Шевельов Юрій Володимирович (Ю.Шерех); славіст-мовознавець, історик укр. літератури, літ. і театр. критик.

Н. 17.12.1908 (м.Харків); укр.; батько Шнейдер Володимир Карлович (–1918?) – ґен.–м. рос. армії, ком. бриґади 40–ї піхотної дивізії (з 1916 – Шевельов Володимир Юрійович); мати Медер Варвара Володимирівна (1867 – 1953).

Осв.: Харків. пед. ін-т професійної освіти (1931); канд. дис. "Мова і стиль політично∙ лірики П.Г.Тичини" (1939). Закінчив 7-у трудову школу, Першу харків. торговельну пром. профспілкову школу (1925).

03.1925 – 04.27 – статистик, архівар, реєстратор торговельної філії Півден. хімічного тресту. 1927 – 31 – студент літературно-лінґвіст. ф-ту Харків. ін-ту нар. освіти (Харків. пед. ін-ту професійної освіти). 08.1931 – 32 – викладач укр. мови і літератури, 1932 – 38 – викладач укр. мови Укр. комуністичного газетного тех-му (газетного уч-ща). 1933 – 39 – викладач укр. мови, доц. Укр. комуністичного ін-ту журналістики, м.Харків. 09.1936 – 39 – аспірант з укр. мовознавства (у Л.Булаховського), з 1939 – викладач історії укр. мови і сучасної літ. мови, з 11.1939 – доц. Харків. пед. ін-ту (Харків. ун-ту). З 07.1941 – н.п. Ін-ту мовознавства АНУ. За нім. окупації співпрацював з газетою "Наша Україна", 05. – 07.1942 – працівник Укр. бібліотеки міської управи. 04.1942 – 06.43 – працівник адмін. відділу міської управи. Викладав в харків. "Просвіті". 02.1943 – виїхав з Харкова. З 04.1943 – у Львові (працював в Комісії з укладання нім.-укр. правничого словника тощо). 04. – 07.1944 – в Польщі (Криниця). З 07.1944 – в Словаччині (Орем-Лаз). 09.1944 – в Австрії(Штрасгоф). 10.1944 – 04.45 – працівник редакції журанлу "Дозвілля (Пляуен, Саксонія), співпрацював з Укр. науковим ін-том (Берлін) в укладанні нім.-укр. і укр.-нім. с.-г. словника. 05.1945 – 03.46 – в Гофі, Бад-Кісінєені, Фюрті (співпрацював з газетою "Час"). З 01.1946 – надзвичайний проф. слов'ян. філології Укр. вільного ун-ту, м.Мюнхен. (За працю "До генези називного речення" (1941) ун-т присудив ступінь д.філол.н. (1947). Лектор рос. і укр. мов в ун-ті в Люнді (Швеція, 1950 – 51) і Гарварді (США, 1952 – 54). З 1951 – в США. 1954 – 77 – проф. слов'янської філологіїКолумбійського ун-ту (Нью-Йорк).

1945 – 49 – заст. голови, Об'єднання укр. письменників в Німеччині. Один із засновників УВАН (Укр. вільноїакадемії наук). 1959 – 61, 1981 – 86 – президент, пізніше – почес. президент УВАН (США). Був ред. серії"Hіstorіcal Phonology of the Slavіc Languages". 1978 – 81 – ред. і автор журналу "Сучасність". Почес. проф. Нац. Ун-ту "Києво-Могилянська академія". Почес. док. Альберт. Ун-ту (Канада), Люндського ун-ту (Швеція), Харків. нац. ун-ту ім.В.Каразіна (2000). Іноз. чл. НАНУ (мовознавство, історія укр. мови, 04.1991).

Автор понад 600 наук. праць, зокрема книг: "Граматика української мови" (в 2 ч., 1934, 1935, 1936, співав.; Харків), "Головні правила українського правопису" (Новий Ульм, 1946), "До генези називного речення" (Мюнхен, 1947), "Галичина в формуванні нової української літературної мови" (Мюнхен, 1949), "Сучасна українська літературна мова" (Мюнхен, 1949), "Нарис сучасної української літературної мови" (Мюнхен, 1951), "Всеволод Ганцов – Олена Курило" (Вініпеґ, 1954), "A Reader іn the Hіstory of the Eastern Slavіc" (Нью-Йорк, 1958, співав.), "The Syntax of Modern Lіterary Ukraіnіan" (1963), "Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї" (Нью-Йорк, 1964), "A Prehіstory of Slavіc: The Hіstorіcal Phonology of Common Slavіc" (1964, Гайдельберґ; 1965, Нью-Йорк), "Dіe ukraіnіsche Schrіftsprache 1798 – 1965" (Вісбаден, 1966), "Teasers and Appeasers" (1971), "Друга черга: Література. Театр. Ідеології" (1978), "A Hіstorіcal Phonology of the Ukraіnіan Language" (1979» «Історична фонологія української мови», перекл. укр., 2002), "Українська мова в першій половині двадцятого століття(1900 – 1941): Стан і статус" (1987), "Поза книжками і з книжок" (Київ, 1998), "Я – мене – мені... (і довкруги)" (2001) та ін.

Автор серії статтей про укр. мовознавців, про окремі пам'ятки культури тощо. Ред. і видавець творів Василя Мови (1969), Л.Васильєва (1972), В.Сімовича (1981, 1985). Орден "За заслуги" III ст. (01.1999). Лавреат премії Омеляна та Тетяни Антоновичів (1998), Нац. премії України ім. Т.Шевченка (2000).

П. 14.04.2002.

 

Ю.Шевельов (Юрій Шерех). «Я – мене – мені… (і довкруги). Спогади» (Харків – Нью-Йорк, 2001).

…Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України. Епізод був блискавичний, як навернення Савла на християнство й перетворення на Павла, але мені не з'явився Бог у блискавичному видінні, і я не падав з коня. Це був тільки короткий обмін репліками з Толею Носовим. Я вже згадував тут цього сина тітки Наді, мого кузена, що жив у Києві і працював керівником антропологічного кабінету Академії Наук. Подавав я і ті фрагменти його біографії, що їх зберегла моя пам'ять: студії в Федора Вовка, експедицію до Сербії, зустрічі з моєю безпосереднюю родиною в літніх подорожах до Полтавщини, пізніший арешт, заслання, вимушене перебування поза Україною, знищення 1941 року разом з родиною. Року 1923 чи 1924-го Толя кілька разів бував у Харкові і коротко гостював у нас. Ми вже були втиснені до кімнатки «для прислуги» й кухні, але якось для гостей з інших міст завжди знаходилося тим вони охочіше приміщують заїжджих гостей, коли вони дістають великі мешкання — їхня гостинність зникає. Толя радо приїздив до Харкова, і ми його радо приймали, бо заносилося на його одруження з сестрою Вірою. Від нього вона дістала тоді кілька подарунків. Він був на одинадцять років старший від неї (народився 1883 р.), науковець, і не диво, що це були книжки, переважно українські. Для Толі приналежність до України і праця на її користь були життьовим кредо і аксіомою, можливо, що, даруючи українські книжки, він перевіряв, чи його наречена була готова йти з ним одним шляхом. У нашій родині, правда, він говорив, як і ми, по-російськи, але ніколи не дякував інакше, як словом «Дякую». Цього було досить, щоб делікатно, але виразно окреслити себе. Одне коротке слово ніби перетворювало все сказане перед тим.

Серед книжок, що їх подарував сестрі Толя, була «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського. Слайд моєї пам'яті: сіра коленкорова оправа книжки, на ній чорні стилізовані літери прізвища автора й назви книги, червоний козак з червоною плямкою одежі чи то головного вбрання. Якось сталося, що я з Толею були самі в комірці «для прислуги», на столику лежала книжка Грушевського, і це навело мене на думку про мову, якою вона була написана (хоч самої книжки я тоді не читав). Ніби роблячи велику послугу Толі, я сказав щось проте, що, правда, українська мова існує (велика поступка з мого боку!), але вона не красива (акт агресії з мого боку), мовляв, на що ж її вживати, коли вона така! Я сподівався гострої відповіді, лекції, нотації, вибуху гніву. Але Толя спокійно відповів:

– Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива.

І ця врівноважена відповідь стала для мене тим, чим було видіння Бога в розчиненому небі Савлові. Ми не сварилися, дальші розмови, пізніше, були без згадки про цю. Але я досі пам'ятаю його обличчя тоді, точнісінько таке, як дивиться тепер на мене з його фота, єдиного, що збереглося: високе медерівське чоло, прямий медерівський ніс, великі медерівські вуха, тонкі губи, але не медерівські густі (козацькі!?) брови, чорні, і вдумливий погляд карих очей, не медерівських сіроблакитних. Через перенісся пенсне з дашком, передреволюційне, таких тоді вже переставали носити, чорна краватка, білий комірець. У ті роки плебеїзації Толя зберігав вигляд інтелігента, не демонстративно, а тому, що він такий був. Сьогодні я певний, що саме так він виглядав під час нашої короткої розмови в нашій комірчині «для прислуги». А може це вже аберація пам'яті, яка підсуває фотографію, наявну тепер, у минулі події? Не думаю, але може. Для мене важить, що таким він тоді мені виглядав.

Більше між нами ніколи мови про красу чи не-красу української мови не було. Але його коротка репліка стала «неначе цвяшок, в серце вбитий». Свої захоплення в житті я любив переносити в гру. Коли почалося моє захоплення театром, я спорудив на стільці (де колись була моя доморобна капличка св. Юрія в період мого захоплення церковною службою) мініятурну сцену, і я став «ставити» на ній п'єси. Акторів у мене не було, і я обмежувався на тому, що розподіляв між знайомими мені зі сцени акторами (я нікого з них не знав у житті) ролі і складав програмку. Це був мій головний акт у приготуванні «вистав». Потім я малював декорації. Малювати я не вмів, і декорації були теж більш символічні, – я знав, чим вони мали бути, і цього мені вистачало. Нарешті, мені потрібні були п'єси. І я їх купував. Так, мати продавала дорогі серцю книжки і інші речі, щоб утримати родину, а я викрадав дрібні гроші з її торбини, ходив по книгарнях і накуповував п'єси, часто зовсім безвартісні. Тоді я дивувався, як мати не помічає, що в неї викрадено гроші, як вона не зверне уваги на те, звідки і за які суми в домі накопичувалися п'єси. Тепер я думаю, що вона помічала обидві обставини і не могла не поставити їх у зв'язок. Але вона не хотіла перешкоджати моєму дитячому гобі, бо воно йшло мені на користь і відвертало мене від чогонебудь куди гіршого.

Тоді стався переворот у моїх поглядах на українську мову, і він теж мусів бути втілений у дію. Почалося з того, що я став читати «Ілюстровану історію» Грушевського. О, це не була легка справа. Грушевський писав мовою, круто присоленою галицькими виразами, яких я не знав абсолютно. До того, перші розділи були археологічного характеру, і тут з'являлася безконечна кількість назв усяких відкопаних археологами знарядь і дрібниць передісторичного побуту. Я долав перешкоди, зціпивши зуби, перед деякими відступав, але читав далі. Зміст історії мене тоді не так уже дуже цікавив, мені треба було здобути таємничу фортецю мови. А щоб ствердити свою перемогу, треба було перетворити її з пасивної на активну. Треба було щось перекласти українською мовою, байдуже, що саме. Трапився Едґар По, звичайно, в російському перекладі, і я став перекладати його шкіц, що по-російськи звався «Знаменитость». Моїм єдиним дорадником і порадником був «Російсько-український словник» Іваницького й Шумлянського, джерело не найвищої якости. На моє велике здивовання «знаменитость» стала знакомитістю, але про польську мову я тоді поняття не мав, щось мені було не так у тому перекладі, але що саме, я не міг сказати. Не києм то палицею, я свій переклад довів до переможного кінця (твір По був короткий фейлетон), і це був мій дебют у перекладацькому мистецтві і мій другий твір українською мовою, після «Зими», написаної в другій клясі гімназії як домашнє завдання. Але в «Зимі» було більше участи моєї помічниці-матері, а нове осягнення було цілком самостійне. Якщо, звісно, не казати про добродіїв Іваницького й Шумлянського, яких я не мав чести знати. І чий провід не завжди був найпевніший.

Не знаю, як довго потривало б моє нове захоплення, українською мовою, якби не те, що ставалося далі і що було перед тим. Нормально мої захоплення зникали так легко, як з'являлися, і тривання їх було коротке. Кілька місяців я захоплювався моєю доморобною капличкою. Трохи довше існував мій «театр», зроблений з картонних скриньок. Не довшим був мій теніс. Якийсь час я збирав поштові марки, потім покинув. Після того я збирав підписи славнозвісних людей – не автографи живих людей, а підписи мертвих або ніколи не зустрічаних. Я їх вирізав з книжок і журналів, перепсувавши так сотні видань, а коли вирізати ніяк не щастило, перекопійовував їх копіювальним папером на свою сторінку – я мав тоді підписи сотень людей, від Ґалілея чи Мольєра до Бальмонта і того ж таки Едґара По. Коли я замітав кімнати «Хемвугілля», де люди часто кидали коробки з-під цигарок, я став збирати колекцію цих коробок, від «Казбека» до «Шури-Мури». Ледве чи з того всього щось тривало понад рік чи два. Але українськість лишилася на все життя, і ці сторінки я тепер цяпаю таки українською мовою, хоч міг би це робити російською чи англійською.

Заважило в цій тривалості й відданості те, що було далі: високі осяги української культури – «Березіль» Курбасів, писання Миколи Хвильового, який, як на мене, йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше і цікавіше, вірші Павла Тичини (який починався для мене не «Соняшними клярнетами», а, поза хронологією, «Вітром з України», який її подруга Єлизавета Бойко подарувала сестрі Вірі з написом «Аматорці української поезії»), прозою Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в оригіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість. Та може й це не мало б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до гротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють словом underdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. І я лишився викладачем української мови, ніколи в роки життя на Україні не викладавши російської, десятками років ніколи нічого не публікуючи по-російськи. Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав – українець.

Коли я дивлюся на своє життя сьогодні і зважую причини мого вибору, мені здається, що найвирішальнішим було все таки не майбутнє, а минуле. І мені здається, що українськість завжди була в моїй родині. Так, це парадоксально. І батько й мати німецького коріння. Обидва виховані в Петербурзі. Вони жили в російській культурі і в російській мові. Так вони виховували дітей, зокрема мене. У родині не було українських книжок, ніколи не говорили по-українськи між собою і не мали зв'язків з українською інтелігенцією. Саме місто Харків назовні було російське. З українських зацікавлень моєї матері знаю тільки про одне – вона зі справжньою побожністю говорила про сценічні виступи Марії Заньковецької (якої мені вже не довелося побачити). І все таки, все таки... Українськість якось ірраціонально жила в Харкові, жила в матері і в сестрі. Тисячею дрібниць вона входила в життя – купівля на базарі, розмови з селянами, літні подорожі на Полтавщину, контакти з Толею Носовим. Майже ніщо з того не було на поверхні, і все таки воно існувало. Є в німців слово Sein – буття, і є добре неперекладне слово Dasein – бути в певному часі і місці, бути тут, бути навколо, оточувати. І – додам – бути любленим, бути своїм. Україна була своєю, з її пейзажем, з її людьми, з її білими (тоді!) хатками. Тому мати могла допомогти мені в моєму першому наївному українському «творі», тому пізніше, від 1941 року вона так легко перейшла на-українську мову, тому, вмираючи, напівпритомна, не помічаючи вже нічого навколо, крім мене, свого сина, свої останні слова вона промовила по-українськи. Мушу сказати – на моє здивовання. Було це все не політичне. Політично вона ніколи не вірила в Україну і завжди казала мені:

– Нічого з того не буде, України ви не збудуєте.

Але політика й свідомість розбігалися з підсвідомістю й психологією. Це було в нашій родині проявом, либонь, того, що Юрій Липа, старший від мене на вісім років, називав телюричними силами української землі, – здатність української землі й повітря навіть чужинців і зайд змусити відчувати себе таки своїми на цій землі і чужими на тій, де вони виховалися й звідки прийшли.

Тому, мабуть, і коротка шорстка репліка Толі Носова в, здавалося, незначущій розмові зі мною впала на вдячний грунт. Певною мірою курс мого дальшого життя визначався. Але таким уже простолінійним він не став. Мав минути не один рік і відбутися не одна подія, щоб усе стало на свої місця.

Коли я сьогодні пробую виявити коріння українськости в душі моєї матері, мені здається, що вона попри все була свідома того коріння, але вважала його за приречене на висихання, а водночас небезпечне й намагалася свідомо охоронити мене від його проростання в мені. Уже тепер я відкриваю дещо, що довго було мені неясне. Колись тоді в її устах упала згадка про Дмитра Яворницького, цього вірного на все життя ідеалам запорізького козацтва козакофіла й дніпролюба. Згадка, повна симпатії до того довговусого патріота, в її спомині – милого навіть у своїй часом комічності. А виявляється, що він був її вчителем. Так, як кажуть нам його біографи, 1886 року, звільнений з Харківського університету за «малоросійську крамолу», він подався до Петербургу і влаштувався викладачем у Миколаївському сирітському інституті. Тому самому, рідному, що його з такою любов'ю згадувала мати. Ніхто не скаже сьогодні, наскільки щільними були тоді його контакти з нею, але, безперечно, якісь були. Виходить з цього, що українськість її була не тільки наслідком впливу харківського ґрунту, зустрічей з селянами й слугами, ай з «свідомою», як тоді казали, українською інтелігенцією. Їй було тоді коло 18 років, вона була в старших клясах інституту...

Можна думати, що її розлад з чоловіком, моїм батьком, виникав не тільки з його любовних захоплень вродливими польками, а, можливо, і з зовсім відмінного ставлення до української мови, відмінних реакцій на речі українські. Уже по війні, в еміграції, несподівано я знайшов згадку про мого батька в спогадах Олександра Лотоцького. На моє здивовання й відразу, виявилося, що він був чи якоюсь мірою хотів бути активним винародовлювачем України. Ось що пише про це Лотоцький, наводячи автентичний документ:

«Якийнебудь командір олонецького полку „истинно-русский" Шнейдер видавав такий наказ: „Замечено мною, что инородцы ведут переписку с родными не на русском, а на своем языке. Все они говорят или очень плохо, или ломанным языком по-русски, а русский язык – язык государственный. Армия в мирное время это школа. Инородец пока состоит на службе, в течении трех лет, должен и обязан научиться русскому государственному языку; это же возможно только при условии предъявления к инородцам требования и говорить и писать только исключительно по-русски. Родные же или знакомые также должны отвечать по-русски... принять меры по проведению этого требования в жизнь "» (О. Лотоцький. Сторінки минулого, частина третя. Варшава 1934. С. 254).

Тут нема прямої згадки про українців і їхню мову. Формально, за офіційною термінологією, вони не вважалися«инородцами». Але в суті речі це розпорядження було спрямоване й проти них. Батько не був по-людському ворожий до своїх «инородцев», як і до тих, кого він міг назвати «хахлами». Він був служака, і він був вірою й правдою відданий Росії, всьому російському, імперії, цареві, війську, хоч по-своєму – дуже по-своєму – як казали, він своїх салдатів любив. Але української струни в його душі не було, і вона не могла й бриніти. Мати не мала ніякої політичної програми, якоїсь офіційної ідеології, вона, як тепер бачу, воліла, щоб її діти не «лізли в політику» (її вислів), а значить і в українську політику. Але українська струна в її душі була, живі нитки зв'язку з українською стихією ніколи не обривалися, вона могла щиро кохати своїх імператриць-патронес, свій інститут але вона була неприхильна до самодержавства і всього, на що воно спиралося. Її українство не виходило поза межі емоцій і симпатій. Але воно було, і це було однією з кардинальних відмінностей між нею й батьком. Мене вона хоронила від українства, але коли воно стало в мені пробуджуватися, вона не чинила перешкод і, думаю, підсвідомо приймала це. Воювати з нею мені не було потреби. Ба навіть, вона спричинилася, може непомітно для самої себе, до мого розвитку в цьому напрямі. Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Це була спадщина, підземний скарб. Його треба було розкопати, але він був. (Зауважу, що й моя сестра Віра розвивалася в тому ж напрямі, що і я.) Батько лишався осторонь, чужинцем не тільки фізично — він на фронті, ми в Харкові, – а й духовно.

Повернуся на хвилинку до характеру своєї матері. Не був він простий. Вона віддавала дітям усе. Шлях від генеральші до прибиральниці вона пройшла гордовито, без скарг, нарікань і плачу, без словечка, хоч би натяку на гіркоту приниження. Утрата родини, утрата клясової приналежності, втрата одного за одним чотирьох дітей, – і ні слова докору або гніву. Єдине, що їй лишилося після смерти Віри, 1925-го, був я. Але я не можу згадати ні одного випадку гістерії або перечуленої пестливости. Я переконаний, що вона шалено боялася за мене в ті часи, коли бути українцем стало державним злочином. Але я не пригадую ні одного випадку, коли б вона пробувала навернути мене до куди безпечнішої російськости. Коли заарештованого Толю Носова перевезли з київської тюрми до харківської, вона систематично носила йому передачі. Чому? Бо він був членом родини? Бо заносилося було на його одруження з Вірою, – колись, чотири роки тому? Бо він був обвинувачений за українську справу?

Мабуть, усе разом. Але вона ніколи про це не говорила. Вона вміла мовчати або говорити тільки неясними натяками...