§ 4. ПРОФЕСІЙНІ НАЗВИ

 

 Професійні й інші подібні до них назви в українській мові бувають здебільшого осібні для чоловіків і осібні для жінок. Українська мова взагалі уникає вживати в спільному роді тих слів, що означають посаду, професію, звання, рангу тощо, й надавати тим словам ознак граматичного (формального) чоловічого роду без огляду на стать. У російській мові, як відомо, такі слова, як от автор, композитор, писатель, а так само, напр., товариш, приятель, однаково можуть стосуватися до осіб жіночої статі, як і чоловічої.

 В українській фразі буває інакше: він – автор, вона – авторка; він – композитор, вона – композиторка; він – письменник, вона – письменниця; він – лікар, вона – лікарка[1]; він – професор, вона – професорка й т. інш.

 Це так само, як, напр.: танцюрист і танцюристка, учитель і вчителька, селянин і селянка, служник і служниця, робітник і робітниця, в’язальник і в’язальниця, полільник і полільниця, викладач і викладачка, асистент і асистентка, актор і акторка (не "актьор, актьорка"; це – росіянізм) тощо.

 Подібно до цього російська фраза "она – мой приятель" відповідатиме українській "вона – моя приятелька". Так само, звертаючись до жінки (чи до дівчини) або говорячи про неї, по-вкраїнському вживають слова товаришка (а не товариш).

 Як бачимо з поданих прикладів, на професійні й інші аналогічні до них назви для жінок українська мова широко використовує відповідні формальні закінчення жіночого роду (граматичного), а втім це буває не завжди.

 Коли професійні жіночі назви можуть причинитися до плутанини, коли зміст фрази стосується не до самих жінок, а й до чоловіків, взагалі – до людей, то ми вживаємо чоловічих назов і для жінок. Наприклад: Леся Українка – один із найкращих поетів; коли б ми були сказали тут "одна з найкращих поеток", то цим би ми підкреслили вагу Лесі Українки лише серед жіиок-поеток, а не серед усіх поетів взагалі.

 Отже виходить, що професійні чоловічі назви, опріч свого спеціяльно-чоловічого значіння, мають ще й загальну силу, характеризуючи всіх людей якоїсь професії чи стану без огляду на натуральний рід, на стать. А жіночі назви мають завжди обмежене, специфічно-жіноче значіння. Згадаємо тут до речі оці слова: людина, чоловік, жінка. Слово чоловік у нашій літературній мові означає особу чоловічої статі, жінка – жіночої статі, людина об’єднує в собі обидва ці значіння. Коли ми, маючи на увазі цю схему, кваліфікуватимемо значіння, напр., слів поет і поетка, то нам доведеться сконстатувати, що поетка йде рівнобіжно до жінка, а слово поет становить собою паралелю до чоловік і, опріч того, до людина. Отже значіння чоловічих назов – ширше, а жіночі назви – індивідуалізовані, обмежені на змісті.

 Через це, говорячи, припустім, про якусь жінку, що вона – професорка історії, іноді треба буває сказати, що вона – видатний професор (знавець) історії, вона – один із найкращих професорів (знавців) історії. З тих самих міркувань загального характеру ми кажемо про жінок іще й так, напр.: вона – секретар Сільради, вона на посаді рахівника, діловода, статистика, лаборанта, асистента; вона – завідувач школи[2] й інш.

 

І ще одно завваження: звучи жінку чи дівчину товаришкою (а не товаришем), ми тимчасом можемо сказати так: Серед усіх моїх товаришів вона – найкращий мій товариш. Так само й це: Вона – моя велика приятелька, але вона – найбільший приятель мені серед усіх моїх приятелів. Вона – революціонерка, але вона належить до найвидатніших революціонерів. Вона письменниця, але вона – найпопулярніший тогочасний письменник і т. інш. Коли б і вдруге ми сказали були, напр., "письменниця" (а раніше – "революціонерок" тощо), то це не характеризувало б загальности, промовляло б лише за певне вузьке коло жінок, а не за всіх взагалі діячів якоїсь категорії.