Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

В цей розділ попадає все, що не підпадає під тематику інших розділів

Модератор: Анатолій

physicsworks
Повідомлень: 6
З нами з: Чет липня 05, 2012 10:09 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення physicsworks » Чет липня 12, 2012 5:29 pm

Кувалда писав:TeX'ом не володію. Оце вперше почув :D . Раніше для набирання формул користувався маткадом. Тре’ буде взятися.
Обов'язково подивіться. Його можна за тиждень опанувати настільки, що вистачить для перекладу книги з нехитрими формулами. TeX зекономить Вам ДУЖЕ БАГАТО часу, на відміну від Word, який цей час лише забирає =) Почати можна з цього.
Кувалда писав:Матвєєв О.М. “Механіка і теорія відносності”, Київ, “Вища школа”, 1993
Дякую. На жаль, поки що, судячи з усього, ніхто не відсканував її, цікаво було б подивитися.
Кувалда писав:Просто Грін серед основних струністів ;) . До того ж він і ще один струніст Мічіо Кайку належать до найвідоміших популяризаторів науки. Таке поєднання – рідкість. Читав обох. Класно пишуть.
Так, а ще є Леонард Саскінд, один з батьків теорії струн, він "недавно" написав чудову книгу The Cosmic Landscape: String Theory and the Illusion of Intelligent Design, а ще у нього є не менш класна книга про його "боротьбу" зі Стівеном Хокінгом (чи Гокінгом) стосовно втрати інформації у чорній дірі.
Востаннє редагувалось Чет липня 12, 2012 6:07 pm користувачем physicsworks, всього редагувалось 2 разів.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5544
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Чет липня 12, 2012 5:51 pm

Дякую за ТеХ ;)
Я думав він Саскайнд 8-)
Ага. Тепер, мабуть, на його Illusion of Intelligent Design, Гокінґ відповів The Grand Design :)

physicsworks
Повідомлень: 6
З нами з: Чет липня 05, 2012 10:09 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення physicsworks » Чет липня 12, 2012 6:07 pm

Кувалда писав:Дякую за ТеХ ;)
питайте ще =)
Кувалда писав:Я думав він Саскайнд 8-)
Щодо двох "с", то я помилився (виправив); щодо всього іншого, то цього фізика як тільки не називають (навіть англомовні!): Саскінд, Сускінд, Саскайнд і т.д. Мабуть, все-таки, краще його називати Саскінд, бо, принаймні, так він називає себе сам =)
Кувалда писав:Ага. Тепер, мабуть, на його Illusion of Intelligent Design, Гокінґ відповів The Grand Design :)
Гокінг битву (наукову) програв, тому це вже як кулаками після бою =)
__________________________________________________________________________________
Для новачків: Встановлення і перші кроки використання LaTeX. Це щодо встановлення самого програмного забезпечення.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5544
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » П'ят липня 13, 2012 10:53 am

Стосовно струн Саскінду і струністам відповів Смолін ;) Книжка є російською в інеті: Неприятности с физикой: взлет теории струн, упадок науки і что за этим следует.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5544
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » П'ят липня 13, 2012 12:27 pm

В часописі "Критика" №4 (1974) за квітень 2012 опублікована дискусія, затравкою до якої став вихід української версії журналу "Esquire" російською мовою. Я краєм вуха чув про якесь "бурхливе обговорення" в інеті й обурення з приводу общепонятної версії. Але позаяк таке читво я до рук не беру (цілком можливо, що це класне читво), то й від цього обговорення далекий. Але сама дискусія на стрінках "Критики" вельми цікава загалом і ставленням до перекладу зокрема. Тому подаю тут, а охочі можуть почитати на сайті "Критики"

Добираючи мови
Оксана Форостина


Наша дискусія з Володимиром Куликом спочатку була непублічна. Я написала на стіні у «Фейсбуку» коментар щодо виходу української версії журналу «Esquire» російською мовою, Володимира мій коментар здивував як надто поблажливий; здивував такою мірою, що він запропонував обговорити «довколаесквайрову» дискусію у «Критиці».
Моя перша репліка була дуже коротка: я прочитала одну з публікацій – есей Сергія Жадана – і написала, що він вартий грошей, витрачених на журнал (ціна якого, до слова, еквівалентна середній ціні книжки того ж таки Жадана й більшости сучасних українських авторів), а в подальших репліках обстоювала думку, що Жаданова присутність компенсує російську мову українського видання.
Ця ситуація дивна з декількох оглядів. Володимир очікував від мене радикальнішої позиції, припускаю, тому, що я львів’янка. Я сама від себе очікувала радикальнішої позиції, бо зазвичай у мовному питанні таки радикальніша, і справді через походження, тільки не через львівське, а через російськомовне. Як притаманно неофітам, ми, колишні російськомовні, у мовних питаннях непримиренніші за наших «справжніх україномовних» співвітчизників. І то не так на рівні декларацій, як на рівні практики.
Мене ж це наштовхнуло на думку, що сама механіка того, як українці стають україномовними, як надалі послуговуються українською й що вона для них означає, вся ця наша історія вростання, є, перепрошую за неоковирність, неомовленою. Принаймні мені не траплялися тексти, де про нас, новоукраїномовних, писали би чесно й відверто. Маю на увазі не аналітику на основі великих масивів даних – власне, сам Володимир Кулик є автором фахових і ґрунтовних досліджень, – а саме історії.
Із чесністю взагалі складно, особливо коли йдеться про практику. І раніше, коли я приїжджала до Києва зі Львова на коротко, і тепер, коли я переїхала остаточно, незмінною залишається кумедна сцена: я, колись російськомовна, з вивченою українською, сиджу з моєю колеґою львівського походження в ресторані чи кав’ярні. Лунають жалі за Львовом, українською мовою, нормальною кавою тощо. Надходить час замовляти. Я роблю замовлення українською. Що дорожчий заклад, то більше до мене зневаги в очах персоналу: «понаехали провинциалы!». Колеґа замовляє російською.
У Львові я закінчила російську школу, яка мала славу «обкомівської» і де викладання російської мови та літератури зберігало цей «обкомівський» стандарт, попри всі виклики початку 1990-х. Потім у мене був курс російської в університеті. Через це я щонайменше здатна почути неповторне відлуння Боярки в тому, що київські офіціянти вважають за російську мову. Питання: навіщо вони – молоді україномовні уродженці Київської области й софістиковані україномовні галичани – розігрують цю виставу? Ким вони хочуть здаватися? Чому їм не подобається їхня українська? Ось мені вона ж подобається...
На цей закид я цілком можу очікувати зустрічного запитання: а ти ким хочеш видаватися? Чому не зберігаєш свою російськомовну ідентичність? Конформізм? Бандерівці залякали?
Ось вийшов журнал «Український тиждень» із гаслом «Будь собою: розмовляй українською». Що для мене означає «бути собою»? Якщо я перші вісімнадцять років життя розмовляла майже винятково російською, то чи є подальший перехід на українську зрадою частини себе?
Тут, певно, доречним буде розповісти свою історію навернення, яка пояснює мотивації. Під наверненням я розумію не просто послугування українською в публічному просторі – спочатку в університеті, з україномовними друзями, на роботі, в державних установах. Всього цього від тебе очікують, якщо ти живеш у Львові. (Забігаючи наперед: можна цього й не робити, або робити частково – у Львові насправді можна спокійно жити, майже тотально залишаючись у російськомовному просторі.) Навернення – це коли ти починаєш говорити українською вдома, коли українська стає першою мовою, якою звертаєшся до незнайомців, коли ти починаєш українською думати.
Навернення відбувається поступово, але має бути початковий імпульс. Для мене таким імпульсом був Київ. Достатньо двох чинників: підліткового віку й тітки в київському гастрономі з фразою «Девушка, говорите по-человечески!» – аби спрацював триґер «почуття протесту».
Прагнення справедливости й бажання ставати на бік слабшого – це мотивація, яка, за моїми припущеннями, була однією з вирішальних для тих, хто переходив на українську, часто вивчаючи її «з нуля» на початку 1990-х. Оприлюднення інформації про утиски української мали не менше, на мою думку, значення, ніж законодавче закріплення її статусу.
Саме тому на українську переходили тоді не всі, як не всі вважали за потрібне бодай трохи говорити нею за совєтських часів. У Львові цей суто етичний розподіл особливо відчутно, адже російська мова з’явилася тут не поступово, а практично одномоментно, це було, даруйте чорний жарт, десантування. Люди, які привезли до Львова російську, зазвичай мали «тягар білої людини», місію просвітників тубільців. У багатьох родинах це почуття плекали й усіляко підтримували, тож частина мого покоління його в природний спосіб успадкувала. У моїй родині цього не було, батьки дружили з «мєстними» і, зрозуміло, цього пейоративу – «мєстниє» – не вживали, як і інших пейоративів, попри те, що вдома говорили російською. Ми з ними переходили на українську в той самий час – тільки вони у Києві (можу хіба припускати, що гастрономні феї і до цього доклалися), де тоді мешкали, а я – у Львові. Після їхнього повернення до Львова ми природно, без спеціяльних домовленостей, перейшли на українську остаточно.
Я, здається, раніше порівнювала цей київський досвід із відчуттям, коли людина раптом виявляється погано вбраною. Справді, ми, російськомовні, почавши говорити українською, почувалися як персонажі повчальних книжок та фільмів, у яких колишні багатії через збіг обставин опиняються у жебрацькому вбранні на порозі дорогого закладу, й ті, хто колись біг відчиняти їм двері, тепер не пускають на поріг. Ключове у цій аналогії саме співвідношення статусу – упривілейованого та упослідженого. У нас дуже швидко з’являлася нагода приміряти на себе україномовність, миттю відчути, як змінюється ставлення до людини, яка говорить українською, а не російською.
Якщо перехід на українську був конформізмом, то в цьому конформізмі було більше естетського. У Києві нашу «yuppi guilt» підкріплював дендистський шарм, в українській було щось від чарів збіднілої аристократії. Це був виклик.
А що ж у Львові, де українська домінувала? А у Львові з’ясувалося, що україномовні друзі – знов-таки через соціяльні чинники – набагато толерантніші, приязніші, цікавіші, ніж більшість, скажімо, однокласників та знайомих. Можна довго пояснювати безліччю історичних, навіть економічних причин, чому сталося саме так. Якщо коротко: військові у Львові говорили російською, бандити говорили російською, бізнес говорив російською, комуністична влада говорила російською.
Говорити російською – означало належати до класу, який покликаний домінувати. Російська у Львові була інфікована насильством та аґресією. Ми, наймолодші, не могли цього не відчувати...
Але в підсумку все дуже просто: україномовні були чудові. І вони мене любили.
Найкраще, що зі мною траплялося, відбувалося в україномовному середовищі. Найважливіші й найулюбленіші на той час книжки я прочитала українською. Українська мова, даруйте цинічне формулювання, виграла конкуренцію за моє серце.
Українська мова була звернена у майбутнє, вона була молодою й нахабною. Українська мова була сексі.
Здається, 1998 року я потрапила на вечір російської поезії у Львові. Виступав поет-еміґрант, він уже мешкав в Ізраїлі. Серед публіки я впізнавала активістів Російського товариства, відому в місті вчительку російської мови, яка в старших класах намагалася відрядити мене на якусь пушкінську олімпіяду (я щасливо від тієї олімпіяди відкараскалася). Якоїсь миті мені стало моторошно: здалося, що у залі сидять воскові фігури. В перерві ми зі знайомим утекли. І хто може дорікнути мені, що між молодістю і старістю я обирала молодість?
До початку 2000-х у нашому виборі був іще й політичний підтекст: російська була мовою совка, ретроградів, кучмізму. Українська була мовою ідеалістів. Так, демократичні, антикучмівські середовища могли спілкуватися російською, писати російською, але вони виявляли підкреслену прихильність до української культури – щонайменше побутової. І обов’язково мали україномовних друзів.
Російська була мовою грошей. Первинне накопичення капіталу, як це політкоректно називається, здійснювали насамперед ті, хто не заморочувався національним відродженням і вів свій родовід – кар’єрний чи родинний – від компартійної еліти.
Тим часом українська культура нарощувала себе згори: спочатку українською з’являлася література «високої полички», потім – попса, буквально недавно (хтось тепер пам’ятає ті плачі про відсутність україномовного масліту?), спочатку – рок, потім – легша музика. До речі, чим грошовитіша певна сфера, тим менша у ній відвойована українською частка (попса таки залишається переважно російськомовною). Тобто тенденція прямо протилежна до нашого попереднього досвіду, коли російською переважно творили «високу» культуру, а «низьку», «народну» – українською.
Зрештою, схема давно відома: з’являється контркультура, спочатку її відкидають, потім приймають, потім її набутки використовує мейнстрим. Так само відбувається джентрифікація міського простору: зубожілі райони заселяють панки й богема, спочатку там з’являються сквоти, потім – ґалереї, і вже потім – бутіки. Українська тепер, здається, застрягла десь посередині. І, власне, на цій серединній, завислій стадії й з’явився український російськомовний «Esquire».
Стереотип про платоспроможну російськомовну авдиторію та бідну україномовну – із тих-таки уявлень про ідеалістичних і бідних україномовних та прагматичних і успішних російськомовних. Зовсім інша історія – якість і глибина досліджень авдиторії (комплексних досліджень немає взагалі). Але я не дуже вірю – і маю на це підстави – у раціональний підхід до ухвалення рішень, коли йдеться про вибір мови при запуску медії. Натомість схиляюся до думки про радше інтуїтивний вибір на користь «своїх», а не «чужих», «успішних», а не «озабоченных».
Глянець, за винятком «домашніх» проєктів, в Україні завжди був російськомовним. Насамперед через описане вище – ґлянець без великих грошей не розмножується. Ще один об’єктивний чинник: мережевий ґлянець запускають через московські представництва видавничих компаній, просто тому, що така в цих компаній структура. І вплив локального українського видавця на рішення про мову українського видання, наскільки я спроможна уявити, суттєво переоцінюють. Але є ще й суб’єктивні чинники: уявлення про українську культуру (в широкому сенсі цього слова, зокрема й культуру споживання, побутові звички, можливості подорожувати тощо) як про культуру або дуже примітивну («шароварну»), або дуже софістиковану, проте в обох випадках – про культуру бідніших. Проблемою нового століття для української стало не те, аби нею говорили повії (вони-то якраз нею говорять – у російських телесеріялах переважно), а джетсетери.
Таке розташування сил до певного часу влаштовувало й «автентичних» україномовних, і нас, навернених, бо обидві групи ґлянець помірковано зневажали. Водночас відбувалися партизанські вилазки, і в першій половині 2000-х Юрій Андрухович з’явився в «Elle», Любко Дереш – у «Cosmopolitan», Ірена Карпа – у «FHM» і навіть на обкладинці «Playboy». Минулого року той-таки Жадан двічі потрапляв у номінацію «Людини року» російського «GQ» (припускаю, цей чинник, а також визнання у Росії загалом були вирішальними щодо появи його тексту в першому номері українського «Esquire»). Але саме вихід російською мовою «Esquire», а не, скажімо, того ж «Playboy» викликав бурхливу реакцію. На мою думку, причина цього саме в ніші, яку займав «Esquire». Хай би як крутили носом ті, хто ще вчора купував у київському кіоску російське видання, хай би як бридливо пхикали на нього інтелектуали (частина з них таки засинає з Лаканом під подушкою, а решта? чи аж таке щире те обридження?), а «Esquire» як синтеза культурних та мистецьких уподобань, культури споживання та іронічної постави потрапляв у точку перетину уподобань та інтересів «культурно занепокоєної» частини і «автентичних», і «навернених», і «послідовно російськомовних». Він виявився потрібний і тим, хто читає Андруховича із Жаданом, і тим, хто з принципу придбає Муракамі українською мовою, і тим, кому таке й на думку не спаде, і тим, хто привезе його англійською із закордонної поїздки. Якщо «україномовні» й «навернені» щедрою рукою дарували російськомовному просторові який-небудь бізнесовий або еротичний ґлянець («Forbes» тихенько вийшов російською, не зчинивши скандалу), то після виходу «Esquire» почувалися обкраденими: це ж мало бути наше, це наш простір.
Спрощуючи аж до примітивного: український («україномовний» чи «навернений») менеджер чи підприємець виростав на українській рок-музиці та сучасній українській літературі, але видавнича індустрія не брала його смаки до уваги з огляду на те, що той був бідним студентом. І ось він доробився до того, що може придбати більшість рекламованих в «Esquire» товарів, усе ще слухає українську рок-музику і читає українську літературу, але його й надалі вважають неплатоспроможним, що для певної частини цього сеґменту дорівнює лузерству. Не дивно, що потенційні покупці українського «Esquire» образилися.
І тут я готова солідаризуватися з ними в їхньому обуренні, але не з їхнім вироком. Я все ще вважаю, що існування «Esquire» російською виправдовує себе, допоки він відкриває Жадана тим, кому пощастило менше, ніж свого часу мені. Тим, хто, на відміну від мене, не потрапив у середовище, завдяки якому слово «українізація» для мене означає не закони й підзаконні акти, не директиви, не гасла, не надривні промови на мітинґах, не, боронь Боже, насильство, а натомість жадібне бажання відкривати інших, розуміти їхні жарти, розуміти їхній біль, вдивляння, замилування, закоханість, смак і сміх. Для тих, хто самотужки не вийде за межі свого офісу, давніх приятелів і родини. Але хто знає, що «Esquire» – це круто. І наступного разу купить не тільки журнал, але й книжку Жадана. Є історії успіху. Нам може це подобатися, чи ні, але шалений успіх «Океану Ельзи» й широка популярність «ВВ» почалися з визнання в Росії (Вакарчук тоді з’явився на обкладинці журналу «ОМ», до слова). Так, це погано говорить про нас, так, ми й досі, як і чотирнадцять років тому, делеґуємо вибудовування ієрархій Москві, але «Океан Ельзи» здобув величезну кількість нових прихильників.
Дайте їм шанс, тим, хто нині бридливо відвертається від української. Дайте їм шанс себе полюбити. Покажіть їм обличчя Жадана, бо інакше вони бачитимуть тільки Григорович із Тягнибоком.
Припиніть захищати українську мову від тих, хто готовий якщо не говорити, то принаймні слухати й читати нею! Просто дозвольте мові захистити вас – вона має магічну силу. Просто підтримуйте тих, хто здатен закохувати в неї, хто пише вірші й музику, хто яскравий, іронічний, хто підсвічений цією мовою і тим неймовірно красивий. Чи хтось рахував тих, що вивчали українську за книжками Андруховича та записами «Братів Гадюкіних», «Плачу Єремії», «Мертвого півня» й того ж «ВВ»? Я не знаю, скільки нас, але я знаю, що Україну робили і роблять україномовною вдалі ґітарні акорди й несамовито добра поезія.
Іще років зо п’ять тому моя позиція щодо російської була набагато радикальніша, і логіка тут проста: якщо я вивчила українську, чому її не можуть вивчити інші? Але мушу визнати: таки не можуть. І через розріджений культурний та медійний простір, і через брак практики, і через брак зовнішніх стимулів, і через аґресивну русифікацію останніх двох років. Що з нею робити – окрема велика тема. Одне я знаю напевно: російськомовні не є автоматичними союзниками русифікації! Дайте їм можливість полюбити вас, не смійтеся з їхньої вимови, не іншуйте їх, прийміть їх так, як колись прийняли мене мої друзі.
Важливо, аби ми побачили одні одних. Мене не полишає відчуття, що нас, колишніх російськомовних, таки ніхто до пуття не розуміє – ані українці-«автохтони», ані принципово російськомовні, що твердо залишаються при своєму, «родном». «Вы нас даже не представляете».
Повертаючись до описаної на початку сцени в ресторані: мені важко пригадати, коли б на російську переходили російськомовні-новоукраїномовні. Ні, ми, колись-російськомовні-новоукраїномовні, звичайно, послуговуємося російською. У розмовах зі старими «ненаверненими» друзями, родичами, росіянами врешті-решт, а також зі співвітчизниками, які справді не розуміють української, принаймні моєї, з уже, здається, вкарбованими за п’ятнадцять років львівськими інтонаціями та галицизмами. Ви, «автентичні україномовні», навряд чи знаєте, що коли ми залишаємося у своєму колі – колі навернених – то не переходимо на російську, а й далі говоримо українською. І не важить – знайомі ми кілька хвилин, чи кілька десятиліть, чи ми заледве пригадуємо імена одні одних, а чи ми коханці. Ми говоримо українською в кухнях та курилках, на мітинґах протесту й на роботі, на конференціях та у ліжках. Наша українська не є ввічливим жестом, виставою, бажанням бути кимось іншим. Наш вибір – невилучна частина нас самих, він похідний від низки інших, значно важливіших, засадничих виборів.
Ми ще дуже мало знаємо одні про одних – всі, україномовні львів’яни, російськомовні львів’яни, російськомовні донецькі, дніпропетровці, які говорять із батьками українською і російською на роботі, кияни, які говорять із батьками російською, а з друзями – українською. Ми всі насправді живемо у мереживі цих заплутаних і складних виборів, і, якщо вже зовсім відверто, сама ця заплутаність здається мені, може, й болючим, але надзвичайно цінним досвідом, у якому так щільно, до крові, змішано соціяльне й приватне, родинні історії та підліткові образи, прочитане й прожите. І цілком можливо, що переживання цього досвіду є тим, чим Україна може бути цікавою світові, чим вона може його збагатити. Я хочу, аби «Esquire» виходив українською, але не ціною викручених комусь рук, бо це означало би, що цю мережану тканину наших досвідів рубають сокирою. Ми маємо в проживанні цих досвідів перезнайомитися, і якщо це відбуватиметься за посередництвом російськомовного журналу – хай буде так.

Мус і примус українського вибору
Володимир Кулик

Моя репліка в дискусії з Оксаною Форостиною буде не про «Esquire», а про його українських читачів і нечитачів – тобто читачів інших текстів. І не про мене як читача: цьому журналові я не читач, а про інше моє читво тут розповідати не місце. Говоритиму не про особистий досвід, а про колективний, тож замість лірики (точніше, після короткого ліричного відступу) вдамся до соціології. Мене цікавитимуть читацькі преференції спільноти носіїв української мови, що їх дискусія довкола чергового видання тільки російською показала, сказати б, не цілком україномовними. А потім із цього соціологічного аналізу я зроблю деякі публіцистичні висновки та пропозиції, доречність яких пояснюю тим, що й сам належу до цієї спільноти, тож вона мене цікавить не тільки як об’єкт дослідження.
Дискусія з Оксаною про належну реакцію україномовців на російську мову журналу «Esquire» зокрема й більшости продуктів на українському медійному ринку загалом стала можливою тому, що я беззастережно залічив опонентку до цієї спільноти, не припускаючи, що вона може бути не питомо україномовною, а вже в дорослому віці «наверненою». Звісно, її львівське походження відіграло в цьому (не)припущенні певну роль. Але не менш важливим був інший маркер – чиста, без слідів навчання й зусилля українська мова, котра, попри відомі приклади блискучого україномовлення вихідців з інших груп, таки спонукає сприймати її як знану від колиски. Зрештою, стаж чи пак біографічне походження україномовности не мають для мене великого значення. Як каже сама Оксана, «навернені» можуть бути не менш радикальними й послідовними у своїй україномовності, ніж «автентичні». До того ж цей двоподіл надто спрощує багатоманіття мовних біографій, багато з яких не тільки непослідовні, а й у кожен період життя поєднують різні преференції для різних ділянок, ясна річ, залежно від наявних можливостей. Зокрема, для обговорюваної теми важливо, що мова говоріння не конче збігається з мовою читання (та, ширше, медійного споживання), а в кожній із цих сфер людина може вживати водночас різних мов а чи рухатися від однієї до іншої. Для багатьох «наверненців» україномовність почалася з читання книжок або ж із перегляду серіялів: це дало й спонуку, й практику, щоби врешті почати українською говорити. А от у мене було навпаки. Я говорив цією мовою змалку й не змінював її ніколи, бо народився в селі й навіть у Києві, де живу від тринадцяти років, не мусив за часів брєжнєвської інтенсифікації «інтернаціоналізму» цілком переходити на російську, а невдовзі після початку «перестройки» відмовився переходити на неї взагалі, хіба в розмовах із прибульцями з Росії – проте ще багато років потому, аж до кінця 1990-х читав російською не менше, ніж рідною. Тепер російською майже не читаю, зате англійської дедалі більше волію не тільки для праці, а й для задоволення. Несинхронність переходу в мовленні та читанні до «чистої» україномовности (що її, власне кажучи, тепер «забруднює» часте вживання англійської) почасти спричинили неоднакові умови для підтримання тієї «чистоти»: спілкуватися українською було з ким, до того ж я міг без прикрих наслідків уживати її навіть із тими, що самі (ще) говорили російською, натомість цікавих книжок українською донедавна було так мало...
Проте для макросоціологічного аналізу все це розмаїття індивідуальних траєкторій треба звести до обмеженого набору досить тривких ідентичностей. Аналізуючи пов’язані з медійним споживанням мовні практики й преференції, я розглядатиму разом усіх людей, що їх можна вважати україномовними (хіба що з диференціяцією за демографічними ознаками на кшталт реґіону, віку й освіти). Адже це вони мусили б мати потребу в журналах, книжках та інших медіях насамперед українською, так само як носії інших мов – у відповідних продуктах своїми мовами (гостроту цієї потреби найдоречніше порівнювати в приблизно однакових за чисельністю групах україномовців та російськомовців). Виділяю мовну групу, а не етнічну, бо не вважаю, що мовна ідентичність конче має збігатися з етнічною, надто що за відсутности «п’ятої графи» українцями щораз частіше записуються просто з огляду на життя в цій країні. Ба більше, мовну ідентичність визначатиму тут не за переписною відповіддю на запитання про рідну мову, якою людина цю ідентичність більш чи менш усвідомлено декларує, але поза тим не конче практикує, а за вказаною в соціологічних опитуваннях мовою повсякденного вжитку, що обмежує україномовну спільноту людьми, котрі цю мову добре знають і постійно використовують, а отже, можна очікувати, саме її потребують у медійній та інших мовленнєвих практиках. Вибір мови медійного споживання найбільше корелює якраз із повсякденною мовою – що не дивно, адже окреслення повсякденної мови має враховувати різні мовленнєві практики, тобто, в принципі, й медійну. Але, як виявляється, корелює все-таки не цілком.
Посилаючися на результати лютневого опитування Київського міжнародного інституту соціології1, мушу ствердити, що серед україномовців (навіть якщо обмежувати цю спільноту тими, що, як самі твердять, у повсякденному житті спілкуються «тільки українською мовою», а не «в більшості ситуацій українською мовою») настанова на споживання медійних продуктів саме українською мовою аж ніяк не є безперечною. Показовим у цьому сенсі можна вважати питання про вибір «твору іноземного автора, що є в книжковому маґазині в перекладі і українською, і російською мовою», адже в ньому йдеться саме про мову, а не про передаваний нею зміст. Лише 59 відсотків україномовців (із тих, хто взагалі купує книжки, тобто не рахуючи тих, які заявили, що не купують) відповіли, що придбають його українською, тоді як 14% сказали, що зважатимуть на якість перекладу, 21% – що не звертають уваги на мову, а 5% визнали, що виберуть російське видання. Натомість серед російськомовців (так само окреслених) переклад своєю мовою вибрали 87%, українською – 2%, кращої якости – 6%, а про байдужість до мови заявили лише 5%. У поєднанні з неоднаковою купівельною спроможністю двох мовних груп, пов’язаною з перевагою російськомовців у містах та вищих соціяльних верствах (не купують книжок 23% носіїв російської мови й 36% носіїв української) різні читацькі настанови призводять до разючої асиметрії ринків книжкової продукції двома мовами навіть у самій Україні, не кажучи вже про величезний російськомовний ринок поза її межами. Хоча україномовна спільнота дещо більша за російськомовну, готовість купити російський переклад задекларувало аж удвоє більше респондентів, ніж український. Зауважу, що йшлося про готовість купити за наявности обох мовних версій та, імпліцитно, їх не дуже різної ціни, чому неоднакова готовість якраз і перешкоджає, ще більше посилюючи асиметрію.
Не набагато вищою, ніж серед україномовців загалом, виявилася підтримка україномовної книжки серед людей із вищою освітою, вирослої за часів незалежности молоді та мешканців переважно налаштованих на її підтримку «помаранчевих» областей. У кожній із цих демографічних категорій про вибір на користь українського перекладу заявили не більш як дві третини тих, що в повсякденному житті спілкуються лише українською, і навіть серед молодих західняків із високою освітою – того середовища, в якому наверталася на українську мову Оксана, – таких виявилося всього три чверті. Високоосвічені респонденти рідше виявляли байдужість до мови перекладу, зате частіше вибирали його з огляду на гадану якість, що, зрештою, теж означає можливість купівлі перекладу російською, якщо про нього чули, що добрий, тобто якщо він сподобався комусь зі знайомих, котрі, можливо, про мову не дбали або воліли саме російської. Ба більше, уявлення про якість конкретної перекладної книжки, готовість керуватися яким декларували також люди не дуже освічені й навіть не дуже обізнані в одній із двох тутешніх мов (не кажучи вже про далеку мову ориґіналу), є радше виявом загальнішого уявлення про якість самої мови та її придатність для перекладів будь-якого чи певного типу літератури – а це уявлення, своєю чергою, залежить і від прихильности чи неприхильности до мови, й від її знання, й від звичности її використання в цій практиці. Простіше кажучи, більша поширеність російських перекладів робить їх для багатьох людей апріорі якіснішими й, отже, бажанішими, а це, своєю чергою, підтримує поширеність2.
Ясна річ, асиметрія настанов двох мовних груп не обмежується перекладними книжками, хоча її масштаб залежить від асиметрії продуктів на відповідному ринку: що більше російська мова переважає, то більше до неї звикають і саме її воліють – навіть ті, що в інших практиках уживають української. Про «ґлянц» соціологи не питали, адже обмеженість числа його читачів робить можливим статистичний аналіз лише в дуже великій і, отже, дорогій вибірці (мабуть, такі дослідження є, але для маркетинґових потреб, тобто науковцям не доступні). Газети, що їх від радянських часів видають двома мовами (хоч і з більшим асортиментом російськомовних, зокрема завдяки переважному поширенню в містах), україномовці вочевидь воліють читати українською, хоч і не так одностайно, як російськомовці – російською: 67 проти 86 відсотків. Різницю тут роблять не ті, хто хоче читати іншою мовою, а ті, хто не звертає на мову уваги – 29% у першій групі й лише 9% у другій. Утім, на досить насиченому україномовними виданнями ринку західних областей аж 89% україномовців вибирає газети тією мовою, якою спілкується, а частка тих, що не звертають увагу, спадає до 9%, що майже не відрізняється від вибору російськомовців навіть у Донбасі й Криму, де вони так само переважають і мають досить видань російською. Натомість україномовні мешканці центру, вибираючи газети українською мовою набагато частіше, ніж російською (40 проти 5 відсотків), водночас виявляють подиву гідну готовість читати їх будь-якою з двох мов, про що заявили аж 55 відсотків респондентів.
Якщо на газетному ринку наявність пристосованих до її мовних преференцій місцевих газет дозволяє більшості населення кожного реґіону читати тією мовою, якою говорить, то на телебаченні панують загальнонаціональні канали, змушуючи майже всіх громадян так чи інак поєднувати в своєму глядацькому репертуарі обидві мови. Поєднання це, однак, є різним для різних реґіонів і мовних груп. Дивляться телепрограми «рівною мірою українською та російською мовами» 70% респондентів у центрі, 48% на Заході й лише 23% в Донбасі й Криму; 54% україномовців і 21% російськомовців. Відповідно різняться й частки тих, що дивляться мовою групи чи переважною мовою реґіону. Ба більше, дуже різними є не лише актуальні практики, а й преференції, зокрема вплив мови фільму на готовість його дивитися: 71% україномовних респондентів (із тих, що дивляться фільми) сказали, що мова на їхній вибір не впливає чи радше не впливає, тоді як 78% російськомовних заявили про більший чи менший вплив. Хоча західні фільми й серіяли вже понад десять років ідуть на багатьох каналах в українському озвученні, тож начебто був час до них звикнути, вибір україномовцями на користь української мови й досі не такий одностайний, як у російськомовців – на користь російської: 78 проти 94 відсотків (тут враховано й тих, хто висловився за озвучення однією мовою з субтитрами іншою). Щодо фільмів і серіялів із Росії, які раніше показували просто російською, а потім почали додавати дрібні українські субтитри, то навіть серед україномовних респондентів більш як половина (53%) вибрала російське озвучення, до того ж переважна частина їх не вважала за потрібне доповнювати його субтитрами. Та сама асиметрія між мовними групами, доповнена розрізненням неминуче перекладуваного західного та зрозумілого без перекладу російського, характерна також для преференцій щодо фільмів, показуваних у кінотеатрах. Однак у цьому разі не лише українська мова мала менше часу, щоби стати звичною, а й глядацька авдиторія набагато менша й російськомовніша, бо по суті обмежена міським населенням і молодшими поколіннями. Тому навіть щодо західних фільмів російське озвучення вдвоє популярніше, ніж українське: за російський звук без українських титрів висловилися 49%, а з титрами – ще 11%. І хоч молоді респонденти трохи частіше вибирають українську мову, ніж старші, серед відвідувачів кінотеатрів іще довго переважатимуть російськомовці, що воліють фільмів російською.
Тому примусове запровадження української мови на телебаченні та в кінотеатрах не лише породжуватиме політичні ініціятиви на скасування відповідних нормативних актів, а й посилюватиме бажання російськомовних споживачів задовольняти потребу західного кіна в інтернеті, де держава не може запровадити мовного реґулювання. Цей поширений спосіб протидії українізації є наочним прикладом того, як глобалізація обмежує владу національних держав, найбільше малих і нових, які не можуть успішно боротися з транснаціональними зазіханнями виробників із провідних країн світу чи певних його частин. Висока вартість виробництва деяких медійних продуктів (як-от серіялів чи комп’ютерних ігор) обмежує коло виробників, а можливість їх надходження до споживачів через важко контрольовані канали (радіо, телебачення й особливо інетрнет) не дає владі змоги перешкодити небажаному для неї споживанню. Обидва ці чинники поєднуються в інтернеті, де з огляду на це найважче забезпечити україномовний контент і запобігти домінуванню російськомовного, не лише зрозумілішого для українських споживачів за англомовний, а й економічно досяжнішого через повсюдне «піратство». З усіх видів медійного споживання саме для інтернету КМІСівське опитування виявило найбільшу перевагу російської мови над українською: число людей, які «зазвичай читають матеріяли в інтернеті» тільки або переважно російською, вчетверо перевищує число тих, хто робить це тільки або переважно українською: 50 проти 12 відсотків від числа тих, що взагалі користуються цим видом комунікації. Для молоді та людей із вищою освітою це співвідношення істотно не відрізняється від загального. Хоча серед україномовців та західняків україномовне використання втроє поширеніше за російськомовне, в обох категоріях найвищою є частка користувачів – 37 і 44 відсотків відповідно, – котрі, мовляв, «рівною мірою» поєднують дві мови у своєму інтернет-репертуарі.
Реальна частка таких чи інакших «поєднанців», мабуть, набагато вища. Адже українським користувачам і за великого бажання важко уникнути не лише російських сайтів (зокрема тому, що вони з’являються на чільних місцях в інтернет-пошуках, навіть на запит, зроблений українською мовою через буцімто зукраїнізований «Google»), а й російськомовних текстів на українських сайтах, у більшості яких російська є головною або навіть єдиною мовою і буцімто україномовні версії теж не вільні від російськомовної реклами, анонсів та републікацій (у тім числі й з російських ресурсів, що робить межу між двома доменами дуже розмитою). Проте, як видається, переважна більшість україномовних користувачів і не намагається уникати російської мови навіть за наявности версії українською, для переходу до якої зазвичай досить зробити один клік. Навіть серед моїх україномовних друзів у «Фейсбуку», здебільшого високоосвічених, гуманітарно вишколених і загалом українізаційно налаштованих, багато хто реґулярно поширює російськомовні тексти, певно, не бачачи потреби замінити одержану версію на українську або навіть воліючи читати саме її. Я не знаю й не дбаю, якою мовою вони говорять у курилках і ліжках, але бачу, що серед цих «автентичних» або «навернених» україномовців мало хто «не переходить» на російську в читанні інтернет-текстів. Ба більше, на неї переходять набагато частіше, ніж на англійську, польську, німецьку чи будь-яку іншу. Така ось «реґіональна глобалізація».
Саме час від емпіричного аналізу перейти до нормативно зорієнтованих висновків. Я переконаний, що продовження в незалежній Україні успадкованої від імперії асиметричної двомовности, за якої україномовці не лише краще знають і більше практикують російську, ніж російськомовці – українську, а й у багатьох практиках уживають її замість рідної, є великою перешкодою для повноцінного буття української мови. Хоч би скільки лунало од її милозвучності й закликів її любити, обмежене певними ділянками й темами вживання прирікає нашу мову на меншу розвиненість і привабливість, а отже, дальшу залежність мовців від добре знаної та широко розповсюдженої російської. Ясна річ, разючій асиметрії стартових позицій і ринкових можливостей української та російської мов навряд чи можна успішно протидіяти без участи держави, котра має законодавчо, адміністративно й фінансово підтримувати вживання української мови в різних ділянках – і задля постімперської емансипації всього суспільства, яка є важливим чинником зміцнення самої держави, і задля забезпечення прав україномовців, що інакше залишатимуться дискримінованими. Але ті, хто дбає про мову, націю та власні права, мусять не тільки домагатися такої підтримки від влади, а й самі надавати її, зокрема в тих практиках, де реґулятивні можливості демократичної держави обмежені імперативом мовних прав громадян: нам їх належиться не менше, але й не більше, ніж іншим. Заки лаяти мовну політику Януковича й Табачника, подивімося на себе, адже навіть найбільш протекціоністська влада не зможе допомогти громадянам, які не хочуть захищати власне мовне середовище.
Медії – чи не найважливіша з тих ділянок, де україномовці мають і боротися, в межах демократично можливого, за державну підтримку своєї мови, й підтримувати її самі: власним мовленням, читанням і слуханням, а отже, власними гривнями. Звісно, я не вважаю, що освічена людина двадцять першого століття повинна обмежуватися текстами однією мовою, коли вона має немисленний раніше доступ до культурно-інформаційних ресурсів усього світу. Та й не тільки освічена: доба глобалізації з її безпрецедентною свободою переміщення людей і товарів зробила майже всі верстви майже всіх суспільств споживачами медійних продуктів із провідних країн, зокрема тих, що не надаються до перекладу або не дуже його потребують. Тим паче не слід відмежовуватися від здобутків різних груп усередині багатокультурного українського суспільства, в тім числі й начисельнішої російської/російськомовної. Тому мусимо шукати баланс між відкриванням чужого та захистом власного, тобто розрізняти поміж більш чи менш інтенсивним споживанням продуктів іншими мовами на додаток до переважного читання й слухання рідною та повсякденним уживанням російської (в принципі, будь-якої, але реально це стогсується тільки російської) замість рідної. Скажімо, якщо читати російські книжки та дивитися фільми знаною нам мовою ориґіналу я вважаю цілком прийнятним (утім, як і споживати їх у доброму перекладі), то користуватися посередництвом російської для іншомовних творів – аж ніяк. Можна сприймати українську російськомовну літературу чи, скажімо, рок-музику як частину національної культури, але щодня читати російською газети, дивитися серіяли та брати участь в інших практиках, де ця мова марґіналізує українську, означає перешкоджати творенню повноцінного україномовного середовища. Для небайдужих до української мови людей має бути ганебним вибирати російськомовне тільки тому, що воно дешевше або зовсім «халявне», шкодуючи грошей – зрештою, зазвичай невеликих і для більшости споживачів не обтяжливих – на україномовну книжку, пісню чи фільм. Але так само неприйнятно й віддавати за російськомовний продукт свої гривні, сприяючи цим його успіху й домінуванню, – замість активно підтримувати виробників, які за несприятливих ринкових умов намагається творити щось українською, тобто саме для нас.
В світлі цієї настанови я й сприймав реакцію Оксани Форостини та деяких її «фейсбучних» друзів на вихід українського «Esquire» російською мовою. Мені йшлося не про власне «Esquire»: я його не читав би й українською, бо «ґлянцю» не читаю взагалі (а україномовне книговидання підтримую головно купівлею книжок). Для мене це був просто один із медійних продуктів, що прийшов на український ринок без української мови, а тому заслуговує на бойкот тих потенційних споживачів, які воліють саме її. Тим паче, що йдеться про національну версію міжнародного бренду, в якій мова неминуче пов’язана з нацією, тож цей вибір – не українська мова й навіть не дві – в певному сенсі демонструє орієнтацію на Україну без українськости. Поведінку тих учасників мережевих дискусій, що нарікали на чергове іґнорування україномовної частини авдиторії, але казали, що перший випуск журналу купили й планують купувати наступні, я вважаю яскравою ілюстрацією описаної вище проблеми: велика частина україномовців, у принципі бажаючи медійних продуктів українською, за відсутности бажаного типу чи конкретного тексту готова споживати їх російською. А що російськомовці виявляють набагато менше бажання «переходити» на українську, то виробникам вигідно випускати тільки російською.
Доки ми будемо нарікати, але купувати, доти вони наші побажання іґноруватимуть. Тому не досить дискусій і навіть протестних акцій в інтернеті чи під стінами редакцій. Посилання на «конституційне право отримувати інформацію українською мовою» викликає лише сміх: немає в нас права отримувати «Esquire», а його видавців українське законодавство не обмежує й не має обмежувати у виборі мови. Декларація «Хочемо читати Esquire Україна українською мовою» має натомість супроводжуватися широко рекламованим бойкотом видання російською – щоб американська редакція та її місцеві найманці знали, що втрачають. А ми тим часом читаймо українською: на щастя, вже є що, й за більшого попиту пропозиції ставатиме більше. Якщо комусь дуже кортить саме «Esquire», хай замовляє його через Amazon англійською – принаймні матиме користь від удосконалення мовних знань. Ну, буде дорожче – але це ж статусна річ, чи як? Саме від заможних і освічених читачів «Esquire» й інших елітних журналів можна було б найперше очікувати такої постави, яку навряд чи можуть собі дозволити або навіть уявити більшість споживачів російськомовного дешевого читва чи «шарового» кіна. З одного боку, заможні люди могли би фінансово вможливити функціювання малотиражних високоякісних видань, що сприятимуть розвиткові й престижеві мови (зокрема, виробленню й усталенню зразків писання на поки що не освоєні теми), готуючи ґрунт для її використання в медіях, розрахованих на ширшу авдиторію. З другого, свідомі своїх групових інтересів і суспільних обов’язків люди мали би краще за будь-яку іншу групу розуміти потребу захищати свою мову й творити мовне середовище через спрямований на самих себе мус, а не стосований державою чи радикально-націоналістичними хунвейбінами примус.
Оксанина репліка сприкрила мене як свідчення того, що й це очікування, мабуть, не справдиться. Проте Оксані йшлося не тільки про мову, а й про Жадана. Вона раділа, що завдяки новому журналові прочитала ще один текст улюбленого автора, який, треба розуміти, не втратив у перекладі свого чару, виправдавши витрачені на ґлянцеву розкіш гроші. А коли їй заперечили, що Жадана «можна мати і так», без небажаної мови й не дуже бажаної решти вміщених у журналі текстів, Оксана висунула ще один арґумент, який наголошує у статті для «Критики». У «Фейсбуку» він звучав так: «Є багато людей, які не читатимуть Жадана, бо мають скепсис щодо всього українського, подобається нам це чи ні. Мальчікі-сноби, може, інакше для себе його не відкрили б, а ось Esquire впроваджує його в звичний для них контекст ) Звичайно, краще було би мати журнал українською, але мати там українських авторів – важливо». Саме з цим арґументом і хочу посперечатися, бо ж чи купувати задля одного тексту улюбленого автора журнал, що коштує стільки, як ціла книжка, та чи читати його в перекладі (якщо це переклад) замість шукати ориґінал – справа смаку. Не говоритиму про соціяльний аспект проблеми, тобто про те, чи варто інтелектуалам перейматися читацьким репертуаром «хлопчиків-снобів» із підприємців та офіс-менеджерів, якщо читати Жадана й інших українських письменників їм заважає не брак грошей, освіти або знання мови, а класова та мовно-культурна упередженість – і чи є шанс прилучити їх до Жадана, якщо він залишатиметься тим Жаданом, якого ми любимо. Скажу лише про мовний вимір: як такі публікації україномовних авторів та реакції україномовних читачів упливатимуть на мовну ситуацію в країні? Один з учасників дискусії підтримав Оксанину репліку буцімто риторичним запитанням: «а що поганого в тому, що наші тексти доступні іноземними мовами?». Відповідаю нериторично: нічого – якщо авдиторію текстів складатимуть переважно ті, кому вони були б інакше не доступні, а не ті, хто через них читатиме чужими мовами замість своєї. Не знаю, яку частину авдиторії першого числа «Esquire» становили люди, що купили його саме через Жадана, але якщо велику, то це подвійно прикро: мало того, що ворожий до капіталізму автор, так би мовити, продається класовим ворогам, то ще й мимоволі спонукає своїх україномовних читачів підтримувати панування російської мови на медійному ринку, яке доморощені «есквайри» разом зі своїми російськими й західними партнерами встановили. Це як наче українці мали б їхати на концерт «Океану Ельзи» до Росії, сподіваючися підтримкою їхньою успіху там посприяти популярності тут – замість робити навпаки.
Не певен, що публікація в російськомовних журналах Жадана та інших наших провідних авторів спроможна «навернути» до української мови й культури багатьох із тих, хто досі її через упередженість уникав. Хто хотів, той уже цілком чи почасти навернувся, усім іншим даймо спокій, тобто право говорити й читати тією мовою, яка для них залишається рідною. Мені передусім ідеться не про навернення до української носіїв інших мов, а про підтримання та збагачення середовища для самих україномовців. Зрештою, щоб успішні україномовні автори далі писали та друкувалися насамперед українською, потрібне, крім їхніх внутрішніх спонук, бажання досить багатьох людей читати й купувати їх саме цією мовою, на тлі якого будуть не надто спокусливими гонорари від журналів для нечисельних заможних снобів. Водночас повноцінне середовище з яскравою культурою зробить нашу мову привабливішою для тих, що говорять іншими. Тож замість намагатися ощасливити своєю мовою когось іще, будьмо щасливі з нею самі – а інші хай вирішують, чого треба для щастя їм. Захищаймо мову своїм говорінням, читанням, слуханням, кліканням – тільки це дасть їй шанс захистити нас. Бо навіть наймагічніша мова може зникнути, як щороку зникають вони в різних куточках світу, наостанок лишаючись на якийсь час мовою магії та сприйманої як магія поезії, але не повсякденного життя. Я зовсім не хочу, щоб українська була передусім мовою несамовито доброї поезії. Поезія живиться мовою вулиці й ліжка, базару й офісу, університетської авдиторії та заводського цеху, тому щоб мати чим тішити себе та приваблювати світ завтра, маємо дбати про мову життєвої прози сьогодні.
Розумію, що заклик до «нас» передбачає певну спільноту з однорідною ідентичністю, якій мала би відповідати пропонована стратегія. Відмежування носіїв такої ідентичности від тих, у кого вона трохи відмінна, справді може скидатися, як змалювала це Оксана, на рубання сокирою мережаної тканини різних досвідів. Але хоч як лякає цей яскравий образ, маємо здавати собі справу, що соціяльна дія повсякчас вимагає від носіїв мішаних ідентичностей і неоднозначних досвідів робити вибір: за яку партію голосувати, до якої церкви ходити, якою мовою (передусім) говорити, врешті, в якій країні жити. Я жодною мірою не пропоную своєї читацької настанови тим наверненим або й уродженим україномовцям, чия ідентичність залишається міцно позв’язаною з російською мовою та заснованою на ній культурою. Але якщо неправильно приписувати всім носіям української мови ідентифікації лише з нею та потреби лише в ній, то не варто й приписувати всім їм російської як, по суті, другої рідної. Не викликає сумніву, що серед україномовців досить багато тих, для кого російська мова є лише найкраще знаною з чужих, ба навіть – зокрема внаслідок її гегемонії в медійному просторі, що великою мірою позбавляє нас рідної, – найчужішою зі знаних. Замість вихлюпувати образу за цю гегемонію в інтернет-прокльонах на адресу «москалів», краще подбаймо про умови, в яких зможемо бути українцями. Принаймні тим із нас, хто намагається сполучати націоналізм із лібералізмом, має бути очевидним, що мус кращий від примусу, а воля вільних людей берегти й розвивати свою мову – від пасивного очікування рішучих дій якоїсь «Свободи».

Загальнонаціональне репрезентативне опитування Київського міжнародного інституту соціології проведено за фінансової підтримки Наукового товариства імені Шевченка в США (з фонду ім. Наталії Данильченко). Польовий етап тривав 11–20 лютого 2012 року, опитано 2029 респондентів.
Докладніше див.: Володимир Кулик, «По той бік любові: уявлення громадян про корпус і статус української мови», у вид.: Оля Гнатюк, Леонід Фінберг (упор.), Обрії особистості: Книга на пошану Івана Дзюби, Київ: Дух і Літера, 2011, с. 373–386.


Пару слів від себе. Не про готовість україномовців купляти російський переклад навіть за наявности українського, і не про високий відсоток серед них тих, кому байдуже якою мовою, чи хто, попри свою україномовність, вибере російський переклад. І не про "гадану якість", яку такі україномовці пов’язують з російськомовним перекладом. Є частина "вишиваних", які чомусь апріорі вважають, що російською – якщо й не однозначно, то ймовірнісніше дістати якісний переклад. Як на мене, таке не лікується :( і не варто навіть тратити на це сили. Це наша питома шизофренія: двома руками за українську, а язиком – до російської :lol: .
Власне, скажу про одну проблему, яка постає перманентно перед не хворими на цю болячку україномовцями: українською нема дуже багатьох видань, які мали би бути обов’язково. Це стосується і різного роду класики (художньої і наукової) й сучасного навчально-наукового читва. Що робити в цьому випадку, коли нема іншої ради, як звертатися до оригіналів, чи, не знаючи відповідної мови, до перекладів мовою, якою володієш?
На недавньому мітингу з приводу дубляжу фільмів українською Олесь Доній говорив (Слово Просвіти):
"— На жаль, ми мало не щодня змушені виходити на акції протесту. Позавчора проти свавілля влади щодо малого і середнього бізнесу, вчора проти знищення Андріївського узвозу, сьогодні проти “наїзду” на український кінематограф… І все тому, що ця влада — антиукраїнська. Вона системно знищує все українське — бізнес, культуру, мову. Втішає лише те, що більшає не просто усміхнених, дружніх облич на подібних протестних заходах, а росте усвідомлення українців: тільки спільними зусиллями ми покладемо край свавіллю і вседозволеності нинішньої влади. Мусимо зрозуміти, що підтримка української молоді й культури — спілкування з усіма українською мовою. Аналогічно і з кіно. Якщо ми хочемо підтримати українське кіно, мусимо не дивитися російськомовне. Іншого шляху немає. Слухаймо українську музику, купуймо лише українськомовні книжки, читаймо українські газети, дивімось українськомовне кіно і спілкуймося тільки українською. Лише тоді захистимо національних виробників, себе і своє оточення, всю Україну".
Цілком погоджуюся з ним, але тут не всі його слова. Почав він з того (приблизно), що (відмовляючись від російськомовного продукту), "можливо, я себе цим обмежую". На жаль, україномовці сьогодні стоять перед дилемою: обмежувати себе інформаційно/знаннєво, але не підтримувати грошима російський продукт, чи не обмежуватися, але тоді неминуче підтримувати росвиріб (розуміючи, що цим опосередковано підтримуєш не тільки російську культуру, а й весь "доважок" разом з "русским миром"). Дилема, звісно, не здорова. Її взагалі не мало б бути (за нормальних умов). Але вона є. Не важко зрозуміти, що в наших умовах така підтримка грає на розширення російського світу, і, відповідно, на звуження українського. І краще тут обійтися без самозаспокійливих ілюзій. То що ж робити, коли перекладу потрібної тобі книжки нема українською, але є російською? Що стосується художньої книжки, то для мене такої проблеми нема, бо нема жодної такої книжки, яку я ґвалт хотів би прочитати і не можу дочекатися українського перекладу (врешті чудових українських перекладів чудових книжок вистачить на сотню-дві років неперервного читання. На будь-якого читача-довгожителя вистачить :D ). Звісно, є купа книжок, які просто повинні бути українською, а їх нема (до речі, я пропонував робити список книжок, які варто перекласти, і голосувати за них. Ніхто не відгукнувся :( ). Але ненаявність їх не є критичною, хоч і неприємною. Що стосується наукової/науково-популярної літератури – то їх просто нема :cry: . І це критично. Інтернет тут може допомогти, але не в усьому. Звісно, треба вчити англійську (сам сьогодні почну :) ), але навчальну, науково-популярну літературу у будь-якому разі краще читати рідною. Тому хоч круть, хоч верть, а однаково щось треба заколотити, щоб в Україні така література появилася ;) .

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5544
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Пон липня 23, 2012 12:21 pm

Цікава стаття у "Дні" – "Замах на вбивство... книжки". І цікаві дані навів президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін: "минулого року середньостатистичний українець придбав вітчизняної книжки на 2,5 дол., росіянин — на 22 дол., поляк — 45 дол., француз — 65 дол., німець — 150 дол." В "Дні" ж є цікава статя Ігоря Поляка "Як залишатися людиною в цій країні?" –практично коментар до згаданої статистики: "Тепер я розумію Самашедшого з роману Ліни Василівни Костенко: «У цій країні противно жити». Так, мені противно жити в країні з таким ставленням до села, до системи освіти, до майбутнього... То як же залишатися людиною в цій країні?" :roll:

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5544
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Сер серпня 08, 2012 8:31 pm

Цікаве інтерв’ю і цікава замітка

Максим Стріха: Ця влада потребує людей, які її обслуговують, а не вчених
25.07.2012
Ірина Славінська
Максим Стріха – вчений, перекладач, громадський діяч.
Перекладав українською мовою Данте, Вордсворта, Колріджа, По, Свінберна, Вітмена, Дікінсон, Стівенсона, Кіплінга, Єйтса, Т. С. Еліота, Ередіа, Буніна, Брюсова, Гумільова, Мандельштама, Мараї, Мілоша…
Максим Стріха – доктор фізико-математичних наук, головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН. Упродовж останніх двох років також завідував кафедрою перекладу в університеті Грінченка. Читає курс фізики конденсованого середовища в університеті Шевченка. Віце-президент АН вищої школи України.
До червня 2010 працював заступником міністра освіти та науки. Починав працювати з міністром Іваном Вакарчуком. Звільнився через три місяці після призначенням на посаду міністра Дмитра Табачника.
"Українська правда. Життя" зустрілась із Максимом Стріхою та поговорила на декілька глобальних тем: освіта, наука і переклад в Україні.
Про освіту
- Зараз існує стереотип "радянська освіта = якісна освіта". Її справді можна вважати взірцем для наслідування?
- Радянська система освіти була не так радянська, як прусська – ще з 19 століття. Завдяки цій системі Пруссія перемогла Австрію в битві під Садовою 1866 року.
Вона була дуже ефективною, коли ішлося про виховання солдатів, які виграють чергову битву.
- Тобто вона привчала до дисципліни?
- До дисципліни і певного рівня знань. Абсолютних анальфабетів радянська школа не випускала.
Звичайно, школа була підпорядкована політичній системі і мусила утверджувати вірність "вічно живому ученню". Але ця система була по-своєму ефективною.
- Сучасна українська освіта це продовжує?
- Всі реформи з початку 1991 року були направлені на те, щоби наповнити новим змістом стару систему – зробити її більш гуманістичною, наблизити до європейських стандартів, не гублячи достатньо високого рівня знань.
Попри значну корумпованість і дуже низький матеріально-технічний рівень, з освітою в нас донедавна було краще, ніж загалом із суспільством. Про це свідчить зокрема те, що Україна в рейтингах Індексу людського розвитку ООН посідає порівняно високі щаблі саме за показником освіченості населення.
В 2010 році ситуація змінилася. Нове керівництво міністерства освіти спробувало розвернути корабель на 180 градусів у бік колишньої "радянщини" (навіть на рівні відродження міліарної гри "Зарніца"). Однак система загалом доволі інертна – і тому далеко не все з того, що зробили в попередні 19 років, вдалося знищити відразу.
- Але ж змінилися бодай формальні ознаки: тривалість навчання зменшили з 12 років до 11, переписали програми…
- Вважаю, що зміна тривалості навчання мала ефект національної катастрофи, - якої, на жаль, суспільство як слід не відрефлексувало.
Останні 10 років міністерство щороку готувало комплект підручників для кожного чергового класу. Цей процес не був досконалим, але був системним. Я можу судити з фізики – на виході ми вже мали дуже добрі підручники для 10 класу, продовженням яких мали стати аналогічні для 11 і 12 класів.
Коли було ухвалено рішення про повернення до одинадцятирічного навчання, це означало, що всі наявні підручники для всіх класів потрібно викинути і дуже швидко й одномоментно написати нові. Якісно це зробити неможливо.
Тобто впродовж багатьох років наші діти будуть вчитися за неякісними неузгодженими між собою підручниками. Це стосується не тільки заідеологізованих дисциплін на кшталт історії України. Це стосується також фізики, хімії тощо.
- Що це означає?
- Це означає, що зі школи виходитимуть недоуки з поганим рівнем знань. Кожного року цей рівень знань погіршується.
- Навіщо це було зроблене?
- Експерти вважають, що не останньою чергою це було зроблено для того, щоб скористатися нагодами, які дає стаття Конституції України про безкоштовне забезпечення школярів підручниками.
- Ви маєте на увазі корупційні схеми?
- Так вважають експерти.
- Також багато говорили про переписування програм з літератури.
- Табачник не міг змиритися з тим, що Пушкін і Толстой – іноземні письменники, і перейменував "Зарубіжну літературу" на "Світову літературу". Хоча це антинауково, бо вершинні надбання української літератури також є частиною світової літератури, а курс цієї літератури далі вивчають окремо.
На жаль, нову програму виліпили фатально поганою. Напевно, навіть не з ідеологічних причин – там просто працювали не найкращі фахівці. Люди фахові зараз якось не дуже хочуть бути колаборантами. Наприклад, все більше моїх друзів усуваються від усіх можливих форм колаборації з владою.
За такі завдання беруться тепер переважно люди третього ряду, котрі не можуть зробити добре, навіть якби й хотіли.
Історія з програмою зарубіжної літератури – це один з прикладів, який став надбанням ЗМІ. Бо тут вчителі самі вже не витримали та збунтували проти абсурдів, які їм пропонує міністерство.
- Чим конкретно та програма погана?
- Програма з зарубіжної літератури мусить лишити в школяра загальні знання про культуру різних народів, про канон вселюдських надбань. А з неї випали Гомер, Данте, Гете, Сервантес та інші – і про повноцінне представлення канону вже не йдеться.
Крім того, твори мають відповідати віковому сприйняттю. Тому коли в 5 класі замість скасованого Гомера читатимуть вірш Єсєніна зі словами "семерых ощенила сука", слово "сука" неминуче викличе смішки учнів. А для розумного викладу головних епізодів "Іліади" й "Одіссеї" ці п’ятикласники ідеально готові.
- Напевно, ішлося про те, що Гомер надто складний для 5-класників.
- Звісно, давати дітям сторінки гекзаметрів – це жорстоко. Але можна дати чотири рядочки гекзаметрів і доповнити їх легким прозовим переказом, наприклад, пригоди Одіссея з Поліфемом. За часів мого дитинства такі адаптовані версії гомерових поем пера Катерини Гловацької належали до мого улюбленого чтива.
- Подібні історії змушують знову і знову ділити класиків. Тобто знову починаються дискусії про Гоголя та Булгакова як про українських або російських письменників. Чи є сенс їх ділити?
- Ділити нікого не можна і не треба. Але у нас є проблема Гоголя. В нього взагалі проблемна ідентичність. Його тексти на українську тематику безумовно є частиною української культури. Та й читати "Тараса Бульбу" українським школярам варто не в редакції 1842 року (позначеній появою офіціозних кліше про "Русскую землю" й "Русского царя"), а в першій редакції 1835 року, де головні герої є безумовними українцями, а не персонажами з сумновідомого фільму Бортка, який хтось і наших гострословів назвав був "Тарас Картошка".
Не говорю вже про те, що маємо набір дуже добрих українських перекладів Гоголя, в яких він часом звучить органічніше, аніж в оригіналі (гоголівська російська позначена численними українізмами, і не всі росіяни сприймали це позитивно).
Булгаков безумовно є частиною російської культури. Він був би навряд чи втішений ідеєю, що його колись перекладатимуть українською. Але за 3 роки його тексти стануть загальнолюдським надбанням, і ми взагалі зможемо перекладати все, що захочемо.
Хай там як, але діти повинні мати повномасштабний доступ до надбань зарубіжної літератури у перекладах рідною мовою, бо саме Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін разом з їхніми колегами з ряду "великих" закладають основи для розвинутої особистості.
- А як щодо української літератури?
- Ми звикли, що українську літературу в нас викладали традиційно погано. Я особисто мусив у дорослому віці перевідкривати для себе українську класику. Я тоді з великим подивом виявив для себе, що ці текти – цілком стравні.
- Чому так відбувається?
- Це традиції ще радянські. Траплялися дуже добрі, подвижницькі вчительки української мови. Але зазвичай суспільний статус вчителя української мови та літератури був дуже низьким. На русифікованому сході й півдні України з них не знущався тільки ледачий. Отже, часто в ці вчителі йшли ті, кому просто нікуди було більше діватися.
Змінити це одномоментно неможливо.
- Ви говорили, що рівень якості освіти падає. Які ознаки цього процесу?
- Я викладаю в двох університетах. В одному – фізику конденсованого середовища, в іншому – основи перекладу. Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі.
Крім того, і гуманітарії, і фізики часто не знають елементарних фахових речей, які вони мусили б знати. При тому я не кажу, що вони дурні. Навпаки, часто вони краще, ніж я, пристосовані до виживання в цьому жорстокому світі. Але в нашому суспільстві фаховість для такого виживання потрібна, на жаль, не завжди.
Про вищу освіту
- У вищій освіті так само існує низка проблем. Вони ніби загострилися після входження в Болонський процес. І ніби не тому, що Болонський процес поганий, а тому що неякісно зміни було впроваджено.
- Болонський процес було витлумачено нашими чиновниками як суто формальні зміни, як уніфікацію та паперотворчість, що перейшла будь-які розумні межі.
Викладачі проклинають такий Болонський процес і вони мають на це підстави. У наявному вигляді він не вирішив проблеми конвертованості освіти, академічної мобільності…
Хоч, правда, ці проблеми ніде в світі не вирішені. Наприклад, всього 2% європейських студентів навчаються поза межами своїх країн. Але для абсолютної більшості наших студентів така можливість взагалі є суто гіпотетичною.
Протягом останніх 2 років цей процес взагалі виродився в суто бюрократичний. Він зараз дискредитує в Україні саму ідею спільного європейського освітнього простору.
- Що робити? Відмовитися?
- Ми і так фактично від нього відмовилися. Хоч відмовитися формально – було б черговою помилкою. Бо цим ми ще раз показали б, як далеко ми від Європи.
Змістовно від кредитно-модульної системи ми вже навряд чи відійдемо, але треба негайно відмовитися від тієї ідіотської кількості паперів, які має заповнювати український викладач.
- Якби ви могли провести реформи вищої школи, що це були б за реформи?
- Рецепти прозорі та лежать на поверхні. Це в першу чергу університетська автономія, повага до гідності викладача й студента, відродження університетської науки, безумовне дотримання принципів наукової етики.
Я зараз беру участь у створенні для опозиції проекту законодавчих ініціатив у цій сфері. Зокрема я рекомендував створити Національний комітет з наукової етики – громадський орган, який, згідно з моїм задумом, міг би за фактом доведеного плагіату знімати з людей наукові ступені й учені звання.
Плагіаторів треба піддавати остракізму та переслідувати. Думаю, це змінило би ставлення до плагіату в науковому середовищі.
Хочу наголосити й на тому, що Європейський науковий простір – це не абстрактне поняття, це чітка організаційна структура. Членство в ньому дозволяє брати участь у конкурсах на здобуття європейських грантів. Але цей простір має свої внутрішні правила щодо оцінювання наукових результатів, і нам теж треба ці правила поділяти. Бо сумним парадоксом є те, що Молдова вже долучилася до Європейського наукового простору, а Україна – ще ні, й лишень віддалилася від нього упродовж двох останніх років.
Словом, рецептура є – потрібна рішучість для її втілення.
Так було за часів Вакарчука – тільки йому вистачило волячої впертості та наснаги, щоб довести справу впровадження ЗНО до кінця. Не він ЗНО придумав, але саме він його впровадив. Уявіть, яким був опір. Деякі ректори під час вступної кампанії збирали справжні жнива з абітурієнтів. А народний депутат міг влаштувати будь-яку дитину будь-куди – лише одним телефонним дзвінком.
- Водночас, зараз ЗНО дуже критикують. Мовляв, учні просто заучують певний фактаж.
- Черчіль казав про демократію, що це жахлива річ, але людство нічого кращого не придумало. ЗНО – так само.
2009 року з гуртожитків університету Шевченка виписали 1300 осіб, а поселити треба було 1900. Завдяки ЗНО до університету вступили тоді шість сотень молодих людей з сіл і маленьких містечок, для яких раніше дорога в університет на "престижні" спеціальності була закрита.
Скасувати ЗНО – це повернутися до нічим не обмеженої корупції при вступі.
Про науку
- Науковий ступінь перетворився на модний аксесуар, на "галочку". Люди зі званням наукою після захисту часто не займаються. Науковців багато, але великого поступу українській науці це не надає.
- Наука дуже різна. Хоч як це несподівано для вас звучатиме, але Україна досі має першорядну за європейськими мірками науку. Це першою чергою стосується природничих і технічних дисциплін.
Але цей статус збережено не завдяки державі, а завдяки ентузіазмові та героїзмові наших учених. Думаю, пам’ятник колись поставлять професору Патону – людині консервативній, але вольовій і порядній. Саме він свого часу не дав розкрасти комплекс Академії наук у 1990-ті роки.
Проте будьмо відверті: українська наука природним шляхом умре за 10-15 років. Тоді відійде старше покоління, на якому тримаються наукові школи. Адже молодь у науку зараз майже не йде: мізерна наукова зарплатня не забезпечує елементарного проживання у великому місті для людини, яка змушена винаймати житло.
Наука може померти навіть раніше, якщо зараз дадуть команду "фас" на розграбування земель і майна Національної академії наук. Схоже, що багато хто уже стоїть на низькому старті, щоб взяти участь і поживитися. А університети після загибелі НАН у науковому плані теж неминуче захиріють.
- І що буде?
- Суспільство стане ще жахливішим.
Я тут говорю про справжню науку, а не про кандидатів усіляких "модних" соціогуманітарних наук – в цілому тут рівень гнітючий (хоч відрадні винятки, звісно, теж трапляються). Я говорю про фізиків, хіміків, біологів, про істориків, філологів – цей прошарок є останнім, що протистоїть страшному хамству та аморальності нинішньої влади.
А влада ця учених не потребує. Влада потребує людей, які її обслуговують. Вони можуть навчати дітей за кордоном, купити лікарів за кордоном, а для тубільців досить уколу аспірину, щоб не так тяжко було вмирати…
Я переконаний, що відсутність учених сьогодні (якщо науку в Україні таки доб’ють) – це тотальна відсутність грамотних інженерів, вчителів, медиків завтра. Тобто будуть відбуватися постійні техногенні катастрофи.
Навіть сьогодні люди вже елементарно не вміють залатати яму в асфальті, аби латку не розмило вже наступним великим дощем. Будинок не вміють збудувати. Вони вміють тільки для скоробагатька намалювати картинку розкішного таунхаузу, але невідомо, як та картинка стоятиме, чи не завалиться за пару років, чи забезпечуватиме її наявна потужність комунікацій...
Остаточна загибель української науки – це остаточна загибель шансів цієї держави.
Зараз я є песимістом. Не знаю, чи ми не пройшли вже точку неповернення, за якою – тільки дальше падіння. Немає теореми, згідно з якою ти падаєш, а потім неодмінно починаєш підніматися. Навпаки – держава й суспільство можуть занепадати десятиліттями.
Є сумні приклади багатьох країн Латинської Америки та Африки. Таку перспективу розграбованої олігархами, розіп’ятої на геостратегічних протягах України дуже виразно зобразив Юрій Щербак у романі-антиутопії "Час смертохристів".
Якщо це станеться, то в мого покоління лишиться можливість хіба що тут здохнути, а у вашого покоління - звідси злиняти.
Я чесно не знаю, як побороти людей, які встановили в Україні свій окупаційний режим. Хоч, скільки лишиться моїх сил, з ними боротимуся – якісною науковою працею, текстами, самим фактом власного існування.
- Можливо, в науці надія є на молодше покоління?
- Самозародження науки неможливе. Потрібні наукові школи і тяглість цих шкіл. Зараз декілька держав намагаються на рівному місці створити наукові школи – Ірландія, Бразилія, Мексика, Туреччина. Але ніхто з них наразі не сягнув навіть нашого сьогоднішнього рівня. Хоча вони вклали в науку за нашими мірками абсолютно казкові гроші.
Наукова школа розвивається десятиліттями, століттями. Справжніх осередків наук в Україні не так багато. Це - кілька десятків провідних університетів та академічних інститутів. В решті університетів є окремі учені, але вони не творять справжнього наукового середовища.
- Що це за провідні університети?
- Коли ітиметься про фізику, то це Харків, Київ, Львів, Одеса, Чернівці, Ужгород, меншою мірою – Дніпропетровськ і Донецьк.
Коли говорити про інші природничі науки, то вийде трохи інший перелік. Якщо ж говорити про гуманітаристику, то там треба згадати також Могилянку, Український католицький університет, Острозьку академію…
Водночас є університети, де тільки назва є "університет", але майже нічого ту назву не забезпечує.
- Який вихід?
- Механічно закривати – це не вихід. Потрібен запит суспільства. Якщо в суспільстві є запит на кваліфікованих фахівців з реальним рівнем знань – то все налагодиться саме собою.
- Крім того, є мода на диплом про вищу освіту. Зараз в Україні є 300 університетів – це забагато.
- В УРСР було 160 ВНЗ, зокрема 10 класичних університетів. У 1990-ті їх число збільшилося вдвічі. До того ж, у ранг ВНЗ автоматично підняли перейменовані на коледжі технікуми.
Я насправді не знаю, чи 330 університетів є багато чи мало. За кількістю студентів на 10000 населення ми й зараз далеко не рекордсмени. Є країни, які свідомо йдуть до 100% вищої освіти. Та й ніде немає лише Сорбон і Гарвардів. Є різні університети. Важливо лишень, щоб жоден з них не був легалізованою формою простої купівлі диплому.
- У Франції 80 університетів, і їх зараз зливають між собою, тобто їхня кількість зменшується.
- Коли ми говоримо про українські університети, важлива не кількість, а те, щоб усі вони були, образно кажучи, вищою, першою, ну, максимум другою лігою, а не дворовим футболом. А критерії тут може виробити тільки нормальне суспільство.
Наше суспільство зараз не зорієнтоване на якісного фахівця. На жаль, поки що суспільство не є союзником навіть для поодиноких реформаторів – вони мусили б долати шалений опір на всіх рівнях.
Не дивно. Наприклад, складно прищеплювати любов до певних моральних цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом…
- Ви говорили про виїзд з країни… але ж це "утечка мозгов".
- Це кожен вирішує для себе. Я лишатимусь тут за будь-яких умов.
Але я не маю морального права закликати людей молодшого покоління наслідувати мій приклад. Це була би завелика моральна відповідальність. Життя в керованій окупаційною владою країні може бути сповнене дискомфорту та небезпек, але чи потрібна молодим людям жертовність? Можливо, ви хочете просто нормального влаштованого існування.
Хоч це я вже зараз так говорю. У вашому віці я був дуже палким і рішучим, вважав, що слід боротися й умерти в боротьбі. Але, очевидно, людина тільки сама для себе може вирішити вмерти в боротьбі. Спонукати до цього когось іншого – це завелика відповідальність.
Для цього треба бути політиком, а я просто тихий кабінетний учений.
Про переклад
- Ось запитання від Остапа Кривдика – воно було поставлене на Facebook "Української правди" (http://www.facebook.com/ukrpravda): скільки коштує проект "переклад найкращих сучасних авторів світу українською"? Скільки для цього треба перекладачів, скільки коштує день/місяць/книга, щоб бути перекладеною?
- Всіх авторів сучасності перекласти неможливо. Завжди іде відсіювання. Якісь автори мають значення лише для своїх друзів і знайомих, когось помічають на національному рівні, хтось входить у більш тривкий національний канон, одиниці пробиваються на міжнародний рівень.
Перекладати треба не все, а все те, що входить у канон. Він існує – на цю тему є добрі літературознавчі праці. Зараз до західного канону також входять нові тексти – спродуковані поза межами Європи.
Уваги перекладачів також завжди привертають сучасні тексти, які отримали визнання – наприклад, Нобелівську премію.
Саме ці тексти треба перекладати насамперед, щоб вважатися культурною нацією.
Про вартість цього проекту сказати важко. Комерційні обставини залежать від поступливості правовласників і літературних агентів, від того, як дорого вони продадуть право на переклад.
Наприклад, мало хто знає про значення Кармен Барсельс у історії світової літератури. Це літературний агент, яка "розкрутила" невідомого Маркеса, зробивши його славетним. Вона свого часу "роздягнула" СРСР, змусивши сплатити величезний штраф за непогоджений друк в "Иностранной литературе"… До речі, попри дуже поважний вік, вона досі працює з Маркесом.
- Це ж не єдиний фактор.
- Важливий фактор – це гонорари. Коли людина втягується в переклад роману, то вона природно хоче за це грошей.
І тут маємо ще одну трагедію нашого національного буття. За означенням люди, котрі ідуть в український переклад, отримують значно менше, ніж ті, хто працює в Росії чи на російську літературу.
Адже в нас держава дуже специфічна. Ближчими роками вона не робитиме нічого для захисту української мови. Отже, всі, хто працюють на українську культуру, не мають шансів розбагатіти – бо значно більший за обсягом російський ринок пропонує і значно кращі комерційні умови.
На жаль, і наші громадяни, купуючи російські переклади, не замислюються, що не лише збільшують тим ВВП сусідньої держави, а й прирікають тим своїх перекладачів на злидні.
- А перекладачів у нас достатньо? Я, коли прочитала це запитання, в першу чергу подумала про те, що такий проект міг не відбутися через брак кадрів.
- Перекладачі у нас є. Хороші перекладачі – це вже інше питання. Але в нас є і майстри екстра-класу. На жаль, таких – одиниці. Просто добрих професіоналів – кілька десятків на всю Україну. Хоч і в Росії їх не набагато більше.
Адже мало хто може адекватно перекладати класичну поезію – це ще й високе ремесло. Але переклад прози – це теж ремесло у давньому, дуже шанобливому розумінні цього слова. А життя сьогодні не спонукає молодих до копіткого оволодіння ремеслом. Тут би замовлення встигнути виконати…
З редакторами також не дуже добре. Але якби хто знайшов грошей на такий проект перекладів, то ми в Україні могли би це вирішити.
Тут показовий приклад української Вікіпедії. Вона дуже динамічно розвивається, але за рівнем розробленості статей значно поступається англійській.
- Коли ми говоримо про проблеми українського перекладу, то мені на думку спадає розірваність традиції. В сучасних молодих перекладачів просто не було змоги перейняти досвід у старшого покоління.
- Питання в тому, що цю традицію, на жаль, переривали багато разів. Мені пощастило познайомитися з легендарним Григорієм Кочуром, людиною безмежної освіченості, перекладачем з 30 мов, учнем Миколи Зерова.
Я вчився в університеті з математиком Павлом Хобзеєм, який потому був начальником управління освіти на Львівщині. Його батько сидів разом із Григорієм Кочуром в Інтинському концтаборі. Через це я потрапив до ірпінської оселі Кочура – на той час виключеного зі Спілки письменників під час погрому української інтелігенції на початку 1970-х.
Це знайомство сталося пізніше, тоді, коли біля помешкання Кочура вже не стояла машина КГБ, демонстративно стежачи за всіма контактами, але коли заслужені "спілчани" Києва про всяк випадок усе ще переходили на інший бік вулиці, побачивши сивочолого метра з валізкою новопридбаних книжок (у звичаях Кочура було двічі на тиждень обходити всі головні київські книгарні).
Я вчився перекладати в Кочура. Зараз я намагаюся вчити своїх студентів. Але я розумію, що заробляти в житті більшості з них доведеться не тим і не так. Але, на щастя, завжди є ентузіасти, які намагаються високим ремеслом перекладу оволодіти.
- Ви бачите хороших молодих перекладачів?
- Я вже сам якось непомітно перейшов із категорії "young smart" до категорії "old fart". Коли ми були молодими письменниками, то були задерикуватими. Ми протиставляли себе "мастодонтам соцреалізму". І всім було ясно, хто з ким і хто чого вартий.
Тепер ситуація менш зрозуміла. В Україні майже відсутня фахова літературна критика, тим більше – критика перекладу. Від рівня тієї критики, що я читаю, мені часом стає сумно і печально.
А переклад конче потребує фахової трибуни для обговорення. Такої трибуни немає. Вряди-годи "Всесвіт" друкує якісь рецензійки. Вони виходять ще в якихось журналах. Часто це рецензійки на рівні анекдотів, автори яких виловлюють якісь очевидні словникові вади.
Але ж суть аналізу перекладу – зовсім не виловлювання "бліх". Про це добре писав наш земляк Корній Чуковський, коли порівнював різні російські переклади Чарлза Діккенса. Він порівнював формально дуже точні переклади Євгенія Ланна, виконані вже в радянський час і давні, з середини 19 століття, переклади Іринарха Введенського.
Останній збільшував тексти Діккенса за обсягом в півтора рази, робив сторінки дописок, вигадував нових персонажів, яких не було в оригінальному тексті… Але це незбагненним чином виглядало дуже органічно. Чуковський визнавав жахливі відсебеньки Введенського, але вважав, що найголовніше – живу посмішку Діккенса, його неповторний стиль – він відтворив краще, ніж засушений букваліст Ланн.
Нам бракує аналізу саме такого рівня.
Крім того, сьогодні в перекладі з’явилося багато цікавих сфер. Тепер є вже переклад офіційних документів, є переклад кінофільмів, переклад наукової гуманітаристики. Все це потребувало нових перекладачів, які з’являлися з різних сфер. І прогрес тут відбувався безсумнівний. Знавці відзначають, що рівень українського дубляжу кінофільмів сьогодні на загал вищий і кращий за рівень російського дубляжу, а українські переклади – жвавіші й вигадливіші.
Проте чи збережеться цей український дубляж завтра, коли набуде чинності закон Ківалова-Колесніченка? Скоріш за все, він зникне, не витримавши подвійного тиску – ринково-глобалізаційного й адміністративного, - з боку своєї ж держави. І наші глядачі далі дивитимуться фільми по-російськи, і тим збільшуючи ВВП сусідньої Федерації.
Ще раз повторюся: розвитку нашого перекладу дуже заважає загрожений статус української мови та української культури. Важко існувати в культурі ґетто, чий розвиток залежить виключно від чийогось ентузіазму й жертовності.
- Ви можете назвати найбільші лакуни, які варто зараз заповнити?
- Такого вже відносно небагато. Класику ми більш-менш "закрили" якісними перекладами. Питання в тому, що завжди на неї хотітимуть дивитися по-новому, але це вже інше питання. І після "Гамлета" Куліша, Старицького, Бургадта, Рудницького, Вера, Гребінки, Кочура, Костецького, тепер уже й Андруховича, неминуче з’являтимуться нові й нові спроби прочитати геніальний Шекспірів оригінал.
Є автори, яких не перекладали в СРСР з ідеологічних причин – окремих з них нам досі бракує. Є проблема з росіянами, бо дехто досі вважає, що нам непотрібно перекладати росіян. Але якщо українська культура є повноструктурною, то такі переклади необхідні.
Для мене і росіяни, і поляки є рівно близькими і рівно віддаленими. Я і тих, і тих вільно читаю в оригіналі, але вважаю, що і тих, і тих треба перекладати, і радію талановитим перекладам.
Щодо "актуальної" сучасної літератури – тут лакун найбільше. Причини я вже назвав – проблеми авторського права та неможливість забезпечити перекладачу належний рівень оплати. Проте й у росіян тут великі проблеми. Вони, скажімо, досі не майже перекладали геніального угорця Шандора Мараї, який посмертно буквально увірвався в європейський канон і книжки якого перекладено всіма мовами світу (а українські переклади журнал "Всесвіт" уже надрукував!) І з цього погляду поляки сьогодні заповнюють ці лакуни і швидше, і якісніше.
Тож не маємо посипати голову попелом. Маємо працювати. І пам’ятати, що й у колоніальних умовах український перекладацький проект не лише народив конгеніальні переклади вершинних творів Шекспіра й Гете, Міцкевича й Пушкіна, а й утверджував повновартісний статус української мови, формував сучасну українську національну ідентичність.
Тому цей переклад і забороняла імперська влада в 1863 році й у 1876 році – адже коли Біблію перекладають на наріччя, то це наріччя вже є не наріччям, а самостійною мовою. А носії цієї мови можуть претендувати на самостійну державу. Шкода лишень, що й сьогодні в Україні велику вагу мають ідейні нащадки тих давніх імперських заборон.

І ще одна цікава стаття

02.08.2012 17:15
Зайві в Україні не "москалі", а україномовні
Анастасія МЕЛЬНИЧЕНКО
Потяг 298 Київ-Севастопль. Їду в купе із чоловіком, жінкою та їхньою дитиною-підлітком, років 12. Я не спала перед тим ніч, втомлена, лягаю на верхню полицю. Пару раз говорю зі своїм чоловіком по телефону, тож вони чують, що я україномовна. Бачать, що у мене на сумці жовто-блакитна стрічка. Я взагалі з ними не розмовляла. Між тим, сусідові по купе чи то переклинює через мою україномовність, чи йому просто насрати на мої почуття як носія мови, але він регулярно починає скалити зуби на все українське. Раз у раз він веде з донькою такі розмови, як от: "У этих хохлов....", "Ты что, щира украйиночка?" - "Нет, папа, конечно!" - "Ну смотри мне! Может ты еще и Юльку жалеешь, бедняяяяжечкаа, в тюрьме сидит!" "Вы знаете, как по-украински "тряпка"? Ганчирка! Бугагага! А форточка? Кватырка! (це казала дружина, яка мову видно знає) Приколись! Гагага!".
Судячи з шокання та гакання, це якийсь Харків їхав. Чи Дніпропетровськ.
О, поясніть мені, як? По-перше, де ще, крім України, бачено, аби людина пишалася тим, що не знає якоїсь мови, а тим паче своєї! Щоб під'юськувала дитину проти українського. Щоб так по-бидлячому поводилася. При тому ж чоловік, коли вирішував кросворд, то знав назву корабля Ясона, тобто ж освічена наче людина... "Всі вони - нещасні люди. Вони відрізають собі величезний шмат життя і знання. І вони не потрібні. Ні у Росії, ні на цій землі", - думаємо ми, думаю я про цих людей.
Та останнім часом я почала думати інакше. Що перебуваю у ілюзіях стосовно "цієї землі", бо наша земля - це вже бидлоземля, де дві третини країни просто люди без коріння, без поваги, без нічого.
За що ми боремося? Кому це потрібно? Грамотні російськомовні й так виступають за українську, розуміючи, що російську їм ніхто не забороняє. Але грамотних людей в країні, де майже всі мають вищу освіту, ох як мало.
Я казала про моє найперше і найшокуючіше "враження від повернення", коли я, начитавшись фейсбуку, поверталася з Непалу і мала пересадку на рейс, на який стеклися співвітчизники з Непалу та Індії. Я ходила у залі очікування між рядами в надії почути хоча б десь українську мову, але я її не почула. Тоді мені сяйнула думка: а за що ми боремося? Кому це потрібно? Цим людям нічого не потрібно. Грамотні російськомовні люди і так розуміють, що російською їм розмовляти не забороняють, і виступають за українську. Але грамотних людей мало. В країні, де майже всі мають вищу освіту, освічених людей ох який низький відсоток.
То що ми маємо? Людей, які зневажають цю культуру і цю мову, не знаючи до ладу ні того, ні іншого. Вони й не хочуть знати! Бо їм це не потрібно. І "чємадан, вакзал, расія" - це вже не їхній варіант, бо не вони тут чужинці, а ми. Ми тут чужі, розумієте, в чому біда?

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5544
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Пон серпня 20, 2012 3:21 pm

Чекаючи на сучасних Терещенків
Найбільшу наукову премію в галузі теоретичної фізики заснував російський бізнесмен. Грошовий приз для кожного з її лауреатів — три мільйони доларів
Юрій РАЙХЕЛЬ ("День")

Російський інвестор Юрій Мільнер, співвласник Mail.Ru Group та інвестфонду DST, заснував нову щорічну наукову премію Fundamental Physics Prize (премія з фундаментальної фізики). Про це повідомляє офіційний сайт премії, який 31 липня розпочав свою роботу.
Як випливає з інформації на сайті, «щорічну премію присвоюватимуть як за видатні відкриття, так і за успіхи в популяризації фундаментальної фізики. Мета премії — заохотити вчених, які досягли високих результатів, щоб у майбутньому в них було більше наукової свободи й можливостей зробити ще більше відкриттів». Додатково до основної премії Мільнер заснував два додаткові призи. Перший — New Horizons («Нові обрії»), у розмірі 100 тисяч доларів — вручатимуть перспективним молодим фізикам. Друга нагорода призначена для вчених, які працюють у вузькоспеціальних областях. Її може бути присвоєно у будь-який час, наприклад, після публікації даних про експеримент, результати якого відразу ж будуть визнані колегами сенсаційними або просто дуже важливими.
Першими лауреатами стали дев’ять учених, які працюють у Принстоні (штат Нью-Джерсі), в Інституті перспективних досліджень і Каліфорнійському технологічному інституті: Німа Аркані Хамед — іранець, Хуан Малдасена — аргентинець, Натан Зайберг — із Єрусалима, Едвард Віттен і Алан Гут — зі США, Ашок Сіна — індієць, Максим Концевич, Андрій Лінді, Олексій Китаєв — вихідці з Росії. Зазначимо, що двоє — Едвард Віттен і Максим Концевич — не фізики, а математики. Перший розробляє математичний апарат теорії струн і квантової теорії поля. Другий — лауреат багатьох премій, зокрема й «математичної Нобелівки» — премії Філдса. Крім розроблення математичного апарату теорії струн, він прославився своїми роботами з питань деформаційного квантування пуассонових різноманіть і гомологічної дзеркальної симетрії.
Кожен із лауреатів дістав три мільйони доларів і право вибирати переможців наступного року. Відкритість складу призового комітету — ще одна відмінність нової премії від Нобелівської. Більше того, пропонувати своїх кандидатів зможуть усі охочі, зокрема й через Інтернет.
Принцип присвоєння премії й роботи призового комітету суттєво відрізняється від того, що реалізує нобелівський комітет. Часто Нобелівською премією нагороджують не за революційні відкриття, а за важливі, але все ж таки вужчі теми й досягнення. Альберт Ейнштейн отримав Нобелівську премію не за спеціальну й загальну теорію відносності, а за теорію фотоефекту — вельми важливу, але набагато вужчу фізичну теорію.
Крім того, принцип Нобелівської премії полягає в практичності наукових відкриттів, як сказано в заповіті, «у вигляді премій тим, хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству...» Невипадково Альфред Нобель не заснував премії з математики, яка, на його думку, була теоретичною наукою. До цієї ж категорії потрапила і теоретична фізика, оскільки її положення часто не можуть бути підтверджені експериментально протягом дуже довгого часу. У цьому сенсі премія, заснована Мільнером, доволі важлива і своєчасна. У той же час є й запитання. Як зазначив професор Дияконов із Петербурзького інституту ядерної фізики Російської академії наук, «усе ж таки Нобелівську премію дають за явні досягнення, а ця, виходить, — частково за недоведені фантазії». Зазначмо, що теорію струн підтримують не всі фізики, тоді як четверо з лауреатів премії Мільнера працюють якраз над цією теорією.
Ще однією особливістю нової премії з теоретичної фізики є те, що лауреати повинні виступати з лекціями хоча б один раз на рік. Популяризацію науки Мільнер — колишній фізик (він закінчив фізичний факультет МДУ 1985 року, за фахом — фізик-теоретик), вважає важливою не лише з просвітницького, а й із практичного погляду.
Як приклад він наводить недавнє відкриття Бозона Гіґґса на прискорювачі Європейської організації з ядерних досліджень (CERN), у будівництво якого ціла низка країн вклала близько десяти мільярдів доларів. «Коли буде потрібно будувати наступний прискорювач, який, можливо, коштуватиме в рази дорожче, не обійдеться без широкої міжнародної співпраці й без розуміння широкої громадськості, навіщо це потрібно».
Нам би хотілося підкреслити саме просвітницьке значення лекцій великих учених. Наприклад, лекції знаменитого американського фізика Річарда Фейнмана, перекладені багатьма мовами. Крім того, Фейнман розшифрував так званий Дрезденський кодекс — одну з небагатьох книг майя, які дійшли до нас.
Мова наук, насамперед природничих, дуже складна для нефахівців, що утрудняє проникнення наукових знань. Виникає своєрідний вакуум, який заповнює лженаука, а з нею поширюється і мракобісся. Останнє політично всіляко підтримують деякі церковні кола, передусім у Росії, які хочуть тримати маси в темноті. Пригадаймо просто таки хрестовий похід проти еволюційної теорії Дарвіна. Із фізикою й математикою так легко не виходить, тому розповідають про промисел у багатьох вимірах і інші наукоподібні нісенітниці, що затьмарює людям розум. І це не наукова суперечка, а політика чистісінької води. Отже, ініціативу Мільнера в розумінні популяризації науки, зокрема теоретичної фізики, варто схвалити.
Заснована премія наводить на не дуже веселі роздуми. Уже не щодо нагород як таких і не, власне, науки, а про позицію наших олігархів.
Юлія Латиніна в передачі «Код доступу» в ефірі радіостанції «Эхо Москвы» доволі точно зазначила: «Коли я бачу, як купують «Челсі», якийсь «Арсенал», як «Газпром» веде переговори про те, що буде головним спонсором UEFA, розумію: це ж сигнал, який посилають суспільству, сигнал про те, що UEFA — це круто, футбол — це круто, а фізика, наука — це ніщо». На що витрачають гроші наші багаті люди, за дуже рідкісним винятком?
Річ навіть не в дорогих автомобілях і особняках у Європі, куплених за нечувані гроші. Адже купуючи футбольний або будь-який інший спортивний клуб, олігарх піклується не лише про свій піар, а й укладає гроші до комерційного проекту. Адже в спорті крутяться величезні гроші. І практично нікому з них і на думку не спаде, що потрібно жертвувати на науку, бо це найважливіший складник майбутнього країни.
А, власне кажучи, нічого дивного. Вони не сильно відрізняються від наших політиків, багато хто з яких купив собі дипломи, але не лише не навчився грамотно говорити й писати рідною мовою, а ще й хизується цим. Вони схожі на героїв відомих літературних творів, які вихваляються своєю неписьменністю і примітивністю мислення.
Але ж справжня українська еліта, починаючи з середніх віків, завжди усвідомлювала важливість освіти і просвітництва. На нашій землі завжди було доволі меценатів, які жертвували величезні на ті часи гроші на університети, лабораторії, підтримку вчених, винахідників, інженерів. Бо Терещенко, Бродський та інші все це знали й розуміли, мали широкий громадський кругозір. Де тепер ці люди?
Майбутнє премії, заснованої Мільнером, наразі не дуже ясне. Але приклад таки гідний наслідування!
КОМЕНТАР
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук:
— Майбутнє «премії Мільнера» справді поки що незрозуміле. Адже Нобелівська премія здобула свій авторитет не завдяки своєму грошовому вимірові (по-справжньому істотним він став якихось три десятиріччя тому), а через те, що в її історії не було людей, які отримали її за недоведені чи помилкові роботи.
Справді, багато гідних фізиків, хіміків, біологів було вшановано через десятиріччя після появи їхніх основоположних робіт (тут Нобелівський комітет відразу пішов проти волі самого А.Нобеля, який заснував премію саме для відзначення «найбільших досягнень минулого року», — і зробив мудро, бо з такої короткої часової відстані значення дуже багатьох робіт оцінити просто неможливо). Багато хто премії не дочекався (посмертно її не присуджують). Дехто не отримав її просто з прикрого збігу обставин. Наш земляк Іван Пулюй мав усі підстави розділити 1901року найпершу премію з фізики з Карлом Рентгеном, але його докладна стаття з описом відкриття Х-променів вийшла на кілька місяців пізніше від короткого повідомлення німецького фізика; інший наш земляк — Микола Боголюбов — зробив величезний внесок у створення теорії надпровідності, але премію 1972 року за це отримали троє американців: Бардін, Купер і Шріффер; внесок радянського фізика Леоніда Мандельштама у відкриття явища комбінаційного розсіювання анітрохи не менший, аніж індуса Чандрасекара Рамана, який став нобелівським лауреатом 1930 року.
Наводжу ці сюжети з близької мені фізики, але в історії премій з хімії та біології й медицини були речі дуже схожі. Отже, часом премії не здобували ті, хто заслуговував на неї. Але її ніколи не здобув той, хто на неї не заслуговував.
Із цього погляду присудження перших «премій Мільнера» справді здатне посіяти певний сумнів — ніхто не здатен передбачити, яке місце посідатимуть в історії науки роботи її перших лауреатів через 20, 30, 50, 100 років.
Але появу такої премії слід, безумовно, вітати. Вітати ще й тому, що українські теорфізики є цілком конкурентоспроможними (на щастя, вони не потребують ультрадорогого обладнання, брак якого так болісно «підрізає крила» їхнім колегам-експериментаторам), і, в принципі, могли б претендувати на новозасновану премію зі значно кращими шансами, аніж на «Нобелівку». Якщо, звісно, українську науку не буде радикально ліквідовано найближчим часом «окупаційною» владою, яка, схоже, ставиться до вчених приблизно так само, як і до української мови. І тоді за премію Мільнера змагатимуться вже лишень «вихідці з України» (які й сьогодні прикрашають багато кращих університетів і лабораторій світу, бо в рідній країні їхні знання й хист виявилися непотрібні).
Про премію

xrju
Повідомлень: 61
З нами з: Чет квітня 14, 2011 12:50 am

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення xrju » Пон серпня 27, 2012 12:42 am

Ідеї справді витають в повітрі.

Щойно думав про важливість теорфізики і постійного наукового пошуку для виживання людства у майбутньому. Для цього нам потрібне максимальне використання розумового потенціалу людства, а тому — популяризація науки, поширення доброї освіти у всьому світі та зміна орієнтирів з поп-культури на науку. Невільно порівнював ці потреби із цінностями українських олігархів… Сумно. — І раптом читаю про цю премію!

Як прекрасно, що не всі багатії такі, як Рінат Ахметов і Абрамович.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5544
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Вів серпня 28, 2012 7:46 pm

Як на мене, це тісно пов’язано з освітою ;) . Сам Мільнер закінчив фізичний факультет Московського університету. Не знаю жодного українського олігарха чи мультимільйонера з університетською природничою освітою :roll: . У фізиків, крім сантиментів стосовно юнацького захоплення відповідною науковою галуззю, ще є розуміння ролі фундаментальних наук. Для суспільників (українських) це все чуже, вони зосереджені на практичності. І то сьогоденній. Ну і на цяцьках різних :lol: .
Зрозуміло, що Мільнер, запровадивши найдорожчу премію, розчесав свою гординю на повну ;) . Але це справа десята. Це гроші на розвиток/підтримку науки. Що стосується українських справ, то я читав хіба про В.Кириченка, який підтримав/заснував Український науковий клуб. І все. До речі, я час від часу пишу цидулки стосовно наукової/науково-популярної природничої літератури різним конторам/спільнотам. Про організацію такої "спільної справи". Написав і Н.Шульзі. Відповіді не було. І так само з іншими :( . І в які двері стукати, я не знаю. Боюсь, їх в Україні нема :oops: . Власне, навіть в обговоренні теми наукового перекладу взяло участь декілька осіб. Сумно :? .
До речі, на УНІАНі: Молодь все більше розчаровується в українській освіті
І я їх розумію.

Відповісти

Повернутись до “Різне”