Захист мови чи піар-акція?

Статусне планування, статистика, події тощо

Модератор: Анатолій

Відповісти
Max
Повідомлень: 164
З нами з: П'ят грудня 28, 2012 4:34 pm

Захист мови чи піар-акція?

Повідомлення Max »

Можна по-різному любити мову. Одні вкладають у неї свої час і сили, щоб вона могла виконувати належні їй функції. Це конкретні дії, спрямовані на зміцнення державного статусу мови, які за нормальних умов повинна була би взяти на себе нормальна держава. Інші, навпаки, використовують мову для задоволення своїх власних інтересів і потреб. Словом, трусять як грушу. Як правило, тут спостерігаємо здебільшого емоційні розмови про “старі добрі часи”, а діяльність у цьому руслі тільки сприяє зростанню загроженого стану мови.
Як повідомляє газета “Свобода” (№333, 26 листопада - 2 грудня 2015 року), до Дня української мови та писемності у стінах “Львівської політехніки” відбувся вечір у рамках проекту Ірини Фаріон «Від книги до мети» з професором Олександром Пономаревим, який говорив про захист української мови та про її правопис. Цей матеріал - так само, як і виступ Юрія Шевчука про двомовність у стінах “Києво-Могилянської академії” влітку цього року - справляє неоднозначне враження. З одного боку, варто погодитися з тезою пана професора про те, що захист української мови повинен бути активним. Справді, в умовах шалених інформаційних атак з боку Росії у нас немає іншого вибору. З іншого боку, міркування Олександра Даниловича щодо українського правопису породжують чимало запитань.
Утім, найголовніше запитання стосується самого факту виступу: чому професор Пономарів - сам уродженець Донбасу - поїхав захищати українську мову у Львів, а не на схід? Там зараз найбільше проблем з українським мовленням?
Можливо, його запросила сама Ірина Фаріон, щоб допоміг своїм виступом виконати проект “Від книги до мети”. Але нам так видається, що кошти цього проекту можна було б витратити значно ефективніше, за більш цільовим призначенням. Наприклад, громадська організація “Український світ” (http://www.movaua.org.ua, facebook.com/MovaKursy) уже кілька років безоплатно навчає української мови тих, хто цього потребує; відкрила курси української в кількох містах Донбасу, а саме на День української мови та писемності провела в кількох містах Донбасу Книжковий форум на колесах. Це - реальні справи, які дійсно сприяють захисту і розширенню сфери функціонування української мови. А якби волонтери “Українського світу” мали належну фінансову підтримку, таких акцій було би значно більше. Саме сюди, на нашу думку, доцільно було б спрямувати кошти проекту Ірини Фаріон “Від книги до мети”. Ви згодні підтримати “Український світ” матеріально, пані Ірино?
З огляду на це виникає ще одне запитання. Із виступу професора Пономарева незрозуміло, що конкретно він зробив, щоб на його рідному Донбасі не склалася така жахлива мовна ситуація, яка зрештою й стала однією з передумов збройної агресії Росії. Це як критерій ефективності попередньої діяльності Олександра Даниловича на всіх його посадах. Тоді можна краще зрозуміти, які реальні перспективи стоять за теперішніми його порадами.
А яка ефективність української журналістики на тлі російської агресивної пропаганди - бачимо самі. Можливо, цього не помічає Інститут журналістики, в якому працює шановний гість вечора? На жаль, інформаційну війну програємо. А де наші кваліфіковані журналісти, спроможні ефективно протидіяти російській інформаційній агресії? На сьогодні наша журналістика має, на жаль, лише три визначальні риси: російський суржик, псевдоукраїнське “докання” і псевдоукраїнське “абикання”. Із “доканням” була повчальна історія. Десь у 2004 році автор цих рядків приніс у редакцію радіожурналу “Слово” (тоді там керувала Тетяна Теодорович) матеріал щодо недоцільності вживання форм “покласти до кишені”, “покласти до рота”, “взяти книжку до рук”, оскільки це суперечить українській традиції вживати для позначення мети руху прийменник “в /у”: ускочити в гречку, взяти себе в руки, не бійтесь заглядати у словник тощо (дет. див. http://www.philology.kiev.ua/librar..., http://www.twirpx.com/file/1771445/). Пані Тетяна продемонструвала й джерело таких мовних непорозумінь - підручник О. Д. Пономарева для журналістів, який рекомендував саме “докальну” форму. Я тоді висловив припущення, що якби Олександр Данилович раніше познайомився з моїм матеріалом, то, можливо, по-іншому сформулював би свої рекомендації. Оскільки матеріал прозвучав у передачі, я сподівався, що Олександр Данилович (а він був тоді членом редколегії радіожурналу) зробить належні коментарі й поправки, щоб журналісти поширювали справжню, а не удавану українську мову. Тим більше, що після того було ще декілька моїх виступів на цю тему на фахових конференціях. Але, на жаль, цього не сталося. Чи забув Олександр Данилович, чи щось таке сталося - але наші журналісти продовжують уперто “докати” всупереч здоровому глузду та історичному розвиткові української мови.
А правописні рекомендації професора Пономарева нагадують відому сентенцію про те, що історія вчить тільки того, що нічого не вчить. Правопис 1928 року містив забагато революційних або просто необгрунтованих положень, які не узгоджувалися з мовою більшості українців, що й спричинило їх масове обурення. До таких можна віднести, зокрема, рекомендацію писати термін “хімія” через “е” - хоча ще в 1909 році вийшла стаття М. Стефанідіса, в якій було показано, що цей термін походить від старогрецьких слів χύμα і χυμεύειν - а отже, там ніяк не може бути “е”. Украй необдуманим є положення завжди передавати латинську ”h” українською “г”, оскільки вже на той час було відомо немало слів, які демонструють відповідність “h” - “х”: Захар, Рахіль, Мехмет, Сахара, хавбек, Хорватія, Хадж тощо.
Юрій Шевельов писав, що той правопис був “анемічним витвором кабінетних теоретиків”, що "правопис не повинен воювати з мовою і накидати їй те, що їй чуже", і що “не є завданням правопису усунути розбіжність, скажімо, між бібліотека і Афіни”. Тому перш ніж пропонувати заміну, наприклад, “міфа” на “міт”, незле було би вивчити рекомендації свого знаменитого попередника і, в разі незгоди, аргументовано їх розкритикувати. Це був би науковий підхід. Усе інше - то недалекоглядна навколомовна політика.
Скидається на те, що в 20-і роки минулого століття радянська влада в (чи то в особі М. Скрипника, чи то кого іншого) зумисне прагнула запровадити якомога радикальніші “мовні перевороти”, щоб народне невдоволення було якнайбільшим. Це невдоволення використали, щоб репресувати патріотів і запровадити той правопис, який подобався комуністичній владі. А заодно змусити найнедалекоглядніших екзальтувати на 1928 рік і вперто руйнувати українську мову. А російські шовіністи тільки руки потирають: аякже, їхні найлютіші вороги - галичани - самі активно знищують українську мову!
До кінця зими має вийти друком моя стаття про деякі маловідомі факти тодішнього правописного процесу, тому тут не буду вдаватися в деталі.
Між іншим, у 1937 році забрали й мого діда Тодора Гавриленка, який був працював у історико-філологічному відділі ВУАН під керівництвом Михайла Грушевського. Так що про ці процеси знаю не від третіх осіб.
А в 2000 році відбулося приблизно те ж, що й кількадесят років тому. Тільки замість репресій почалася справжня війна. А дехто й досі не розуміє, що радикальні мовні перегини - то істотна допомога агресорові, який прагне дестабілізувати мовну й політичну ситуацію в Україні.
Можна по-різному любити мову...
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5602
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Захист мови чи піар-акція?

Повідомлення Кувалда »

професор Пономарів - не уродженець Донбасу
Відповісти

Повернутись до “Мовна політика”