Бережи чистоту своєї Рідної Мови, — і тим збережеш чистою

й Душу Народу твого.

 

Передмова.

 

Для практичного вивчення літературної україн­ської мови, крім коротких граматичних відомостей, ми майже нічого не маємо, тому давно вже я бажав запов­нити цю помітну прогалину і скласти для вжитку на­шого широкого громадянства підручного Українського Стилістичного Словника. Для цього зібрав був я ба­гато потрібного матеріялу, але, на жаль, я давно вже не маю при собі того цінного джерела для наукової праці.

Наші загально-вживані Словники української мови, — »Київської Старини« (під редакцією Б. Грінченка) на Вкраїні Великій та Є. Желехівського в Галичині й Буковині, — це Словники живої народньої україн­ської мови, а тому для довідок на вивчення мови лі­тературної вони не завсіди можуть бути корисними.

Так, Б. Грінченко до свого Словника вносив усе, що мав під рукою, бо дивився на нього, як на Слов­ника живої народньої мови всіх її говірок, — тому в Словнику цім знайдете дуже багато форм, що їх в лі­тературній мові ми ніколи не вживаємо, починаючи з слів типу однорал (генерал), потрап (портрет) і кін­чаючи силою форм, вживаних тільки в західних говорах (напр.: жегнати. запукати, же, жеби і сотні ін­ших). Форм західно-українських взагалі, галицьких зокрема, Грінченко подає надзвичайно багато, але подає їх так, що звичайний читач ніколи не знає, чи ж в лі­тературній мові українській їх можна вживати, чи вжи­вати їх не принято (напр. блават, де ви йдете і сотні інших). Цитуючи збірні джерела, такі як »Труди« Чубинського чи »Приказки« Номиса, Грінченко ніколи не зазначає теї місцевости, де автор джерела записав собі те чи інше слово, — і ним уводить читача в блуд, ніби такої форми в літературній мові можна вільно вживати. Крім цього, дуже багато взяв Б. Грінченко із Словника Є. Желехівського таких слів, що їх на Великій Україні ніколи не вживають.

Тс саме, але ще в більшій мірі треба сказати й про Словника Желехівського, — це теж Словник не літературної української мови, а Словник західно­української, зокрема галицької живої народньої мови, куди внесено сотні слів, яких не можна порадити вжи­вати в літературній нашій мові. Так, в Словнику Же­лехівського знаходимо надзвичайно багато полонизмів і слів чисто місцевих, часто знаходимо дві формі — свою й чужу — без зазначення, якої ж уживати (напр. встид і стид).

Дуже часто по цих Словниках взагалі не знай­дете потрібної собі стилістичної чи правописної довідки; так, в Словнику В. Грінченка знаходимо, напр.: ятер, ра (але чи ятера, чи ятра — не відомо), кошіль, ля (кошеля? чи кошіля?); так само: ромен, ну; люципер, ра; магніт, ту; ясень, на; ремінь, ню; погріб, ба; му­дрець, ця; молодіж, жі; літ, ту; далечінь, ні; теплінь, ні і сотні інших. Те саме, — тільки в більшій мірі, — знаходимо і в Словнику Є. Желехівського.

Крім зазначених причин примусило мене взятися за складання Стилістичного словника ще й те, що за останній час скрізь помічається в нас надзвичайно ве­лике бажання мати для всього українського народу одну спільну літературну мову. В наслідок певних історично-політичних причин літературна мова в Гали­чині стала, головним чином через свої полонизми, та­кою, що її зовсім не розуміє або розуміє дуже мало ши­рокий загал на Великій Україні, і тому багато з теї великої культурної праці, що робиться в Галичині, стає корисною тільки для неї самої, але не придатною для Великої України[1]. В Галичині тепер це вже зро­зуміли, а тому за останній час помічається тут велике бажання писати мовою »наддніпрянською«, цеб-то літе­ратурною мовою Великої України.

На наших очах надзвичайно швидко народжується в Галичині нова літературна мова, що складається з елементів своїх і нових, свіжих елементів з Великої України; звичайно, як в кожний переходовий час, зна­ходимо тут також чимало дивних та недоладнії форм і новотворів.

Те саме помічаємо й на Великій Україні. Тут теж єсть певне бажання ближче познати літературну мову Галичини, де-що вже звідсі й перейнято, але часто переймається як раз не те, що варте, а цим тільки псується та засмічується літературна наша мова. А че­рез те, що останніми роками до українського життя вертається дуже багато осіб, котрі мови нашої давніше не знали чи знали її мало, тому до нашої мови на Великій Україні вноситься чимало виразів та форм ро­сійських, а це теж каламутить чистоту нашої літера­турної мови.

Народня мова в Галичині (в західних говорах вза­галі, особливо в Закарпатті) має надзвичайно багато цікавих залишків старовини як в формах, так і в сло­вах, що давно вже позникали на широкім просторі Ве­ликої України; старі форми мови звичайно все зміню­ються на нові, — це нормальний процес життя мови,— але старі слова мусимо зберігати, як скарб свій спо­конвічний; от з цього цінного скарбу в першу руч мала б скористати Велика Україна (з незнання історії мови її нас ці галицькі залишки старовини часто звуть москалізмами).

Отож, укладаючи цього Стилістичного словника, я й мав собі на оці допомогти, в міру можности, обом кордоном поділеним сторонам — Великій Україні й Га­личині — ближче пізнати мову одна одної, і тим облегчити такий помітний уже процес утворення спільної української літературної мови, одної для сходу й за­ходу її. От тому я й вніс до свого Словника багато таких слів, що постійно вживаються в Галичині, але зовсім невідомі на Великій Україні; з теї ж причини умістив я також чимало слів, що мають не однакову форму в нас і в Галичині.

Кожне явище мови я скрізь досліджую історично, бо вважаю, що історичний метод праці дає науковому дослідникові найбільше об'єктивности, а ця об'єктивність була мені головним провідником у цілій оцій праці. Ро­зуміти правильно життя мови можна тільки тоді, коли будемо знати історію її; а серед нашого широкого за­галу так мало як раз цього історичного знання своєї рідної мови. Ось тому я скрізь дбав і форми слів, і ріжниці між мовами Великої України та Галичини освітлювати з погляду історичного.

З цією ж само метою я часто подаю етимологію слова, що освітлює нам чи зрозуміння його, чи його правопис; походження слова, звичайно, я подаю тільки там, де цього потрібно в зазначених цілях.

Чужі слова дуже часто вживаютьси на Великій Україні і в Галичині в ріжній формі, а тому я вніс їх до свого Словника в великому числі. Як раз чужі слова роблять найбільш помітну ріжницю між літературними мовами Великої України та Галичини, а це примусило мене звернути на них дуже пильну увагу. Замічу тут, що коли форма чужого слова в Галичині ріжниться від форми того ж слова на В.  Україні, то вона все однакова з формою польською, цеб-то має польське по­ходження. Форми ж чужих слів на В. Україні дуже часто однакові з формами московськими, але це більше тому, що за віки XVI—XVIII ми, українці, занесли до Росії надзвичайно багато чужих слів, які в нас на В. Україні все появлялисн на 100—200 років раніще, ніж в Росії; ось тому ніяк не можна дивитися на одна­ковість форм чужих слів на Великій Україні і в Росії як на позички з московського[2]; якусь форму, скажемо клас, ми українці рано занесли до Росії разом з шко­лою, а форма кляса буде виключно формою польською[3].

В Галичині дуже багато слів вимовляють від­мінно, не з тим наголосом, як на Великій Україні, тому до Словника свого я вніс чимало таких слів, що ріжняться наголосом; подав я також і ті випадки, коли наш наголос ріжниться від наголосу російського.

Взагалі я пильнував подати в своїй праці стільки матеріялу, щоб вона стала справді підручною книжкою для вивчення української літературної мови, книжкою, потрібною кожному, хто тільки пише по-вкраїнському. Ось тому, крім чисто стилістичних вказівок, я подав досить матеріялу для історичного зрозуміння нашого правопису, і тішу себе надією, що книжка моя може стане добрим ґрунтом для усталення й нашого право­пису на певних підвалинах. Таким чином я пильнував подати до рук нашого громадянства популярну книжку, де в науково-об'єктивній формі кожний зможе знайти собі ту чи іншу потрібну йому вказівку та довідку.

Збудував я свою працю на таких джерелах: 1) давня українська мова, поскільки її можна пізнати по старих пам'ятках; 2) сучасна жива народня мова; 3) українська літературна мова по творах наших письмен­ників (та по щоденній пресі) Великої України й Га­личини; і 4) мова всіх слов'ян, поскільки це було по­трібним для порівняння явищ нашої мови з такими ж явищами інших слов'янських мов, бо метод порівнявчий часто давав мені світло до пізнання явищ рідної мови.

З особливим натиском підкреслюю, що ніде я не виступаю законодавцем мови. — скрізь я тільки об'єктив­ний історик того, що було і що єсть в житті нашої мови. Ніде я не осуджую ніякої форми, — бо всі вони витвір живого життя,— я лише констатую самий факт, яким він єсть: ось тому дуже часто я подаю форму велико-українську й галицьку, історично аналізую їх обидві, але присуд про їх вартість та живучість ли­шаю сказати самому життю. Замічу тут тільки, що наша власна українська мова в її ріжних численних говірках така багата, така колоритна, що просто гріх перед своїм Народом поповнювати літературну мову нашу не­потрібними позичками з мов чужих, скажемо з поль­ської чи московської: мова Галичини має так багато старих споконвічних наших слів, що було б непростимим гріхом спокійно дивитися, як ця мова, — дзеркало давнього стану нашого, — потроху, але невпинно за-тигуеться чужими елементами, мов та людина, що по­пала в тягуче болото...

Звичайно, Словник мій не повний, до чого в ве­ликій мірі спричинилася небувала доріжня друку, бо вона не дала мені змоги вмістити до Словника всього потрібного матеріялу, який я тепер маю; але все най-необхідніше читач знайде таки в цій книжці. Компе­тентна критика вкаже недогляди цеї праці моєї, а я все корисне й об'єктивне з подякою прийму на увагу при другім, може збільшенім виданні цеї праці, щоб книжка моя стала справді корисною для нашого широ­кого громадянства[4]. Звичайно, може де-коли й стою я на непевному ґрунті, але я свідомий того, що в праці своїй подаю нашому громадянству багато матеріялу для роздумування на ріжні язикові теми, часом і гіркі.

Виступаючи з першою спробою »Українського сти­лістичного словника«, я буду вважати, що хоч до певної міри досяг своєї мети, коли книжка моя послужить заохотою до глибшого познання історичної долі рідної мови[5], а також до більшого пильнування чистоти її. Одне бажання було найголовнішим у автора при складанні цеї книжки, — бажання дати до рук нашого широкого громадянства працю корисну, котра навчила б його справді чистої, — на власних основах збудованої,— літературної мови, а тим самим і привчила б його більше любити та реально шанувати мову свою рідну, цю найпершу підвалину життя Народу, як окремої нації.

А коли я може не досяг цього гарячого свого ба­жання, нехай оправданням буде мені бодай те, що пи­сано цю книжку в обставинах, мало сприятливих для наукової праці.

 

	Проф. Іван Огієнко.
Винники. 26. XI. 1923.