Ромен Ґарі. Обіцяння на світанку

Відповісти
Marchenko
Повідомлень: 156
З нами з: П'ят червня 12, 2009 6:49 am

Ромен Ґарі. Обіцяння на світанку

Повідомлення Marchenko »

Зображення
Ромен Гарі. Обіцяння на світанку. – К.: «К.І.С.», 2011. – 376 с.
ISBN 978-966-2141-77-1

У романі автор згадує своє дитинство в Росії, Польщі, пізніше – в Ніцці, про статки й бідність, яких зазнав, про важке навчання на льотчика, свої пригоди на війні у Франції, Англії, Африці. Та насамперед це розповідь про велику материнську любов, яка була з ним усе життя. У книзі дивовижно розкрито химерний характер цієї закоханої у Францію ідеалістки: мальовниче поєднання цілеспрямованості з мрійливістю, невгамовної енергії з легковажністю, підприємливості з довірливістю. Перекладений чотирнадцятьма мовами цей портрет надзвичайної матері здобув світове визнання.
Переклала з французької Марина Марченко http://www.avtura.com.ua/writer/40/books/.

Більше про книжку тут: http://libra.in.ua/node/5788

Розділ 24.
Літо сколихнула несподівана подія. Одного чудового ранку перед готелем-пансіоном «Мермон» зупинилось таксі, з якого висадилася моя ковбасниця. Вона з’явилась до матері та влаштувала їй грандіозну сцену зі сльозами, риданнями, погрозами суїциду і аутодафе. Матері це надзвичайно полестило, це було саме те, чого вона від мене сподівалася. Нарешті, я зробився світським чоловіком. Того ж дня про це довідався весь ринок де ля Буффа. Що ж до моєї ковбасниці, її позиція була дуже простою: я мусив з нею одружитися. Свою вимогу вона підкріплювала найдивовижнішим аргументом, який мені доводилось чути з серії «кинув-з-дитиною-напризволяще»:
– Він змусив мене читати Пруста, Толстого і Достоєвського, – оголосила нещасна з поглядом, який міг розтопити серце. – Що тепер зі мною буде?
Треба сказати, що моя мати була вражена цим явним свідченням моїх намірів і кинула на мене журливий погляд. Вочевидь я зайшов надто далеко. Я й сам був доволі збентежений, бо й справді впхнув у неї всього Пруста, книжка за книжкою, а для Аделі це означало, наче вона вже пошила весільну сукню. Боже, пробач мені! Я навіть змусив її вивчити напам’ять кілька уривків з «Так говорив Заратустра», і після цього, звісно, вже не міг сподіватися легко відбутись… Вона не була, у прямому значенні, вагітною від моїх творів, та все ж була через них у цікавому стані.
Мене злякало те, що мати, я відчував це, почала піддаватися. Раптом вона стала надзвичайно ніжною з Адель, і якась дивна жіноча солідарність встановилась між двома новими подружками. Вони поглядали на мене з докором. Зітхали разом. Перешіптувались. Мати почастувала Адель чаєм і – ознака надзвичайної прихильності – дала їй скуштувати полуничного варення, звареного власноруч. Матері такі ласощі, звісно ж, були заборонені, то вона частувала ними небагатьох обраних і просила, щоб вони описали їй свої враження. Моя ковбасниця дуже спритно змогла знайти потрібні слова. Я відчував, що мені кінець. Після чаю мати завела мене в кабінет.
– Ти кохаєш її?
– Ні. Я люблю її, але не кохаю.
– То навіщо ж ти давав їй обіцянки?
– Я не давав їй обіцянок.
Мати подивилась на мене з докором.
– Скільки у Пруста томів?
– Але ж, мамо…
Вона мотнула головою.
– Це не добре. Ні, це не добре.
Раптом її голос затремтів, і спантеличений, я побачив, що вона плаче. Вона пильно вдивлялась у мене тим поглядом, який я так добре знав, затримуючись на кожній рисі мого обличчя – я враз зрозумів, що вона шукала подібності, й майже злякався, що вона скаже мені наблизитись до вікна і звести очі.
Втім, вона не примушувала мене до шлюбу з ковбасницею, врятувавши її від злого жеребу, і коли через двадцять років Адель тріумфально представила мене своїм дев’ятьом дітям, я зовсім не здивувався з тої теплої вдячності, яку засвідчила мені вся сім’я: вони зобов’язані мені всім. Чоловік Адель здогадувався про це і тис мені руку довго і з почуттям. Я дивився на дев'ять янгольських личок, піднятих до мене, я відчував довкола себе спокійний добробут цієї домівки, я кинув потаємний погляд на бібліотеку, де стояли тільки «Пригоди пройдисвітів» , і відчув, що я таки дещо зміг у житті, та був добрим батьком, утримавшись.
Наближалась осінь і мій від'їзд до Парижа ставав неминучим. За вісім днів перед походом на Вавилон, у матері стався напад релігійності. Досі я ніколи не чув, щоб вона говорила про Бога інакше, ніж з певною міщанською повагою, як про когось, хто досяг великого успіху. Вона завжди виявляла до Творця велику пошану, але суто словесну й безособову, як до всіх впливових людей. То ж я був чимало здивований, коли вдягши пальто й взявши свою патерицю, вона попросила мене піти разом з нею до російської церкви в Імператорський парк.
– Мені здавалося, що ми більш-менш євреї?
– Це байдуже, я знайома з попом.
Пояснення видалось мені прийнятним. Мати вірила в особисті стосунки навіть у відносинах із Всевишнім.
Замолоду я кілька разів звертався до Бога, я навіть був по-справжньому навернувся, хоч і тимчасово, коли в матері стався перший напад гіпоглікемії і я був безпорадним свідком її інсулінової коми. Вигляд цього землястого обличчя, впалої голови, руки на грудях, повної втрати сил, коли ще стільки лишалось здолати, все це негайно штовхнуло мене до першої-ліпшої церкви, нею виявилась Нотр-Дам. Я робив це таємно, щоб мати бува не побачила у цьому зверненні по зовнішню допомогу брак довіри й віри в неї, а ще ознаку важкості її стану. Я боявся, щоб їй не здалося раптом, що я більше не розраховую на неї, що шукаю допомоги деінде, і що, звертаючись так до когось іншого, зрештою, кидаю її. Але дуже швидко моє уявлення про божественну велич здалися мені несумісними з тим, що я бачив на Землі, а я саме тут хотів бачити щасливу усмішку на обличчі матері. Водночас слово «атеїст» мені нестерпне; я вважаю його дурним, куцим, від нього тхне лежаним пилом минулого, воно застаріле й обмежене певними буржуазними й реакційними рамками, яких я не можу визначити, але вони бісять мене як усе, що задоволене собою і самовдоволено вважає себе цілковито поінформованим і в курсі.
– Гаразд. Ходімо до російської церкви в Імператорському парку.
Я запропонував їй руку. Вона ходила ще доволі швидко, рішучою ходою людини, яка має в житті мету. Мама носила тоді черепахові окулярі, які підкреслювали красу її зелених очей. У неї були дуже гарні очі. Обличчя вже зів'яле, у зморшках, і вона вже не тримала спину так рівно, як раніше. Дедалі більше спиралась на патерицю. А їй було тільки п’ятдесят п'ять років. До всього в неї додалась тепер іще хронічна екзема на зап'ястках. Не можна так мучити людські створіння. Я іноді мріяв тоді перетворитись на дерево з дуже грубою корою або ж на слона з у стократ товстішою, за мою, шкірою. Ще мені траплялось, як трапляється й досі, вийти з рапірою на доріжку і навіть без звичного привітання, схрестити лезо з кожним променем світла, що падав з неба. Я стаю в позицію, роблю випад, стрибаю, тисну, намагаюсь уколоти, часом у мене виривається вигук – «Отак!» – я кидаюсь вперед, шукаю ворога, роблю удавані рухи, віддихуюсь, трохи схоже на те, як колись на тенісному корті в Імператорському парку, я виконував свій розпачливий танок, у гонитві за м’ячами, до яких не міг дотягтися.
З усіх дуелянтів мені найближчий Мальро. Він найкращий у двобої. Мені здається, насамперед у своїй поемі про мистецтво, Мальро виступає великим автором-актором власної трагедії. Мім, радше універсальний мім: коли я на своєму пагорбі, обличчям до неба, жонглюю трьома кульками, щоб показати, що вмію, я думаю про нього. Разом з колишнім Чапліном, він, без сумніву, найзворушливіший людський мім століття. Ця блискуча думка, приречена ущільнитись до мистецтва, ця рука, простягнута до вічності, а схопити може тільки іншу людську руку, цей блискучий розум, змушений вдовольнятися сам собою, це разюче прагнення проникнути, розгадати, перейти, подолати, що досягає тільки краси, були для мене у двобої братерським підбадьоренням.
Ми крокуємо вздовж бульвару Карлон, до бульвару Царевича. У церкві нікого нема, і мати, здається, задоволена, що ми дістали таким чином певну ексклюзивність.
– Крім нас, нікого немає. Не доведеться чекати.
Вона висловлюється так, наче Бог – це лікар, і нам пощастило потрапити до нього у вікно в прийомі. Мама перехрестилась, і я теж перехрестився. Вона стала навколішки перед вівтарем, і я став навколішки поруч з нею. Сльози потекли в неї по щоках, а губи бубоніли старі російські молитви, в яких постійно повторювались слова «Ісус Христос». Я залишався поруч, опустивши очі долі. Вона била себе в груди і в якийсь момент, не повертаючись до мене, прошепотіла:
– Присягнись мені, що ти ніколи не приймеш грошей від жінки!
– Присягаюсь.
Те, що вона й сама – жінка, не спало їй на думку.
– Господи, допоможи йому втриматись на ногах, допоможи йому триматись прямо, вбережи його від хвороб!
Повернувшись до мене:
– Присягнись мені берегтися! Обіцяй нічого не підхопити!
– Обіцяю.
Мати ще довго стояла так, без молитви, просто плачучи. Потім я допоміг їй підвестись, і ми вийшли на вулицю. Вона витерла сльози і несподівано виглядала дуже задоволеною. Навіть тінь майже дитячого лукавства промайнула в неї на обличчі, коли вона востаннє озирнулась на церкву.
– Хто зна, хто зна, – сказала вона.
Назавтра вранці відходив мій автобус на Париж. Перш ніж піти, я мусив, за давнім російським забобоном, сісти й посидіти хвилинку, щоб відвести злу долю. Мати вручила мені п’ятсот франків, і змусила покласти їх у торбинку, яку я мав носити під сорочкою, обв’язавшись довкола живота, без сумніву, на випадок, якщо автобус зупинять грабіжники. Я пообіцяв собі, що це були останні гроші, які я взяв у неї, і хоч я не зовсім дотримав свого слова, тоді це мене дуже заспокоїло.
У Парижі я зачинився у своїй малесенькій готельній кімнатці та, нехтуючи заняттями на правничому факультеті, заходився писати досхочу. Опівдні я йшов на рю Муффетар купити хліба, сиру і, звісно ж, солоних огірків. Жодного разу мені не вдалося донести огірки додому незайманими: я поглинав їх притьмом тут же ж, на вулиці. Протягом кількох місяців це було моє єдине джерело задоволення. А спокус, тимчасом, не бракувало. Харчуючись отак, стоячи на вулиці, прихилившись спиною до стіни, я часто мимоволі спиняв погляд на дівчині просто небаченої краси з чорними очима й каштановим волоссям досі незнаної в історії людства ніжності. Вона виходила на закупівлі одночасно зі мною, і я взяв собі за звичку чатувати, коли вона пройде вулицею. Я геть нічого від неї не сподівався – я не міг навіть запросити її в кіно – все, чого я хотів, це їсти свій огірок, смакуючи її поглядом. Я завжди відчував голод перед видовищем краси, перед пейзажами, барвами, жінками. Я уроджений споживач. Дівчина зрештою помітила дивний погляд, якого я не відривав від неї, поглинаючи солоні огірки. Певно, вона була вражена моєю нестримною пристрастю до овочів, швидкістю, з якою я їх поглинав, і невідривним поглядом; проте вона злегка усміхалась, проходячи повз мене. Зрештою, одного дня, коли я перевершив себе, проковтнувши величезний огірок, вона не стрималась і зауважила мимохідь з ноткою турботи в голосі:
– Але ж так і луснути можна!
Ми познайомилися. Мені пощастило, що перша дівчина, в яку я закохався в Парижі, виявилась створінням зовсім некорисливим. Вона була студенткою і, разом з сестрою, це були, без сумніву, найвродливіші дівчата тогочасного Латинського кварталу. До неї постійно залицялись молодики на автомобілях, і ще сьогодні, двадцять років потому, коли мені трапляється побачити її в Парижі, серце моє прискорено б’ється, і я заходжу в першу-ліпшу російську бакалію, щоб купити собі фунт солоних огірків.
Якось вранці, коли у мене в кишені залишалось не більше п’ятдесяти франків і чергове звернення по допомогу до матері ставало неминучим, розгорнувши тижневик «Ґренґуар», я побачив своє оповідання «Гроза», надруковане на цілу сторінку, і своє ім’я грубим шрифтом скрізь, де належало.
Я повільно склав газету і повернувся додому. Я не відчував жодної радості, навпаки, почувався на диво втомленим і сумним: я щойно завдав свій перший удар шпагою в повітря.
Важко натомість описати, яку сенсацію викликала публікація оповідання на ринку де ля Буффа. Корпорація вшанувала матір аперитивом, де виголошувалися промови з різноманітними акцентами. Мати поклала число тижневика з публікацією собі в сумочку і більше ніколи не розлучалася з ним. За найменшої суперечки, вона виймала його, розгортала, тицяла суперникові під носа сторінку, прикрашену моїм ім’ям, і казала:
– Не забувайте, з ким ви маєте честь говорити! – Після чого з високо піднятою головою тріумфально залишала бойовище, супроводжувана зачудованими поглядами.
За оповідання мені заплатили тисячу франків, і цього разу я цілковито втратив голову. Я ніколи раніше не бачив такої суми грошей, і кидаючись одразу в крайнощі, як дехто, дуже добре мені знайомий, відчув себе забезпеченим до кінця днів. Спершу я пішов до пивниці «Бальзар», де спожив два шукрути та вмлілу яловичину в кам’яній солі. Я завжди любив поїсти, і що меншим я стаю сам, то більшим роблюся ненажерою. Я зняв кімнату на шостому поверсі з вікном на вулицю і написав матері дуже спокійного листа, в якому пояснював, що відтепер у мене постійний контракт з «Ґренґуаром», а також з багатьма іншими виданнями, і якщо в неї є потреба в грошах, їй треба тільки сповістити мене. Телеграмою я замовив доправити їй величезний флакон парфумів і букет квітів. Я купив собі коробку сигар і спортивну куртку. Від сигар мене нудило, та рішуче налаштований на красиве життя, я викурив їх до останньої. Тоді схопив ручку і написав поспіль три оповідання, які мені повернув не тільки «Ґренґуар», а й усі інші паризькі тижневики. Протягом шести місяців жодне з моїх творінь не побачило світу. Їх визнали надто «літературними». Я не розумів, що зі мною сталося. Тепер зрозумів. Окрилений першим успіхом, я віддався був своїй невідступній потребі вхопити останню кульку, за одним чирком пера дійти до дна проблеми, а позаяк у проблеми немає дна, а хоч би й було, рука в мене однаково була закоротка, тож я вкотре повернувся до своєї ролі клоуна, що тупцює і танцює на тенісному корті Імператорського парку, і мій виступ, хоч який трагічний і бурлескний, міг лише відштовхнути публіку своєю нездатністю опанувати те, чого я не міг навіть вхопити, замість того, щоб заспокоювати майстерністю й невимушеністю, з якою професіонали вміють триматися, ніколи не показуючи денця. Мені знадобилося багато часу, щоб визнати, що читач має право на певну повагу і що, як у готелі-пансіоні «Мермон», йому треба назвати номер кімнати, дати ключі й провести на поверх, щоб показати йому, де вмикається світло і де лежать речі найпершої потреби.
Дуже швидко я опинився в жалюгідному фінансовому становищі. Мало того, що мої гроші з неймовірною швидкістю пішли з димом, ще й без упину приходили листи від матері, сповнені гордості й подяки, і вона просила попереджати її про дати публікації моїх майбутніх шедеврів, щоб вона могла показати їх усьому кварталові.
Я не насмілився розповісти їй про свою невдачу.
Я вдався до хитрого маневру, яким пишаюся ще й сьогодні.
Я написав матері послання, в якому пояснював, що редактори газет зажадали від мене комерційних оповідань такої низької якості, що я не міг псувати свого літературного реноме, підписуючись справжнім ім’ям. Тож я буду, відкрився я їй, підписувати цю низькопробну продукцію різними псевдо – і я благав її нікому не розповідати про цю мою штуку, щоб не завдавати болю друзям, моїм викладачам у ліцеї в Ніцці, зрештою всім, хто вірив у мій геній і мою порядність.
Після цього я цілком спокійно вирізав щотижня твори різних своїх братів по перу, яких друкували паризькі тижневики, і надсилав їх матері зі спокійним сумлінням і почуттям сповненого обов’язку.
Так я розв’язав моральну проблему, але матеріальна не відступала. Я вже не мав чим платити комірне і цілими днями нічого не їв. Я б ліпше сконав з голоду, ніж розвіяв материні переможні ілюзії.
Коли я згадую цей період свого життя, один особливо похмурий вечір щоразу спадає мені на думку. Я нічого не їв відучора. Часто навідуючи одного товариша, який мешкав з батьками поблизу метро «Лєкурб», я помітив, що коли підгадати з часом, мене майже завжди запрошують залишитись на обід.
Живіт мені підвело, і я вирішив зробити їм невеличкий візит ввічливості. Взяв навіть один зі своїх рукописів, щоб почитати їх мосьє і мадам Бонді, до яких відчував велику приязнь. У мене був шалений апетит, і я ретельно розраховував час, щоб потрапити на суп. Чудовий аромат цього картопляного супчику з зеленою цибулькою я почав явно відчувати ще з площі Контрескарп, коли від вулиці Лєкурб мене відділяли ще сорок п’ять хвилин ходи – на метро я не мав грошей. Я ковтав слину, а погляд мій вочевидь горів таким шаленим бажанням, що самотні жінки, які траплялись мені на шляху, злегка відсторонювались і пришвидшували кроки. Я був майже певен, щоб буде також угорська салямі та шоколадні тістечка, як завжди. Здається, на жодне любовне побачення не поспішав я з таким чудовим передчуттям у серці.
Коли я нарешті дістався цілі, сповнений дружніх почуттів, ніхто не відповів на мій дзвінок у двері: моїх друзів не було вдома.
Я сів на сходинках і почав чекати: годину, тоді дві. Але близько одинадцятої елементарне почуття гідності – трохи завжди десь залишається – не дозволило мені чекати їхнього повернення до півночі, щоб попросити в них їсти.
Я підвівся і почвалав у зворотному напрямку проклятою вулицею Вожирар у стані глибокої фрустрації.
І саме тут розташована ще одна вершина мого чемпіонського життя.
Дійшовши до Люксембурзького саду, я проходив повз пивницю «Медичі». Карти лягли так, що цієї пізньої пори крізь білу тюлеву фіранку я побачив якогось доброго буржуа, який споживав біфштекс «шатобріан» з паровою картоплею.
Я зупинився, кинув погляд на шатобріан і просто-таки зомлів.
Зомлів не через голод. Звісно, я не їв відучора, та я був тоді живучий, як кішка, і мені часто траплялось два дні обходитись без їжі, не ухиляючись при цьому від своїх обов’язків, хоч яких.
Я зомлів від люті, обурення, приниження. Я не міг змиритися з тим, що людська істота може опинитись у такій ситуації, і не можу з цим змиритися досі. Політичні режими я оцінюю за кількістю їжі, яку вони дають кожному, і якщо вони якось обумовлюють це, пов’язують з чимось, мене від них нудить: людина має безумовне право на їжу.
Мені перехопило горло від люті, кулаки стислися, в очах зарябіло, і я на весь зріст беркицьнувся на тротуар. Певно я пролежав там якийсь час, бо розплющивши очі, побачив довкола себе цілий натовп. Я був добре вдягнений, на мені були навіть рукавички, тож ніхто, на щастя, не запідозрив причини моєї млості. Вже викликали швидку допомогу, і в мене була велика спокуса дозволити забрати себе: я був певен, що в лікарні так чи інакше буде можливість наповнити шлунок. Але я не піддався. Коротко вибачившись, я вийшов з натовпу і повернувся додому. Дивовижна річ: я більше не відчував голоду. Потрясіння від приниження і зомління відсунули мій шлунок на задній план. Я ввімкнув лампу, взяв ручку і почав оповідання під заголовком «Жіночка», яке з’явилось у «Ґренґуарі» кілька тижнів потому.
Ще я вдався до самоаналізу. І виявив, що ставлюся до себе надто серйозно, і що мені бракує водночас покори і почуття гумору. Мені бракувало також довіри до собі подібних, і я не намагався належно дослідити можливості людської натури, яка все ж не могла бути геть позбавлена щедрот. Наступного ранку я провів один експеримент, і мої оптимістичні погляди цілком підтвердились. Почав я з того, що позичив сто су в коридорного, бо начебто загубив гаманця. Після чого я заявився у кафе «Капулад», замовив каву і рішуче занурив руку в кошик з круасанами. Я з’їв сім штук. Замовив ще каву. Тоді я впився поглядом в офіціанта – бідний хлопець не здогадувався, що в його особі все людство наразі складає іспит.
– Скільки я вам винен?
– Скільки круасанів?
– Один, – сказав я.
Він подивився на майже порожній кошик. Тоді поглянув на мене. Тоді знову подивився на кошик. Тоді похитав головою.
– Дідько, – сказав він. Ви таки обманюєте.
– Може два, – сказав я.
– Гаразд, з цим зрозуміло, – сказав хлопець. Не тупий. Дві кави, один круасан, буде сімдесят п’ять сантимів.
Я вийшов звідти, наче знов народився. Щось співало в моєму серці: ймовірно, круасани. Відтак я зробився постійним клієнтом «Капуладу». Кілька разів Жюль, так звали цього великого Француза, намагався скромно заперечувати, втім не надто переконливо.
– Ти не міг би забратися їсти деінде? Я з тобою вскочу в халепу.
– Не можу, – казав я. Ти мені батько й мати.
Часом він заглиблювався в туманні арифметичні проблеми, які я слухав неуважно.
– Два круасани? Ти наважуєшся, дивлячись мені в очі, казати таке? У кошику було дев’ять круасанів три хвилини тому.
Я сприймав це спокійно.
– Скрізь трапляються крадії, – відказував я.
– Дідько б тебе взяв! – казав Жюль захоплено. А ти нахаба. Що ти там вивчаєш?
– Право. Я скоро здобуду диплом з права.
– Гаразд, панібрате! – казав Жюль.
Ми стали друзями. Коли моє друге оповідання з’явилось у «Ґренґуар», я подарував йому екземпляр з дарчим написом.
За моїми підрахунками, з 1936 по 1937 я безоплатно з’їв у «Капуладі» від тисячі до півтори тисячі круасанів. Я трактував це як щось на кшталт стипендії на навчання, надану мені закладом.
Я зберігаю дуже ніжні почуття до круасанів. На мою думку, в їхній формі, хрусткості, теплості є щось приємне й дружнє. Я вже не здатен перетравити їх стільки, як колись, і наші стосунки зробились більш-менш платонічними. Та мені подобається знати, що вони є, тут, у їхньому кошику, на прилавку. Для студентства вони зробили більше, ніж Третя республіка. Як сказав би генерал де Ґолль, це справжні Французи.
Відповісти

Повернутись до “Романо-германські мови”