§ 17. ЧЛЕННІ Й НЕЧЛЕННІ ПРИКМЕТНИКИ

 

І. В українській мові назовний відмінок однини чоловічого роду прикметників (взагалі – слів типу прикметника), як правило, має членну форму, що інакше зветься повною, ц. т. з закінченням -ий чи -ій; напр.: В-осени й горобець багатий (Нар. прик.). Давид, святий пророк і цар, не дуже був благочестивий (Т. Шевченко). Козакин мій защепнутий на всі гаплики (О. Стороженко). Кінь утомлений, копита розкуті (Т. Шевченко).

 Ця риса подекуди відрізняє українську фразу від російської, де назовн. одн. прикметників чолов. роду, буваючи в реченні частиною складеного присудка, має переважно нечленний вигляд, ц. т. так звану коротку форму; напр.: "Мал золотник, да дорог. Мой сад с каждым днем увядает: помят он, поломан и пуст" тощо.

 Отже по-вкраїнському не можна сказати, напр., так: Я був дуже занят. Стіл накрит. Вхід заборонен. Лист написан. Олівець заструган і т. інш. Усіх цих прикметників треба вжити з закінченням -ий: занятий, накритий, заборонений, написаний, заструганий.

 Проте в українській мові є декілька винятків із такого загального правила.

 До цих винятків належать насамперед присвійні прикметники на -ів та -ин(-їн); напр.: батьків, братів, учителів, тітчин, сестрин, вдовин, бабусин, Надіїн і т. інш. Сюди, ж стосуються й такі назви, напр., міст і прізвища: Харків, Київ, Зміїв, Іванів (прізвище), Степанів тощо. Це – прикметники (із значінням іменників) нечленного типу.

 Що правда, зрідка й присвійні прикметники мають повне закінчення; напр.: На п’ятій неділі вдовиний плуг вийде (Номіс). Ой, талане, талане удовиний, поганий (Т. Шевченко). Цей кожух жінчиний тощо. Такі випадки не слід уважати за норму.

 Опріч присвійних прикметників, у сучасній українській мові є невеличка група інших прикметників, що поруч із членним закінченням частенько мають і нечленний вигляд; напр.: вартий – варт, винний – винен, гідний – годен, живий – жив, здоровий – здоров, згідний – згоден, ладний – ладен, ласкавий – ласкав, повний – повен,  повинний – повинен, радий – рад, певний – певен, жадний – жаден, жодний – жоден, кожний – кожен, всякий (усякий) – всяк (усяк)...

 Приклади: Як ти винен, то зашлють (В. Самійленко). Так, я сам винний (Номіс). Щось мені той чоловік непевен (М. Вовчок). Непевний був Максим отой (Т. Шевченко). Чи ти ще там здоров та жив? (Л. Глібів). Будь великий, як верба, а здоровий, як вода (Номіс). Ти ладен лежати, нічого не роблячи (Сл. Гр ). Він уже ладний парубійка був (Сл. Гр.). Рад би він іще побачить отаку зиму (П. Тичина). Ти це радий забуть? (Л. Українка) й інш.

 В літературній мові, мабуть, далеко краще надавати цим прикметникам членного вигляду.

 Що правда, в привітаннях буває лише нечленне "здоров": Ярема? Ну, здоров, здоров! (С. Черкасенко). Бувай здоров, небоже! (Л. Глібів).

 З усіх взагалі прикметників завжди нечленний вигляд мають оці: ваш, наш, весь (увесь, ввесь), він (із старого – "оний"; у сучасній мові він має лише іменникове значіння) один (хоч до нього є паралеля з іншим значінням – "єдиний").

 Прикметники сам і самий з формального погляду – рівнобіжні, хоч і відрізняються подекуди значінням.

 В народній поезії, взагалі – в стародавній мові українській випадки вживання нечленних форм назовн. одн. прикметників чоловічого роду далеко частіші; форми ці здебільшого мають не присудкове пристосування, а прикметникове; напр.: багат чоловік, ворон кінь, зелен дуб, ясен сокіл, дрібен дощик, золот перстень і т. інш.

 З таких невживаних тепер нечленних прикметників сучасна мова зберігає лише декотрі в приказках та інших трафаретних випадках; напр.: Хоч на мені жупан дран, єсть, у мене грошей джбан. Великдень (= велик день), свят-вечір, багат-вечір тощо. Також завжди буває, напр., "по всяк час, про всяк випадок".

 Іноді письменники вживають навмисне взагалі невживаних тепер нечленних назовн. відмінків одн. прикметників чол. p., щоб надати своїй мові архаїчного чи церк.-слов’янського кольориту; напр.: Я стар чоловік, нездужаю встати (Т. Шевченко). Та світи ж ти їм дорогу ясен місяць угорі (П. Тичина). Блажен, хто вмів робити до пуття (Л. Глібів).

 II. Назовний, знахідний і кличний однини прикметників жіночого й ніякого роду та ті самі форми множини в українській мові бувають звичайно нечленного, чи так званого короткого вигляду; напр.: молода жінка, зелене поле, широку дорогу, високі дуби, чорні хмари, карі очі й інш. У російській мові в таких випадках буває переважно навпаки, а надто – як прикметника вжито не з присудковим значінням; напр.: укр. висока щогла, рос. "високая мачта"; укр. синя стьожка, рос. "синяя лента"; укр. гарне обличчя, рос. "красивое лицо"; укр. останнє слово, рос. "последнее слово"; укр. літні дні, рос. "летние дни" й інш.

 Подані українські й рівнобіжні російські факти – найпоширеніші, раз-у-раз уживані. Проте й українська мова вживає іноді членних (чи повних, чи подовжених) форм наз., знах., кличн. одн. жін. й ніяк. роду та множини. Здебільшого це буває в поезії.

 Приклади: На чорнеє море спильна поглядали (Нар. дума). Дуже злая хуртовина на нас налягає (Нар. дума). А де ж тая мальована, шитая хустина? А де ж тая веселая дівчина-дитина? (Т. Шевченко). І широкую долину, і високую могилу, і вечірнюю годину... не забуду я (Т. Шевченко). У серці нестерпнії болі (І. Франко). Ой чого ти почорніло, зеленеє поле? (Т. Шевченко).

 Все це випадки не звичайної, а піднесеної мови. Бувають вони тоді, як письменник хоче вивести свою мову поза межі звичайної буденної балачки, зробити її взагалі поважнішою, урочистішою, серйознішою, поетичнішою тощо. Не абияке значіння мав тут і розмір віршовий (членні форми дають ще один склад). А втім – за новіших часів розмір тут не має переважної сили.

 Отже форми наз.кличн. одн. жін. роду на -ая, -яя,– знах. одн. жін. роду на -ую, -юю, – наз.-знах. -кличн. одн. ніяк, роду на -ее, -єє та наз.-знах.-кличн. множини на -її можуть надавати мові рис позитивно-високого стилю; здря вживати цих форм не можна.

 Здається, що згадані форми від прикметників той і цей (той, оцей) дужче підкреслюють вказівність; напр.: Та де ж тая книжка поділася? Ото ще мені тії цокотухи! Ви знаєте цюю скандальну історію? й т. інш.

 Форма теє часто ще буває тоді, як оповідач запиняється не знає, як висловитися, і, щоб не робити довгих павз, каже теє; напр.: А я оце... теє... приїхав до Харкова. Хто тепер – теє то, як його – не бреше (І. Котляревський).