Ніхто у світі не говорить літературною мовою

[Кувалда]

Журнал "Країна" №150 за 06.12.2012
Ніхто у світі не говорить літературною мовою

В українській мові швидкість появи нових слів, зокрема з англійської, набуває вигляду стихійного лиха. Якщо процес не контролювати, за кілька років наша мова втратить автентичність, вважає кандидат філологічних наук 43-річна Людмила Туровська. 2008-го вона стала співукладачем Словника нових слів та значень

Наталія ДЗЮБИШИНА-МЕЛЬНИК, 62 роки, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови ­Києво-­Могилянської академії:

– Українська мова активно рухається до свого кінця. Ще декілька таких правителів, як зараз, і відродити її буде неможливо. Розвиток мови – політичне питання. Як тільки державні мужі заговорять нормальною українською і хоч трішки щипатимуть тих, хто думає інакше, мова почне відроджуватися. ­Зараз же, у незбалансованій мовній ситуації, з політиками, які говорять потворними суржикізмами, а сфери використання мови звужуються, вона помирає. В Аза­рова антилінгвістичні здіб­ності, це правда. Але таких людей дуже мало. Абсолютно чужу мову можна вивчити за три місяці. Російська споріднена з українською, відповідно часу ще менше потрібно. Треба тільки мати мотивацію.

Раніше в академії було, що не почуєш російської, а зараз – не почуєш української. Пояснюю ­студентам, що мову можна опанувати, якщо послуговуєшся нею хоча б в одній сфері життя. А вони після пари одразу на російську переходять. Більше того, тих, хто все-таки опановують українську, потім ламають на робочих місцях. Колега розповідала, що донька працює у приватній фірмі. Начальник відзначив її як успішну. Але додав: єдиний ваш мінус – не говоріть українською, це заважає.

В усному мовленні людина вживає слова, що напохваті. Чула слово "кизил", то так і говоритиме. Насправді, це – російська калька. Українською буде – дерен. Зараз при виборі слова постає проблема двох норм: як правильно і як краще. Водограй чи фонтан, число чи номер, світлина чи фотографія, наклад чи тираж, поступ чи прогрес, соложеник чи плюшка, підсоння чи клімат, будучина чи майбутнє.

У 1930-х українська мова зазнала штучного рихтування у бік збіднення словникового ­фонду та уподібнення до росій­ської. Тоді з обігу безпідставно вилучили декілька тисяч ­україн­ських слів, що не вичерпали своїх ресурсів. А в нас було все своє. ­Брезент був ташею, капюшон – каптуром. ­Робили це у різні способи. 1920-ті ­стали ­золотим десятиліттям – тоді видали 30 словників. Але їх усі ­переробили. Створили спеціальну комісію, що мала усунути ­само­достатність україн­ської мови. Біля кожного слова написали російський відповідник – кальку, яка з часом прижилася. Або ставили примітки, на зразок: "діалектне", "рідко­вживане", ­найсмішніша – "західне". Слово "мишак" на початку минулого століття мало чотири значення: мишачий ­послід, вид трави, масть коня і ­арсен (­миш'як – "Країна"). Що робить радянський словник: викидає три значення, залишає слово із ремаркою – "ботанічне". Таким чином позбуваємося слова з чотирма значеннями.

Тоді ж усунули слова ­церковно-слов'янського походження. ­Залишили тільки конкретно пов'язані з церковними обрядами. Тобто ті, про які наперед знали, що їх не використовуватимуть у побуті. Абстрактні, які свідчать про високий інтелектуальний рівень мови, її стилістичне багатство, які надавали мові піднесеності, знищили.

Постраждала і граматика: усунули кличний відмінок іменників і нав'язали російські норми в географічних назвах. Говоримо Бровари, коли правильно – Броварі, Пирогово – Пирогів тощо. Деякі вже виправили: було Святошино, тепер – Святошин.

Науковець Роман Кісь у книжці "Мова, думка і культурна реальність" дуже ­влучно говорить про те, що для відродження української мови потрібна ревіталізація міста: щоб українська мова зайшла в українське місто. Коли у шкільних підручниках вживають слово насос – то ви туди капар не вставите. Слова зникають, коли застарівають або з'являються нові, яскравіші. Але чим кращий насос за капар? Або скрізь бачимо рекламу: товари в розстрочку. В яку ще розстрочку, якщо правильно – "на виплат". Аби не втрачати російськомовного покупця, вживають ­русизм.

Сьогодні перед нашими школярами ставлять завдання – ­вивчати літературну мову, і це одразу стає бар'єром. Ніхто в світі не говорить літературною мовою. У чеській взагалі ­немає літературного варіанта розмовної. В Італії, якщо вас запросять у гості й ви говоритимете літературною італійською мовою, вам це пробачать тільки, якщо ви іноземець. Від італійця сприймуть за зневагу. Там усі говорять діалектами. У швейцарських школах дітей вчать перекладати літературні ­тексти місцевим діалектом німецької мови. Українських дітей теж треба вчити двом варіантам: літературної й розмовної, ­харак­терної для певної місцевості. ­Діалекти – це живе, невичерпне джерело, літературна мова – штучна. Це конструкт, у природі її немає. Престижність мови залежить від того, як розвинені обидва варіанти.

текст: Тетяна ІВАНОЧКО, малюнок: Володимир Казаневський

Російською говорю у стресових ситуаціях
Денис САМИГІН, 32 роки, директор із розвитку PR-агентства "Красні комунікації". Автор брошури "Зроби подарунок Україні! Переходь на українську!"

– Мої батьки – росіяни. Батько був військовим. Переїхали жити в Одесу, коли мені було 6 років. Увесь контакт з українською культурою для мене обмежувався предметом "українська мова" в школі та коментуванням матчів "Динамо" й збірної України. В 15 років вирішив вчити українську, бо хотів вступати до столичного вузу. У сусідів позичив ­російсько-український розмовник. Не знав точного значення половини слів.

Під час помаранчевої революції, зі ­злості на дії влади, вирішив: якщо переможе ­Янукович – перейду на українську. Потім був "хепі-енд", ­радісна перемога. Але на українську таки пере­йшов – за півроку. З дружиною чекали ­наро­дження доньки. Вирішив, що дитина ­змалку має виховуватися українською. Мене ­підтриму­вало те, що дружина добре знала мову і ­могла під­правити. Міг говорити вільно на ­суспільно-політичні теми, але на побутові – проблематично.

Російською розмовляю з батьками, родичами, одеськими товаришами дитинства, з росіянами, а також у стресових ситуаціях – зокрема, під час сварок.

Спілкування українською, принаймні в Києві, – це не просто засіб комунікації, це певний стиль та філософія життя. Це – віра в український світ, який буде кращий за сьогоднішній. З клієнтами на роботі також ­говорю здебільшого цією мовою. В Києві серед піарників і рекламістів це досить поширено. Якось мені кажуть, що з новим клієнтом краще говорити російською, бо, мовляв, він із Донецька. Я все ж спілкуюся українською, і у відповідь він говорить так само. Виявляється, поступив вчитися до Донецька, а сам із Києва.

Кілька знайомих весь час спілкувалися зі мною російською. А цього року почали відповідати українською. Підозрюю, що це – ­реакція на "мовний закон".

Щоб перейти на українську, треба знайти партнера, з ким почати говорити. Читати вголос, щоб потренуватися вимовляти слова. Визначити "день Х", з якого сприймаєте себе як україномовну людину. Можна вибрати варіанти: завжди говорити українською, або завжди говорити так з україномовними. Але треба залишити собі право розмовляти російською, якщо це здається вам доречним.

Зараз у Києві багато безкоштовних лекцій та семінарів, де люди спілкуються на різноманітні теми. В таких інтелектуальних гуртках українська посіла домінуючу позицію.
текст: Наталія ТАВАНЕЦЬ

Найуживаніше дієслово – "бути"
Іван ЮЩУК, 78 років, мовознавець, професор Київського міжнародного університету, автор понад 20 підручників з української мови:

– Новий тлумачний словник налічує 250 тисяч слів проти попереднього на 170 тисяч. Це дає підстави для оптимізму. На одне російське слово – п'ять-шість українських. Це говорить про те, що наша мова багатша. Вона відроджується після 70 років утисків. Українською можна передати найтонші відтінки значень слів. Тільки через лінощі ми вживаємо англійські, російські або інші запозичення.

Суржик – це теж українська мова, тільки дуже засмічена іншомовними словами. Це явище незнищенне.

Молодь використовує арго, щоб вирізнитися, привернути до себе увагу, підкреслити інакшість. Потім дорослішає і мова стає чистішою. Арго живе здебільшого протягом одного покоління.

Так звані народні обранці послуговуються тисячею-двома слів. Освічена інтелігентна людина має у своєму активному словнику до 15 тисяч. Середній українець користується ­приблизно трьома–п'ятьма тисячами слів, а в пасивному словнику має разів у 10 більше. Найчастіше вживають сполучники – і, й, та. Найуживаніше дієслово "бути". З імен­ників – "люди", "час", "­життя".

На початку незалежності я казав, що Київ говоритиме ­україн­ською за 20 років, але цього не сталося. Однак відтоді її ­значно більше стало чути на ­вулиці. А особ­ливо ­після закону ­Ківалова–­Колесніченка. Люди зі спротиву переходять на українську. ­Думаю, треба ще років 20, щоб Київ став україно­мовний. Результати останніх виборів свідчать, що столиця рухається в цьому напрямку.

Пилип СЕЛІГЕЙ, 37 років, автор книжки "Мовна свідомість: структура, типологія, виховання"
"Зберегти українську мову за межами України – проблематично. Онуки емігрантів її зазвичай уже не знають. Тому всі зусилля зі збереження мови треба зосереджувати в Україні. На жаль, чимало питомих українських слів потроху виходять з ужитку. Їх заступають запозичення. Начальники іменують себе менеджерами, помічники – референтами, забудовники – девелоперами. Виставки стають експоцентрами, а управління – департаментами. І таких прикладів – тисячі"

Вільно спілкуюся українською. Російської не розумію взагалі
Такаші ХІРАНО, 31 рік. Народився в японському місті Йонаго. Українську мову вивчав у Токіо два роки. Чотири роки живе у Львові. Викладав японську в університеті імені Івана Франка. Тепер навчається тут у магістратурі факультету міжнародних відносин:

– У 14 років читав книжку про різні країни. Там було написано про Україну, її відновлення і незалежність. Мене це дуже зацікавило, вирішив вчити українську мову. Через інтернет шукав, де в Японії ­можна її опанувати. Виявилося, єдиний викладач працює в Токійському університеті. Але українська ішла лише як факультатив. ­Викладали її один раз на тиждень після третього курсу. Тому навчався мови лише два роки.

Після закінчення університету працював фотографом. Поступово це стало невигідно. На сайті японського консульства в Україні шукали спеціалістів для викладання японської у Львові. Вирішив спробувати.

Зараз вільно спілкуюся українською. А от російської не розумію взагалі. У вас думають: знаєш українську, то й російську зрозумієш. Насправді це не так.

Першим словом, яке вивчив, було "борщ". Його згадували в усіх книжках як національну страву. Навчився готувати у Львові. З першого разу вдалося. Продукти купляв на ринку. Наступні слова були "доброго дня", "дякую","до побачення".

Важко розрізняти звуки "г" і "х". Між "л" і "р" в японській немає різниці. Тому слова "хліб" і "гріб" для мене звучать однаково. Дуже складно вивчати довгі українські слова. Лише недавно навчився вимовляти "охарактеризувати". Часто помиляюся між буквами "а" та "і". Важко даються слова з певної галузі. Коли в мене пара з "охорони праці", не розумію половини слів.

З української літератури читаю дитячі книжки, казки. Там усе написано легко й зрозуміло. Дорослу літературу подужати важко. Купив кілька книжок, зокрема Андруховича. Але на прочитання однієї сторінки витрачаю близько години.

Українською легше висловлювати ­думки. Японською потрібно глибше думати про стиль мовлення. Він залежить від того, з якою людиною спілкуєшся, в яких стосунках із нею. А в українській є звертання "ти" чи "ви", тому можна швидше порозумітися.
текст: Павло ПАЛАМАРЧУК

Мова зникає тому, що нею не говорять ті, хто її знають
Костянтин ТИЩЕНКО, 71 рік, ­доктор філологічних наук, автор понад 180 праць із метатеорії мовознавства, знакової теорії мови, лінгвіс­тичних закономірностей, ­лінгво­педагогіки, проблем розвитку мови. 1992 року заснував єдиний у світі Лінгвістичний навчальний музей при Київському національному ­університеті імені Шевченка, професор кафедри Близького ­Сходу. Знає 50 мов:

– Ситуація з українською не гірша, ніж із будь-якою іншою мовою в світі. Як розвиватиметься? Так це, як із коровою в кориді, – ніколи не знатимеш звідки вона колоти буде, на відміну від бугая. Той завжди прямолінійно коле звідти, звідки й передбачають.

Один відсоток питомих українських слів є в українській мові. Решта – запозичення. За лексичним складом українська мова не близька до російської. 38 відсотків – дистанція між словниками. Дистанція між голландською і англійською мовами – 37 відсотків. ­Французька й італійська – 30 від­сот­ків ­відмінності.

Тримається народ, доки говорить однією мовою. Перейдете на російську – і станете росіянами, захочете перейти на ­малайську – і станете малайцями. Ось поїхали діти наших депутатів за кордон – вони щось із тієї української чи, може, російської через одне покоління знатимуть? Вони стануть добропорядними канадійцями або американцями.

Мова зникає тому, що нею не говорять ті, хто її знають. А не тому, що не вчать інші.

У часи Польщі багато українців попольщилися. Сьогодні спостерігаємо подібний процес до російської. А мова – сама по собі. Вона будується насамперед на малоосвічених сільських людях, які плекають свої говірки, діалекти з діда-прадіда. І тому абсолютно науково-коректним є формулювання: доки житимуть українські діалекти, доти живе українська мова.

26 місце у світі за кількістю носіїв займає українська мова. Всього нараховують близько 2500 мов
33 відсотки – найбільша частка запитів українською ­мовою в пошуковику Yandex із Тернопільської області, найменша з Криму – 3,7%
30000 слів починаються на літеру "п" в 11-томному Словнику української мови. ­Найменше слів починаються на "й" – 40
250000 слів і словосполучень ­містить Великий тлумачний словник ­сучасної української мови
текст: Тетяна ПОРХУН

Наше телебачення фактично окуповане Росією. Воно не формує патріотизму
Лариса МАСЕНКО, 69 років, доктор філологічних наук, професор кафедри української мови Національного університету "Києво-Могилянська академія" і провідний науковий співробітник Інституту української мови Національної академії наук, фахівець із соціолінгвістики:

– Київ заговорив би українською впродовж одного-двох поколінь, за правильної мовної політики. Зараз цей процес загальмований. Але українська така сильна, що русифікувати Україну повністю неможливо.

Вживання мови не потребує мотивації. Абсолютно непра­вильна пропаганда: "Вчіть україн­ську, бо вона мелодійна". Це все одно що казати: "Любіть ­матір, бо вона красива". А якщо ­некрасива – то що, маму не треба любити? Якщо ми хочемо мати свою державу – ми маємо шанувати свою мову. І говорити нею.

Молоде покоління вже добре володіє українською, бо майже всі вчили її у школах і вищих навчальних закладах. Студенти навіть із російськомовних родин спілкуються обома мовами. У них формується координативна двомовність. Через цей етап багато народів виходили з періоду асиміляції. Наприклад, у чехів ­ніхто в містах свого часу не говорив чеською. Розмовляли німецькою, коли були під німцями. Але через освіту, відповідну мовну політику швидко повернули мову.

У нас давно мали би бути курси з української мови – безкоштовні або за дуже невелику ціну. Як у Латвії чи Естонії. Їх відсутність свідчить про неусвідомлення нашими політиками, навіть Ющенком, важливості мовної політики, державної підтримки української культури.

У першій половині 1990-х була ­телепередача "Територія А", яку вела Анжеліка Рудницька, фестиваль "Червона рута", де шукали й підтримували україномовну популярну пісню, з'явилися перекладені українською фільми. Та все це поступово згорнулось, і наше ­теле­бачення тепер фактично окуповане Росією. Воно не формує патріотизму, а призначення масової культури кожної країни – саме це.

На лексичний склад мови вплинуло поширення інтернету. Там немає цензури. Але інтернету важко перебити телеіндустрію.

Якщо взяти літературу – вона структурується на різні смаки. Є елітарна, висока полиця – Валерій Шевчук, Юрій Андрухович, Оксана Забужко. Водночас чимало вже є літератури популярної, масової. І тут мова різна. У першому випадку – з дуже багатим лексичним складом. У другому – простіша, без складних синтаксичних конструкцій.

У кожній мові багато запозичень. Ми маємо їх з мов усіх народів, із якими контактували. Наприклад, слово "майдан" – запозичення з тюркської. Крім російської, ­зараз дуже активна експансія англійської – у зв'язку з глобаліза­цією. Сильні мови намагаються цьому опиратися, бо це розмиває лексику. Тим більше коли є форми, що не відповідають структурі нашої мови. Наприклад "ноу-хау" – ­його ж не можна відміняти так, як треба. Такі слова бажано замінити своїми питомими. У Польщі навіть оголошують конкурси на радіо: називають запозичення з англійської й просять придумати польський відповідник.

Абсолютна більшість європейських держав формувалися на базі однієї національної мови. ­Те, що пишуть у російськомовних газетах, або те, що нам розповідає про багатомовні країни Колесніченко, – не відповідає дійсності. Він каже: "Нам треба, як Бельгія і Канада, де дві мови державні". Так Бельгія на межі розпаду і у франкомовному Квебеку сепаратистські тенденції дуже сильні. Те, що ­Європа об'єд­налася, – не означає, що вона ­об'єд­налася мовно. Я думаю, ми прийдемо в Європу рано чи ­пізно. ­Переважна більшість підтримують цей вибір. А українська мова безпосередньо пов'язана з цим вибором. Про це добре говорить російська правозахисниця Валерія Новодворська: "Російська мова – це ланцюг, який ­прив'язує Україну до комуністичного ­минулого".

У живій мові дуже виразно відобра­жається оцінка ­певних явищ. Наприклад, "­кравчучка" – назва великої торби на колесах від прізвища глави держави – побутова річ, що поширилася в ­період його президентства. ­Зараз однією з ознак часу є слово "гламур". Це – світська культура, але водночас це слово має зневаж­ливий відтінок. "Глина", "торба" ­тепер кажуть для позначення кепської ситуації. Дуже важливо, щоб формувався український жаргон.

Юрій КОВАЛІВ, 63 роки, літературо­знавець
"У художній літературі ­з'явилося багато ­матюччя. ­Автори лаються від безсилля. ­Немає таланту – ­починає матюкатися. Чим більший талант, тим автор вибагливіший до слова, чим менший – тим більше галасу і крику"