Конкурс перекладів. «Чи робить Ґуґл нас дурнішими?»

Відповісти

Який варіант перекладу спродобався більше?

Сподобався більше І
0
Немає голосів
Сподобався більше ІІ
3
100%
 
Всього голосів: 3

Andriy
Адміністратор сайту
Повідомлень: 3128
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:23 pm

Конкурс перекладів. «Чи робить Ґуґл нас дурнішими?»

Повідомлення Andriy » Нед березня 24, 2013 4:42 am

І
Google робить нас дурнішими?
Як користування Інтернетом впливає на мізки
Ніколас Карр

«Дейве, зупинися. Зупинися, Дейве, чуєш? Зупинися, Дейве. Дейве, та зупинися ж!». Так суперкомп’ютер HAL благає безжального космонавта Дейва Боумена в знаменитій та дивно жахливій сцені під кінець фільму Стенлі Кубріка «2001: Космічна Одисея». Боумен, що через несправність машини мало не потрапив у відкритий космос, де напевне загинув би, спокійно й із холодним серцем від’єднує модулі пам’яті, що контролюють її штучний «мозок». «Дейве, я втрачаю розум», – розпачливо каже HAL. «Я це відчуваю. Я це відчуваю».
І я теж це відчуваю. Останні кілька років мене охоплює неприємне відчуття, ніби хтось чи щось длубається у моєму мозку, перерозподіляє нейронні зв’язки, перепрограмовує пам'ять. Розуму я ще не втрачаю – наскільки мені відомо – але він змінюється. Я тепер інакше мислю. Читаючи, відчуваю це найсильніше. Раніше заглибитися у книжку або довгу статтю було легко. Захопившись сюжетом або манерою викладу, я проводив години над довгими текстами. Тепер такого майже не буває. Я втрачаю зосередженість, прочитавши дві-три сторінки. Почитаю вертітися, гублю сюжет, шукаю інше заняття. Таке відчуття, ніби увесь час примушую свій непокірний мозок концентруватися на тексті. Заглиблене читання, що колись було таким невимушеним, тепер стало боротьбою.
Здогадуюся, через що. Вже понад десять років я проводжу багато часу он-лайн, щось шукаю, безцільно переглядаю сторінки чи долучаюся до грандіозних інтернетних баз даних. Для мене – письменника – мережа стала манною небесною. Пошук, що колись вимагав днів у книгосховищах чи бібліотечних відділах періодики, тепер можна виконати за лічені хвилини. Кілька запитів у Google, кілька швидких кліків за посиланнями – і я маю шуканий красномовний факт чи крилату фразу. Навіть коли не працюю, дуже вірогідно, що бабраюся у мережевих інформаційних чагарях, читаю й відповідаю на електронні листи, проглядаю заголовки й блоги, дивлюся відео й слухаю аудіозаписи, або ж просто перемикаю з посилання на посилання. (На відміну від зносок, до яких вони, буває, прив’язані, посилання не тільки вказують на суміжні роботи, вони вас до них підштовхують).
Для мене, як і для багатьох інших, мережа стає універсальним середовищем, каналом для більшості інформації, передаваної через зір та слух до свідомості. Переваги можливості мати миттєвий доступ до такого неймовірно наповненого сховища інформації величезні, добре описані й наділені належним захопленням. “Потужність комп’ютерної пам’яті, – писав Клайв Томпсон у журналі «Ваєрд», – може бути чудовою підмогою для мислення». Але за цю підмогу доводиться платити. Як зазначив теоретик ЗМІ Маршал Маклуан у 1960-их, інформаційне середовище – це не просто сукупність пасивних джерел інформації. Вони надають матеріал для мислення, але також впливають і на сам мислений процес. Здається, Інтернет зменшує мою здатність концентруватися й роздумувати. Мій розум тепер очікує, що інформація буде йому надаватися в «інтернетному» вигляді: плинним потоком шматочків. Колись я занурювався у море слів. Тепер ковзаю по поверхні, як на водяних лижах.
І не тільки я. Як прохоплюся про свої труднощі з читанням друзям чи знайомим – більшість із них зі світу письменництва – багато кажуть, що переживають те саме. Чим більше вони користуються Інтернетом, тим важче їм концентруватися на довгих текстах. Деякі з блогерів, що я їх постійно читаю, теж стали згадувати це явище. Скот Карп, що веде блог про електронні засоби масової інформації, нещодавно зізнався, що взагалі припинив читати книжки. «В університеті моїм профільним предметом була література, я був невситимий читач, – пише він. – Що сталося?». І роздумує над відповіддю: «А що як я так багато читаю в мережі не тому, що я став читати інакше, тобто, просто роблю як зручніше, а тому, що я став інакше МИСЛИТИ?».
Брюс Фрідмен, що регулярно веде блог про використання комп’ютерів у медицині, також описав, як Інтернет змінив його спосіб мислення. «Тепер я майже повністю втратив здатність читати й осмислювати довші статті, хоч в мережі, хоч друковані», – написав він раніше цього року. Патологоанатом, що давно входить до викладацького складу медичного факультету університету штату Мічиган (США), Фрідмен докладно пояснив мені це твердження у телефонній розмові. Його мислення, розповів він, набуло темпу «стакато» – він швидко проглядає коротенькі тексти з багатьох мереживних джерел. «Я вже не зможу прочитати «Війну і мир», – визнав він. – Я втратив цю здатність. Навіть запис у блозі довжиною три-чотири параграфи – це забагато. Я його читаю «по діагоналі».
Такі історії самі собою доводять небагато. Ми й досі чекаємо довгострокових неврологічних та психологічних експериментів, що нададуть чітке розуміння того, як користування Інтернетом впливає на розумову діяльність. Але нещодавно опубліковані результати дослідження особливостей пошуку інформації в Інтернеті, проведеного науковцями з Університетського коледжу Лондона, свідчать, що, можливо, просто тепер наш спосіб читання й мислення переживає повну трансформацію. У рамках проведення п’ятирічної науково-дослідницької програми науковці дослідили комп’ютерні записи, що містили дані про поведінку відвідувачів двох популярних пошукових сайтів, одним із яких опікується Британська бібліотека, а іншим – один із британських освітніх консорціумів. Ці сайти надають доступ до журнальних статей, електронних книжок та інших джерел писаної інформації. Виявилося, що користувачі цими сайтами «побіжно переглядають» джерела – перестрибують від одного до іншого й рідко повертаються до вже переглянутих.
Зазвичай вони читають не більше однієї-двох сторінок статті чи книги, перші ніж «перескочити» на інший сайт. Іноді ці користувачі зберігають довгі статті, але хто знає, чи вони колись до тих статей повертаються. Автори дослідження доповідають: ясно, що користувачі не читають он-лайн матеріали в традиційному сенсі; ба більше, з’являються ознаки нових форм «читання», коли користувачі «посилено переглядають» по діагоналі заголовки, сторінки зі змістом і висновки, прагнучи швидких результатів. Хоч і слабеньке, але є враження, що вони користуються мережею, щоб уникнути традиційного читання.
Завдяки повсюдності текстів в Інтернеті, не кажучи вже про популярність обміну телефонними смс-ками, може бути, що люди тепер читають більше, ніж у 1970-их чи 80-их, коли телебачення було найпопулярнішим ЗМІ. Але це читання – інакше, за ним стоїть інакший спосіб мислення, можливо, навіть інакше бачення себе. «Ми є не тільки те, що ми читаємо», – каже Маріанна Вулф, спеціаліст у галузі вікової психології Університету імені Тафтса й автор книжки «Пруст і кальмар: історія й наука мозку, що читає». «Ми є те, як ми читаємо». Вулф занепокоєна, що стиль читання, якому сприяє Інтернет, – стиль, що ставить «продуктивність» та «негайність» над усім іншим, може ослаблювати нашу здатність до того задумливого читання, що з’явилася завдяки ранній технології – станку для книгодрукування, коли довга й складна проза стала явищем повсюдним. Читаючи щось он-лайн, каже вона, ми стаємо «лише розшифрувальниками інформації». Наша здатність тлумачити текст, витворювати багаті мисленні зв’язки, що формуються, коли ми читаємо зосереджено й не відволікаючись, залишається не застосованою. Читання, пояснює Вулф, не належить до інстинктивних умінь людей. Воно не вигравіруване в наших генах, як мовлення. Нам доводиться навчати свій мозок перекладати побачені символи зрозумілою нам мовою.
А ЗМІ та інші технології, що їх ми використовуємо, навчаючись мистецтву читати та вправляючись у ньому, відіграють важливу роль у формуванні нейронних зв’язків у нашому мозку. Експерименти показують, що читачі ієрогліфів, наприклад, китайських, розвивають для їх читання нейронні зв’язки, які значно відрізняються від нейронних зв’язків людей, чиї мови послуговуються абеткою. Відмінності бувають у багатьох частинах мозку, включно з тими, що керують такими важливими мисленими функціями, як пам'ять та інтерпретація зорових та звукових подразників. Очікувано, що зв’язки, сформовані користуванням Інтернетом, будуть різнитися з тими, що розвивалися під впливом читання книжок та інших друкованих творів.
Колись у 1882 році Фрідріх Ніцше купив друкарську машинку, якщо точно – модель «Райтінг Болл» виробництва компанії «Молінг-Хансен». Він втрачав зір, і фокусуватися на сторінці стало виснажливо й боляче, й часто викликало жахливий головний біль. Йому довелося скоротити час на писання, і він боявся, що скоро доведеться покинути його назовсім. Його врятувала друкарська машинка, принаймні, на деякий час. Опанувавши друк сліпим методом, Ніцше міг писати із заплющеними очима, застосовуючи лише кінчики пальців. Слова знову стали плинути з його свідомості на папір. Але використання машинки справило ледь помітний вплив на його роботу. Один із друзів Ніцше, композитор, помітив зміни у стилі його письма. Його і без того стислий виклад став навіть стисліший, скороченіший. «Може, завдяки цій машинці ти навіть розвинеш новий творчий почерк», – написав той друг у листі, зазначаючи, що у його власній роботі «мовленнєві й музичні думки часто залежать від якості ручки й паперу».
«Твоя правда, – відповів Ніцше, – писемне приладдя бере участь у формуванні наших думок». Під впливом машинки, пише німецький дослідник ЗМІ Фрідріх А. Кіттлер, стиль Ніцше змінився «з аргументів на афоризми, з роздумів на каламбури, з риторики на стислий виклад».
Людський мозок здатен змінюватися майже безкінечно. Раніше вважалося, що мозкова система дорослої людини – щільні зв’язки, складені з близько ста мільярдів нервових клітин, які містяться в нашій голові, – вже повністю сформована. Але дослідники мозку виявили, що це не так. Джеймс Олдс, професор неврології, керівник інституту передових досліджень імені Краснова при університеті Джорджа Мейсона, стверджує, що навіть розум дорослої людини «дуже гнучкий». Нервові клітини запросто руйнують старі зв’язки й формують нові. Мозок, за словами Олдса, здатен перепрограмовуватися на льоту, змінюючи спосіб свого функціонування.
Користуючись тим, що соціолог Денієл Белл назвав «інтелектуальними технологіями» – інструментами, що розширюють наші швидше розумові, ніж фізичні можливості – ми неминуче починаємо переймати риси цих технологій. Механічний годинник, що став звичним у 14-му столітті, є чудовим тому прикладом. У книзі «Техніка й цивілізація» історик та культуролог Люіс Мамфорд описав, як годинник «відділив час від подій людського життя й допоміг появі віри в незалежний світ математично вимірних послідовних дій». «Абстрактна структура часових відрізків» стала «точкою відліку і для дій, і для думок».
Розмірене цокання годинника допомогло зародитися науковому мисленню й людям від науки. Але також чогось нас позбавило. Як покійний Джозеф Бейценбаум, спеціаліст в галузі теорії обчислювальних машин та систем, що працював у МТІ, у своїй книзі «Можливості обчислювальних машин і людський розум: від судження до обчислень», що вийшла 1976 року, зазначив: бачення світу, що виникло через поширений вжиток хронометричних інструментів, «є убогою версією старого бачення, оскільки базується на відкиданні тих безпосередніх досвідів, що складали стару реальність, ба більше, й були нею». Вирішуючи, коли їсти, працювати, спати, прокидатися, ми перестали дослухатися своїх відчуттів й стали слухатися годинника. Процес адаптації до нових інтелектуальних технологій відображається у зміні метафор, що їх ми використовуємо для пояснення самих себе самим собі. З появою механічного годинника люди почали думати, що їх мозок працює «як годинник». Тепер, у наш час програмного забезпечення, ми кажемо, що він працює, «як комп’ютер». Але зміни, стверджують нейробіологи, торкаються глибших за метафори речей. Завдяки гнучкості нашого мозку адаптація також здійснюється й на біологічному рівні.
Вплив використання Інтернету на розумову діяльність людини обіцяє бути особливо широким. У дослідженні, опублікованому в 1936 році, британський математик Алан Тюрінг довів, що цифрову обчислювальну машину, що тоді існувала лише як витвір уяви, можна запрограмувати на виконання функцій будь-якого пристрою для оброблення даних. Саме це ми сьогодні й спостерігаємо. Інтернет, безмірно потужна обчислювальна система, об’єднує всі інші інтелектуальні технології. Він стає нам картою й годинником, друкарським станком і машинкою, калькулятором і телефоном, радіоприймачем і телевізором.
Коли Інтернет поглинає засіб масової інформації, то робить його подібним собі. Він пересипає зміст того засобу посиланнями, миготливою рекламою й іншими цифровими прикрасами, й оточує його змістом інших поглинених засобів. Повідомлення про новий електронний лист, наприклад, може блимати, доки ми проглядаємо заголовки на сайті газети. В результаті маємо розсіяну увагу й ослаблену концентрацію.
Вплив Інтернету також виходить за рамки наших комп’ютерних екранів. Щойно людський мозок підлаштовується під божевільну мозаїку мережевих ЗМІ, традиційні ЗМІ мають адаптуватися до очікувань аудиторії. До телевізійних програм додають рухомі рядки й спливну рекламу, журнали й газети скорочують об’єм статей і додають стислий їх виклад, тулять на сторінки їх шматочки для перегляду одним оком. Коли у березні цього року газета «Нью-Йорк Таймс» вирішила присвятити другу й третю сторінку кожного випуску вибіркам зі статей, її керівник відділу дизайну, Том Бодкін, пояснив, що «вибірки» нададуть замороченим читачам по «шматочку» новин за день, звільняючи їх від необхідності застосування «менш ефективного» методу читання, коли треба перегортати сторінки й дочитувати до кінця. Старим ЗМІ не залишається нічого, крім як грати за правилами нових ЗМІ. Ще ніколи системи комунікації не грали так багато ролей у нашому житті, або ж мали такий широкий вплив на наші думки, як тепер це робить Інтернет. Все ж, хай там скільки написано про нього, мало хто розглядав, як саме він нас перепрограмовує. Інтелектуальна етика Мережі й досі залишається загадкою.
Приблизно тоді, коли Ніцше почав користуватися друкарською машинкою, один серйозний молодик на ім’я Фредерік Вінслоу Тейлор приніс секундомір на сталеварний завод «Мідвейл», що у Філадельфії (США), й почав знаменну серію експериментів, що мали за мету підчищення ефективності роботи заводських майстрів. Маючи згоду власників підприємства, Тейлор зібрав групу робітників, приставив їх до роботи на різних металообробних станках і став вимірювати й записувати час, що ті витрачають на кожен рух, а також операції станків. Розділивши кожен вид роботи на послідовність окремих маленьких операцій, а тоді протестувавши різні способи виконання кожної з них, Тейлор створив набір точних вказівок – «алгоритм», як би ми сьогодні сказали, – того, як повинен працювати кожен майстер. Попри стрімкий злет продуктивності «Мідвейлу» його робітники стали скаржитися на новий режим суворої дисципліни, що перетворив їх на подобу роботів.
Через понад сторіччя після винаходу парового двигуна промислова революція нарешті знайшла собі філософію й філософа. Сувору Тейлорову промислову хореографію – він любив називати її «системою» – перейняли виробники усієї країни, а з часом – і світу. Прагнучи максимальної швидкості, максимальної ефективності, максимальних здобутків, власники фабрик використовували дослідження співвідношення часу й дій, щоб організувати їх роботу й визначити промислові задачі для робітників. Їхньою метою, визначеною Тейлором у знаменитому трактаті «Принципи наукового керівництва», що вийшов 1911 року, було визначити й застосувати до кожного виду діяльності «один найкращий метод» її виконання, і таким чином «поступово у всіх технічних роботах замінити науковий підхід практичним». Щойно його система буде застосована до всіх видів ручної праці, вона приведе за собою реструктуризацію не лише промисловості, а й суспільства, створюючи утопію ідеальної ефективності – запевняв Тейлор своїх послідовників. «У минулому перше місце займала людина», – проголосив він, – у майбутньому його займатиме система».
Тейлорова система й досі з нами, вона залишається в етиці промислового виробництва. А тепер, завдяки все більшому впливові, що його комп’ютерні інженери та творці програмного забезпечення мають на наше інтелектуальне життя, Тейлорова етика починає керувати також і нашим розумом. Інтернет – це машина, створена для ефективного й автоматичного збору й передавання інформації, а також її оброблення, і його цілий легіон програмістів працює із наміром знайти «єдиний і найкращий метод» – ідеальний алгоритм – для виконання кожної ментальної операції того, що ми стали називати «інтелектуальним трудом».
Основний офіс «Google» у Маунтен В´ю, штат Каліфорнія, США – Googleplex – висока церква Інтернету, й у її стінах поклоняються тейлоризму. Компанія «Google» , каже її президент Ерік Шмідт, це «компанія, заснована навколо науки про виміри» і прагне «систематизувати все», що робить. Згідно з журналом «Гарвард Бізнес Рев´ю», маючи терабайти даних про поведінку, що збирає через пошукові двигуни й інші сайти, вона проводить тисячі експериментів на день, і використовує їх результати для витончування алгоритмів, що все більше контролюють те, як люди шукають інформацію й витягають з неї сенс. Те, що Тейлор зробив для ручної праці, «Google» робить для інтелектуальної.
Компанія проголосила своєю місією «організувати світову інформацію й зробити її повсюдно доступною й корисною». Вона прагне розробити «ідеальний пошуковий двигун», який, в її уявленні, «точно розуміє, що ви маєте на увазі й надає саме те, що вам хочеться». На погляд компанії «Google», інформація – це один із видів товарів широкого вжитку, практичний ресурс, що його можна розробляти й переробляти з промисловою ефективністю. Чим більшу кількість інформації ми можемо «дістати», чим швидше ми вичленуємо з неї зміст, тим продуктивніша наша розумова діяльність.
І де цьому край? Сергій Брін і Ларрі Пейдж, обдаровані молодики, що заснували «Google», працюючи над своїми докторськими дисертаціями на факультеті обчислювальної техніки Стенфордського університету, часто розказують про бажання перетворити свій пошуковий двигун на штучний інтелект, на машину, подібну до суперкомп´ютера HAL, що можна буде під´єднувати безпосередньо до людського мозку.
«Ідеальний пошуковий двигун не поступається людям розумом, а, може, навіть перевершує їх», – сказав Пейдж у своїй промові кілька років тому. «Для нас робота над пошуком – це робота над штучним інтелектом». В інтерв’ю, даному 2004 року, Брін сказав: «Звісно, всім було б краще, якби інформація з усього світу була напрямки приєднана до людського мозку, або приєднаний штучний мозок, розумніший за людину». Минулого року Пейдж повідав конвенції науковців, що «Google» «справді намагається створити штучний інтелект і не збирається розмінюватися на дрібниці».
Для двох розумак-математиків з набитими кишенями й невеликою армією програмістів за спиною мати такі амбіції – природно і навіть похвально. «Google», будучи, направду, науковим підприємством, керується бажанням використовувати технологію, за словами Еріка Шмідта, «для розв’язання проблем, раніше не розв’язуваних», і штучний інтелект є найважчою з них. Чого б-то Бріну й Пейджу не хотіти бути першими, кому вона піддасться?
Хай там як, а це легковажне припущення, що всім було б «краще», якби наш мозок був доповнений, або ж навіть замінений штучним інтелектом, – тривожне. З нього випливає віра, що мислення – це результат механічного процесу, послідовності дрібних дій, що їх можна виділити, виміряти й оптимізувати. У світі Google, світі, що ми відкриваємо, увійшовши до Мережі, неясності роздумів залишено мало місця. Неоднозначність – це не шлях до осяяння, це похибка, що її треба виправити. Людський мозок – це просто застарілий комп’ютер, якому потрібен швидший процесор і більший жорсткий диск. Задум, що наш розум має працювати, як високошвидкісна машина для оброблення даних, не тільки є основою Інтернету, це також і головна бізнес-модель Мережі. Чим швидше ми ковзаємо Мережею – чим більше посилань відкриваємо, чим більше сторінок переглядаємо – тим більше компанія «Google» та інші мають можливостей зібрати про нас інформацію й нагодувати нас рекламою. Більшість власників комерційних сайтів мають фінансовий інтерес у тих крихтах інформації, що ми по собі залишаємо, перестрибуючи від посилання до посилання – чим більше крихт, тим краще. У списку пріоритетів таких компаній немає читання для задоволення чи неспішного, задуманого мислення. Вони економічно зацікавлені в тому, щоб нас повсякчас відволікати.
Може, я просто опасливий. Просто так само, як є тенденція вихваляти технологічний прогрес, є й протилежна тенденція очікувати найгіршого від кожного нового інструменту чи машини. У Платоновій книзі «Федір» Сократ шкодує про розвиток писемності. Він боявся, що, покладаючись на писане слово як заміну знанням, що вони звикли мати в голові, люди, за словами одного з героїв діалогу «покинуть пам'яті застосунок і стануть забудькуваті». І через те, що зможуть «отримувати знання без належної освіти», вони стануть «здаватися обізнаними, залишаючись, великою мірою, невігласами». Вони будуть перейняті «псевдомудрістю замість справжньої мудрості». Сократ мав рацію – нові технології справді мали той вплив, якого він боявся – але проявив недалекоглядність. Він не зумів передбачити всіх широких шляхів, якими письмо й читання сприяло поширенню інформації, стимулювало появу нових ідей і розширило людські знання (або навіть мудрість).
Поява у 15-му сторіччі книгодрукувального станка Гутенберга викликало нову хвилю лихих передчуттів. Італійський гуманіст Ієронімо Скуарчафіко хвилювався, що легкодоступність книжок призведе до інтелектуальних лінощів, роблячи людей «менш охочими до знань» й ослабить їхній розум. Інші говорили, що дешеві книжки й листівки підірвуть авторитет Церкви, принизять роботу науковців і писарів, будуть сіяти чвари й розбещеність. Професор Нью-Йоркського університету Клей Ширкі зазначив: «Більшість аргументів проти книгодрукувального станка були правдиві, й навіть пророчі». Але, знову ж, песимісти не змогли уявити мільярдів переваг, що їх матиме світ друкованого слова.
Отож, так, ви можете до мого скептицизму поставитися скептично. Може, й виявиться, що ті, хто не звертають уваги на критиків Інтернету, вважаючи їх луддитами й ностальгувальниками, мають рацію, і наш гіперактивний, забитий інформацією розум породить золоту еру інтелектуальних відкриттів й загальної мудрості. Але, знову ж-таки, Мережа – не абетка, й хоч і може замінити книгодрукувальний станок, та продукт виходить зовсім інший. Те глибоке читання, якому сприяє купка друкованих сторінок, важливе не тільки через знання, отримані з авторових слів, а й через інтелектуальні вібрації, спричинені тими словами у наших головах.
У часи спокою, заповненого тривалим, задумливим читанням книжки, або ж будь-яким іншим роздумуванням, як на те пішлося, ми формуємо власні асоціації, проводимо аналогії й робимо висновки, витворюємо власні ідеї. Заглиблене читання, за словами Маріанни Вулф, нічим не гірше за заглиблене роздумування.
Якщо ми втратимо ці часи спокою, якщо заповнимо їх «контентом», то ми позбавимо себе чогось важливого, що є частиною не лише нас, а й нашої культури. У своєму свіжому есеї Річард Формен дуже яскраво описав, що стоїть на кону:
«Я вихований у традиціях західної культури, де ідеалом (моїм ідеалом) є складна, міцна, «собороподібна» конструкція, що символізує високоосвічену й сформовану особистість – чоловіка чи жінку, що мають всередині себе власноруч вибудувану й унікальну версію усієї спадщини Заходу. [Але тепер] у всіх нас (із собою включно) я бачу заміну складної внутрішньої міцності новим видом особистості, що проявляється під тиском перенавантаження інформацією й технології «миттєвої доступності».
У міру того, як вичерпується наш «внутрішній запас багатої культурної спадщини», – робить висновок Формен, ми ризикуємо перетворитися на «людей-млинців» – викачаних так широко й тонко, як і широка мережа інформації, доступна простим натиском кнопки».
Та сцена з фільму не йде мені з голови. Вона так проймає й дивує через емоційний відклик комп’ютера на відключення його мозку: розпач, що росте з тим, як від’єднуються модуль за модулем, дитинне благання космонавта: «Я це відчуваю. Я це відчуваю. Мені страшно», і його остаточне повернення у стан, що його можна лишень назвати станом невинності. Наплив комп'ютерових емоцій контрастує з холодністю людських персонажів фільму, що виконують свою роботу з роботоподібною ефективністю. Їхні думки й дії здаються наперед спланованими, ніби вони виконують операції з алгоритму. В світі версії 2001 року люди стали такі подібні до машин, що найбільше людських якостей, виявляється, притаманно саме тому герою, що справді є машиною. У цьому сенс невеселого Кубрікового пророцтва: коли ми починаємо покладати на комп’ютери як на засіб пізнання світу, наш власний розум спрощується до штучного інтелекту.
ІІ
Чи робить нас «Ґуґл» дурнішими?
Що інтернет робить із нашим мозком
Ніколас Кар

«Дейве, зупинись. Припини, будь ласка! Прошу, зупинися, Дейве! Благаю!». Так просить суперкомп’ютер ГАЛ немилосердного астронавта Дейва Бовмена в знаменитій і навдивовижу зворушливій сцені з фільму Стенлі Кубріка «Космічна одіссея 2001-го». Бовмен, що його перед тим ледь не відправила у вільний космос на неминучу смерть знавісніла машина, спокійно, з холодним серцем, відмикає схеми пам’яті, що контролюють штучний «мозок». «Дейве, мій розум відходить, – каже журливо ГАЛ. – Я відчуваю це. Я відчуваю це».
Я також це відчуваю. Останні кілька років мені було моторошно від думки, наче хтось чи щось править мій мозок, перелаштовує нервову систему, інакше програмує пам’ять. Можу сказати, що мій розум не відходить, проте він змінюється. Я вже не мислю так, як колись. Найсильніше я це відчуваю під час читання. У минулому поринути в книгу чи велику статтю було легко. Тоді мій розум зосереджувався на розповіді чи ланцюжку аргументів і я годинами міг прогулюватися розлогою прозою. Тепер так буває рідко. Нині часто моя увага починає розосереджуватися після двох-трьох сторінок. Я стаю метушливий, втрачаю низку оповіді, починаю шукати, що б зробити ще. Я відчуваю, ніби постійно тягну свій норовливий мозок назад до тексту. Вдумливе читання, що колись було таке природне, стає великого труда.
Гадаю, я знаю, що коїться. Протягом понад десяти років я гаяв забагато часу в світовій павутині, щось шукаючи й переглядаючи, а іноді й додаючи до великих баз даних в інтернеті. Для мене як письменника мережа стала справжньою знахідкою. Дослідження, що колись забирали не один день, проведений у книгосховищах чи кімнатах періодики, тепер можна зробити за лічені хвилини. Кілька пошуків у Ґуґл, кілька швидких натисків на гіперпоклика́ння – і переді мною промовистий факт чи змістовна цитата, саме ті, що я шукав. Навіть коли я не працюю, я можу блукати інформаційними нетрями мережі, щось читаючи, пишучи електронні листи, вивчаючи заголовки й блоги, переглядаючи відео й слухаючи подкасти чи й просто перестрибуючи від одного лінка до іншого. (На відміну від виносок, до яких їх іноді прирівнюють, гіперпоклика́ння не тільки вказують на пов’язані роботи, а й напроваджують до них.)
Для мене, як і для інших, мережа стає універсальним засобом, постачальником більшої частини інформації, яка через мої очі й вуха вливається в мій мозок. Переваг мати безпосередній доступ до таких неймовірно багатих джерел інформації чимало. Їх уже давно зусібіч описано й вихвалено. «Відмінні відгуки про кремнієву пам’ять, – писав інтернетизований Клайв Томпсон, – можуть бути величезною виго́дою для мислення». Але така виго́да дорого обходиться. На це 1960 року звернув увагу медійний теоретик Маршал Мак-Люен. На його думку, засоби масової інформації – не просто пасивні канали інформації, що постачають матеріал для думок. Вони також формують процес мислення. І, як видко, мережа поступово знищує мою здатність зосереджуватися й споглядати. Тепер мій мозок прагне осягнути інформацію так, як пропонує мережа: у швидкій течії часточок. Колись я був аквалангістом у морі слів. Тепер я мчуся його поверхнею, наче хлопець на водному мотоциклі.
Я не сам. Коли я згадую про свої проблеми з читанням у розмові із друзями й знайомими – більшість із яких дотичні до літератури – чимало хто з них каже, що зазнає чогось подібного. Що більше вони користуються інтернетом, то більше мають докладати зусиль, щоб зосередитися на великих шматках тексту. Деякі блогери, за якими я стежу, також почали завважувати таке явище. Скот Карп, що веде блог про мережеві ЗМІ, недавно признався, що зовсім перестав читати книжки. «У коледжі моїм профільним предметом була література, і я був просто ненаситний читач книжок, – писав він. – Що сталося? – запитує він і розмірковує далі: – А що як я читаю в інеті не так багато, бо змінилося те, як я читаю? Тобто я просто шукаю, як мені зручніше, бо змінилося те, як я ДУМАЮ».
Брюс Фрідман, що веде в мережевому щоденнику регулярні записи про використання комп’ютерів у медицині, також описав, як інтернет змінив його погляди. «Я майже повністю втратив здатність читати й сприймати довгі статті в інтернеті чи пресі», – написав він на початку цього року. Фрідман, що довгий час працював патологом у медичній школі при Мічиганському університеті, детально розповів про свою заувагу в телефонній розмові зі мною. Його мислення, сказав він, набуло нової якості – «стакато», що проявляється у здатності швидко проглядати короткі уривки тексту з різних джерел в інтернеті. «Я більше не можу читати «Війну і мир», – зізнався він. – Я уже не годен цього робити. Навіть блоговий пост, якщо в ньому понад три-чотири абзаци, занадто великий для мене, щоб його сприйняти. Я лише перебігаю його очима».
Ці розповіді самі собою не доводять багато. І ми й досі очікуємо тривалих неврологічних і психологічних експериментів, що б змалювали повну картину того, як використання інтернету впливає на розумову діяльність. Та нещодавно опубліковане дослідження інтернетзвичок, що його провели науковці з Університетського коледжу Лондона, показує: ми цілком можемо бути всередині кардинальних змін того, як ми читаємо й думаємо. У межах п’ятирічної програми досліджень, науковці вивчали комп’ютерні журнали подій, що документували поведінку відвідувачів двох популярних пошукових сайтів, які забезпечують доступ до журнальних статей, електронних книг та інших джерел письмової інформації. Один із них обслуговує Британську бібліотеку, інший – Освітній консорціум Великобританії. Дослідники виявили, що люди, які використовують сайти, створені у «формі побіжного перегляду», стрибають з одного джерела на інший і рідко повертаються до місць, де вони вже були. Вони, зазвичай, читають не більше як одну-дві сторінки статті чи книги, перш ніж «скочити» на інший сайт. Іноді вони зберігають велику статтю, але немає ніяких доказів того, що коли-небудь повертаються до неї й насправді читають. Автори дослідження повідомляють:
«Зрозуміло, що користувачі не читають в інтернеті в традиційному значенні слова; справді, є ознаки того, що з’являються нові форми «читання», коли користувачі, аби швидко досягти результату, використовують «силовий перегляд» заголовків, змісту сторінок і понять. Здається також, що вони йдуть в онлайнпростір, щоб уникнути читання в традиційному значенні слова».
Завдяки доступності тексту в інтернеті, не кажучи вже про популярність текстових повідомлень на мобільних телефонах, ми можемо читати більше, ніж це робили в 1970-х чи 1980-х роках, коли переважало телебачення. Одначе це інший тип читання, в основі якого лежить інший тип мислення, може, навіть нове сприйняття себе. «Ми не тільки те, що читаємо, – каже психолог Університету Тафтса і авторка книжки «Пруст і кальмар. Історія й наука про мозок-читач» Меріен Вулф. – Ми те, як ми читаємо». Вулф стурбована, що стиль читання, вироблений мережею, стиль, який ставить «ефективність» і «безпосередність» понад усе, може послабити нашу здатність до вдумливого читання, що виникла, коли рання технологія – друкарський прес – зробила довгу й складну роботу буденним явищем. Читаючи в мережі, каже вона, ми перетворюємося на «звичайних дешифраторів інформації». Наша здатність витлумачувати текст, роблячи багато розумових дій, коли ми читаємо вдумливо й невідривно, залишається великою мірою невитребувана.
Читання, пояснює Волф, не мимовільне вміння людських істот. Це не закарбований у наших генах вид мовної діяльності. Ми повинні вчити наші мізки, як перетворити символічні знаки, що їх бачимо, на мову, яку розуміємо. І засоби масової інформації й інші технології, що ми використовуємо в навчанні й практиці читання, відіграють важливу роль у формуванні нейронних ланцюгів усередині нашого мозку. Експерименти показали, що в читачів ідеограм, таких як китайські ієрогліфи, розвиваються розумові схеми для читання, значною мірою відмінні від схем, виявлених у тих із нас, чия писемна мова використовує абетку. Відмінності полягають у роботі різних ділянок мозку, зокрема тих, що регулюють такі важливі когнітивні функції, як пам’ять і тлумачення візуальних і слухових подразників. Можна також припустити, що лінії зв’язку, творені в процесі використання мережі, відрізнятимуться від тих, що творяться під час читання книжок та інших друкованих праць.
Якось 1882 року Фрідріх Ніцше купив друкарську машинку – «писучий шар» конструкції Малінга-Гансена, якщо бути точним. Його зір слабнув, тож постійно зосереджуватись на сторінці стало стомливим і болючим, унаслідок чого йому часто сильно боліла голова. Він був змушений менше писати й боявся, що скоро геть доведеться відмовитися від цього. Машинка врятувала його, принаймні на якийсь час. Швидко опанувавши метод друку «наосліп», він міг писати із заплющеними очима, використовуючи тільки кінчики пальців. Слова знову змогли перетікати з його голови на сторінку.
Проте машинка, хай тільки ледь помітно, впливала на його роботу. Один із друзів Ніцше, композитор, завважив зміну в стилі його письма. Його й без того короткомовна проза стала ще стислішою, більш телеграфної. «Мабуть, ти за допомогою цього інструмента створив новий стиль письма», – писав його друг у листі, зазначивши, що в своїй роботі, його «„погляди” на музику й мову часто залежать від якості пера й паперу».
«Твоя правда, – відповів Ніцше, – наше канцелярське приладдя бере участь у формуванні наших думок». Під впливом машинки, пише німецький медійний теоретик Фрідріх Кітлер, Ніцшева проза «змінилася: аргументи в ній замінено афоризмами, думки – грою слів, стиль від полемічного став телеграмним».
Людський мозок досить легко піддається під вплив. Люди звикли вважати, що наш розумовий осередок, міцні з’єднання якого утворені близько 100 мільярдами нейронів всередині наших черепів, головно формується ще до того, як ми досягаємо зрілого віку. Та дослідники мозку виявили, що це не так. Керівник Інституту перспективних досліджень ім. Краснова Університету Джорджа Мейсона професор неврології Джеймс Олдс стверджує, що мозок навіть дорослої людини «дуже пластичний». Нервові клітини повсякчас розривають старі зв’язки й утворюють нові. «Мозок, – як запевняє Олдс, – має здатність оперативно себе перепрограмувати, змінюючи спосіб функціонування».
У процесі використання того, що соціолог Деніел Бел назвав нашими «інтелектуальними технологіями» – інструментами, що розширюють наші психічні, а не фізичні можливості, ми неминуче починаємо заощаджувати на якості цих технологій. Механічні годинники, що набули поширення в XIV столітті, – переконливий тому приклад. У своїй книжці «Техніка й цивілізація» історик і критик-культуролог Льюїс Мамфорд описав, як годинник «розмежував час і розвиток людства, допомігши зародити віру в незалежний світ математично вимірних послідовностей». «Абстрактні межі розділеного часу» стали «вихідною точкою для дій і думок».
Методичне цокання годинника допомогло надихнуло наукову думку й науковців. Але воно також щось забрало. У минулому спеціаліст у галузі комп’ютерних систем Масачусетського технологічного інституту Джозеф Вайценбаум у своїй книжці «Можливості обчислювальних машин і людський розум: від суджень до обчислень» (1976 р.) зауважив таке: уявлення про світ, що виникло внаслідок широкого використання інструментів хронометражу «залишається вбогою версією старого розуміння, так як спирається на відмову від безпосереднього досвіду, що лежав в основі та й, власне, сформував стару реальність». Вирішуючи, коли їсти, працювати, лягати спати, вставати, ми перестали дослухатися до своїх чуттів і почали коритися годинникові.
Процес адаптації до нових інтелектуальних технологій відбивається в зміні образів, які ми використовуємо, щоб пояснити собі самих себе. Коли з’явилися механічні годинники, люди почали вважати, що їхні мізки працюють, «як годинник». Тепер, у добу програмного забезпечення, ми кажемо, що вони працюють, «як комп’ютери». Але, за твердженням нейронауковців, зміни відбуваються не лише на рівні образів. Завдяки пластичності нашого мозку, пристосування відбувається й на біологічному рівні.
Інтернет насамперед забезпечує нам можливість широкого пізнання. У статті, опублікованій 1936 року, британський математик Алан Т’юрінг довів, що цифровий комп’ютер, який у той час існував лише в теорії, можна запрограмувати на виконання функції будь-якого пристрою обробки інформації. І це саме те, що ми бачимо сьогодні. Інтернет, незмірно потужна комп’ютеризована система, охоплює більшість наших інших інтелектуальних технологій. Він стає нашою картою й годинником, друкарським станком і машинкою, калькулятором і телефоном, радіо й телебаченням.
Коли мережа поглинає засоби комунікації, вони заново створюється за образом і подобою мережі. Їх насичують гіперпоклика́ннями, миготливою рекламою та іншими цифровими дрібничками, тож їхній вміст стає оточений вмістом всіх інших засобів масової інформації, які вони поглинають. Ми, наприклад, можемо взнати про прихід нових повідомлень електронної пошти, проглядаючи заголовки останніх новин на газетних сайтах. У підсумку, ми розпорошуємо увагу й втрачаємо концентрацію.
Вплив мережі не обмежується екраном комп’ютера. Свідомість людей так налаштувалася на мішанину, пропоновану інтернет-ЗМІ, що й традиційні медії змушені пристосовуватися до нових очікувань авдиторії. Телевізійні програми додають текстові рухомі рядки й спливну рекламу, а журнали й газети зменшують обсяг статтей, друкуючи коротко викладу інформацію й заповнюючи сторінки легкими для перегляду уривковими звістками. Коли в березні цього року «Нью-Йорк Таймс» вирішила віддати другу й третю сторінки кожного числа під невеликі замітки, її дизайн-директор Том Бодкін пояснив, що такі «коротуни» дадуть змогу змученим читачам швидко «смакувати» новинами, заощаджуючи час на «менш ефективний» спосіб пізнання інформації: гортання сторінок і читання статтей. Старі засоби масової інформації не мають іншого вибору, крім як грати за новими медійними правилами.
Ніколи ще система зв’язку не відігравала так багато ролей у нашому житті (чи мала такий значний вплив на наші думки), як нині інтернет. Утім, що б не писали про мережу, досить мало уваги приділено тому, як, власне, вона перепрограмовує нас. Мережева інтелектуальна мораль залишається невідома.
Десь у той же самий час, коли Ніцше почав використовувати свою друкарську машинку, запопадливий юнак на ім’я Фредерік Вінслоу Тейлор приніс до сталеливарні «Мідвейл стіл», що в Філадельфії, секундомір, розпочавши історичну серію експериментів, покликану підвищити ефективність роботи працівників виробні. За згодою власників, він найняв групу робітників, визначив їм різні металообробні верстати, записуючи й встановлюючи час для кожного їхнього руху, а також для операції машин. Розділивши кожну роботу на кілька малих окремих етапів, а потім протестувавши різними способами виконання кожного з них, Тейлор створив низку точних інструкцій («алгоритмів», як би ми сказати нині) того, як кожен працівник повинен працювати. Працівники сталеливарні попервах нарікали на суворий новий режим, стверджуючи, що він перетворив їх не більше ніж на автомати, але продуктивність підприємства зросла.
За понад сто років по винаходу парового двигуна, промислова революція, нарешті, знайшла свою філософію й свого філософа. Тейлорову жорстку промислову хореографію – «систему», як він полюбляв її називати, – сприйняли виробники по всій країні, а з часом і по всьому світу. Шукаючи щонайбільшої швидкості, щонайбільшої ефективності та щонайбільшої потужності, власники підприємств використовували хронометраж руху робітників, щоб організувати свою роботу й налаштувати роботу своїх працівників. Метою цього, як визначив у своєму знаменитому трактаті 1911 року «Принципи наукового управління» Тейлор, було виявити й прийняти для кожної роботи «єдиний найкращий метод», здійснивши тим самим «поступову заміну наукою грубоемпіричного методу на механізовані технології». Тейлор запевнив своїх послідовників, що тільки-но його система буде застосована до всіх процесів ручної праці, це призведе до зміни структури не лише промисловості, а й суспільства, і створення утопії ідеальної ефективності. «У минулому на чільному місці стояла людина, – заявив він, – у майбутньому перед має вести система».
Ми й досі користуємося Тейлоровою системою; вона залишається етикою промислового виробництва. І тепер, завдяки дедалі більшому впливу, що його мають спеціалісти з комп’ютерних технологій і творці програмного забезпечення на наше інтелектуальне життя, етика Тейлора починає урядувати ще й у розумовому світі. Інтернет – машина, призначена для ефективного й автоматизованого збирання, передавання й оброблення інформації, і легіони його програмістів жадають відкрити «єдиний найкращий метод» – ідеальний алгоритм – виконання кожного розумового процесу, який би ми описали як «праця, що потребує неабияких знань».
«Ґуґлпрекс» – штаб-квартира компанії «Ґуґл», що в Маунтін-В’ю (штат Каліфорнія), – «висока церква» інтернету, у стінах якої проповідують тейлоризм. «Ґуґл», каже її голова ради директорів Ерік Шмідт, – «компанія, заснована на метрології», що прагне «систематизувати все». За даними журналу «Гарвард бізнес рев’ю», компанія, спираючись на терабайти поведінкової інформації, збирані через свою пошукову систему й інші сайти, проводить тисячі досліджень щодня. Їхні результати використовуються, щоб вдосконалити алгоритми, що дедалі більше контролюють те, як люди шукають інформацію. Що Тейлор зробив для роботи рук, те «Ґуґл» робить для роботи мізків.
Компанія заявила, що її місія полягає в тому, щоб «систематизувати світову інформацію й зробити її вільною й корисною для всіх». Вона прагне розвивати «ідеальну пошукову систему», яку характеризують як те, що «розуміє, що саме ви маєте на увазі, і дає вам саме те, що ви хочете». На думку «Ґуґл», інформація – свого роду товар, корисний ресурс, що може бути видобутий і оброблений із промисловою ефективністю. До що більших масивів інформації ми маємо «доступ», то швидше можемо витягти з них головне, стаючи тим самим більш плідними мисленниками.
Де ж цьому межа? Серґей Брін і Ларі Пейдж, обдаровані молодики – засновники «Ґуґл», здобуваючи докторську ступінь у галузі комп’ютерних наук у Стенфордському університеті, часто заявляли про своє бажання перетворити свої пошукові системи в штучний інтелект, подібні на ГАЛ, що міг би бути під’єднаний безпосередньо до нашого мозку. «Кінець-кінцем пошукова машина має стати такою ж розумною, як людина, або й розумнішою, – заявив Пейдж у своїй промові кілька років тому. – Ми, працюючи над вдосконаленням пошукових систем, створюємо штучний інтелект». 2004-го в інтерв’ю журналові «Ньюсвік», Брін сказав: «Безсумнівно, нам усім було б краще, якби наш мозок чи штучний інтелект, що розумніший за людину, матиме прямий доступ до всієї на світі інформації». Торік на з’їзді науковців Пейдж сказав, що «Ґуґл» і «справді намагається створити штучний інтелект і докладає до цього великих зусиль».
Таке прагнення двох математиків-ерудитів, що мають у своєму розпорядженні велику кількість коштів і маленьку армію науковців-комп’ютерників, природне, навіть гідне захоплення. За своєю суттю «Ґуґл» – наукове підприємство, тож він у своїй роботі мотивований бажанням використовувати технології, щоб, за словами Еріка Шмідта, «вирішити проблеми, що так і не були вирішені досі», і створення штучного інтелекту – найскладніша з них. То чому б Бріну й Пейджу не прагнути її розв’язати?
Утім, їхнє припущення, мовляв, «нам усім було б краще», якби наші мізки були доповнені чи навіть замінені на штучний інтелект, не може не бентежити. Адже виходить, що інтелект – продукт механічного процесу, низки дискретних кроків, які можуть бути виокремлені, виміряні й оптимізовані. У світі «Ґуґл», у який ми поринаємо, коли заходимо в інтернеті, є трохи місця, щоб трохи поміркувати. Неточність – не спосіб розібратися в суті питання, а ґандж, який можна виправити. Людський мозок просто застарілий комп’ютер, що потребує швидшого процесора й жорсткого диска більшого об’єму.
Ідея, що наші мізки мають працювати як високошвидкісні машини для обробки даних, закладена не тільки в основу роботи інтернету. Також вона – провідна бізнесова модель мережі. Що швидше ми борсаємось у світовій павутині, то більше поклика́нь натискаємо й сторінок переглядаємо, й то більше можливостей у «Ґуґлу» й інших компаній дістати про нас інформацію й нагодувати нас рекламою. Більшість власників платних інтернетсайтів мають зиск із збирання дрібок інформації, що ми її залишаємо по собі, коли шугаємо від поклика́ння до поклика́ння – що більше дрібок, то краще. Останнє, що ці компанії хочуть робити, – заохочувати до неквапливого читання чи повільного, концентрованого думання. Вони роблять усе – у цьому їхній інтерес, – аби обожеволити нас.
Може, я просто опаслива людина. Так, тепер повелося прославляти технічний прогрес, проте є й зворотна тенденція очікувати найгіршого від кожного нового інструменту чи машини. У Платоновому «Федрі», Сократ скаржився на дедалі більше використання письма. Він побоювався, що тільки-но люди стануть покладатися на писане слово, заміняючи ним знання всередині своїх голів, вони, за словами одного з героїв діалогу, «припинять використовувати свою пам’ять і стануть забудькуваті». І через те, що вони дістануть змогу «діставати багато інформації без належної освіти», вони «вважатимуть себе дуже добре обізнаними, бувши здебільшого геть темними». Вони будуть «наповнені гонористою мудрістю замість мудрості справжньої». Сократ не помилявся: нова технологія дійсно часто діє, як він й очікував. Утім, він передбачив не все. Не міг він наперед знати про те, наскільки письмо та читання прислужиться справі поширення інформації, заохочення нових ідей і розширення людських знань (чи навіть мудрості).
Поява в XV столітті Ґутенберґового друкарського верстата спровокувала чергову пайку скреготу зубів. Італійський гуманіст Ієронімо Скуарчафіко був стурбований тим, що легка доступність книг призведе до інтелектуальної ліні, роблячи людей «менш старанними», й ослабить їхні уми. Інші запевняли, що здешевілі друковані книги й плакати можуть підірвати релігійну владу, применшити значення робіт науковців і книжників, поширювати крамолу й розпусту. Професор Нью-Йоркського університету Клей Ширкі відзначає, що «більшість аргументів проти друкарського верстата були правильні, навіть пророчі». Та, знову ж таки, песимісти не годні й уявити силу-силенну благословенних речей, що їх несло за собою друковане слово.
Тож так, ви маєте скептично ставитися до моєї скепси. Можливо, виявиться, що мають слушність ті, хто зневажає критиків інтернету як лудитів чи ностальгійників, і від наших надактивних, напхом напханих умів розпочнеться золотий вік інтелектуальних відкриттів і вселенської мудрості. До того ж світова мережа – не алфавіт. І хоч інтернет може замінити друкарський верстат, він продукує щось зовсім інше. Вдумливе читання однієї за одною друкованих сторінок потрібне не лише для знань, що ми їх черпаємо зі слів автора, а й для розумових вібрацій слів, що надходять у наші мізки. Як на те пішлося, у тихих закутках, де можна безперервно й вдумливо почитати книжки чи здійснити будь-який інший акт споглядання, ми створюємо свої асоціації, робимо висновки й аналогії, плекаємо ідеї. Зосереджене читання, як стверджує Меріен Вулф, різниться від зосередженого мислення.
Якщо ми втратимо ці тихі закутки чи заповнюємо їх «вмістом», ми згубимо щось важливе не тільки для нас самих, а й для нашої культури. У недавньому есеї драматург Річард Форман промовисто описав, що нам загрожує:
«Я вихований на традиціях західної культури, де ідеал – мій ідеал – складна масивна «дана з небес» структура високоосвіченої й обмеженої від інших особистості чоловіка чи жінки, що несе всередині себе особисто побудовану й унікальну версію всієї спадщини Заходу. [Та тепер] я бачу всередині кожного з нас (і себе також) заміну складного внутрішнього комплексу новим різновидом себе – людини, що розвивається під тиском надлишку інформації й технологій „подати-тут-і-зараз”».
Так як ми спустошуємо наші «внутрішні комори масивної культурної спадщини», як звиснував Форман, ми ризикуємо перетворитися на «„людей-млинців”, широких і тонких, у той час, коли під’єдуємося до цієї величезної мережі інформації через просте натискання кнопки».
Ця кіносцена занепокоїла мене 2001 року. Такою гострою й химерною її робить емоційна реакція комп’ютера на розбирання свого мозку: той відчай, коли його схеми одна за одною гаснуть, його дитяча мольба до астронавта – «Я відчуваю це. Я відчуваю це. Я боюся» – і його остаточний перехід у стан невинності. ГАЛів вияв почуттів у цьому фільмі контрастує з нечулістю людей, що роблять своє діло з ледве не автоматизованою точністю. Відчувається, що їхні думки та дії прописані наперед, так ніби вони слідують чіткому алгоритму. У світі 2001 року люди стали настільки роботизовані, що найгуманніший персонаж виявляється машиною. Ось у чому суть лиховісного пророцтва Кубріка: якщо ми звикнемо покладатися на комп’ютери як на посередників нашого розуміння світу, наш власний розум стане достоту схожий на штучний інтелект.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Конкурс перекладів. «Чи робить Ґуґл нас дурнішими?»

Повідомлення Кувалда » Суб листопада 04, 2017 9:11 pm


Відповісти

Повернутись до “Конкурси, проєкти, ідеї...”