Будуймо свою альтернативну державу!

[Анатолій]

Будуймо свою альтернативну державу!
В останній прижиттєвій збірці оригінальних поезій "Дзвін" (1893) втомлений і старий Панько Куліш написав:

Отечество ж собі грунтуймо в ріднім слові:
Воно, одно воно від пагуби втече,
Піддержить націю на предківській основі, -
Хитатимуть її політики вотще;
Переживе воно дурне вбивання мови,
Народам і вікам всю правду прорече...

Куліш далеко не єдиний вбачав у літературі рідною мовою альтернативу реальному "отечеству" – імперії Романових-ульянових-джугашвілі-шикльгруберів, далі за списком, що було вочевидь чужим. "Держава слова" - так назвав свою книгу, що вийшла 1952 року в Філадельфії, вигнанець Михайло Орест, молодший брат розстріляного в Сандармосі Миколи Зерова. "Тисячоліття: переклад у державі слова" - така назва відомої розвідки Михайла Москаленка, присвяченої історії українського перекладу, що розвивався за лихих бездержавних умов.

1991 року ми здобули собі державу. Ця держава була не надто добре влаштована, не надто цивілізована, не зовсім демократична і не цілком правова.

Врешті, вона настільки набридла більшості громадян своїм лицемірством, своїм відвертим непомічанням самого їхнього існування, що два з половиною роки тому вони проголосували проти неї, вважаючи: гірше бути не може. І помилилися. Виявилося: може бути значно гірше.

Якщо та Україна кравчуків – кучм – ющенків була бодай почасти своєю, то сьогоднішня країна януковича – азарова – клюєва – колеснікова, далі за списком, є відверто чужою для більшості громадян. Чужою не лише нехтуванням їхніх політичних і соціальних прав.

Чужою також і зневагою до речей, які лежать в самій основі національного буття. Навіть за імперських часів не було прийнято так відверто ображати українську мову чи національну історичну пам’ять, як це можуть безкарно дозволити собі певні діячі нинішнього режиму, який багато українських інтелектуалів називають "окупаційним".

На жаль, українці, може, на покару за їхню надмірну толерантність до різних виявів неприхованого зла, знову приречені розбудовувати альтернативну державу, як робили їхні предки в імперії Романових чи в міжвоєнній Польщі - за комуністів і нацистів репресивний режим негайно й жорстоко припиняв будь-які прояви несанкціонованої громадянської активності.

При цьому постає безліч складних моральних питань – і насамперед про міру можливої колаборації з нинішньою владою. Очевидно, це питання кожен вирішуватиме по-своєму, і я не хотів би кидати каміння в тих, хто використовує сьогодні будь-яку нагоду, аби бодай якось донести альтернативну думку до осіб, від яких залежить ухвалення владних рішень.

Проте розплата мовчанням і угодовством за отримані посади чи інші блага однозначно виглядає огидною. І, мені здається, українські науковці, письменники й митці вчинили б гідно, аби масово оголосили: від завтра ми всі відмовляємося претендувати на будь-які нагороди, відзнаки й премії з рук цієї влади. Принаймні прошу вважати цей текст моєю особистою заявою про таке моє рішення.

І водночас ми маємо використовувати будь-яку нагоду, аби декларувати свою ненасильницьку протидію злу. Це має виявлятися не лише в мітингових заявах, але і в коштах, перерахованих на порятунок єдиного незалежного сьогодні каналу ТВі, у передплаті українських літературних часописів і купівлі українських книжок, у часі, витраченому на написання сучасних якісних україномовних підручників і на створення статей для україномовної "Вікіпедії".

…Вибираючи в книгарні між українським і російським перекладом популярного західного роману, ми повинні пам’ятати: купуючи другий, ми підтримуємо московське чи петербурзьке видавництво й збільшуємо гонорар російського перекладача - коштом зменшення гонорару його українського колеги, який у сьогоднішніх ринкових реаліях і так суттєво менший.

Купуючи в кіоску чи на розкладці черговий російськомовний таблоїд чи розважальне видання, ми далі заохочуємо наших інвесторів не видавати україномовних версій - навіщо на це витрачатися, коли українці й так куплять те, що призначено для великого єдиного пострадянського простору, який значно відвертіше було б назвати просто "русскім міром".

Нарешті, голосуючи, ми не повинні ставати в бридливу позицію "противсіха", а пам’ятати: будь-яка альтернатива сьогоднішньому режимові - краща. Звісно, йдеться про реальну альтернативу, а не про суто технологічний і непрохідний проект, на кшталт списку колишнього президента, що мав дивовижну моральну нечулість порівняти себе в одному з останніх публічних виступів з Вінстоном Черчіллем.

Забувши, що Вінстон Черчілль шляхом небачених випробувань привів свою націю до перемоги в найжорстокішій війні. А він, Віктор Ющенко, привів її чи не до найжорстокішої в новітній історії поразки. Найжорстокішої – бо вона вбила не лише реальні перспективи на прорив до справедливого й гідного життя, але й надовго знищила надію в дуже багатьох людських душах.

Я не знаю, чи довго нам доведеться знову жити в "альтернативній державі слова". Але, якщо ми не візьмемося творити її всі разом, ми точно приречені на довічне скніння під "найпрекраснішою і найсправедливішою у світі владою імператора Тиберія".

І те, що молодь буквально вибухнула останнім часом різними ініціативами (давно не мав стільки запрошень виступити десь із лекцією чи взяти участь у якомусь пікетуванні) лишає нам надію.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник

[Кувалда]

Прочитав ув останньому"Українському тижні" статтю С.Ворса "Білі шати" , яка перегукується зі статтею М.Стріхи й теж, зокрема, мовить про окупаційність і пристосуванство/колаборантство.
Автори шановні, статті правильні. Загалом підтримую. Але. Хочу вставити своїх п’ять копійок. Отже, трохи про "окупантів", трохи про "хохлів" чи то пак пристосованців, а передусім про вибір.
Стосовно "окупаційності". Це досить зручно так позначити, але не все тут просто/однозначно/очевидно. Я, до речі, після Харківських угод теж їх так сприймав.
2,5 року тому, коли "процвіло" противсіхство було принаймні очевидно: з обох боків претенденти не відповідають рівневі керівника, який би визначав правильні орієнтири, не кажу вже про їхню далекоглядність чи мудрість з чесністю та щирістю. Просто одні виборці розуміли, що вибір маємо зробити між меншим і більшим мінусом, а інші приблизно вважали, що нема більшого чи меншого зла – зло воно зло і капець,— і всі доводи на кшталт краще без однієї руки, ніж без двох на противсіхів не діяли, бо ті були принципові. Думаю, коли дійшла справа від теоретичного розумування до практичного споживання наслідків, зокрема і своєї принциповості, частина з них почухалася, але поїзд уже пішов і ходу не збавляє. Навіть не знаю, чому продовжує їх довбати Ігор Лосєв . Принаймні я це перестав давненько. Я продовжую вважати, що тоді противсіхи виступили суттю на боці більшого зла, але тепер уже й сам не певен, чи варто йти голосувати . Вперше. Не тому, що "обранці" не дуже виправдовують сподівань (на виборах до ВР я голосував за Юлю). Вони ніколи не виправдовують, навіть не варто на це сильно сподіватися. Я, врешті, збирався йти на нинішні вибори хоча б тому, щоб просто підтримати політв’язнів (які, звісно, не безгрішні). І що я бачу, втупившись у виборчий список опозиції – черговий загін "тушок" і відсутність, скажімо, Донія чи Стецькова, та й інших гідних людей. Ну, і навіщо мені ставати учасником чергового цирку? Загін уже готовий до переходу. Я не знаю, що могло так засліпити керівничі баньки, але позаяк таке хіба сліпий не побачить, то мабуть, без бабла не обійшлося. Блиск грошей має просто унікальні властивості, щоб не тільки в очу засвітилося, але й мізки випалило, а совість і поготів. Я, звісно, не проти бізнесових успіхів опозиції, але голосувати за це…? Якщо ж усе-таки не бабло, то лишається безмозклість. І то вже вкотре. А відомо ж, що краще з розумним загубити, ніж з дурнем знайти.
"Окупаційність" у теперішній Україні вельми розмита. Взагалі, межа між "окупантами" і "опозиціонерами" стала якась така непевна. Власне тому й так багато людей не вирішило, за кого голосувати. Ну от хоча б приклад. День, коли мали перший раз голосувати за КаКу. Мітинг, організований громадськими організаціями. Драйв. Відчувається, що для людей це життєве питання. Без "заробітчан". Організатори поставили умову – ніякої партійної символіки і партійної реклами. Спроба пройти в лави мітингувальників з бютівськими прапорами була досить жорстко зупинена (немало мене здивувавши – чому б і ні?). Закон тоді не пройшов. Приперся я на мітинг у день другої спроби ухвалити закон. Зразу побачив суттєві зміни – багато "лівих" людей, які прийшли чи то за наказом партійного керівництва чи за покликом власної кишені. КаКа в цей день пройшла. Партійні опозиціонери виступали з трибуни, говорили правильні слова (тимчасом на засіданні у ВР якось так "незрозуміло" пропустили прийняття закону в першому читанні). Але найцікавіше, як виявилося, було під трибуною.

Осьо. - Відсьогодні ми оголошуємо безстрокову акцію протесту, - оголосив Яценюк. – І я вам обіцяю: ми не дамо законопроекту дійти до другого читання…
Коли Яценюк закінчив, внизу його вже чекали Турчинов та Одарченко. - Саша, давай людей! Надо ставить палатки! Срочно!
- Да-да! - погоджувався Турчинов. – Прямо сейчас надо ставить. Ми организуем.
- Юра, где твои люди? Давай их всех сюда. – звернувся Яценюк до Одарченка, який керує табором "Батьківщини" під Печерським судом. – Сколько у тебя палаток? Пять будет? Ставьте их прямо сейчас. - А куда мы их поставим? - спитав Турчинов. – Надо в парке… - Нет. То есть да – и в парке тоже. Но главное – занять фан-зону на Крещатике. Надо занять место, а то потом нас выкинут, понимаешь? - Да, согласен. Все. Так и сделаем. - Тогда ты бери Юру Одарченко, а мне срочно нужна Ледовских…
або ось ще такий приклад:
Шановний пане Володимире,
у мене до вас два запитання – дуже прошу, дайте відповідь.
Перше – чому ви звертаєтесь до опозиції "Дійте!" так, наче ви сам пересічний українець чи іноземець. Адже ви так само – принаймні для багатьох людей – один з лідерів опозиції. Чому б вам не почати діяти? Ми готові допомогти, лишень ніхто не просить.
Друге – 31 травня 2012 року близько 14:15 ви пройшли повз мене разом з Б. Тарасюком на Львівській площі, розмовляючи російською. Чому?

Уявили непохитних борців за єдину державну? Скажете: ну, вони однаково ж за українську єдину. Та, мабуть. Але вже задрало, що українська не стала єдиною чи принаймні основною для них самих. Я тепер розумію організаторів того першого мітингу. І де межа між окупантами і хохлами (а саме поведінку останніх я вбачаю в достойниках з наведених вище прикладів, принаймні у тих, для кого українська – рідна). Не завадило б опозиціонерам задуматися над тим, чому з такою утратою довіри до влади не росте довіра до опозиції. Звісно, мабуть, у кожному з нас, коли глянути прискіпливіше, якийсь та "окупантик"/"хохол" сидить. У кожного свій, з яким би не хотілося мати справ, а доводиться , або невідчутний – бо звідки ж йому там – у мені! – взятися . Й перефразуючи одного дядька, можна хіба побажати нам усім: "По капле выдавливать из себя хохла" (До речі автор вислову, за самовизначенням, "тоже ленивый хохол") . А претендентів на політичне лідерство це стосується особливо. Інакше проблема "нема за кого голосувати" залишатиметься насущною для багатьох виборців.
Не бачу поки якоїсь гідної, інтелектуальної, правдивої альтернативи (або вона зародкова чи поки не прохідна). За "Свободу" – не певен, а на молодь, на відміну від М.Стріхи, особливо не сподіваюсь, хоч би яка вона була чудова (це минає).
Є, скажімо, інтелектуали, що воліли б просто позбутися "недобрих" областей (надто "окупантських", певно), які заважають їм/нам рухатися в Европу. А я б, наприклад, відрізав "окупантів" скверика під моїми вікнами (шанувальників нічної гульби), а хтось… страшно подумати... мене то за що?!

П.с.1 Подобається чи ні, але цей "окупаційний" режим триватиме. За гречку в нас продадуть не тільки голоси. І користувати свою "опозиційність", як раніше, в опозиціонерів уже не вийде. Тре’ їм якось уже мінятися. Видушувати хохла та робити більше реальних і корисних справ. Бо, чесно, не знаю, яку корисну (не мікроскопічну чи локальну) справу зробила опозиція за останні роки. Не для себе, для України загалом. Якщо їй бракує ідей – можу поділитися . Це не буде щось глобальне (і відповідно – ефемерне), але точно корисне і головне – здійсненне (і то швидко).
П.с.2. Я швидше за все проголосую, хоч яка та опозиція... Насамперед тому, що, хоч би які гріхи уявні чи справжні були в Юлі та Юри, у будь-якому разі вони не повинні бути ув’язнені, й уже принаймні не їхнім теперішнім "суддям" говорити про справедливість. А також і тому, що пам’ятаю, як той же Яценюк "українізовував" міністерство економіки АР Крим. Тобто може ж загалом .

[Кувалда]

А от, до речі, згаданий І.Лосєв в тому ж УТ. Я виділю грубим деякі моменти
Ситуація в Україні погіршується навдивовижу стрімко і поки не видно, що може зупинити цей процес. Якщо в Росії та Білорусі демонтаж демократичних норм тривав п’ять-шість років, то Україні на це вистачило лише два з половиною й «успіхи» влади вражають: лідери опозиції за ґратами, частина втекла за кордон, українська мова де-факто втратила державний статус, а одіозний законопроект нардепа Журавського прагне перекреслити свободу слова і преси

Що вже казати, коли навіть у російській Держдумі Верховну Раду критикують за надто жорстке покарання за наклеп... Виборча кампанія дедалі більше криміналізується: частішають напади на кандидатів у депутати, звичним явищем стають звірячі побиття журналістів, агітаторів, хлюпання зеленкою в очі, залякування тощо. Як виявилось, органи МВС не дозволяють агітувати проти Партії регіонів. Поки що це не вважається державним злочином, лише адміністративним правопорушенням, але все попереду... Держава перетворюється на поліцейську, де намагаються встановити тотальний контроль над усіма сторонами життя громадян. Останній неприємний факт – влада вимагає, щоб українці купували сім-карти для мобільних телефонів з обов’язковою реєстрацією паспортних даних. У перспективі вступ України до так званого Митного союзу з Кремлем на чолі та Євразійського союзу, після чого розчинення України в Росії стане лише питанням часу. А ще федералізація України, поділ на кілька «бантустанів», погано пов’язаних між собою, керувати якими стане значно зручніше з Москви, ніж із Києва. Потім запровадження подвійного українсько-російського громадянства. І все це на тлі ренесансу радянщини разом із новою варіацією російського великоімперського шовінізму, що називається «Русскій мір».

Чи можуть щось змінити парламентські вибори? Можуть, якщо вдасться виграти в шахрая, граючи за продиктованими ним правилами. Сьогодні ніхто не може гарантувати, що результати голосування не будуть повністю перекручені. Цьому можуть стати на заваді лише дуже рішучі й жертовні дії опозиції. Але чи піде вона на жертви, оскільки звикла до суто паркетної боротьби, а отже, чи зможе активізувати маси? А які шанси на чесні вибори без потужного тиску суспільства? Уважно слухаючи діячів опозиції, напружено шукаю в їхніх словах хоч якийсь натяк на вихід із глухого кута, але немає... І в цьому нічого дивного. Адже протягом багатьох років вони демонстрували зневагу до інтелекту, до фаховості в політиці, вважаючи, що самі є «корифеями всіх наук».

Але всього цього можна було уникнути у 2010 році. Однак треба було обрати страшенно несимпатичну певній істерично-безвідповідальній частині нашої інтелігенції Тимошенко, яку можна було б у разі потреби переобрати мирним легітимним шляхом, використовуючи звичайні демократичні процедури. Їхні ж опоненти, судячи зі всього, прийшли до влади дуже надовго...

Колись Маркс написав: «Нації, як і жінці, не подарують хвилину розгубленості, коли перший-ліпший авантюрист може легко її зґвалтувати». Саме це сталося з українською нацією в 2010-му. А хто ж організував ту розгубленість? Ті псевдоукраїнські інтелектуали, які повели українців на манівці. Наших, зокрема й патріотичних, громадян спокусили припуститися страшної, трагічної і поки що невиправної помилки. Самі ж провокатори, які доводили, що немає жодної різниці між біло-сердечними і біло-синіми (зараз ми всі на власних шкурах переконуємося, що є), втечуть за кордон, коли стане зовсім погано, очолюватимуть там усілякі комітети підтримки демократії в Україні, їм надаватимуть слово на віденських і паризьких мітингах на захист України, де вони охоче виступатимуть як героїчні представники українського народу, що бореться. А що робити тим, хто залишиться тут? Як повернути нормальне, вільне життя? Досі ніхто жодної притомної програми національного порятунку не запропонував. Не можна ж вважати такою флешмоби братів Капранових під Верховною Радою, де вони артистично на знак протесту надувають презервативи. Це врятує Україну? Не викликають надій та ентузіазму і не допомагають з’ясуванню болючих питань суперреволюційні виступи Арсенія Яценюка. Сьогодні дедалі більше приходить розуміння того, у якому жахливому становищі ми опинилися. Бо відсутня потужна організація з креативною головою і сильною рукою.

Натомість дивишся на політиків і бачиш суцільних блазнів і клоунів. А ще гірше – істеричних псевдоінтелектуалів із їхніми абсурдистськими закликами і фантастичною безвідповідальністю. Бо вони грають такий собі колективний Homo Ludens, хоча йдеться про речі зовсім не з цієї «опери», про речі надто трагічні...

Важко позбутися відчуття, що ми стоїмо перед якоюсь катастрофою, про яку багатьом людям не хочеться думати і говорити. Але це треба робити, бо, може, ще є якийсь шанс... Зрештою, тепер ми не маємо іншого шляху, крім протистояння злу, якому ми не змогли перешкодити у 2010 році. Ця боротьба вже не буде такою «вегетаріанською», як раніше. Ми самі позбавили себе цієї можливості...

Щось я заплутався з діячами опозиції А так згоден

До речі, про "Це має виявлятися не лише в мітингових заявах, але і в коштах, перерахованих на порятунок єдиного незалежного сьогодні каналу ТВі". На мою думку, це викинуті гроші. Справа, не тільки в тому, що телевізор узагалі слід винести на смітник. Не знаю, чи крутить ТВі російські серіяли, але у будь-якому разі працювати йому не дадуть в нормальних обсягах. Причини мінятимуться, навіть в якийсь час дозволятимуть, навіть податкова може визнати якісь свої помилки!... Але суттю це мало щось змінить. Будь-якому незручному телеканалові дуже легко перекрити доступ кисню. Тре’ прощатися з таким телебаченням і переходити до якихось нових форм. Інтернетових. Там прекрити куди важче

[Кувалда]

Брати Капранови
За кого голосувати, коли нема за кого голосувати?
Особисто ми зупинилися на "Свободі". Попри те, що маємо з ними великі ідеологічні розбіжності, попри те, що у них вистачає неадекватних людей (дискусія навколо Могилянки це яскраво ілюструє), але сьогодні треба прибрати з дороги дохлу коняку, а тут потрібна сила, здатна це зробити. Крім того "Свобода" - єдина українська партія з прохідних, попри те, що радикальна. Проросійські радикали та гебня проходять в Раду - їх треба врівноважити нашими радикалами. Попри всі підозри і претензії "Свобода" не буде голосувати за антиукраїнські закони і в більшість не зайде. Отже якщо вибирати між повністю неукраїнським парламентом і парламентом з українськими радикалами, ми зупиняємося на другому варіанті. Бо не голосувати - це вірна смерть для країни.

[Ксандер]

Оце точно! Маю не такі може значні розбіжності в ідеології зі "Свободою" як брати Капранови, але теж маю. Та без українського націоналізму український парламент стає чи то "Всесвітньо-земним " чи то відверто "малоросійським" . Добре коли країною керують люди помірковані й толерантні, але напрямок руху завше визначають не вони. І коли в парламенті, що начеб є дзеркалом суспільства є ліво-радикали (в нашому випадку ще й неукраїнські) і бракує право-радикалів (в нашому випадку українських сил як таких), "центр" неодмінно зміщується вліво, бо є кому туди тягти (а в нас це ще й у бік Росії чи навіть якогось омріяного містично-мітичного СРСРу). Лихо, коли державою керують радикальні націоналісти, але не менше лихо, коли вони від влади геть відсторонені. Саме тому я обираю "Свободу", що нині одна здатна виштовхати наших "поміркованих" на правильну дорогу й протистояти всім "русскомірним". Слава Україні!

[Кувалда]

Чудова стаття О.Пахльовської у "Дні"
Не-європейська Україна
Тиран гине сам і губить свій дім.
СОЛОН

Це Україні перекрито шлях до Європи? Чи Україна перекрила собі шлях до Європи?
Другий варіант. Сама. Власними руками. Зробила просто надзусилля, щоб не мати європейської перспективи.
Іншими словами — щоб не мати перспективи взагалі.
З усіх країн Східної Європи, крім Білорусі (а Росія — це окремий світ), Україна — єдина країна, яка довго й затято працює над тим, аби ніколи не стати частиною європейської цивілізації. І доклалися до цього супер-проекту всі без винятку: і влада, й опозиція, й інтелектуали, й саме суспільство.
Сьогодні Україна викорчовує себе з Європи. Вперто домагається, аби той пунктирний начерк її присутності на європейській мапі став блідим, потім невидимим, а згодом і взагалі неіснуючим контуром.
Спокуса вибудувати історико-культурні парадигми — велика. Свого часу про це написав Семюел Гантінґтон. У книжці «Сутичка цивілізацій» американський історик побачив православ’я російського зразка та радикальний іслам як суцільний культурний простір — простір фундаменталістської ментальності, що унеможливлює вкорінення демократії та розвиток модерного громадянського суспільства1. Але якщо ісламський Схід має свою чітко виражену ідентичність, а її «антизахідність» історично вмотивована, православний слов’янський світ переживає постійну кризу через невивершеність своєї ідентичності, що зависла між лякаючим (і ненависним) Заходом та не менш лякаючим (і ненависним) Сходом. Тому в цьому світі за голосними термінами — геополітичне безсилля. Як сумнозвісна «багатовекторність» України — всього лише нездатність до вибору. Міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт попередив: «Якщо ви підете скрізь, ви залишитеся ніде».
Сьогодні питання Європи для України — лише в другу чергу академічне, політологічне, журналістське тощо. В першу чергу це ПИТАННЯ ЕКЗИСТЕНЦІЙНЕ. Тобто питання буття, існування, а то й просто — виживання.
Нині в ситуації, в якій опинилась Україна, на свідомих людей лягає додаткова відповідальність за кожне вжите слово. Адже одна за одною сталися події, які ще вчора здавалися до абсурду неможливими. «Як вижити під окупацією?» — у статті під такою назвою Максим Стріха на шпальтах «Дня» писав про те, що всі ми не могли собі й уявити, вживаючи слово «окупація», що це не «публіцистичне перебільшення», а такий реальний, наповнений конкретним змістом термін. Таким «терміном» з украй конкретним змістом може завтра стати КОЛАПС УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. І цей статус буде декретовано так само несподівано й брутально, як голосувалося за мовний закон.
Влада діє чітко, злагоджено, за наперед написаним сценарієм, як і належить мафіозному «сходняку». А опозиція розводить руками, як дитина, що випустила кульку в небо: і не знали, і не чекали, і не готові... Тим часом влада випробовує, наскільки суспільство готове витримувати, — і, здається, що сама з подивом і з полегшенням бачить, що ніби й немає межі терпіння в цього понівеченого суспільства. Дезорієнтоване і байдуже, об’єктивно безсиле і суб’єктивно саморозслаблене, позбавлене гідності, проектів і мрій, воно дедалі більше перетворюється в очах влади на спрацьований матеріал, з яким можна більше не рахуватись і робити все, що заманеться, не турбуючись за наслідки. А катастрофічні наслідки вже нанизуються один на один, менші зникають у більших. І з кожним новим репресивним витком дедалі важче відкрутити назад втрачений час. Адже в неправовій державі нічого не можна змінити легальним чином, оскільки судова система є обслуговуючим апаратом влади. А суспільство, яким рухає лише думка про те, як вижити завтра, суспільство, паралізоване в моральному, громадянському, національному вимірі, не здатне на жоден історичний проект, а отже, й на самозахист, на відстоювання елементарно людських координат свого буття.
Двадцять років поспіль говорилося про євроінтеграцію України як про проект за крок до реалізації. Отже, мали бути в суспільстві носії нових ідей, зрілого знання Європи, організаційного вміння, громадянського і професійного темпераменту, достатнього для втілення таких завдань. Влада — опозиція — саме суспільство — національна еліта... Яка з цих сил була двигуном просування України до Європи? І чому ж цей проект не просто не вдався — чому на сьогодні його провалено? Хто за це відповідає?
Зрозуміло, про владу в цій розмові можна було б і не згадувати. Ця влада принципово і задекларовано є антиукраїнською, тож і антиєвропейською, — ці два виміри перфектно корелюються між собою. Насправді це влада й не проросійська — це «совок», «советская оккупация» на останній стадії свого виродження. Це онуки Брежнєва, які отримали можливість вивести на яв і легалізувати свої вкрадені в країни мільярди, свої машини з бездонного гаража Леоніда Ілліча і діаманти з вуха верблюда, які його близька родичка в такий спосіб експортувала на Захід.
Причому поєднання цинізму і брутальності у споживацькому ставленні й до Європи, й до України як до бізнес-територій — це унікальний феномен, типовий саме для пострадянських теренів. Стратегії тільки різні: Європу треба ошукати і видурити в неї все, що вдасться. А Україну просто можна розчленувати на запчастини для бізнесових кланів.
Порівняно із владою в Росії та Білорусі, ця влада ще страшніша. В Росії влада має хоч міфологію «вєлічія» держави. Президент Білорусі теж упевнений, що працює не інакше, як на благо власної країни, — час від часу він навіть покрикує на Росію. Влада ж в Україні ненавидить цю державу патологічно, затято, а на сьогодні вже й неприховано, — це культивована й імперським, і радянським режимами інстинктивна зненависть до України як реальності, якої бути не повинно, але без якої неможливо обійтись. А зараз тим більше, за зненависть до України ще й добре платять. Тому життєва програма кожного сьогоднішнього «кровосіся» — довести цю державу до краху, встигнувши при цьому обікрасти її навіть в останню хвилину її життя й отримавши за це винагороду відомо звідки. Відтак владу з цієї розмови про Україну та Європу і взагалі треба виключити. Вона є антагоністом й України, й Європи, демократичного і просто людського світу в цілому.
Але які претензії до влади? Кожна влада є дзеркалом суспільства, концентрованим кристалом його достоїнств і його вад та патологій. Отже, і щодо суспільства великих ілюзій мати не доводиться. Більші й менші злодії в законі, що затисли в кулаках економіку, ресурси, землю під країною й небо над нею, — портрет мешканців Маріуполя, які в день «звільнення Донбасу від загарбників» б’ються за дармові парасольки з логотипом ПР, студентів і робітників, що маніфестують «за принципи», отримавши гроші за списком, пенсіонерів, що товпляться на роздачі гречки й згущенки. Портрет виборця, який бере все, — непрацюючі китайські комп’ютери і таблетки від проносу, дешеву картоплю й отруту від колорадських жуків, шкарпетки, цибулю і шпроти. Люмпен-виборці й люмпен-політики, де кандидат у депутати в Криму — кримінальний авторитет, а кандидат у депутати на Одещині їде на броньовику на храмове свято. Століттями й десятиліттями принижені й обікрадені, люди здатні лише принижувати й обкрадати інших. Винятки завжди є, але в електоральному плані важать категорії. А люмпенізованість та неосвіченість — це два основні ресурси тоталітарної системи.
Якщо поглянути на результати опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова в серпні 2012 року2, надій на зрілішання суспільства вкрай мало. 45,2% прагнуть до Митного союзу, майже 40% негативно ставляться до вступу до ЄС, і лише 43,8% — за європейську перспективу. Прихильників вступу до НАТО взагалі 13,3%. І постійно плюс-мінус 20% населення, яке не визначилося з такими геополітичними макро-пріоритетами. І це зрозуміло, адже: більше 70% виборців не збирається протестувати проти фальсифікацій на виборах; боротися проти згортання демократії готові 3,5% населення, а проти переслідування опозиційних політиків — 2,1%; майже три чверті населення найбільше боїться насамперед зростання цін; продати свій голос готові 11%; більше третини припускає, що задля досягнення успіху можна порушити закон. А щодо історичної пам’яті? 36% українців вважають Сталіна великою особистістю. І хай це переважно люди немолоді, з невисокою освітою чи і взагалі без освіти, але загалом такі відсотки сигналізуть про моральну катастрофу.
Додаймо до цього вражаючі показники неокультуреності, які не менш драматичні, ніж показники бідності. Інтернетом користується заледве третина суспільства, — навіть у Білорусі до 40% (!!!), в Азербайджані — 50%, а в Європі від 80% й більше. А сьогодні Інтернет — основа модернізаційних змін: створючи «суспільство знання», Інтернет не дозволяє вкорінитися авторитарним режимам, чиїм основним ворогом є інформація та свобода самовираження громадян. За кордон не виїжджало понад три чверті населення (причому, що показово, 45% з них — проти євроінтеграції, в той час, як майже 80% «мандрівників» — «за»!). В європейських країнах 90% молоді хоча б раз на рік їде за кордон, в Україні — 22%. Обсяги книговидавництва — найнижчі в Європі, українських книжок не читає більше ніж 80%, в рік видається одна книжка на людину при тому, що поріг 2,5 книжки на людину вважається критичним для інтелектуального розвитку суспільства.
Це означає, що ініціація цього суспільства до критеріїв і цінностей демократії запізнилась уже як мінімум на двадцятиліття. І ще одне: ідуть роки, відбуваються карколомні події, країну хитнуло між модерною Помаранчевою революцією і середньовічним авторитаризмом із ув’язненими лідерами опозиції, але пропорції політичних орієнтацій практично не змінюються. Півкраїни прагне до Європи, пів — до Митного союзу (а скільки з них знають, що це таке?). Країна розкраяна навпіл — і вже не лише геополітично, адже обслуговуючий персонал режиму чудово процвітає і на Заході країни на тлі дедалі виразнішої імпотенції «галицького П’ємонту». Радіус можливих фальсифікацій стрімко розширюється через всепроникний підкуп. Сягнув апофеозу кримінальний стиль правління державою. А в суспільства — ГРОМАДЯНСЬКА ЛЕТАРГІЯ.
Ця розділеність настільки вже нікого не шокує, що питання — в іншому: а чи й справді наявний в Україні хоч якийсь потенціал європейських сил, здатний реалізувати євроінтеґраційний проект?! Бо якщо цих сил немає, то марно тішити ілюзіми себе і морочити голову Європі. Отже, ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ, МОЛОДЬ — і, нарешті, ІНТЕЛЕКТУАЛИ. Це ті три дієві категорії суспільства, чия участь у процесах громадянського і культурного будування держави вирішальна.

ОПОЗИЦІЯ
«Балада про випрані штани»

Жартуючи самі з себе, італійці кажуть, що не можуть виграти жодної війни, позаяк о першій дня вони всі мають збиратися у мами обідати. Свята справа, але вочевидь хтось та хтось — Ґарібальді наприклад, — часом, і не обідав.
Тестом на чесність, послідовність, мужність опозиції був мовний закон. Це — Рубікон для всіх. Влада, перейшовши його, ні перед чим не зупиниться. Але опозиція, що не здатна в цей момент захистити вітальних центрів національного життя, решту позицій може здати охоче і безболісно.
Безболісно, звісно, для себе.
Найогидніше певна частина опозиції виглядала на сходах Українського дому — на тлі молоді, що оголосила голодування. Провівши показове дієтичне триденне голодування, опозиціонери, не надто й криючись, роз’їхалась по курортах. На сходах Українського дому залишились молодші й старші люди з чистими рішучими обличчями — та жменька інтелектуалів у ролі скоморохів: ходили на руках, танцювали, розважали публіку. «Беркутам» не було чого робити.
Оголошена війна українському народові. Якщо його полководці їдуть на курорт, треба або міняти полководців, або цей народ на краще не заслуговує. Надивившись на цю ганьбу, мимоволі закрадаються вже неодноразово озвучені підозри про альянс опозиції з владою. Є навіть припущення, що опозиція і не прагне перемогти через небажання брати на себе відповідальність за катастрофічні процеси в країні, заробляючи тим самим дивіденди на президентські перегони. Але від того ці процеси не стануть менш катастрофічними, а швидше навпаки.
Опозиція, звикла до «паркетної боротьби», як безжально написав Ігор Лосєв, мало спроможна змінити ситуацію. Без характеру і темпераменту Тимошенко значна частина її соратників перетворилася на лопотючі штани. Колись в історичному підручнику про наш ганебний час розділ про таку опозицію можна буде озаголовити назвою відомого вірша Івана Драча «Балада про випрані штани». Але пришпилені ці «штани» не «гострими зорями», як у поета, а старими радянськими прищепками. І йдуть вони не в небо, а вчащають у владні коридори.
Пам’ятаю, як протестували люди на Майдані. Якщо й можна коли вживати слово «народ» без патетики і риторики, а в істинному розумінні, — це він і був, той народ. Тобто громадянське суспільство. Особливо добре організовані були міцні дорослі чоловіки біля резиденції Президента. Вони вирішили не розходитись до інавґурації, — знали без будь-яких підказок і без будь-чиїх грошей, що це від них залежить, якою буде подальша історія України.
Ті люди в мороз, ожеледь і під прицілом снайперів — і ці політики, знеможені спекою, з квитком у кишені на турецькі й дальші узбережжя. У тих людях світала європейська Україна. В цих політиках вона занурилась у сутінки — попри те, що прийшли вони до влади саме завдяки тим людям.
Головне ж те, що йдеться не просто про моделі поведінки, а про культуру політичного мислення. Наприклад, було б неймовірно цікаво дізнатися про концепцію євроінтеграції в Об’єднаної Опозиції, зважаючи на те, що перед попередніми виборами її лідер А. Яценюк виступив з ідеєю дещо дивного міфічного утворення — «Східноєвропейського простору» з центром у Києві3. І що це за збіг такий, що в той самий період депутат російської Думи Євгєній Фьодоров (зрозуміло ж, від «Єдиної Росії») написав листа до ВР із пропозицією до 2020 року вибудувати «геополітичне утворення — велику Європейську Україну (з Росією і Білоруссю) від Карпат до Сахаліну»... із столицею такого монстра в тому ж таки Києві4! Так що більш ніж цікавий контекст творення українських геополітичних проектів із претензією на «європейськість». І це лише один приклад із багатьох.
Бідність геополітичної фантазії — це, великою мірою, результат бідності гуманітарної освіти. Майже ніхто з політиків, хто декларує себе євроінтегратором, не веде розмову про те, що підвалинами європейської цивілізації як такої є не добробут і технологія, а моральні та громадянські цінності, завдяки яким демократичний світ — єдине місце на землі, де поважаються права людини.
До цієї лакуни додається незнання європейських мов, насамперед англійської. Для орієнтації в сучасному світі англійська відіграє сьогодні роль, яку мала латина в Європі доби Гуманізму і Ренесансу. Без знання змістів і проблематик, носієм яких є сьогодні англійська мова, неможливе подолання провінційності і вироблення нового погляду на світ.
Власне, ще й тому опозиція не просто не пропонує чітких, зрозумілих, конкретних програм, — вона часто не враховує реалій сучасного світу або ж має про ці реалії приблизне уявлення. Як слушно говорить Костянтин Матвієнко, «результати майбутніх виборів парламенту є менш значущими, ніж визначення глобальної стратегії країни, але влада та опозиція намагаються відтворювати архаїчну державу ХІХ сторіччя. У цьому вони є спільниками» 5. Відтак головне: вимагати від опозиції конкретних реалістичних програм, а найперше — розуміння особливостей суспільно-культурного часу, в якому ми перебуваємо. Зрештою, рішення цієї проблеми знайти неважко: досить скористатися аналітичним потенціалом кількох вартісних політологів і культурологів. Іван Дзюба і Юрій Щербак, Богдан Гаврилишин, Мирослав Маринович і Мирослав Попович, Ігор Лосєв і Сергій Грабовський, Володимир Огризко, Віталій Портников, той самий Матвієнко, Михайло Гончар, Максим Стріха, Олександр Палій та ще кілька першорядних аналітиків здатні забезпечити базові інтелектуальні підвалини концепції європейської України.
І тим не менше. Так, одна частина опозиції — цинічна, як влада, тільки використовує елегантніші методи. Ще одна — з добрими намірами, але хвора на нарцисизм. Є несучасні радикали і псевдо-сучасні ліберали. Але — поза сумнівом! — є там і люди цілковито порядні (і не завжди найголосніші!), які потребуть і підтримки, і поради, й допомоги. Серед них лише одиниці природно дихали повітрям Європи, лише одиниці до глибини усвідомлюють, що єдиним вектором України має бути вектор європейський. Але опозицію принаймні можна змусити працювати на реалізацію цього вектора. І вже від рішучості і свідомості суспільства залежатиме процес перетворення аморфно проєвропейської сили, якою себе декларує опозиція, у силу, яка реально і послідовно працюватиме для європейської перспективи.

МОЛОДЬ
Далеко НЕ Остання Барикада
Нічого не можна змінити — часто доводиться чути від молоді. Виїзд за кордон — єдина форма індивідуального порятунку, а ця країна — фатально безперспективна.
Це глибоко не європейська теза. Однією з конститутивних ознак європейської ментальності є відчуття змін, які залежать від кожної окремої людини. Прагнути — означає могти. Це Кант.
З одного боку, молодь в Україні поставлена в драматичну ситуацію відсутності роботи, перспектив, безживної суспільної інерції. З другого — не в часи війни живемо, а чума поки тільки виповзає з напіввідкритої пробірки. Зрештою, попереднім поколінням учитись чи то в сталінській системі, чи в хрущовській, чи в брежнєвській було значно складніше, за вільнодумство платили часто життям, а можливостей реалізації взагалі не було ніяких.
Зрозуміла інерція суспільства, з якого три чверті ніколи не виїздило за межі власних реалій. Але молодь, що рухається по світу! Яка має змогу порівняти. До чиїх послуг сотні освітніх інституцій, європейських, американських, канадських структур. Поїхати і залишитись — найпростіше. До речі, і залишитись можна по-різному — шляхом відчуження від власної країни або шляхом тієї чи іншої для неї роботи.
Так, на позір нічого не відрізняє українську молодь від однолітків із Заходу. Знання мов, освіченість, стиль життя — рівень той самий, подекуди, може, й нижчий, а подекуди й вищий. Я сама через професійні і родинні обставини маю змогу бачити зблизька українську молодь. Зустрічаю серед них чимало людей унікальної душевної краси, особливої етичної якості, бо до західної, по суті, своєї освіченості вони додають ще й неповторні емоційні, моральні риси особистостей, що перебувають у постійному пошуку себе у світі і світу в собі.
І все ж... І все ж ця молодь здебільшого психологічно протиставляє себе європейській, ділить себе на «нас» і «них», мирячись апатично з таким станом речей. Безперечно, принизливо стояти по візи в чергах, переконувати на співбесідах, що не по наречених їдуть вони на Захід, потрапляти в залежність від олігархічних подачок. Але було 19 грудня 2011 року, коли влада зірвала підпис угоди між Україною та ЄС. Було і 3 липня 2012 року, коли приймали вбивчий мовний закон, і подальші дати, коли молодь могла — і повинна була — згуртуватися єдиним фронтом проти наступу режиму на базові права людини і нації. Бо якщо в когось відбирається перспектива і майбутнє — це, насамперед, у молоді.
Натомість саме молодь продемонструвала згасання громадянського почуття. Якщо голодуючі на граніті 1990 року — і теж їх не було багато — могли повалити останній радянський уряд, то десяток голодуючих на сходах Українського дому продемонстрували як безсилля опозиції, так і безсилля інтелектуалів (про що й сказала одна сановна дама львів’янам і не тільки, і всі її мовчки вислухали). І вина була не голодуючих, бо саме вони зробили все, що могли, а тих, хто не захотів чи не зумів їх гідно підтримати.
Ця молодь із втупленими в монітор носами і не помітить, що Україну в неї відберуть, як київські книгарні: за «Сяйво» ще поборолись, а «Знання» тихо демонтували, вивезли, ніхто й не здригнувся. Слабкість волі, розмитість планів, ідентитарна крихкість української молоді пояснює, чому єдиною формою її протесту є флеш-моби, еротичні вечори поезії, принципово жартівливі реакції на смертельні образи національної гідності, якими ми оточені. Влада веде війну проти майбутнього, а молодь випадає в кристали скепсису по барах, пабах і кнайпах.
Особливо ця молодь засиділась у кав’ярні з емблематичною назвою «Остання барикада», не підозрюючи, що барикада ніколи не буває останньою.
Кардинальне питання — інтелектуальна свобода університетів. Це основа основ європейської цивілізації від Афінської школи до європейських атенеумів Середньовіччя і Відродження до сьогодні, коли першу десятку в усіх рейтингах твердо посідають американські та британські університети. Бо університет — це знання плюс свобода думки плюс діалог як метод формування критичного мислення. Навіть доброчесність, моральні основи людини виникають зі знання, говорив ще Сократ. На територію європейського університету не має права ступити поліція. Студенти можуть вирішити, приймати чи не приймати когось — навіть самого президента чи Папу Римського.
Натомість українськими університетами керують — знову ж таки за одиничними винятками — або продажні пострадянські ректори з кишені антиукраїнського міністра, або модерні, сказати б, ректори, що тим не менше користуються «спонсорською підтримкою» олігархів, які паралельно фінансують антиукраїнську владу. Звичайно, це замкнене коло моральної та фінансової корупції не може не лякати молоду людину. З іншого боку, хіба не самі учні, студенти та їхні батьки підтримують цей безвихідний стан корумпованості, якщо хабарі викладачам курсують від перших класів школи до аспірантури? Якщо повстануть проти цієї системи п’ятдесят чоловік, їх скрутять. Навіть п’ятсот чоловік — скрутять. Але якщо повстануть від тисячі й далі, організовуючись послідовно, переконано і скоординовано, система почне давати тріщини і розпадеться.
Причому не треба думати, що протест неодмінно має бути на вулиці. Кредо Камю «Я протестую, отже, я існую» стосується, насамперед, екзистенційного протесту Homo Europaeus — тієї «Європейської Людини», яка протягом століть, міліметр за міліметром відвойовувала свою свободу, свою гідність, свої громадянські, а відтак і юридичні права.
Але екзистенційний протест може народитися лише разом з Проектом — без Проекту молода людина не має перспектив збутися. Якщо цей проект — Україна як вона є (або й не Україна, бо, зрештою, яка різниця?), можна спокійно повертатися за столики «Останньої барикади» і спостерігати цю катастрофу країни як комп’ютерну гру на моніторах, поцмулюючи коктейль. Якщо цей Проект — європейська Україна, він збудеться лише в результаті тривалої, багатолітньої боротьби молоді за свої права.
«Україна зараз в кризовій точці, — сказав колишній посол США в Україні Вільям Міллер. — Майбутнє визначатиметься тим, наскільки молодше покоління... візьме на себе відповідальність за ситуацію» 6. Крапка.

ІНТЕЛЕКТУАЛИ
Культура як «КУ»
Однак відповідальність, як висловився один знаний інтелектуал у розмові з іншим знаним інтелектуалом на «Книжковому арсеналі», настає у старшому віці, бо ж почуття відповідальності суперечить почуттю свободи 7. Біда, що в Європі — знову все навпаки: свобода вимагає насамперед почуття відповідальності, позаяк інакше настає хаос. Моральний, а отже, й політичний.
Ще один знаний інтелектуал дав таке визначення культури: «Культура — всеохопна й неуникна тотальність. Біологічний аналог — паразит, який підтримує життєдіяльність окупованого організму лише для того, щоб використовувати всі його вітальні ресурси для власних потреб. Коротше кажучи — ку» 8.
Слушність цього глибокодумного в своїй пустопорожності визначення українська літературна еліта підтримує на кожному кроці. Маю на увазі насамперед наше покоління — тобто покоління, що прийшло в літературу в момент розпаду тоталітарної системи. А отже, було зобов’язане мати особливу відповідальність за свою громадянську позицію, оскільки це покоління пізнало, з одного боку, механізми радянського режиму, а з іншого — вже працювало в умовах свободи слова, свободи пересування по світу та безцензурної культури.
Якщо вести відлік від перебудови, від середини 1980-х років, то було чверть століття (!) на формування нового європейського мислення, на створення європоцентричних геополітичних та геокультурних проектів. Але й у випадку інтелектуалів справджується та сама схема, що й у випадку політиків і молоді: зовні малюнок європейський, а суть — яка завгодно, тільки не європейська. Так само й тут — є одиниці, що становлять виняток з цієї схеми. Однак цих винятків не достатньо для зміни ситуації. А отже, якщо це покоління не спромоглось на творення конкретних європейських смислів у суспільстві, то що ж можна чекати від поколінь наступних?!
З самого початку це покоління стало носієм ідеї аполітичності, відчуження від громадянських проблем, снобістського презирства до політики. Ідея «заангажованого інтелектуала» викликала нервовий сміх, психологічне відторгнення. Звідси зневажливе ставлення до ідеї держави, міметизоване під нібито конструктивну критику, а насправді — байдужість, незнання, нерозуміння реалій цієї держави, недооцінка страхітливого посттоталітарного контексту навколо. І це при тому, що в європейській культурі, по суті, ніколи й не було не заангажованих інтелектуалів — а надто у ХХ ст., наскрізь пронизаному проблемами політичного й морального вибору.
Коли ж в Україні відбулась і справді катастрофа, ці інтелектуали спохопились і почали діяти. Найбільш «незаангажовані» знайшли вихід — у той чи інший спосіб продались, подякували новому президенту за реформи і турботу про народ 9. Новатори проспівали дифірамби літературним талантам сановних осіб 10. Були й такі, що виступили проти: назвали владців «підарасами», а їхню політику — «бучою», як у синглі Жадана «Радіо Харків». А владці зляка-а-лись! Вони, між іншим, і самі так сказати можуть, навіть ще краще.
Чи взяти ідеологію «противсіхів» — тут треба згадати про першість. Високоінтелектуальні «противсіхи» мали честь виступити у фарватері такого собі фіктивного Василя Противсіха, який, за його поясненням, вирішив стати президентом, як і інший «колгоспник Лукашенко», а своє рішення голосувати «проти Я і Ю» пояснив тим, що цих літер немає у таких найпоширеніших українських словах, як «сало» та «горілка» 11. Не кажучи про те, що попередньо він балотувався у ВР від блоку Кучми... То це ж якими бевзями треба бути, якою ротатою рибою, щоб повестись на таку дешеву наживку?! До речі, в європейській електоральній культурі голосування «проти всіх» відсутнє. А так званий «абсентеїзм», відмова від голосування, вважається негромадянським вчинком, самоусуненням від відповідальності за долю країни.
По суті, все це покоління виступило як «колективний противсіх», такий собі дефективний андрогін — мікс істероїдного жіноцтва і гигикаючого чоловіцтва, який і «організував розгубленість» у суспільстві, як точно сформулював І. Лосєв. Вбивчо написав той же Лосєв про «низьку якість» «інтелектуальної верстви» України, про її колаборантство, про те, як укрсучліт, у своїй «суїцидній в національно-політичному сенсі поведінці» «легко повівся на добре опрацьовану Луб’янкою політичну технологію «вони всі однакові» і став її рупором». І в такий спосіб привів до влади «ліквідаційну комісію української держави», що швидкісними темпами перетворює Україну «на підсистему російської системи» 12.
І що, «суїцидна поведінка» змінилася? Ні, вона видозмінилася. Тепер противсіхи не кажуть, що політики «всі однакові», а наперед визначають, що опозиція програє, але це не буде катастрофою, бо ж українське суспільство радикалізується і неодмінно прожене владу. Хочеться запитати: панове, ви ідіоти чи ідіотів вдаєте? І знову процитувати Лосєва: «Мрійники-противсіхи сприймають життя й історію України, як гру, за котрою цікаво спостерігати збоку, насолоджуючись власною безпекою... В цих людях, які «проти всіх і всього», котрі й досі не зрозуміли, що вони накоїли 2010-го, найбільше вражає якась безодня національної та соціальної безвідповідальності, патологічна схильність до беззмістовного «естетичного» фразерства, до пози замість позиції» 13.
Одним із найабсурдніших епізодів був «АнтиНЕК: ні цензурі!» — могутній протест укрсучліту проти обмежень свободи слова. Це відбулося 8 січня 2010 року, якраз напередодні приходу до влади Саурона з Чорної країни Мордор. Письменники — з ініціативи «ШО», видання, що називає себе «журналом культурного опору», — безстрашно виступили проти грізної Національної експертної комісії (НЕК) з питань захисту суспільної моралі, опротестувавши «репресії щодо мистецьких творів та їхніх авторів» 14. Цими «репресіями» були цензурні втручання в роман «Жінка його мрії» Олеся Ульяненка та півторамісячна відсидка в СІЗО Олександра Володарського за «мирну мистецьку акцію протесту». А «мистецькою акцією протесту», нагадаю, була імітація статевого акту під стінами ВР, що робила враження, чесно кажучи, колективного дебілізму, густо присмаченого російським матом 15. До слова, вищезгаданий персонаж називає себе «пост-анархістом», живе в Німеччині та вважає, що державу треба «викинути на смітник» 16. Очевидно, українську державу, бо в Німеччині за демонстрацію «того, що на споді», він сидів би у значно комфортніших умовах.
У ситуації, коли культура стає «КУ», а опір стає «ШО», Саурону відкривається неміряне поле свободи дій. Бо він, як і пан Володарський, теж переконаний, що українську державу треба «викинути на смітник». Зате в інтелектуала завжди є вихід. Тепер, коли цей Саурон доруйновує державу, письменник, втомившись від героїчної боротьби, констатує, що «з України виїжджають притомні», бо це ж вони, «притомні», відчули раніше від інших, що «теперішня влада не залишає вибору». І дуже швидко зорієнтувалися: меланхолійна назва статті Андруховича «Додому, до Мами» означає до Мами-Австрії, де можна насолодитися запахом різних сортів віденської кави... І особливо гарно, що там «мова дуже добре освічених і компетентних людей, переважна більшість яких вибрала волю і відмовилася жити в країні Януковича» 17. Холєра ясна, як у Відні, так не показують геніталії і говорять не матом, а мовою.
На відміну від прогнозів інтелектуалів, усе про що попереджала Тимошенко в телевізійному діалозі напередодні виборів перед порожньою трибуною, позаяк нинішній президент на дискусію не з’явився, — справдилося. А розуміння ситуації в представників укрсучліту було настільки адекватним, що всі їхні прогнози напередодні попередніх виборів справдилися з точністю до навпаки.
Мрія «противсіхів», що Європа відвернеться від «популістки» Тимошенко, обернулась тим, що доля Тимошенко — незалежно від схвального чи критичного ставлення до її політики, — вирішує геополітичне майбутнє України. Тимошенко як провісниця доби «жіночих фашизмів» 18 сидить у суперзагратованій в’язниці, а нестрашна група «пацанів», які прийшли «ненадовго», дошматовують країну. Зрештою, хіба ж вони не попередили, що їх «из власти не выдавишь»? Думка, що це завдяки протагоністам укрсучліту Європа, нарешті, зрозуміла, що Україна таки в Європі, а не в Азії, спростовується тим фактом, що завдяки справі Тимошенко Європа зрозуміла: Україна таки ж в Азії, а не, як раніше гадалося, в Європі.
А яка блискуча інтуїція щодо двомовності! До цього питання, авторитетно писала знана письменниця, «Янукович говорив, що не повернеться. Він вже упередився і на цей випадок, зробив певні декларації. Я б цього не боялася. Не думаю, що вона реально буде. Але думаю, що якщо Москва поставить перед Тимошенко таке завдання, то вона виконає його в стисліші і енергійніші строки, аніж Янукович, і зі значно більшою кількістю заплутуючих мізки словес». Коментарі зайві. А класика жанру — це психоаналітична сентенція: «Вибір між Януковичем та Тимошенко — це вибір між чоловічою і жіночою зоною» 19. Яка глибина спостереження! Справді, Луценко у чоловічій зоні, а Тимошенко з її «гламурним авторитаризмом» — у жіночій. А президент на гелікоптері літає в Канів до Шевченка — розмірковувати над долею країни.
Якщо люди слова, так би мовити, так мало розуміють, то що вже говорити про еліту співаючу, яка масово цій владі грає, співає і танцює? Та що блазні — вони цінувалися в усі віки. А поважані університети? А наукові та культурні інституції? То, власне, де ж демаркаційна лінія між неінтелектуальною владою та інтелектуальною опозицією, якщо ця остання не відмовляється від грошей олігархів, які спершу купили самі в себе Україну, а зараз її розпродають?!
Причому олігархи — вони що? Фізіономія олігархів теж відповідає фізіономії країни. Промислові й фінансові магнати в демократичних країнах відомі своїми соціальними ініціативами. Наприклад, в Америці гроші, які вони дають на соціальні потреби, на потреби культури, не обкладають податками. Отже, існує взаємна вигода держави, суспільства та власників капіталу.
У посттоталітарних країнах влада і олігархат становить єдине ціле, тому питання законного ведення бізнесу і податків відпадає. Але олігархи зацікавлені у збереженні статусу-кво влади. Відтак купівля інтелектуалів, митців, журналістів — пряма до цього дорога. І не така й важка. На масову закупівлю інтелектуалів вони виділяють свої, як то кажуть, argent de poche, кишенькові гроші.
Законодавець і поет Солон, один із «семи мудреців», який, як вважав Арістотель, заклав основи демократії, був першим, хто збагнув, що демократія — це насамперед відповідальність усіх громадян за стан справ у державі. Тому він видав закон, згідно з яким того, хто під час сутичок у державі не стане зі зброєю в руках на боці однієї з воюючих сторін, буде піддано безчестю і позбавлено громадянських прав.
Це був один із законів, покликаних убезпечити Афіни від тиранії.

ХТО ЗАЛИШАЄТЬСЯ НА БАРИКАДАХ?

Інтелектуали-опозиціонери старшого покоління, які вже встигли поборотися проти не однієї диктатури. Окремі працівники середньої ланки культури — освітяни, захисники міст і екології, музейники, бібліотекарі, тобто категорії, що розбудовують демократію «знизу». І насамперед журналісти — «очі суспільства, яке спить», цитуючи «Записки українського самашедшого». Величезною мірою саме завдяки їм відбувся помаранчевий Майдан, остання на сьогодні світла сторінка української історії.
Ця опозиційна журналістика є носієм конкретного знання про принципи і реалії європейського світу. Ці журналісти не говорять патетично про Україну як «буття на розломі», не стверджують голослівно, що «ми завжди були в Європі й залишаємося європейцями безсумнівно й назавжди» 20. Бо знають, що будування Європи і в державному сенсі, і в інтелектуальному, і в екзистенційному ніколи не припиняється. Вони діють концепційно і методологічно вивірено. Вони демонструють еволюцію. «День», «Український Тиждень», «Українська Правда» розвиваються в часі, але ніколи не втрачають своєї основоположної ідентичності.
Досить згадати історію протесту проти закону про наклеп, що став спробою відібрати в суспільства один із базових інструментів демократії. Не порівняти чіткість, злагодженість, переконаність — і переконливість — дій журналістів у боротьбі з законом про наклеп із млявою риторикою письменницької громади щодо закону про мови. 25 вересня 2012 року стартувала акція інтернет-протесту «ЗАХИСТИ СВОЄ ПРАВО ЗНАТИ. СКАЖИ НІ ЗАКОНУ ПРО НАКЛЕП». «Українська Правда», «День», «Український Тиждень», «Дзеркало Тижня», «Телекритика», «ЗІК», «Буквоїд» вийшли чорним тлом з малюнком тюремних грат. Того ж дня закон було відкликано.
Але знову ж таки — одного протесту професійної категорії, хай і такої потужної і небезпечної для влади, недостатньо. Бо є також і маса журналістів, куплених і спроданих. А головне — є суспільство, яке не вимагає якісної інформації, не виходить на вулиці, щоб захистити своє на неї право. Жменька людей захищала від брутального насилля канал ТВі. Коли експерт Фонду розвитку ЗМІ посольства США в Україні сказав, що «в Україні люди не готові захищати право на інформацію так, як в Європі» 21, під цими словами з’явився симптоматичний коментар: «Хочу нагадати, що українці не європейці. Чехам не затикають рота, не відбирають мови. Українці не захищені в правовому аспекті». Власне, це і є дзеркало ситуації — і допис, між іншим, зроблено на західноукраїнському сайті. Чехи — європейці не тому, що їм «не відбирають мови». Вони європейці тому, що впродовж століть захищали своє право на свою мову, — супроти габсбурзьких чиновників і радянських окупантів. Через те по століттях конфліктів Європа й постала сьогодні як простір прав націй і кожної окремої людини.
Словом, європейці — це ті, хто захищений у правовому аспекті? Ні, це ті, хто ВИБОРОВ ПРАВО бути захищеним у правовому аспекті! І хто на кожному етапі своєї історії жорстко захищає своє право на свободу слова, свободу сумління, свободу виборів...

POST SCRIPTUM
Пожаліймо Європу!
Насамкінець стоїть питання самої Європи. Яких тільки безглуздих речей не було сказано в сьогоднішній Україні про Європу! І що якісь «показники» у нас вищі, ніж у Європі. І що нам туди «не тра» через їхню кризу. І що Європа прагне гарно жити, тому й не хоче клопотатися українськими проблемами. І що в Європи немає жодної політики щодо України, а от у Росії є — це вже черговий перл нинішнього прем’єра. Словом, була, є і буде винувата Європа. Ну, і природний для провладних журналістів інстинкт — рухатися в бік грошей. У разі приєднання до Митного союзу, казав один із них, ми «будемо долучені до великої кількості грошей, чого нам не пропонують європейці» 22. Так, наче мало європейці дали грошей, а українські чиновники мало їх украли. Щоправда, в Європі такому політологу можуть і справді не заплатити ламаного шеляга.
Вже не кажучи, що за зривом європейської перспективи стоїть все та ж сама могутня Тимошенко, яка, виявляється, просить не давати Україні перспективи в ЄС, тому цієї перспективи й не дають 23. Тобто одна мініатюрна жінка з в’язничних нар має сили міняти світову геополітику... Як тут знову не згадати «Баладу про випрані штани»?!
Але за цією словесною базграниною губиться один дуже суттєвий аспект. Постійно бачиться Україна в проекції Європи — а якщо подивитися на Європу в проекції сьогоднішньої України?
Той, хто по-справжньому бажає інтеграції України в Європу, не може не бажати добра самій Європі. А що може принести Європі присутність в її кордонах України в такому стані?
Якби Україна була в ЄС, Європа була б змушена: 1) модернізувати українську промисловість; 2) вивести з відсталості сільське господарство; 3) викорінити корупцію; 4) реформувати судову систему з метою її унезалежнення від політики; 5) забезпечити свободу слова і прозорість виборів; 6) підняти з руїн медицину; 7) поставити на ноги армію; 8) гарантувати ресурси на створення «соціальної держави»... Це колосальні кошти.
Економіку, політику, мораль, етику роботи в Україні розвалила комуністична влада (не будемо говорити про не набагато легший імперський спадок). Ця потворна влада гальванізувалась, набрала іншої подоби і знову запустила кігті в країну. А чому, питається, Європа повинна звільняти Україну від того, від чого сама Україна виявилася неспроможна звільнитись?! Чому Європа має вкладати в санацію держави кошти, які проваляться в бездонні кишені її керівників? Навіть у родині, якщо хтось має інфекційне захворювання, його кладуть на карантин, ізолюючи від здорових людей.
Тому перш ніж вимагати від Європи, треба спочатку навчитись вимагати від себе. Оскільки бути європейцями — означає мати критичне мислення, достатнє для усвідомлення власних хвороб і власної за них відповідальності, — задля ефективного їх лікування.
Бути європейцями — означає виявляти волю до подолання, до змін. Означає не миритися з реальним станом речей. Означає вірити у власні сили. Знати, що немає вічної влади, бо вічний є лише vox populi — голос народу.
Бути європейцями — означає знати, що з негромадянської покори виростають монстри тоталітаризму. А з громадянської непокори постає демократія.

1 S.P. Huntington. The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order. — Washington, 1996. Див. зокрема параграфи в розділах: VI — «Країни на роздоріжжі: крах цивілізаційних змін», VIІ — «Нові кордони Заходу» та «Росія і країни екс-імперії».

2 http://www.pravda.com.ua/news/2012/10/1/6973765/.

3 http://www.unian.ua/news/332851-yatseny ... deeyu.html. 26 серпня 2009 р.

4 Російський парламентар пропонує створити союзну державу України, Росії та Білорусі з центром у Києві. Дзеркало тижня. http://dt.ua/POLITICS/rosiyskiy_parlame ... 59530.html. 13 березня 2010 р. (№ 10); В. Кравченко. Від Карпат до самих до окраїн... Росія тестує ідею об’єднання з Україною. http://dt.ua/POLITICS/vid_karpat_do_sam ... 59529.html. Там само.

5 К. Матвієнко. Парламент, який обереться у жовтні, не буде потрібним суспільству. http://www.pravda.com.ua/columns/2012/07/10/6968496/. 10 липня 2012 р.

6 М. Міщенко. Екс-посол США: Українська влада намагається контролювати інтелектуальну свободу університетів. Український Тиждень. http://tyzhden.ua/News/61293. 1 жовтня 2012 р.

7 «Обмін речовин» між Юрієм Андруховичем і Тарасом Прохаськом. Аудіо. http://life.pravda.com.ua/culture/2012/10/5/113366/. 5 жовтня 2012 р. Розшифровка розмови: http://tvi.ua/gete_buv_takiy_nudyara. 6 жовтня 2012 р.

8 І. Славінська. Або Майдан, або Нірвана. Українська Правда. http://life.pravda.com.ua/person/2012/07/10/106368/. 10 липня 2012 р.

9 Українська інтелігенція вклонилася перед Януковичем у найгірших традиціях совка. http://www.pravda.com.ua/ news/2011/08/4/6448873/. 4 серпня 2011 р.

10 І. Столярчук. Проскурні сподобався «сильний» роман Герман, а от вистава не дуже. Країна. http://gazeta.ua/ articles/culture-journal/_proskurni-spodobavsya-silnij-roman-german-a-ot-vistava-ne-duzhe/437053. 22 травня 2012 р. (№ 123).

11 Василь Противсіх на Країна TV. http://video.bigmir.net/ show/115000/. 11 листопада 2009 р.

12 І. Лосєв. Розум, честь і совість? http://tyzhden.ua/ Publication/7341. 15 жовтня 2010 р.

13 І. Лосєв. Новітні пісні «противсіхів». http://tyzhden.ua/ Columns/50/59945. 17 вересня 2012 р.

14 Андрухович, Подерв’янський і Бондар скажуть «ні цензурі!» http://culture.unian.net/ukr/detail/188096. 8 січня 2010 р.

15 Акція Олександра Володарського проти цензури та НЕК. http://www.youtube.com/watch?v=1032ooAP2Qo.

16 http://human-rights.unian.net/ukr/detail/196527. 29 грудня 2012 р.

17 Ю. Андрухович. Додому, до Мами. http://tsn.ua/analitika/dodomu-do-mami.html. 5 жовтня 2012 р.

18 Оксана Забужко: ХХІ століття буде століттям «жіночих фашизмів» (вів інтерв’ю А. Захарченко). http://life.pravda.com.ua/interview/2010/09/27/61220/. 27 вересня 2010 р.

19 http://news.if.ua/news/3332.html. 29 січня 2012 р.

20 Т. Прохасько. Буття на розломі. http://tyzhden.ua/ Columns/50/53986. 7 липня 2012 р.

21 http://zik.ua/ua/news/2012/09/25/370286.

22 http://www.radiosvoboda.org/content/art ... 37084.html. 12 жовтня 2012 р.

23 http://www.pravda.com.ua/news/2012/09/25/6973393/.

[Кувалда]

прочитав думкувидатної інтелігентки І.Богословської про Київ:
Київ, який голосував за «Свободу», повинен попросити вибачення у всієї України. Про це в ексклюзивному коментарі Полеміці заявила народний депутат, член парламентської фракції ПАРТІЇ РЕГІОНІВ Інна Богословська.
«Голосування Києва навіть важко пояснити. На мій погляд, тут повинні працювати соціальні психологи. Звичайно, є відчуття гіркоти та несправедливості. Столиця, яка претендує на інтелігентність і демократичність, проголосувала за неофашистську партію. Давайте називати речі своїми іменами, усі чомусь стали боятися це робити. Претензії висувати немає сенсу, але потрібно поставити питання киянам: наскільки вони є думаючими, інтелігентними, читаючими людьми», - вважає політик.
«Столиця завжди була законодавцем політичних мод. І я вважаю, що Київ повинен попросити вибачення у всієї країни за своє голосування, як колись попросив вибачення Париж за те, що необдумано віддав голоси правим силам, як німці попросили вибачення у всього світу за нацизм», - додала І. Богословська.

Ну що тут можна сказати. Ганьба! І це після невпинного і щоденного "покращення" Покиньте цей Київ, бідосьо. Він на вас не заслуговує. Поїдьте куди-небудь подалі. І товаришів прихопіть. Та за такими діячами, як ви, весь світ в чергу стане А кияни хай мучаться потім, невдячні
див. ще "ДЄДУШКА ПАЦАВАТИЙ"
Кабаре ''Веселый ПесецЪ'': До дня визволення Києва кияни звільнили місто од міліардерів-гречкосіїв

[Кувалда]

Українська хартія вільної людини

Ми, учасники Ініціативної групи «Першого грудня», укладаємо цю Хартію, щоб висловити те, як бачимо життєві орієнтири для нашого суспільства, і водночас дати поштовх до об’єднання всіх людей, які хочуть доброго і гідного життя в Україні і навколо неї.

Людство зустріло початок Двадцять першого століття як добу невпевненості.

Сучасна людина досі долає силу тяжіння великих випробувань і надій минулого; вириваючись із цієї історичної гравітації, вона почувається перед майбутнім невпевнено і вразливо.

Ми бачили багато потрясінь: могутність і занепад тоталітарних ідеологій та створених ними імперій, політичні засліплення і прозріння, масові захоплення і розчарування.

Ми стали свідками піднесення демократичних ідей, переконань і мрій.

Але романтичні сподівання, зіштовхнувшись із реальністю, швидко перетворились на ілюзії. Слова знецінились.

У нашій країні, де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально.

Виявилося, що люди далі й дедалі більше сподіваються на чужу ласку, а не на власні сили.

Нові економічні умови змінили країну і водночас загострили найгірші людські інстинкти: жадобу збагачення, захланність і споживацтво.

Людина дістала можливість вільно і без страху повернутися до духовних джерел. І водночас зубожіння, несправедливість і невпевненість виплекали у суспільстві внутрішнє розчарування, що стоїть на межі з духовною порожнечею.

Падіння останньої імперії повернуло нас до засадничих істин про будову на фундаменті закону та правди і про будівничих, які покладаються на власні сили і Божу допомогу — вищу поміч, яку відчувають совістю.

«Учорашні люди» натомість силуються «розбудовувати державу» старими методами насильства й обману, не маючи та й не знаючи вищих цілей.

Тінь сумніву торкнулася багатьох сердець. Однак тінь сумніву завжди йде поруч із людиною. Не варто боятися тіней. Треба шукати світла відповідей, які дають силу проти зневіри і надають сенсу нашому життю.

Ми знову бачимо по всьому світу рух до смислу, який має стати духовним орієнтиром для сучасної людини.

Способи, які б відновлювали та зміцнювали віру у власних і спільних силах, не можуть бути ані категоричними, ані вичерпними. До Храму можуть вести різні дороги, однак треба мати бажання і силу йти однією з них.

Наріжними каменями нашої Хартії є три прості думки.

Перше. Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе.

Друге. Мораль і духовні цінності не можуть бути відкладеними на завтра. Вони завжди потрібні сьогодні.

Третє. Ми будуємо те, що уявляємо, а отже, від глибини, масштабу і творчого хисту нашої уяви залежить наше майбутнє.

Людина прагне бути вільною, бо саме свобода надає смислу, гідності і цінності людському життю. Це і є дорога до щастя, до якого ми, віруючі і невіруючі, але всі у широкому філософському сенсі Божі діти, покликані.

Аби стати вільною, людині не треба проводирів.

Ані найталановитіші лідери, ані інтелігенція, ані жодна соціальна група не здатні привести людину до щастя і свободи.

Справжнім проводирем людини є лиш особисте осмислене зусилля.

Це не зробить хтось інший. Це можете зробити лише Ви.

1. БУТИ ВІЛЬНОЮ ЛЮДИНОЮ

Усі люди створені вільними. Саме це найвагоміше право людини, отримане кожним/кожною від народження, визначає суть нашої цивілізації.

Бути вільною людиною — це не лише зовнішня ознака, яка об’єднує усіх нас за правами, але й внутрішній духовний вибір.

Невільна людина не здатна бути ані щасливою, ані захищеною, ані впевненою у своєму майбутньому.

Бути вільною людиною — це насамперед означає брати на себе відповідальність.

Не можна вимагати від когось виконання його обов’язків, не виконуючи власних.

Не треба жити постійним почуттям скривдженості і жалем до себе. Бути вільною людиною означає вірити у свої сили.

Бути вільною людиною означає усвідомлювати свою неповторність, однак жодною мірою не плекати у собі зверхності.

Бути вільною людиною означає завжди і всюди самостійно додержуватися принципу нашої рівності один з одним, а також рівності перед законом.

І найважливіше: бути вільною людиною означає чинити добро.

Саме в цьому полягає найглибший смисл свободи вільної людини.

2. БУТИ УКРАЇНЦЕМ

Національна і культурна приналежність людини є значною мірою результатом духовного зусилля.

Сучасне поняття «бути українцем» передбачає кілька рівнозначних напрямів праці над собою.

Перше і найважливіше: потрібно плекати національну гідність.

Не шукаймо винних у власній долі.

Будьмо сильним народом і пам’ятаймо як про переможні, так і про трагічні сторінки.

Не забуваймо про ті вчинки, коли ми свідомо чи несвідомо чинили кривду іншим народам.

Не плекаймо зла й ненависті за свідомі та несвідомі кривди проти нас.

«Бути українцем» має означати подолання багатьох травм, страхів і стереотипів.

Не треба оцінювати себе крізь уяву інших народів і бути надміру залежними від чужих похвал і образ.

Не треба ані вивищувати, ані принижувати себе перед іншими культурами.

Не треба насміхатися з рідного.

Не треба виправдовувати власну бездіяльність непереборними обставинами, плекаючи лінощі, заздрість і «гординю в приниженості», які дуже часто є нашими найгіршими національними вадами.

Водночас сучасне поняття української нації виходить за етнічні межі і є явищем політичним, яке стосується й охоплює кожного українського громадянина.

Бути українцем означає усвідомлювати свою причетність до України і розвивати інтелектуальну, духовну та політичну україноцентричність: внутрішню — ту, яка постає з особистого зусилля кожного з нас, — єдність нашого народу, його земель, культури, історії і майбутнього.

Бути українцем означає володіти українською мовою або прагнути до оволодіння нею: не лише мова робить з нас українців, але саме та колосальна енергія, яка походить від особистого зусилля дбати про українську мову, навчитися і спілкуватися нею, й перетворює нас із населення в єдиний народ.

Бути українцем означає не допускати національного подріблення.

Не існує ані галицького, ані донецького, ані одеського, ані київського народів.

Існує єдиний український народ на всьому просторі своєї території. Наші місцеві відмінності не створюють відцентрової енергії. Не слід ані переоцінювати їхнього значення, ані штучно загострювати їх: наші регіональні особливості не перетворюють нас на різні народи, а лише збагачують національну спільність.

Світове українство є ще одним виміром нашого буття.

Ми повинні мислити світовими категоріями сприйняття українства й застосовувати їх у політичному, економічному та культурному житті нашого регіону, Європи і планети.

3. БУТИ АКТИВНИМ ГРОМАДЯНИНОМ

Щоб бути активним громадянином, слід насамперед усвідомити, що державність і демократія — це не лише політичні, але й духовні цінності.

Громадянське суспільство неможливе поза рамками держави.

Бути активним громадянином означає підтримувати іншого у захисті його прав, бо це — наші спільні права.

Бути активним громадянином означає виявляти ініціативу задля добра свого дому, сусідства, місцевої громади чи всієї української спільноти.

Бути активним громадянином означає з особливою увагою ставитися до будь-яких спроб (насамперед влади) порушити чи обмежити людські права. Завтра ті, хто порушують права вашого сусіда, можуть узятися за вас.

Бути активним громадянином означає усвідомлювати життєву необхідність демократичного розвитку держави. Демократія, як і будь-який політично-суспільний витвір людини, існує лише там, де є переважна більшість людей, здатних її захищати і водночас їй підпорядковуватися.

Бути активним громадянином означає не усуватися від політичного життя, а робити політичний вибір, навіть обираючи між недосконалими політичними силами, втім діючи по совісті і дбаючи про зміни в житті країни.

4. ЛЮБИТИ

Нам потрібна докорінна зміна ставлення один до одного.

Любити означає бажати ближньому добра.

У понятті «любов» ми виокремлюємо національний, соціальний і культурний смисл.

Для нашого суспільства «любити» насамперед означає виявляти толерантність до політичних і культурних поглядів, етнічної, релігійної та мовної приналежності інших співвітчизників, чий досвід і особиста історія, безумовно, різняться.

Толерантність є однією з найвищих ознак культури вільної людини, яка, додержуючись своїх принципів, визнає й приймає право іншого на інакшість.

Толерантність водночас не означає безпринципності: вона не дає визнання і виправдання тим, хто свідомо діє проти нашої держави, прагнучи її розколу чи занепаду, як і тим, хто переступає межі моралі.

Наша любов означає спільне національне утвердження української мови, яка й визначає обличчя України та нашого народу у світі.

Вона передбачає безумовну повагу до прав російськомовного українства і суворе додержання прав усіх національних громад нашої держави.

Любити означає не допускати будь-яких виявів ксенофобії, расизму, шовінізму, нацизму і сталінізму як найбрутальніших форм людської, національної, політичної, культурної і соціальної нетерпимості.

Любити означає відновлювати зв’язок поколінь в Україні, коли старші, навіть не поділяючи форм життєвого чи творчого пошуку молодших, підтримують їхній рух на нових шляхах.

Любити означає й те, що кожне наступне покоління з мудрістю ставиться до реалій своїх попередників і не прагне звести порахунки, але продовжити те, що є спільним надбанням і добром.

Любов до України — це примирення ветеранів війни: українських повстанців і радянських військовослужбовців.

Любити означає додержуватися національного погляду на власне минуле.

Бажання любити має допомогти накласти мораторій на «історичні війни», провоковані ззовні.

Любов — це зусилля соціальної справедливості, спрямоване на подолання прірви між багатими і бідними.

Любити означає підтримувати непорушний духовний зв’язок між українськими церквами, чиїм головним призначенням є служіння Богові й українському народові.

5. МИСЛИТИ

Одне з найважливіших завдань вільної людини — самостійно мислити.

Для нашого суспільства «мислити» насамперед означає подолати недержавність, вузькість і провінційність колоніального та хуторянського світогляду.

Саме в цій площині нам потрібна найважливіша революція.

Мислити означає ламати стереотипи.

Мислити означає працювати, читати і творити, відповідаючи на дух та потреби часу.

Мислити — це долати звичку простих відповідей.

Мислити означає цікавитися світом і його культурою.

Мислити означає потребувати нових культурних форм і явищ.

Не треба застигати в минулому. Треба рухатися вперед.

Не варто боятися несподіваності нового. Варто боятися порожнечі й байдужості.

Мислити — це спільними громадянськими силами створювати центри сучасної культури, бібліотеки, громадські фонди для поширення інформації про Україну в світі, перекладів нашої літератури чи задля підтримки навчання українських студентів за кордоном.

Мислити — це дізнаватися про передові світові пошуки у теоретичних, практичних і творчих сферах та переймати передове знання, серед іншого й за допомогою сучасних мережевих можливостей.

Мислити означає разом підтримувати незалежні засоби масової інформації, які мають стати справжнім людським голосом посеред нинішнього інформаційного фальшу.

6. БУТИ ГОСПОДАРЕМ

Наше головне суспільне завдання — відновити в українців почуття господаря, чиїми фундаментальними рисами є відповідальність за себе, своїх близьких і простір свого життя.

За своєю метою і масштабом ця справа є життєво необхідною, безальтернативною і співмірною з відновленням самої державності.

Бути господарем — це подолати рудименти радянського мислення, коли, по суті, принижена та обкрадена людина очікує на соціальну подачку й не ставить перед собою завдання брати участь у житті громади.

Щоб стати господарями своєї держави, ми повинні децентралізувати державну владу і делегувати владні повноваження та фінансові ресурси на місцеві рівні.

Господар починається з піклування про прості речі: порядок свого дому, під’їзду чи вулиці.

Ми усвідомлюємо складність багатьох суспільних хвороб, пов’язаних зі споживацтвом і невгамовними фінансовими апетитами.

Ці проблеми не повинні підмінити позитивного суспільного ставлення до підприємництва як джерела господарчого духу в Україні.

Таке ставлення буде можливим тільки в результаті національної та соціальної відповідальності, яку повинні нести перед країною представники великого і середнього бізнесу.

Бути господарем означає поважати особистість і працю інших людей.

Бути господарем означає справедливо оцінювати роботу інших і справно платити заробітну плату.

Нам потрібне відновлення стандартів професіоналізму, які катастрофічно деградували майже в кожній сфері.

Господар, отже, є поняттям, яке охоплює всіх, хто прагне працювати: власників виробництв і найманих працівників, фермерів і селян.

Відновлення господарського духу немислиме без підвищення заробітної плати, збільшення кількості робочих місць і створення умов для повернення в Україну мільйонів заробітчан.

І, найважливіше, бути господарем означає дбати про слабших і бідніших.

7. БУТИ ЛІДЕРОМ

Ми маємо бути налаштовані на особистий і колективний успіх.

Успіх повинен бути заслуженою винагородою за працю, і цей принцип мусить увійти в наше життя як норма здорового і справедливого суспільства.

Поняття «лідера» стосується не влади, а знання.

Бути лідером означає прокладати шлях для інших.

Поняття лідерства передбачає й виховання таких чеснот, як уміння чути іншого, відчуття команди і власної виконавчої підпорядкованості задля конкретної мети.

Як велика європейська держава, Україна повинна стати регіональним політичним, економічним і культурним лідером.

Ідея регіонального лідерства України означає для нас присутність і діяльну участь у житті Європи та нашого найближчого сусідства на рівні міжлюдських взаємин і співпраці.

Сьогодні, замість негнучкого чиновницького апарату, цю місію має взяти на себе і втілювати громадянське суспільство.

8. БУТИ ВІДКРИТИМ СУСПІЛЬСТВОМ

Бути відкритим суспільством означає бути спільнотою, переконаною у великій цінності людського життя і демократичного устрою.

Серед нас немає ані людей другого сорту, ані гвинтиків, ані «скалок» на шляху лісорубів.

Бути відкритим суспільством означає вгамовувати агресію і підтримувати слабших, вразливіших і тих, хто має обмежені фізичні можливості.

Бути відкритим суспільством означає не толерувати жодних антигуманних ідеологій і деспотичний примус.

Бути відкритим суспільством означає бути налаштованими переймати найкращий досвід і знання зовнішнього світу.

Бути відкритим суспільством означає любити людей, вільно мислити і виховувати вільних людей.

Це має стати нашою колективною свідомістю.

9. БУТИ УСПІШНОЮ ДЕРЖАВОЮ

Успіх нашої держави має насамперед полягати у подоланні соціальної відчуженості між людьми.

Ми повинні домогтися відновлення демократичного управління, порушеного сьогодні.

Ми зобов’язані повернути справжній парламентаризм, якого нині не існує.

На роки вперед ми, українські громадяни, повинні забезпечувати регулярну зміну влади, щоб прищепити їй чітке розуміння про її підпорядкованість людям.

Це можливо лише за умови свободи слова і демократичних прав, які треба захищати постійно.

В Україні має бути реалізований базовий принцип: держава не заважає своїм громадянам, створює вільні умови для тих, хто працює, та захищає найбідніших.

Успіх нашої держави залежить від «реформ справедливості» — зміни судової гілки влади і правоохоронних органів. Люди повинні нарешті встановити справедливість у державі.

Успіх нашої держави залежить від «реформ життя» — зміни системи освіти і системи охорони здоров’я.

Нам потрібен свій цілісний і захищений гуманітарний простір.

Нам потрібна докорінна реформа місцевого самоврядування і регіонального розвитку.

Наш успіх залежить від вільного функціонування внутрішнього ринку, захисту громадянина в економіці та бізнесі, розвитку малого і середнього підприємництва, максимального спрощення дозвільної і регуляторної систем.

Успіх нашої держави залежить від подолання економічних передумов корупції.

Успіх нашої держави залежить від формування політичних партій, які діятимуть на ясних ідеологічних засадах і чий розвиток та позиція залежатимуть від волі людей на місцях, а не тільки від одноосібних проектів.

Успіх нашої держави залежить від виховання влади, яка розумітиме значення й усвідомлюватиме важливість національних цінностей та об’єднання всіх громадян країни.

10. БУТИ УЧАСНИКОМ ДЕМОКРАТИЧНОЇ СПІЛЬНОТИ НАРОДІВ

Природнім і безальтернативним шляхом для України є об’єднання з простором європейських народів.

Європейська інтеграція означає для нас не зовнішній, а внутрішній політичний курс.

Ми здатні бути прикладом та опорою для всіх демократичних сил колишнього Радянського Союзу і наших сусідів та партнерів від Балтії до Чорного моря.

Химерним ідеям нібито слов’янського братерства, фальшивої єдності, баченої вже не раз і не одне століття, та іншим виявам неоімперської ідеології ми протиставляємо принципи взаємної рівності, поваги і партнерської підтримки.

Ми повинні прагнути додати сили кожному, хто бореться за людські права і свободи.
* * *

Сьогодні Україна стоїть супроти авторитаризму, корупції, бідності людей, гнітючої соціальної нерівності і внутрішньої роз’єднаності.

Нам потрібні зміни.

Ми здатні перемогти нинішні загрози і небезпеки.

Найважливіший і ще не використаний стратегічний ресурс України — це внутрішня консолідація нашого народу, яку розуміємо як єдність людей навколо цінностей незалежності та демократії, проголошених 24 серпня і 1 грудня 1991 року, і водночас як єдність політичних рішень та дій, котрі б гарантували європейський і демократичний розвиток України на десятиліття вперед.

Принципи, викладені у цій Хартії, для свого здійснення потребують багатьох великих особистих і колективних зусиль.

Для цього потрібен діалог, до якого запрошуємо всіх, хто хоче добра нашому народові і його державі.

Ми закликаємо кожного з вас, дорогі співвітчизники, до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати «золотого віку», не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля, які, віримо, принесуть добро Україні і утвердять нашу Державу як вільну країну вільних людей.

Наша Хартія — це вибір «бути». Особистий і колективний.

Бути вільними людьми.

Бути успішним народом і державою.

Бути вільними серед вільних.

[Кувалда]

Чудова стаття Романа Малка в "Українському тижні" (№ 1 (270) від 10 січня) Дискурс гламуру і меншовартості. Як українська еліта сприяє деградації суспільства
Нинішня так звана еліта – як провладна, так і опозиційна – почувається цілком комфортно в умовах нав’язаної ззовні «статусної» моделі поведінки, долучаючись до відверто антиукраїнських заходів

Люди, що нині претендують на статус національної еліти, зовсім не відповідають ролі, яку мали б виконувати в постколоніальній країні. А отже, не лише не сприяють національній консолідації та розбудові держави, а й провокують своїми діями та прикладом її деградацію. Причому йдеться не лише про послідовних адептів консервації та реставрації совка із середовища нинішньої партії влади та її сателітів-комуністів, а, на жаль, і про більшість «просунутих», так званих проукраїнських та проєвропейських політиків і громадських авторитетів. Назагал вони поводяться відповідно до ретельно вибудуваного іміджу, втім, безкінечно мімікрувати вдається не кожному, тож їхня справжня сутність виринає в окремих нюансах. Як-от у поведінці під час дипломатичних заходів.

Часто іноземці, які приїжджають до нас на роботу, намагаються вивчити українську. Але згодом помічають, що в цьому, виявляється, немає особ­ливої потреби, адже наша так звана еліта наочно демонструє, що без державної мови можна спокійнісінько обійтися.

Нещодавно Нобелівський комітет нагородив черговою премією миру цілу об’єднану Європу. В Україні без урочистостей не обійшлося. Представництво ЄС організувало гостинний прийом у Дипломатичній академії. З українського боку були запрошені «представники вітчизняної еліти»: громадські та церковні діячі, опозиційні депутати, журналісти, численні грантоїди і, звичайно, дипломати. Не вершки суспільства, але особ­ливо до них наближені. Переважно говорили про ті ж таки євроінтеграцію, європейський вибір, європейський вектор і, звісно, про таке бажане скасування віз. А от про що йшлося в кулуарах, нехай залишиться таємницею. Зазначимо лише, що розмови там були здебільшого англійською чи російською. Українська звучала хіба з вуст окремих персонажів.

Є усталена думка, що 20 років – це замало, аби мозок homo sovieticus зміг переформатуватися в мозок людини вільної, Мойсей, мовляв, аж 40 літ водив свій народ пустелею. Та, виявляється, їх цілком достатньо, аби з «нічого» виліпити цілий суспільний прошарок, що гордо іменує себе «елітою». Політичною, культурною, інтелектуальною... тощо.

Раби статусу

Статус – чи, точніше, специфічне уявлення про нього – ось що лежить в основі поведінки українського істеблішменту. Статусний одяг. Якнайдорожчий. Бажано впізнаваний, аби знавці безпомилково визначили його вартість і бренд. Численні бодігарди, шалено дорогі машини, непристойно недешеві годинники. Саме звідси – й туфлі зі страуса, й золоті унітази, й усе те безглуздя, на яке психічно здоровій людині навіть соромно дивитись. Важливо не яка в тебе освіта й скільки книжок за життя ти прочитав, не яка ти людина і що в тебе в голові... Важливий твій статус.

Чому в столиці найпопулярнішим є пам’ятник героям комедії Михайла Старицького Проні Прокоповні й Голохвастову?! Може, тому що вони є уособленням прагнень і бажань, зокрема, й нинішньої еліти? «Це від бідності в дитинстві», – твердять знавці психології. І мають рацію. Але лише частково. Це ще й від рабства, вживленого на генному рівні за багато століть неволі. А що вона тягне своє коріння з північно-східних сторін, то й раб за звичкою звертає погляд якраз туди, будучи переконаним, що нічого кращого у світі не буває, як принесене зі столиці, хай навіть уже такої далекої, але такої милої серцю. Це підсвідоме. Меншовартість – узагалі річ підсвідома: і малоросійство, і пристосуванство, і дріб’язкове хуторянство. Їх неможливо контролювати.

Критикуючи російську попсу, наголошуючи на потребі національного відродження, ці люди із задоволенням долучаються до відверто антиукраїнських акцій

Бажання купити квиток у чуже, навіть вороже товариство, аби лишень підвищити свій статус в очах інших, стало настільки звичним, що часто ми й не звертаємо на нього уваги. Навіть коли справа доходить до абсурду, коли платою стають власні принципи, самоповага й честь. Вельми показовою в цьому плані є участь так званої національної еліти в абсолютно чужих їй ігрищах.

Ряджена альтернатива?

Критикуючи російську попсу чи культурний примітив, наголошуючи на потребі національного відродження, ці люди із задоволенням долучаються до відверто антиукраїнських акцій, ходять на концерти, новорічні вогники, всілякі квартали, терплячи на них кпини у свій бік, але сподіваючись отримати від цього такі бажані для себе статусні дивіденди. Прагнення залишатись «у тусовці», бути своїм, не вибиватися із загальноприйнятої матриці публічного життя – така поведінка нагадує дії наляканих підлітків, котрим конче потрібно утвердитись у дворовій компанії.

Раз по раз у пресі проскакують цікаві факти з життя вершків суспільства. Іноді настільки цікаві, що останнє не відразу розуміє, як їх потрактувати. То помаранчеві політики «випадково» потрапляють на святкування дня народження президента Кучми, то опозиціонери з’являються в компанії зі своїми гонителями від влади. В когось виринають спільні бізнеси, когось помічають в інтимних стосунках, а хтось просто любить дивитись спортивні змагання з відверто підозрілими персонажами з інших країн. Усе це вже стало звичним явищем, яке народ окреслив досить чітко: «Всі вони однакові...»

Ще звичнішим стало бачити представників національної еліти, опозиціонерів із дуже вираженими проукраїнськими амбіціями, культурних чи громадських діячів, носіїв «розуму, честі й совісті» вишикуваними в чергу за шматочком смачного пирога або квитком у вищий світ. Безумовні авторитети раптом виявляються абсолютно жлобуватими шкурниками, завзяті борці – примітивними маніпуляторами й пристосуванцями.

Чому все саме так? Може, тому що всі вийшли з однієї пісочниці, одного інкубатора, одного колгоспу. Всі слухали Висоцкого, носили червоні краватки й розповідали анекдоти про Брєжнєва. І все це залишило у свідомості фатальний слід. Ті псевдоцінності, попри їх відверту фальшивість, досі культивують, клонують і примножують.

Чому більшість цих політиків та їхніх дітей після 20 років незалежності між собою розмовляють переважно чи й виключно російською? Чи не тому, що й досі не пережили процесу самоідентифікації? Чи не тому, що розуміння до якого народу вони, власне, належать, занадто слабке: натомість переважає рабське бажання уподібнитись до когось, стати таким, як хтось, одягатись у те, що хтось, сміятися з того, що хтось. Але в жодному разі не бути собою.

Зрештою, річ навіть не в мові. Ключове слово тут «догодити». Не з чемності, не з поваги й навіть не зі страху. Вчинити так задля власного задоволення та відчуття значущості, задля можливості належати до кола обраних, осіб зі статусом.

Чи здатні створити розвинуту країну люди, що не можуть ніяк себе ідентифікувати, не бачать різниці, якою мовою говорити, як себе називати, до якої нації належати? Звичайно ж, ні. Це посередності, й ними рухає лише бажання бути не гіршим за представників постімперської «еліти».

Ці «людина року», «гордість країни» – всі один в один скальковані з давно забутих «переможця соціалістичного змагання», «героя праці», «ударника п’ятирічки». А інакше й бути не могло. Бо ж як приємно отримувати золоту статуетку на залитій світлом сцені під блиски спалахів, гудіння овацій, на очах цілої країни. Ну і що, коли попередньо за ту фігурку заплачено енну суму, ну й нехай про це всі знають, але ж річ не в грошах і навіть не в ній, а в тому, що напишуть всі газети, розкажуть у всіх новинах. Статус стрімко зросте до таких висот, про які годі було мріяти в найвідвертіших снах.

Нічого особистого

Це велика проблема. В ній слід шукати відповіді на багато запитань. І не забуваймо про Проню Прокоповну й Голохвастова. Це ключові персонажі в нашій історії пристосуванства, малоросійства. Багато народів проходили через це. І московська імперська еліта, на нащадків якої нині рівняються в. о. української, також свого часу говорила виключно французькою. Але на це були інші причини. У нас усе складніше.

Люди, що називаються національною елітою, такою не тільки не є, а й не прагнуть бути! Вони палець об палець не вдарять, щоб виокремити себе з постсовкової маси. Українськість для них – це неминуче зло, яке мусить бути, й від нього нікуди не дітися, але, мовляв, справжнє життя зовсім інакше.

Свіжою ілюстрацією такого підходу став новорічний партійний корпоратив керівництва «Батьківщини», який проводився українською і російською мовами одночасно. Власне, громадськість могла б і не дізнатися про подвійну мораль опозиціонерів, адже все відбувалося в «закритому режимі», якби не «демарш» Олександра Бригинця, який залишив захід на знак протесту. Таке рішення він пояснив тим, що не має «нiчого проти російської, але не на заходi фракцiї, яка публічно обстоює українську мову». Чому ж так не вчинили інші й чи означає це, що вони жодної проблеми в тому не побачили? Тиждень намагався дістати відповідь на це запитання в опозиційних депутатів, утім, більшість із них просто не відповідала на дзвінки (гаразд, спишемо це на те, що не всі закінчили святкувати), решта здебільшого відмахнулася словами «мене там не було, тож нічого не знаю». Окрім власне ініціатора розголосу Олександра Бригинця дехто таки висловив свою позицію (див. «Vox deputati»). Зокрема, за словами останнього, він був здивований позицією Яценюка, який не лише знав, а й спробував виправдати «двомовність» корпоративу політичної сили, яка бурхливо, але безрезультатно імітувала захист української в парламенті попереднього скликання.

Тож коли депутати вкотре починають товкти одне одного на публіку, «відстоюючи свої принципові позиції», а опозиція грізно починає погрожувати провладній більшості розправою за зраду національних інтересів, не варто сприймати цього надто серйозно. Слід лише спокійно дочекатися кінця і простежити, що буде далі – коли вимкнуться камери, зникне преса і всі повернуться до звичного життя. Щонайменше у 50 випадках зі 100 персони, які ще годину тому були запеклими ворогами, поїдуть разом пити коньяк і святкувати весело прожитий день. І не тому, що вони справжні джентльмени. Для більшості з них політика та певна позиція – лише «бізнес і нічого особистого».

Тому ніша національної еліти в Україні залишається вільною. Нинішні в. о., та ще й самопроголошені, не виявляють ані здатності, ані бажання відповідати тим критеріям, від яких залежать життєздатність і перспективи розвитку держави.

Vox deputati

Олександр Бригинець:

Як на мене, якщо ми вимагаємо дотримання якихось норм від інших, мусимо передусім дотримуватися їх самі. Усі політичні та неполітичні заходи, пов’язані з політсилами, які вимагають застосування української як загальнодержавної мови, повинні відбуватися виключно українською. Думаю, процес тотальної русифікації в незалежній Україні почався приблизно в 1999 році, коли Кучма переобрався на другий термін. Стали перепродуватися канали, вони перейшли під контроль олігархів, для яких питання української культури були чужі й незрозумілі. Цей процес був призупинений у 2005-му, але починаючи з уряду Єханурова знову пішов відкат. З одного боку, це робилося на догоду Росії, з іншого – було комерційно вигідно, бо легше закуповувати вже готовий російськомовний продукт, аніж його переозвучувати. Тимошенко під час другого прем’єрства намагалася призупинити русифікацію, а ось за часів Януковича вплив російської в мовному полі дуже посилився за рахунок і прямих, і непрямих методів. Один з останніх – залучення російськомовних ведучих, які змушують усіх переходити на російську, щоб бути зрозумілими їм самим. Ця технологія й призвела до проблеми, що мала місце на нашому корпоративі, коли було застосовано кліше, які використовуються на телебаченні. Люди, котрим усе одно, якою мовою говорити, намагаються підлаштуватися під стандарти, які їм нав’язує телебачення. Український бізнес і політикум не зацікавлені в тому, щоб у культурі з’являлися особистості. Зараз склалася ситуація, коли в нас усюди головними зірками є люди з Москви. Подивіться на будь-яке шоу – там скрізь у журі сидять росіяни. Таким чином українців привчають, що нас мають судити люди з Росії.

Юрій Одарченко:

Я не був на святкуванні Нового року з колегами, й мені складно коментувати крок Олександра Бригинця, оскільки мені невідомі деталі. Проте, безумовно, проблема русифікації та «радянізації» культурного, освітнього й інформаційного простору для нашої політичної сили актуальна. Зокрема, ми готуємо законопроект про мови, котрий поверне ситуацію в конституційне русло. Гадаю, ті, хто цим займається, подадуть його вже найближчими тижнями.

Можу детальніше сказати про мої особисті дії. Наприклад, я оскаржую прийняття мовного закону Колесніченка – Ківалова у Київському адміністративному суді. Адже під час голосування було допущено цілу низку грубих порушень. Це і порушення процедури, й те, що депутати не розглянули поправки опозиції, й недотримання норми про персональне голосування. Будь-якого з цих моментів достатньо, щоб визнати закон нелегітимним.

Володимир Яворівський:

Думаю, колега Бригинець правильно все зробив. Я сам, щоправда, на тому «корпоративі» не був – не люблю партійних гулянок. Але вважаю, що ми не можемо собі дозволити виступати з одними гаслами, а самі між собою чинити інакше. Я в цьому контексті хотів би згадати про ВО «Свобода». Ці хлопці прийшли з вулиці – нехай мені вибачають таке формулювання – і принесли у Верховну Раду здоровий радикалізм, від котрого депутати вже повідвикали. Не те щоб мені все в них подобалось, але, гадаю, вони не дадуть опозиції розслаблятись і відступати від захисту національних інтересів. Це плюс. І такі начебто «дрібнички», як оцей крок Бригинця, повинні підштовхнути всі опозиційні сили до очищення від певного лицемірства. Які кроки ми можемо зробити? Та взяти ту саму вимогу тієї ж таки «Свободи», щоб народні депутати виступали державною мовою. Якщо ми цього доб’ємось, ми досягнемо й інших цілей. Якщо ж ні, то тим паче не зможемо протидіяти ні русифікації, ні розграбуванню держави, ні вступу до Митного союзу… Тому я вважаю, що все починається з малого. Нібито малого, а насправді важливого.

В’ячеслав Кириленко:

Я не був на новорічному святкуванні фракції, про яке говорив колега Бригинець, й не готовий це коментувати. Але загальна ситуація, безсумнівно, сумна. Українська мова лишилась державною тільки де-юре. А де-факто політика сьогодні спрямована на знищення державної мови. Головний шлях протидії цьому – законодавчий, але, звичайно, можливі й позапарламентські методи опору. Ми зобов’язані привертати увагу суспільства до мовного питання. Нам слід добиватися того, щоб бізнес використовував українську мову в рекламі, в наданні послуг. Зрештою, в нас не виконуються й чинні закони, котрі регулюють мовну ситуацію в таких сферах, як кінематографія чи телерадіомовлення. Українська зазнає утисків не лише на приватних телеканалах, а вже й на державному УТ-1!

Звичайно, основне рішення тут – зміна влади, котра веде Україну навіть не в Росію чи під Кремль, а просто у безвихідь. Наша справа – щоб це зрозуміло якомога більше громадян, зокрема й на Сході та Півдні країни.

І я не сказав би, що опозиція сьогодні недостатньо активна у цій царині. Навряд чи вона коли-небудь була активніша. А буде активніший виборець – буде ще активніша й парламентська опозиція. Що стосується законодавчого шляху, то я прогнозую, що в міру падіння популярності Януковича той глухий спротив режимові, котрий спостерігається вже зараз, наростатиме. Не виключено, що чітка проукраїнська більшість виникне вже в Раді цього скликання. Хоча ймовірніше, що в наступній. Очевидно, для ліквідації антиукраїнських законів нам потрібні І більшість, і новий президент.

[Кувалда]

"Ціква" позиція проукраїнського каналу
«Відсіч» виступає проти російськомовної реклами горілки на ТВі - канал спростовує

Громадянський рух «Відсіч» звернувся з відкритим листом до голови редакційної ради телеканалу ТВі Миколи Княжицького з приводу російськомовної реклами горілки «Плакучая ива», яка з'явилась у прайм-таймі каналу новорічної ночі. Текст відкритого листа опублікований на сайті http://maidanua.org.

Автори листа звертаються до Миколи Княжицього як до голови редакційної ради телеканалу ТВі, аби «висловити своє глибоке здивування у зв'язку з появою у новорічно-різдвяний прайм-тайм в ефірі телеканалу, котрий завжди мав репутацію незалежного, державницького та проукраїнського телересурсу, російськомовної реклами горілки "Плакучая ива"».

У лісті йдеться про те, що Микола Княжицький і президент телеканалу Віталій Портніков неодноразово ставали на захист української мови і, зокрема, виступили з критикою законопроекту Ківалова-Колісніченка «Про засади державної мовної політики».

І тому для нас дуже дивним видається факт, що ви, критикуючи нововведення регіоналів, сприяєте його реалізації в ефірі телеканалу TВі», - вказують автори листа, звертаючись до Миколи Княжицького.

Громадський рух «Відсіч» просить надати відповідь, чи продовжуватиметься трансляція російськомовної реклами в ефірі ТВі. Авторів листа хвилює, «чи згодна редакція телеканалу пожертвувати репутацією незалежного проукраїнського телересурсу заради збагачення за рахунок сприяння русифікації українського інформаційного простору».

У відповідь на відкритий лист народний депутат Микола Княжицький залишив наступний коментар на сторінці громадського руху «Відсіч» у Facebook.

з повагою ставлюся до ваших ініціатив, але я не є головою редакційної ради каналу. Така пропозиція мені була зроблена, але рішення каналом про це прийняте не було. Так що зараз до каналу я не маю жодного відношення. Окрім того, питання реклами та комерційної діяльності належать до компетенції генерального директора, а не редакційної ради. Підтримую вашу громадянську позицію, але вважаю доцільним звертатися до справді повноважних людей. Дякую», - відповів Микола Княжицький.

На прохання «Телекритики» відкритий лист прокоментував комерційний директор ТВі Микола Типусяк. «Коментуючи зауваження організації "Відсіч" повідомляю, що редакційна політика телеканалу та рекламні блоки - це окремі сфери діяльності каналу, які функціонують незалежно одна від одної. Продажем прямої реклами на телеканалі ТВі у 2012 році займалася компанія «Відео Інтерншинл Україна». Відповідно до контракту з ними, телеканал зобов'язується розміщувати будь-яку рекламу, яка не порушує законодавство України. Телеканал є проукраїнськсим, але не є антиросійським. І тому дивно, що громадські активісти, знаючи скільки канал робить для української культури та які несе втрати, дотримуючись журналістських стандартів, висуває подібні претенезії», - зазначив пан Типусяк.

Як відомо, у рекламному ролику горілки «Плакучая ива» використані кілька фраз із відомого фільму Леоніда Гайдая «Діамантова рука»: «Откуда? Оттуда!», «Будем искать». Ці вислови звучать у рекламі російською мовою.

Замість коментаря
Як сказав би один російський дєятєль: а й да Типусяк Особливо це: "Телеканал є проукраїнськсим, але не є антиросійським. І тому дивно, що громадські активісти, знаючи скільки канал робить для української культури та які несе втрати, дотримуючись журналістських стандартів, висуває подібні претенезії".
Шо несе, то несе. Бідолашки