Конкурс/Школа перекладу

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Кувалда » Вів лютого 26, 2013 9:38 pm

:?: на цьому місці будуть всі умови конкурсу детально, а покищо основні:
1) Учасники — всі охочі. На старті, якщо не помиляюсь 4 учасники: Олеся, Анатолій, Наталія, Думка. Найсміливіші. Але можна долучатися в процесі
2) Мова перекладу - українська
3) Крайній термін надсилання перекладів 20.03.2013 (як на мене тут і дня забагато :ugeek: , але позаяк я не перекладач і не знаю підводних камінців перекладацької творчості, то термін визначено з запасом. Ба більше, на прохання учасників можна і продовжити, але це бажано встановити до 15.03.2013)
4. Переклади надсилати на адресу kuvalda :evil: kis.kiev.ua з позначкою конкурс. Я не братиму часті в обговоренні та читацькому оцінюванні, але форумчан попрошу долучитися ;) . Непогано було б, щоб школа стала саморганізовною і перманентною. Зауваги та пропонови можна писати прямо в цій темі.
5. Переклади будуть розміщені на сайті 21.03.2013 (якщо не відбудеться зрушення кінцевого часу подання перекладів, див. п. 3), де можна буде обговорювати, оцінювати, голосувати (приз читацьких симпатій)
5. Журі оголошує свого вердикта 25.03.2013. Журі має саме визначити, як оцінюватиме (і, мабуть, краще буде оголосити систему оцінювання): чи кожен текст оцінюватиме за п-бальною шкалою, чи просто кожен визначатиме переможця, чи ще якось. Членів журі - 5. Журі суворе, але справедливе 8-)
6. вручення призів орієнтовно 28.03.2013 (або в першій половині квітня) на українськомовному Тостмастері.
7. Ще раз наголошу: охочі перекласти текста можуть долучатися і в ході конкурсу (обмеження - кінцевий термін)
8. Охочі можуть перекладати конкурсний текст і з інших мов (якщо знайдуть). Але краще з оригіналу:-D

Стаття "класична". Є сторінка у вікіпедії(здається, більша за саму статтю). На базі цієї ясельного віку статті автор вже встиг нашкрябати книжку, яку, своєю чергою, встигли перекласти двома десятками мов (українською нема)
9. Мед уже чекає переможця ;)
10. Поки все
Успіхів 8-)

Is Google Making Us Stupid? [оригінал статті з малюнком, нижче - без малюнка]
What the Internet is doing to our brains

By Nicholas Carr

"Dave, stop. Stop, will you? Stop, Dave. Will you stop, Dave?” So the supercomputer HAL pleads with the implacable astronaut Dave Bowman in a famous and weirdly poignant scene toward the end of Stanley Kubrick’s 2001: A Space Odyssey. Bowman, having nearly been sent to a deep-space death by the malfunctioning machine, is calmly, coldly disconnecting the memory circuits that control its artificial “ brain. “Dave, my mind is going,” HAL says, forlornly. “I can feel it. I can feel it.”
I can feel it, too. Over the past few years I’ve had an uncomfortable sense that someone, or something, has been tinkering with my brain, remapping the neural circuitry, reprogramming the memory. My mind isn’t going—so far as I can tell—but it’s changing. I’m not thinking the way I used to think. I can feel it most strongly when I’m reading. Immersing myself in a book or a lengthy article used to be easy. My mind would get caught up in the narrative or the turns of the argument, and I’d spend hours strolling through long stretches of prose. That’s rarely the case anymore. Now my concentration often starts to drift after two or three pages. I get fidgety, lose the thread, begin looking for something else to do. I feel as if I’m always dragging my wayward brain back to the text. The deep reading that used to come naturally has become a struggle.
I think I know what’s going on. For more than a decade now, I’ve been spending a lot of time online, searching and surfing and sometimes adding to the great databases of the Internet. The Web has been a godsend to me as a writer. Research that once required days in the stacks or periodical rooms of libraries can now be done in minutes. A few Google searches, some quick clicks on hyperlinks, and I’ve got the telltale fact or pithy quote I was after. Even when I’m not working, I’m as likely as not to be foraging in the Web’s info-thickets’reading and writing e-mails, scanning headlines and blog posts, watching videos and listening to podcasts, or just tripping from link to link to link. (Unlike footnotes, to which they’re sometimes likened, hyperlinks don’t merely point to related works; they propel you toward them.)
For me, as for others, the Net is becoming a universal medium, the conduit for most of the information that flows through my eyes and ears and into my mind. The advantages of having immediate access to such an incredibly rich store of information are many, and they’ve been widely described and duly applauded. “The perfect recall of silicon memory,” Wired’s Clive Thompson has written, “can be an enormous boon to thinking.” But that boon comes at a price. As the media theorist Marshall McLuhan pointed out in the 1960s, media are not just passive channels of information. They supply the stuff of thought, but they also shape the process of thought. And what the Net seems to be doing is chipping away my capacity for concentration and contemplation. My mind now expects to take in information the way the Net distributes it: in a swiftly moving stream of particles. Once I was a scuba diver in the sea of words. Now I zip along the surface like a guy on a Jet Ski.
I’m not the only one. When I mention my troubles with reading to friends and acquaintances—literary types, most of them—many say they’re having similar experiences. The more they use the Web, the more they have to fight to stay focused on long pieces of writing. Some of the bloggers I follow have also begun mentioning the phenomenon. Scott Karp, who writes a blog about online media, recently confessed that he has stopped reading books altogether. “I was a lit major in college, and used to be [a] voracious book reader,” he wrote. “What happened?” He speculates on the answer: “What if I do all my reading on the web not so much because the way I read has changed, i.e. I’m just seeking convenience, but because the way I THINK has changed?”
Bruce Friedman, who blogs regularly about the use of computers in medicine, also has described how the Internet has altered his mental habits. “I now have almost totally lost the ability to read and absorb a longish article on the web or in print,” he wrote earlier this year. A pathologist who has long been on the faculty of the University of Michigan Medical School, Friedman elaborated on his comment in a telephone conversation with me. His thinking, he said, has taken on a “staccato” quality, reflecting the way he quickly scans short passages of text from many sources online. “I can’t read War and Peace anymore,” he admitted. “I’ve lost the ability to do that. Even a blog post of more than three or four paragraphs is too much to absorb. I skim it.”
Anecdotes alone don’t prove much. And we still await the long-term neurological and psychological experiments that will provide a definitive picture of how Internet use affects cognition. But a recently published study of online research habits , conducted by scholars from University College London, suggests that we may well be in the midst of a sea change in the way we read and think. As part of the five-year research program, the scholars examined computer logs documenting the behavior of visitors to two popular research sites, one operated by the British Library and one by a U.K. educational consortium, that provide access to journal articles, e-books, and other sources of written information. They found that people using the sites exhibited “a form of skimming activity,” hopping from one source to another and rarely returning to any source they’d already visited. They typically read no more than one or two pages of an article or book before they would “bounce” out to another site. Sometimes they’d save a long article, but there’s no evidence that they ever went back and actually read it. The authors of the study report:
It is clear that users are not reading online in the traditional sense; indeed there are signs that new forms of “reading” are emerging as users “power browse” horizontally through titles, contents pages and abstracts going for quick wins. It almost seems that they go online to avoid reading in the traditional sense.
Thanks to the ubiquity of text on the Internet, not to mention the popularity of text-messaging on cell phones, we may well be reading more today than we did in the 1970s or 1980s, when television was our medium of choice. But it’s a different kind of reading, and behind it lies a different kind of thinking—perhaps even a new sense of the self. “We are not only what we read,” says Maryanne Wolf, a developmental psychologist at Tufts University and the author of Proust and the Squid: The Story and Science of the Reading Brain. “We are how we read.” Wolf worries that the style of reading promoted by the Net, a style that puts “efficiency” and “immediacy” above all else, may be weakening our capacity for the kind of deep reading that emerged when an earlier technology, the printing press, made long and complex works of prose commonplace. When we read online, she says, we tend to become “mere decoders of information.” Our ability to interpret text, to make the rich mental connections that form when we read deeply and without distraction, remains largely disengaged.
Reading, explains Wolf, is not an instinctive skill for human beings. It’s not etched into our genes the way speech is. We have to teach our minds how to translate the symbolic characters we see into the language we understand. And the media or other technologies we use in learning and practicing the craft of reading play an important part in shaping the neural circuits inside our brains. Experiments demonstrate that readers of ideograms, such as the Chinese, develop a mental circuitry for reading that is very different from the circuitry found in those of us whose written language employs an alphabet. The variations extend across many regions of the brain, including those that govern such essential cognitive functions as memory and the interpretation of visual and auditory stimuli. We can expect as well that the circuits woven by our use of the Net will be different from those woven by our reading of books and other printed works.
Sometime in 1882, Friedrich Nietzsche bought a typewriter—a Malling-Hansen Writing Ball, to be precise. His vision was failing, and keeping his eyes focused on a page had become exhausting and painful, often bringing on crushing headaches. He had been forced to curtail his writing, and he feared that he would soon have to give it up. The typewriter rescued him, at least for a time. Once he had mastered touch-typing, he was able to write with his eyes closed, using only the tips of his fingers. Words could once again flow from his mind to the page.
But the machine had a subtler effect on his work. One of Nietzsche’s friends, a composer, noticed a change in the style of his writing. His already terse prose had become even tighter, more telegraphic. “Perhaps you will through this instrument even take to a new idiom,” the friend wrote in a letter, noting that, in his own work, his “‘thoughts’ in music and language often depend on the quality of pen and paper.”
“You are right,” Nietzsche replied, “our writing equipment takes part in the forming of our thoughts.” Under the sway of the machine, writes the German media scholar Friedrich A. Kittler , Nietzsche’s prose “changed from arguments to aphorisms, from thoughts to puns, from rhetoric to telegram style.”
The human brain is almost infinitely malleable. People used to think that our mental meshwork, the dense connections formed among the 100 billion or so neurons inside our skulls, was largely fixed by the time we reached adulthood. But brain researchers have discovered that that’s not the case. James Olds, a professor of neuroscience who directs the Krasnow Institute for Advanced Study at George Mason University, says that even the adult mind “is very plastic.” Nerve cells routinely break old connections and form new ones. “The brain,” according to Olds, “has the ability to reprogram itself on the fly, altering the way it functions.”
As we use what the sociologist Daniel Bell has called our “intellectual technologies”—the tools that extend our mental rather than our physical capacities—we inevitably begin to take on the qualities of those technologies. The mechanical clock, which came into common use in the 14th century, provides a compelling example. In Technics and Civilization, the historian and cultural critic Lewis Mumford described how the clock “disassociated time from human events and helped create the belief in an independent world of mathematically measurable sequences.” The “abstract framework of divided time” became “the point of reference for both action and thought.”
The clock’s methodical ticking helped bring into being the scientific mind and the scientific man. But it also took something away. As the late MIT computer scientist Joseph Weizenbaum observed in his 1976 book, Computer Power and Human Reason: From Judgment to Calculation, the conception of the world that emerged from the widespread use of timekeeping instruments “remains an impoverished version of the older one, for it rests on a rejection of those direct experiences that formed the basis for, and indeed constituted, the old reality.” In deciding when to eat, to work, to sleep, to rise, we stopped listening to our senses and started obeying the clock.
The process of adapting to new intellectual technologies is reflected in the changing metaphors we use to explain ourselves to ourselves. When the mechanical clock arrived, people began thinking of their brains as operating “like clockwork.” Today, in the age of software, we have come to think of them as operating “like computers.” But the changes, neuroscience tells us, go much deeper than metaphor. Thanks to our brain’s plasticity, the adaptation occurs also at a biological level.
The Internet promises to have particularly far-reaching effects on cognition. In a paper published in 1936, the British mathematician Alan Turing proved that a digital computer, which at the time existed only as a theoretical machine, could be programmed to perform the function of any other information-processing device. And that’s what we’re seeing today. The Internet, an immeasurably powerful computing system, is subsuming most of our other intellectual technologies. It’s becoming our map and our clock, our printing press and our typewriter, our calculator and our telephone, and our radio and TV.
When the Net absorbs a medium, that medium is re-created in the Net’s image. It injects the medium’s content with hyperlinks, blinking ads, and other digital gewgaws, and it surrounds the content with the content of all the other media it has absorbed. A new e-mail message, for instance, may announce its arrival as we’re glancing over the latest headlines at a newspaper’s site. The result is to scatter our attention and diffuse our concentration.
The Net’s influence doesn’t end at the edges of a computer screen, either. As people’s minds become attuned to the crazy quilt of Internet media, traditional media have to adapt to the audience’s new expectations. Television programs add text crawls and pop-up ads, and magazines and newspapers shorten their articles, introduce capsule summaries, and crowd their pages with easy-to-browse info-snippets. When, in March of this year, TheNew York Times decided to devote the second and third pages of every edition to article abstracts , its design director, Tom Bodkin, explained that the “shortcuts” would give harried readers a quick “taste” of the day’s news, sparing them the “less efficient” method of actually turning the pages and reading the articles. Old media have little choice but to play by the new-media rules.
Never has a communications system played so many roles in our lives—or exerted such broad influence over our thoughts—as the Internet does today. Yet, for all that’s been written about the Net, there’s been little consideration of how, exactly, it’s reprogramming us. The Net’s intellectual ethic remains obscure.
About the same time that Nietzsche started using his typewriter, an earnest young man named Frederick Winslow Taylor carried a stopwatch into the Midvale Steel plant in Philadelphia and began a historic series of experiments aimed at improving the efficiency of the plant’s machinists. With the approval of Midvale’s owners, he recruited a group of factory hands, set them to work on various metalworking machines, and recorded and timed their every movement as well as the operations of the machines. By breaking down every job into a sequence of small, discrete steps and then testing different ways of performing each one, Taylor created a set of precise instructions—an “algorithm,” we might say today—for how each worker should work. Midvale’s employees grumbled about the strict new regime, claiming that it turned them into little more than automatons, but the factory’s productivity soared.
More than a hundred years after the invention of the steam engine, the Industrial Revolution had at last found its philosophy and its philosopher. Taylor’s tight industrial choreography—his “system,” as he liked to call it—was embraced by manufacturers throughout the country and, in time, around the world. Seeking maximum speed, maximum efficiency, and maximum output, factory owners used time-and-motion studies to organize their work and configure the jobs of their workers. The goal, as Taylor defined it in his celebrated 1911 treatise, The Principles of Scientific Management, was to identify and adopt, for every job, the “one best method” of work and thereby to effect “the gradual substitution of science for rule of thumb throughout the mechanic arts.” Once his system was applied to all acts of manual labor, Taylor assured his followers, it would bring about a restructuring not only of industry but of society, creating a utopia of perfect efficiency. “In the past the man has been first,” he declared; “in the future the system must be first.”
Taylor’s system is still very much with us; it remains the ethic of industrial manufacturing. And now, thanks to the growing power that computer engineers and software coders wield over our intellectual lives, Taylor’s ethic is beginning to govern the realm of the mind as well. The Internet is a machine designed for the efficient and automated collection, transmission, and manipulation of information, and its legions of programmers are intent on finding the “one best method”—the perfect algorithm—to carry out every mental movement of what we’ve come to describe as “knowledge work.”
Google’s headquarters, in Mountain View, California—the Googleplex—is the Internet’s high church, and the religion practiced inside its walls is Taylorism. Google, says its chief executive, Eric Schmidt, is “a company that’s founded around the science of measurement,” and it is striving to “systematize everything” it does. Drawing on the terabytes of behavioral data it collects through its search engine and other sites, it carries out thousands of experiments a day, according to the Harvard Business Review, and it uses the results to refine the algorithms that increasingly control how people find information and extract meaning from it. What Taylor did for the work of the hand, Google is doing for the work of the mind.
The company has declared that its mission is “to organize the world’s information and make it universally accessible and useful.” It seeks to develop “the perfect search engine,” which it defines as something that “understands exactly what you mean and gives you back exactly what you want.” In Google’s view, information is a kind of commodity, a utilitarian resource that can be mined and processed with industrial efficiency. The more pieces of information we can “access” and the faster we can extract their gist, the more productive we become as thinkers.
Where does it end? Sergey Brin and Larry Page, the gifted young men who founded Google while pursuing doctoral degrees in computer science at Stanford, speak frequently of their desire to turn their search engine into an artificial intelligence, a HAL-like machine that might be connected directly to our brains. “The ultimate search engine is something as smart as people—or smarter,” Page said in a speech a few years back. “For us, working on search is a way to work on artificial intelligence.” In a 2004 interview with Newsweek, Brin said, “Certainly if you had all the world’s information directly attached to your brain, or an artificial brain that was smarter than your brain, you’d be better off.” Last year, Page told a convention of scientists that Google is “really trying to build artificial intelligence and to do it on a large scale.”
Such an ambition is a natural one, even an admirable one, for a pair of math whizzes with vast quantities of cash at their disposal and a small army of computer scientists in their employ. A fundamentally scientific enterprise, Google is motivated by a desire to use technology, in Eric Schmidt’s words, “to solve problems that have never been solved before,” and artificial intelligence is the hardest problem out there. Why wouldn’t Brin and Page want to be the ones to crack it?
Still, their easy assumption that we’d all “be better off” if our brains were supplemented, or even replaced, by an artificial intelligence is unsettling. It suggests a belief that intelligence is the output of a mechanical process, a series of discrete steps that can be isolated, measured, and optimized. In Google’s world, the world we enter when we go online, there’s little place for the fuzziness of contemplation. Ambiguity is not an opening for insight but a bug to be fixed. The human brain is just an outdated computer that needs a faster processor and a bigger hard drive.
The idea that our minds should operate as high-speed data-processing machines is not only built into the workings of the Internet, it is the network’s reigning business model as well. The faster we surf across the Web—the more links we click and pages we view—the more opportunities Google and other companies gain to collect information about us and to feed us advertisements. Most of the proprietors of the commercial Internet have a financial stake in collecting the crumbs of data we leave behind as we flit from link to link—the more crumbs, the better. The last thing these companies want is to encourage leisurely reading or slow, concentrated thought. It’s in their economic interest to drive us to distraction.
Maybe I’m just a worrywart. Just as there’s a tendency to glorify technological progress, there’s a countertendency to expect the worst of every new tool or machine. In Plato’s Phaedrus, Socrates bemoaned the development of writing. He feared that, as people came to rely on the written word as a substitute for the knowledge they used to carry inside their heads, they would, in the words of one of the dialogue’s characters, “cease to exercise their memory and become forgetful.” And because they would be able to “receive a quantity of information without proper instruction,” they would “be thought very knowledgeable when they are for the most part quite ignorant.” They would be “filled with the conceit of wisdom instead of real wisdom.” Socrates wasn’t wrong—the new technology did often have the effects he feared—but he was shortsighted. He couldn’t foresee the many ways that writing and reading would serve to spread information, spur fresh ideas, and expand human knowledge (if not wisdom).
The arrival of Gutenberg’s printing press, in the 15th century, set off another round of teeth gnashing. The Italian humanist Hieronimo Squarciafico worried that the easy availability of books would lead to intellectual laziness, making men “less studious” and weakening their minds. Others argued that cheaply printed books and broadsheets would undermine religious authority, demean the work of scholars and scribes, and spread sedition and debauchery. As New York University professor Clay Shirky notes, “Most of the arguments made against the printing press were correct, even prescient.” But, again, the doomsayers were unable to imagine the myriad blessings that the printed word would deliver.
So, yes, you should be skeptical of my skepticism. Perhaps those who dismiss critics of the Internet as Luddites or nostalgists will be proved correct, and from our hyperactive, data-stoked minds will spring a golden age of intellectual discovery and universal wisdom. Then again, the Net isn’t the alphabet, and although it may replace the printing press, it produces something altogether different. The kind of deep reading that a sequence of printed pages promotes is valuable not just for the knowledge we acquire from the author’s words but for the intellectual vibrations those words set off within our own minds. In the quiet spaces opened up by the sustained, undistracted reading of a book, or by any other act of contemplation, for that matter, we make our own associations, draw our own inferences and analogies, foster our own ideas. Deep reading, as Maryanne Wolf argues, is indistinguishable from deep thinking.
If we lose those quiet spaces, or fill them up with “content,” we will sacrifice something important not only in our selves but in our culture. In a recent essay, the playwright Richard Foreman eloquently described what’s at stake:
I come from a tradition of Western culture, in which the ideal (my ideal) was the complex, dense and “cathedral-like” structure of the highly educated and articulate personality—a man or woman who carried inside themselves a personally constructed and unique version of the entire heritage of the West. [But now] I see within us all (myself included) the replacement of complex inner density with a new kind of self—evolving under the pressure of information overload and the technology of the “instantly available.”
As we are drained of our “inner repertory of dense cultural inheritance,” Foreman concluded, we risk turning into “‘pancake people’—spread wide and thin as we connect with that vast network of information accessed by the mere touch of a button.”
I’m haunted by that scene in 2001. What makes it so poignant, and so weird, is the computer’s emotional response to the disassembly of its mind: its despair as one circuit after another goes dark, its childlike pleading with the astronaut—“I can feel it. I can feel it. I’m afraid”—and its final reversion to what can only be called a state of innocence. HAL’s outpouring of feeling contrasts with the emotionlessness that characterizes the human figures in the film, who go about their business with an almost robotic efficiency. Their thoughts and actions feel scripted, as if they’re following the steps of an algorithm. In the world of 2001, people have become so machinelike that the most human character turns out to be a machine. That’s the essence of Kubrick’s dark prophecy: as we come to rely on computers to mediate our understanding of the world, it is our own intelligence that flattens into artificial intelligence.
Nicholas Carr’s most recent book, The Big Switch: Rewiring the World, From Edison to Google, was published earlier this year.

лекс
Повідомлень: 610
З нами з: П'ят червня 26, 2009 7:23 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення лекс » П'ят березня 01, 2013 1:45 pm

Ось цей уривок

Also see: Living With a Computer (July 1982)
"The process works this way. When I sit down to write a letter or start the first draft of an article, I simply type on the keyboard and the words appear on the screen..." By James Fallows

треба прибрати -- це чужорідна вставка в текст.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Кувалда » П'ят березня 01, 2013 3:25 pm

ну от. а я ж її спеціяльно залишив ;)

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Кувалда » Сер березня 06, 2013 4:34 pm

Конкурс закінчився. На фініші 2 учасники. Тексти сьогодні-завтра виставимо в цій гілці. Членам журі надішлю сьогодні.
Поки журі не розповіло про свою шкалу оцінок, внесу 2 пропозиції. По-перше, за основу, як на мене, треба взяти Дмитрову заувагу "Головний критерій оцінки, як на мене, такий: треба, щоб перекладений текст природно й органічно звучав насамперед по-українському. А далі, як кажуть, буде видно. Аналізуватимемо і стилістичну відповідність, і добір фразеологічних зворотів (коли вони будуть в оригіналі), і стислість чи розлогість висловлювання (залежно від особливостей оригіналу), і гру слів, і т. д.". По-друге, кожен член журі в кінці свого аналізу має написати речення на кшталт: "На мою думку, кращий переклад Х", або "За переклад Х - 4, за переклад Y - 5".

Форма та розмір аналізу можуть бути різні (від одного 7 речень до 7 сторінок).
27.03.2013 - підіб’ємо підсумки

Andriy
Адміністратор сайту
Повідомлень: 3128
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:23 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Andriy » Нед березня 24, 2013 4:48 am

Обидва варіанти перекладу викладено в паралельній гілці, в тій же гілці можна проголосувати який переклад вам сподобався краще.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Кувалда » Вів березня 26, 2013 9:39 pm

Надійшли перші оцінки.
Лекс
позначив одним кольором місця з грубшими (переважно змістовими) помилками, іншим — дрібніші неточності. Технічно буде незручно подавати повні тексти тут, тому я вордівські файли (аналіз обидвох перекладів) надсилаю конкурсантам для роботи над заувагами/помилками. А тут лише вкажу підсумок (вибрана 10-бальна шкала: Переклад 1 - 7 балів; Переклад 2 - 8. "Додатково відзначу багатшу, оригінальнішу мову в другому перекладі" (Лекс).
Про всяк випадок, шановні конкурсанти. Після роботи над помилками/заувагами ці тексти бажано розмістити на сайті (хай науковці покликаються у своїх працях). Для цього створимо підрозділ, щось на кшталт "Залізний переклад" ;) Друге - вручення призів після засідання Тостмастерса, 28.03.2013, четвер, початок о 19:00, Український фонд культури, Київ, вул. Липська, 16. Конкурсанти, журі, форумчани заходьте - а мо’, сподобається ;) . У разі неявки конкурсантів призи залишу в штабі Партії реґіонів (він поряд) - потім самі забирайте :mrgreen:

Дмитро
Повідомлень: 136
З нами з: Вів грудня 04, 2012 7:10 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Дмитро » Сер березня 27, 2013 11:44 am

Перш ніж висловити свою думку про надіслані переклади, хочу повідомити конкурсантів, що журі постановило оцінювати конкурсні роботи не за п’ятибальною, а за десятибальною шкалою.
А тепер про головне. Уважно розглянувши конкурсні праці й порівнявши їх з оригіналом, мушу зазначити, що в кожній з них є і принади, і помилки (значні й не дуже). Відчувається, що обидва конкурсанти перекладали з оригіналу, і це, безперечно, дуже добре.
Але спочатку розгляньмо помилки.
1) В обох перекладах трапляються конструкції, властиві англійській, а не українській мові (тут і далі наводитиму лише частину помилкових мовних одиниць):
… ми цілком можемо бути всередині кардинальних змін того, як ми читаємо й думаємо;
Нервові клітини запросто руйнують старі зв’язки й формують нові;
Телевізійні програми додають текстові рухомі рядки…;
…тож постійно зосереджуватись на сторінці стало стомливим і болючим…

2) В обох перекладах трапляються росіянізми, утворені за російським зразком слова або російське керування у словосполуках:
наскільки мені відомо;
пошук вимагав днів;

вірогідно (в значенні «імовірно»; вірогідний — це гідний віри, тобто «правдивий, достеменний»; рос. достойный веры — достоверный);
прихід повідомлень;
об’єм (у значенні «обсяг»);
за посиланнями (замість на посиланнях);
зноска (у значенні «виноска»);
в традиційному сенсі, значенні (краще — розумінні);
книга (замість «книжка»);
станок (у значенні «верстат»);
книгодрукувальний;
навчатися чому (замість чого);
відволікатися;
невитребуваний;

шар (у значенні «куля»);
чудовий, переконливий тому приклад;
подібний кому
(замість до кого);
задача (у значенні «завдання»);
визначений Тейлором;
докторська ступінь;
за своєю суттю;
отримувати знання;
так як
(у значенні «тому що», на початку речення «а що», «а як»; можна й перебудувати речення);
шукати що (замість чого);
слідувати;
одні й інші
(замість одні й другі);
жорсткий диск (замість твердий);
зараз (у значенні «тепер»).
3) Дуже близько до росіянізмів стоїть і невдала лексика, наявна в сучасних словниках — так звана зукраїнізована російська лексика (чи то вжита випадково в класичних літературних творах, а найбільше в листах, і внормована за радянського часу, чи то скалькована з російської останніми роками). Перекладач як людина творча має критично ставитися до таких слів і словосполук, як включно, проглядати (в значенні «переглядати»), очікувати, зізнаватися (у класиків трапляється тільки в значенні «знайомитися»; признаватися — цілком українське слово), швидше, скоріше, скорше одні, як /ніж/ другі (краще більше одні, як /ніж/ другі), вирішувати, необхідний, будучи, чим — тим (краще що — то), опасливий (краще обачливий, сторожкий, обережний, у контексті цієї статті помисливий), знаменитий (у значенні «славетний, славнозвісний»), вселенський (у значенні «всесвітній»), спливний та ін. Наприклад, незграбна калька очікувати й похідний іменник очікування вже майже витисли з наукового вжитку слова сподіватися і сподівання, що їх фіксували навіть радянські словники (математичне сподівання). На деяких вокзалах уже можна побачити потворну вивіску «зал очікування» замість нормальної «зала чекання» або «чекальня». Слово полюбили синоптики, бо так легше копіювати з російської свою думку: «Завтра в Україні очікується суха погода…» («Завтра в Украине ожидается сухая погода…»). Але звичайний смертний так ніколи не скаже, бо природніше звучить: «Завтра в Україні слід чекати (сподіватися) сухої погоди, дощу, снігу тощо». Однак не завжди дієслово чекати може заступити сподіватися. Отож і в контексті перекладеної статті доречніше вживати сподіватися та похідних від нього. Толеруючи очікувати, ми даємо зелену вулицю й ожидати (бо ждати — цілком українське слово).
4) Рідше в перекладах трапляються слова і словосполуки, «не перекладені» з англійської мови: он-лайн, дизайн-директор, раніше цього року (earlier this year), подкаст, медії, медійний, смс-ка (краще тоді вже есемеска), «подати-тут-і-зараз».
5) Трапляються в конкурсних працях і граматичні помилки, проте їх небагато: аудіо записи, Люіс, кінець-кінцем, Т’юрінг, звиснував, під’єдуємося та ін. Обом перекладачам слід приділити увагу чергуванню у з в, і з й, з з із та зі.
6) Є в перекладах і неузгоджені конструкції:
Поява… викликало…;
…багато кажуть, що переживають те саме…
Безсумнівно, нам усім було б краще, якби наш мозок чи штучний інтелект, що розумніший за людину, матиме прямий доступ до всієї на світі інформації;
До що більших масивів інформації ми маємо «доступ», то швидше можемо витягти з них головне…

До таких конструкції належать і неправильні (двоприйменникові!!!) сполуки на зразок через понад сторіччя, за понад сто років, протягом понад десяти років.
7) Зрідка в конкурсних працях трапляються й пунктуаційні помилки.
Але мають обидва переклади й свої принади. Перший переклад вирізняється більшою системністю, чіткістю, стислістю, послідовністю. Другий вабить читача багатством і розкішшю мовної палітри. Конструкції в першому перекладі на взір «що його можна розробляти й переробляти» природніші й доладніші проти «що може бути видобутий і оброблений» з другого перекладу. Однак другий переклад яскраво вирізняється конструкціями що — то (у першому переважають чим — тим). Тож я як член журі дуже довго вагався. І все ж мовна розкіш мене причарувала більше. Гадаю, що перший текст заслуговує на сім балів, а другий — на вісім.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Кувалда » Сер березня 27, 2013 4:34 pm

Переглянула обидва конкурсні переклади. Щиро кажучи, сумно. Можна, звичайно, пробувати визначати, котрий із них кращий, і я це, очевидно, зроблю. Але наперед хочу зазначити, що жодний із них не заслуговує на відзначення «найкращий». На моє переконання, пальми першості не заслуговує жоден. Перше місце, отже, залишається вакантним. Це принципово. Дуже принципово. Але порівнювати все таки можна.

Отже, якщо по суті. Почну з того перекладу, що видається мені гіршим. Це переклад, пронумерований як другий (ІІ). Говорити про його вади можна і треба. Щоб було зручніше узагальнювати, спробую зробити це, здійснивши попередню класифікацію 1) відвертих помилок, що зраджують нерозуміння тексту, 2) недолугостей українського вислову і 3) грубих русизмів.

І. Отож, про русизми у тексті українського перекладу.
1) Скільки зусиль доведеться затратити читачеві, щоб зрозуміти таку ось фразу: «Вдумливе читання, що колись було таке природне, стає великого труда» (стоит большого труда?). The deep reading that used to come naturally has become a struggle. Так в оригіналі.
2) «Якось 1882 року Фрідріх Ніцше купив друкарську машинку – «писучий шар» конструкції Малінга-Гансена, якщо бути точним» - a Malling-Hansen Writing Ball, to be precise. Від такої точності зміст «точно» втікає від читача, який хоче щось зрозуміти.


ІІ. Відверті помилки, що зраджують нерозуміння тексту.
1) «Що сталося? – запитує він і розмірковує далі: - А що як я читаю в інеті не так багато, бо змінилося те, як я читаю? Тобто я просто шукаю, як мені зручніше, бо змінилося те, як я ДУМАЮ». В оригіналі: “What if I do all my reading on the web not so much because the way I read has changed, i.e. I’m just seeking convenience, but because the way I THINK has changed?”
2) Мабуть, ти за допомогою цього інструмента створив новий стиль письма» − писав його друг у листі, зазначивши, що в своїй роботі, його «погляди» на музику й мову часто залежать від якості пера й паперу». В оригіналі: “Perhaps you will through this instrument even take to a new idiom,” the friend wrote in a letter, noting that, in his own work, his “‘thoughts’ in music and language often depend on the quality of pen and paper.” Тут навіть не йдеться про нюанси. Тут грубе порушення логічності викладу, зокрема в підкресленому вище займеннику. А також цілковите нерозуміння тексту: не про погляди на музику й мову йдеться, а про «музичні думки і фрази» / «музичні думки і мову». І не про якість пера і паперу, а те «яким пером і на якому папері він пише». Це не одне і те ж (принаймні в цьому контексті).
3) «Професор неврології Джеймс Олдс». Тут термінологічно неправильно. Йдеться не про неврологію, яка є ділянкою медицини, що займається захворюваннями нервової системи людини (англ. neurology), а про нейронауки (англ. neuroscience) − це ціла окрема ніша, що пов’язана з вивченням когнітивних процесів і т. д. Тут, щоправда і в російському перекладі Аліни Лєпьошкіної те саме. Можливо, в цьому і причина помилки обидвох українських перекладачів. Нам так важко повірити, що можна мислити самостійно! Часто, навіть якщо перекладач зробить правильний хід, то редактор виправить, подивившись в російську версію. Це вже досвід промовляє.
4) «Метою цього <...>, було виявити і прийняти для кожної роботи «єдиний найкращий метод», здійснивши тим самим «поступову заміну наукою грубоемпіричного методу на механізовані технології». The Principles of Scientific Management, was to identify and adopt, for every job, the “one best method” of work and thereby to effect “the gradual substitution of science for rule of thumb throughout the mechanic arts.” Тут правильно вив’язався перший перекладач : «поступово у всіх технічних роботах замінити науковий підхід практичним». Хай не ідеально, хай не зовсім точно, але, здається він зрозумів суть, саму логіку думки.
5) Цікаво, чи перекладач, перед тим як вислати свій переклад, хоч перечитував його. Мабуть ні, бо інакше не пропустив би такого «анаколутону», так у грецьких риториках називали фігуру граматичної невідповідності у вислові. (Але це було допустимо в окремих випадках, коли граматична невідповідність виконувала не так стильову, як семантичну функцію, наприклад, щоб відтворити знервованість мовця, яка йому аж розум затьмарювала). У цьому тексті, здається, немає мотиву, щоб так говорити: «Безсумнівно, нам усім було б краще, якби наш мозок чи штучний інтелект, що розумніший за людину, матиме прямий доступ до всієї на світі інформації». Щоб зробити висновок, що тут щось не так, навіть не потрібно звіряти наведений уривок з оригіналом.
6) «Я вихований на традиціях західної культури, де ідеал – мій ідеал – складна масивна «дана з небес» структура високоосвіченої й обмеженої від інших особистості чоловіка чи жінки, що несе всередині себе особисто побудовану й унікальну версію всієї спадщини Заходу»??? Це вже без коментарів.

ІІІ. Третій тип помилок пов’язаний із важкістю, неприродністю вислову у мові перекладу.
«Нині часто моя увага починає розосереджуватися». Мабуть краще: «Нині моя увага все частіше розсіюється...» (пор. «розсіяний чоловік», тобто такий, що не може сконцентрувати уваги). Треба випробовувати кожну фразу, аж поки вона не зазвучить природно – перший варіант рідко коли буває найкращим. Чи ось таке: «Працівники сталеливарні попервах нарікали на суворий новий режим, стверджуючи, що він перетворив їх не більше, ніж на автомати, але продуктивність підприємства зросла». Тут все потребує вдосконалення (римляни казали – «обертання стилосу», коли одним кінцем вишкрябуєш, а іншим затираєш), а підкреслене аж напрошується, щоб його змінити, хоч би на таке: «продуктивність праці на виробництві зросла». Бо це прижита формула та й годі. Такі приклади невдалих «невипещених» фраз можна продовжувати.

Слід вказати і на лексичні огріхи. «Працівники виробні», засновники Ґуґлу – чи «обдаровані молодики»? Слово «молодики» має негативну конотацію, тут зовсім недоречну. «Може, я просто опаслива людина». Як варіант: «Можливо, я надто перечулений»? «Ця кіносцена занепокоїла мене». Хіба хтось так сказав би, розповідаючи про сцену з фільму, ще кажемо «кадр з фільму» (хай це трошки і переносно вжито), яка «вразила», «запам’яталася», «переслідує». Але «не занепокоїла».


Перший переклад, починаючи від назви, мені навіть подобався. Здається, у тих випадках, що наведені під номером ІІ в критичному аналізі попередньої спроби, перекладач тут виявився ближчим до істини. Аж до того, поки не прийшлося зіткнутися з Платоновою книгою «Федір» (можливо, це описка???). Але якесь внутрішнє критичне чуття підказує, що, мабуть, не описка. Так і хочеться заволати до перекладача: Поґуґли!!! Скажи собі, що не обізнаний з творами Платона. Для цього є об’єктивні причини. Наші університети, дарма, що всі слухають курс з історії філософії, не знайомлять з Платоновою філософією навіть на рівні титулів його творів. Але ж нехай хоч сумнів виникне. (Звідки в Платона міг взятися Федір, це чисто слов’янський новотвір, що походить з грецького Теодор, а ще інакше, по-українськи ми кажемо Богдан: це останнє – вже слов’янська калька). А як виникне сумнів, тоді перекладач відкриє довідник, чи просто поґуґлить і за хвилину матиме відповідь. Серйозно, чи в жарт, а перекладач це передусім homo dubitans.

Можна звернути увагу ще й на інші деталі. В роботі перекладача кожна деталь, кожне слово дуже важливі. Як і місце слова у реченні. Від цього залежить, як сприйматиметься окрема фраза, а відтак і весь текст. Але для цієї рецензії, дуже грубої (в тому сенсі, що не розглядаються нюанси чи стилістичні тонкощі перекладного тексту), як грубим є запропонований для аналізу і оцінки матеріал, здається досить. Жодний із перекладачів, представляючи на суд свою роботу, не може, якщо буде щирим передусім зі собою, підписати її словами: «Feci quod potui, faciant meliora potentes».
Якщо ж оцінювати переклади за 10-бальною шкалою, то я б виставила 7 балів за переклад І та 6 балів за переклад ІІ.

З повагою і побажанням подальших успіхів у нелегкій, але цікавій і потрібній праці перекладача,

Уляна Головач

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Кувалда » Чет березня 28, 2013 3:31 pm

одного члена журі думки не буде :( (невеличке непорозуміння+пропало світло).
Тому останній вердикт. Короткий.
Юлія Джугастрянська
Переклад 2 кращий стилістично, Переклад 1 кращий простішим викладом (враховуючи жанр твору). Зауваги, безумовно, є до обох текстів, але: Переклад 1 - 10; Переклад 2 - 9,5.

От і все. Конкурсанти, не забудьте прийти за призами :mrgreen: . Сьогодні :!: .

Olesya_Gomin
Повідомлень: 684
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm
Контактна інформація:

Re: Конкурс/Школа перекладу

Повідомлення Olesya_Gomin » Чет березня 28, 2013 3:38 pm

Дякую!
Мене, певно, не буде.

Відповісти

Повернутись до “Конкурси, проєкти, ідеї...”