§ 1. ПРО ТРИ РОДИ ВЗАГАЛІ

 

В українській мові так само, як і в деяких споріднених із нею мовах, є три граматичні роди: чоловічий, жіночий і ніякий.

 Всякий прикметник (і дієприкметник) або форма минулого часу дієслів, змінюючи своє закінчення, може визначати  й чоловічий, і жіночий, і ніякий рід; напр.: шумів зелений явір, шуміла зелена тополя, шуміло зелене дерево.[1]

 Щождо іменників, то кожний із них належить звичайно до котрогось одного з трьох родів і тому може мати при собі узгодженого прикметника завжди певного роду. Слово, напр., вітер – завжди чоловічого роду, хвиля – жіночого, море – ніякого роду; отже – дмухнув рвучкий вітер, шугнула перелякана хвиля, застогнало синє море.

 Опріч великої сили іменників із завжди однаковим закінченням і родовим значінням, в українській мові зрідка трапляються іменники  неусталеним родовим закінченням та значінням; от, напр., деякі з них: нервовий і далеко рідше нервова дрож (дріж), усякий і діялектичне усяка звір[2], довге казання і довга казань, глибокий і рідше глибока колодязь, кінський копит і рідше кінське копито, білий і біла кужіль, лікувальний купіль і лікувальна купеля, татарський мечет і татарська мечеть, дрібний і дрібна міль, велика мозоля і великий мозуль, тяжка недуга й рідше тяжкий недуг, хвороблива нежить і хворобливий нежит (нежид), крута обрива й крутий обрив, прозора олія і прозорий олій, блискуче перло й блискуча перла, старовинний посуд і рідше старовинна посуда, всесвітня потопа та всесвітній потоп, погана й рідше поганий харч, старий човен і старе човно, маленький і маленька шашіль, важке ярмо й рідше важкий ярем тощо[3].

 Рід якогось іменника можуть характеризувати не тільки прикметники й минулі форми дієслова, а ще й відмінкові закінчення того ж таки іменника; напр.: багато посуду – чол. p., багато посуди – жін. p.; над мечетом – чол. p., над мечеттю – жін. р. і т. інш. Іноді тут має вагу й наголос; напр.: по́суду – родовий відм. однини від посуд (чол. p.), а посуду – знахідний відм. однини під посуда (жін. р.) тощо.

 Іменники кожного роду здебільшого різнять один проти одного своїми закінченнями, принаймні в однині. А проте закінчення ті не становлять собою якоїсь цілком певної ознаки роду, бо те саме закінчення (напр., назовного відм. однини) може стосуватися до двох і навіть до всіх трьох родів; напр.: дощ – чол. p., нехворощ – жін. p.; кінь – чол. p., тінь – жін. p.; тесля – чол. p., земля – жін. p., теля – ніяк. p.; дідище – чол. p., бабище – жін. p., огнище – ніяк. р.

 У назвах істот граматичний рід частенько збігається з родом натуральним, ц.т. з статтю; напр.: гусак – чол. p., гуска – жін. p.; селезень, качур – чол. p., качка – жін. p.; орел – чол. p., орлиця – жін. p.; вовк – чол. p., вовчиця – жін. р.

 Та ще частіше ми й тут не вважаємо на стать якоїсь істоти й говоримо про неї зовсім іншим граматичним родом; напр.: людина – завжди жіночого роду, дарма що вона може бути й чоловічої статі; теля, щеня, порося, лоша, кошеня й інш. – ніякого роду, дарма що вони бувають лише чоловічої або жіночої статі; рак – чол. p.; карась – чол. p.; жук – чол. p.; миша – жін. р. й т. інш.

 Взагалі граматичний рід не завжди буває в згоді з натуральним родом, із статтю істоти.

 А щодо назов інших, не істот, то тут уже й зовсім годі виходити від натурального роду. За давнезних-давен люди, мабуть, справді рівняли все, що бачили навколо себе (неживі речі та явища), то до чоловіка, то до жінки, а іноді не могли зробити такого порівняння певно, і якась назва опинялася в групі слів ніякого роду. Порівняйте слова: дуб, грім, мороз, вітер, земля, груша, зоря, весна, яблуко, вухо, вікно, око й т. інш. А переважно такі іменники, як, напр., пісок, сосна, хвиля, море й інш., потрапляли до того граматичного роду, де найчастіше буває їхнє закінчення; напр.: слова на -а відходили до роду жіночого, слова на -о до роду ніякого тощо.

 Отже не можна обійтися без винятків у правилах про те, до котрого роду належать якісь іменники.

 Не важко помітити, що рід безлічі іменників ми засвоюємо з традиції, переймаючи змалку той розподіл слів на роди, що споконвіку передається від старших поколінь до дальших. Мабуть, кожному доводилося помічати, як маленькі діти по-первах збиваються на роді деяких іменників, говорячи, напр., отаке: білий сіль (замість біла сіль), мій сестричка (замість моя сестричка) й інш. Підхоже до цього буває і з чужоземцями, коли вони, не знаючи гаразд української мови, кажуть так, напр.: солодкий яблуко (замість солодке яблуко), спілий диня (замість спіла диня) тощо. Порівняйте це до того, як у "Санаторійній зоні" М. Хвильового єврейка каже анархові: "Каспатін, ві такой блаґой дєло сдєлал" (правильно по-рос. "такое благое дело").

 Звичайно, стародавній розподіл іменників на роди не лишається в мові без змін, та зміни ті відбуваються так помалу й так непомітно, що тільки зрідка можна натрапити на випадок, коли якийсь сьогочасний іменник уже став не того роду, як був його стародавній прадід. Сучасне літературне слово, напр., літопис – чоловічого роду, а належало колись тільки до жіночого роду. Поволі воно переходило в чоловічий рід, і тепер уже майже всі українці надають цьому слову значіння чоловічого роду, вживаючи його навіть із трохи зміненим закінченням: старе – літопись, а нове – літопис.

 У сучасній українській літературній мові взагалі всі складені слова типу літопис мають належати до роду чоловічого: випис, допис, запис, краснопис, напис, опис, перепис, підпис, правопис, припис, рукопис, скоропис, часопис тощо. А такі факти, як дрібна напись, стара рукопись тощо, являють собою або архаїзм, або церковно-слов’янізм, або навіть росіянізм (як у кого й де)[4].