§ 8. УЛАМКИ ТА ЗАСТУПНИКИ ФОРМ ДВОЇНИ

 

У всіх слов’янських мовах за найдавніших часів їхнього життя, опріч форм однини та множини, були ще форми двоїни. Цих форм уживали – а) коли мова йшла взагалі про дві особи чи речі, б) коли говорили про споконвіку чи органічно спаровані предмети; напр.: очі, плечі й інш., в) при числових назвах два – дві, обидва – обидві.

 Та дуже давно замість форм двоїни або поруч із ними почали вживати й множини. Найчастіше це бувало тоді, як назва якоїсь пари стосувалася не до однієї особи чи речі, а до багатьох. Стосуючись до множини іменника, назви, напр., спарованих предметів справді означували вже не подвійність, а множність. У таких випадках конкуренція між двоїною та множиною була вже в стародавніх церковнослов’янських пам’ятках; аналогічне явище можна спостерігати і в народньо-поетичних творах; напр.: Дай, боже, щоб ми... неприятеля під нозі топтали (Нар. дума); тут двоїна (нозі) – при множині іменника (ми). Козаки неприятеля під ноги топтали (Нар. дума); а тут уже при множині іменника (козаки) не двоїна, а множина (ноги).

 Ще трохи прикладів, де залишилася двоїна навіть без числових назов: Я віру христіянську під нозі топтав (Нар. дума). Не будуть мої нозі в тебе й на порозі (Нар. приказка). Не складай свої руці ні в горі, ні в муці (Нар. приказка).

 Тепер нам немає просто й потреби на форми двоїни; ми навіть не відчуваємо вже, що такі, напр., форми, як очі, плечі, уші,– є форми двоїни, і вважаємо їх за множину. Живої свідомости форм двоїни в українській мові давно немає. А коли, ідучи за якимсь традиційним трафаретом (напр.: Скажу вам дві слові, та й бувайте здорові!), ми й уживаємо зрідка форм двоїни, то значіння двоїни їм не надаємо вже.

 Отже в сучасній українській мові є лише уламки від колишньої двоїни, є лише відгуки-натяки на неї. Трапляється досі назовн.-знахідн.-кличн. двоїни іменників – і то неодмінно при числових назвах два – дві, обидва – обидві; а через аналогію й при три, чотири; бувають і форми давальн.-орудн. двоїни на -ма іменників і прикметників (у множині орудний відм. має закінчення -ми). І зовсім зрідка, у закам’янілих народніх фразах, можна натрапити на форму родов.-місц. двоїни іменників на -у. Від двоїни дієслова не залишилося нічого.

 I. Спочатку – приклади з тим, що буває иайрідше, ц. т. – з родов.-місц. двоїни. Форма ця залишилася у таких, напр., виразах: І очу не явить (Сл. Гр.) = рос. "И глаз не показывает". Дивись у воду, поки в очу тобі стане недобре (Сл. Гр.). Від сонця так тобі пожовтіє в очу (Сл. Гр.). Свічок, свічок наставили! Мигтить ув очу, мов проміння (Г. Барвінок). Так і дзвеніла в мене в ушу пісня (Г. Барвінок).

 В сучасній мові замість цієї форми буває або родовий множини, або місцевий множини (де якого треба).

 II. Старий давальн.-орудн. двоїни на -ма в сучасній мові має значіння орудного множини й зберігається в таких, напр., словах: очі – очима, плечі – плечима, уші – ушима, брови – бровима, груди – грудима, двері – дверима. У народніх діялектах форм на -ма, звичайно, далеко більше, ніж у літературній мові. Поруч із формами на -ма бувають і форми множини на -ми: очами, плечами, грудьми, дверми, бровами тощо.

 Закінчення -ма маємо за норму, напр., у прикметникові весь (ввесь, увесь): усіма; напр.: Я розтікся всіма сторонами (П. Куліш).

 Закінчення -ма так само за норму маємо в числових назвах під 2 до 100: двома, трьома, чотирма, п’ятьма, шістьма, сімома, вісьмома (вісьма), дев’ятьма, десятьма, одинадцятьма, ...чотирнадцятьма, ...двадцятьма, тридцятьма, сорокома (сорокма), п’ятдесятьма, ...дев’ятдесятьма, стома.

 Так само обома й у невизначеннх числових назвах: кільканадцятьма, кількадесятьма, стонадцятьма, скількома, декількома, багатьма (багатьома), стількома й інш.

 Це саме закінчення трапляється й у деяких прислівниках: сторчма, крадькома, дарма, лежма й інш.

 III. Що до назовн.-знах.-кличн. двоїни іменників, то тут ми роздивимось на кожний рід окремо.

 а) Іменники чоловічого роду в старій мові мали назовн.-знах.-кличн. двоїни – як у якій групі – або на -а, або на -и, або на -і. Архаїзми на -а й досі є в словах, напр., вуса, рукава (поруч із ними – вуси, рукави). А взагалі в сучасній мові при числових назвах два, обидва, три, чотири іменники чоловічого роду твердої групи мають закінчення -и, а іменники м’якої й мішаної групи -і; напр.: два брати, обидва боки, три карбованці, чотири вчителі, два товариші й т. інш.

 б) Іменники жіночого роду при числових назвах дві, обидві, три, чотири колись мали одно закінчення -і (перед цим -і звуки г, к, х змінюються на з, ц, с); напр.: дві корові, обидві нозі, три руці, чотири деревині й інш. Ці архаїзми й досі частенько трапляються не лише в мові народній, ба й у найновішій письменницькій. А втім ці архаїзми непотрібні; замість них слід уживати переважної в сучасній мові форми назовн.-знах.-кличн. множини з наголосом таким, як у родов. однини; напр.: дві корови, обидві ноги, три руки, чотири дереви́ни й інш. Це стосується до іменників твердої групи. А іменники мішаної (круча, вежа й інш.) та м’якої групи (куля, криниця, легеня й інш.) мають у таких випадках закінчення -і, а наголос такий, як у родовому однини; напр.: дві душі, обидві молодиці, три сотні й інш. Те саме і в іменників жін. род. на приголосний; напр.: дві ночі, три постаті й інш.

 в) Іменники ніякого роду колись могли мати при собі числові назви дві, обидві (а не два, обидва, як тепер; ці теперешні два, обидва перейшли до іменників ніякого роду від іменників чоловічого роду). Тоді ж таки, за давніх часів, Іменники ніякого роду при згаданих числових назвах, а пізніше при три й чотири, бували лише з закінченням -і (а не -а, -я, як тепер); напр.: дві літі, обидві полі, три імені, чотири коліні й інш. Подекуди ці архаїзми, трапляються в народній і в письменницькій мові. А за нормативне правило сучасної літературної мови слід уважати оце: з іменниками ніякого роду бувають числові назви два, обидва (звичайно, й три, чотири), і в таких випадках ті іменники мають вигляд назовного множини з наголосом таким, як у родовому однини; напр.: два вікна, обидва поля, три гнізда, чотири яблука й інш. Так само й оце: два обличчя, три оповідання тощо.

 Іменники ніякого роду паросткової групи звичайно бувають із словами двоє, обоє, троє, четверо (а не два чи дві й інш.); напр.: двоє лошат, троє курчат, четверо кошенят, обоє телята й інш. Опріч двоє й троє, уживають ще двойко, тройко, напр.: двойко качат, тройко гусенят тощо. Звичайно, може бути й двоє відер і т. інш.

 До речі: назва числа двісті становить собою наз.-знах.-кличн. старої двоїни: дъвѣ сътѣ (слово бо сто – іменник ніякого роду; порівн. до старого дві слові; двісті – нормативна літературна форма; замість неї не можна вживати провінціялізму двіста (це виникло через вилив триста, чотириста).