Алла Котляр, Дзеркало тижня, № 32 (507), 14 – 20 серпня 2004 року.

Років в одинадцять я відчула «культурний» шок (один із перших, тому так і запам’ятався). Старанно переписавши у свій зошит цитату для заданого додому твору, я була чимало здивована, коли вчителька розставила в ньому червоною ручкою кілька ком. На оцінку це не вплинуло: відповідне правило ми на той час ще не вивчали. Але оскільки видання-«донор» було солідним, а моя віра в друковане слово — по-дитячому безмежною, то, озброївшись злощасною книжкою, я вирушила до вчительки «на розбірки». Пояснивши мені правило, вона тоді зауважила, що над виданням книжок працюють люди, а люди можуть помилятися. Пам’ятаю, таке пояснення мене не задовольнило: вчителька була одна, а над книжкою працювала група фахівців, котрі, на мою думку, не мали й не могли помилятися. На жаль, згодом мені довелося переконатися у протилежному. І помиляються, а іноді й умисно розставляють «розділові знаки» на свою користь… 

Українська мова, ставши державною де-юре, де-факто не посіла належного їй місця й донині. Постановою №1546 від 2.10.2003 р. Кабмін України затвердив «Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки», виконання якої, на думку розробників, має розширити межі використання української мови в ЗМІ, сфері культури, освіти та науки. Проте державна мова насамперед повинна мати правописний кодекс, якого дотримувалися б усі громадяни держави та друковані органи, тобто офіційно затверджений звід чітких, обов’язкових для всіх правил орфографії. Правописні варіанти, а тим більше різні правописні системи, що практикують сьогодні українські видавництва, не дозволені навіть у найдемократичніших країнах світу. Це розхитує орфографічні норми, призводить до дестабілізації норми літературної мови, сіє хаос у словниках, дезорієнтуючи носіїв і знижуючи грамотність населення. Це ж, утім, дає можливість мові розвиватися.

Потреба в нових правилах правопису, котрі уніфікували б правописні норми, виникла із здобуттям Україною незалежності. Наприкінці 1999 року Національна комісія з правопису при Кабміні (створена 1994 року) розробила й подала на розгляд Верховної Ради проект (один з авторів — Олександр Пономарів, відомий мовознавець, перекладач, публіцист), заснований на «харківському» або «скрипниківському» правописі 1929 року. У результаті всенародного обговорення, котре ініціювали академіки В.Русановський і П.Толочко, які входили до складу комісії, проект так і не було розглянуто, а комісію розпущено. «Велика правописна дискусія» яскраво проілюструвала боротьбу двох різноспрямованих тенденцій — українізації зросійщеної української мови та русифікації зросійщеної української мови. У лютому 2002 року прем’єр-міністр А.Кінах затвердив новий склад комісії з правопису, виключивши із неї О.Пономаріва.

І от нарешті, як повідомила Лариса Шевченко, секретар Української національної комісії з питань правопису, а також учений секретар Українського мовно-інформаційного фонду НАНУ, на одному з останніх засідань правописної комісії проект «Українського правопису» було прийнято. Однак говорити, яким він буде, Л.Шевченко відмовилася, пославшись на те, що існує розпорядження не давати на цю тему жодних інтерв’ю. Зате Лариса Леонідівна передала мені запрошення свого начальника В.Широкова (директора Українського мовно-інформаційного фонду НАНУ, котрий також значиться у складі Національної комісії з правопису) відвідати їх і познайомитися з роботою фонду. Запрошення я із задоволенням прийняла, розраховуючи, що розмова торкнеться і проекту правопису.

Господарі виявилися дуже симпатичними й гостинними. Вони з задоволенням розповідали мені про вже виконану роботу і про свої плани — зокрема про власне ноу-хау в системі упорядкування тлумачного словника, котрий, можливо, колись побачить світ; про складнощі розробки гарних машинних перекладачів і багато іншого. Однак варто було торкнутися правописної теми, як миттю запанувала атмосфера найсуворішої таємності. Втім, судіть самі. Говорив в основному Володимир Широков. Лариса Шевченко лише іноді доповнювала його, зауваживши на початку розмови, що на моє прохання запитала академіка В.Русановського, чи може вона говорити з кореспондентом «ДТ» про проект правопису, й отримала відповідь: існує розпорядження про нерозголошення і його треба виконувати.

— «Правопис» в основному складено. Голосування проведено. Десь після канікул президія збереться і затвердить його. Це речі скрупульозні. Бажано, щоб у «Правописі» не було помилок, — пожартував Володимир Широков. — Коли він побачить світ, я не можу сказати. На видання потрібні гроші. Може, цього року, якщо встигнуть із бюджету щось викроїти.

— А хто дав розпорядження не розголошувати інформацію, котра стосується нового українського правопису?

— Так вирішила правописна комісія. Ми прийняли рішення не те, щоб не розголошувати, але не робити з цього публічних демонстрацій, оскільки дехто на цьому питанні спекулює. Знаєте, як буває: хтось із дуже активних людей із бурхливим суспільним темпераментом збере народ і почне казати, що він — найкращий українець. Інший почне робити те ж саме. Тільки один із знаком плюс, а інший зі знаком мінус. У такій обстановці домогтися якоїсь істини надзвичайно важко. Це питання фахівців.

— Але мовні питання стосуються кожного україномовного…

— Стосуються, але кваліфікований погляд висловити на цю тему можуть тільки фахівці.

— Нехай вони й роз’яснять, які зміни будуть чи не будуть вносити, чим це аргументовано… Просто закрити тему, як на мене, некоректно.

— Цю тему ніхто не закриває. Єдине, про що ми домовилися, — не збирати демонстрації на правописні теми. Бо декому дуже важко щось пояснити. Ну не хоче людина розуміти й каже: «Ви — зрадник». А інший у відповідь, але з геть інших міркувань: «Ви теж зрадник».

—Тобто всередині правописної комісії існують протиріччя?

— Ні. Я кажу взагалі. Про те, що є люди, котрі мають геть протилежні погляди на те чи інше питання. І їм нічого не можна довести, бо у них аргумент один: «Так казали у нашому селі».

— У комісії зібралися фахівці. Чи дійшли вони єдиної думки щодо запропонованого проекту правопису?

— Є демократична процедура — голосування. Більшістю голосів проект було прийнято. А погляди є різні, вони й залишаться різними, бо мова — система нечітка. Це не таблиця множення, де два помножити на два — однозначно чотири, а якщо три з половиною, то це вже неправильно. У мові такого немає. Тут є варіації. Крім того, існують різноманітні правописні та лінгвістичні традиції. Зрозуміло, що вони змагаються і змагатимуться між собою. І це добре.

— А які традиції взято за основу проекту?

— На базі сучасної мови. Я не хотів би на цю тему багато говорити, оскільки було прийнято рішення. Виступили дуже шановані академіки і запропонували: «Давайте не будемо давати інтерв’ю, бо знову почнеться»... Не хвилюйтеся, все буде нормально.

— Наскільки новий проект правопису відрізнятиметься від того, котрий обговорювали кілька років тому?

— Це як середня температура у лікарні. У одного — 20 градусів, в іншого — 40, а в середньому — 36,6.

— А де проходить середина?

— Свого часу, гадаю, ви про це дізнаєтеся. А основа — це чинний правопис. Ясно, що якихось кардинальних змін не буде — цього ніхто не зрозуміє. Знаєте, є такий старий анекдот: Рабинович на запитання, чи допускав він коливання щодо лінії партії, відповідав, що коливався разом із лінією.

Ви краще напишіть, що Академія наук недарма їсть хліб, що вона робить велику справу. Розробляє лінгвістичні, лінгвотехнологічні питання тощо. От, приміром, півтора року тому нас попросили розробити програму, що ловить студентський плагіат. Ми розробили програму, яка може порівнювати зміст текстів. Нині її впровадили в Національному авіаційному університеті. Стверджують, що ловить на сто відсотків. Хоча, я думаю, відсотків на 70. Задачу було вирішено, ми її розвинули і прийшли до ідеології лінгвістичної експертизи. Тож, повірте, правопис — далеко не найважливіше й першочергове завдання.

Що ж, можливо, фахівцям видніше. Але мені чомусь здається, що все ж логічніше було б спочатку затвердити «Український правопис», а вже потім, відповідно до нових правил, складати й упорядковувати словники. Хоча, враховуючи, що авторство правописного проекту належить академікові В.Русановському (прибічнику внесення якомога менших змін у чинний «Український правопис» редакції 1960 р. і з невеликими змінами 1990 і 1993 р., одним із розробників якого він, до речі, і був), очікувати особливих сюрпризів навряд чи варто. Питання тільки в тому, забезпечить новий «Український правопис» так довго проголошувані принципи соборності чи ж правописний розбрат триватиме? Крім того, дивує позиція В.Русановського, котрий, ініціювавши широкомасштабне обговорення в ЗМІ проекту О.Пономаріва, власний проект обговорювати категорично відмовляється.