George Orwell "Revenge is Sour"

Відповісти
Olesya_Gomin
Повідомлень: 685
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm
Контактна інформація:

George Orwell "Revenge is Sour"

Повідомлення Olesya_Gomin » П'ят грудня 21, 2012 1:38 pm

Оригінал тут: http://www.george-orwell.org/l_orwell-essay.html
Джордж Орвелл
Кислість помсти
Есей
1945
Щоразу, читаючи вислови на кшталт: «суди над винними у війні», «покарання воєнних злочинців», я згадую дещо, побачене раніше цього року в південній Німеччині, в таборі для полонених.

Нам із ще одним кореспондентом показував табір віденський єврейчик, що входив до складу підрозділу американської армії, відповідального за допитування в'язнів. Він був жвавий, світловолосий, досить вродливий молодик років двадцяти п'яти і такий обізнаніший за середнього американського офіцера з політикою, що я діставав втіху від його товариства. Цей табір стояв на злітному полі, й після екскурсії в'язницею наш провідник завів нас в ангар, де «перевіряли» різних в'язнів, що відрізнялися від інших категорією.
У глибині ангару на бетонній підлозі лежали в ряд з десятеро чоловіків. Нам пояснили, що вони – офіцери СС, відділені від інших в'язнів. Серед них був чоловік в обтіпаному цивільному одязі, що лежав, затуляючи обличчя рукою, і, вочевидь, спав. Він мав дивні й жахливо скалічені ступні. Вони були досить симетричні, але грубшали вкінці, набуваючи незвичної кулястої форми, що робило їх схожими більше на кінські копита, ніж на людські ноги. Наблизившись до цієї групи, єврейчик, здавалось, став себе розпаляти.
- Оце – справжня свиня! – промовив він, і раптом махнув важким армійським чоботом і боязко кóпнув чоловіка, що лежав ниць, просто в опуклість його скаліченої ступні.
- Ану вставай, свине! – закричав він розбурканому чоловікові, а потім викрикнув щось таке ж німецькою. В'язень звівся на рівні й незграбно став наввипинки.
Єврей, так само доводячи себе до люті – насправді, він уже майже підстрибував, коли говорив, розповів нам про цього в'язня. Той був «справжній» німецький нацист – його партійний номер виказував належність до партії від самого початку її існування, і мав посаду, відповідну званню генерала в політичному підрозділі СС. Можна вочевидь вважати, що він завідував концентраційними таборами та головував на тортурах і повішеннях. Коротше кажучи, цей німець уособлював все, з чим ми боролися попередні п'ять років.
Тим часом я його роздивлявся. Якщо не брати до уваги його недоглянутість, захарчованість та неголеність, притаманну загалом усім щойно ув'язненим, цей чоловік був до огидного звичайний. Та він не виглядав жорстоким або, по-інакшому, застрашливим, лише невротичним і, певним чином, інтелігентним. Товсті окуляри знекрашували його світлі, верткі очі. Він міг бути відреченим священиком, занапащеним випивкою актором або спіритом-медіумом. Я бачив подібних людей у лондонських нічліжках, та й у читальні Британського музею. Вочевидь, він був психічно неврівноважений – насправді, лише відносно здоровий, принаймні на той момент йому було б досить нормально боятися дістати ще одного копняка. Але, хай там як, усе, що про нього розповідав єврей, могло бути правдою, і, певно, таки було! Отож, нацист-мучитель з людської уяви, страхітлива фігура, проти якої люди боролися такі довгі роки, зменшився до цього жалюгідного бідолахи, чия явна потреба полягала не в покарі, а в певному психологічному лікуванні.
На цьому приниження, свідком яких я став, не закінчилися. Ще одному офіцерові СС, кремезному та м'язистому, наказали оголити тулуб та показати групу крові, витатуйовану під пахвою; іншого офіцера примусили пояснювати нам, як він збрехав, що не був членом СС і намагався видати себе за звичайного солдата вермахту. Я спитав себе, чи діставав єврей справжню насолоду від своєї новонабутої влади, яку тепер застосовував, і вирішив, що йому насправді це не подобалось, що він, як чоловік у борделі, як хлопчик, що курить першу сигарету, як турист, що тиняється картинною галереєю, просто казав собі, що це йому подобається, і поводився так, як намірявся поводитися в ті дні, коли почувався безсилим.
Безглуздо звинувачувати німецьких чи австрійських євреїв у тому, що вони мстили німецьким нацистам. Бозна, за скільки кривд саме цей чоловік мав розквитатися – дуже можливо, що була вбита всенька його родина; і, врешті, навіть той безглуздий копняк, дістаний в'язнем – це дрібниця проти злочинів, заподіяних гітлерівським режимом. Але ця сцена, та й усе, що я бачив у Німеччині, переконала мене в тому, що сама ідея відплати та покарання – дитяча мрія. Властиво, нема такої справи, як помста. Помста – це дія, що її хочеться вчинити, коли безпорадний і тому що безпорадний; щойно відчуття слабкості зникає, випаровується й жага помсти.
1940 року чиє серце не сповнювалося радістю від уявляння, як офіцерів СС кóпають і принижують? Але коли уявлюване стає здійсненним, воно просто перетворюється на огидне й жалюгідне. Розповідають, що коли до людей винесли тіло Муссоліні, якась старенька витягнула револьвера і вистрілила в нього п'ять разів, викрикуючи: «Це тобі за моїх п'ятьох синів!». Такі історії газети можуть і вигадати, але ця могла бути й правдивою. Цікаво, скільки задоволення дістала та жінка від п'ятьох пострілів, зробити які, безсумнівно, мріяла роками. Вона змогла дістатися до Муссоліні так близько, щоб вистрілити, тільки коли від нього залишилося лише мертве тіло.
Якщо широка громадськість в цій країні відповідальна за безглузде мирне врегулювання, до якого примусили Німеччину, то це через нездатність наперед зрозуміти, що покарання ворога не дає втіхи. Ми мовчки дозволяли скоєння злочинів штибу вигнання всіх німців зі Східної Пруссії, злочинів, які ми були не в змозі відвернути, але могли хоча б проти них протестувати. Та німці нас розгнівали і налякали, тож ми були переконані, що не маємо їх, переможених, жаліти. Ми стояли на своїх методах дій, або ж дозволяли іншим стояти на них від нашого імені через невиразне відчуття, що раз намірилися покарати Німеччину, то маємо не відступатися і зробити це. Чесно кажучи, в цієї країни залишилося тільки трохи гострої ненависті до Німеччини, а в окупаційної армії, думаю, – навіть менше, ніж в інших. Лише деякі з садистів, яким конче треба вчиняти «звірства» хоч десь, мають невтомний інтерес до цькування воєнних злочинців та зрадників. Якщо запитати звичайного громадянина, в яких саме злочинах будуть на суді звинувачені Ґерінґ, Ріббентроп та інші, він не зможе сказати. Покарання цих монстрів, ставши можливим, якимось чином втрачає свою привабливість; насправді ж, кинуті за грати, вони майже перестають бути монстрами.
На жаль, почасту в людському житті має щось статися, перш ніж людина зможе відкрити собі свої справжні почуття. Ось ще один спогад з Німеччини. Кілька годин потому, як Штудгарт захопила французька армія, ми з бельгійським журналістом прибули в місто, де й досі панував якийсь безлад. Упродовж війни бельгієць записував радіопередачі для європейського представництва Бі-Бі-Сі, і його ставлення до «фріців», як і майже всіх французів та бельгійців, було куди жорсткіше, ніж англійців чи американців. Усі основні мости в місто були висаджені в повітря, тож нам довелося скористатися маленьким пішохідним мостиком, який, вочевидь, німці захищали з усіх сил. На початку мостика лежав навзнак мертвий німецький солдат. Його обличчя мало восковий жовтий колір. Йому на груди хтось поклав букет буйно розквітлих лілій.
Пройшовши повз нього, бельгієць озирнувся. Міст залишився вже далеко позаду, коли він зізнався мені, що вперше побачив небіжчика. Думаю, йому було тридцять п'ять, він чотири роки займався воєнною пропагандою на радіо. За дальші кілька днів його погляд зовсім змінився. Він з огидою дивився на зруйноване вибухами місто, на приниження, які терпіли німці, а одного разу навіть втрутився, щоб запобігти особливо великому мародерству. Їдучи з міста, він віддав залишок кави, яку ми привезли з собою, німцям, в яких квартирували. Ще тиждень тому його б, певно, обурила сама ідея дати каву «фріцам». Але його душа, як він мені розповів, перевернулася від погляду на ce pauvre mort біля мосту: раптово він усвідомив, що таке війна. Та все ж, якщо б нам випало входити в місто іншим маршрутом, цей чоловік міг і не здобути такого досвіду, міг і не побачити один із, можливо, двадцяти мільйонів трупів, що вона по собі лишила.



Цього бідолашного мертвого (фр.).

Відповісти

Повернутись до “Англійська мова”