети “Голос України”, який 30 травня 2000 р. опублікував пасквіль “Кому б’юст поставити?” (власне після цього почала з’являтися в ЗМІ некомпетентна “критика” проекту). Напевне, на основі анкети УМІФ складено “Перелік нововведень, запропонованих у проекті найновішої редакції “Українського правопису”, яку Комісія з вивчення проекту нової редакції українського правопису 29 травня 2000 р. запропонувала для обговорення в установах НАНУ.

Перелік нововведень до проекту “найновішої редакції “Українського правопису” Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України містив 17 пунктів, але серед них два — вигадані: “уникати подвоєння в географічних назвах: Апеніни, Мороко, Голандія тощо”; “запровадити паралельне закінчення –а/-у в назвах міст: Парижа — Парижу, Лондона —Лондону тощо”.

Результати обговорення нам не відомі.

У бюлетені для голосування під час обговорення найновішої редакції “Українського правопису” в Інституті української мови НАН України висунуто 19 пунктів. Більшість співробітників схвалила 10 змін: запропоновані правила про вживання ґ в українських питомих і засвоєних словах, написання слова пів “половина” окремо від іменника, вживання г в запозичених загальних назвах та г і ґ в іншомовних антропонімах, непов’язування з правилом “дев’ятки” слів із церковно-релігійної сфери, написання запозичених апелятивів без подвоєння приголосних, передавання початкового j перед о іншомовних слів, форми імен по батькові Ігорьович, Лазарьович.

У спільній постанові № 1 від 11 жовтня 2000 р. Бюро Секції суспільних і гуманітарних наук (ССГН) НАН України і Комісії НАН України з вивчення проекту нової редакції українського правопису “Про підсумки роботи Комісії НАН України з вивчення проекту нової редакції українського правопису” констатовано: “До 14 провідних вузів України та до 7-ми академічних установ ССГН НАН України було розіслано перелік нововведень, запропонованих у “Проекті найновішої редакції українського правопису”. Результати аналізу відповідей показують, що із запропонованих нововведень підтримано лише деякі з них, причому в різних відповідях це різні пункти, інші не дістали підтримки або викликали дискусію”. Ми вже казали, що “Перелік ...нововведень...” не дає адекватної інформації про запропоновані зміни. Через два місяці — 22 грудня 2000 р. — зазначену спільну по­станову направлено тодішньому віце-міністрові України М. Жулинському.

Тим часом на засіданні Ради з питань мовної політики при Президентові України 25 грудня 2000 р. розглянуто назріле питання про внесення змін до персонального складу Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, затвердженої 6 років перед цим, та заслухано доповідь В.В.Німчука про проект найновішої редакції “Українського правопису”. Однак до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо змін у складі Комісії не було подано на затвердження. Це була помилка, якою скористались опоненти проекту, бо робити зміни в Комісії не було в компетенції Ради з питань мовної політики при Президентові України. Українській національній Комісії з питань правопису рекомендовано до кінця січня 2001 р. провести заключні засідання й затвердити остаточну редакцію “Українського правопису”. На виконання цієї ухвали дирекція Інституту української мови НАНУ запланувала на 15 — 16 лютого 2001 р. скликати пленарне засідання УНКП при КМ України.

На засідання Ради з питань мовної політики при Президентові України було запрошено представників засобів масової інформації. Після цього навколо проекту на сторінках газет, через радіо й телебачення розгорнулася дискусія, що набрала характеру кампанії, в якій були зацікавлені різні суспільні сили: одні хотіли відвернути увагу громадян від актуальних політичних проблем, інші бажали зберегти набутки “інтернаціоналізації” часів тоталітаризму. Обговорення подекуди набувало карикатурного характеру: про ставлення до пропонованих інновацій питали навіть перехожих на вулицях міст та учнів у школах. Змінам в українському правописі було присвячено одну з популярних тоді телепередач “Табу”.

Кампанія проти нововведень була досить чітко підготовлена, особливо в російськомовних ЗМІ, яким, здавалося б, нічого перейматися справами української орфографії.

Опоненти змін у правописі організували послання до високих урядових та наукових інстанцій, написані в дусі “листів трудящих” доби тоталітаризму. Вони не гребували навіть перекрученнями та фальсифікаціями, приписуванням проектові пропозицій, яких у ньому немає. Більшість дискутантів виявили слабку обізнаність зі суттю змін, опиралися на розтиражовані 19 пунктів — стислий виклад запропонованих нововведень без обґрунтування їх, первісно адресованих фахівцям-працівникам Інституту української мови НАН України, які шляхом таємного голосування мали висловити своє ставлення до запроектованих нововведень.

У ЗМІ були також виступи фахівців-знавців справи на підтримку проекту нової редакції та зі справедливою критикою окремих його вад. Люди, що справді вболівають за справу, нерідко підіймали питания про невідрадне становище української мови в державі.

В умовах штучно спровокованого ажіотажу навколо проблем української орфографії було недоцільним скликання засідання Української національної комісії з питань правопису при КМ України для прийняття кінцевих ухвал щодо запропонованих нововведень. Президент України Л.Д.Кучма 2 лютого 2001 р. направив доручення тодішньому прем’єр-міністрові В.А.Ющенкові: “З огляду на неоднозначне ставлення в українському суспільстві до проекту нової редакції “Українського правопису” та з метою прийняття виваженого, всебічного обгрунтованого рішення відкласти розгляд питання про внесення змін до “Українського правопису” до 2002 р. Організувати обговорення проекту в засобах масової інформації, установах і закладах Національної академії наук України, Академії педагогічних наук України, Міністерства освіти і науки України, творчих спілках, громадських об’єднаннях тощо з урахуванням необхідності збереження суспільної стабільності.

Результати обговорення покласти в основу розгляду та оцінки проекту “Українського правопису”.

Баталії навколо запроектованих змін в орфографії потроху вщухли весною 2001 р., а до кінця року дискусійні статті з’являлися друком вкрай рідко.

11 лютого 2002 року Президент України направив нове доручення — прем’єр-міністрові А.К.Кінахові: “З метою неупередженого та об’єктивного розгляду комплексу проблем, пов’язаних з українським правописом, у безпосередньому фаховому середовищі, максимального врахування різних позицій і думок розглянути питання щодо перепідпорядкування та часткового перегляду персонального складу Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України, поклавши відповідальність за її роботу на Міністерство освіти і науки України та Національну академію наук України.”

19 лютого 2002 р. вийшла постанова № 198 Кабінету Міністрів України “Про Українську національну комісію з питань правопису”, в якій сказано: “1. Покласти на Міністерство освіти і науки та Національну академію наук організаційне і науково-методичне забезпечення діяльності Української національної комісії з питань правопису, а також підготовку до видання “Українського правопису” в новій редакції. 2. Затвердити новий склад Української національної комісії з питань правопису (додається).” Міністерство науки і освіти та Відділення літератури, мови й мистецтвознавства НАН України ще до цієї постанови узгодили список членів Комісії й запропонували співголовами її голову Бюро Секції суспільних і гуманітарних наук НАНУ віце-президента НАНУ акад. І.Ф.Кураса та Міністра освіти і науки України акад. В.Г.Кременя. Проте загалом список рядових членів Комісії виявився далеким від узгодженого. З нього, зокрема, виведено авторитетних вчених, відомих мовознавців професорів А.Погрібного, О.Пономарева, І.Ющука, Н.Тоцьку, І.Вихованця, Н.Клименко, А.Бурячка, П.Чучку, а також усіх зарубіжних членів комісії, в тому числі й акад. Ю.Шевельова. Знекровлена Правописна комісія перестала бути міжнародною, всеукраїнською.

Науковці й письменники України висловили стурбованість у зв’язку з такими змінами у складі Національної комісії з питань правопису [4:1]. Тоді Кабінет Міністрів України постановою № 57 від 18 січня 2003 р. ухвалив: “Абзац перший пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 19 лютого 2002 р. № 198 “Про Українську національну комісію з питань правопису... доповнити реченням такого змісту: “Дозволити співголовам Української національної комісії з питань правопису спільним рішенням вносити зміни до її складу.” Але цього дозволу досі не використано для поновлення у складі Національної комісії з питань правопису названих вище фахівців — активних учасників обговорення орфографічних проблем.

Тим часом у травні 2003 р. на розгляд науковців нове керівництво Української національної комісії з питань правопису запропонувало новий проект, надрукований під її грифом, хоч на засіданнях Комісії цей проект не розглядано. На звороті титульної сторінки зазначено: “Автори: В.М.Русанівський (науковий редактор), Б.М.Ажнюк, С.Я.Єрмоленко, Н.Ф.Непийвода, О.О.Тараненко, Л.І.Шевченко, Л.Л.Шевченко. Редагування та комп’ютерне опрацювання тексту — Український мовно-інформаційний фонд НАН України” [14:2].

Авторство зазначених членів Комісії сумнівне, адже правила “Українського правопису” формувалися працею українських мовознавців різних поколінь протягом 1918 — 1990 років XX ст. (особлива заслуга в цьому репресованого О.Синявського)!

Проект оснащено анонімною “Передмовою” з короткими, але неповними відомостями з історії української орфографії. У ній чимало дискусійних і некоректних тверджень. Автори повідомляють: “Правопис ... складається з трьох підсистем: графіки ... орфографії (способів поєднання звуків і звукосполук, що забезпечує однотипність написання слів)...” [14:3], тоді як насправді орфографія — це “система правил, що регулює способи передачі мови на письмі” [11:439], “система правил ... щодо способів передачі мовлення на письмі...” [ 12:410]. У “Передмові” сказано, що в сучасній українській азбуці “є тільки дві літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці — це ґ, яка відома з кінця XVI ст. ...та ї, що спершу вживалася замість колишньої ь та на місці е в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функцію позначення сполуки й+і” [14:3]. Але факт, що літеру ґ увів до алфавіту славетний М.Смотрицький у своїй граматиці церковнослов’янської мови української редакції (надрукована 1619 р.). Насправді буква ї засвідчена в найдавніших слов’янських кириличних рукописах [3:24], у тому числі в Київському Ізборнику Святослава 1076 р., зокрема в кінці рядків замість и: жїзни; тъштїсѧ [2:170, 171]; накърмї. За правилами М.Смотрицького, її вживано на позначення и всередині слов’янських слів перед голосними та й, в іншомовних лексемах. Не виключено, що новоукраїнським діячам використати ї для передачі й+і підказала французька орфографія, в якій цей знак, щоправда, має іншу функцію (пор. франц. naїvнаївний”). Традиційно на місці е в новозакритому складі вживано не ї, а ѣ. Ніколи ї не вживали на місці ь. Вочевидь, перед нами невичитаний попередньо текст: залишено м’який знак на місці ѣ. Проте й на місці ѣ не писано ї. Це лише в желехівці вживано ї на позначення м'якості приголосних перед і (пор. позначення м’якості приголосних перед а, у, е через йотовані я, ю, є): ніс — назва частини тіла (голови) та нїс — форма минулого часу чоловічого роду дієслова нести. Між іншим, буквою ѣ у старовину позначали звук і на місці о: давай єму ѣсти з(ъ) сѣллю [17:54] “сіллю”. Навіть І.Котляревський писав: вѣнъ “він”, сѣлью, батѣгъ, нѣчъ “ніч” (“Энеида” за списком 1799 р.) [9:15]. Серед букв старослов’янського алфавіту, що “не відповідали жодним українським звукам у “Передмові” названо й літери ъ та s [ 14:3], хоч фахівці знають, що в X XI ст. буква ъ позначала дуже короткий (“зредукований”) о. Зовсім неймовірним є твердження: “Якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття” [14:3]. Адже минуле тисячоліття завершилося 2000 р. У “Передмові” написано, що “у травні 1928 р. в Харкові відбулася правописна конференція” [14:5], хоч насправді ця подія сталася в 1927 р.

Автори шкодують, що “не всі члени правописної комісії прислухалися до думки проф. І.Огієнка” щодо правопису слів іншомовного походження. Але І.Огієнко висловив свої погляди в книжці, яка вийшла у світ за кордоном того ж таки 1927 р.!

У “Передмові” навіть не згадано про проект правопису, опублікований у 1999 р., й дискусії навколо запропонованих у ньому змін. У кінці її сказано, що “Український правопис”, розроблений під керівництвом акад. НАН України В.М.Русанівського групою членів нинішньої Української національної комісії з питань правопису при Міністерстві освіти і науки України та Національній академії наук України, повністю враховує рекомендації, ухвалені попередньою Орфографічною комісією”” [14:6].

Ми говорили вже, що праця попереднього складу Комісії була
організована так, що ніяких суттєвих змін у правописному кодексі не
зроблено в напрямі соборності, реабілітації корисних елементів,
заборонених тоталітарною владою, і врахування нинішніх тенденцій
у мові та орфографічної практики великих видавництв і поширених газет, журналів. На більшості її пленарних засідань не було кворуму. Крім зауваження про вживання літери и на початку слова у власних назвах іншомовного походження, “а також у словах икати, икання і т. ін.” [14:8], у цій книжці не запроектовано жодних суттєвих змін. Помітною, але невдалою, є лише одна: запропоновано зняти форму третьої особи множини теперішнього часу дієслова відповісти — відповідять і замінити її сполукою дадуть відповідь. Підстави для цього немає жодної. При цьому не сказано про відповідні форми дієслів оповісти, розповісти. Пропозиція суперечить сучасній практиці [1:69, 97, 441 ], у тому числі рекомендаціям В.М.Русанівського, який в одному з орфографічних лексиконів опрацював правопис слів на букву о та слів відання — відьомський, отже й дієслів відповідати, оповідати, при яких зазначено форми третьої особи множини з флексією -ять [10:120, 530]. Щоправда, поодинокі граматисти важаться писати навіть у вузівських підручниках, що в 3-й особі множини дієслова на -повісти не вживаються: “їхнє значення тут передається іншими словами: повісти, розповісти — розкажуть [!]; відповісти — дадуть відповідь, доповісти — повідомлять, прозвітують" [16:388].

Щодо питомих українських слів і вживання розділових знаків, то в проекті, виконаному під керівництвом акад. В.М.Русанівського, зроблено низку уточнень у примітках, але не запропоновано жодних помітних нововведень у правописі іншомовних слів. Зате в проекті спостерігаємо відхід від новацій 1993 р., які за десять років увійшли до загального вжитку, і повернення до старих правил. Пор. у редакції 1993 р.: бароко, беладона, бравісимо, групето, інтермецо, лібрето, піанісимо, піцикато, стакато, фортисимо [13:99] та ін. (пор.ще: “Баро́чний. Бароко́вий. Для чого два “к” в українському “бароко”? Так воно у нас заведено, але - навіщо?” Рильський М. Мистецтво перекладу: Статті, виступи, нотатки/ Упоряд. і коментарі к. ф. н. Г.Колесника. — К., 1975. — С. 295) й у проекті 2003 р.: барокко, беладонна, группето, інтермеццо, лібретто, піаніссимо, піццикато, стаккато, фортіссімо [14:1001], у редакції 1993р.: Корсика, Лейпциг, Цюрих, Сиракузи, Сирія [13:101, 102] і в проекті 2003 р.: Корсіка, Лейпціг, Сіракузи, Цюріх [14:103, 105].

До слів, у яких усупереч їхньому написанню і звучанню в мовах-джерелах дотепер пишемо зайвий й, автори додали ще одне — церковнослов’янізм грецького походження вайя, який пояснюють “листок папороті, пальми” (стор. 102). Зазначену рідковживану лексему звичайно писали вая ( див., наприклад, — Російсько-український словник./ Гол. ред. акад. А.Е. Кримський — К., 1924. — Т. 1. — С. 51). Полонський X. Словник природничої термінології (проєкт). — К., 1928. — С.12; Русско-украинский словарь. — К., 1968. — Т. 1. — С. 91; Російсько-український словник/ За ред. В.В. Жайворонка. — К., 2003. — С. 76. Навіть у російській орфографії поруч із вайя допускається варіант без зайвого й — вайя: Ваия и
вайя  “лист пальмы”, бот. “лист папоротников....и пальм...” — Словарь русского литературного языка. — М.; Л., 1951. — Т. 1 — С. 26). За російськими зразками так пишуть і тлумачать слово й деякі українські автори (пор.: Вайя “лист папоротника, саговника, пальмы” — Словарь русского языка. — М., 1981. — Т. 1. — С. 134 та Вайя “листок папороті” — Біологічний словник. — К. 1974. – С. 74). Варто зазначити, що в конфесійних текстах ваіа, вая — це “(пальмова) гілка” (див.: Ваїє: прутьє финіково, розки дактулу або палмового дерева, з(ъ) кв
ѣто(м) лоза, багнѧта, шутки” — П. Берында. Леѯшконъ славено-рѡсскій... — К., 1627. — С. 39; Вайя “ветвь” — В. Даль. Толковый словарь живого великорусского языка. — С.-Пб.; М., 1880. — Т.1. — С.160; Ваїа “ветви” (пальмовые) — Г. Дьяченко. Полный церковнославянский словарь. — М., 2000. — С. 66, репринт. воспроизв. изд. 1900г.; Ваи, ваиа “...(пальмовые) ветви.” — Slovnik jazyka staroslověnského. — Praha, 1966. — D. 1. — S. 163). Показово, що з тексту 1993 р. видання “Українського правопису” до проекту 2003 р. перекочували (зіскановані?) навіть лінгвістичні “ляпи”: до іменників другої відміни, мішаної групи віднесено іменник бабище [14:63] (!), а іменник ворота — до першої відміни, які в орудному відмінку мають закінчення -ми: ворітьми (воротами) [14:69] (!).

Проект містить прикрі помилки: замість ѣ надруковано ь [14:3], замість gj [14:5], замість грецького знаку “густого” придиху (названого тут придиховим звуком) — знак ° [14:99]. Нічого не залучено з проекту 1999 р., зокрема, відміну слова Господь.

Проект “Українського правопису”", підготовлений під керівництвом акад. В.М.Русанівського, не можна назвати новою редакцією, бо редакція передбачає якісь помітні зміни в правилах, а тут їх немає.

У кінці проекту 2003 р. вміщено як додаток “Правила відтворення українських власних назв та імен англійською мовою” (наче імена — не власні назви!). Вадою цих правил є те, що в них не витримано єдиного принципу транслітерації українських букв. Букву h пропонують вживати як додатковий елемент для передачі українських шиплячих: ж — zh, ч — ch, ш — sh та  х — kh, але при цьому українську буквосполуку зг вважають за можливе передавати через gh (Згорани — Zghorany). Не дотримано єдиного принципу і в засобах передачі українських йотованих голосних. На початку слова українські є, ї, ю, я запропоновано передавати через уе, уі, уи, уа (Йосипівка — Yosypivka; Єнакієве — Yenakiive; Їжакевич — Yizhakevych; Юрій — Yurii; Яготин — Yahotyn), а в інших позиціях відповідно через і — іе, іі, iu, іа (Стрий — Stryi, Гаєвич — Haievych, Кадіївка — Kadiivka, Крюківка — Kriukivka, Ічня, Знам’янка —  Ichnia, Znamianka). До того ж українська буква и тут передається через у (Медвин Medvyn).

Варто сказати, що Інститут української мови НАН України разом із Науковим товариством ім. Т.Шевченка в США дійшли згоди, щоб при транслітерації українських букв засобами латинської графіки літеру h вживати тільки на позначення українського г та в постпозиції в сполуках з іншими приголосними для передачі відповідно ж — zh, ч — ch, ш — sh, щ — shch, х — kh. Українську сполуку зг запропоновано передавати як z-h (Z-horany), йотований ї — через букву ї, наявну в латинській графіці zhakevych, Київ — Kyïv), а йотацію перед іншими голосними — через і в усіх позиціях (Ienakiieve, Haievych, Iosypivka, Stryi, Iurii, Kriukivka, Iahotyn, Ichnia, Znamianka). Ігрек (у) вживається тільки для транслітерації української букви и.

Дирекція Інституту української мови НАН України провела 2002 — 2003 рр. опитування науковців держави про ставлення їх до новацій проекту 1999 р. за анкетою, в якій названо запропоновані зміни, стисло пояснено причини й підстави для внесення в орфографію нових елементів або повернення вилучених у 1933 р., можливі варіанти новацій.

Вельмишановні колеги!

Дирекція Інституту української мови НАНУ просить уважно прочитати запропоновані зміни та уточнення до української орфографії та висловити щодо них свою думку. Обведіть, будь ласка, цифру біля запропонованого правила або його можливого варіанта, якщо Ви його підтримуєте.

 

№ п/п

Запропоновано

Причина зміни, підстава

Можливі варіанти

Ваші зауваження

1

І. Писати послідовно букву ґ у питомих (ґава), засвоєних (ґанок) загальних назвах та у власних найменуваннях (Ґіґа — прізвище; Ґаничі — топонім).

Правило в чинному кодексі сформульовано нечітко. Підстава: українські загальні та власні назви пишемо відповідно до їхнього звукового складу в живому мовленні

 

 

2

І. Писати літеру и на початку українських питомих та засвоєних слів перед приголосними н та р, на початку відповідних вигуків, звуконаслідувань і похідних від них утворень: инший, ирій, ирод, ич!, икати, на початку іншомовних запозичень — загальних і власних, коли в мові-донорі на початку слова наявний звук, близький до українського и: ир “загальна назва пісні в деяких тюркомовних народів”, Игиатта “річка в Якутії”.

Наявність у живому мовленні слів із початковим и. Під впливом написання на початку слів тільки і руйнується фонологічна система української мови — и не має повноправного статусу фонеми. Класики української літератури до правописної реформи 1927 р. вживали саме и в зазначених випадках.

II. Писати и в питомих і засвоєних словах тільки перед р та у вигуках, звуконаслідуваннях і похідних від них словах, у запропонованих іншомовних запозиченнях.

III. Писати и тільки на початку вигуків, звуконаслідувань і похідних від них слів та в названих іншомовних запозиченнях.

 

3

I. Писати слово пів у значенні “половина” тільки окремо від сусідніх слів. Коли елемент пів має інше значення, писати його разом: пів ночі, але північ, півночі і т. д. Разом пів писати і в прикметниках, похідних від сполуки пів із іменником: пів години — півгодинний.

Наявність в українській мові незмінного повнозначного слова пів: пів на п’яту, о пів на другу та ін.

 

 

4

I. В іменниках третьої відміни з кінцевою групою приголосних, а також у словах кров, любов, сіль, осінь, Русь, у родовому відмінку однини вживати флексію –и.

Наявність нині флексії –и в говірках, які лягли в основу літературної мови, вживання цього закінчення у зазначених випадках у класиків української літератури до “реформи” 1933 р.

II. Вживати в цьому випадку паралельно закінчення –і та –и (пор. паралельні –ові, -у в давальному однини та –і, -у, -ові в місцевому однини іменників чол. роду другої відміни).

 

5

I. Вживати закіненчення –и в родовому відмінку однини іменників четвертої відміни, які при відмінюванні приймають -ен-: ім’я — ім-ен-и.

Вживання його в живому мовленні, у творах класиків української літератури до прийняття змін у правописі 1945 р. (1946 р.), цільність парадигми четвертої відміни: ягня — ягнят-и, ім’я — ім-ен-и.

II. Вживати паралельно закінчення –і та –и: імені — імени.

 

6

I. Відмінювати іноземні запозичення на –о, крім тих, у яких перед –о є інші голосні: пальто — пальта, бюро — бюра і т. д.; Леонардо — Леонарда, але радіо — радіо, Маріо — Маріо.

Відмінюваність їх у живому мовленні, в літературній мові до “реформи” 1933 р., у творах деяких нинішніх письменників. Незмінюваність їх руйнує відмінювання питомих українських іменників на –о (пор. неправильне брати Кличко, а треба брати Клички).

II. Дозволити паралельні відмінювані та невідмінювані форми: кіно — кіна і т. ін.

III. Не відмінювати, але не вважати грубими помилками відмінювані форми.

IV. Відмінювати тільки власні назви: Леонардо — Леонарда, Коломбо — Коломба, Конґо — Конґа.

 

7

I. Писати в запозичених загальних назвах тільки г, незалежно від того, h чи g вимовляють у мові-джерелі: гербарій, гіпотеза, газета, гол. В окремих словах, запозичених переважно через російську мову з англійської, відповідно до h передбачено й далі писати х: хобі, хокей, ноу-хау.

Закоренілість такої вимови в мовленні із південно-східного та середньої і східної частин північного наріч завдяки псевдоаналогії: усі слова, що в російській мові вживаються і пишуться з г, по-українськи ніби мають звучати з глотковим ґ.

II. Писати г або ґ залежно від того, як слово звучить у сучасних західноєвропейських мовах: демпінґ, хот-доґ, ґімназія.

III. Дозволити паралельні написання: демпінг — демпінґ.

 

8

I. В антропонімах та похідних від них лексемах вживати г або ґ відповідно до звукового складу (hg) назв у мовах-донорах: Ґете, Геґель. У власних географічних назвах вживати г, незалежно від того, h чи g маємо в мові-джерелі.

Написання власних найменувань як засобів ідентифікації особи мають максимально відбивати фонемний (звуковий) і графічний склад їх у мові-джерелі.

II. Розрізняти г і ґ відповідно до звучання і написання (hg) у мові-джерелі у всіх власних назвах — антопонімах: Ґете, топонімах: Гонконґ.

 

9

I. Вживати як нормативні паралельні форми: ефір — етер, кафедра — катедра, марафон — маратон і т. д. у словах грецького походження на місці букви θ (th).

Вживання таких форм у літературній мові до заборони їх у 1933 р. Практика деяких друкованих ЗМІ в Україні.

II. Вживати варіанти з т у художній і конфесійній літературі.

 

10

I. У загальних назвах іншомовного походження подвоєння приголосних  звичайно не передаємо: тона, нето, бруто, але ванна, вілла, манна, булла та деякі інші (бо є слова  віла “русалка в сербів”, мана і т. д.).

Так ці слова звучать в усному мовленні.

II. Відповідно до живого мовлення не відбивати подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах — антопонімах: Тромбеті, топонімах: Голандія.

 

11

Слова з церковно-релігійної сфери (давні запозичення) з “правилом дев’ятки” не пов’язуються. У них між усіма приголосними пишемо и:  євангелист, єпископ, алилуя, Вифлеєм.

Сучасна практика українськомовних Церков, зокрема, УПЦ (КП), УАПЦ, УГКЦ, тисячолітня традиція. У чинному правописному кодексі (1993, с. 101) це правило подано лише в примітці.

 

 

12

I. Поширити “правило дев’ятки” на правопис іншомовних власних назв: Аристотель, Едип, Сизиф; Занзибар, Сиракузи.

Невиправдане різке протиставлення запозичених загальних і власних найменувань. Вже дозволено писати и в кінцевих –ида, -ика, а також після ж (дж), ч, ш, ц та р (тобто після п’яти букв) у чинному кодексі (1993, с. 101 — 102) та в багатьох винятках –і після д, т, з, с. Непом’якшені приголосні перед і мовах-донорах.

 

 

13

I. У загальних назвах іншомовного походження перед йотованими після губних писати апостроф: б’юро, б’юджет, п’юпітр, м’юзикл.

Живе мовлення українців. Уодноманітнення написань слів іншомовного походження.

II. Писати апостроф тільки в загальних назвах, у власних найменуваннях не вживати: б’юро, але Мюнхен.

 

14

I. У словах іншомовного походження, де в мові-джерелі звучить j, у позиції перед о писати й: йон, йонійський, йоаніт, Йоан, Йов.

Жива вимова Йона, Йов і под. Передавання неспотворено звука мови-джерела, уодноманітнення написання слів грецького походження з початковою “йотою” (пор. у чинному кодексі: йод, але іон).

II. Залишити іо в словах грецького походження (іон і споріднені), але писати з й відповідні назви германського походження: йола (тип невеликого вітряного судна”, йох “стара одиниця земельної міри в Німеччині, Швейцарії”.

 

15

I. Писати слово проєкт і похідні від нього з буквою є.

У мові-джерелі — латинській — тут наявний je-: projectus. Уодноманітнення написання слів із спільним коренем, пор.: об’єкт, суб’єкт. Нормативність форм проєкт до “реформи” 1933 р.

 

 

16

I. Написання ія всередині слів іншомовного походження на місці іа: артеріяльний, геніяльний, матеріял.

Живе мовлення (пор. валер’янка, матер’ял), тисячолітня писемна традиція, перервана 1933 р. Наявність “опорного” й у багатьох словах: матерія — матеріяльний, геній — геніяльний.

II. Писати ія тільки у словах з конфесійної сфери: парафіяльний, уніят, василіянин та ін.

III. Тільки в словах із релігійної сфери і в тих, де є “опорний” й: матерія — матеріяльний, геній — геніяльний.

IV. паралельне вживання з іа та ія: матеріальний і матеріяльний.

 

17

I. Не писати зайвої букви й у словах, де його немає в мові-джерелі запозичення: гуаява “вид тропічних деревних рослин”, мая “індіанський народ у Латинській Америці”, фоє.

У мовах-джерелах у цих словах подвійний й не вимовляють і не пишуть: іспанські guauaba, maya, французьке foyer.

 

 

18

I. Писати тільки початковий ю в словах, де в мові-джерелі початкова група ju: Юда.

Жива мова, тисячолітня традиція, такі написання в текстах українськомовних Церков.

Залишити паралельні написання: Юда — Іуда.

 

19

Передавати іншомовний дифтонг au через ав у загальних найменуваннях: авдит, авдиторія, авкціон, автобіографія, автор, інавгурація.

Au передавати через ау тільки в словах: аут, джоуль, клоун, ноу-хау, Каунас, Лаура, Фауст, Пауль та деяких інших (за традицією).

Жива українська орфоепія: аўдит, аўдиторія і т. д.

II. Вирівняти тільки фавна, бо пишемо ім’я міфічного бога Фавн, інавгурація, бо пишемо авгур “у стародавньому Римі член жрецької колегії, що віщував “волю богів” (за нинішнім кодексом паралельно: інавгурація та інаугурація).

 

20

Писати м’який знак після р в іменах по батькові: Ігорьович, Лазарьович

Імена Ігор, Лазар, крім називного відмінка однини, виступають як іменники м’якої групи: Ігоря, Ігореві, -ю; Ігорем, Ігорями.

 

 

 

Зазначте, будь ласка, Ваші:

1. Прізвище та ініціали: ______________________

2. Освіту і фах: _______________________________

3. Науковий ступінь та наукове звання:____________

4. Місце праці й посаду: _______________________

5. Дату: ____________________

 

З повагою В.В.Німчук.

 

В опитуванні взяли участь 345 осіб із усіх регіонів України, головно — працівники вищих навчальних закладів, у тому числі 28 докторів філологічних наук, 2 доктори мистецтвознавства, 1 доктор філософських наук, 161 кандидат філологічних наук, 16 кандидатів педагогічних наук, 1 кандидат мистецтвознавства, 1 кандидат психо­логічних наук, 1 кандидат фізико-математичних наук і 134 осіб без нау­кового ступеня. Отже опитано 31 доктора наук, 180 кандидатів наук.

Перший, основний варіант підтримали (подаємо результати в порядку умовних номерів запитань в анкеті):

№1: 288 осіб — 83,5%. З них:     87,1% докторів наук;  91,7% кандидатів наук; 71,6% без наукового ступеня;

№2: 134 особи — 38,8%. З них: 64,5% докторів наук; 48,3% кандидатів наук; 20,1% без наукового ступеня;

№3: 278 осіб — 80,6%. З них: 87,1% докторів наук; 87,2% кандидатів наук; 70,1% без наукового ступеня;

№4: 162 особи — 47%. З них: 67,7% докторів наук; 59,4% кандидатів наук; 25,4% без наукового ступеня;

№5: 168 осіб — 48,7%. З них: 61,3% докторів наук; 63,3% кандидатів наук; 26,1% без наукового ступеня;

№6: 138 осіб — 40%. З них: 67,7% докторів наук; 45,6% кандидатів наук; 26,1% без наукового ступеня;

№7: 194 особи — 56,2%. З них: 54,8% докторів наук; 58,3% кандидатів наук; 53,7% без наукового ступеня;

№8: 158 осіб — 45,8%. З них: 48,4% докторів наук; 49,4% кандидатів наук; 40,3% без наукового ступеня;

№9: 128 осіб — 37,1%. З них: 48,4% докторів наук; 47,8% кандидатів наук; 20,1% без наукового ступеня;

№10: 241 особа — 69,9%. З них: 67,7% докторів наук; 77,8% кандидатів наук; 59,7% без наукового ступеня;

№11: 246 осіб — 71,3%. З них: 83,9% докторів наук; 76,1% кандидатів наук; 61,9% без наукового ступеня;

№12: 275 осіб — 79,7%. З них: 93,5% докторів наук; 89,4% кандидатів наук; 63,4% без наукового ступеня;

№13: 164 особи — 47,5%. З них: 64,5% докторів наук; 58,3% кандидатів наук; 29,1% без наукового ступеня;

№14: 172 особи — 49,9%. З них: 61,3% докторів наук; 60% кандидатів наук; 33,6% без наукового ступеня;

№15: 197 осіб — 57,1%. З них: 80,6% докторів наук; 70,6% кандидатів наук; 33,6% без наукового ступеня;

№16: 126 осіб — 36,5%. З них: 64,5% докторів наук; 46,7% кандидатів наук; 16,4% без наукового ступеня; 

№17: 271 особа — 78,6%. З них: 90,3% докторів наук; 86,7% кандидатів наук; 64,9% без наукового ступеня;

№18: 215 осіб - 62,3%. З них: 83,9% докторів наук; 72,2%  кандидатів наук; 50,7% без наукового ступеня;

№19: 158 осіб — 45,8%. З них: 77,4% докторів наук; 58,3% кандидатів наук; 21,6% без наукового ступеня;

№20: 114 осіб — 33%. З них: 45,2% докторів наук; 32,2% кандидатів наук; 31,3% без наукового ступеня.

 

Упадає в око факт, що запропоновані зміни знайшли більше прихильників серед докторів і кандидатів наук, ніж серед осіб без наукових ступенів, а також те, що тільки три пропозиції (№№ 8, 9, 20) не підтримала більшість докторів наук. Загалом дев’ять пропозицій (№№ 1, 3, 7, 10, 11, 12, 15, 17, 18) підтримано більшістю опитаних. Велика частина респондентів, але менше половини, підтримала №№ 4, 5, 8, 13. Майже половина (49,9%) позитивно оцінила пропозицію №14 в проекті 1999 р. Інші варіанти (2-й, 3-й) розв'язання пропонованих змін не знайшли значної підтримки.

Результати проведеного опитування не можуть мати вирішального значення при прийнятті тих або інших нововведень у чинний орфографічний кодекс, але з думкою науковців, особливо — докторів та кандидатів наук, потрібно рахуватися.

Звертаємо увагу на те, що багато засобів масової інформації вже нині використовують пропоновані в проекті 1999 р. правописні пропозиції або ж застосовують повністю орфографічний кодекс 1929 р.: журнали “Березіль”, “Всесвіт”, “Критика”, “Сучасність”, газети “Наша віра”, “Слово” та ін., видавництва “Основи”, “Літопис”, “Довіра”, “Акта”, Національного університету “Києво-Могилянська академія” та ін.

Підкреслимо: проект 1999 р. прагне повернути українській мові ті природні, притаманні їй питомі елементи, які відібрано від літературної норми в радянську добу і котрі зберігаються в живому мовленні. У ньому закладено можливості компромісного розвязання спірних питань. Можливі варіанти видно з анкети, складеної для опитування широкого кола фахівців й нефахівців. Головною проблемою нашої орфографії є правопис слів іншомовного походження, а центром її — написання h і g у запозиченнях із інших мов. Важливою є також проблема застосування правила “дев’ятки” у написанні власних найменувань (імен, прізвищ, топонімів).

Сподіваємося, що Національна комісія з питань правопису, яка в червні 2004 р. може відзначати своє десятиріччя, нарешті прийме нову редакцію орфографічного кодексу, враховуючи результати опитування наукової громадськості України.

 

1. Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики.    — К., 2003.

2. Изборник 1076 г. / Изд. подгот. В.С.Голышенко, В.Ф.Дубровина, Г.Демьянов, Г.Ф.Нефедов. — М., 1965. (10зв., 11 оригіналу).

3. Кирило-Методиевска енциклопедія. — София, 1995. — Т. 2.

4. Літературна Україна. — 1992. — №12 (28 березня).

5. Літературна Україна. — 1992,   (№ 16 — 17) 30 квітня.

6. Літературна Україна. — 1992,   №19 (23 травня).

7. Лукавая реформа // Киевские ведомости. — 2001, 26 января.

8. Мова — живий організм, не чинімо над ним насильства // Літературна Україна.   2001, № 2, 18 січня.

9. Огієнко І. Нариси з історії української мови: Система українського правопису/ Популярно-науковий курс з історичним освітленням. — Варшава, 1927.

10. Орфографічний словник української мови / Уклали С.Г.Головащук, М.М. Пещак, В.М.Русанівський, О.О.Тараненко. — К., 1999.

11. Словник іншомовних слів / За ред. О.С.Мельничука. — К., 1977.

12. Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000.

13. Український правопис / 4-те вид., виправлене й доповнене. — К., 1993.

14. Український правопис (проект). — К., 2003.

15. Шерех Ю. Так нас навчали правильних проізношеній // Поза книжками і з книжок. — К., 1998.

16. Ющук П.І. Українська мова. - К., 2003.