Слабкі місця сучасної українознавчої термінології

Відповісти
Анатолій
Повідомлень: 4142
З нами з: Чет червня 18, 2009 4:16 pm

Слабкі місця сучасної українознавчої термінології

Повідомлення Анатолій » Чет жовтня 25, 2012 12:48 pm

Слабкі місця сучасної українознавчої термінології

Термінологія навчальних програм з українознавства є більш-менш інтегрованою, уніфікованою та усталеною частиною всієї сукупності термінів, що існують в українознавчих науках. Вивчення сучасної українознавчої термінології за текстами навчальних програм з українознавства дало змогу побачити в ній низку слабких місць.
Українознавча термінологія навчальних програм не містить взагалі або містить невиправдано мало термінів економічних наук, політології, правознавства, соціології, географії, демографії.
Не знайшли відображення у навчальних програмах декотрі етнологічні терміни, важливі для розуміння сутності етнічного розвитку українців.
Запозичені з інших мов терміни вживаються навіть у випадках, коли існують усталені питомо українські відповідники. Зустрічаються невдало перекладені та просто кальковані з російської мови терміни.
Іноді вживаються багатозначні чи не досить чітко окреслені терміни, доцільність вживання яких є невиправданою.
Таке становище склалося внаслідок:
1) недостатньо комплексного та недостатньо системного підходу при вивченні України як об'єкта дослідження, що реалізований у навчальних програмах. Наприклад, економічний погляд на Україну в курсах українознавства присутній лише зрідка. Він не дає повного уявлення про економічне визискування етнічних українців та України в минулому і тепер, виключає відповідну термінологію;
2) обмеженого використання здобутків українознавчих наук, у тому числі в галузі термінології;
3) часто-густо недостатньо глибокого, спрощеного пояснення багатьох складних явищ української минувшини й сучасності, що пропонується учням та студентам;
4) слабкої роботи українознавчих інституцій у напрямку розвитку спільної українознавчої термінології, відсутності комплексних тлумачних та перекладних термінологічних словників з українознавства.
Розглянемо деякі терміни, що потребують поліпшення. Калькований з російської мови термін "русифікація" має декілька українських відповідників, які не поступаються і навіть мають переваги перед суржикоподібним утворенням. Похідний від нього термін "дерусифікація" також можна без проблем замінити прийнятним для української мови словотворенням.
Українська назва російської мови не "руська", не "русская", не "русьская", хоча були і є спроби нав’язати українцям назву російської мови "руська", а назву росіян – "руські". Але "Русь" та "Росія" – це різні назви і похідні від них також не є ідентичними. Для українців принципово важливим є розрізняти руське та російське, у тому числі на рівні термінології. Російський термін "русификация" можна передати українськими термінами (залежно від конкретно-історичних особливостей цього явища): "росіянізація", "зросійщення", "російщення", "помоскалення", "москалізація", "московлення", "змоскалення" тощо. Декотрі з них давно вживаються в українознавчій літературі.
Замість терміна "дерусифікація" можна вживати "розмоскалення", "розросійшення", "зворотнє українення", "зворотня українізація" (стосовно етнічних українців), "зворотнє понімечення" (стосовно німців), "зворотнє єврейщення" (стосовно євреїв) тощо.
Термін "витоки" є невдалим перекладом російського "истоки". У переносному значенні "истоки" перекладаються українською мовою "початки" або "джерела". Припускається витік енергії та витік рідини, проте неможливим є витік культури та витік нації. Культура, нація, народ, етнос, держава мають початок.
Окрім цього, "початки" (напевно за російським зразком "начала") вживають у множині навіть у випадках, коли йдеться про один початок. Формулювання "витоки та початки формування української нації" передбачає:
існування декількох початків формування української нації або не визначений у часі початок формування української нації;
що терміни "витоки" та "початки" не є синонімами і не дублюють один одного.
Зрозуміло, що формування однієї нації має один-єдиний початок певною мірою визначений у часі. Тому цілком слушно говорити про "початок формування української нації", але прийнятними є "початки формування націй". Якщо значення "витоків" та "початків" не збігаються, тоді, можливо, "витоки" є неправильним перекладом російського терміна "источники". Тоді зазначене формулювання набуває такої форми: "основи формування української нації та її початок", чи такої: "джерела та початок формування української нації".
Трапляються неприйнятні випадки використання термінів. Прочитаймо уважно; "ґенеза українського народу з найдавніших часів і до сьогодення", "походження українського народу з найдавніших часів і до сьогодення", "етногенез українців за умов бездержавності (ХІХ ст.)", "етнонаціогенез в умовах незалежної України". Наведені приклади використання "генези", "походження", "етногенезу" та "етнонаціогенезу" ставлять під сумнів факт завершення процесу формування українського народу. Ні "походження народу", ні "генезу народу", ні "етногенез українців", ні "генезис українців", ні "етнонаціогенез" не бажано вживати стосовно періоду розвитку народу, коли він уже виник, сформувався, коли його становлення вже відбулося, здійснилося, коли він уже самостійно пішов. Перелічені терміни некоректно вживати стосовно пізнього феодалізму українців, не те що стосовно "сьогодення". Необхідно чітко розрізняти час створення народу (етносу) і час його етнічного розвитку та вживати відповідні терміни.
Замість "ґенези" та "генезису" можна вживати поширене в совєтській етнографії "формування", або ж українські терміни "творення" чи "утворення" (як процес, етап, період, а не результат процесу).
Природно, якщо українознавці віддаватимуть перевагу українським термінам у текстах українською мовою, що поширюються в Україні і читатимуться українцями в закладах освіти з українською мовою виховання й навчання. Коли є рівноцінний вибір між своїм та чужим, немає жодної причини у текстах навчальних програм з українознавства віддавати перевагу запозиченням з інших мов.
"Ґенеза" вживається в програмах і як відмінний від "творення" термін. Наприклад: "...визначальні чинники творення етносу та окремішності його ґенези". Можливо тут "ґенезу етносу" вжито у значенні "розвиток етносу?"
"Етнонаціогенез", до того ж, є складною та малозрозумілою комбінацією. Якщо про творення нації в Україні 1990-х можна говорити, хоча й із застереженнями, то про творення етносів, чи етносу – ні. У цьому випадку два різні за змістом та віддалені за часом процеси штучно об’єднуються одним терміном.
Взагалі поєднання етнічного та національного в одному терміні призводить до плутанини, ускладнює розуміння написаного в програмах. Прикметник "національний" є багатозначним. Наприклад, у назві теми: "Національні процеси в Україні в 20-ті р". ми не знаємо напевно, в якому з трьох значень його вжито:
чи в етнічному значенні – як "етнічні процеси;
чи в національному – як "процеси формування (або розвитку) нації";
чи в територіально-соціальному – як міру поширення певних процесів –"загальноукраїнські процеси". Поєднання "етнонаціональний" тим паче потребує тлумачення, якого неможлива його заміна.
Багатозначність близьких за значенням понять, використаних у назві курсу "Етнонаціональний розвиток українського народу", призводить до недостатньої визначеності предмета вивчення. У цьому ж ряду стоять такі терміни: "етнонаціональні реалії", "етнонаціональний інтерес", "етнонаціональні процеси", "національно-етнічна самобутність", "етнонація", вже згадуваний "етнонаціогенез".
"Процеси денаціоналізації в Україні" та "денаціоналізація українців" – приклади вживання неоднозначного терміна "денаціоналізація". Якщо він не запозичений з економічних наук, де українською мовою має синонім "роздержавлення", тоді має походити від терміна "націоналізація", який зрідка вживається таки в українознавчих текстах. Залишається без відповіді питання: що ж означає "націоналізація" не в економічному ("одержавлення"), а в етнологічному чи націологічному контексті?
Термін "денаціоналізація" спотворює сутність явища, на означення якого його вживають у навчальних програмах. Логічно припускати, що після завершення "денаціоналізації", особи, які їй піддалися, не повинні симпатизувати певній етнічній спільноті, або симпатизувати тисячам існуючих етносів однаково (і не лише на словах), повинні або не володіти жодною з мов, або володіти однакова всіма існуючими мовами (їх кілька тисяч) так, щоб не віддавати переваги одній з мов при спілкуванні, читанні, слуханні радіо чи телебачення, при користуванні програмним забезпеченням ПК, повинні однаково знати історичне минуле кожної нації, кожного племені і не мати упереджень до жодної спільноти, не проявляти почуття солідарності з жодною з націй, або проявляти однакову солідарність до всіх націй, не володіти культурним надбанням жодної з націй, або ж володіти рівною мірою всіма культурами тощо. Якщо процес "денаціоналізації" не завершився і триває, тоді повинні бути хоч якісь ознаки описаної уявної ситуації. Але на практиці, в реальності, ми цього не бачимо. Хіба що виникають асоціації з людиноподібними мавпами. Проте навіть вони відрізняють своє стадо від чужого.
Давайте називати речі своїми іменами і не будемо вводити себе й інших в оману. Розчинення розпорошених українців та українських анклавів на території Росії, Білорусії та в інших країнах – колишніх складових СССР серед росіян називатимемо російщенням чи московщенням. Уподібнення росіянам багатьох урбанізованих територіальних груп етнічних українців України шляхом запозичення російської мови, російської культури називатимемо російщенням, московщенням чи помоскаленням. Втрату духовного зв’язку з українським народом (етносом) та переміну етнічної приналежності на російську, що відбулося зі значною частиною українців України, також називатимемо російщенням, москалізацією. Поглинання українців росіянами, злиття українців з росіянами, при якому українські етнічні ознаки втрачаються, зникають, а російські – зберігаються, розвиваються та поширюються далі (великою мірою завдяки внесенню українського "гною", завдяки вливанню української "крові") – це також російщення. Зросійщених (помоскалених) українців, білорусів, євреїв та інших народів у нас сила силенна, хоч греблю гати, а зденаціоналізованих – катма.
Те, що процес російщення та факти зросійщення ми називаємо "денаціоналізацією", а російщення навіть не згадуємо, означає нашу згоду з думкою російських монархо-шовіністів, комуно-шовіністів та демократо-шовіністів однієї слов’янської мови чи навіть однієї світової мови – російської.
Прибічники "націоналізації" (не в значенні "одержавлення" власності, наприклад) та "денаціоналізації" (не в значенні "роздержавлення" землі, наприклад) повинні чітко визначити зміст цих термінів та обґрунтувати доцільність вживання саме цих, а не інших слів. Адже відомо, що в тому ж значенні, що й "денаціоналізація" іноді вживається "винародовлення".
Укладання комплексних тлумачних та перекладних словників з українознавства, написання дисертаційних робіт з українознавчої термінології, розгляд проблем розвитку українознавчої термінології на семінарах, круглих столах, конференціях можуть прискорити вироблення єдиної, самобутньої термінології українознавства.

Олег Чирков,
науковий співробітник відділу української етнології НДІУ

Max
Повідомлень: 132
З нами з: П'ят грудня 28, 2012 4:34 pm

Re: Слабкі місця сучасної українознавчої термінології

Повідомлення Max » Пон квітня 20, 2015 10:02 am

Стаття правильна й актуальна. Нарешті ми починаємо розуміти, що мовно-інформаційна політика - то опора держави.
Але як пояснити світові нюанси всіх важливих українознавчих термінів, зокрема "руський" і "російський"? Сучасна перекладацька практика намагається наблизити всі такі терміни до пови-реціпієнта. через що руйнуються відмінності у значеннях слів, важливих для нас. На цьому виграє російська пропагандо, ототожнюючи згадані два слова.
Ми можемо цьому протиставити тільки активну позицію з науковим підходом до перекладу, де українські реалії слід транслітерувати за принципом взаємної однозначності (див. http://r2u.org.ua/forum/viewtopic.php?f=6&t=2765).

Відповісти

Повернутись до “Рецензії, відгуки, огляди”