Про дитячі психотравми

[Кувалда]

"У мене ще немає прізвища, чесно відповіла я"
"Газета по-українськи" №1652 за 03.01.2014.
Северин НАЛИВАЙКО

"Все більше і більше я відчуваю внутрішню потребу говорити українською. Саме внутрішню потребу. Напевно, це і є моя особиста революція, — написала 22 грудня у своєму "Фейс­буці" шеф-редакторка видання "Левый берег" 28-річна Соня Кошкіна, за паспортом — Ксенія Микитівна Василенко. — Особисто для мене важливо, щоб це не було "велінням часу", тим більше — "модою", саме — антропологічною необхідністю. Тільки тоді йтиметься про щирість, справжність. Щось подібне зараз народжується глибоко всередині. Поступово загоюється моя дитяча психотравма (інакше не назвеш) від "добровільно-примусової" українізації. Забуваються старі образи. Пробуджується нова свідомість. Не будемо її квапити, підганяти. Всьому свій час. Але вже сьогодні я часто ловлю себе на тому, що — думаючи російською — думки формулюю вже українською. Дивовижна метаморфоза. Сама від себе не очікувала. Но главное, повторюсь, искренность. Позерствовать точно не стану".

"ГПУ" попросила Соню Кошкіну розповісти про дитячу психотравму від "добровільно-примусової" українізації і як їй вдалося її подолати.

— Я зростала в російськомовному середовищі. Батьки працювали, тож виховували мене переважно бабусі. Бабуся Алла, нині покійна, була вчителькою російської мови та літератури. Ми тоді жили в Латвії. Там і досі живе її молодша сестра Тамара. І ось була в нас трьох улюблена гра — "в слова". Гуляючи лісом чи берегом моря, називати слова, що починаються чи закінчуються на якусь літеру. У 3 роки ця розвага була моєю улюбленою. Із чотирьох почали грати "в вірші". Читати я вже вміла, але ще лінувалася, зате доволі швидко запам'ятовувала на слух — як римовані уривки, так і прозові. Часто просила дорослих читати ще і ще. Із третього-четвертого разу запам'ятовувала назавжди.

Зазвичай дітям читають про песиків-котиків, а мені читали Марину Цвєтаєву, Олександра Блока, Анну Ахматову, Валерія Брюсова, Костянтина Бальмонта. Причому песиків-котиків теж пропонували, проте я їх категорично дискваліфіковувала, наполягаючи на російських класиках. Але 1992-го мама сказала: "Ти тепер живеш в Україні і маєш навчатися українською". Я пішла до української школи з поглибленим вивченням англійської. На співбесіді мене запитали: дівчинко, яке твоє прізвище? В мене ще немає прізвища, чесно відповіла я. Бо була переконана, що українське "прізвище" й російське "прозвище" — одне й те ж. То вже згодом я дізналася, що Пеппі, в якої Довга Панчоха — прізвисько, а не прізвище.

А потім розпочалися уроки. І нові клопоти з мовою?

— Було непросто. Вчителька казала "ставимо крапку", а я не розуміла, про що йдеться, доки цю крапку вона не малювала на дошці. Те ж саме — "кома", "стріха", "лелека" тощо. І таких, як я, у класі було більшість — як-не-як, 1992 рік. Та з нами особливо не панькалися, хто не розумів — пас задніх. Шкільна програма російської вже не передбачала. Вивчали ми її факультативно. На факультатив ходили всі учні.

Епізод із розучуванням абетки. Букві "у" присвятили такі рядки: "У-у-у, песик на шнурку, цуценята п'ять кудлатих, полягали біля хати, у-у-у". Рядки ці треба було завчити та декламувати. Після Бальмонта і Цвєтаєвої це здавалося глузуванням. Зараз-то я вже розумію, що справа не у віршику, не в мові, а в тому, що у свої 7 років я потребувала більшого. Але ті тодішні переживання глибоко ­в'їлися в дитячу свідомість, залишивши шрам на довгі роки.

Згодом я, звісно, опанувала мову. Власне українську я вивчила саме в школі. Зараз вільно нею спілкуюся, іноді — пишу. Втім, "цуциками на шнурку" справа не обмежилася. Наступна мовна психотравма — курс зарубіжної літератури у старшій школі. Абсолютно потворні й бездарні переклади змалечку улюблених російських класиків на українську.

Єдина людина, яка мені проливала світло на красу української мови й літератури — Людмила Сергіївна Меттус. Вона вже на пенсії. Вся моя щира українськість — виключно її здобуток.

По закінченні школи проблеми з українською мали б відпасти.

— У 16 років я писала українською для популярного тоді тижневика "Політика і культура". Далі — це вже в інституті — була газета "День", куди більшість текстів також писала українською. Хоча, ніде правди діти, писати російською мені подобалося більше. Досконала конструкція речень, гармонія фраз, відчуття живої матерії слів. Це як легка музика, світла любов, що можлива лише з рідною мовою. А рідна в мене — російська.

На початку 2000-х багато хто, підкоряючись "тренду", заговорив українською. Не вельми вправно, однак це не заважало їм дорікати російськомовним — показово, на межі із приниженням. Я не мала нічого проти української, та цькування не допускаю. Така вже моя природа: я завжди підтримую знедолених. Так моя російськомовність стала переконанням.

Показове й викличне спілкування українською мене дратувало. А 10 років тому це була просто пошесть. Зараз воно природніше. Моді піддаються ті, хто не стійкий у своїх переконаннях. Я за модою не йду. Якщо вже прийняла для себе це рішення, то вдосконалюватиму свою українську наполегливо, але поступово. Так, спочатку будуть помилки, але їх не треба боятися.

Окрім рідної російської, майже рідної української, досконалої англійської, я володію ще двома європейськими мовами й вивчаю третю. Що більше перебуваю в іншомовному середовищі, то глибше, гостріше відчуваю потребу примиритися, налагодити відносини з українською. Саме внутрішню потребу. Як буде — побачимо. Проте подібні внутрішні метаморфози мають визріти, а не бути штучними. Якщо людина до цього не доросла́, то не допоможуть жодні зовнішні приклади і впливи. Народжені в середині 1980-х, як я, мають до цього дійти. А молодші цієї проблеми вже не мають, бо вчилися у школах у суто україномовному середовищі. І ця дитина в пошуковику вже задає україномовне формулювання запиту. Чим далі, тим більше людей зростають на українській мові.