’Кий (кий), невідм., займ., часто у сполуч. зі сл. біс, чорт, дідько і т. ін., розм., у швидкій мові. Який.
[1. Кий чортів батько — брешуть люди! // Який тут розум — землю рить // Та розкидать пашню без діла? // Неначе нікуди подіть… (Леонід Глібов, «Хазяїн та Шкапа»). 2. — А горілка є? — якось понуро спитав Чіпка. — Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! — і Порох показав над вікном порожню пляшку (Панас Мирний, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). 3. Якби не ця проклята горілка, — як і гарно було б! А кий її дідько вигадав? (АС). 4. Хай він скористається із влучної Аристиппової репліки: «На кий біс мені його ще й розв’язувати , якщо й зі зв’язаним не обберуся клопоту?» (Мішель Монтень, «Проби», переклад Анатоля Перепаді). 5. Він вирячився на мене, ошелешений: — На ’кий би хер тобі заманулося таке робити? (Стівен Кінґ, «11/22/63», переклад Олександра Красюка).]