DO NOT Leave Your Language Alone

Відповісти
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5523
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

DO NOT Leave Your Language Alone

Повідомлення Кувалда » Вів січня 17, 2012 2:07 pm

Joshua A. Fishman. DO NOT Leave Your Language Alone.

Джошуа А.Фішман. Не кидайте свою мову напризволяще. Приховані статусні наміри в корпуснопланувальній мовній мполітиці. Переклад з англ. О.Гурца, редактура О.Телемка. – К.: К.І.С., 2009. – 196 с.
Рецензії/обговорення: Мій Подільський Майдан, Лівий берег, Видавництво Львівської політехніки, ЖЖ

6. Класицизація проти «паніфікації»: біполярний вимір
Багато з найуживаніших світових мов з’явилося на арені порівняно недавно, тобто в історичний, а не доісторичний час. Англійська мова фактично належить до «найпізніших Іванів» на европейській мовній арені. Попри те, що народження будь-якої мови просто неможливо датувати певним днем, місяцем, роком, багато з них можна датувати приблизно, через конкретні визначні події (міграції, вторгнення, завоювання тощо), безпосередньо пов’язані з їхнім створенням. Англійську мову, на відміну від більшості інших, можна дещо точніше датувати, бо ми приблизно знаємо, коли англи, сакси, юти перетнули канал зі своїх прибережних районів Нижніх країн [Цим історичним терміном називають територію, приблизно відповідну теперішнім Нідерляндам, Бельґії і Люксембурґу. – Прим. ред.] і висадилися в Англії. Це сталося невдовзі по тому, як римські легіони, котрим вдалося приєднати південну частину того, що є нинішньою Англією, до Римської імперії , були виведені служити в інше місце, бо в самий центр імперії відбулося вторгнення з тодішнього германського сходу. Масова поява лютих германських воїнів по всій Центральній Европі, ймовірно, також стала вагомою причиною подальших переміщень англів, саксів, ютів через Ля-Манш і зміцнення там англійської, як тільки ці племена згодом відносно «швидко» об’єднались.
Романські мови беруть початок з часів завоювання римськими легіонами Ґалії (Франції) та Іберії (Еспанії), що відбулося набагато раніше, ніж захоплення частини Англії. Їхні мови-попередники мали, ймовірно, переважно кельтський характер, і французька зрештою була створена з таких долатинських утворень, на які накладалася вульгарна латинь різних часів (коли нові легіони прибували, а старі виводилися). Крім того, є певний внесок з боку германських франків, які врешті розгромили останні легіони, прийняли християнство і поступово стали правителями країни, об’єднання якої відбувалося століттями після цього. Дуже важко визначити точну дату народження французької мови, бо кожне з вищезгаданих послідовних нашарувань було століттями віддалене від свого попередника. Будь-яке вікове припущення було б умовним, але, хоч який вік бери (переважно ідеологічно), він має бути прив’язаним до певних історично встановлених дат.
Але ми не маємо таких історичних позначок, які дозволили б нам навіть приблизно визначити початок атенської грецької мови (тепер її звичайно називають «класичною грецькою»), івриту, латині, церковнослов’янської мови чи санскриту, класичної тамільської мови, класичної китайської (мандаринської), чи класичної арабської. Більшість з вищезгаданих мов «по-справжньому старі», тобто старіші за будь-яку з нинішніх европейських мов (мабуть, за винятком баскської ), і точне датування їх виникнення є, відповідно, подвійно складним і спірним. Однак, оскільки їх давно пов’язують з основними світовими релігіями, вищезгадані вісім класичних мов (і декілька інших, розкиданих по земній кулі), передали високий престиж не тільки сучасним варіянтам, пов’язаним з ними чи похідним від них, але й забезпечили нас самим поняттям давності як дуже бажаною мовною характеристикою. Більшість людей можуть не мати чіткого уявлення про час вироблення своєї рідної мови, але вони бажають, щоб вона була настільки старою, наскільки можливо. Старші мови слугують за приклад молодим і мають засвоєні міти для «підтримки» своїх претензій. Оскільки їхнє «створення» невідоме або непізнанне, то й чітка складовість (з огляду на мови-попередники, які вплинули або були поглинуті ними) є переважно невідомою або непізнанною. Ця позірно нескінченна назад протяжність і їх пов’язаність з релігіями надає класичним мовам таку собі ауру чистоти, яка вочевидь сильно перебільшена. Якщо все вищесказане підсумувати, то вік загалом і священний класицизм, зокрема, характеристики, які можуть використати чи вибудувати нинішні мовні планувальники, для того щоб модернізувати і здобути соціокультурну підтримку обстоюваним мовам. Ми коротко розглянемо два таких приклади «класицизму для цілей модернізації»: мову гінді (відносно санскриту ) та ізраїльську (відносно класичного івриту).

Санскрит
Сучасні намагання «відродити» чи знову зробити розмовним санскрит і визволити матінку Індію з британських пут є значною мірою одночасними. Не дивно, що в пошуках своєї національної мови для індуїзму, щоб об’єднати більшість з тих індусів, які боролися за незалежність Індії від християнського Заходу, гінді (початково називана гіндустані [Впродовж декількох століть гіндустані була лінгва франка в Північній Індії, а назви «гіндустані» і «урду » були синонімами. Після розділу Британської Індії в 1947 році Індія і Пакистан стали розвивати свої варіянти мови: в Індії – гінді (використовують деванагарі (буквально «писемність міста богів» – різновид індійського письма) і масово запозичують термінологію з санскриту ), а в Пакистані – урду (використовують арабсько-перське письмо і запозичують термінологію з арабської і перської мов) – Прим. ред.]) вийшла переможцем, хоча це й не було ні неминучим, ні легким. Ґанді сприяв їй, як і його Індійський національний конгрес (див. рис. 6.1), навіть більшою мірою, ніж вони сприяли англійській чи навіть самому санскриту. Однак, будучи дуже шанованим, санскрит мав декілька страйків проти себе: він надто пов’язаний з індуїзмом (і, відповідно, неприйнятний для мусульман, хоча Ґанді рішуче підтримав гінді саме через її мовну близькість до урду (див. рис. 6.2), яку найбільше використовували місцеві мусульмани). Як наслідок, не було жодних шансів, щоб та чи інша могла б прислужитися для гоїння глибокого і мінливого релігійного розриву. Навіть гінді була дещо проблематичною для пересічного індуса, оскільки її модернізація була міцно заснована на запозиченнях із санскриту і санскритських коренях, які, можна припускати, вільно розуміли тільки дуже вчені й дуже набожні. Навіть сам Неру, котрий виступав за об’єднання партій перед вирішальними виборами і який докладав чимало вміння й зусиль, щоб бути зрозумілим ненавченим масам, постійно скаржився на те, що коли його промови відредаговували для повторної трансляції слухачам (які були на роботі чи далеко від своїх радіоприймачів, чи навіть від сіл, коли його промови спочатку транслювали «в прямому етері»), то його висловлювання були настільки санскритизовані для ретрансляції, що навіть для нього самого були незрозумілими. Це описав автор зауваг!

ПЛАНУВАЛЬНИКИ МОВИ ГІНДІ НАРІКАЮТЬ
Перекладачі та редактори, яких Неру шпетив, аж ніяк не намагалися зірвати виборчу кампанію об’єднання партій. З їхнього погляду, вони всього лише прагнули представити гінді на її найповажнішому, найосвіченішому, найвищокласному рівні. Пересічні індуси можуть бути спантеличені мудрованим санскритським словом (чи коренем), підставленим то тут, то там замість простого слова з гінді, але вони цілком могли поцікавитись, що це слово означає, в інших, освіченіших. Вони могли б тим самим будувати догори свою гінді , залишаючи мусульманських слухачів одних-самих в темноті (ті не докучали вищезгаданим проєктувальникам мови). Справжнє класичне минуле, яким весь цивілізований і модернізований світ дорожить (і навіть йому заздрить), – цим не легко знехтувати в ході мовного планування з модернізаційними цілями. Це надто важливий ресурс, щоб його досить необмежені наддіялектні особливості (лексична невичерпність, ортографічне унормування, граматична повнота) зникли з очей (тим паче, зійшли з думки), особливо для витончених поціновувачів, які постійно благоговіють перед анлійською (мовою колишніх колонізаторів), але, втім, далеко не таких, що не знають про набагато більші достойності, які може запропонувати гідності, справжності, креативності сучасної Індії незрівняно старший санскрит. Без санскриту гінді була б просто однією з незчисленних звичайних місцевих мов Індії, з допомогою санскриту вона стала на шлях до об’єднання Індії і, крім того, перетворюється на одну з великих мов сучасного світу!
Рис. 6.1. Мовна мапа гінді.
Рис. 6.2. Урду в Північно-Східній Індії і Пакистані.
Примітка: є місця накладання між рис. 6.1 і 6.2, тобто райони, в яких стосовно обох мов була поширеною відповідь, що тут ними говорять. Важко зробити несуперечну мовну мапу.


Інші класичні ускладнення
Багато в чому використання класичної арабської мови для сучасних простомовних функцій в мусульманському світі свідчить про такі ж труднощі, як і використання санскриту в індуському середовищі. Власне, в певному сенсі, арабська проблема складніша, бо нема багатовікової місцевої літератури жодним з декількох різновидів розмовної арабської (наприклад, єгипетської, сирійської, саудівсько-арабійської, іракської та ін.) [Тепер є три відмінні форми арабської мови: класична або коранічна арабська мова, сучасна стандартна (літературна) арабська і розмовна арабська. Більшість друкованих видань в арабському світі, зокрема більшість книг, газет, журналів, офіційних документів тощо, написані сучасною стандартною арабською мовою (стандартним різновидом, основаним на класичній (коранічній) арабській, використовуваним на письмі, що є офіційною мовою всіх арабських країн і єдиною формою арабської, яку викладають в школах на всіх етапах). Розмовні арабські мови – численні національні чи регіональні різновиди, похідні від арабської, якими говорять щоденно в усьому регіоні й вивчають як першу мову. Багато з них досить відмінні між собою і є взаємонезрозумілими (наприклад, мароканський і ліванський). – Прим. ред.], тоді як всі основні розмовні нащадки санскриту стали засобами народної літератури й релігійної освіти сотні років тому, або навіть більше. Отже, основні різновиди нинішніх індійських місцевих мов «розробляють через» тимчасову угоду (модус вівенді) з санскритом і повині тепер робити те ж стосовно гінді, досить молодої офіційної мови, що також, як і вони, санскритського походження. Насправді проблеми, що існують в Індії, пов’язані не так з численними провінційними говірками, як насамперед з самою гінді . По суті, гінді стикається з «війною на два фронти»: з одного боку, значущість санскриту для внесення до її складу з метою вдосконалення і збагачення, і водночас, з іншого – наскільки відмінною від урду вона має стати через таку санскритизацію. Ми приділили увагу першому «фронтові» в цьому розділі, а другому «фронтові» – в розділі 7.

«Трішечки цукру»
Урду – державна мова Пакистану, країни, що відділилася від Індії, і з якою та межує на північному заході. Це стародавня мова літератури та поезії, але фактична тотожність неофіційної розмовної мови гінді й урду серед неосвіченої більшості обох груп населення зменшує здатність кожної з них цілком стати добре упізнаваними національними інструментами й символами двох окремих і часто сперечальних країн. Очевидно, що усна й писемна мови мали б бути «відміннішими » одна від одної, ніж були. Індія зробила спробу досягти цього переважно за рахунок санскритизації гінді в друці чи близькому до друку мовленні. Класицизацію гінді, мови, що постала як окрема тільки в середині 1940-х років, більшість мовних планувальників гінді вважає необхідним і навіть священним обов’язком, який значною мірою узгоджується з індійськими віковими цінностями й традиціями. Якщо якісь питання й залишилися у зв’язку з цим, то вони стосуються більше ступеня санскритизації, ніж питань потреби чи бажаності процесу санскритизації взагалі.
Звичайно, модернізація гінді відбувається також під сильним впливом англійської мови. Проте це чужий і, врешті-решт, сумнівний вплив (навіть якщо мова, як і раніше, одна з офіційних), і тільки санскрит може протидіяти, не давати ходу і подолати його. Дехто вважає, що якби не санскрит , Індія швидко б повернулась у часи культурної і мовної «колоніялістської» підлесливості за британського панування, а не була б культурним центром Азії і за її межами, відповідно до свого самоусвідомлюваного істинного призначення. Питання полягає в тому, чи готова Індія взяти на себе складне завдання серйозної санскритизації, а не в тому, чи це завдання є дійсно великим і гідним індійського духу. Загальніше, це також більш-менш усвідомлюваний характер виклику класицизації як шляху до модернізації в інших контекстах, коли дійсно класична мова перебуває в класичній серцевині національної культури. Це, можливо, менше стосується івриту , але й тут ця проблема існує і ятрить серця багатьох.

Іврит/«ізраїльська мова»
Сучасному розмовному івритові лише близько ста років і, відповідно, в нього не було багато часу, щоб розвинутися далеко від класичного зразка, який зберігся впродовж тисячоліть для відправлення богослужінь, в усних біблійних заповідях, для вивчення класичних релігійних текстів (Старого Заповіту й, зокрема, Талмуду), рабинських відповідей і пояснювальних текстів. Перші дві функції призначені для «пересічних» євреїв і, відповідно, іврит тут залишається особливо непорушним. Останні три функції значною мірою залежать від текстів юдейсько-арамійською мовою, яка стала єврейською розмовною мовою незадовго до початку християнської ери й продовжувала змінюватись і надалі, як це роблять усі інші розмовні мови. Протягом близько 1500 чи навіть більше років, також втрачаючи розмовні функції, вона значною мірою продовжувала притягувати тільки найкращих учнів і рабинів. Ці дві мови разом (біблійний іврит і юдейсько-арамійську) розглядають як одне ціле в межах єврейської традиції. Разом вони становлять мову лошн (га)койдеш (святу мову чи мову святості), але насамперед це біблійний івритський складник, що був широко відомим і його активно використовувало в повсякденному, принаймні, житті майже все чоловіче населення старше 13 років, і, отже, який став основним джерелом захисного «кокона», що зберіг класичну мову до свого «дзвінка будильника» в кінці ХІХ століття, коли на сцену вийшов політичний сіонізм, спершу в Центральній Европі, а потім і в Східній, де євреї переважно говорили на їдиші.
Рис. 6.3. Еліезер Бен-Єгуда (1858 – 1922) – основний ранній ревернакуляризатор (відновлювач розмовних функцій. – Прим. ред.) мови іврит , обстоював продовження класицизму й семітські акценти в своїх модернізаційних зусиллях. Він навіть класицизував своє власне прізвище від оригінального «Перельман» і заснував Академію мови (іврит ) (1890, спочатку: «Мовний комітет»).
Це той «дзвінок будильника», який мають на увазі, коли говорять про всіма називане «відродження івриту» (що мали б насправді називати радше «ревернакуляризацією» [відновленням розмовних функцій. – Прим. ред.], ніж «відродженням» івриту) (див. рис. 6.3). І тому, що відтоді пройшло тільки століття чи близько того, ревернакуляризований різновид (тут називаний – ізраїльська мова) є насправді дуже молодим утворенням і воно, виламавшись зі свого ув’язнення в колі біблійного івриту , суттєво запозичило не лише з інших різновидів сукупності лошн койдеш, але й з інших семітських мов; а зовсім недавно також і з европейських мов (спочатку німецької , російської , польської і насамперед їдишу), і врешті-решт, і все більшою мірою також з американської англійської мови.
Академія мови іврит, якій по праву доручили модернізувати цю мову для усіх запитів повсякденного сучасного життя, спочатку ретельно дотримувалася лінії на «класицизацію», але її рекомендації й уподобання були так широко знехтувані (якщо не висміяні) через це, що, по суті, утрималася від свого попереднього нормативного способу дії. Вона зосереджувала все більше й більше своїх засобів і зусиль на підготування «Великого словника мови іврит», задуманого як етимологічний та історичний словник, що охоплює всі віки і стадії розвитку мови й, відповідно, без жодних приписів. Час мовного планування , що спочатку було таким доконечним для відновлення буденного вживання івриту , зараз, по суті, є надмірним і перейменування мови на деяку (наприклад, «ізраїльську») здогадно передасть таке усвідомлення (Zuckerman, 2003).

КЛАСИЦИЗАЦІЙНИЙ КОНТИНУУМ
Арабська, санскрит та іврит перебувають на трьох різних стадіях вздовж континууму в рамках загального процесу мовного планування. Санскрит все ще покликаний постійно модернізовувати гінді (і значною мірою модернізовувати всі інші основні похідні від санскриту місцеві мови Північної та Центральної Індії). Ці місцеві мови, зокрема й гінді , добре усталені й перебувають під владним мовнопланувальним контролем. Нема підстав побоюватися зникнення жодної такої мови, окрім хіба найнезначніших серед них. Санскрит широко вивчають, а певна частка населення визначає його своєю рідною мовою. І хоча ця заявка майже напевно є «помилкою захоплення», вона, втім, відбиває той факт, що багато з тих, хто освоїв його після тривалого й інтенсивного вивчення, тепер мають змогу використовувати його як розмовну мову і можуть, по суті, зробити це в своїх власних малих громадах. Проте не було відомостей про міжпоколіннєве передання санскриту як рідної мови на соціяльному рівні й, відповідно, справжньої вернакуляризації (зрідномовлення) [в оригіналі – Vernacularization (вернакуляризація) – творення простонародної мови, чи роблення якоїсь мови буденною, розмовною, рідною (зрідномовлення, спростомовлення). – Прим. ред.] санскриту ще (все ще) не досягнуто.
Класична арабська мова також не була відновлена розмовною. З іншого боку, жоден арабський діялект не використовується в писемному чи навіть усному варіянті для офіційних і культурних цілей. Найбільше, чого досягнуто на шляху зрідномовлення, це використання декількох регіональних різновидів сучасної середньоарабської мови, яку інколи називають стандартною сучасною арабською, хоча таке позначення може більше приховувати, ніж виявляти. Мається на увазі, що «середня» – це компроміс між місцевими розвиненими рідними мовами і класичною писемною арабською мовою. Їм вдалося врешті досягти успіху, створивши усний всерегіональний засіб спілкування, за змоги і все частіше використовуваний на радіо, телебаченні і під час звернень урядовців. Ця середньоарабська (в Маґрибі, в районі Каїра, в районі Дамаска та ін.) також починає набувати попередньої, але загальнопоширеної писемної функції, та це досі не має жодного нормативного затвердження, ймовірно, через страх в кінцевому підсумку підштовхнути розкол однорідної писемної класичної арабської мови, традиції, що має понад тисячолітню історію. Зрештою, поки це триватиме, та писемна арабська не вступить у процес корпусного планування так ґрунтовно чи так серйозно, як основні регіональні мови Індії. Останні використовують як офіційні (усні й писемні) в освіті на всіх рівнях, зокрема найвищому, і вони є (і вже давно) засобами вираження обсяжної народної, технічної і белетристичної літератури.
В сучасному світському житті іврит майже цілком емансипувався від своїх витоків і від офіційної влади, яка досі значною мірою контролює його модернізацію за схваленими напрямами, як останнім часом, так і пів століття тому. В теперішньому, емансипованішому вигляді мову стали називати «ізраїльською». За неперервної класичної іпостасі традиційного релігійно-панівного суспільства, його часто ще називають лошн (га)койдеш, чи навіть іврис (Ivris), даючи пов’язане з їдишом викривлення його світського позначення (іврит), на знак визнання того факту, що в ультраортодоксальних колах його фонологія була збережена цілком тотожною тій, що в громадах, де безперервно розмовно використовували їдиш. Отже, тільки частина ізраїльского єврейського суспільства по-давньому перебуває в півтіні класичного івриту , все більше виходячи з цієї півтіні, що стає нормою для світського єврейського життя загалом. За таких обставин, відбувається помітне збільшення (яке постійно нарощується) числа американізмів , які проникли в ізраїльську усну мову (і, меншою мірою, в письмо).
Отже, класицизація – не безкомпромісна справа. Справді, інша крайність її біполярної протилежності , «паніфікація», до вивчення якої ми переходимо, часто підтверджує, що вона має далекий зв’язок з класицизацією.

РЕГІОНАЛІЗАЦІЯ ЧЕРЕЗ ПАН-МОВИ
[В оригіналі – Pan-languages – пан-мови чи загальні мови. – Прим. перекл.]
«Пан»-мови призначені об’єднати декілька держав, які очевидно мають «спільні інтереси» (чи «спільні проблеми») через прийняття єдиної мови чи «надмови» в цілях їх пліднішого співробітництва і зрештою політичного та культурного об’єднання. Проте замість прийняття чи перегляду теперішніх лінгва франка чи створення нового бренду під об’єднавчою ланкою в «паніфікації» розуміють ту, що мала існувати у віддаленому минулому й зараз втрачена в імлі передісторії, ця ланка чекає на відтворення і новий запит від людей, відповідальних за відновлення величі, яка раніше була їхнім колективним надбанням. Таке мовне планування ризикує поєднати класицизм і зачарування давниною, але, в усякому разі, давність втраченої пан-мови може виявитись навіть старішою, ніж «класичної», а її точні географічні межі, відповідно, набагато нечіткішими й менш «інтерпретованими».

Деякі пан-мови , що були (чи «могли/мусили» бути)
Контрасти між класицизмом і «паніфікацією» можуть часто бути ще більшими й ще повчальнішими, ніж досі загалом припускали. Класицизація припускає збереження і поновлений розвиток дуже конкретного різновиду, що має велику безпосередню значущість для певного народу й держави, чия єдина або основна рідна мова існувала в часи добре задокументованої, дарма що тепер давно минулої величі. Паніфікація, з іншого боку, містить в собі потрійну силу віри: а) відновлення гаданої історичної єдності тепер уже окремих політичних утворень; б) відновлення їхньої гаданої історичної величі за часів колишньої гаданої єдності; в) функціональне відродження гаданої спільної мови цієї гаданої єдності й величі. Очевидно, триярусна «гаданість» не забезпечує достатньо непорушної основи для багатьох прикладів паніфікації, якими точково позначені людські соціокультурні починання. Але повторюваний характер таких зусиль свідчить про притягальність, яку ще й досі має «велике минуле» для тих, чиє сьогодення часто розглядуване як недосконале порівняно з далеким, можливо, дещо мітичним, але, хоч би там як, безспірно славетним минулим.

Декілька прикладів з европейської історії
Знаменита «Страсбурзька присяга » 842 року від Р.Х., якою імперія Карла Великого була поділена між трьома його спадкоємцями [Точніше, Страсбурзька присяга – союзницький договір між західнофранкським королем Карлом II Лисим і його братом східнофранкським королем Людовіком II Німецьким 14 лютого 842 р. Імперія розділена за Верденським договором, укладеним 11 серпня 843 р. між трьома синами короля франків Людовіка Благочестивого – Лотарем I, Карлом II Лисим і Людовіком II Німецьким. – Прим. ред.], коли один отримав романські землі на захід від Райну, інший – тевтонські землі на схід від Райну, а третій – ще й двомовні землі вздовж Райну, є свідченням розвитку европейських народних мов для деяких функцій держави і Церкви, а також послаблення латинської на користь мов, уже на той час розвинутих, якими могли говорити світські люди цілком впевнено й безсумнівно ідентично. У рамках однієї й тієї ж сім’ї обидві мови можуть бути досить добре відомими кожному принцові, щоб присягатися мовою іншої держави [Людовік, який командував германомовними тевтонцями присягав романською мовою, а Карл, який командував романомовним військом – по-тевтонськи. Потім кожне військо клялося своєю мовою. – Прим. перекл.], хоча в колишній імперії загалом таке траплялося все рідше й рідше, навіть серед принців і духівництва. Слава та велич латинської мови все більше й більше перетворювалась на місцеву спадщину (наприклад, Еспанія та Франція довго вважали себе особливими спадкоємцями слави латини ), а її відроджене використання як об’єднавчої мови всієї Европи, що лежала в межах кордонів відданості Західній Церкві, залишалося привабливою дійсною можливістю для багатьох церковнослужителів, зокрема. Германські землі мали набагато менше претензій на будь-яку об’єднавчу мову, враховуючи, що їхні мови навіть віддалено не походять від латинської і їхню відповідальність за дії, що привели до падіння колишньої Римської імперії. Отже, пан-мови з різних частин Центральної та Східної Европи почали серйозно розглядати тільки набагато пізніше, насправді аж в епоху раннього сучасного націоналізму.

Справжня і несправжня паніфікація
Так звана Священна Римська імперія (800 – 1806 рр. від Р.Х.) і її наступниця, двоєдинна монархія Австрії та Угорщини (1867 – 1918), довго висували певні претензії на пангерманську федерацію, яка б простяглася аж від французького до російського кордону. Проте навіть так пізно (на середину XIX ст.) Німеччина була не більше ніж клаптиковою країною вотчин, незалежних герцогств і князівств, які постійно між собою сварилися й військово не були рівними потужнішим і політично згуртованим сусідам. Попри це, слабкість є родючим підґрунтям для пан-руху, що обіцяє майбутню велич через повернення до своєї давнини. Пангерманісти зосереджувалися не тільки на «Германській серцевині», але й приділяли щедру увагу закордоним німцям (аусландойчам – німцям, що жили в поселеннях поза межами Райху). Останні через мінливість історії були залишені на землях, яким в свій час, здавалося, призначено було стати частинами великої Німеччини: Австрія, Чехія, Словаччина, Західна Польща, Ельзас і Швайцарія (це не згадуючи навіть про ще віддаленіші поселення вздовж річки Волги, в південних слов’янських землях, Трансильванії і США). Хоч би як далеко німецькі поселення відірвалися (чи відбилися) від батьківщини, вони мали бути возз’єднані з серцем країни, так щоб німецький дух (спочатку і насамперед упізнаваний за мовою і мовною творчістю в народних піснях, народних казках, народних приказках, прислів’ях, загадках тощо) міг і мав неподільно панувати, як він робив колись повсюди, де панувала його мова.
Приголомшлива перемога Німеччини (на чолі з Бісмарком) над Францією у франко-пруській війні (1870 – 1871) майже зразу привела до відновлення об’єднаної Німеччини, вперше з часів Середньовіччя. Згодом початкові німецькі успіхи на Східному і Західному фронтах Першої світової війни, цілком видавалося, провіщали здійснення давньої мрії паннімецького возз’єднання. Цю мрію легко кооптував нацистський рух в кінці 1920-х – на початку 1930-х років. Хоч і був початковий успіх в поверненні багатьох «втрачених дітей (провінцій)» до німецького «фатерлянду», поразка нацизму в середині 40-х років також чітко поклала кінець такому починові. За винятком возз’єднання після Другої світової війни Східної і Західної Німеччин, паннімецькі настрої в ширшому географічному масштабі навряд чи відтоді виникали.
Питання все ще залишається відкритим, незалежно від того, чи це цільне німецьке явище є дійсним прикладом пан-руху в межах орбіти мовного планування . Хоча деяка риторика початку XIX ст., безумовно, воскрешає в пам’яті тему зосередження на возз’єднанні розсіяних і взаємно відділених гілок одного народу, для того щоб створити відроджену «німецькість» [німецьку національну самобутність. – Прим. перекл.] («Germaness» чи «Germandom»), вона не доходила до спроб охопити інші тевтонські народи (навіть попри те, що нацисти були високої думки про інші «арійські» народи, таких як скандинави, ті все ж були не такими чистими тевтонцями, як самі німці). Водночас вона також не націлювалася на відновлення та створення мовного середовища, яке б могло об’єднати і сприяти поверненню до величі всіх членів «раси панів». Насправді німецький/нацистський випадок є лише расистсько зарядженим надкаральним і самозвеличуваним рухом, і заслуговує того, щоб бути розглянутим як жахливий викидень етнонаціоналізму, а зовсім не як хибне заведення мовної паніфікації. Іншими псевдо-паніфікаційними рухами в Европі були панславізм (котрий був головним знаряддям царської російської експансії серед західних і східних слов’ян) і панарабізм в сусідньому близькосхідному і північно-східному Середземномор’ї (який сукупно виступає проти західного колоніялізму, але в іншому відчуває нестачу якого-небудь першорядного політичного чи мовного об’єднавчого зусилля). Кожному з цих процесів (пангерманізмові , панславізмові й навіть панарабізмові) може не вистачати того чи іншого виміру істинішого триспрямованого руху мовнопаніфікаційного типу.

СТВОРЕННЯ ІЛІРІЙСЬКОЇ МОВИ

Невдовзі після того, як завершилися наполеонівські війни, після першої чверті ХІХ ст., південнослов’янський мовознавець, історик, націоналістичний політик, Людевіт Ґай займався пошуком ідентичності, навколо якої словенці, серби, хорвати, боснійці й, можливо, навіть македонці могли б об’єднатися і побудувати всеохопну загальноприйнятну південнослов’янську націю та культуру. Він придумав назву «іліряни». На диво, назва була доволі розпливчастою, некривдною і, крім того, наводила на думку, що її сприймуть досить доброзичливо (і як назву мови, і як етнокультурне позначення), щоб сподіватися на обнадійливий початковий інтерес з боку всіх зацікавлених сторін. Той факт, що ніхто, навіть сам початковий головний рушій і призвідця ілірянського руху Людевіт Ґай , не міг з будь-якою точністю визначити ні місця, ні культури, що були б пов’язані з Ілірією в давні часи, не викликав великого збентеження. Кожен значущий, кому доводилося чути цю назву, не чітко, але все ж усвідомлював, що вона якимось чином підхожа («приблизно») для частини багатомовних і багатоетнічних Балкан (див. рис. 6.4).
Рис. 6.4. Приблизні кордони Ілірії.
Дійсно, позначення Іліріум для частини північного Адріятичного узбережжя сягає доримських часів, але за винятком недовговічного ілірійського царства в ІІІ ст. до Р.Х. її найвизнаніші кордони, як правило, ті, що встановили римляни (див. рис. 6.4.), які завоювали цю землю в ІІ ст. як одну з своїх найперших колоній за межами Італії. Пізніше вона розширилася, охопивши також більшу частину Адріятичного узбережжя, більшість островів і багато північних і східних внутрішніх районів. Ця назва потім (на приблизно 1500 років) впала в сплячку, аж поки Наполеон 1809 року явно відновив її як назву регіону своєї імперії, в надії на те, що вона розбурхуватиме місцевий запал, підхожий для його прагнення підкорити Европу. Проте через поразку Наполеона згодом вона [за винятком деяких земель. – Прим. ред.] як королівство Ілірія 1816 р. була приєднана до Австрії, а остаточне встановлення її точних кордонів відклали до спокійніших часів і врегулювання невідкладніших, що становили ключовий інтерес для великих держав, питань (див. рис. 6.5).
Саме такого спокійного часу чекав Ґай . Він жадібно вів переговори з іншими лідерами південних слов’ян (всі вони потім стали суб’єктами австрійського, угорського, російського та османського врядування). В цих дискусіях стало очевидним, що Ґая дійсно полонив ідеал відродження давньої ілірянської нації та мови, з яких, як він вважав, безперечно знову повставатиме південна панслов’янська сутність, приносячи нову славу і визнання на радість спадкоємцям знаменитої ілірійської назви (Despalatovic, 1975). Антиросійська політика з боку Німеччини і почергово Франції чи Британії також зіграли на руку Ґаю й забезпечили йому додаткову підтримку. Попри гердеріянське мислення часів обожнюваної «ідеї ілірян» і таку її гнучкість, що можна було зробити що-небудь дійсно унікальне, він, однак, не домовився з будь-яким більшим чи меншим сусідом. Цей тихий проміжний час Ґай використав, щоб спробувати переконати спочатку сербських, а потім і хорватських лідерів прийняти ілірійський писемний стандарт, який він кодифікував (припускаючи, що єдиний усний двійник буде так чи інакше цілком гнучко сформованим з нього), оскільки той був ближчим до їхніх власних дещо відмінних писемних стандартів. Ґай бачив «розвиток граматичного скелету сучасної писемної ілірійської на основі літературних скарбів далекого і славетного ілірійського минулого». В той час була дуже поширена думка, що ілірійська рідна мова вже існує, і все, що треба було зробити, – це вибрати один із багатьох однаково підхожих усних напрямів для її писемної систематизації (Kohn, 1955) так, щоб вона могла гордо вступити до лав слов’янських літературних мов, як це передбачав ніхто інший, як сам Й.Ґ.Гердер (див. рис. 6.6.).
Рис. 6.5. Пам’ятник Людевіту Ґаю, 1809 – 1871, батькові мертвонародженої ілірійської пан-мови, задуманої, щоб об’єднати південних слов’ян.
Рис. 6.6. Йоган Ґотфрід Гердер (1744 – 1803), «захисник» слов’ян і «батько» романтичного націоналізму.

Ця лінія аналізування уривків писемних пам’яток давно забутих усних мов, розкриття їхніх загальних граматичних структур на засадах такого аналізу і розроблення нових писемних стандартів з таких розкриттів уже послужила модернізації деяких інших пізно модернізованих мов зі слов’янського та афро-азійського кіл і могла б також прислужитися ілірійській , та ба, цього не сталося. «Основоположна» рідна мова не могла бути швидко встановленою, а граматична система, яка виникала, – постати. Найгірше те, що ані серби, ані хорвати, не були серйозно готові oб’єнатися навколо ілірійського стандарту, якого ще не було, враховуючи набагато просунутіший стан своїх власних і розвиваних стандартизованих писемних різновидів. Вони грали разом з Ґаєм, але відмовилися б першими прийняти його «подарований» ілірійський стандарт як свій власний.
В другій половині ХІХ ст. задум ілірійської «можливої» мови знову віддалився від уваги мовного планування , навіть на своїй власній частині світу, а сьогодні майже повністю забутий як там, так і в інших місцях.

Декілька «нездійснених» паніфікацій
Той факт, що ілірійська мова не змогла появитися на світ як південнослов’янська пан-мова (а, крім цього, є ще декілька інших таких невдалих прикладів паніфікації, як скажімо, сплановане Ахметом Сукарном «Мафіліндо» [Мафіліндо – від слів Малая, Філіпіни та Індонезія. – Прим. ред.] (Minogue, 1967, с. 13 – 14; Kennedy, J., 1908, с. 82 – 83), для об’єднання (тобто возз’єднання) Малайзії, Філіпін та Індонезії, які нібито колись давним-давно складали королівство Меджпегіт [Індіянізоване королівство, острівна імперія, що, починаючи зі східної частини острова Яви, поступово об’єднувала під своєю владою навколишні острови, архіпелаги, феодальні держави; існувала від 1293-го до приблизно 1520-х років. Деякі науковці вважають, що королівство займало всю територію сучасної Індонезії, інші – що територія обмежувалася східною Явою та Балі. – Прим. ред.], у велике Австронезійське королівство; і рух «Дравідістан» [Дравідістан (Дравідастган, Дравіданад (Дравіда-Наду)) – пропонована назва суверенної держави для всіх небрамінів (браміни – найвища з чотирьох каст в Індії), що говорять дравідійськими мовами в Південній Азії. Спочатку вимога ініціяторів щодо держави обмежувалася таміломовними регіонами, але пізніше була розширена за рахунок інших індійських штатів з переважно дравідійською мовою (Андхра-Прадеш, Керала, Карнатака). Деякі поборники долучали сюди частину Цейлону (Шрі-Ланки), штати Ориса і Магараштра. Рух за Дравідістан був на висоті від 1940-х до 1960-х років, але не зміг здобути будь-якої підтримки за межами штату Тамілнаду (і навіть тут, де антиіндуська агітація мала багато прихильників, не було серйозної підтримки ідеї дравідійської суверенної держави з боку простих людей. Реорганізація індійських штатах за мовним принципом на основі Закону про реорганізацію штатів 1956 року послабила сепаратистські рухи, і вимогу щодо Дравідістану тамільський лідер Рамасвамі Найкер зняв 1956 року. Але цей рух продовжила регіональна партія Федерація дравідського прогресу, яка офіційно заявила вимогу щодо окремої суверенної держави в 1963 році. (Тепер є штат Тамілнад). У 1980-х роках, коли індійські сили з підтримання миру були направлені в Шрі-Ланку, так звана Тамілнадська визвольна армія поновила вимогу щодо Дравідістану. – Прим. ред.], зокрема, спрямований на возз’єднання всіх південців (неарійців та неіндоевропейців) півдня Індії через основану на тамільській пан-мову (McCully, 1940; див. рис. 6.7)), не роблять неповноцінними такого роду зусилля, якщо виходити з нашого сьогоднішнього мовопланувального типологічного мислення. Історія ідей – це не тільки історія успішних ідей. Насправді, без кращого усвідомлення невдач, успіхи також не будуть повною мірою усвідомлюваними і відрізнюваними від невдач.
Можливо, є набагато більша кількість успішних пан-рухів, ніж видається на перший погляд. Кожен успішний випадок переозначення «норми» й офіційну підтримку здійснення переозначення можна по праву розглядати як випадок успішної паніфікації. Немає ніякого природного бар’єру і хоч-скільки відчутної різниці між флямандською мовою з бельґійського боку й голяндською мовою – з нідерляндського на бельґійсько-нідерляндському кордоні. Однак протягом багатьох поколінь існував флямандський рух заради політичної незалежності й надання офіційного характеру флямандській говірці порівняно з різновидами валонської (і німецької) частини Бельґії. Впродовж цього часу дуже мало флямандців у Бельґії чи флямандців в західній частині Нідерляндів були переконані, що флямандські мови обох країн були просто діялектними різновидами однієї й тієї ж голяндської (нідерляндської) мови, єдиної для більшої частини Нідерляндів. Будь-які етнополітичні відмінності через підданство відповідних мовців не були виразнішими, ніж між мовцями інших нідерляндських говірок в Нідерляндах загалом. Однак, як результат Віденського договору (1815 р.), який підвів риску під наполеонівськими війнами, нідерляндські флямандці і бельґійські флямандці опинилися по різні боки по-новому встановленого та міжнародно визнаного кордону. Мало того, бельґійські флямандці, нідерляндські
флямандці, бельґійські німці й люксембурзькомовні [або льотцебурзькомовні. – Прим. перекл.] Люксембурґу цілком могли б скласти основну частину нової паннижньонімецькомовної конфедерації, враховуючи спірну претензію на загальнопоширений писемний варіянт всіх своїх власних мов. Можливо, такий варіянт був би навіть поширений на ельзаську і швайцарську німецьку мови в якому-небудь майбутньому Льотринзькому союзі. Цей сценарій, однак, не здійснився, але й цілий нідерляндсько-нижньонімецький кордон сьогодні є однаковою мірою ірраціональним і не був/є анітрохи обумовленим «фактами на місцях».
Рис. 6.7. Далітстан [Далітстан (батьківщина далітів) – гіпотетична країна для далітів (касти недоторканних) в Індії. – Прим. ред.], заявлений як «єдине розв’язання проблеми далітів», однак, сам передбачував ще одне, більше, пандравідійське розв’язання, об’єднання з Дравідістаном і утворення Судрастану.
Коли діялектне об’єднання обмежується спробою або відбувається в межах невеликої кількості внутрішньодержавних юрисдикцій (0 – 1), ми схильні думати, що це всього лише невіддільна частина процесу стандартизації. Проте, коли діялектне об’єднання відбувається через багато політичних кордонів (за умови, що підсумкові довші й набагато охопніші кордони відповідають тим, що існували в якомусь легендарному золотому минулому), тоді проступають необхідна психологічна і етнокультурна основи для паніфікації (див. рис. 6.8). Об’єднання, яке ми вважаємо «просто» стандартизацією, зовсім не так легко досягти; а об’єднання, що ми сприймаємо як паніфікацію, не є аж таким важким і малоймовірним. Обидва поняття потребують компромісу й означення прийнятної моделі «доброї мови» і в обох випадках ця модель неминуче буде соціополітично забарвленою. Деякі мовні різновиди (наприклад, такі як кечуа, аймара і мая [групи індіянських мов. Кечуа й аймара часто об’єднують в одну групу – кечумара. – Прим. ред.]) можуть «розвиватися так і сяк». Їхні теперішні політичні кордони не означають дуже багато для мовців будь-якого з цих трьох різних кластерів, але про їх злиття, кожного окремо чи спільно, як і раніше, мало хто говорить, і повернення до якогось гаданого золотого минулого навряд чи відбудеться в осяжному майбутньому.

Висновки
Протилежні полюси виміру класицизація – паніфікація – цілком протилежні один до одного (як, власне, й повинно бути з діяметрально протилежними полюсами біполярного виміру). Класицизація стосується корпусного планування , що може бути бажаним для місцевої мови уже об’єднаної і визнаної даності. Її класичний список підходить для культури населення, що вже визнає свою відмінну минулу спільність, класичний, релігійно вбудований і релігійно регульований зміст якого є безсумнівним (навіть для світських модернізаторів). Класицизація змінюється тією мірою, якою (і з тою швидкістю, з якою) сьогодні розмовна місцева мова потребує бути збагаченою чи заміщеною класичним різновидом. Паніфікація змінюється навіть більше, проте прагне переконати різних місцевих мовців в насущності для їхнього життя гіпотетичної класичної мови, на основі якої вона прагне відновити і знову з’єднати їх. Очевидно, що остання мета є набагато важчим завданням, ніж перша, і цим цілком можна пояснити, чому паніфікація має таку сумно низьку частку успішних спроб. Навіть панарабізм, класицизація, що стоїть найближче до паніфікації (можливо, тому що пов’язана з релігійною/писемною класичною мовою, і в цьому випадку не було небезпеки її псування хоч яким-небудь чином), хоча й була спрямована винятково на світські цілі й функції, може мати успіх за умови, що вона не має уніфікованої усної/писемної заміни. Попри це, паніфікація ще ніде не була цілком успішною в своєму завданні об’єднати широке коло людей, щоб досягти необхідних рідномовних писемних функцій для сучасного повсякденного життя.

Чистота – Простомовність
Вестернізація – Унікальність
Класицизація (класична тамільська, катаревуса) – Паніфікація (мафіліндо, ілірійська)
Рис. 6.8. Класицизм проти паніфікації.

ПОКЛИКÁННЯ І ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ
Celan, P. (2004). Todesfuge und andere Gedichte. Suhrkamp, Frankurt A. M.
Despalatović, E. M. (1975). Ljudevit Guy and the Illyrian Movement. Boulder:
Eastern European Quarterly.
Fishman, J. A., Conrad, A., & Lopez, R. (Eds.) (1996). Post-imperial English.
Berlin: Mouton.
Fishman, J. A. (1963). Nationality-nationalism and nation-nationism. In J.
A. Fishman, C. A. Ferguson, & J. Das Gupta (Eds.), Language problems of developing
nations (pp. 39 – 52). New York: Wiley.
Kennedy, J. (1968). Asian nationalism in the twentieth century. New York:
Macmillan.
Kohn, H. (1944). The idea of nationalism: A study in its origins and background.
New York: Macmillan.
McCully, B. T. (1940). English education and the origins of Indian nationalism.
New York: Columbia.
Minogue, K. R. (1967). Nationalism. New York; Basic Books.
Zuckerman, G. (2003). Language contact and lexical enrichment in Israeli
Hebrew. New York: Palgrave Macmillan.
__

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5523
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: DO NOT Leave Your Language Alone

Повідомлення Кувалда » Вів лютого 21, 2012 4:35 pm

7. Віддаляння (аусбау ) проти наближання (айнбау): двополюсний вимір (чи має ягня виглядати несхожим на вовка, щоб його не переплутали з вовком?)

Ніколи не буває хорошим педагогічним підходом – присвоювати чужі позначення поняттям [Маються на увазі слова “Ausbau” і “Einbau”, запозичені з німецької мови і без змін уведені в англійську. – Прим. перекл.], яким навчають англійською мовою насамперед одномовних англомовних студентів. Це загрожує перетворити навіть найзначущіші й найжиттєвіші теми на позірно далекі та складні. Однак, як уже зазначалось у зв’язку з біполярним виміром «чистота проти простомовності», англійська мова не має сильного корпуснопланувального упередження щодо барбаризмів і не треба багато часу, щоб вони втратили свою іншомовну маркованість в англійському контексті, щоб почувалися там чудово, «як вдома», і стали розглядуваними як цілком добрі американські (англійські) слова, точнісінько, як “glitch” (збій), “sarong” (саронг), “kamikaze” (камікадзе), “kosher” (кошерний), “tomato” (томат) тощо. І таке ж відбуватиметься, як вважає більшість американців, з іншими «барбаризмами» : близьке знайомство породжує повагу, чи, принаймні, визнання, що нічого «образливого» тут не було, або так не сприймалось.

«ЗЛИЙ ДВІЙНИК»
Один недолік, який, залежно від контексту, слабкіші мовні спільноти часто прагнуть подолати через корпусне планування, – це їхній фактично (чи навіть просто в перспективі) знижений статус в очах нефахівців, які пишуть «простим діялектом », у порівнянні з тими, що пишуть майже «тотожним», сильнішим, відомішим, але злим двійником. Діялектний статус, і це запам’ятається, є «низьким», і його в силу цього переважно сприймають різновидом, найнезручнішим через свої соціополітичні недоліки. Отже, основна проблема полягає не в тому, чи Б є «справді діялектом А» (власне, чому тоді А не розглядається як діялект Б, оскільки «схожість » очевидно спрацьовує в обох напрямках). Насправді зв’язок мовного віддаляння/наближання не єдиний, яким фахівці з описового чи типологічного мовознавства дійсно занепокоєні. Мовознавці, можливо, насправді воліли б класифікувати два різновиди як один, але їхні відповідні Х- і Y-мовні спільноти занадто ворожі одна до одної й були такими надто довго, накопичивши кожна образи – особливо постраждаліша сторона – і це легко відкинути, ґрунтуючись на доказах «об’єктивної третьої сторони». Насправді сильніший з двох може бути вельми радий проковтнути слабшого, в чому його, власне кажучи, слабша сторона часто й підозрює, але остання рішуче наполягає на своїй незалежності, на цілковитій законності своїх відмінностей і цілком моральних наслідках «відхилень» від свого злого двійника, незалежно від того, наскільки малюсінькими вони можуть бути навіть у найофіційніших писемних функціях. Ця заповітна мета слабшої сторони більше, без сумніву, бажана, ніж досяжна і зазвичай вимагає політичного відділення для свого здійснення. Це саме так, оскільки основні проблеми є соціополітичними і народномовними, аніж суто мовними як такими.

Як «віддалити» одну мову (чи «різновид») від іншої, з якою її вважають надто схожою?
Фундаментальний смисл мовного віддаляння – це «будування далеко від» чи віддаляння одного різновиду від іншого. Цей термін виражає бажання потерпілої, слабшої і менш престижної сторони, – тієї, що менш наявна і визнавана в друці, що найчастіше «поганьблена» як простий діялект , – здійснювати заходи, які все більше відрізнятимуть її від суперниці. Які види розмежування і віддаляння можливі? В принципі, мовне віддаляння може бути пов’язане з лексичною, граматичною, ортографічною, писемною системою, можливо, системою числівників, займенників чи стосуватись одночасно декількох вищезгаданих аспектів. Розгляньмо ці можливі аспекти у деяких окремих випадках.
Ми вже зазначали, що заходи «мовних інституцій» стосовно корпусного планування часто націлені на те, щоб зробити писемну та офіційну «винятковість» характеристик (унікальність) своєї власної мови відмінною, наскільки це можливо, від будь-якої іншої. Ми також розглянули випадки, коли мовні інституції прагнуть віддалити свою власну мову від певної іншої, яка користується впливом у всьому світі. Тепер ми переходимо до поширених випадків, коли слабша з двох сусідніх мов, дуже схожих між собою, береться позбутися хибної думки про те, що вона є не більше ніж діялектом сильнішого сусіда, роблячи себе настільки відмінною від сусіда, наскільки це можливо (Kloss, 1967, 1993). Це свого роду «віддаляння, мотивоване незалежністю», коли вважають, що всі проблеми слабкої мови походять від «великого брата», з яким вона структурно, лексично і писемною системою дуже схожа, по суті це рівнозначно тому, що її власний незалежний статус є цим самим загрожений. Зусилля, направлені на подолання і зменшення такої схожості, називають віддалянням («будуванням далеко від», Ausbau – німецькою), тоді як зусилля, спрямовані на зміцнення і збільшення схожості між двома (цим зазвичай займається сильна сторона), називають наближанням («будуванням до», Einbau – німецькою). Ми почнемо з поширенішого з них, віддаляння, і потім закінчимо цей розділ деякими прикладами наближання (див. рис. 7.1).

Хорватська мова
У таблиці 7.1 показано алфавітний перелік і якісну характеристику деяких випадків чи дуетів, що перебувають між собою у зв’язку віддаляння/наближання. Починаючи з хорватської (проти сербської), ми відзначаємо, що тут наявні три виміри віддаляння.

Чистота – Простомовність
Вестернізація – Унікальність
Класицизація – Паніфікація
Наближання (Писемна флямандська – нідерляндська) – Віддаляння (Їдиш – німецька, гінді – урду, хорватська – сербська)

Рис. 7.1 Віддаляння проти наближання.
Табл. 7.1. Деякі аспекти, мотивованого незалежністю віддаляння (аусбау ),
для 11 випадків «надто схожих» дуетів.
Хорватська проти сербської
Флямандська протии нідерляндської
Індонезійська протии малайської
Ляндсмол (новонорвезька) проти дано-норвезької
Македонська протии болгарської
Молдавська протии румунської
Русинська протии української
Словацька протии чеської
Урду проти гінді
Валенсійська проти каталанської*
Їдиш проти німецької

*[В лютому 2005 року Валенсійська академія мови вирішила оголосити валенсійську і каталанську мови двома однаково прийнятними діялектами однієї й тієї ж каталанської мови. Чи нелінгвісти в Валенсії будуть однаковою мірою зговірливі поки невідомо, особливо коли стосуватиметься урядової сфери і писемної мови. – Прим. авт.]

Прохорватський табір покладався на (а) знаходження, створення і впровадження лексичних відмінностей (часто похідних від історично ранніх сільських діялектних витоків обох мов), це насамперед стосується більше наукових і технічних термінів, яких, можливо, в хорватській бракує дотепер; (б) переважання граматичних конструкцій багаторічного сільського вживання, але використання їх у писемному стандарті набагато частіше, ніж вони були використовувані в сільському діялекті досі; і (в) збереження латинської абетки, тісно пов’язаної з хорватською історією як давньою, так і сучасною. Пошук єдиного писемного (і «офіційного розмовного») стандарту для хорватської і сербської , що мав уже вікову історію до часів Першої світової війни, закінчився, і появився на світ незалежний союз пів денних слов’ян («Юґославія »). В цьому союзі серби (які уже здобули політичну незалежність від Туреччини до початку війни) були демографічно, економічно і політично панівними, по суті, контролюючи нову національну мовну політику. Натомість начебто компенсували це своїм лібералізмом щодо словенської, македонської і русинської мов, але були особливо каральними стосовно хорватської (див. рис. 7.2).

Рис. 7.2. Юґославія до того, як розкололася на свої основні етнорегіональні компоненти наприкінці ХХ століття.

До часу, коли Юґославія розкололася і розпалася на основні етнокультурні складові частини, більшість з яких, як і Хорватія, ніколи раніше не мали незалежного політичного статусу, якого Сербія досягла ще в ХІХ столітті, прагнення хорватів до віддаляння були, по суті, загнані в кут.
Вони були змушенні прийняти (а) позначення «сербохорватська», тобто відмовитися від їхньої власної незалежної назви для своєї мови, а отже, її незалежного існування; (б) відмовитися від багатьох лексичних і граматичних відмінностей , які могли б допомогти розрізнити їхній власний офіційний писемний різновид від сербського; і (в) прийняти фальшиву «свободу абеток» – конституційні положення юґославської мовної політики (і це в країні, в якій не було свободи слова!), коли обидві хорватська і сербська (чи будь-яка інша мова країни) могли бути писані/друковані латиницею чи кирилицею. Таким чином, не було допущене навіть зорове розпізнавання незалежності хорватської мови (Greenberg, 2004). Не дивно тоді, що, ставши недавно незалежною, Хорватія не втрачала часу, щоб відмінити всі ознаки наближання та наполягти на тому, що її «національна мова» є вільним та незалежним утворенням і що вона може й прийматиме сама всі рішення щодо її теперішніх і майбутніх функцій та структур цілком самостійно. Мало того, схожі рішення про віддаляння з боку Боснії, Чорноґорії і, можливо, навіть Герцеґовини врешті можуть привести до наявності п’яти номінально незалежних етномовних утворень там, де раніше були тільки два чи навіть одне (Ford, 2002). В цьому випадку, наскільки відмінними будуть чи повинні бути ці утворення, щоб бути визнаними як різні? Це, втім, є політичним питанням і воно залежить не від ступеня мовної відмінності між ними, а швидше від політичної влади і від рівня спонукальної одностайності відповідних супротивних заявників прав.

Їдиш (проти німецької )
Ніхто не сумнівається в тому, що їдиш – це германська мова, як і англійська, нідерляндська і данська. Крім того, як і у випадку з англійською, їдиш – це змішана мова і як така вона об’єднує багато «складників» з низки інших мовних сімей, наприклад, у випадку їдишу , з івриту , різних слов’янських мов і англійської , зокрема. Однак поряд з германськими складниками, які були невіддільною частиною їдишу від самого початку, приблизно 1000 років тому, коли євреї вперше почали розмовляти ним поміж собою в межах єврейського культурного середовища, і через поняття й культурні пошуки цього середовища «нові (верхні) германізми» в пізніші століття також були прийняті в їдиш. З часом їдишомовні іммігрували, вільно, на запрошення чи під тиском на схід, в слов’янські землі, де були піддані також негерманському мовному впливові. Проте навіть там до їдишу увійшли нові германські слова (особливо у ХІХ столітті), і ці нові верхньогерманізми стали яблуком незгоди, коли їдиш після століть, проведених в переважно слов’янській Східній Европі, зазнав своєї власної модернізації.
В Східній Европі модернізатори єврейського життя розділились на два табори. Один табір (назвімо їх «германізаторами») сильно сприяв подальшому запозиченню нових верхньогерманізмів в їдиш заради швидшої і радикальнішої єврейської вестернізації. На його користь працювала низка чинників: німецька була не лише дуже шанованою серед східноевропейських євреїв і неєвреїв як винятково підхожа мова для цілей модернізації (вестернізації , европеїзації) не тільки через її цілком заслужену репутацію мови високорозвиненої науки і техніки, але й тому, що була завжди під рукою (по суті, сама Німеччина знаходилася прямо через кордон), і євреї наперед мали перевагу в її вивченні, тому що їхня власна рідна мова, їдиш, булла досить схожою на німецьку багатьма аспектами. Так, чимало єврейських інтелектуальних лідерів (рабинів, письменників, журналістів, учителів) сприяли наближанню (тобто «будуванню до») їдишу до німецької, ще до будь-яких серйозних, спрямованих на нього, зусиль на віддаляння (Schaechter,1977).
«Антигерманізатори», подібні до захисників віддаляння по всьому світі, однак, вважали, що можна через їхню родичку стати модернізованим і водночас досягти цієї мети всередині своєї власної рідної мови і йдучи шляхом, який поєднує те, що було найкращим в своїй власній класичній традиції, з відібраними новими знаннями, поглядами й уміннями сучасного Заходу. Хіба не всі раніше вестернізовані нації (Англія, Франція і навіть сама Німеччина) йшли таким відвічно істинним і сповненим самоповаги шляхом, не втрачаючи при цьому своєї власної індивідуальності? Хіба всі їхні найближчі сусіди (поляки, українці, білоруси, не кажучи вже про «слов’янофілів» росіян) не бралися також за це важче, але «відповідніше своїй власній суті» рішення про проходження між чужим Заходом і своїми власними повільніше змінюваними місцевими традиціями?
Яким чином різноманітні антигерманізатори (прихильники віддаляння) сприяли більшому успіхові своїх власних переконань? Вони не мали свого державного апарату, на який могли покластися; проте вони мали задосить інтелектуалів й інтелектуалів-протонаціоналістів, осіб, які провели роки на Заході й повернулись звідти цілісними, незіпсованими, «незаплямованими», з більшою, ніж будь-коли, самовідданістю служити своєму народові з допомогою своєї власної народної мови, їдишу (Fishman, 2004) (див. рис.7.3).

Рис. 7.3. Навіть попри те, що більшість їдишських мовознавців підтримуюють віддаляння, форми, подібніші до германських, ще часто використовувані ширше.
«Більше німецької» ім проти «менше німецької» ем (до Другої світової війни) Джерело: M.Schaechter. 1969. “The Hidden Dimension in Yiddish language planning”, M.Herzog, ed. The Field of Yiddish, v. 3. The Hague, Mouton, p. 289.

Під гаслом “avek fun daytsh!” («подалі від німецької!») вони друкували словники (часто двомовні, до того ж), що скеровували користувачів подалі від непотрібних нових верхньогерманізмів, пропонуючи новіші чи традиційні терміни, яких не було в стандартній німецькій. Вони домовились про єдиний переглянутий правопис, не зобов’язаний німецьким ортографічним принципам, але вони відхилили рекомендації прийняти західну, а не «єврейську» писемну систему, що завело б надто далеко. Вони надрукували списки «слів, яких потрібно уникати»; вони видали інтелектуальні й наукові книги, журнали і газети, написані сучасним «автентичним» (тобто «антигерманським») стилем. Вони відкрили підтримувані громадами школи, переважно початкові, але в деяких випадках також середні й навіть вищі, які були незмінно спрямовані на сприятливий для віддаляння офіційний писемний стиль (D. Fishman, 2005). Відтоді, зі зростанням нацизму, уявлення євреїв про все німецьке радикально змінилося, зусилля на віддаляння їдишу далі й аж по цей час докладав гурт прибічників, хоча й значно зменшений (Fishman, 2004). Віддаляння «затріумфувало», так би мовити, в сучасному світському їдишському секторі (якщо, звісно, можливий хоч-якийсь «тріумф» в ортографічних змінах чи лексичних і синтаксичних новозаведеннях після Голокосту), тоді як прогерманізатори, як не дивно, вижили єдино в рядах ультраортодоксів, які переважно не звертають увагу на історію віддаляння/наближання, повідомлену тут.

Поворот керма
Це б зайняло забагато місця в цій короткій презентації, якби ми обговорили кожен з дев’яти інших випадків, перерахованих у таблиці 7.1 (будь-який з них може бути гарним домашнім завданням чи завданням для курсової роботи, і є багато інших випадків, зокрема, що стосуються Латинської Америки й Африки, щоб кожен студент міг вивчити один випадок і зробити доповідь з цього питання), але навіть вже з двох обговорених випадків має бути очевидним, що віддаляння і наближання – не просто протилежності; вони дуже часто послідовно зв’язані, й це свідчить про важливу рису людської природи і, відповідно, соціально чутливого мовного планування. Часто послідовний зв’язок зусиль на віддаляння і наближання є відбитком їхнього політичного характеру, тому що політика за самою своєю суттю є конфронтаційною. Влада часто переходить з рук в руки, й іноді одна сторона, а потім інша («інакша») контролює процес мовного планування і його напрям. Напруженість між македонською і болгарською сьогодні продовжується (твердження болгар, що македонська була, є і завжди повинна залишатись тільки діялектом болгарської). Так відбувається між урду та гінді (продовжувана модернізація останньої ще досі скеровувана санскритизацією, тоді як перша скеровувана персо-арабізацією, так, що обидва «близнюки» не стануть («викиньте це з голови!») взаємно зрозумілими і навіть взаємно замінюваними в своїх писемних формах). Валенсійська і каталанська останнім часом досягли (фактично тоді, коли ця книга була написана – на початку 2005-го) нової кульмінації в своїй суперечці, з мітингами, маршами, конференціями, веб-сайтами, щоб або узгоджено проголосити свою засадничу незалежність, або – їхні рівною мірою «очевидні» (очевидні для каталанців) діялектальні відношення однієї до іншої (див. рис. 7.4.).

Рис. 7.4. Чи є (чи має бути) діялектний кордон, чи нема жодної розмежувальної лінії взагалі, що розділяє каталанську і валенсійську мови?

З огляду на сильні розбіжності в поглядах, в кожному з цих випадків (розбіжності, які часто стосуються [потенційно] політичної долі розглядуваних державних устроїв), кардинальні зміни в тактиці чи стратегії завжди можливі, враховуючи збільшення і зменшення владної різниці між сторонами. Звичайно, у деяких випадках обидва процеси проходять одночасно, прибічники віддаляння і прибічники наближання сповнені рішучості не лишити каменя на камені, щоб дістати користь чи контролювати будь-який можливий вигідний хід подій. На цей час каталанці виграли, але валенсійці повністю не здалися.
Віддаляння/наближання-преференції і переконання не є просто прикладом упертості чи нездатності дійти компромісу, проте це приклади деяких найтриваліших проблем у царині корпусного планування, тому що на кону поставлено набагато більше, ніж просто корпусне планування . Корпусне планування неминуче співіснує зі статусним плануванням, а останнє передбачає збереження чи віддання відносної соціяльної влади, а також непохитність найбільше цінованих ідеалів і зобов’язань. Мовна лояльність, політична лояльність та ідеологічна лояльність поєднуються, щоб зробити віддаляння/наближання-преференції одними з найчутливіших і тісно переплетених сфер загального ідентичнісного набору в багатьох модернізовуваних спільнотах.

Питання: Еспанська англійська є випадком віддаляння чи наближання? Читати Stavans (2003): Spanglish: The Making of a New American Language.

Спільноти займалися переоснащенням і оновленням своїх різновидів, для того щоб вони могли функціонувати гордо й нарівні з іншими «належними» західними мовами. Тільки на перший погляд, не може бути метою, щоб якийсь сповнений самоповаги різновид був би колись здатен добровільно здатися, тільки для того, щоб «продовжувати жити». Проте, як і будь-яка політика, вона має свою ціну і її ціна повинна бути зіставлена з виграшем, щоб визначити, що більше. Ми можемо й не бути вмілими в оціненні затрат чи вигід, особливо якщо враховуємо їхні вирішальні духовні й соціокультурні аспекти. Однак ми також не вправі обома ними нехтувати, оскільки вони, безумовно, існують, незалежно від того, можемо оцінити їх чи ні з достатньою вправністю чи точністю. Їхні наслідки були й залишаються дуже насущними для життя людей і суспільств, яких вони стосуються.
Якби не було віддаляння, то не було б ляндсмолу (див. рис. 7.5); якби не було наближання, то не було б самношку.

Рис. 7.5. Антиляндсмольська (антинюношська) карикатура, що зображує його як неймовірно старого, відсталого і жахливого монстра, від якого цивілізована міська спільнота прагне втекти.

Якби не було руху за віддаляння, то не було б хорватської після півстолітнього домінування сербської , і не було б македонської cупроти болгарської, і не було б русинської навпроти української . Захопливі траєкторії взаємного віддаляння гінді та урду (див. рис. 7.6) і молдавської супроти румунської ніколи б не відбулися, і їдиш без віддаляння ніколи б не зазнав світської модернізації, так само як без наближання він все ж не боротиметься з новими верхньогерманізмами навіть сьогодні. І нарешті, віддаляння й наближання є не тільки справжніми, можна навіть сказати «щонайважливішими», заходами для багатьох мов у всьому світі, вони дають нам реалістичнішу і детальнішу картину сили мовного планування загалом, і корпусного планування, зокрема, дають змогу людським спільнотам і культурам змінювати свої мови й фактично робити їх схожішими на такі, яким їм справді необхідно бути супроти особливих сусідів. Мови не повинні більше почуватися замкненими на віки вічні на місці.

Рис. 7.6. Три основні мовні сім’ї Індії: (а) дравідійські мови, (б) мови гінді («індоевропейська») і (с) урду в Індії та Пакистані.

Усвідомлення того, що майбутнє характеристик їхньої мови у їхніх власних руках, може бути або потужним розкріпаченням, або збагачуваним досвідом для народів сучасного глобалізованого світу. На ступінь схожості й відмінності між мовами зараз можна скоріше впливати людськими діями і преференціями, ніж залишати їх лише на волю богів. Як будь-яка інша сила, якою оволоділи люди в сучасну епоху, віддаляння і наближання можуть бути використані задля добра або зла, задля рівності й демократії або задля нерівності й тоталітарного врядування. Вибір того, як вони будуть використані, залежить від людських спільнот, їхніх цінностей і їхніх мовних інституцій. Такі знання повинні нас всіх робити набагато свідомішими того, що збільшення влади над мовою є збільшенням відповідальності для тих, хто контролює цю владу чи може на неї впливати, щоб вона діяла не лише для свого власного добра, але й для добра сусідів і для блага людства загалом. У зв’язку з цим корпусне планування нічим не відрізняється від будь-якого іншого засобу, що посилює людський контроль над навколишнім середовищем; кожне збільшення людської влади потребує відповідного збільшення людської відповідальності, що стосується використання і користувачів цієї влади.

ПОКЛИКÁННЯ І ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ
Fishman, D. E. (2005). The rise of modern Yiddish culture. Pittsburgh, PA: University of Pittsburgh Press.
Fishman, J. A. (2004). Yiddish and German: An on-again, off-again relationship (and some of the more important factors determining the future of Yiddish).
In A. Gardt & B. Huppauf (Eds.), Globalization and the future of German (pp. 213 –227). Berlin: Mouton.
Fishman, J. A. (in press). Yiddish language planning and standardization. The YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe.
Ford, C. (2002). Language planning in Bosnia and Herzegovina: The 1998 Bihac Symposium. Slavic and Eastern European Studies, 46(2), 349 – 361.
Greenberg, R. D. (2004). Language and identity in the Balkans: Serbo-Croat and its disintegration. New York: Oxford University Press.
Kloss, H. (1993). Abstand languages and Ausbau languages. Anthropological Linguistics. 35(1 – 4), 158 – 170.
Schaechter, M. (1977, Fall). Four schools of thought in Yiddish language planning. Michigan Germanic Studies, 3(2), 34 – 66.
Stavans, I. (2003). Spanglish: The making of a new American language. New York: Rayo.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5523
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: DO NOT Leave Your Language Alone

Повідомлення Кувалда » Сер лютого 22, 2012 2:45 pm

5. Біполярний вимір: унікальність проти вестернізації

Біполярний вимір корпусного планування, розглядуваний в цьому розділі, не пов’язаний з тим, який ми щойно дослідили. Дійсно, дехто міг би сприймати його як посилення свого попередника, «пуризму/простомовності », та все ж таки цей вимір насправді функціонує достатньо інакше, щоб розглядати його окремо. На перший погляд, пуризм і унікальність може видаватися майже тим самим, але поривання до унікальності є набагато твердішим «не на зуби горішком». Пуризм дуже часто виступає проти певних джерел запозичень, наприклад, англійських запозичень у французькій мові, російських – у польській або японських – у корейській . Унікальність, з іншого боку, не має будь-якого такого конкретного «пункту уникання» орієнтації. Вона виступає проти будь-яких запозичень, і не важливо, звідки вони можуть прийти. Прибічники унікальності будуть настільки ж проти ґрінляндизмів , як і американізмів , розшукуючи або оцінюючи неологізм для «сідірома» або для «шоколадного лате». У будь-якому разі унікальність особливої улюбленої мови буде загрожена, що неминуче приведе до схожого відчуття небезпеки споганити унікальність мовної спільноти як такої.

ЧИ МОЖЛИВА ВЗАГАЛІ «УНІКАЛЬНІСТЬ»?
Природні мови існують в рамках кластерів або «сімей » відповідних мов. Питання: як може бути «унікальною» ґаліційська мова (раз цьому належало бути рушійною ціллю її основних активістів), оточена надзвичайно схожою портуґальською, дуже схожою еспанською і головне – бразильськими представниками ґаліційської діяспори? [Ґаліційська мова (ґаліц. Galego) – мова романської групи, офіційна мова Ґаліції (Еспанія). За граматичною структурою близька до портуґальської мови (до XV ст. – єдина ґаліційсько-портуґальська мова), фонетика подібна до еспанської. Деякі мовознавці вважають сучасні ґаліційську і портуґальську різновидами однієї мови (хоч і використовуються різні варіянти латинської абетки). Офіційна ж позиція Інституту ґаліційської мови (Instituto da Lingua Galega) (офіційного регуляторного органу) – їх слід вважати різними мовами. Така неофіційна установа як Ґаліційська асоціяція мови (Associaзom Galega да Lingua) вважає, що відмінності між ґаліційським і портуґальським мовленням не достатні, щоб розглядати їх як окремі мови, а ґаліційська просто один з різновидів ґаліційсько-портуґальської, поряд з бразильською портуґальською; африканською портуґальською. Див. детальніше сайт «Корпусне планування мови». – Прим. ред.] Дуже мало з понад 5000 мов світу є «ізолятами» [Мова-ізолят (ізольована мова) – мова, яка не входить в жодну відому мовну сім’ю. – Прим. ред.], тобто, дійсно, не мають стосунку до будь-якої іншої мови або групи мов де-небудь в світі. Такі угруповання або групи структурно пов’язаних мов, називають «мовними сім’ями». Звісно, дуже багато мов є унікальними в перспективі, тобто, їхні мовці вважають, що їхні мови є мовними «сиротами », і жодна інша мова в цілому світі «незалежно від того, що кажуть мовознавці», в усякому разі не схожа на їхню. І угорські, і фінські мовні спільноти мають такі переконання і за винятком визнання, що вони розуміють одна одну, насправді називають себе «сиротами в Европі» в своїх національних і релігійних гімнах і піснях. Хоча обидві мають не багато, або зовсім не мають «найближчих родичів» поряд, вони – нинішні головні мовні представники азійських вторгнень в ранньосередньовічну Европу. Фіни та угорці попали у скруту в Европі після Ченґісхана і тисяч його монгольських вершників, які слідували за ним через багато воріт Риму, забираючи і залишаючи позаду генетичний фонд, все ще досі очевидний в европейських ДНК. Якщо ми розглянемо пов’язані сьогодні з уйґурською мови Східної Азії (а також деякі малі мови і в Азії, і в Европі), то стає очевидним, що ні угорська, ні фінська не мають підстав відчувати себе «самотніми» або «сиротами», як їхні великі романтичні національні рухи стверджували на початку ХІХ століття, коли й були прийняті їхні гімни. І ще раз ми можемо зазначити, що унікальності набагато важче досягти і її обґрунтувати, ніж заявити, але подібна претензія впливає на корпусне планування , мотивує та мобілізує населення, щоб спробувати змінити свою мову в певному напрямку.

ПОРІВНЯННЯ СВІТОВИХ ПОГЛЯДІВ НА ЧИСТОТУ Й УНІКАЛЬНІСТЬ
Унікальність порівняно з чистотою є набагато екстремальнішою і важчою для досягнення метою. Вона є відмовою від будь-яких впливів або запозичень з інших мов, незалежно від того, наскільки останні були б схожими чи несхожими. Чистотні зусилля, як правило, спрямовані стосовно особливо динамічних і потужних мов, що зазвичай несумірно впливові, оскільки потужна їхня культурна, економічна, релігійна та/або військова сила. Це було справедливо стосовно французької мови в більшій частині Европи протягом першої половини ХІХ століття, німецької – в другій половині того ж століття, особливо в Центральній та Східній Европі, та китайської (мандаринської [Згідно з традиційною кваліфікацією, діялекти китайської мови розбиті на 7 груп (з півночі на південь): мандаринський (ще ґуаньхуа – «офіційна мова») – північні діялекти китайської мови (приблизно 70 % мовців), у (зокрема, шанхайський діялект), ґань (цзянсійський діялект), сян, мінь (зокрема фунцзянський і тайванський діялекти), хака (південний діялект, на слух дуже відмінний від класичної китайсько ї мови), кантонський (юе). Крім того, дедалі більше мовознавців визнають ще 3 групи діялектів: аньхойський, цзінь і піньхуа. Путунхуа («проста, звичайна мова») – сучасна літературна китайська мова, основана на пекінському діялекті мандаринської мови. Це офіційна мова Китайської Народної Республіки, Тайваню (назва гоюй – «державна мова») та Сінґапуру (назва хуаюй – «китайська мова»). Діялектні групи невзаємозрозумілі в усній формі. Єдність діялектів забезпечує гієрогліфіка: гієрогліфи ними звучать по-різному, але пишуться однаково (і, відповідно, розуміють їх однаково). – Прим. ред.]) – у сусідніх Кореї та В’єтнамі впродовж XVIII століття, як і раніше, та навіть і пізніше. Тому пуризм часто ототожнюють з місцевим патріотизмом або опором потужному чужинцю, з утвердженням гордості за свої досягнення і відчуття гідності своєї власної культури, і це стосується мови тією ж мірою, як і інших галузей людської діяльності, таких як мистецтво, музика, звичаї, одяг і навіть архітектура. Хоча все ще може реальним бути чинник, що певною мірою спрямовує пуристичні зусилля, та унікальнісні зусилля постійно наражаються на набагато вищі перепони і, відповідно, є набагато нереалістичнішими в своєму обґрунтуванні.
Унікальність стосується не будь-якого особливого іноземного впливу, а всіх впливів без винятку, чи всередині «сім’ї», чи ззовні. Таку цілковиту непроникність щодо всіх впливів зовнішніх народів, продуктів і процесів загалом вважають нереальною, якщо не регресивною і просто неможливою. Коли й існує який-небудь слабкий проблиск надії на успіх унікальності, то це стосується деяких ізолятів.
Ці мови, можливо, останні зацілілі члени того, що колись були давніми цілісними сім’ями пов’язаних мов, які існували за набагато раніших (навіть доісторичних) часів, і котрі вже «природно» відрізняються від більшості інших мов та не пов’язані з ними. Якщо цей унікальнісний напрям розвитку може бути продовжений з модернізаційним наміром за сприяння мовного планування , то його ціль може й не бути недосяжною. Та він, утім, залишається великим «якщо», і врешті-решт буде залежним від інтенсивності та стійкості взаємодій носіїв гаданої унікальності з головними світовими постачальниками сучасних ідей і артефактів.

ЯК БАСКИ РОБИЛИ/РОБЛЯТЬ ЦЕ (АБО РОБЛЯТЬ/РОБИЛИ ЦЕ)?
Без сумніву, баскська мова на сьогодні головний ізолят в Европі. Ми не знаємо точно, які складники від попередніх чи сучасних мов пішли на її створення, хоча, судячи з усього, деякі довготривалі контакти з різновидами кельтських мов , які досі збереглися й відомі як бретонська , ірляндська ґельська , валійська , шотляндська ґельська (вимовляється «ґолік» [інша вимова – «ґейлік». – Прим. перекл.] [римується зі словом «фролік» (пустощі)]), менська та корнська [Походження баскської мови є складною і досі нерозв’язаною проблемою. Вона генетично не пов’язана з жодною відомою мовною сім’єю. Є припущення про її зв’язок, наприклад, з аквитанською. За іншою гіпотезою, вона проявляє давню спорідненість з сіно-кавказькою (дене-кавказькою) макросім’єю. Баскська мова – єдина реліктова доіндоевропейська мова, яка існує сьогодні (в сучасних генеалогічних класифікаціях – мова «поза групою»). – Прим. ред.]. «Країну» басків ніколи повністю не завойовували чи окуповували римляни, вестґоти, мусульмани або навіть інквізиція аж до фашистського диктатора Франциска Франка (1892 – 1975), що мстиво використав бомбардувальники та танки проти порівняно примітивних оборонних споруд гірських і берегових укріплень. Після його смерті знову відновлена Еспанська Республіка (1978) [Точніше – відновлено конституційну монархію і розпочато демонтаж фашистського режиму й демократичні перетворення – Прим. ред.] надала регіонові басків автономію, а їхня мова стала врівні з еспанською в межах цієї теориторії [Законну основу використання баскської мови встановила еспанська Конституція 1978 і Статут Автономної спільноти басків (АСБ) 1979 року, за яким, баскська мова – офіційна мова автономної спільноти поряд з еспанською, офіційною мовою держави. Закон № 10 від 24.11.1982 (10/1982), нормалізації і використання бакської мови встановлює, що всі громадяни АСБ можуть використовувати обидві офіційні мови, як усно, так і письмово. Засадничі мовні права, описані Законом: a) право звертатися і отримувати відповідь бакською або еспанською мовою, усно чи письмово, від адміністрації і будь-якого органу, що є в АСБ; б) право на освіту обома офіційними мовами; в) право отримувати баскською мовою будь-які періодичні публікації, програми радіо й телебачення та інших масмедій; г) право вести професійну, політичну і профспілкову діяльність баскською мовою; і ґ) право висловлюватися баскською мовою на будь-якому зібранні. Цей Закон, серед іншого, дав змогу заснувати низку засадничих інституцій в питанні мовної політики: посаду генерального секретаря мовної політики, Консультаційну раду бакської мови, Бакський інститут державної служби, Бакський інститут, відповідальний за вивчення бакської мови дорослими. Детальніше тут. – Прим. ред.]. Перед Автономною спільнотою басків (див. рис. 5.1) одразу ж постали два величезні завдання: 1) модернізувати свою стародавнюю мову для того, щоб вона і її мовці могли б ефективно діяти в сучасному світі, та 2) прихилити до цієї мови близько 80 відсотків басків (не кажучи вже про 100% сторонніх людей, що шукали колись роботу в Країні басків на численних підприємствах чорної металургії і залишились там на довгі роки), які вже давно цілком забули баскську, яку їхні дідусі й бабусі мали колись знати, або які ніколи не знали баскської від початку (іммігруючи з районів, де вона була зовсім невідома). Оскільки тих, хто володів однією тільки баскською практично не було на момент смерті Франка (за винятком віддалених сільських долин, від яких урбанізовані іммігранти були далеко), деяка кількість еспанізмів була всенародно прийнята в сім’ю і окіл баскського мовлення тих, хто ще зберіг знання старої та «дивної» мови.
Керуючись планом, запропонованим провінційним урядовим Секретаріатом мовної політики, великих зусиль доклали баскський Департамент освіти та засоби масової інформації, щоб покращити знання баскської у тих, хто досі напіврозмовляв нею та перетворити їхню мову на грамотну. З іншого боку, небаскомовні були зараховані після великих зусиль до «баскосайзів» (осілих в Країні басків), через дитячі та дорослі курси або позакласні заходи. Участь у цих заходах підтверджують свідоцтва про уміння різного рівня, надаючи їх пред’явникам право претендувати на заохочення, підвищення, отримання роботи та інші вигоди на робочому місці. Такі зусилля, спрямовані на володіння мовою, зробили тому набагато гострішою, ніж будь-коли, модернізацію всіх мовних аспектів (для сьогоднішнього використання в промисловості, державних закладах, засобах масової інформації і навіть університетських курсах).

Рис. 5.1. Автономна спільнота басків.

Звісно, такі великі зусилля потребували попередніх рішень і настанов щодо того, якою «нова баскська » має бути, виходячи з таких засадничих питань, як діялектальна база й ортографія, яких це вимагало нових словників та граматичних правил.
Зауважте, що на той час, кінець 1970-х років, всі баски після шкільного віку розмовляли, читали та писали й еспанською мовою. Посилення еспанізації баскської , можливо, було б популярним рішенням для мадридської влади; але й зробило б також оволодіння баскською набагато легшим, особливо для дорослих, чиї набуті мовні навички були вже досить чіткими і значно перевершували початковий рівень. Параграф з недавнього двомовного видання (див. рис. 5.2) дозволяє виявити ступінь «унікальності» шляху, якого дотримуються.

Literatura eta harrilkoa
ERREA, Inma
Iruna: Pamiela, 2003
Emakumearen zeregina literaturan eta emakume literaturaren defi nizio bera ere dira liburu honetan ukituriko gaiak, eguneroko egoera batean oinarri harturik. Brigita protagonistak, bere etxeko sukaldean garbitzen ari den bitartean, kultura emanaldi bat entzuten du irratian. Irratsaio horrek emakumearen eta letren arteko harremanak ikertzera bultzatzen du. Literatura arrosa, emakume literatura da? Zergatik idazle gehiago dira gizkonezkoen artean emakumezkoen artean baino? Emakume literatura, emakumeari buruzkoa edo emakumeak idatzirikoa ote da? Nork adieraziko du emakume batek baino hobeto amatasuna bezalako esperientzia bat? Horiek eta beste hainbat alderdi iantzen ditu Inma Erreak bere lanean era atsegin eta zorrotzean.

Рис. 5.2. З баскського часопису.

Питання. Для всього класу: Виходячи з ваших знань якої-небудь та всіх інших мов, скільки новинних повідомлень ви можете зрозуміти?
(З «Asmoz ta Jakitez» , 2004, № 48, с. 4)

РОЛЬ КОМПРОМІСУ В ПОШУКАХ УНІКАЛЬНОСТІ
Проблемою, яка загалом часто виникає у плануванні грамотності насамперед «нечитацького» Х населення, є вибір діялектної основи літературного варіянту. Стандартний варіянт стосується найважливіших стикань звичайних громадян з офіційною чи з іншою мовою неприватного спілкування, наприклад, в школах, засобах масової інформації, урядово-адміністративних справах та релігії. Він також є різновидом, на який найбільше впливає вимова членів освіченої і культурної спільноти. Щодо басків , то такий вибір вимагав болісного компромісу між найпоширенішими розмовними регіональними діялектами (у Більбао та навколо) та найпоширенішим читаним і писаним поміж уже грамотного населення (Сан-Себастьяна та його околиць). Останній було обрано, щоб додати ще одну опору для унікальності, у зв’язку з тим, що на нього також найменше вплинули чужорідні зв’язки. Однак від самого початку було зроблено один дуже примітний виняток стосовно текстів для початкових рівнів. Щодо останніх надано спеціяльний дозвіл, за яким вони могли бути надрукованими місцевим діялектом , припускалося, що це зменшило б протидію з боку головного сегмента читацької спільноти, яка інакше могла стати відчуженою. Мовні рішення є політичними рішеннями, і нас не повинно дивувати, що часто вдавалися і досягали «компромісів», попри розходження серед самих «захисників улюбленої мови».

Естонська мова та підхід екс нігіло до унікальності
Естонська мова не є справжньою сиротою в Европі, а членом невеликої балто-слов’янської мовної сім’ї, до якої сьогодні належить також литовська і латвійська мови [Можливо, мається на увазі балто-слов’янська гілка індоевропейської мовної сім’ї – гіпотетична група мов, з якої, здогадно, виділилися балтійська і слов’янська групи мов. Слід сказати, що балто-слов’янська мовна спільність – гіпотетична єдність у далекому минулому слов’янської і балтійської груп мов, ґрунтована переважно на великій подібності у лексиці. Встановлено, що найближчими мовними родичами слов’ян є балтійські народи, і навпаки. Своєрідною формулою цієї ідеї є вираз «балто-слов’янська мовна спільність». До балтійської групи індоевропейської мовної сім’ї входять дві живі мови – латвійська і литовська . Естонська ж мова належить до прибалтійсько-фінської підгрупи фіно-волзької групи фіно-угорської (угро-фінської) гілки уральської мовної сім’ї (деякі дослідники вважають фіно-угорську гілку окремою мовною сім’єю). – Прим. ред.]. Аж до початку 20-го сторіччя естонська була мовою селян. З його початком і міські райони загалом, і націоналістичний рух за політичне визволення від царської Росії, зокрема, стрімко зросли й потреба в стандартній естонській мові, яка б цілком могла бути розвинутою до рівня, необхідного для участі в сучасній европейській культурі, стала широко визнаною. Одним з лінгвістів і націоналістів, що зробив суттєвий внесок в такий її розвиток, був Йоганес Аавік (1880 – 1973), який використав метод екс нігіло («з нічого») для створення нових естонських слів з довільно складених беззмістовних складів [Йоганес Аавік – видатний естонський мовознавець, реформатор і стандартизатор сучасної естонської мови, ініціятор унікального експерименту з її реконструкції та радикального оновлення, що зачепило, зокрема, й граматичні основи. Він запровадив спрощену структуру речень, збагатив словниковий запас мови за рахунок запозичень з фінської і естонських діялектів, створював нові основи слів, виходячи з асоціятивності звуків і смислових значень. – Прим. ред.]. Звісно, це є вершиною унікальності (за умови, що «слова» [комбінації випадково вибраних букв], які випадково були схожими чи нагадували слова з інших окремих мов, відкидали), оскільки від самого початку нехтувалися родовідна належність, впливи сусідніх або світових мов як джерела утворення неологізмів.
Він виявився досить спірним підходом до лексичного розроблення для цілей соціально-культурної модернізації і рідко, якщо взагалі повторюваний де-небудь в іншому місці. Втім цей метод не був цілком невдалим, його неприйняття не є наслідком будь-якого негативного досвіду, пов’язаного з ним. Дійсно, Аавік мав широку підтримку серед студентів вищих шкіл і університетів, а також серед молодих письменників і поетів (див. рис. 5.3 і рис. 5.4).

Рис. 5.3. Йоганес Аавік.
Рис. 5.4. Йоганес Вескі.

Можливо, молодь схильніша до безприкладних рішень або здатніша їх сприймати. Опоненти Аавіка вказували на неісторичність його підходу, що відрізає мовні неологізми від усіх її словотворчих коренів та закономірностей і починає її лексичні новозаведення знову з нуля, як ніби це цілком штучний, зовсім без історії засіб. Як наслідок, лише близько 40 термінів «з нічого», створених Аавіком , і ще близько 15, запропонованих іншими, прижилися і залишилися в мові до сьогодні (Ross, 1938). Проте це дуже незначна кількість, особливо, якщо порівнювати з кількістю нових термінів, створених сучасником і головним суперником Аавіка, Йоганесом Вескі (1873 – 1968), який запропонував близько 160000 нових слів і яких, однак, бракує, щоб іти в ногу з лексичними потребами ростучого, сучасного і технологічно орієнтованого суспільства. Пізніше Аавік відійшов від свого початкового віддання переваги тільки створенню «з нічого» і також створював неологізми , використовуючи французькі, німецькі, латинські та англійські корені, але до того часу його «змагання», щоб бути основним вкладником в те, чим естонська мова є сьогодні, вже зазанали поразки. Термінів Вескі (1912) було не лише значно більше, вони також спиралися на багато інших джерел (зокрема тих, що від початку були табу для Аавіка , який, врешті-решт, був до того ж, непересічним пуристом), а саме естонських просунутіших сусідів, зокрема, фінів і росіян.
В естонському випадку ми чітко бачимо в дії відмінні статусні преференції щодо двох протилежних кінців виміру унікальність – інтернаціоналізм, у зв’язку з аспектом лексичного розроблення корпусного планування та соціяльними наслідками з цього. Аавіків підхід, «з нічого», засвідчує максимальну незалежність від зовнішнього світу і впливів, які обов’язково мають великі й потужні мови на малі та слабкі, що живуть в їх тіні. Проте олімпійський спокій – не та розкіш, яку малі, слабкі та невестернізовані мови можуть собі дійсно дозволити. Вони мусять погодитись на те, щоб пройти з модернізацією хоча б частину шляху, усвідомлюючи цілком, що потрібно буде заплатити, незалежно від зробленого вибору або проваджуваної політики. Мовне планування не розв’яже повною мірою цю проблему, але може зм’якшити її через встановлення принципу, згідно з яким визнається потреба контролювати або формувати будь-яке рішення. Молоді́ «кінця віку» (fi n de siecle) [Fin de siecle (фр. «кінець віку») – позначення характерних явищ періоду 1890 – 1910 років в історії европейської культури. – Прим. ред.] (ХІХ століття) естонські активісти висловлювали це так: «Будьмо естонцями, але станьмо також европейцями!» Корпусне планування , кероване таким принципом, цілком могло б переміщатися вгору і вниз по виміру унікальність – вестернізація , залежно від потреби та духу часу, але воно повинно намагатись не допускати, щоб будь-який край шкали «вийшов з-під контролю».

Вестернізація: інший край біполярного виміру
Але є багато випадків корпусного планування цілком протилежних унікальності, а саме вестернізація , яку мовні інституції вважають якраз тим, що вони повинні намагатися максимізувати. Загальновизнаний прихований задум при правильному підході до модернізації місцевої мови полягає в тому, щоб надати її користувачам перевагу у зв’язку з оволодінням англійською (або будь-якою іншою регіональною панівною мовою міжнародної торгівлі, наприклад, мандаринською /путунхуа, гінді , малайською тощо). Значущість англійської мови у всіх видах вищої (післяпочаткової) освіти, як видається, робить її «сезамом, відкрийся» в багатьох частинах світу. Як батьки, так і учні часто загіпнотизовані заняттям нею впродовж багатьох років, ще до початку її офіційного введення. Через хронічну нестачу достатньої кількості (та достатньо вмілих) учителів англійської, вестернізація як керівний принцип для модернізації національної мови є одиним із способів, який, вочевидь, скорочує між ними розрив. Це, як видається, рішення «два за ціною одного» і про нього багато чого можна сказати. Воно обіцяє як «свободу від гнобителя» (колишніх колоніяльних держав Заходу), так і більшу мовну близькість до англійської. Це єдиний шлях, коли модерністське пониження національної мови може запобігти відповідним відкритим суспільним розбіжностям, якщо тільки англійська не постане по суті за сприяння англомовних.
Багато мов, що розвиваються по всьому світу, в той чи інший час підтримали вестернізаційну модернізацію суспільства через англійську мову, та багато інших удалися до цього процесу, хотіли вони цього насправді чи ні. Воювати з цим – означало б протистояти мрії людей, поставити перешкоди на шляху соціяльної мобільності бідних, що не можуть собі дозволити жодних інших засобів доступу до англійської; і хто кинув середню школу, оцінюють силу непрямої вигоди від такого підходу, і це водночас також може бути агітацією за дружнішу англійську. «Вестернізми», врешті-решт, – не обов’язково англіцизми, і, що добре для гуски (наприклад, французької, у випадку «факсу»), те добре і для гусака (наприклад, турецької мови) [Тут використано прислів’я: «Що соус для гуски, те й соус для гусака». – Прим. перекл.].
Англійська сама не була вільна від подібного підходу в попередні сторіччя, коли французька була мовою прогресу та «міжнародного» наслідування, принаймні на більшій частині Европи. Пізніше під впливом німецької мови попередня французька була переважно витіснена і перша досягла на короткий час того, щоб стати загальною мовою науки та техніки, особливо у Центральній та Східній Европі. Поразка Німеччини в двох світових війнах та пов’язування її з ненависним нацистським режимом (Der Todt ist ein Meister aus Deutschland [Смерть – це з Німеччини майстер]), що відбито у незабутніх словах Пауля Целана [Рядок з «Фуги смерті». – Прим. перекл.], зруйнували її шанси на широке визнання як основної бази корпусного розширення для по-новому осучаснюваних мов, але на той час очевидна більша корисність англійської мови, мабуть, вже практично всюди перетворили останню на головну модель модернізації. Французьку, німецьку і російську мови й нині слід вивчати мовцям навіть маленьких мов у відповідних сферах діяльності та для їх же користі (наприклад, читання Вольтера, Гердера і Троцького тією мовою, якою вони писали), а не як мови ширших комунікацій з непередбаченими додатковими перевагами (див. рис. 5.5).

Чистота – Простомовність
Вестернізація (Турецька, російська) – Унікальність (Естонська, баскська).

Рис. 5.5. Унікальність проти вестернізації.

Російська та піліпіно
Росіянам довелося двічі захищатися в процесі модернізації своєї національної мови. Аж до кінця XVIII сторіччя (та й навіть довше у випадку деяких письменників) російська церковнослов’янська була мовою навчання та письма. Її стосунок до сучасної російської мови був приблизно того ж роду, що стосунок латинської до сучасної французької, за винятком того, що тоді у Франції майже ніхто не писав романи та не видавав журнали латинською мовою. Різниця між усною та писемною мовою в Росії не була великою проблемою для багатих та освічених людей, хто міг собі дозволити додатковий час, необхідний для того, щоб читати та писати на світську тематику, що по суті була «класичною релігійною». Однак нестача народної освіти по суті відрізала міський нижчий клас та все селянство від грамотності, але письменники та інші мовні авторитети розглядали це як помірну ціну, яку треба платити, щоб підтримувати «стародавню, істинну та славетну мову матінки Росії».
Інші східні православні культури (наприклад, сербська, болгарська, українська або македонська) також зіткнулись з тією ж проблемою, і кожна з них займалася значним мовним плануванням, щоб врешті-решт прийти до рішення «пишіть так, як ви говорите», якщо цитувати знову Вука Стефановича Караджича (1787 – 1864), видатного сербського лінгвіста та фольклориста, котрий не усвідомлюючи перефразував заувагу Антоніо Небріха з приводу писання еспанською мовою «точно так, як я нею говорю», висловлену десь на 300 років раніше, коли долання надмірної латинізації було проблемою для освічених людей в Еспанії.
Одна з головних причин, чому багато народних інтелектуалів (шкільних учителів, проповідників, журналістів і письменників) не були схильні зробити те, що може видаватися нам безумовно цілком гідною, сприятливою для грамотності зміною, полягає в тому, що усна мова була наповнена іноземними запозиченими словами і навіть граматичними впливами. Російська залишається досить гостинною до таких впливів аж до сьогодні, і не лише науково-технічна, але й повсякденна мова також. Оскільки розвиненіші, витонченіші й вишуканіші речі приходили з Заходу (зокрема, з Франції та Німеччини впродовж усього ХІХ століття та з Англії і, нарешті, з Америки у ХХ столітті), слова та вирази з таких місць походження були охоче засвоєні (Rogger, 1960). З крахом комунізму відкрилися шлюзи для напливу американізмів , якими й досі відзначається як розмовна, так і «літературна» (стандартна) російська мова. Таке прийняття інтернаціоналізмів (переважно американізмів ) в шкільному та урядовому письмовому та усному вжитку точно вказує на їх прийнятність для владних органів корпусного планування. Попри скарги, що досі лунають час від часу з приводу «дуже численних» і «занадто швидких» змін, вони є лише окремими випадками неповороткості за умов широко визнаної та історично глибокої тенденції, цілком протилежної до унікальності.

Філіпіно – піліпіно – філіпіно
В 1960 роках уніфікована національна мова Філіпін була названа «піліпіно » (попри те, що мові зазвичай не притаманні слова з початковою буквою «п»); сьогодні вона називається «філіпіно » (філіпінською). І це (заміна початкової «п» на початкову «ф») ціла історія корпусного планування . Впродовж своєї боротьби за незалежність від Сполучених Штатів Америки філіпінські лідери оплакували нестачу широко відомого надрегіонального варіянту або мови, що могла б служити для зв’язування всіх своїх розрізнених і широко розкиданих народів та культур в нове, динамічне та гармонійне ціле. Це не означає, що такого місцевого варіянту просто не існувало. Був один такий різновид, і його використовували як для загальнонаціонального поширення торгівлі, так і ідей. Це була таґальська мова (таґалоґ), мова манільського регіону і прилеглих районів. Центральність цього різновиду для міжострівного врядування та торгівлі і його використання як для писемної, так і усної міжрегіональної комунікації зробило його очевидним кандидатом на роль національної мови, але очільники рухів за незалежність (спочатку проти Еспанії, потім проти США, потім проти Японії і врешті знову проти США) довго побоювалися, що інші віддалені регіони (та регіональні мови) заперечуватимуть вивищення таґальської над іншими.
І нарешті, оскільки це очевидно найвідоміша та найвживаніша загалом з філіпінських місцевих мов (а також місцева мова самої столиці), таґальська була вибрана на бажану роль національної мови. Втім, щоб уникнути можливого міжетнічного суперництва, центральний урядовий різновид спершу перейменували на філіпіно (1959). Філіпіно – по суті таґальська мова, яку вже широко використовували на всіх островах для міжострівної торгівлі та інших комерційних цілей (досить схоже на використання базарної малайської мови в Індонезії [пізніше перейменованої на індонезійську]), [Індонезійська мова сформувалася на базі гібридної малайської мови (базарної малайської), яка була для Індонезії лінгва франка. Назва «індонезійська мова», прийнята 1928 р. на Молодіжному конгресі, поступово витіснила назву «малайська мова». – Прим. ред..] але з однією потенційно важливою відмінністю: її поборники обумовили, що вона має бути «збагачена» також долученням «духу» інших основних мов корінних народів Філіпін. Це не лише б грало на струнах гордості місцевого (позаманільського) населення, але й допомогло б протидіяти залишкам мовного колоніялізму через вилучення багатьох американізмів та еспанізмів, з якими мова капіталу була всенародно пов’язана. Мовна академія була створена для розширення філіпіно до рівня, щоб він міг справлятися з усіма функціями сучасної (чи яка прагне осучаснитись) надмісцевої національної культури. Однак в зернах його орієнтованого на унікальність походження, були також зачатки кінцевого загасання та заміни.
Скеровувані процеси збагачення писемного державного різновиду, філіпіно , відбувалися набагато повільніше, ніж спонтанні незаплановані процеси додавання англійських кальок, перекладних і цілковитих запозичень у повсякденну мову метрополії (Маніли). Оскільки рівень, де насправді англійська мова увійшла в будь-який неофіційний вжиток, як писемний, так і усний, був соціяльним класом, пов’язаним і освітою, і відстанню від Маніли, почав зростати тиск (політично вмотивований, безперечно), щоб узаконити загальнопоширене використання непривілейованих верств, а не опиратися йому. Це могло бути зроблено неявно і явно, визнаючи і звеличуючи різновид, що був ближчим до використовуваного самими масами, настільки, наскільки були зацікавлені в прийнятті впливів англійської. Відповідно, новий різновид, названий філіпіно, як було визначено 1973 року, мав стати новою національною мовою. Вона була надто концептуалізованою, як мова, що унікально поєднувала елементи усіх інших філіпінських мов, але тепер ці також міститимуть в собі основні іноземні мови, використовувані на Філіпінах (фактично: англійську еспанську мову та манільську лінгва франка). Отже, замість того, щоб спрямовуватися на «унікальність» через компромісний різновид, розвиваний з розрізнених корінних мов країни, влада тихо, без зайвого шуму, змінила напрям на вестернізацію та інтернаціоналізацію . Вона захищала цю зміну не лише на народницьких і демократичних засадах, а й також виходячи з поширеного доброго знання англійської та еспанської, двох міжнародних мов, що давно вже асоціюються з країною (отже, «не такі вже й чужі», зрештою), і які в майбутньому можуть слугувати її успіхам в комерції та туризмі. Останнє міркування насправді може стати все відчутнішою тенденцією у всьому світі, особливо в колишніх британських і американських колоніях та сферах впливу, які також здобули політичну незалежність наприкінці 1940-х та протягом 1950-х років (Fishman, Conrad, & Rubal-Lopez, 1996) [Насамперед глава про Філіпіни, цит. тв. – Прим. авт.]. Втім тривала символічна прихильність до відбору зразків «духу» усіх місцевих мов (корінних і ні), як і раніше, залишається унікальною філіпінською особливістю серед колишніх колоніяльних народів.

Малаканьян [Офіційний президентський палац в Манілі. – Прим. перекл.]
Маніла
Оскільки Конституція 1987 року проголошує, що «національною мовою Філіпін є філіпіно »; що «в міру того як вона розвивається, повинна й надалі бути вдосконалюваною та збагачуваною на основі нинішньої філіпінської та інших мов»; і що для «цілей комунікації та навчання офіційними мовами на Філіпінах є філіпіно , і доти, поки це буде передбачено законом, англійська» і оскільки посилене використання мови філіпіно в офіційному справочинстві, комунікаціях та листуванні в державних установах прискорюватиме краще розуміння і визнання населенням урядових програм, проєктів і заходів по всій країні, таким чином слугуючи інструментом єдності та миру для національного поступу, тому тепер я, Корасон К. Акіно (Corazon C. Aquino), президент Філіпін, цим зобов’язую всі департаменти/бюра/служби [та] інші урядові органи зробити таке:
1. Вжити заходів для розширення використання філіпіно в усьому офіційному справочинстві та листуванні у своїх службах, чи то національних чи місцевих.
2. Призначити одного або декількох працівників, скільки буде потрібно, в кожній службі, які б взяли на себе відповідальність за всю комунікацію і листування… мовою філіпіно.
3. Перекласти на філіпіно назви офісів, будівель, громадських споруд, відділів чи інституцій і, за бажання, нижче меншими буквами, подавати вихідні дані англійською.
4. Філіпінізувати «посадову присягу» для державних чиновників і персоналу.
5. Зробити частиною навчальної програми вдосконалення вміння персоналу кожного офісу вживати філіпіно в офіційних комунікації та листуванні.
Ухвалено в місті Манілі, 25 серпня 1988 року від Різдва Христового.
(Департамент освіти, культури і спорту та Інститут філіпінських мов, 1991, с. 11 – 12).

РОЛЬ МОВНОГО ПЛАНУВАННЯ В МІСЦЕВІЙ ІСТОРІЇ ТА ПОЛІТИЦІ
Початковий напрям філіпінського корпусного планування, хоч і не точно в напрямку «унікальності» (див. нижче «Мовний союз, орієнтований на корпусне планування »), залишив би мову піліпіно тісніше пов’язаною з іншими модернізованими австронезійськими мовами (наприклад, державними мовами Індонезії та Малайзії), дуже унікальним набором мов на світовій арені та, відповідно, менш пов’язаними з европейськими мовами, що відіграли в філіпінській історії таку важливу роль, якій судилося залишитись значною в усьому регіоні в осяжному майбутньому. Рішення щодо «філіпіно » було класичним політичним компромісом . Хоча австронезійська природа мови залишається надзвичайно чіткою, можливості отримати вигоду від хорошого старту для тих, що вивчав англійську , від малого до великого, були надто обнадійливими, щоб не звертати на це уваги. Керівництво залишилось задоволеним тим, що воно напрочуд успішно вибрало якоюсь мірою як уніфікацію, так і вестернізацію, і з цим непрофесіональна громадськість, як видається, зовсім не сперечається.

ДИЛЕМИ ВЕЛИКИХ МОВ
Схожа проблема постає сьогодні перед низкою колишніх радянських республік, в міру того як вони стикаються з цілком різними привабами російської та англійської мов як потенційних впливів на їхні корпусні планування. Наприклад, багато тюркських мов сьогодні коливаються між цими двома шляхами до модернізації та інтернаціоналізації. Але оскільки російська мова також увібрала в себе багато американізмів, деякі з них знайшли своє місце в узбецькій мові, пройшовши, так би мовити, через «чорний хід»: слова «бізнесмен», «інтернет» та «комп’ютер» є яскравими прикладами цього процесу. Російський вплив, безсумнівно, є хорошим стартом (починаючи від царизму) і має важливе значення для торгівлі й заходів безпеки з іншими новими незалежними центральноазійськими «стан»-республіками (Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменістаном, Узбекистаном), але йому також традиційно опиралися і, відповідно, російська зберігає багато своїх раніше негативних «підтекстів». Англійська, з іншого боку, іде з капіталізмом, демократією, молодістю, культурою, сучасними технологіями та без тягаря століть окупації і антиузбецької політики, того, що не може позбутися російська мова. За таких обставин, «синиця в руках» дуже ймовірно не буде нерозважливо відкинута впродовж часу, коли прямі контакти з американізмами поступово зростатимуть. «Розумне капіталовкладення» є в останньому випадку шляхом до правильної вестернізації . На цю роздвоєну і двостадійну дійсність також впливають багато інших чинників корпусного планування, що діють у півтіні великої регіональної потужної (фактично, часто колишніх колоніяльних наглядачів) мови ширшої комунікації, до того ж, гіганта, що гордо крокує світом. Нещодавно і Китай став постачальником вестернізмів як для своїх власних меншин, так і тих, що в сусідніх країнах, які історично були піддані китайському культурному, комерційному та/або військовому впливам.

ЧИСТОТУ КИТАЙСЬКОЇ МОВИ ОБГОВОРЕНО
від Сюна Чжиґана
«Чайна дейлі» (China Daily) (Сінґапур), 13 вересня 2004 р., с. 1
Деякі китайці, мешкаючи у великих китайських містах, як Пекін і Шанхай, і досі не знають про запозичені слова в їхньому повсякденному житті, такі як: maidanglao (Макдоналдз), kendeji (KFC – смажене курча з Кентукі) та xingbake (Старбакс). Тим часом технічні терміни, взяті з інших мов, переважно англійської , ще поширеніші. Назву лише деякі, зокрема: nami (нанометр) або yinqing (двигун). Насправді поява запозичень в китайській мові відбувалася настільки швидко, що за офіційною статистикою близько 1000 нових слів додається до китайського словника щороку. Деякі китайські мовознавці вітають таку практику, як символ життєздатності та відкритості китайської мови з історією понад 5000 років. Вони кажуть, що швидке зростання кількості запозичених іноземних слів в китайській є неминучою тенденцією, беручи до уваги тісніший обмін Китаю з зовнішнім світом та прискорення його глобалізації.
Сьогодні стало мало не модним серед молодих людей розмовляти своєю рідною мовою, змішуючи її з англійськими словами, виявляючи так свою освіченість або просто заради розваги. Навіть офіційні китайськомовні газети наповнені англійськими скороченнями, такими як WTO (Світова організація торгівлі), CBD (центральний діловий район), GDP (валовий внутрішній продукт), CEO (головний виконавчий директор). Утім використання китайської мови, змішаної з англійськими словами, спричинило гарячі дебати серед учених мужів і мовознавців про те, як захистити унікальність китайської мови, зберігаючи свою відкритість і зміцнюючи цінні міжнародні контакти.
Медійний коментатор Сюе Юн виправдовує використання англійських слів як засіб збагачення китайської мови словами та підсилення її креативності. Крім того, Сюе наголошує, що прийняття чужих слів в китайську мову має бути необхідною мовною стратегією для охоплення нових речей. Дун Кунь , заступник директора Інституту мовних досліджень при Китайській академії соціяльних наук, іде ще далі, відзначаючи, що все ширше використання чужих слів у китайській є новим напрямком розвитку китайської мови.
Його рішенням також підтримано збирання англійських слів, часто використовуваних в китайській, в особливу частину нової редакції «Сучасного китайського словника », найавторитетнішого в країні путівника щодо використання стандартної китайської. Додано в словник CD (компакт-диск), VCD (відеодиск) і CT (комп’ютерну томографію), часто званою CAT (комп’ютерною аксіяльною томографією).
Таку підтримку, однак, піддали критиці як «недоречну» ті, хто застерігає, що терпимість до нестандартного використання англійських слів в китайській мові підриватиме і навіть поставить під загрозу її існування. Лю Бінь , колишній міністр освіти, вважає, що стандартизація використання нових слів є основним та найголовнішим завданням для будь-якої мови в світі. Він зауважив: «Дозволяючи безладдя, ми значною мірою підірвемо здоровий розвиток нашої рідної мови». Зараз Лю – член Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників, верховної законодавчої влади в країні, і також член Комісії з питань освіти, науки, культури і охорони здоров’я [Всекитайські збори народних представників (ВЗНП) – найвищий орган державної влади КНР, Постійний комітет – постійний орган Всекитайських зборів народних представників. ВЗНП і їх Постійний комітет здійснюють законодавчу функцію, реалізують право ухвалення рішень, контролю і обрання, призначення та звільнення посадовців. Іншими постійними органами ВЗНП є спеціяльні комісії (комітети), у ВЗНП 10-го скликання їх 9, зокрема з питань освіти, науки, культури і охорони здоров’я. – Прим. ред..]. Він підкреслює, що «тривожне» та «надмірне» вживання англійських слів в китайськомовних газетах і журналах порушує статтю 11 національного мовного закону Китайської Народної Республіки (ухваленого 2001 року) [Стаття 11. Видання китайською мовою повині відповідати нормам стандартної усної і писемної китайської мови. (Закон Китайської Народної Республіки про стандартну усну і писемну китайську мову, від 31 жовтня 2000 року, набрав чинності 1 січня 2001 року). – Прим. ред.]. Він стверджує: «Китайська – достатньо потужна мова, щоб дати точний переклад китайською будь-якого англійського слова та абревіятури», – і це краще, ніж вживати самі англійські слова.

Вищезазначене покликaння, попри його довжину, наведено, щоб показати, різноманітність обґрунтувань корпусного планування та думок, що оприявнюють мовні інституції навіть в авторитарних суспільствах. Зовнішній світ може бути як наслідуваним, так і відкинутим. Щоб цього не відбувалося, набагато простіше було б провадити послідовну та незмінну політику. Інколи діяметрально протилежні погляди втілюють одночасно, коли влада стикається з філософсько та практично суперечними варіянтами. Жоден вибір не без яких-небудь негативних наслідків, але й обидва певною мірою також бажані і бажані водночас. Ось чому корпусне планування часто тягне за собою коливання та зміни напрямку руху, особливо тоді (але не лише тоді), коли минуле пов’язане з унікальною величчю, якою не можна просто знехтувати, щоб гнатися за спокусами сучасності та глобалізації.
Є, звісно, інші, крім пов’язаних з мовою, проблеми, що розділяють владу за будь-яких соціокультурних обставин. Ось чому рішення про корпусне планування можуть бути настільки протилежними. Це треба розглядати як невіддільну частину політичного і політизованого суперництва й антагонізму, що є в усіх суспільствах. Коли відмінності щодо спрямування корпусного планування випадають водночас з іншими направлено конфліктними проблемами (політичними, релігійними, економічними тощо), результат легко може бути витлумачено як приклад «мовного конфлікту». Проте дуже мало мовний конфлікт будь-коли дійсно стосується (якщо взагалі стосується) мови як такої, і ще менше тільки самої мови. Якщо глянути трохи глибше, нижче поверхні, пов’язаної з мовою риторики, зазвичай виявляємо соціяльні тріщини, з якими розходження корпусного планування збігаються в часі. В такому разі мова, будучи такою символічною для культурно-групової належності в цілому, може бути легко та помилково звинуваченою як причина розбрату в суспільстві загалом. Мова дуже рідко єдиний чи головний винуватець у так званому «мовному конфлікті», незалежно від того, чи ціллю в корпусному плануванні є унікальність, чи інтернаціоналізація. Саме тому, що більшість світу постійно рухається шляхом глобалізації , історичні й досі емоційні зусилля задля унікальності, мабуть, повністю ніколи не зникнуть і самою своєю наявністю різною мірою слугуватимуть тому, щоб пом’якшувати та стримувати глобалізацію.

ПОКЛИКAННЯ І ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ
Celan, P. (2004). Todesfuge und andere Gedichte. Suhrkamp, Frankfurt A. M.
Cruz, I. (1991). A nation searching for a language fi nds a language searching for a name. English Today, 7, 17 – 21.
Department of Education, Culture and Sports and Institute of Philippine Languages. (1991). Primer on executive order no. 335. Manila: Philippine Information Agency.
Fishman, J. A., Conrad, A., & Rubal-Lopez, A. (Eds.). (1996). Post-imperial English: Status change in former British and American colonies, 1940 – 1990. Berlin: Mouton de Gruyter.
Gonzalez, A. (1980). Language and nationalism: The Philippine experience thus far. Quezon City: Ateneo de Manila University Press.
Helgi, V., & Ribenis, K. (2000). Johannes Aavik and Estonian language Innovation: Bibliography, 1901 – 1996. Tallinn: Akadeemia Truk.
Llamzon, T. (1996). A requiem for Pilipino, In B. P. Sibayan & A. Gonzalez (Eds.), Language planning and the building of a national language: Essays in honor of Santiago A. Finacier on his 92nd birthday (pp. 315 – 323). Manila: University of the Philippines and Philippine Normal College.
McFarland, C. (1998). English enrichment of Filipino. Philippine Journal of Linguistics, 29, 73 – 90.
Rozniak, Z. (1988). Bilingualism and bureaucratism. Nationalities Papers, 16(2), 260 – 271.
Rogger, H. (1960). National consciousness in eighteenth-century Russia. Cambridge: Harvard University Press.
Ross, A. S. (1938). Artifi cial words in present-day Estonian. Transactions of the Philological Society, London, 64 – 72.
Veski, J. V. (1912). Eesti Kitjakeele reelid. Tallim, no publisher listed.
Wines, M. (2002, April 18). Russia resists plans to tweak the mother tongue.
New York Times, lgpolicy-list@ccat.sas.upenn.edu
Zhigang, X. (2004, September 13). Purity of Chinese language debated. China Daily.

Відповісти

Повернутись до “Гуманітарні науки”