Ще раз про Валуєвський циркуляр

Статусне планування, статистика, події тощо

Модератор: Анатолій

Відповісти
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5602
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Ще раз про Валуєвський циркуляр

Повідомлення Кувалда »

Ще раз про Валуєвський циркуляр
150 років тому влада Російської імперії здійснила масштабну антиукраїнську акцію лінгвоциду
Ігор Сюндюков, "День", 18 липня 2013

В історії не раз виносили жорстокі смертні вироки не окремим особам — цілим народам. Це робили в різний спосіб: фізично, тобто здійснюючи геноцидні дії супроти сотень тисяч, мільйонів людей за національною, релігійною або соціальною ознакою (тут варто зауважити, що подібного роду системні, свідомі, масові вбивства аж ніяк не є «винаходом» кривавого ХХ століття, проте воно, це століття, жахливим чином суттєво «вдосконалило» їхню технологію, свідченням чого є Голокост євреїв, геноцид українського, вірменського народів, геноцид в Руанді 1994 року, жахливі етнічні чистки на Балканах під час війни 1991—1995 років тощо). Але робили це й інакше, придушуючи культуру приреченого на зникнення з лиця Землі народу, вбиваючи його мову (можна грубо заборонити її, а можна «раціонально», «історично» обѓрунтувати такий лінгвоцид тим, що цієї мови немає і не було в природі, що вона є просто «ворожим підступом», «вигадкою» ворогів держави, що, і це головне, немає й не буде мільйонів носіїв цієї мови — бо вони, ці люди, бажають розмовляти мовою іншого народу, а свою вважають у кращому випадку «нарєчієм»).

Трагедія української історії в тому, що нашій нації все ще треба пояснювати, що таке може трапитися в житті. Таке траплялося — бо століттями, від Петра І (а, по суті, ще від царя Олексія Михайловича) і до Столипіна включно, а потім — за кремлівських вождів, від Сталіна до Андропова, наполегливо, «залізною рукою», проводився курс на асиміляцію, «розчинення», поглинання українства (перш за все — мови, адже це крово- й животворна система буття народу) в «русском море». Якраз 18 липня виповнюється рівно 150 років від дня затвердження горезвісного Валуєвського — однієї з найбрутальніших, найлицемірніших (і тому — найбільш підлих) акцій антиукраїнського лінгвоциду. Варто поговорити про цю подію на основі реальних історичних джерел, долаючи шовіністичні вигадки та «казки».

Насамперед, корисно було б навести повний текст цього документа (підкреслимо: таємного!), щоб читач міг «проникнутися» глибиною його мотивації, історичного аналізу та «увагою» до потреб «вірнопідданих» холопів-малоросіян. А потім поговоримо про його передісторію та наслідки. Ось цей текст, мовою оригіналу:

«Циркуляр министра внутренних дела П.А. Валуева Киевскому, Московскому и Петербургскому цензурным комитетам от 18 июля 1863 года.

Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью (це — Шевченко, Куліш, Марко Вовчок, Гребінка, Квітка-Основ’яненко, Руданський... — І. С.). В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических (! — І. С.), не имеющим никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную (дуже важлива річ для розуміння причин появи циркуляра! — І. С.), и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик и т.п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных (саме так! — І. С.) действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии.

В Санкт-Петербурге даже собираются пожертвования для издания дешевых книг на южнорусском наречии. Многие из этих книг поступили уже на рассмотрение в Санкт-Петербургский цензурный комитет. Немалое число таких же книг представляется и в Киевский цензурный комитет. Сей последний в особенности затрудняется пропуском упомянутых изданий, имея в виду следующие обстоятельства: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может (ось перл цинізму: це не ми, влада, цькуємо й знищуємо мову українського народу, це «большинство малороссиян» «весьма основательно» просить це робити! — І. С.), и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши, что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказать противное, большинство самих малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии (хто б іще сумнівався в існуванні цього «большинства»! Його й зараз затято творять та підтримують спадкоємці Валуєва. — І. С.)

Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков (ось вам і загальноісторичний контекст появи лінгвоцидного циркуляра: польське повстання 1863 року. — І. С.), и едва ли не им обязано своим происхождением, судя по рукописям, поступавшим в цензуру, и по тому, что большая часть малороссийских сочинений действительно поступает от поляков. Наконец, и киевский генерал-губернатор находит опасным и вредным выпуск в свет рассматриваемого ныне духовной цензурой перевода на малороссийский язык Нового Завета (справді так: хіба переклад Святого Письма мовою того чи іншого народу не є запорукою його духовної, а згодом і політичної самодостатності та зрілості? — І. С.).

Принимая во внимание, с одной стороны, настоящее тревожное положение общества, волнуемого политическими событиями, а с другой стороны, имея в виду, что вопрос об обучении грамотности на местных наречиях не получил еще окончательного разрешения в законодательном порядке, министр внутренних дел (Петро Валуєв. — І. С.) признал необходимым, впредь до соглашения с министром народного просвещения, обер-прокурором Священного Синода и шефом жандармов относительно печатания книг на малороссийском языке, сделать по цензурному ведомству распоряжение, чтобы к печати дозволялись только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы; пропуск же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначаемых для первоначального чтения народа, приостановить (боронь Боже — не «заборонити», тут, зміїною мовою русифікаторів усіх часів, вжити отой підлий замінник: «призупинити»... — І. С.). О распоряжении этом было повергаемо на высочайшее государя императора воззрение и Его Величеству благоугодно было удостоить оное монаршего одобрения».

Ще раз нагадуємо: цей текст був таємний; оприлюднений він був лише 1904 року, російським істориком М. Лемке, напередодні революційних збурень в імперії.

А тепер — про передісторію Валуєвського «творіння». Певна частина дослідників вважає, що потужним поштовхом його появи (окрім, зрозуміло, Польського повстання) стали переклади українською мовою чотирьох Євангелій (надіслані на початку 1863 року або раніше на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк), котрі здійснив за власною ініціативою відставний інспектор Ніжинського ліцею Пилип Морачевський. Звичайно, «злочин» Морачевського відіграв свою роль; проте, очевидно, більше важило те, що імперська влада розуміла: українська мова потужно стає на ноги (Шевченко, Куліш!) і стає активним націєтворчим чинником. А це вже ставало загрозою «єдинонеділимій» державі царя Олександра ІІ. І петербурзькі вищі сановники (як і кремлівські в ХХ столітті) це розуміли.

Що ж до твору Пилипа Морачевського, то події розвивалися так. Щоб не допустити друку «підривних» перекладів, до ІІІ Відділення (саме туди!) звернулися якісь анонімні представники «благонамеренного» київського духовенства. Автори припускали, що українські переклади Святого Письма можуть бути дозволені Синодом до друку, і різко протестували проти цього: «Считаем излишним доказывать и то, что, допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед».

Далі — більше. До шефа жандармів князя Долгорукого з цього ж самого питання особисто звернувся київський генерал-губернатор Аннєнков. Наведемо прецікавий фрагмент з його листа: «Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии». Сказано відверто й історично точно, адже так і сталося!

27 березня 1863 року Долгоруков доповів про цю справу імператору Олександру ІІ. Цар доручив всебічно вивчити проблему, визнавши її важливою та небезпечною, і залучити до цієї міністра внутрішніх справ Петра Валуєва, досвідченого й хитрого сановника, який, коли це було потрібно, грав то роль ліберального реформатора, то роль переконаного консерватора-ультрамонархіста. Дуже швидко міністр Валуєв повідомив шефа жандармів про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерала-губернатора.

Коліщатка гігантської бюрократичної машини заворушилися (чомусь не полишає враження, що в дуже схожий спосіб готувалися русифікаторські директиви московського ЦК в хрущовські, брежнєвські та андроповські часи, — про «боротьбу з українським буржуазним націоналізмом», про сприяння «добровільному» вибору батьками російської мови навчання для своїх дітей, про жорстке посилення цензури тощо). 27 червня 1863 року голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру Петру Валуєву розлогого листа, цілі великі абзаци з якого були буквально, дослівно використані в остаточному тексті незабутнього циркуляра: і про те, що більшість малоросіян «основательно» вважає, що ніякого «особого малороссийского языка нет, не было и быть не может» (саме ці рядки «шедевру» Валуєва у нас доволі добре відомі, проте важливо відчувати контекст: в чиї вуста це вкладено, хто насправді це стверджує, навіщо і за яких обставин), і про те, що «общерусский язык гораздо понятнее для народа, чем теперь сочинаяемый для него некоторыми малороссами и, в особенности, поляками так называемый украинский язык» тощо. Особливу тривогу сановного цензора викликала загроза «обособления малороссийской народности» (ось де, виявляється, був заритий собака!).

Отримавши це подання (а також, треба думати, і численні інші листи), Валуєв розпорядився підготувати листа на ім’я царя. Міністр внутрішніх справ імперії пропонував розглянути питання про друк українських книг, призначених для «народного читання», спільно з шефом жандармів, обер-прокурором Святійшого Синоду та міністром народної освіти. Це й було зроблено. На піднесеному йому проекті циркуляру, підготовленому спільно Валуєвим та зазначеними вище сановниками, Олександр ІІ власноручно наклав резолюцію: «Высочайше повелено исполнить. Санкт-Петербург. 18 июля 1863 года».

Отож, вирок мові (а ті, хто складав циркуляр, свідомо розглядали це саме так!) було винесено. Були діячі українського національно-просвітницького руху, котрі (залишаючись при цьому в рамках лояльності) спростували вигадки про нібито польське «підживлення» малоросійського «наречия» з метою створити «так называемый украинский язык». Це робив, приміром, Микола Іванович Костомаров у своїх публікаціях в петербурзькій газеті «День» (так, існував тоді й такий часопис!). Костомаров обстоював думку про те, що українська мова є самостійною, цілком придатною для творення (або перекладу нею) найвищих зразків літератури й не є, та й не може бути, наслідком якоїсь «польської інтриги». Примітно, що тоді ж, у липні 1863 року, міністр Валуєв зробив такий брутальний, самовпевнений запис у своєму щоденнику після аудієнції, що її він дав Костомарову: «Он (Костомаров) был сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии, но я прямо и категорически объявил ему, что принятая мною мера останется в силе».

* * *

Самовпевненість шовініста-можновладця справдилася, проте лише частково. «Мера» не лише «осталась в силе», але й була підсилена у 1876 році ще одним україножерським актом — Емським указом Олександра ІІ. Наслідки валуєвської законотворчості для українців були важкими: якщо в 1860—1863 рр. друком з’явилося 114 назв книжок українською мовою, то у 1864—1869 — лише 24 (а після Емського указу говорити про легальне українське книговидання взагалі не випадає). Перші вільні друковані українські часописи з’явилися лише наприкінці революційного 1905 року.

А що сьогодні? Ми живемо в формально «незалежній», проте абсурдній, кафкіанській, потворній державі. У якій ще країні світу лідер найбільшої парламентської фракції, як він сам стверджує, «з принципових міркувань» не бажає виступати державною (єдиною державною — це є законом конституційного рівня!) мовою цієї країни? А втім, усвідомлення абсурду — це є початок його подолання. Подолання, яке вимагає боротьби.
Відповісти

Повернутись до “Мовна політика”