Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5994
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Кувалда » П'ят жовтня 12, 2012 3:07 pm

випалений
обпалений, як на мене гірше. я не знаю технології, але думаю це не смалять поверхню, а всю чашку/тарілку зразу
щодо правил, то коли я їх не встановлюю сам :D , зазвичай беру з класних словників (насамперед АС і СГ) чи книжок (Курило, Синявський, от недавно додав Сулиму і декількох інших сучасніших (в сенсі написання). Нема заборони на "з тої чи іншої причини". Ви враховуйте, що часто я висловлюю свої побажання, але при цьому переслідую потаємну мету, щоб Ви обов’язково дійшли висновку, що АС – це найкращий словник :D, і ним тре’ користуватися насамперед :!: :D . Ви поставили запитання, я набрав "иной":
Тот или ино́й – той чи той, той чи и́нший (АС), в той и́ли ино́й степени так чи так, так чи іна́к(ше) (Караванський), Тот или иной – той чи (або) той; той чи (або) інший (Пилинський). в той или иной степени – так чи інакше, так чи так, тою чи іншою мірою (НС). На Ваш смак і вибір ;)
теж стосується "одного разу". Нема жодної заборони на вжиток "одного разу", але "якось" коротше
стосовно губ – навіть не знаю. ці дівочі штучки :lol:
каструлю, що чекала? Може бути й так. а можна замінити нейтральнішим: стояла тощо.
тоді відшкрібали їх дочиста – уникнемо повтору коренів

До речі, читав нині "Людину без властивостей" Музіля (переклад О.Логвиненка), надибав: "... не повірив би, що таким духовним багатством можна з усмішкою на вустах гратися, мов перловим намистом" ;). Це сподіваюсь, допоможе Вам ще більше утвердитися в правильності назви 8-) .

Поки мені подобаються обидві книжки: змістовно і перекладом. Буде кепсько - скажу :lol:

Olesya_Gomin
Повідомлень: 685
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm
Контактна інформація:

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Olesya_Gomin » П'ят жовтня 12, 2012 3:21 pm

Ай, на-не, на-не, а я сварю себе за глупство і божуся більше ніколи не вживати так, як мені виправили (:
Жартую :mrgreen: Спасибі за правки!
В цій назві я утвердилася, що з іншою робити - не знаю. Певно, переінакшувати.
Стосовно того, який переклад продовжувати перший, бо я вже вичерпала надбане нелегкою працею, - сама не знаю. Читачів із голосом майже немає. Мама голосує за сиріт, добра душа. Так що наразі вони превалюють :mrgreen:

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5994
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Кувалда » П'ят жовтня 12, 2012 8:34 pm

Вичитую Сулиму і надибав: "Часто-густо сучасний інтеліґентський зворот той чи (або) інший (порівн. до рос. "тот или иной, тот или другой") паразитує стильне :!: українське котрийсь; напр.: З тих чи інших причин... В тій або іншій статті..."
Виділив я. Так що, на думку, М.Сулими "З тих чи інших причин" паразитує :lol: Не даремно щось воно мені муляло :ugeek: .

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5994
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Кувалда » Нед жовтня 21, 2012 6:25 pm

Я переступила поріг.

Що я назавжди запам’ятала про мить, коли вперше зайшла у вітальню вперше – картини. Стискаючи свій вузол, Я/я зупинилась в дверях, стискаючи свій вузол, і витріщилась. Я і раніше бачила картини, але так багато в одній кімнаті – ніколи. Я н/Нарахувала їх одинадцять. Найбільше полотно зображало двох чоловіків, майже повністю оголених/голих, що билися навкулачки. Я не згадала такого сюжету з Біблії і подумала, що, можливо, він був католицький. Інші картини зображали звичайніші речі: миски з фруктами, пейзажі, кораблі в морі, людей. Здавалось, їх малювали різні художники. Мені стало цікаво, які з них намалював мій господар. Жодна з картин не була подібна/схожа на те, що я від нього очікувала.

Пізніше я дізналась, що всі ці картини були намальовані/ював не ним/вінзакінчені полотна він рідко тримав удомазакінчені полотна. Він був і художник, і продавець, тому картини висіли в майже в кожній кімнаті, навіть в тій, де спала я. Загалом їх було більше/понад п’ятдесяти, хоча з часом кількість змінювалась з часом, коли він їх купував та продавав.

Заходь вже, ніколи/нічого стояти й ловити ґав.

Жінка поспішила вздовж довгого коридору, що вів через увесь будинок. Я пішла за нею, коли вона різко звернула в кімнату зліва. На стіні навпроти висіла картина, більша за мене. Христос на Хресті, Діва Марія, Марія Магдалина і святий Іоанн/Іван. Я намагалась не витріщатися, але була дуже вражена розміром полотна і сюжетом. «Католики не так і/уже й відрізняються від нас», – казав батько. Але в нашому домі таких картин не було, і в церкві не було, ніде. Т/Відтепер я бачитиму ці картини щодня.

Цю к/Кімнату я для про себе називала «кімната з розп'яттям». Там я ніколи не почувалась затишно.

Картина так мене здивувала, що я помітила жінку в кутку, тільки коли вона заговорила. – Що ж, дівчино, – сказала жінка. – От ти і побачила щось нове. Вона сиділа в зручному кріслі й курила люльку. Її зуби потемніли від диму і стали коричневі/брунатними, пальці вкривали чорнильні плями. Все інше на ній було бездоганне – чорна сукня, мереживний комірець, накрохмалений білий капелюшок. Хоча її зморшкувате лице і було суворе, світло-карі очі здавались веселими.

Вона належала до тих старших жінок, які, здається, ще всіх переживуть.

Вона/Це – мати Катаріни, раптом модумала я/мелькнула думка. Не тільки через колір очей та пасмо сивого волосся, що вибивалося з-під очіпка так само, як у доньки. В неї була манера людини, що звикла доглядати за тими, хто був не такий вмілий, як вона, – доглядати за Катаріною. Тоді я зрозуміла, чому мене привели до неї, а не до її дочки.

Хоча й здавалось, що вона на мене дивилась на мене мимохідь, та погляд її був уважний. Коли її очі звузились, я зрозуміла, що вона знає все, про що я думаю. Я повернула голову, щоб очіпок затулив моє обличчя.

Марія Тінс пихнула люлькою і пирхнула.

Правильно, дівчино. Тут тримай свої думки при собі. Отож, ти працюватимеш на мою дочку. Її зараз немає, пішла на закупи. Теннеке покаже тобі тут усе і пояснить твої обов’язки.

Я кивнула.

Так, пані.

Теннеке, яка стояла поряд із жінкою, пройшла повз, штовхнувши мене. Я пішла за нею, погляд Марії Тінс обпалював мене ззаду. Я почула, як вона знову пирхнула.

Теннеке повела мене спочатку в задню частину будинку, в якій знаходилися/де були кухня, пральня і дві комори. Пральня вела на/до маленький/ого дворика, де сохло повно білої білизни.

Для початку це треба попрасувати, – сказала Теннеке. Я нічого не відповіла, хоча мені здалося, що білизну ще не достатньо вибілило полуденне сонце.

Вона повела мене назад всередину і показала на діру в підлозі однієї із комор, і драбину, що вела вниз.

– Ти спатимеш там, – оголосила вона. – Кинь туди зараз свої речі, а пізніше розбереш і облаштуєшся.

Я, пересилюючи себе, впустила вузлика у напівтемну діру. Я думала про камінчики, які ми з Франсом та Агнес кидали у воду, шукаючи потвор. Мої речі із глухим звуком впали на брудну підлогу. Я почувалася яблунею, з якої падають яблука.

Я пішла за Теннеке назад по коридору/ом, що вів до усіх кімнат, їх було куди більше, ніж у нас вдома. Відразу за кімнатою з розп'яттям, де сиділа Марія Тінс, навпроти вхідних дверей знаходилась/містилась менша кімната з дитячими ліжками, нічними горщиками, маленькими стільцями за столиком, на якому стояло повно глиняного посуду, підсвічників, ковпачків для гасіння свічок і одягу – все звалено на купу.

Тут сплять дівчатка, – промимрила Теннеке, певно, присоромлена безладом.

Вона знову повернулася в коридор і відчинила двері великої кімнати, де сонячне світло било із вікон, що виходили на вулицю, і відбивалось на підлозі, викладеній червоними і сірими кахлями.

Велика зала, – пробурмотіла Теннеке. – Тут сплять господар з господинею.

Їхнє ліжко було завішене шовковими зеленими шторами. Крім нього/Також, у кімнаті стояли інші меблі – велика шафа, інкрустована чорним деревом, під вікнами – білий дерев'яний стіл і навколо нього декілька іспанських стільців зі шкіряними сидіннями. Але вразили мене саме картини. В цій кімнаті їх висіло більше, ніж в інших. Я мовчки нарахувала дев’ятнадцять. Більшість були портрети, як виявилось, що зображали, як виявилось, членів обох родин. Також серед них була картина із Дівою Марією та одним із трьох царів, що приніс дари немовляті Ісусу/ові. Мені було ніяково дивитися на обидві.

А тепер/заразнаверх/нагору. – Теннеке ступила на першу сходинку і приклала пальця до губ. Я ступала так тихо, як могла. Зверху /Згори я озирнулась і побачила зачинені двері. За ними була тиша, і я знала, що він там.

Я стояла, втупивши погляд/втупившись у двері, не наважуючись поворухнутись, боячись, що двері відчиняться і він вийде.

Теннеке нахилилась до мене і прошепотіла:

Ти тут прибиратимеш, тобі потім молода господиня пояснить. А ці кімнати, – вона показала на двері в напрямку задньої частини будинку, – кімнати «моєї» господині. Тільки я ходжу туди наводити порядок.

Ми знову крадучись спустилися вниз. Коли повернулися у пральню, Теннеке сказала:

- Ти візьмеш на себе прання. – Вона показала на велику купу одягу, яка була куди більша за вже випрану купу. З усіх сил намагалась схоплювати/хапати на льоту. – В кухні є бачок, але ти краще бери воду на прання із каналу – в цій частині міста вона досить чиста.

Теннеке, – сказала я стишено, – ти це все робила сама? Готувала, прибирала і прала на всіх?

Я влучила в ціль.

– Ще й деякі закупи. Теннеке задерла носа від гордості за свою роботу. – Молода господиня, звісно, сама робить більшість закупів, але запах сирого м'яса та риби вона не терпить, коли носить дитину. А отже – часто, – додала вона пошепки. – Ти ходитимеш по м'ясо, і по рибу теж. Ще один із твоїх обов’язків.

На цьому вона мене покинула прати. Включно/Разом зі мною в будинку тепер жило десятеро, один із яких – малюк, що бруднить одягу більше за інших. Я буду пратиму щодня, шкіра на руках пересохне і потріскається від мила і води, обличчя почервоніє від постійного стояння над парою, спина болітиме від підіймання мокрої білизни, руки будуть попечені праскою. Але я була міцна і молода, тому мала би виконувати найважчу роботу.

Білизну потрібно було на день замочити перед пранням. У коморі, що вела в підвал, я знайшла два олов’яні відра для води і мідний чайник. Я взяла відра і пішла коридором до вхідних дверей.

Дівчатка й досі сиділи на лавці. Тепер мушля для бульок була у Лізбет, а Мартж годувала малого Йоганеса хлібом, змоченим молоком. Корнелія і Алейдіс ловили бульки. Коли я вийшла, вони всі зупинились і очікувально глянули на мене.

Ти нова служниця, – проголосила дівчинка із яскравим рудим волоссям.
Так, Корнеліє.

Корнелія підняла камінчик і кинула його в канал через дорогу. Вся її рука була вкрита довгими подряпинами – певно, вона мучила домашнього кота.

Де ти спатимеш? – запитала Мартж, витираючи мокрі пальці об фартух.
В/У підвалі.
Нам там подобається, – сказала Корнелія. – Давайте/Ходімо зараз підемо туди гратися!

Вона кинулась всередину, але далеко не зайшла. Ніхто не пішов за нею, тому вона повернулась назад, розсерджена.

Алейдіс, – сказала я, протягаючи руку найменшій дівчинці, – покажеш мені, де набрати води з каналу.

Дівчинка взяла мою руку і поглянула на мене. Її оченята скидалися на дві блискучі сірі монетки. Ми перетнули вулицю, Корнелія і Лізбет йшли за нами. Алейдіс привела мене до сходів, що спускались до води. Коли ми вглядалися у воду, я міцніше схопила її за руку, як робила це із Франсом та Агнес кожного щоразу, коли ми стояли на краєчку.

Відступіть від краю, – наказала я. Алейдіс слухняно зробила крок назад. Але Корнелія залишилась поряд зі мною, коли я спускалась сходами, несучи відра.
Корнеліє, ти збираєшся допомогти мені нести воду? Якщо ні, повернися до сестер.

Вона глянула на мене, а тоді вчинила найгірше, що могла. Якби вона розсердилась чи закричала, я би знала, що вона визнала мій авторитет. А вона засміялась.

Я підійшла і дала їй ляпаса. Обличчя дівчинки почервоніло, але вона не заплакала. Вона пішла назад. Алейдіс і Лізбет сердито дивилися на мене.

Тоді у мене з'явилось відчуття: отак все буде з її матір'ю, тільки я не зможу дати їй ляпаса.

Я наповнила відра і віднесла наверх/нагору по сходах. Корнелія зникла. Мартж й досі сиділа з Йоганесом. Я занесла одне відро на кухню, де розклала вогонь, наповнила мідний чайник і поставила його нагріватися.

Коли я повернулась, Корнелія знову була там, її обличчя все ще палало. Дівчатка гралися на кахлях. Жодна на мене не глянула.

Відрá, яке я залишила, не було. Я глянула/Глянувши на канал, і побачила, що воно пливе вверх дном, і зі сходів його не дістати. Так, з тобою буде морока, – пробурмотіла я. Озирнулась в пошуках палиці, щоб виловити відро, але жодної не знайшла. Я наповнила інше відро знову і занесла всередину, відвертаючись від дівчат, щоб вони не побачили мого обличчя. Я поставила відро на вогонь поряд із чайником і повернулась надвір, цього разу з мітлою.

Корнелія кидала камінці у відро, певно, намагаючись його потопити.

Якщо ти не припиниш, я ще раз тебе вдарю.
Я скажу мамі. Служницям не можна нас бити.
Мені розказати твоїй бабусі, що ти наробила?

На її обличчі відбився страх. Корнелія випустила з рук інші камінці.

По каналу йшов/Каналои плив човен у напрямку Ратуші. Я впізнала чоловіка, що веслував того дня зранку – він відвіз цеглу, й човен рухався набагато швидше. Коли він побачив мене, запосміхався.

Я почервоніла.

Пане, будьте ласкавий, – почала я, – допоможіть мені дістати те відро.
Ага, тепер ти дивишся на мене тепер, коли щось від мене потрібно/треба, так/егеж? Оце так зміни!

Корнелія зацікавлено за мною спостерігала.

Я зглитнула.

Мені звідси не дістати відро. Може, ви б могли…

Чоловік перехилився, виловив відро, вилив з нього воду і протягнув мені. Я збігла вниз сходами і вихопила відро з його рук.

Спасибі. Я дуже вдячна.

Відрá він не відпустив.

Оце і все? А поцілунок?

Він наблизився і потягнув мене за рукав. Я відсмикнула руку і забрала відро.

Не цього разу, – відказала я так безтурботно, як могла. Мені такі розмови ніколи добре не вдавалися.

Він засміявся.

Тепер я шукатиму вíдра кожного щоразу, як пропливатиму тут, правда, паняночко? Він підморгнув Корнелії. – Відра і поцілунки. Він взяв жердину і відштовхнув човен/човна.

Підіймаючись сходами назад на вулицю, мені здалось, що я помітила рух у середньому вікні на другому поверсі, в кімнаті, де був він. Я придивилась, але нічого, крім відображення/відбитку неба, не побачила.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5994
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Кувалда » Пон жовтня 22, 2012 1:09 pm

Катаріна повернулась, коли я знімала білизну у дворику. Спочатку я почула, як дзвенять її ключі в коридорі. Велика зв’язка ключів висіла в неї на поясі і билася об стегно. Як на мене, так носити ключі незручно, але вона їх носила з великою гордістю. Потім я почула, як вона на кухні давала накази Теннеке і хлопчику, що ніс для неї куплене. З обома вона говорила різко.

Я продовжила знімати і складати простирадла, серветки, наковдряники/підковдри, скатертини, сорочки, білизну, фартухи, носовички, комірці, капелюшки. Їх розвішували недбало, купою, тому місцями тканина була ще волога. І їх перед розвішуванням не розтрушували, тому все прим'ялось. Мені доведеться прасувати мало не увесь день, щоб надати речам пристойного вигляду.

Катаріна з'явилась у дверях, судячи з вигляду, втомлена і змучена спекою, хоча сонце ще не сягнуло зеніту. Її нижня сорочка вибилася з-під синьої сукні, а зелений халат, вдягнений поверх, вже був зім’ятий. Світле волосся кучерявилось, як ніколи, особливо через те, що вона не вдягла очіпок, щоб його розгладити. Кучері вибивалися з-під гребеня, що тримав їх гулькою.

Вона мала таких вигляд, наче їй треба було потрібно трохи тихенько посидіти трохи біля каналу, де вода могла б її заспокоїти і освіжити.

Я не була певна/знала, як з нею поводитись – я ще ніколи не працювала служницею, і в нашому домі служниці не було. Ні в кого на нашій вулиці не було обслуги. Ніхто не міг собі дозволити. Я поклала речі, які складала, у кошика і кивнула їй.

Доброго ранку, пані.

Вона нахмурилась, і я зрозуміла, що треба було дочекатись, коли вона заговорить перша.

Теннеке показала тобі будинок? – запитала вона.
Так, пані.
Ну, значить/отже, ти знаєш, що робити, і робитимеш. – Вона завагалась, ніби не маючи/шукаючи слів, і я збагнула, що вона знає, як бути мені за господиню не набагато краще, ніж я знаю,/– як бути їй за служницю. Певно, Марія Тінс навчила Теннеке, і та все ще виконувала її розпорядження, незалежно від того, що говорила Катаріна.

Мені доведеться непомітно їй допомагати.

Теннеке пояснила, що, окрім прання, ви би, пані, хотіли, щоб я ходила по м'ясо й рибу, пані, – сказала я м’яко.

Катаріна пожвавилася.

Так. Вона тебе поведе, коли закінчиш тут із пранням. Після цього ходитимеш щодня сама. І виконуватимеш інші доручення, які я даватиму, – додала вона.
Так, пані.

Я почекала. Вона більше нічого не сказала, я потягнулась і зняла чоловічу лляну сорочку із мотузки.

Катаріна зупинила погляд на сорочці.

Завтра, – оголосила вона, коли я складала сорочку, – я покажу тобі, де прибирати нагорі. Рано – найперше діло за день.

Вона зникла всередині ще до того, як я відповіла.

Я занесла випране і знайшла праску, почистила її й поставила на вогонь нагріватися. Тільки почала прасувати, коли зайшла Теннеке і вручила мені кошика для закупів.

Йдемо до м’ясника, – оголосила вона. – Мені скоро буде потрібне м'ясо.

Я чула, як вона гуркотіла посудом на кухні, і відчула запах смаженого пастернаку.

Надворі на лавці сиділа Катаріна, поряд з нею на низькому стільчику – Лізбет, а Йоганес спав у колисці. Вона розчісувала Лізбет і шукала воші. Поряд з нею шили Корнелія і Алейдіс.

Не так, Алейдіс, – казала Катаріна, – добре натягуй нитку, це занадто слабко. Покажи їй, Корнеліє.

Я й не думала, що вони можуть бути такими спокійними, коли разом.

Марж прибігла від каналу.

Ви до м’ясника? Можна і мені піти, мамо?
Тільки якщо ти залишатимешся з Теннеке і приглядатимеш за нею.

Я була рада, що Мартж мала йти з нами. Теннеке й досі ставилась до мене з пересторогою, а Мардж була весела й прудка/метка, з нею нам було простіше бути привітними.

Я запитала Теннеке, як довго вона працювала у Марії Тінс.

Ой, багато років, – відповіла вона. – Декілька до одруження господаря з господинею і переїзду сюди. Я почала працювати, коли була не старша за тебе. То скільки тобі зараз?
Шістнадцять.
Я почала в чотирнадцять, – урочисто підрахувала Теннеке. – Я тут працюю півжиття.

Я б таким не пишалася. Робота виснажила Теннеке, на вигляд вона мала більше, ніж двадцять вісім років.

М’ясна Зала знаходилась/містилась якраз за Ратушею, на південний захід від Ринкової площі [до речі, майдан – це насамперед місце, де постійно/часто товчуться люди, торговище – насамперед]. Всередині було розміщено тридцять дві ятки – у Делфті багато поколінь жило тридцять два м’ясники. Зала була повна/В залі було повно домогосподарками та служницями, що вибирали, торгувалися та купували м'ясо для своїх сімей, та чоловіками, що туди-сюди носили кошики. Стружка, що вкривала підлогу, просякла кров’ю і прилипала до взуття й подолів суконь. В повітрі стояв запах крові, через якого я/що змушував мене завжди здригалася, хоча якийсь час ходила туди щотижня і мала би звикнути до нього. Все ж, мені було приємно знаходитися/перебувати у знайомому місці. Коли ми проходили повз ятки, м’ясники, у яких ми купували м'ясо до того, як з батьком сталося нещастя, віталися зі мною. Я їм усміхалась, радіючи знайомим обличчям. Тоді я всміхнулась вперше за день.

Було дивно бачити так багато нових людей і нових речей протягом лише одного ранку і окремо від середовища, де проходило моє життя. Раніше, якщо я знайомилася із кимось, то завжди була в оточенні сім'ї або сусідів. Якщо йшла туди, де раніше не бувала, – то з Франсом, мамою чи батьком, тому не відчувала загрози. Нове спліталося зі старим, як латка зі шкарпеткою.

Франс розповів мені незадовго після того, як почав навчатися ремеслу/а, що тоді мало не втік, не через важку роботу – бо/просто не міг витримувати незвичності день за днем. Його стримало лише усвідомлення, що батько витратив усі заощадження, щоб заплатити за навчання, і відправив би Франса/його назад відразу, якщо б він повернувся додому. Крім того, хоч куди б той не пішов, у світі буде ще більше незвичності.

Я прийду поговорити, коли буду сама, – шепнула я м’ясникові. А потім поспішила наздогнати Теннеке і Мартж.

Вони зупинилися біля дальньої ятки. Там торгував дуже вродливий м’ясник, що мав сивіючі/просиві світлі кучері і/та яскраві блакитні очі.

П'єтере, це Гріт, – сказала Теннеке. – Відтепер вона ходитиме по м'ясо для нас. Додаватимеш до нашого рахунку, як завжди.

Я намагалась утримувати погляд на його обличчі, але не могла не дивитися на його забризканий кров'ю фартух. Наш м’ясник завжди вдягав чистий фартух, коли виходив до людей, і міняв його, як тільки той забруднювався кров'ю.

Ага.

П'єтер подивився на мене так, ніби я була товста курка, яку він надумав смажити.

Чого би тобі хотілося сьогодні, Гріт?

Я озирнулась на Теннеке.

Чотири фунти щоковини і фунт язика, – замовила вона.

П’єтер посміхнувся.

– І як вам це, панночко? – звернувся він до Мартж. – Хіба ж я не продаю найкращий язик у Делфті?

Мардж кивнула, хіхікнула, дивлячись на стіл із розкладеними суглобами, щоками, язиками, свинячими копитами та ковбасами.

Ти побачиш, Гріт, що у мене найкраще м’ясо та найчесніші ваги у Делфті,– зауважив П'єтер, зважуючи язика. – На мене ти скаржитися не будеш.

Я глянула на його фартух і зглитнула. П'єтер склав щоковину і язика до мого кошика, що я несла, підморгнув мені і звернувся до іншого покупця.

Далі ми пішли до рибних кіосків/яток, що були якраз поряд із М'ясною Залою. Чайки ширяли під стелею, чекаючи на рибні голови та тельбухи, що їх продавці викидали у канал. Теннеке познайомила мене із їхнім продавцем – ми купували у іншого. Я мала ходити по м'ясо і рибу поперемінно, через день.

Коли ми закінчили, мені не хотілося повертатися до будинку, до Катаріни та дітей на лавці. Мені хотілось піти додому. Хотілося зайти до мами на кухню і вручити їй повен кошик щоковини. Ми не їли м'яса вже декілька місяців.

Коли ми повернулася, Катаріна розчісувала Корнелію. Вони не звернули на мене жодної уваги. Я допомогла Теннеке із обідом – перевертала м'ясо на решітці, накривала на стіл у великій їдальні, нарізала хліб.

Коли обід був готовий, зайшли дівчатка, Мартж приєдналась до Теннеке на кухні, а всі інші сіли у великій залі. Я якраз поклала язика у бочку для м'яса в одній із комор – Теннеке його залишила і кіт мало не дістався до нього – коли він увійшов знадвору через прохід в кінці довгого коридору увійшов він, вбраний у пальто і в капелюха. Я завмерла, а він зупинився. Світло позаду нього заважало мені бачити його обличчя. Я не знала, чи він дивився на мене зі свого кінця коридору. За хвилю він зайшов до великої зали.

Теннеке і Мартж прислуговували при обіді, а я наглядала за малюком у кімнаті з розп'яттям. Коли Теннеке закінчила, вона до мене приєдналась, і ми їли й пили те, чим обідала сім'я: щоковину, пастернак, хліб і пиво в кухлях. Хоч м'ясо від П'єтера було нічим не краще за м'ясо від нашого м’ясника, я була задоволена смаком після такого довгого вимушеного посту. Хліб був житній, а не дешевий сірий, який ми постійно їли, і не такий глевкий всередині.

Я не прислуговувала сім'ї при обіді, отож, його не бачила. Час від часу я чула його голос, зазвичай водночас із голосом Марії Тінс. Із тону розмови було зрозуміло, що вони люб'язні один з одним.

Після обіду ми з Теннеке навели лад, а потім вимили підлогу в кухні, пральні і коморах. Стіни в кухні та пральні були пофарбовані в білий колір, а комин – в блакитний, із білими делфтськими кахлями, розмальованими в одній частині пташками, в іншій – кораблями, а в третій – солдатами. Я уважно їх роздивилася, та жодна з них не виявилась розмальована батьком.

Я провела майже увесь залишок дня за прасуванням у пральні, час від часу перериваючи роботу, щоб розкласти вогонь, принести дрова чи вийти в дворик відпочити від спеки. Дівчатка гралися в будинку і надворі, часом приходили поспостерігати за мною чи поворушити вогонь, іншим разом – щоб подражнити Теннеке, коли заставали її сплячою на кухні, а Йоганес повзав в неї під ногами. Вони трохи мене соромилися – певно, думали, що я можу дати їм ляпаса. Корнелія сердилась на мене і не залишалась в кімнаті надовго, але Мартж і Лізбет забирали вже попрасований одяг, що я вже попрасувала, і складали в шафу у великій залі. Там спала їхня мати.

В останні місяці перед народженням дитини вона майже не вставатиме з ліжка, – по секрету/впотай розповіла Теннеке, – лежатиме, обкладена з усіх боків подушками.

Марія Тінс пішла до себе нагору після обіду. Однак одного разу/Але раз я почула її голос в коридорі, а коли виглянула, вона стояла в дверях і спостерігала за мною. Вона нічого не сказала, отож я повернулась до прасування і вдала, що її там не було. Через хвильку побачила боковим зором я побачила, як вона кивнула і пішла.

У нього нагорі був гість – я чула два чоловічі голоси, коли вони підіймалися по сходах/сходами. Пізніше, коли я почула/почувши, що вони спускаються, я визирнула з-за дверей подивитися, як вони підуть. Його гість був огрядний і мав довге біле перо в капелюсі.

Коли звечоріло, ми запалили свічки, разом з Теннеке і дітьми повечеряли хлібом з сиром та пивом у кімнаті з розп'яттям, а всі інші їли язик у великій залі. Я постаралася сідати/сісти спиною до розп'яття. Була така змучена, що заледве могла думати. Вдома я так само тяжко працювала, але робота ніколи мене так не втомлювала, як тут, у незнайомому будинку, де все було нове, а я завжди залишалась напружена і серйозна. Вдома я могла посміятися з мамою, Агнес чи Франсом. Тут мені посміятися було ні з ким.

Я ще не спускалася в підвал, де мала спати. Я взяла із собою свічку, але була надто втомлена, щоб озиратися в пошуках ще чогось, окрім ліжка, подушки і ковдри. Залишивши ляду незачиненою, щоб заходило холодне, свіже повітря, я роззулась, зняла капелюшок, фартуха і сукню, швиденько помолилась і лягла. Я вже збиралась задмухати свічу, коли побачила картину, що висіла в ногах мого ліжка. Я сіла, сон як рукою зняло/як вітром звіяло. На стіні висіло ще одне зображення Ісуса на хресті, менше, ніж у будинку, але ще більш тривожніше. Христос закинув голову назад від болю, Марія Магдалина закотила очі. Я боязко лягла, не здатна відвести погляду. Я не могла собі уявити, що буду спатиму у кімнаті з картиною. Я хотіла її зняти, але не посміла. В решті- решт/Врешті-решт я задмухала свічу – не могла собі дозволити надарма витрачати свічки в мій перший день у новому домі. Знову лягла, але мій погляд був прикутий до того місця, де, я знала, висіло полотно.

Тієї ночі я спала погано, бо була дуже втомлена. Я часто прокидалась і намагалась розгледіти картину. Хоч і не могла роздивитися її на стіні, кожна деталь дуже добре мені запам’яталась. Врешті почало світати, знову стало видно картину, і я була певна, що Діва Марія дивилася на мене.

Прокинувшись вранці, я намагалась не дивитися на картину, а вивчати вміст підвалу, залитого тьмяним світлом, що лилося через вікно у коморі наді мною. Дивитися було небагато/мало на що дивитися: декілька складених на купу оббитих тканиною стільців, крім них – декілька зламаних, люстро, ще дві картини, обидві – пейзажі, притулені до стіни. Помітить хто-небудь, якщо я поміняю розп'яття на пейзаж?

Корнелія помітить. І скаже своїй матері.

Я не знала, як Корнелія, чи інші дівчатка ставилися до того, що я протестантка. Відчуття було дивним – те, що я це сама усвідомлювала. Я ще ніколи не належала до меншості.

Я озирнулась на картину, коли піднімалась до драбині/драбиною. Ключі Катріни дзвеніли в передній частині будинку і я пішла її шукати. Вона рухалась повільно, ніби напівсонна, але доклала зусиль, щоб збадьоритися, коли побачила мене. Вона повела мене сходами нагору, піднімаючись повільно, міцно тримаючись за перила, які допомагали їй балансувати вагу/врівноважуватися.

Біля майстерні вона перебрала ключі, а потім відімкнула і широко відчинила двері. Кімната була темна, віконниці зачинені – тільки дрібки світла потрапляли крізь них. В кімнаті стояв чистий, гострий запах олії льону, що нагадав мені про запах одягу батька, коли він повертався із кахляної фабрики увечері. Пахло деревом і свіжоскошеним сіном водночас.

Катаріна залишалась на порозі. Я не посміла заходити поперед неї. Минула незручна хвилина, і вона наказала:

Значить так, відчини віконниці. Але не вікно зліва. Тільки середнє і дальні вікна. І тільки нижню частину середнього вікна.

Я перетнула кімнату, обійшла/обійшовши мольберт і стілець на шляху до середнього вікна. Відчинила нижню частину вікна й віконниці. Я не дивилась на картину на мольберті, не тоді, коли Катаріна за мною спостерігала, стоячи у дверях.

Стіл підставили до вікна справа, на куті приставили стілець/стільця. Спинка і сидіння стільця були шкіряні, з тисненими жовтими квітами і листям.

Нічого там не рухай, – нагадала мені Катріна. – Це те, що він малює.

Навіть якщо б я стала на пальчики, то не змогла б дотягнутися до верхніх вікон і віконниць. Мені було треба було стати на стілець/стільця, але не хотілося так/це робити перед нею. Вона примушувала мене нервуватися, коли стояла в дверях і чекала, коли я зроблю помилку.

Я зважувала, що робити.

Мене врятував малюк – почав рюмсати внизу. Катаріна перенесла вагу з однієї ноги на іншу. Доки я вагалася, вона втратила терпіння/їй увірвався терпець і врешті пішла доглянути Йоганеса.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5994
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Кувалда » Пон жовтня 22, 2012 2:37 pm

Я швидко здерлася і обережно стала на дерев’яну раму стільця, відчинила верхнє вікно, перехилилась і відчинила віконниці. Виглядаючи на вулицю внизу, я підглядала за Теннеке, яка відшкрібала вуличні кахлі перед будинком. Вона мене не побачила, але кіт, що ступав по вологих кахлях за нею, зупинився і глянув вверх/угору.
( Collapse )

Я відчинила нижнє вікно та віконниці й злізла зі стільця. Щось поворухнулось переді мною, тож я завмерла. Рух зупинився. То була я, що відбивалась в/то був мій відбиток у дзеркалі, що висіло на стіні між двома вікнами. Я глянула на себе. Хоч вираз був і стривожений, винний, обличчя було залите світлом, через яке/що шкіра сяяла. Я придивилась, здивована, а потім ступила назад.

Тепер, маючи хвильку, я оглянула кімнату. Приміщення було велике, квадратової форми, не таке довге, як велика зала внизу. Зараз/Тепер, коли вікна відчинено, кімнату наповнило світло і свіжість, стіни побілені, на підлозі – сірі й білі мармурові кахлі, а з темніших кахлів складено узор з квадратових хрестів. Ряд делфтських кахлів, розмальованих амурчиками, був викладений вздовж стін, щоб захищати побілку від наших швабр. Їх розмальовував не мій батько.

Попри немалий розмір кімнати, меблів в ній стояло/було мало. Мольберт і стілець, поставлені перед середнім вікном, стіл навпроти вікна у правому кутку. За стільцем, на якому я стояла, стояв/був інший поряд зі столом, оббитий простою шкірою, з латунними гвіздками із шапочками і двома лев’ячими головами, вирізьбленими на набалдашниках/головках ніжок. Навпроти дальньої стіни, за стільцем і мольбертом, стояла маленька шафа, ящики були зачинені, зверху, поряд із чистими мастихінами, лежали декілька пензлів та ніж із лезом у формі діаманту. За шафою стояв столик із паперами, книгами і газетами, поряд із дверима до стіни було приставлені ще два стільці з лев’ячими головами.

Кімната була звичайна, без слідів щоденного життя. В ній відчуття було інше, ніж будь-де в домі, ніби ця кімната належала іншому будинку. Коли двері зачинено, то непросто буде почути крики дітей, дзенькіт Катаріниних ключів чи підмітання.

Я взяла мітлу, відро з водою і ганчірку й почала прибирати. Я почала з кута, де було налаштовано декорації для картини, і де, як мені було відомо/уже знала, не можна було нічого рухати. Я стала колінами на стілець, щоб змахнути пил із вікна, яке вже силувалася [є силуватися, а є силкуватися. тут - друге] відчинити, та із жовтої штори, що висіла однією стороною в куті/один бік якої був у куті, намагаючись торкатися її легенько, щоб не порушити складки. Скло було брудне, його потрібно було відмити теплою водою, але я не була певна/мала певності, чи він би цьго хотів, щоб я їх помила. Мені доведеться запитати Катаріну.

Я змахнула пил зі стільців, поліруючи шапочки гвіздків і лев’ячі голови. На столі уже довгий час добре не прибирали. Хтось протирав пил навколо предметів на ньому: щіточки для пудри, олив'яної миска, листа, чорного керамічного горщика, синьої тканини, що була складена з одного боку і звисала з кута, але, щоб добре прибрати, їх потрібно було зрушити. Як сказала моя мама, мені доведеться знайти спосіб рухати предмети, але повертати їх точно на те місце, де вони лежали, так, ніби їх і не торкалися.

Лист лежав близько до кута столу. Якщо би я приклала великий палець до його одного краю, а вказівний – до іншого, а мізинцем зачепила би край столу, я би/то змогла б зрушити листа, витерти пилюку і все повернути назад туди, куди вказувала моя рука :roll: .

Я приклала пальці до країв, затримала дихання, зрушила листа, потерла пил і все повернула назад одним швидким рухом. Я не була певна/Не знаю, чому відчувала, що це треба було робити швидко. Я відступила від столу. Здавалось, що лист був на місці, але це тільки він міг знати.

Все ж, якщо це було випробування, мені було треба/я мала/я мусила його пройти.

Я відміряла відстань від листа до щітки, потім поставила пальця на різні точки навколо однієї/з одного її сторони/боку. Зрушила її, витерла пил, повернула щітку на місце і відміряла відстань між нею і листом. Те саме я зробила й з мискою.

Отак я наводила порядок, не рухаючи речі. Я заміряла кожну річ по відношенню до/відносно інших предметів навколо неї і кімнатного простору навколо. Із маленькими предметами на столі це було легко, із меблями – важче: я застосовувала ступні, коліна, часом – плечі та підборіддя, коли працювала зі стільцями.

Я не знала, що робити із синьою шматою, безладною купою складеною на столі. Якщо зрушити шмату, мені ніколи не вдасться скласти її так само. На часі я її не чіпала, сподіваючись, що день чи два він нічого не помітить, доки я знайду спосіб змахнути з неї пил.

З усім іншим в кімнаті я могла бути не такою обережною. Я протирала, підмітала і мила – підлогу, стіни, вікна і меблі – із задоволенням/дістаючи втіху від наведення ладу в кімнаті, яку вже давно було треба було добре прибрати. В дальньому куті, навпроти столу і вікна знаходилися/були двері, що вели в комірчину, заповнену картинами і полотнами, стільцями, ящиками, посудом, суднами, вішалками і рядами книжок. Я прибрала і там, акуратно порозкладала речі, щоб в кімнаті було більше порядку.

Увесь час я уникала прибирати навколо мольберта. Я не розуміла, чому, але перспектива побачити картину, що на ньому стояла, мене нервувала. Тим не менше,/Проте в кінці я вже нічого не могла вдіяти. Я протерла стілець навпроти мольберту, потім почала протирати сам мольберт, стараючись не дивитися на картину.

Однак, коли я одним оком побачила жовтий атлáс, мені довелося зупинитися.

Я й досі/далі вдивлялася в картину, коли заговорили Марія Тінс.

Незвичайне видовище, правда?

Я не чула, як вона увійшла. Вона стояла в дверях, трохи зсутулена, вдягнена в гарну чорну сукню із мереживним комірцем.

Я не знала, що сказати, і нічого не могла із собою вдіяти – я перевела погляд знову на картину.

Марія Тінс засміялась.

Ти не єдина, хто забуває про виховання, дивлячись на його картини, дівчино.

Вона підійшла і стала позаду мене.

Так, ця йому добре вдалася. Це дружина ван Руйвена.

Я впізнала ім’я мецената, якого згадував батько.

Вона не вродлива, але він її намалював такою, – додала Марія. – За цю картину дадуть добрі гроші.

Через те, що ця картина стала першою з його робіт, які я бачила, я завжди пам’ятала її краще за інші, навіть ті, за народженням яких я спостерігала від першого шару ґрунту до останніх доторків пензля.

Жінка стояла перед столом, обернена до люстра на стіні так, що її обличчя було видно в профіль. Вона мала на собі атласну накидку соковитого/насиченого жовтого кольору, підбиту білим хутром горностая, та модну червону стрічкою із п’ятьма кінчиками у волоссі. Вікно :roll: освічувало її лице зліва, світло падало на її обличчя, вимальовуючи делікатні риси її чола й носа. Вона намагалась зав’язати нитку перлів на шиї, тримаючи її за краї піднятими вгору руками. Захоплена своїм відображенням/відбитком у люстрі, вона, здавалось, не помічала, що на неї дивляться. Позаду неї на яскравій білій стіні висіла стара карта/мапа, на затемненому передньому плані – стіл, а на ньому – лист, щітка для пудри та інші речі, з яких я змахувала пил.

Мені хотілося мати таку накидку і перли. Мені хотілося знати чоловіка, який намалював її такою.

Я подумала про те, як раніше дивилась на своє відображення/свій відбиток в люстрі, і мені стало соромно.

Здавалось, Марія Тінс була не проти стояти зі мною і розглядати картину. Дивитися на картину, коли декорації стояли просто за нею, було дивно. Завдяки прибиранню я вже вивчила всі предмети на столі, їх відношення один до одного/розміщення – лист на куті, щітка для пудри, недбало покладена поряд із олив’яною мискою, темний горщик, навколо якого обернуто шматок синьої тканини. Все здавалося таким, як і раніше, тільки чистішим і акуратнішим. Яка насмішка над моїм прибиранням.

Потім я помітила різницю. Я затримала дихання/затамувала віддих.

Що таке, дівчино?
На картині немає лев’ячих голів на стільці поряд із жінкою, – відповіла я.
Немає. Певний час на тому стільці була й лютня. Він багато чого змінює. Він не малює просто те, що бачить, а те, що пасує. Скажи мені, дівчино, як ти думаєш, ця картина вже закінчена?

Я здивовано глянула на неї. Її питання, певно, було хитрістю, але я не могла уявити/знала, як викрутитися.

Хіба ні? – я затнулась.

Марія Тінс пирхнула.

Він працює над нею три місяці. Я думаю, працюватиме ще два. Він змінить її. Ти побачиш.

Вона озирнулась.

Закінчила прибирання, так? Ну, тоді, давай, дівчино, переходь до інших завдань. Він скоро прийде подивитися, що в тебе вийшло.

Я поглянула на картину востаннє, але відчула, як щось вислизає, якщо вглядатися в неї так уважно. Ніби дивишся на зорю на нічному небі – якщо дивитися прямо на неї, її стає заледве видно, але якщо глянути краєм ока/скоса :roll: , зоря стає набагато яскравішою.

Я взяла свого віника, відро і ганчірку. Коли я вийшла/виходила із кімнати, Марія Тінс й досі/далі стояла перед картиною.

Я налила у горщики води із каналу і поставила їх на вогонь, а тоді пішла шукати Теннеке. Вона була у кімнаті, де спали дівчатка, допомагала Корнелії вдягнутися, в той час,/тоді як Мартж допомагала з тим самим/цим Алейдіс і Лізбет. Теннеке була в поганому настрої/гуморі, поглядала на мене, тільки щоб проігнорувати, коли я намагалась з нею по/заговорити. В решті-решт я стала просто напроти неї, так що їй довелося б на мене подивитися/глянути.

Теннеке, я зараз піду по рибу. Яку б ти сьогодні хотіла?
Ідеш так рано? Ми завжди ходимо пізніше, вдень. – Теннеке й досі не дивилася на мене. Вона вив’язувала п'ятикінечні/п’ятикутні зірки із білих стрічок на волоссі Корнелії.
Я вільна, доки гріється вода, то ж подумала, що сходжу зараз, – відповіла я щиро. Я не додала, що найкращі шматки відрізають рано, навіть якщо м’ясник чи рибник пообіцяв відкладати замовлення для родини. Вона мала б це знати.
Що купити?
Не планувала на сьогодні рибу. Сходи до м’ясника по шматок баранини.

Теннеке закінчила зі стрічками і Корнелія підскочила і втекла, штовхнувши мене. Теннеке повернулась спиною і відкрила скриню, шукаючи щось. Хвильку я дивилася на її широку спину, обтягнуту сірувато-коричневою/брунатною сукнею.

Вона мені заздрила. Я прибирала в майстерні, куди їй не можна було заходити, куди нікому, видно/певно, не можна було заходити, крім мене і Марії Тінс.

Коли Теннеке випрямилась, тримаючи в руці очіпок, вона промовила:

Знаєш, одного разу господар мене намалював. Намалював, як я наливаю молоко. Всі говорили, що це його найкраща картина.
Я би хотіла її побачити, – відповіла я. – Вона ще тут?
Та ні, ван Руйвен її купив.

Я подумала хвильку.

То ж найбагатший чоловік у Делфті має задоволення/втіху дивитися на тебе щодня.

Теннеке широко посміхнулась, її рябе обличчя стало ще ширшим. Правильні слова миттєво змінили її настрій. Я просто мала їх знайти.

Я обернулася йти, доки Теннеке не спохмурніла.

Можна мені піти з тобою? – запитала Мартж.
А мені? – додала Лізбет.
Не сьогодні, – твердо відповіла я. – Ви поїжте чогось і допоможіть Теннеке. Я не хотіла, щоб у дівчат виробилась звичка мене супроводжувати. Я буду використовувати це як нагороду за послух.

А ще мені дуже хотілося пройтися знайомими вулицями самій, не маючи постійного нагадування про моє нове життя, що тараторило/торохтіло б поряд. Коли я ступила на Ринкову площу, залишаючи Кут Папістів позаду, то глибоко вдихнула. Я й не усвідомлювала, що міцно тримала себе в руках увесь час, коли була із родиною.

Перед тим, як іти до ятки П'єтера, я зупинилась біля знайомого м’ясника, який/що засяяв, коли побачивши мене побачив.

Нарешті ти вирішила привітатися! Що, вчора ти була занадто велична, щоб бути зі мною знайомою? – піддражнював він.

Я почала пояснювати своє нове становище, але він мене перебив.

Звісно, я знаю. Всі говорять: дочка кахельника Яна пішла працювати до художника Вермера. А потім, одного дня, я бачу, що вона вже надто горда для розмови зі старими товаришами!
Я стала служницею, тут немає чим пишатися. Батькові соромно.
Твоєму батькові просто не пощастило. Його ніхто не звинувачує. Люба, тобі немає чого соромитися. Хіба що того, що ти не купуєш у мене м'яса.
Боюся, в мене немає вибору. Це вирішує моя господиня.
О, дійсно, таки так? Так, ти купуєш у П'єтера не тому, що в нього вродливий син?

Я насупилась.

Я не бачила його сина.

М’ясник засміявся.

Побачиш, побачиш. Іди вже. Коли наступного разу зустрінешся із матір'ю, скажи їй навідатись до мене. Я щось відкладу для неї.

Я подякувала йому і/Подякуавши йому, я пішла вздовж яток до П'єтерової. Здавалось, він був здивований мене побачити.

Вже прийшла, так/егеж? Не могла дочекатися купити ще того язика?
Сьогодні мені шматок баранини, будь ласка.
А скажи мені, Гріт, чи ж то не був найкращий язик у твоєму житті?

Я відмовилась :roll: робити/казати йому комплімента, якого він так хотів.

Його з’їли господар і господиня. Нічого особливого не сказали.

Позаду П'єтера озирнувся молодик – він відрізав шматки від боку туші, що лежала на столі за прилавком. Скоріше за все, то був П'єтерів син – хоч і вищий за свого батька, та з такими ж яскравими блакитними очима. Він мав світле, довге, кучеряве волосся, що обрамляло обличчя, яке чомусь нагадало мені абрикоси :roll: . Тільки забризканий кров'ю фартух різав очі.

Його погляд зупинився на мені, як метелик на квітці, я нічого не змогла вдіяти – зашарілася. Я повторила замовлення на баранину, не відводячи погляду від батька. П'єтер оглянув м'ясо на прилавку, витягнув для мене шматок, і поклав його на прилавок. За мною спостерігали дві пари очей.

Шматок мав сірі краї. Я понюхала м'ясо.

Він несвіжий, – сказала я різко. – Господиня зовсім не буде задоволена тим, що ви очікуєте, що її сім'я їстиме таке м'ясо. Мої слова прозвучати більш зверхньо/зверхніше, ніж я хотіла. Може, так і треба було треба.

Батько і син здивовано дивилися на мене. Я тримала погляд/дивилася на батька, намагаючись ігнорувати сина.

Нарешті П'єтер озирнувся до молодика.

П'єтере, подай мені той відкладений відріз, що відкладений і лежить на возі.
Але ж це м'ясо для… – П'єтер-син завмер. Він зник і повернувся з іншим шматком, який – я побачила відразу – був чудовий. Я кивнула.
Цей кращий.

Пітер-син загорнув баранину і поклав мені в кошика. Я йому подякувала. Коли я обернулася йти, помітила погляд, яким обмінялися батько і син. Вже тоді я якось зрозуміла, що він означав, і що буде означатиме для мене.

Коли я повернулася, Катаріна сиділа на лавці і годувала Йоганеса. Я показала їй шматок мяса і вона кивнула. Я вже заходила всередину, коли вона неголосно промовила:

Мій чоловік оглянув майстерню і вирішив, що прибирання йому підходить/його влаштовує.

На мене вона не дивилась.

Дякую, пані.

Я ступила всередину, глянула на натюрморт із фруктами і омарами, і подумала: значить, я справді отримала/дістала роботу.

Залишок цього дня пройшов/минув майже так само, як і попередній, як і будуть проходити/минатимуть наступні/подальші дні. Як тільки я закінчувала прибирати в майстерні і поверталася із рибного ринку чи М'ясної Зали, знову починала поратися з пранням: одного дня розкладала одяг, замочувала і працювала над плямами, іншого – відшкрябувала, споліскувала, кип’ятила і викручували перед тим, як повісити сохнути і від/вибілюватися на полуденному сонці, наступного дня – прасувала, штопала і складала. В якийсь момент я завжди робила перерву, щоб допомогти Теннеке з обідом. Після обіду ми наводили лад, а тоді у мене було трохи вільного часу відпочити і посидіти із шиттям на лавці перед будинком чи у дворику. Потім я закінчувала те, що робила зранку, допомагала Теннеке із вечерею. Останнє, що ми робили за день, – ще раз протирали підлогу, щоб вона була свіжа і чиста зранку.

Вночі я закривала розп'яття, що висіло в ногах ліжка, фартухом, що я його носила вдень. Так я краще спала. Наступного дня/Вранці я додавала фартух до купи прання на той день.

Наступного ранку, коли Катаріна відмикали двері в майстерню, я запитала її, я чи маю вимити вікна.

Чом би й ні? – вона відповіла вона різко. – Тобі не треба питати мене про такі дурниці.
Через світло, пані, – пояснила я. Якщо я їх помию, це може змінити картину. Розумієте?

Вона не розуміла. Вона не стала чи не мала дозволу заходити в кімнату подивитися на картину. Здавалось, вона ніколи й не заходила в майстерню. Коли в Теннеке буде підхожий настрій, я в неї поцікавлюсь, чому. Катаріна спустилась вниз запитати його і крикнула мені не чіпати вікна.

Прибираючи в майстерні, я не помітила нічого, що вказало б на те, що він тут бував. Нічого не було зрушено, мастихіни чисті, картина, здавалось, не змінилась. Але я відчувала, що він сюди заходив.

Я бачила його дуже мало в перші два дні свого перебування в будинку на Авде Лангердейк. Часом я його чула, на сходах, у коридорі, як він сміявся з дітьми, лагідно говорив з Катаріною. Коли я чула його голос, мене охоплювало таке відчуття, ніби я йшла вздовж каналу непевним кроком. Я не знала, як він буде поводитися зі мною у себе вдома, чи буде звертатиме увагу на овочі, які я наріза́ла в нього на кухні.

Раніше жоден багатий пан так мною не цікавився.

На третій день мого перебування в домі я зіштовхкнулась із ним лицем до лиця. Незадовго до обіду я пішла знайти/шукати тарілку, яку Лізбет полишила надворі, і майже наштовхнулась на нього в коридорі, коли він ніс на руках Алейдіс на руках по коридору.

Я зробила крок назад. Вони з Алейдіс дивилися на мене однаковими сірими очима. Він і не посміхнувся, і не не посміхнувся. Було складно зустрітися з ним поглядом/спасти очима на нього 8-) . Я подумала про жінку, що дивилася на себе на картині в майстерні, про перли і жовтий атлас. Їй би не треба було докладати зусиль, щоб зустрітися поглядом із паном/спасти очима на пана. Коли я змогла підвести/звести очі на нього, він уже на мене не дивився.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5994
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Кувалда » Пон жовтня 22, 2012 6:05 pm

Наступного дня я побачила саму жінку. Коли верталась назад від м’ясника, чоловік і жінка йшли попереду мене по Авде Лангердейк. Біля наших дверей він повернувся до неї і вклонився, а тоді пішов. В його капелюсі стирчало довге біле перо – певно, кілька днів тому він у нас гостював. За коротку хвилю мені вдалося побачити його обличчя в профіль: він мав вуса й повне обличчя, що пасувало до тіла. Він посміхався так, ніби збирався зробити улесливий, але фальшивий комплімент. Жінка зайшла до будинку до того, як я змогла побачити її обличчя, але мені вдалося помітити червону стрічку із п’ятьма кінчиками в її волоссі. Я затрималась, чекаючи перед порогом, аж доки почула, як вона підіймалася вверх сходами.

Пізніше я складала одяг у шафу у великій залі, коли вона спустилась вниз. Я підвелася, коли вона увійшла. В руках вона несла жовту накидку. Стрічка й досі була в її волоссі.

Ой! – вигукнула вона. – А де Катаріна?
Вона пішла разом зі своєю матір'ю до Ратуші. Сімейні справи.
Розумію. Та нічого, побачуся із нею наступного разу. Я це для неї залишу. Вона склала накидку на ліжко і зверху поклала перлове намисто.
Так, пані.

Я не могла відвести від неї погляду. Мала таке відчуття, ніби я її і бачу, і не бачу. Відчуття було дивне. Вона була, як і сказала Марія Тінс, не така вродлива, як на картині, окутана/обгорнена/оповита світлом. І все ж вона була гарна, навіть якщо бо я/хоча б тому, що її такою запам’ятала. Вона дивилася на мене спантеличено, ніби вона мала б мене знати, раз я на неї так фамільярно пильно дивилася. Мені вдалося опустити погляд.

Я скажу їй, що ви заходили, пані.

Вона кивнула, але мала стривожений вигляд/видавалася стривоженою. Глянула на перли, які поклала на накидку.

Думаю, я залишу це йому в майстерні, – оголосила вона, забираючи намисто. Вона не глянула на мене, та я знала, що вона думала: служницям не можна довіряти перли. Коли вона пішла, її обличчя розтавало в повітрі, як парфуми.

В суботу Катаріна та Марія Тінс взяли із собою Теннеке і Мартж і пішли на ринок на площі/Ринкову площу, купити овочів на тиждень, продуктів та інших речей для дому. Я горіла бажанням піти із ними, бо думала, що можу побачити маму і сестру, але мені наказали залишитися вдома з меншими дівчатками і малюком. Було важко не дати їм втекти на ринок. Я би їх сама туди повела, але не наважилась покинути будинок без нагляду. Натомість ми спостерігали, як пливли човни вверх/вгору і вниз каналом, по дорозі на ринок – повні капусти, поросят, квітів, дрів, муки/борошна, полуниць, підків. Дорогою назад човни були порожні, веслярі рахували гроші або ж пиячили. Я навчила дівчат ігор, в які ми грали із Агнес і Франсом, а вони навчили мене ігор, які вигадали самі. Вони надували бульки, гралися ляльками, бігали з обручами, а я сиділа на лавці, тримаючи на колінах Йоганеса.

Здавалось, Корнелія забула про ляпаса. Вона була весела й приязна, допомагала з Йоганесом, слухалася мене. Її світло-карі очі були широкі й невинні. Я відчула приємність від її ставлення, але знала, що мені не можна їй довіряти. Вона могла й бути й найцікавішою серед дівчаток, але мала найбільш непостійний характер/найхиткішу вдачу – найкраща й найгірша водночас.

Коли він вийшов з будинку, дівчатка перебирали колекцію мушельок, яку винесли надвір, розділяючи їх на купки за різними кольорами. Я обхопила малюка посередині, руками відчуваючи його ребра. Він заверещав і я увіткнулась носом йому в вухо, щоб заховати обличчя.

Тату, можна мені піти з вами? – крикнула Корнелія, підхопившись і хапаючи його за руку. Я не могла бачити виразу його обличчя – він нахилив голову і його приховали поля/криси капелюха його приховали.

Лізбет і Алейдіс покинули свої мушлі.

І я хочу піти! – закричали вони в унісон, хапаючи його за іншу руку.

Він похитав головою, і тоді мені вдалось розгледіти його спантеличене обличчя.

Не сьогодні – я йду до аптекаря.
Ви купите речі для малювання, тату? – запитала Корнелія, все ще тримаючись за його руку.
Крім усього іншого.

Малий Йоганес почав плакати, і він глянув на мене. Я, ніяково почуваючись, колихала дитя.

Він дивився так, ніби збирався щось сказати, але замість того струсив дівчаток і покрокував по Авде Ленгендейк.

Він до мене й слова не промовив з того часу/відтоді, як ми обговорювали колір і форму овочів.

В неділю я прокинулась дуже рано, бо була піднесена через можливість піти додому. Я мала дочекатися, коли Катаріна відімкне вхідні двері, але коли я почула, як вони відчинилися, то побачила Марію Тінс зі зв’язкою ключів.

Сьогодні моя донька втомлена, – сказала вона, відступаючи, щоб дати мені вийти. – Декілька днів вона відпочиватиме. Ти впораєшся без неї?
Звісно, пані, – відповіла я, потім додала, – і я можу звернутися до вас, якщо матиму питання.

Марія Тінс пирхнула.

А ти спритна, дівчино. Знаєш, з чийого горщика черпати. Не зважай, ми тут не проти спритності.

Вона дала мені декілька монет, платню за пропрацьовані/відслужені дні.

А тепер іди, тобі ж, підозрюю, бракує терпцю/не терпиться розказати матері про нас все, я підозрюю.

Я вислизнула до того, як вона ще більше всього наговорила, перейшла Ринкову площу, повз тих, хто йшов на вранішню службу в Новій Церкві, і поспішила вулицями та мостами, що вели додому. Коли звернула на свою вулицю, подумала, наскільки інакше я себе почувалася, хоч не бувала тут менше, ніж тиждень. Світло здавалось яскравішим і приємнішим, канал – ширшим. Платанові дерева, що росли вздовж каналу, стояли абсолютно непорушно, як охоронці, чекаючи на мене.

Агнес сиділа на лавці перед нашим будинком. Коли вона мене побачила мене, крикнула всередину: «Вона прийшла!», а тоді підбігла і взяла мене за руку.

Як там? – запитала вона, навіть не привітавшись. – Вони приязні? Робота важка? Там є дівчата? Будинок дуже великий? Де ти спиш? Ти їси із гарних тарілок?

Я розсміялась і не відповідала на жодне її питання, аж доки не обійняла маму і не привіталась із батьком. Я почувалась гордо, коли вручила мамі декілька монет, хоч їх було й небагато. Хай там як, а працювала я саме для цього.

Батько вийшов посидіти з нами надворі й послухати про моє нове життя. Я простягла йому свої руки і провела його через ганок. Коли ми сиділи на лавці, він потер мої долоні великим пальцем.

Твої руки зранені, – сказав він. – Такі грубі та стерті. Ти вже маєш шрами від тяжкої праці.
Не хвилюйтеся, – весело відповіла я. – На мене чекало так/там багато прання, бо у них раніше не було достатньо помічниць. Скоро стане легше.

Мама оглянула мої долоні.

Я замочу трохи мальви в олії, – сказала вона. – Вона пом'якшуватиме тобі руки. Ми з Агнес сходимо за місто і зберемо трохи квітів.
Розкажи нам! – вигукнула Агнес. – Розкажи нам про них.

І я їм розказала. Оминула тільки декілька речей: яка я була втомлена вечорами, що сцена розп'яття висіла в мене в ногах, як я дала Корнелії ляпаса, що Мартж і Агнес були одного віку. Крім цього, я їм все розповіла.

Я передала мамі повідомлення від нашого м’ясника.

Це дуже добросердно з його боку, – сказала вона, – але ж він знає, що в нас немає грошей на м'ясо, і ми не приймемо такої благодійності.
Не думаю, що для нього це благодійність, – пояснила я. Я думаюМені здається, на/з його погляду/боку це дружній жест.

Вона не відповіла, але я знала, що вона не піде до м’ясника.

Коли я згадала нових м’ясників, П'єтера-батька і сина, вона підвела брови, але нічого не сказала.

Потім ми пішли на службу до нашої церкви, де мене оточували знайомі обличчя і слова. Сидячи між мамою і Агнес, я відчувала, як моя спина з полегшенням спиралась на церковну лавку, обличчя звільнялось від маски, що я її носила увесь тиждень. Я думала, що заплачу.

Мама і Агнес не дозволили допомогти їм із обідом, коли ми повернулися додому. Я сиділа із батьком на лавці, гріючись на сонці. Він підіймав обличчя назустріч теплу і тримав голову підведеною увесь час, поки ми розмовляли.

А тепер, Гріт, – сказав він, – розкажи мені про свого нового господаря. Ти про нього і двох слів не сказала.
Я його бачила небагато/мало, – я могла відповісти чесно. – Він або в майстерні, де його ніхто не турбує, або не вдома.
Займається справами Гільдії, думаю. Але ти була в його майстерні – ти розказувала про прибирання там і виміри, але нічого про картину, над якою він працює. Опиши її мені.
Я не знаю, чи мені вдасться так, щоб ви змогли її побачити.
Спробуй. Зараз/Тепер мені мало про що є думати, крім спогадів. Мені буде приємно уявити картину, написану майстром/а, навіть якщо моя уява створить лише жалюгідну подобу.

Отож, я спробувала описати жінку, що зав'язувала на шиї перлове намисто, з піднятими руками, яка розглядає себе у люстрі, світло від вікна окутало/обгорнуло/оповило її обличчя і жовту накидку, темний передній план відділив її від нас.

Батько слухав зосереджено, але його обличчя просяяло тільки тоді, коли я сказала:

Світло на задній стіні таке тепле, що коли дивишся на нього, ніби відчуваєш на обличчі тепло сонця.

Він кивнув і по/усміхнувся, зрадів, що зрозумів.

Це те, що тобі в твоєму новому житті подобається найбільше, сказав він по хвилі. – Бути в майстерні.

Єдина річ, подумала я, але не сказала.

Коли ми обідали, я старалась не порівнювати їжу до тієї/з тією, що була в домі на Куті папістів, але я вже звикла до м'яса і хорошого/доброго житнього хліба. Хоч моя мама куховарила вправніше за Теннеке, та сірий хліб був сухий, тушковані овочі – прісні, без жиринки, яка б їх присмачила. Кімната теж відрізнялась – без мармурових кахлів, товстих шовкових штор, різьблених стільців, оббитих шкірою. Все було просте і чисте, без прикрас. Я це любила, бо воно мені було рідне, але зараз я зрозуміла, яке це все похмуре.

В кінці дня було важко прощатися з батьками, важче, ніж вперше, бо цього разу я знала, куди поверталась. Агнес провела мене аж до Ринкової площі. Коли ми залишились удвох, я запитала, як їй ведеться.

Самотньо, – відповіла вона, сумне слово із вуст десятирічної дитини. Увесь день вона була живою, а тепер посмурнішала.
Я приходитиму щонеділі, – пообіцяла я. – І, може, протягом тижня/на тижні я зможу швиденько забігти привітатися, коли сходжу/піду по м'ясо чи рибу.
Або я можу прийти до тебе, коли ти будеш у місті купувати продукти, – запропонувала вона, звеселіла.

Нам таки вдалося декілька разів зустрітися у М'ясній залі. Я завжди була рада її бачити – завжди, коли була сама.

Я почала знаходити своє місце в домі на Авде Лангердейк. Часом з Катаріною, Теннеке і Корнелією було важко, але переважно мене не чіпали, щоб я могла виконувати свою роботу – можливо, під впливом/завдяки Марії Тінс. Зі своїх власних міркувань вона вирішила, що я приходжуся корисною підмогою, а інші, навіть діти, брали з неї приклад.

Мабуть, вона бачила, що одяг став чистішим та краще вибіленим з того часу, як я почала займатися пранням. Або що м'ясо, відтоді, як я почала по нього ходити, стало ніжнішим. Або що чистота майстерні його тішила. Перші два твердження були правдиві. Стосовно останнього – не знаю. Коли ми з ним нарешті почали розмовляти, то не про прибирання.

Я обережно/завбачливо не приймала/брала похвалу за краще домоведення на свій рахунок/карб. Не хотіла нажити ворогів. Якщо Марія Тінс хвалила м'ясо, я казала, що то завдяки приготуванню Теннеке. Якщо Мартж говорила, що її фартушок був біліший, ніж раніше, я казала, що то через особливо пекуче літнє сонце.

Коли могла, я уникала Катаріну. Від самісінького моменту, коли вона побачила мене за нарізанням овочів, була очевидна її неприязнь до мене. Дитя в лоні не покращило її вдачі, а зробило її незграбною, зовсім не подібною/схожою[схожий на/подібний до] на граційну господиню дому, якою вона себе вважала. Крім того, літо видалось гаряче, а дитя – особливо рухливе. Воно починало штовхалося, як тільки Катаріна підводилась, або ж вона так казала. Побільшавши, вона бродила по дому зі стомленим, змученим виглядом. Вона почала залишатися в ліжку все довше й довше, і через те Марія Тінс забирала її ключі й зранку відмикала мені майстерню. Ми з Теннеке почали виконувати все більше й більше її роботи – гляділи дівчаток, робили закупи для дому, перевдягали маля.

Одного дня, коли у Теннеке був хороший/добрий настрій, я запитала її, чому вони не візьмуть ще прислуги, щоб всім було легше.

У них такий великий будинок, а у твоєї господині – статки, і картини господаря, – додала я, – невже вони не могли би собі дозволити ще одну служницю? Або ж кухаря?
Та, – хмикнула Теннеке. – Їм заледве вистачає платити тобі.

Мене це здивувало – кожного щотижня в моїй долоні опинялося так небагато/мало монет. Щоб купити щось таке, як/на кшталт жовта накидка, яка лежала в Катаріненій шафі, складена так недбало, мені потрібно було б працювати декілька років. В голові не вкладалося, що їм могло бракувати грошей.

Звісно, вони щось придумають, щоб платити няньці декілька місяців, коли народиться дитя, – додала Теннеке. В її голосі звучав осуд.
Нащо?
Щоб вона годувала дитину.
Господиня не годуватиме свою дитину? – запитала я здуру.
Якби вона сама годувала, то не могла би мати так багато дітей. Якщо самій годувати, то, ну, знаєш, це заважає мати ще.
А-а, – я відчула, що зовсім не розуміюся на таких речах. – А вона хоче ще дітей?

Теннеке пирхнула.

Часом я думаю, що вона намагається заповнити будинок дітьми, бо не може заповнити його слугами, як би їй хотілося. – Вона стишила голос. – Господар не малює достатньо картин, щоб мати гроші на прислугу, розумієш. Зазвичай він малює три картини на рік. Часом тільки дві. З цього не розбагатієш.
А що, він не може малювати швидше? Промовивши це, я вже зрозуміла, що не може. Він завжди дослухається до свого власного темпу.
Господиня і молода господиня часом сваряться через це. Молода господиня хоче, щоб він малював більше, але господиня каже, що поспіх зруйнує його талант.
Марія Тінс – дуже мудра жінка.

Я збагнула, що можу обмінюватися думками із Теннеке, але тільки якщо якимось чином хвалитиму Марію Тінс. Теннеке була відчайдушно віддана своїй господині. Однак з Катаріною вона була нетерпляча, і коли перебувала у хорошому/доброму настрої, то радила мені, як з нею поводитися.

Не звертай уваги на її слова, – радила Теннеке. – Хай твоє обличчя тебе не виказує, коли її слухаєш, а тоді роби все, як звикла, або так, як моя господиня чи я кажемо робити. Вона ніколи не перевіряє, наколи не помічає. Вона просто дає нам розпорядження, бо думає, що так має бути. Але ж ми знаємо, хто наша справжня господиня, і вона знає теж.

Хоч Теннеке й часто й на мене дратувалася, я навчилась не брати цього близько до серця, та й вона ніколи довго не сердилася. Її настрої мінялися миттєво, можливо, через те, що їй доводилося так багато років маневрувати між Катаріною і Марією Тінс. Попри впевненість, з якою Теннеке радила мені не звертати уваги на Катарінені слова, сама вона своїми порадами не користувалася. Її засмучував різкий тон господині. А Марія Тінс, попри свою чесність, не боронила Теннеке від Катаріни. Жодного разу я не чула, щоб Марія Тінс лаяла свою дочку хоч за що-небудь/щось, хоча часом було й варто.

Домоведення/Домове господарювання Теннеке також слугувало причиною сварок. Мабуть, через її відданість їй пробачали певну недбалість в роботі: невимиті кути, м'ясо, підгоріле зовні та сире всередині, горщики, не відчищені як слід. Страшно уявити, що вона наробила в майстерні, коли намагалась/пробувала там прибрати. Хоча Марія Тінс й рідко сварила Теннеке, вони обидві знали – було за що, і це робило Теннеке невпевненою й примушувало кидатися виправдовуватись з кожного приводу.

Мені відкрилося/впало в око, що, попри сварливість, з близькими Марія Тінс поводилася лагідно. Її оцінка була не така твереза, як думалося/годилося б.

З усіх чотирьох Корнелія, як вона й показала/воно й видалося того найпершого ранку, була найнепередбачуваніша. І Лізбет, і Алейдіс були виховані й тихі дівчатка, а Мартж уже сягнула того віку, коли їй вже настав час починати їй навчатися домашньої роботи, що зробило її спокійнішою, хоча часом/деколи вона спалахувала гнівом і кричала на мене, зовсім як мати. Корнелія до крику не вдавалась, але час від часу ставала свавільна. На неї вже не діяли такі корисні в перші дні погрози пожалітися бабусі. Одної миті вона могла бути весела й радісна, а іншої – розсердитися, як кицька, що мурчить, але кусає руку, простягнуту, щоб її погладити. Корнелія прихильно ставилася до сестер, але без вагань сильно їх щипала, а вони плакали. Я остерігалась Корнелії і не могла її полюбити так, як полюбила інших.

Коли прибирала в майстерні, я тікала від них усіх. Марія Тінс відмикала мені двері і часом залишалася на кілька хвилин подивитися на картину, ніби та була дитям під її наглядом. Але коли вона виходила, кімната була лише моя. Я озиралась навколо перевірити, чи щось змінилось. Спочатку здавалося, що все залишалось так само/на місці, день за днем, але потім я звиклася із обставою кімнати і почала помічати незначні зміни: щітки перекладені на серванті, один із його ящиків залишений прочиненим, шпатель на самому краю мольберта, стілець трохи відставлений від місця, де раніше стояв поряд з дверима.

Однак у кутку, де стояла картина, нічого не змінювалося. Я рухалася обачно, щоб нічого там не зачепити, швидко звикла до вимірювань, отож могла прибирати там майже так само прудко та впевнено, як і в решті кімнати. Потренувавшись на інших шматках тканини, я почала витирати темно-синю скатертину й жовту портьєру вологою гачіркою, обачно притискаючи її так, щоб вона увібрала пил, але не порушила складок.

На картині теж ніби не було змін, хоча я вдивлялась і вишукувала їх. Нарешті одного дня я виявила, що до намиста жінки додано ще одну перлину. Іншого – що збільшилася тінь від жовтої портьєри. Також я подумала, що декілька пальців правої руки тепер лежать інакше.

Атласна накидка стала настільки/такою подібна на/до справжню, що мені хотілося простягнути руку і торкнутися її.

Я майже торкнулася справжньої накидки того дня, коли дружина ван Руйвена залишила її на ліжку. Я саме простягала руку, щоб погладити хутро, коли підвела погляд і побачила Корнелію в дверях, яка спостерігала за мною. Будь-хто з дівчаток запитала б мене, що я роблю, але Корнелія просто спостерігала. Це було гірше за будь-які питання. Я впустила руку, а вона всміхнулась.

Одного ранку, через сім тижнів потому, як я почала працювати служницею, Мартж не відступилась від бажання піти зі мною до рибних рядів. Їй дуже подобалося бігати Ринковою площею, розглядати речі, гладити коней, грати в ігри разом з іншими дітьми, куштувати копчену рибу з різних яток. Коли я купувала оселедця, вона штрикнула мене під ребра і крикнула: «Глянь, Гріт, глянь на того змія!».

Повітряний змій, що ширяв над нами, мав форму риби з довгим хвостом, й через вітер він наче плив у повітрі, оточений чайками. Всміхнувшись, я побачила, як повз нас проходить Агнес, погляд якої зупинився на Мартж. Я й досі не сказала їй, що в будинку є дівчинка її віку – думала, що це її засмутить, що вона буде почуватися так, ніби я знайшла їй заміну.

Часом, коли я приходила додому, то нічого не могла розповідати рідним без відчуття ніяковості. Моє нове життя поглинало старе.

Коли Агнес глянула на мене, я злегка кивнула, так, щоб Мартж не побачила, і відвернулась покласти рибину до кошика. Озирнулась я не відразу – не могла витримати образу на її обличчі. Я не мала уявлення, що зробила б Мартж, якби Агнес до мене заговорила.

Коли я озирнулась, Агнес вже не було.

Мені доведеться пояснити їй усе в неділю, подумала я. У мене тепер дві сім'ї, і їх не можна змішувати.

Опісля мені завжди було соромно за себе, за те, що я відвернулась від своєї рідної сестри.

Я саме розвішувала випране на задньому дворі, розтрушуючи кожну одежину, перед тим, як повісити її на натягнуту шворку, коли з'явилась захекана Катаріна. Вона сіла на стілець біля дверей, заплющила очі й зітхнула. Я не припинила роботи, ніби й нічого дивного не було в тому, що вона прийшла посидіти зі мною, але моє підборіддя напружилось.

Вони вже пішли? – раптом запитала Катаріна.
Хто «вони»?
Вони, дурненька ти дівчино. Мій чоловік і ...піди й подивися, чи вони вже пішли наверх/нагору.

Я обережно ступила в коридор. По сходах підіймалися дві пари ніг.

Подужаєте? – почула я його голос.
Так, так, звісно. Він не такий і важкий, – відповів інший чоловік, глибоким, як колодязь, басом. – Лишень нести трохи незручно.

Вони піднялися сходами і зайшли у майстерню. Я чула, як за ними зачинилися двері.

Вони пішли? – прошипіла Катаріна.
Вони в майстерні, пані, – відповіла я.
Добре. А тепер поможи мені встати.

Катаріна простягнула руки, і я допомогла їй звестися. Навряд чи пізніше, маючи ще більший живіт, вона й досі/далі могтиме/зможе ходити,. Вона посунула коридором, як корабель з напнутими вітрилами, притримуючи зв'язку ключів, щоб ті не дзенькали, і зникла у великій залі.

Опісля/Пізніше я вивідала у Теннеке, чому Катаріна ховалася.

А-а-а, та бо сюди приходив ван Левенгук, – відповіла та, підсміюючись. – Товариш господаря. Вона його боїться.
Чому?

Теннеке засміялась. – Бо вона розбила його ящика! Дивилася в нього і зіпхнула. Ти ж знаєш, яка вона незграбна.

Я згадала, як вдома ніж дзигою крутився на підлозі.

Який ящика?
У нього є дерев'яний ящик, в який дивишся – ну і.. бачиш всяке.
Що саме?
Різні речі! – нетерпляче відповіла Теннеке. Вона явно не хотіла говорити про ящика. – Молода господиня його розбила, і відтоді ван Левенгук не хоче її бачити. Тому господар за своєї відсутності не дозволяє їй заходити у майстерню. Певно, думає, що вона перекине картину!

Наступного ранку я збагнула, щó то був за ящик, того дня, коли він говорив зі мною про речі, щоб зрозуміти які, мені знадобилось багато місяців.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5994
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Кувалда » Пон жовтня 22, 2012 8:20 pm

Коли я прийшла прибирати в майстерні, мольберт і стілець було відставлено вбік. Стіл залишився на місці, звільнений від паперів й роз/видруків. На ньому стояв деревяний ящик розміром приблизно/десь із/як комод для одягу. З одного боку до нього був прикріплений менший ящичок, з якого стирчало щось кругле.

Я не знала, що воно таке, але не наважувалась доторкнутися. Я почала прибирати, час від часу на нього поглядаючи, ніби його призначення раптом стало мені зрозуміле. Я навела лад в кутку, потім в усій кімнаті, протираючи ящика так, щоб заледве його торкатися ганчіркою. Я прибрала в коморі й вимила підлогу. Закінчивши, стала перед ящиком, схрестила руки, й нахилялась в різні боки, щоб його роздивитися.

Двері були в мене за спиною, але раптом я відчула, що він там стоїть. Я вагалась: озирнутися чи почекати, доки він заговорить першим.

Він, певно, скрипнув дверима, щоб я могла озирнутися і стати/повернутися до нього лицем. Він спирався на одвірок, вбраний у довгий чорних халат поверх щоденного одягу. Він зацікавлено за мною спостерігав, але, здавалось, не боявся, що я можу розбити його ящика.

Хочеш заглянути? – запитав він. Тоді він вперше заговорив до мене, відтоді, як багато тижнів тому питав мене про овочі.
Так, пане, хочу, – відповіла я, не знаючи, на що погоджуючись. – А що це?
Це називається «камера-обскура».

Його відповідь мені нічого не сказала. Я стояла осторонь і спостерігала, як він відімкнув :roll: клямку і підняв частину верху, розділену надвоє, але скріплену посередині. Він підпер кришку під таким кутом, щоб ящик залишався частково відчиненим/прочиненим. Внизу був шматок скла. Він перехилився і заглянув у діру між кришкою і ящиком/у ящика, а тоді торкнувся круглого кінця меншого ящичка. Здавалося, він на щось дивився, хоча я й подумати не могла/не уявляла, що там могло бути такого цікавого.

Він випрямився і глянув у куток, де я так обережно прибирала, а тоді потягнувся і зачинив віконниці середнього вікна, і тепер в кімнату потрапляло світло тільки через вікно в кутку.

А тоді він зняв халата.

Я напружено переминалась/переступала з ноги на ногу.

Він зняв капелюха, поклав його на стілець біля мольберта, накинув халата собі на голову й знову перехилився через ящик.

Я зробила/відступила крок назад і глянула на двері позаду мене. Цими днями Катаріну не дуже тягнуло підійматися сходами, але що би подумали Марія Тінс, Корнелія чи хтось інший, якби побачили нас? Повернувшись, я втупилась у його туфлі, що блищали, бо я їх відполірувала/вилощила попереднього дня/напередодні.

Нарешті він випрямився й зняв з голови халата, скуйовдивши волосся.

Ну от, Гріт, готово. Тепер ти подивися.

Він відступився від ящика і жестом запросив мене підійти.

Я стояла, не в силі зрушити з місця.

Пане...
Накинь халата на голову, як я зробив. Тоді зображення буде чіткіше. І дивися під цим кутом, тоді воно не буде перекинуте зверху вниз/догори ногами/шкереберть/догори дриґом.

Я не знала, що робити. Я мало не зомліла від думки, що я накину його халата, і не буду бачити, а він на мене дивитиметься увесь час.

Але ж він мій господар. Я мушу робити, як він каже.

Я стиснула губи і зробила крок до ящика, до того краю, де була піднята кришка. Я нагнулась і подивилась на квадратовий шматок мутного скла, що його було прикріплено всередині. На ньому виднівся якийсь тьмяний малюнок.

Він обережно накинув на мене халата, так, що той затулив мені світло. Халат ще й досі тримав його тепло й мав дух цегли, нагрітої сонцем. Я обіперлась долонями об/на стіл й на хвильку заплющила очі. Відчувала себе так, ніби зашвидко випила вечірню кружку/кухоль пива.

Що ти бачиш? – почула я.

Я розплющила очі й побачила картину, але жінки на ній не було.

Ой!

Я випрямилась так різко, що халат зісковзнув з мене і впав на підлогу. Я зробила крок від ящика й наступила на нього.

Я за/прибрала ногу.

Вибачте, пане. Я сьогодні ж зранку виперу халата.
Та не звертай на нього уваги на халат, Гріт. Що ти побачила?

Я зглитнула. Я була страшенно збентережена і трохи налякана. Те, що в коробці – це витівка диявола, або ж щось католичне/цьке, чого я не розуміла.

Я бачила картину, пане. Тільки що на ній не було жінки, і вона була менша. І/А предмети були догори дригом.
Дійсно, зображення проектується перевернутим, а ліво й право міняються місцями. Там є дзеркала, які все можуть виправити.

Я не зрозуміла й слова з того, що він сказав.

Але...
Що таке?
Я не розумію, пане. Як вона туди потрапила?

Він підняв халата і став його обтрушувати. Він усміхався. Усміхнене, його обличчя було подібне/схоже на прочинене вікно.

Бачиш це? – він вказав на круглячок вкінці меншого ящичка. – Це називається лінза. Вона зроблені зі шматка скла, зрізаного в спеціальний спосіб. Коли світло звідти, – він показав на кут, – проходить через неї в ящик, воно проектує зображення так, що ми можемо бачити його тут. Він постукав по мутному склу.

Я так зосереджено на нього дивилася, прагнучи зрозуміти, що мені почали сльозитися очі.

А що таке зображення, пане? Я такого слова не знаю.

На його обличчі щось змінилося, так, ніби раніше він дивився кудись позаду, але тепер перевів погляд саме на мене.

Це малюнок, як картина.

Я кивнула. Понад усе на світі мені хотілося, щоб він думав, що я можу зрозуміти його пояснення.

В тебе дуже великі очі, – проронив він опісля.

Я зашарілась.

Мені про це казали, пане.
Хочеш глянути ще раз?

Я не хотіла, але знала, що не можна було так відповісти. Я подумала хвильку.

Я ще раз подивлюся, пане, але тільки якщо залишусь сама.

Спочатку він виглядав здивований/здивувався, а потім – потішений/це його потішило.

Гаразд, – відповів він, і вручив мені халата. – Я повернуся за кілька хвилин і постукаю перед тим, як увійти.

Він вийшов і зачинив за собою двері. Я міцно тримала його халата, мої руки трусилися.

На мить я подумала, що можу просто вдати, ніби дивилась, і так і сказати. Але ж він відчує, що я брешу.

Та й було цікаво. І тепер, коли він за мною не спостерігав, подивитися здавалося простішим. Я глибоко вдихнула і заглянула в ящика. На склі було видно розмиту подобу декорацій в кутку. Коли я накинула халата на голову, зображення, як він його називав, ставало все чіткішим: стіл, стільці, жовта портьєра в кутку, чорна стіна, на якій висить карта, керамічний горщик, що вилискує на столі, олив'яна миска, щіточка для пудри, лист. Всі ці речі бути там, зібрані переді мною на пласкій поверхні: картина, що картиною не була/насправді не картина. Я обережно торкнулася скла – гладеньке й холодне, без жодних слідів фарби. Я забрала халата, і зображення знову стало нечітким, але нікуди не поділося. Я знову накинула на себе халата, затуляючись від світла, і дивилась, як знову з'являлись дорогоцінні кольори. На склі вони видавалися навіть яскравіші й різкіші, ніж у кутку.

Припинити дивитися в ящика стало так само важко, як і відвести погляд від картини із жінкою в перловому намисті, коли я її вперше побачила. Після стукоту в двері я мала якраз хвильку, щоб випрямитися і скинути з плечей халата, перед тим, як він увійшов.

Ти дивилася ще раз, Гріт? Уважно дивилась?
Дивилася, пане, але зовсім не впевнена, що́ там побачила. Я пригладила очіпок.
Дивовижно, правда ж? Я був здивований так само, як і ти, коли мій друг показав її мені вперше.
Але нащо вам дивитися туди, пане, коли ви можете дивитися на власну картину?
Ти не розумієш. – Він постукав по ящику. – Це – інструмент. Він допомагає мені бачити, щоб я міг намалювати картину.
Але ж ви ж це бачите все очима.
Так, але мої очі не завжди бачать усе.

Мій погляд ковзнув у кут, так, ніби йому могло відкритися щось неочікуване, що було сховане раніше, за щіточкою, виринувши з тіні синьої тканини.

Скажи-но мені, Гріт, – продовжив він, – ти думаєш, я просто малюю те, що стоїть в кутку?

Я глянула на картину, не в змозі відповісти. Я відчувала в питанні викрут/каверзу. Будь-яка відповідь була в неправильною.

Камера-обскура допомагає мені бачити інакше, – пояснив він. – Бачити глибше.

Вгледівши моє спантеличене обличчя, він, певно, пошкодував, що так багато розказував такій людині, як я. Він відвернувся і грюкнув кришкою. Я скинула халата і простягнула йому.

Пане...
Дякую, Гріт, – сказав він, коли взяв халата. – Ти вже закінчила прибирати тут?
Так, пане.
Тоді можеш іти.
Дякую, пане.

Я швидко зібрала своє причандалля для прибирання і пішла; двері клацнули, зачинившись за мною.

Olesya_Gomin
Повідомлень: 685
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm
Контактна інформація:

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Olesya_Gomin » Сер жовтня 31, 2012 9:34 pm

Ще раз дякую панові Кувалді за правки.
Далі викладаю моменти, що викликають в мене сумнів:
1. Знаю, що не зовсім на часі, але перевірила звучання прізвища художника - Яна Вермера. Звучить воно, на моє вухо, Вермір: http://uk.forvo.com/search/Johannes%20Vermeer/. Залишити як є? Це ніби як усталене написання. До речі, російською - Вермеер.
2. Авде Лангендейк - чи потрібен дефіс? В оригіналі написання роздільне.
3. Моленпорт - рід іменника. Це назва вулиці. Як перевірити - не знаю, я б залишила жіночий.
4. You know whose pot to spoon from - у мене було "знаєш, з чийого горщика черпати" як робочий варіант, можливо, хтось підкаже версію прислів*я українською, буду вдячна.

Andriy
Адміністратор сайту
Повідомлень: 2928
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:23 pm

Re: Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою"

Повідомлення Andriy » Чет листопада 01, 2012 4:28 am

1. Йоганес Фермір

Відповісти

Повернутись до “Англійська мова”