Французька академія (Académie française) – об’єднання видатних представників національної культури, науки і політичних діячів Франції; провідне наукове товариство, що спеціялізується в галузі мови і літератури. Академія – офіційний орган з питань французької мови, якому, зокрема, доручено публікацію офіційного словника. Постанови Академії, однак, є лише консультативними, а не обов'язковими як для громадськості, так і для уряду.

Витоки Академії ідуть з неформальної групи, яка збиралася в готелі де Рамбує, салону, де обговорювали, літературу в кінці 1620-х – на початку 1630-х. З 1629 року в домі Валантена Конрара (Valentin Conrart) щотижня збирався невеликий гурт літераторів. 1634 року кардинал Рішельє, перший міністр Франції, вирішив на основі цього гурту створити офіційний орган, який би займався питаннями мови і літератури. 22.02.1635 Людовік XIII надав офіційно дарчий лист про створення органу.

1635 року розробили Статут, який схвалив Рішельє. Він встановив кількісний склад і порядок обрання. 24 ст. Статуту визначила першочергове завдання Академії – надати французькій мові певні правила, зробити її «чистою, вишуканою, придатною тлумачити мистецтва і науки». Для цього передбачали створення «Словника», «Риторики», «Поетики» і «Граматики» (крім першого, решту проєктів не здійснили).

Статут досі в своїй основі залишився незмінним, правки стосувались процедурних питань. Академія засідає щочетверга. В кінці року проводять урочисті збори, на них оголошують лавреатів академічних премій (першу премію за красномовність і найкращий поетичний твір засновано ще 1671 року). Французька академія має сорок місць, кожному з яких присвоєно окремий номер. Кандидатури вносять на місце, а не до Академії: якщо кілька місць є вакантними, кандидати можуть заявлятися окремо на кожне з них. Нових членів обирає сама Академія (перших членів призначили). Коли місце стає вакантним, особа може звернутися до секретаря, якщо вона хоче стати кандидатом. З іншого боку, члени Академії можуть висунути інших кандидатів. Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості голосів, пізніше проводять повторні вибори. Вибори дійсні тільки в тому разі, коли покровитель Академії, президент Франції, їх затвердить. Президентське схвалення, зазвичай, лише формальність (був тільки один випадок – кандидатура Поля Морана (Paul Morand), дипломата, письменника, яку де Ґоль не затвердив у 1958 році (Морана обрали академіком 1968 року).

Членів Академії називають les immortels (безсмертні) через девіз «À L'immortalité» («До безсмертя») на офіційній печатці, наданій кардиналом Рішельє.

Члени залишаються в Академії пожиттєво, але вони можуть бути вилучені з академічних рядів за серйозні провини, несумісні з високим званням. Перший такий випадок стався 1636 року, коли літератора (можливо, духовну особу) Оже де Молеон де Ґраньє (Auger de Moléon de Granier) побавили звання за крадіжку (звинувачений у розтраті грошей) через 6 місяців після обрання. Загалом з Академії вигнали 20 її членів (переважно через політичні мотиви). Деякі були вилучені в ході реорганізації в 1803 і 1816 роках. Останніми позбавлено членства пов’язаних з режимом Віші: Абель Бонар (Abel Bonnard – політичний діяч, есеїст, міністр освіти в уряді Віші (1942 – 1944), академік (1932 – 1945), Абель Ерман (Abel Hermant – письменник, есеїст і журналіст, відкрито підтримував режим Віші, академік (1927 – 1945), Філіп Петен (Philippe Pétain – військовий і політичний діяч, маршал Франції, очільник режиму Віші, академік (1929 – 1945), місце залишалося вакантним до його смерті), і Шарль Мора(с) (Charles Maurras – журналіст, політичний діяч, есеїст і поет, академік (1938 – 1945), місце залишалося вакантним до його смерті).

Королівський дарчий лист зареєстрував парижський парламент 10.07.1637 року, цього ж дня відбулося перші офіційні збори Академії. Перших 37 академіків призначили ще 1634 року. Першу промову з приводу прийняття в Академію промовив 1640 року юрист Олів’є Патрю (Olivier Patru), в високому стилі віддавши належне Рішельє (хвала кардиналу довгий час залишалася обов’язковою частиною вступного слова), і своєму попереднику (така промова стала зразком, якому відтоді слідували (за рідкісними винятками) всі нові академіки). Після того як новообрані члени повинні були величати свого попередника, на чиє місце їх обирали, були випадки, коли кандидати відмовлялися звертатися на певні місця, тому що їм надто не подобався попередник. З 1671 засідання з приводу прийому нових членів стали публічними.

Вже після першої академічної оцінки літературного твору (трагікомедії П.Корнеля «Сід») до Академії почали звертатися як до арбітра в літературних суперечках. Але головною її справою стало підготування «Словника». З 1637 року його складанням керував Клод Фавр де Вожла

[Claude Favre de Vaugelas (1585 – 1650) – академік (з 1634), граматист, один з законодавців французького класицизму 17 ст. у сфері літературної мови. В своїх «Замітках про французьку мову…» («Remarques sur la langue française, utiles à ceux qui veulent bien parler et bien écrire», 1647; витримали декілька перевидань, зокрема у 18 ст.) прагнув до «очищення» і «облагородження» французької мови, виводить свої правила з «усталеного звичаю», прийнятого «двірським колом» і «найвідомішими письменниками». Сучасники його праці визнали зразковими],

після його смерті – Франсуа-Ед де Мезре (François-Eudes de Mézeray – історик, академік (1648 – 1683); в роботі над «Словником» брали участь П’єр Корнель (Pierre Corneille драматург, «батько французької трагедії», академік (1647 – 1684), Жан де Лафонтен (Jean de la Fontaine – поет, родоначальник нового виду байки в світовій літературі, академік (1684 – 1695), Нікола Буало-Депрео (Nicolas Boileau-Despréaux – поет, критик, теоретик класицизму, академік (1684 – 1711), Жан Батіст Расін (Jean Racine – драматург (входив в так звану «велику трійку» драматургів 17 ст. разом з Корнелем і Мольєром, математик, лікар, академік (1672 – 1699). Перший «Словник» вийшов 1694 року, він містив 18000 статтей і відповідав головному принципу: компромісу між попередньою, етимологічною, ортографією і ортографією, основаною на тогочасній вимові.

В 1663 Жан-Батіст Кольбер, знаменитий політичний діяч (Jean-Baptiste Colbert, академік (1667 – 1683) створив при Французькій Академії так звану Малу академію, яка зайнялася складанням написів і девізів для пам’ятників Людовіку XIV, і медалей на його честь, пізніше – розробленням легендарних сюжетів для королівських гобеленів (з 1701 – вже як Академія написів займалася до того ж вивченням історії і старожитностей тощо). 1666 року на пропозицію Кольбера засновано Академію наук (для заохочення і підтримання наукових досліджень), 1674 – Академію архітектури. Ще раніше (1648 р.) засновано Академію малярства і скульптури, а 1669 – Академію музики.

Під час Французької революції Національні збори заборонили всі королівські академії, зокрема Французьку академію. 1792 року, заборонено обрання нових членів для заміни тих, хто помер, а 08.08.1793 року академії скасували як королівські заклади. 25.10.1795 Директорія відновила їхню діяльність, але замінивши на єдиний орган під назвою Інститут де Франс, або Інститут Франції чи Французький інститут, який складався з трьох відділів (класів): відділу фізичних і економічних наук, відділу літератури і красних мистецтв (на базі розпущених) і новоствореного відділу моральних і політичних наук. Майже всі старі члени раніше скасованих академій були офіційно знову обрані на свої місця. 23.01.1803 року Наполеон Бонапарт, перший консул, провів ще одну реорганізацію, створивши замість трьох відділів (класів) чотири – відділ французької мови і літератури, відділ наук, відділ історії і давньої літератури і відділ красних мистецтв і ліквідувавши відділ моральних і політичних наук. Другий клас інституту відповідав за французьку мову, як  колишня Французька академія. Після вступу на престол (1814 р.) короля Людовіка XVIII 21.03.1816 року кожен клас отримав назву «Академія»; відповідно, другий клас Інституту став Французькою академією. Починаючи з 1816 року, Академія існувала неперервно.

На сьогодні вона найстаріша з п'яти академій Інституту де Франс (Institut de France).

[Створений 25.10.1795 року, Інститут де Франс (Інститут Франції) зараз об’єднує 5 установ: Французьку академію (Académie française, щодо французької мови) – засновану 1635 року, Академію написів і белетристики (Académie des inscriptions et belles-lettres), засновану 1663 року, Академію наук (Académie des sciences), засновану 1666 року, Академію (красних) мистецтв (Académie des beaux-arts), створену 1816 року [як об’єднання Академії малярства і скульптури (Académie de peinture et de sculpture, заснованої 1648 р.), Академії музики (Académie de musique, заснованої 1669 р.) і Академії архітектури (Académie d'architecture, заснованої 1671 р.)], Академії моральних і політичних наук (Académie des sciences morales et politiques) – заснована 1795 року, розпущенуу в 1803 році, відновлену 1832 року].

Від початку свого існування Французька академія перебувала під опікою держави. Її першим офіційним «покровителем» був в 1635 – 1642 кардинал Рішельє; після його смерті – канцлер П’єр Сеґ’є (1642 – 1672). Король Людовик XIV став його наступником в 1672 році; відтоді французький глава держави завжди є покровителем Академії (до Французької революції ними були Людовік XV (1715 – 1774) і Людовік XVI (1774 – 1793), в 19 ст. – Наполеон I (1804 – 1814), Людовік XVIII (1814 – 1824), Шарль X (1824 – 1830), Луї-Філіп (1830 – 1848), Наполеон III (1852 – 1870), а з 1871 і досі – президенти Франції.

До 1672 року Академія не мала власного приміщення. Засідання проводили в домі одного з академіків, з 1643 року постійною резиденцією став будинок канцлера П.Сеґ’є. 1672 року Людовік XIV віддав Академії один з залів Лувра, водночас подарувавши 660 томів, які склали її перший бібліотечний фонд. З 1672 по 1805 рік, офіційні засідання Академії проходили в Луврі, з 1805 року Французька академія засідає в палаці Мазаріні або Колежі Чотирьох Націй (нині відомий як Палац Інституту). Інші академії Інституту Франції також збираються в Палаці Інституту.

Членами Французької академії від 17 ст. були письменник Шарль Перо (Charles Perrault, академік 1671 – 1703), дипломат, письменник, один з засновників французького романтизму Франсуа-Рене де Шатобріян (François-René de Châteaubriand, академік 1811 – 1848), поет і політик Альфонс де Ламартін (Alphonse de Lamartine, академік 1829 – 1869), поет, драматург, романіст Віктор Гюґо (Victor Hugo, академік 1841 – 1885), письменник Проспер Меріме (Prosper Mérimée, академік 1844 – 1870), драматург і романіст Александр Дюма, син (Alexandre Dumas, академік 1874 – 1895), поет, перший лавреат Нобелівської премії з літератури (1901) Арман Прюдом (Armand Prudhomme, академік 1881 – 1907), письменник, літературний критик, лавреат Нобелівської премії (1921) Анатоль Франс (Anatole France, академік 1896–1924), поет, літературний критик і есеїст Поль Валері (Paul Valéry, академік 1925 – 1945), письменник, літературний критик і есеїст, лавреат Нобелівської премії (1952) Франсуа Моріяк (François Mauriac, академік 1933 – 1970), прозаїк, есеїст, літературний критик і історик Андре Моруа (André Maurois, академік 1938 – 1967), Ежен Іонеско (Eugène Ionesco, академік 1970 – 1994) та ін.

Крім того, хоча більшість академіків письменники, не обов’язково бути літератором, щоб стати членом Академії. Серед академіків багато політичних, військових діячів, юристів, істориків, духовних осіб, філософів, лікарів. Членами Академії були п'ять французьких очільників держави: Адольф Тьєр (Adolphe Thiers – історик, політик, прем’єр-міністр (1840), президент (1871 – 73), академік (1833–1877)); Раймон Пуанкаре – політик, юрист, есеїст, прем’єр-міністр (1912 – 13), голова ради міністрів (1922 – 24, 1926 – 29), президент (1913 – 20), академік (1909 – 1934)), Поль Дешанель (Paul Deschanel – політик, президент (1920), академік (1899 – 1922)), Філіп Петен (Philippe Pétain – військовий і політичний діяч, голова ради міністрів (1940 – 42), глава держави (1940 – 44) (очільник режиму Віші), див. вище)), Валері Жіскар д'Естен (Valéry Giscard d'Estaing – президент (1974 – 81), академік (з 2003)), і один глава іноземної держави, Сенеґалу, політик, поет, есеїст, академік (1983–2001) – Леопольд Седар Сенґор (Léopold Sédar Senghor). (Особи, які не є громадянами Франції також можуть бути обрані, хоч це й поодинокі випадки).

В числі академіків прем’єр-міністри: Арман Еманюель дю Плесі, герцог де Рішельє (Armand du Plessis, duc de Richelieu – прем’єр-міністр (1815 – 18, 1820 – 21); академік (1816 – 1822); Одеський градоначальник (1803 – 15)), Матьє Моле (Mathieu Molé – прем’єр-міністр (1848), академік (1840 – 1855)), Франсуа Ґізо (François Guizot – історик, прем’єр-міністр (1847 – 48), академік (1836 – 1874)), Шарль де Фрейсіне (Charles de Freycinet, прем’єр-міністр (1879 – 80, 1882, 1886, 1890 – 92), академік (1890 – 1923)), Жорж Клемансо (прем’єр-міністр (1906 – 09), голова ради міністрів (1917 – 20), академік (1918 – 1929)), Луї Барту (Louis Barthou – голова ради міністрів (1913), академік (1918 – 1934)), Едуард Еріо (Édouard Herriot – голова ради міністрів (1924 – 25, 1926, 1932), академік (1946 – 1957)).

Членами Французької академії від 17 ст. були натураліст Жорж-Луї Леклерк де Бюфон (George-Louis Leclerc, comte de Buffon, академік 1753 – 1788), математик і философ Жан-Лерон дАламбер (Jean Le Rond, dit d'Alembert, академік 1754 – 1783), философ-сенсуаліст Етьєн Боно де Кондільяк (Étienne Bonnot de Condillac, академік 1768 – 1780), математик і філософ Марі Жан Антуан Нікола Кондорсе (Jean-Antoine-Nicolas de Caritat, marquis de Condorcet, академік 1782 – 1794), астроном Жан-Сільвен Баї (Jean-Sylvain Bailly, перший голова Національних зборів (1789), перший мер Парижа (1789 – 91), академік (1783 – 1793), гільйотинований), хемік і мікробіолог Луї Пастер (Louis Pasteur, академік 1881 – 1895), океанограф  Жак-Ів Кусто (Jacques-Yves Cousteau, академік 1988 – 1997), фізик, один з основоположників квантової механіки, лавреат Нобелівської премії (1929), Луї де Бройль (Брольї) (Louis de Broglie, академік 1944 – 1987), математик, астроном П’єр-Сімон Лаплас (Pierre-Simon Laplace, академік 1816 – 1827), математик і фізик Жозеф Фур’є (Joseph Fourier, академік 1826 – 1830), один з найвидатніших математиків усіх часів, фізик, філософ Анрі Пуанкаре (Henri Poincaré, академік 1908 – 1912), математик Шарль-Еміль Пікар (Charles Émile Picard, академік 1924 – 1941), філософ Шарль Луї де Монтеск’є (Charles de Secondat, baron de Montesquieu, академік 1728 – 1755), драматург, історик, філософ, поет Вольтер (Voltaire, академік 1746 – 1778), філософ Анрі Берґсон (Henri Bergson, лавреат Нобелівської премії з літератури (1927), академік 1914 – 1941), історик Фернан Бродель (Fernand Braudel, академік 1984 – 1985), політик Алексіс де Токвіль (Alexis de Tocqueville, академік 1841–1859), антрополог Клод Леві-Строс (Claude Lévi-Strauss, академік (з 1973), біолог Франсуа Якоб (François Jacob, лавреат Нобелівської премії з медицини (1965), академік (з 1996) та ін.

З понад 720 «безсмертних» тільки 5 жінок (перша кандидатка була ще в 1874 році). Першою обрана письменниця Марґарита Юрсенар (Marguerite Yourcenar), академік (1980 – 1987). 1988 року обрано філолога, есеїста Жаклін Ромії (Jacqueline de Romilly) – першу жінку-професора Колежу де Франс, 1990 – історика Елен Карер д’Анкос (Hélène Carrère d'Encausse), 2000 – письменницю, актрису Флоранс Делай (Florence Delay). Алжирська письменниця, перекладач і режисер Асія Джебар (Assia Djebar) (справжнє прізвище Фатіма Зухра Імалаєн), обрана 2005 року, стала першим представником країн Маґрібу, хто досяг цього. 2008 року обрана юрист і політик Сімона Вейль (Simone Veil).

Китаєць Франсуа Чен (François Cheng) (громадянин Франції з 1973 року), письменник, перекладач, обраний 2002 року, став першим академіком азійського походження.

Багато відомих французьких письменників не стали членами Французької академії. У 1855 році письменник Арсен Гусе (Arsène Houssaye) запропонував вираз «сорок перше місце» для заслужених осіб, які не були обрані в Академію, чи тому, що їх кандидатури були відхилені, тому що вони ніколи не були кандидатами, або тому, що вони померли до відкриття відповідної вакансії. Видатні фігури французької (і світової) літератури, які не стали академіками: Жан-Жак Русо (Jean-Jacques Rousseau), Франсуа́ де Ларошфуко́ (François de La Rochefoucauld), Оноре де Бальзак (Honoré de Balzac), Рене Декарт (René Descartes), Дені Дідро (Denis Diderot), Ґустав Флобер (Gustave Flaubert), Жан-Батіст Мольєр (Jean-Baptiste Moliеre), Стендаль (Stendhal), Шарль Бодлер (Charles Baudelaire), Александр Дюма, батько (Alexandre Dumas), Марсель Пруст (Marcel Proust), Жуль Верн (Jules Verne), Еміль Золя (Émile Zola), Ґі де Мопасан (Guy de Maupassant), нобелівські лавреати – Ромен Ролан (Romain Rolland), Роже Мартен дю Ґар (Roger Martin du Gard), Андре Жід (André Gide), Альбер Камю (Albert Camus), Сен-Жон Перс (Saint-John Perse), Жан-Поль Сартр (Jean -Paul Sartre), Клод Сімон (Claude Simon), а також лавреат 2008 року – Жан-Марі Леклезіо (Jean-Marie Le Clézio).

Академія стежить за розвитком французької мови і утверджує мовну норму, вона займається словником і граматикою французької мови, хоча її рекомендації не мають жодної юридичної сили – часом навіть державні органи ігнорують постанови академії. Академія видає словника французької мови, відомого як «Dictionnaire de l'Académie français», що розглядають як офіційний у Франції. Спеціяльна комісія у складі деяких (але не всіх) членів Академії проводить узагальнення роботи. Академія завершила вісім випусків словника, які опубліковано в 1694, 1718, 1740, 1762, 1798, 1835, 1878 і 1932 – 35. В 1-му було 18000 статтей, у 8-му – 35000. Зараз йде робота над 9-м виданням (близько 60000 статтей): 1-й том (від A до Enzyme) вийшов 1992 року, 2-й том (від Éocène до Mappemonde) – 2000 року.

Французька академія присуджує численні премії, зокрема, понад 60 літературних (найкращий роман, новела, драма, есей, переклад тощо). Майже всі нагороди засновано в 20 ст., дві присуджували до 1780 року. Серед найважливіших з них «grand prix de la francophonie» (для авторів-франкофонів), заснована 1986 року (фінансують уряди Франції, Канади, Монако та Мароко).

Коли французька культура потрапила під все більший тиск через широке розповсюдження англомовних медій, Академія намагається запобігти англізації французької мови. Наприклад, Академія рекомендувала, зі змінним успіхом, що деяких запозичень з англійської мови (таких як «walkman» (плеєр), «software» (програмне забезпечення) і «email» (електронна пошта)) слід уникати, на користь слів, отриманих з французької («baladeur», «logiciel» і «courriel», відповідно). Крім того, Академія працює над модернізацією французької ортографії. Її, однак, іноді критикують за надмірну консервативність. Недавні суперечки пов’язані з офіційним визнанням жіночих еквівалентів для назв деяких професій. Наприклад, 1997 року уряд Ліонеля Жоспена (Lionel Jospin) почав використовувати іменник жіночого роду «la ministre» стосовно жінки-міністра, враховуючи офіційну практику Канади, Бельгії та Швайцарії, а також загальної, хоча й до цього неофіційної, практики у Франції. Академія, однак, наполягала на традиційному використанні іменника чоловічого роду, «le ministre» для міністра будь-якої статі. Досі питання залишається спірним.

У червні 2008 року Французька академія втручалася в дискусії у французькому парламенті щодо регіональних мов (баскської, бретонської, каталанської і корсиканської), протестуючи проти конституційного захисту останніх.

3 липня 1996 року у Франції заснована Генеральна комісія з термінології, чиїм завданням є створення нових термінів, а також заміна французькими іншомовних запозичень. В різних міністерствах створено спеціялізовані комісії з термінології та неології. Серед критеріїв: насущна потреба в новому позначенні, ясність і точність терміна, його відповідність морфологічній і семантичній системі французької мови (вже опубліковано 4000 нових термінів: наприклад, слово «ordinateur» замінило «computer», «logiciel» – «software», «matériel» – «hardware» тощо). Часто слова піддають фонетичній і графічній асиміляції. Академія бере участь у роботі цих комісій. Свої рішення останні не публікують без принаймні мовчазної згоди Академії.