Декілька думок про жіночі імена
Правопис каже, що іншомовні жіночі імена на приголосний не відмінюються. Українські відмінюються за третьою відміною. Критерій українськості??? Рахіль—Рахілі—Рахіллю, Юдиф—Юдифи—Юдиф'ю. Чи ні? Тоді чому б не Кетрін—Кетріні—Кетрінню?
Це чудне та дивне, але воно не більший злочин проти української мови, ніж невідмінювана Кетрін. Ще ближче до української традиції — просто додавати відмінкове закінчення навіть у називному відмінку, переносячи слово до першої відміни: Юдита, а не Юдиф! Чому б не зробити це правописною нормою?Проблема друга — жіночі прізвища. Правопис каже, що чоловічі прізвища на -ов, -ів, -ин відмінюються. Як іменники, але з -им у орудному відмінку. Але правопис зовсім нічого не каже про ті самі жіночі прізвища. Коли він Петрів, то вона — Петрова, чи невідмінювана Петрів, коли він Григоришин, то вона Григоришина, чи невідмінювана Григоришин? Відомо, що українська традиція — утворення похідних фемінітивів: він Терпило — вона Терпилиха, він Сердюк — вона Сердючка. Такі слова прекрасно вписуються в граматичну систему і не виникає жодних дурних питань «відмінювати ім'я чи ні?» Однак канцеляризація перемагає вульгаризацію. Чи це справедливо? Чому ім'я, що якнайкраще відповідає граматичній системі мови сприймається ніби образливе, а бездушний канцелярський ідентифікатор, непридатний бути додатком у реченні, як престижна форма?
Далі. Гендерна рівність. Чоловічим прізвищем може бути іменник жіночого роду: Яків Іскра, Антін Кочерга. І жодних проблем, і жодних сумнівів щодо відмінюваності таких прізвищ. А жіночі прізвища — іменники чоловічого роду — не відмінюються! А чому? Хто це вигадав? В принципі пояснення є: перша відміна включає слова і жіночого і чоловічого роду, так що слово на -а цілком природно може називати і чоловіка й жінку. Але ж факт: жінки мають прізвища чоловічого роду. Хіба це значить, що вони мають бути невідмінювані? З точки зору граматики — це прикладка, а прикладки звичайно узгоджуються у відмінку. А втім, це ширша тема «у місті Київ чи в місті Києві?» Я дуже сумніваюсь в тому, що це якась історична традиція. Скоріше ідея напівграмотного канцеляриста. (Традицію ми знаємо, традиційним було б утворення похідного прізвища на -ова, чи -ина, чи -ка, чи -иха...
) «Правило» про невідмінювані прізвища ми вже звикли сприймати як належне, але це ж не правило, це відмова від правил, яка ґрунтується... а ні на чому. Як ви гадаєте, так треба?