Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

В цей розділ попадає все, що не підпадає під тематику інших розділів

Модератор: Анатолій

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Нед листопада 03, 2013 9:42 pm


Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Суб січня 04, 2014 10:36 pm

Українською перекладено Пескін М., Шродер Д. Вступний курс квантової теорії поля [Том 1] (2012). Переклав Олег Авраменко.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Сер лютого 05, 2014 11:00 pm

Надибав цікаву статтю Украина – тонущая держава Владіміра Рижкова. 29.01.2014
Во всем многоообразии быстро меняющихся оценок ситуации на Украине доминируют только две основные линии – провластная и промайданная.

Первые поддерживают «законную власть» Виктора Януковича и обрушиваются на радикалов и экстремистов, пытающихся осуществить силовой (или мирный) «захват власти». Вторые – напротив, делают акцент на антидемократических и антиконституционных действиях Януковича и его правительства – прежде всего, на силовых акциях подразделения «Беркут» и драконовских законах от 16 января, резко ограничивших права и свободы граждан Украины. Первые всем своим сердцем – за «стабильность». Вторые – «за народ и за свободу».

Также активно обсуждаются тактические вопросы. Примут ли Яценюк и Кличко посты в правительстве? Разойдется ли после этого по домам Майдан? Достанется ли оппозиции пост министра внутренних дел? Отменит ли Верховная Рада законы от 16 января? Согласится ли Янукович на досрочные выборы Рады и президента? Примет ли он требование оппозиции о конституционной реформе и переходе к парламентско – президентской республике? Подпишет ли договор об ассоциации с ЕС?

При всех моих огромных симпатиях к народу, который вышел с протестом против авторитаризма и коррупции, и огромных антипатиях к коррумпированному режиму Януковича, пытавшегося перенести на Украину авторитарные технологии Кремля, трезвый взгляд на вещи показывает, что дела на Украине обстоят еще хуже, чем кажется.

Прежде всего - мало кто замечает главное – постепенное превращение Украины в очередное «несостоявшееся государство» (failed state) – вне зависимости от того, кто одержит в этот раз победу – Янукович, Кличко, Яценюк или Тимошенко, Путин или Меркель.

В годы распада СССР и Восточного блока 25 лет назад Украина и Польша имели сходный ВВП на душу населения и размер экономик. Сегодня Польша превосходит Украину почти втрое. ВВП Польши – 483 млрд долларов, Украины – 173.9 млрд. На душу населения – поляки имеют 20600 долларов в год (68-е место в мире), украинцы – 7300 (137-е место). Это данные 2012 года, в прошлом году ситуация на Украине только ухудшилась.

У Украины огромный и быстро растущий внешний долг, страна находится под постоянной угрозой дефолта. Валютные резервы близки к нулю. Торговый баланс глубоко дефицитен, катастрофически не хватает инвестиций и накоплений. Россия – единственная на сегодня страна, которая готова давать многомиллиардные кредиты под «мусорные» украинские государственные бумаги. Недавно Путин пообещал Украине 15 миллиардов долларов кредита и значительное снижение цен на газ. Больше никто серьезной помощи Украине не обещает и не предоставляет.

За более чем 20 лет Украина не смогла построить современные государственные институты. Да что современные – хотя бы более или менее работающие и пристойные. По многим показателям страна – на самом дне мировых рейтингов.

Так, согласно рейтингу конкурентоспособности ВЭФ за 2013 – 2014 гг (Всемирный экономический форум в Давосе), Украина на 84 месте по конкурентоспособности среди 148 государств мира. Год назад была на 73 – м (за год падение сразу на 11 позиций). Соседи Украины в рейтинге – Тунис, Гватемала, Уругвай и Молдова. Грузия, Россия и Казахстан расположены в рейтинге значительно выше.

Хуже всего на Украине обстоят дела как раз с качеством государственных институтов (137-е место из 148!), макроэкономической стабильностью (107-е), эффективностью товарных рынков (124-е), развитием финансовых рынков (117-е). Низкую конкурентоспособность нереформированных украинских предприятий отчасти объясняет низкая готовность к техническим инновациям (94-е место в мире). Все плохо с инновациями и бизнес-эффективностью – 90-е места в мире.

По рейтингу восприятия коррупции Транспаренси интернэшнл Украина на 144 месте из 175 (Россия – на 127). На последних местах Украина в рейтингах судебной системы, защиты собственности, административных процедур и так далее.

В рейтинге Doing Business Всемирного Банка на 2014 год Украина находится на 112 месте из 189, при том, что даже Россия сумела подняться в нем за два года с 120 на 92-е место.

Страна глубоко расколота культурно и политически, и этот раскол за два десятилетия, похоже, только углубился. Пока на западе Украины в 10 областях захватывают областные администрации и провозглашают параллельные органы власти (самопровозглашенные и самоназначенные Народные Рады), на востоке сохраняются глубоко укорененные антипатия и недоверие к «западенцам» - с их резко выраженными крайним национализмом и антимосковскими настроениями.

Как и в Грузии, где Гамсахурдия, Шеварднадзе и Саакашвили не сумели предложить консенсусную политику для столь разных частей, как Южная Осетия и Абхазия, не сумели сплотить страну, так и Кравчук, Кучма, Ющенко и Янукович оказались не в состоянии сформулировать общую компромиссную идентичность, равно комфортную для запада и востока Украины. Все идеи автономии, федерализации, диалога не востребованы ни в Грузии, ни на Украине. Для Грузии силовое навязывание одной и радикальной версии грузинского национализма уже обернулось фактическим распадом страны на три части. На Украине эта угроза будет тем реальнее, чем дальше зайдет прогрессирующий распад общества, государства и экономики.

Ничего это даже не обсуждается ни на Майдане, ни в администрации Януковича.

Украине необходим не только тактический компромисс противостоящих сторон и не только расстановка фигур на доске правительственных назначений (тем более что многие фигуранты украинской политики не раз уже побывали на самых разных должностях, без всякого прока для стратегического развития страны). Но главное – решение стратегических проблем страны – проблемы общей идентичности, строительства современных государственных институтов, навязывания верховенства права и закона, решения проблемы конкурентоспособности украинской экономики. Необходимо решить проблемы крайнего социального расслоения (украинский индекс Джини сегодня – 120 место в мире, в 1999 году Украина была на 29 месте). Снизить чудовищную концентрацию политики и богатств в руках немногих олигархов. Укротить вопиющую коррупцию, начав с семей первых лиц государства.

Главная угроза для Украины – не Майдан и не Янукович. И даже не гипотетические пока (к счастью!) распад страны и гражданская война.

Главное – нарастающий хаос и распад общества, экономики и институтов. Общественно – политические кризисы на Украине становятся все более регулярными и все более глубокими. Элиты раз за разом показывают низкий профессионализм и отсутствие ответственного государственного чувства. А телевизионная картинка из Киева все больше напоминает картинки из Бишкека, где власть уже давно меняется на улице, а не на выборах, и где давно уже сформировалось прогрессирующее «несостоявшееся государство».

Задача как России, так и Европейского Союза – не азартно играть за одну из сторон быстро тонущей соседки, а помочь Украине – одной из крупнейших европейских стран с древней историей и высокой культурой, твердо встать на ноги.

Увы, вчерашний саммит Россия – ЕС в Брюсселе показал, что такого желания ни у кого нет.


Про оце failed state стосовно України. На мою думку, наша компетентність (як країни/держави) входить у піке. Чесно кажучи, не бачу і в опозиції ні розуміння ситуації, ні цілісного бачення, щоб її виправити.


Добра стаття в "Дзеркалі тижня"
"Мы ваш, мы старый мир расстроим..." Віктор Трегубов 31 січня 2014

Перевірка — вона всім перевірка

"О бедном гусаре замолвите слово"

У революцій і бунтів є одна добра сторона. Вони примушують учасників бути самими собою. Бій — найкраща перевірка, війна — найкращий лакмус, навіть попри потоки брехні, що супроводжують її. Надто вже складно прикидатися, коли тебе лупцюють.

Нинішній Майдан і події, котрі його супроводжують, — перевірка для всіх. Від Яценюка до Януковича. Від священиків до футбольних ультрас. Від Росії до Європи. Від нас, журналістів, до вас, шановні читачі. Такий шанс зазирнути всередину оголеної країни нечасто трапляється, тож скористаємося ним і подивимося на державу та суспільство, явлені без макіяжу.

Що показало розкриття


Державна машина оголилася у всій своїй потворності. Відкрилися всі її слабкі місця. Про що можна говорити, коли чинна влада навіть репресій не змогла влаштувати без допомоги вільнонайманої гопоти? І це при тому що силовому блоку в роки президентства Віктора Януковича надавалися і час, і кошти, і увага. Яка різниця, жорстокі чи ні закони, якщо в держави немає можливості примусити громадян їх виконувати?

Верховна Рада також провалила всі тести. Ухвалення і скасування низки законів показали, що наш парламент більше схожий на племінне віче папуасів, ніж на європейський — та навіть і азійський! — законодавчий орган. Від голосування руками за відсутніх і до прийняттям закону про державних заручників, яких звільняють залежно від підтвердження Генпрокуратурою дій третіх осіб. Це не парламент — і в нього вже навіть немає сил прикидатися таким.

Парламентська більшість взагалі і Партія регіонів, зокрема, довели, що вони — раби государеві. Чи можливе більше приниження, ніж те, якого зазнали регіонали в день голосування за закон про амністію? У кінозалі ВР їх буквально взяли "на понт", налякавши явно нездійсненною погрозою. Однак метал у голосі Віктора Федоровича й вироблена роками звичка до слухняності зробили свою справу, — і ті, хто ще за півгодини до того гордо випинав груди, вкотре зсутулилися, визнавши за собою статус ходячого додатка до казенної картки.

Парламентська опозиція, за поодинокими винятками, розчарувала свій електорат, показавшись неміцним союзом безпомічних демагогів. Усі три її офіційних лідери за останні дві-три тижні так чи інакше намагалися маніпулювати Майданом. Усіх трьох він послав — спочатку на переговори, потім буквально. Занадто часто опозиція ставала в позу "полюби мене такою, якою я є, однак нової не завезли". Занадто багато було зроблено гучних заяв, — а коли настав час діяти, лише окремі політики "середньої ланки" виявилися до цього готові. Вони й пожинають лаври народної любові — тоді як вихід на сцену лідерів викликає досить неоднозначні звуки. Ні, свої позиції лідери збережуть — але завдяки підтримці вузького кола людей, а не широких мас.

Віктор Федорович Янукович за останні кілька місяців розчарував і розлютив усіх — і Європу, і Кремль, і більшу частину власної партії, і олігархів, котрі стали заручниками його амбіцій, непомірної жадоби та клишоногих інтриг. Про те, що він налаштував проти себе "проукраїнську" половину країни, і говорити не доводиться. Але й друга половина розчарована та роздратована: "залізний лідер" виявився слабаком, що стушувався після двомісячної гри м'язами. В очах луганчанина чи севастопольця Янукович — таке ж дуте розчарування, яким в очах львів'янина нині постає Тягнибок. І з тих самих причин: рішучий лише на плакатах, а як до бою дійшло...

Регіональна влада розділилися на безпомічних і неадекватних. Перші не змогли домовитися з обуреною громадськістю і були змушені швидко залишити приміщення, другі з переляку вдарилися то у відвертий кримінал (придушення протестів із допомогою гопників, залучення озброєних російських козаків до охорони ОДА), то в не менш відвертий маразм (закладання бетонними блоками приміщення ОДА і траси Одеса—Київ).

Зате:

Церква зуміла показати себе з найкращого боку. Ми про це вже писали, отож не будемо заглиблюватися. Скажемо лише, що в період громадянського конфлікту найбільші церкви України зуміли, як мінімум, зберегти, а як максимум — примножити свій авторитет. І це стосується навіть Московського патріархату, — всі спроби митрополита Павла розміняти репутацію своєї церкви на особисту підтримку президента розбилися об рішуче волинське "будь ласка, цілуйте його в афедрон тільки від свого імені". І тут не важливо, що сказала їх людина набагато молодшого сану: слова прозвучали й запам'яталися.

Позапарламентська опозиція зуміла добре себе показати й, можливо, навіть еволюціонувати по ходу бою. Для прикладу візьмімо бойову частину Майдану — "Правий сектор". Офіційні програми більшості його складових частин, виписані задовго до Майдану, — відверто ультраправі, інколи утопічні, інколи підкреслено антидемократичні, завжди вкрай інфантильні. Значно більшою мірою, ніж, скажімо, програма ВО "Свобода". Однак у взаємодіях із побратимами по Майдану ці радикальні сили поводилися напрочуд пристойно, висували адекватні й досяжні вимоги, не проявляли нездорових амбіцій, не пускалися в демагогію, не полювали на відьом і не займалися міжусобними розбірками, — одне слово, поводилися набагато спокійніше, ніж ряд їхніх побратимів по барикадах. Не хотілося б наврочити, але скидається на те, що їм довелося дуже швидко подорослішати. Що ж — і ОУН—УПА, на яку вони рівняються, свого часу пройшла схожий шлях.

Також із найкращого боку показав себе народ, який оперативно еволюціонував у громадянське суспільство. Про це не тільки ми — про це всі медіа останні два місяці пишуть, тож ви й так усе знаєте. Та його частина, що стоїть на Майдані, нещадно порушуючи всі закони психології мас, проявила і стійкість, і самовідданість, і здатність до самоорганізації, і готовність буквально "душу свою покласти за други своя". Одне слово, все те, чого зазвичай так бракує українцям. Але й друга його частина показала здатність рости вище себе. І проявилося це, як не дивно, у тих стихійних антимайданах "для захисту від бандерівців", які утворилися в кількох містах без допомоги й сприяння чиновників та політиків. Тут значимий сам факт "горизонтальної інтеграції", такої невластивої Homo (Post)Soveticus. І тут уже байдуже, що ніякі "бандерівці" нікуди не їдуть. Важливо, що для захисту від цього Слонопотама жителям тих міст довелося розбити свою мушлю й еволюціонувати в соціальних істот — і, самі того не помітивши, вони стали трішечки ближчими до тих самих майданівців, проти яких готові рішуче боротися. Принаймні прірва між ними вже ідеологічна, а не видова.

Який же висновок напрошується за результатами перевірки?

Перезавантажте країну

Коли значима, пасіонарна частина народу усвідомлює, що їй насправді належить набагато більше прав, ніж готова запропонувати держава, змін не уникнути. Вони можуть бути мирними чи ні, відбуватися швидко й гладенько чи захлинатися в реакції, але вони будуть. Зерно Євромайдану неминуче проросте — просто тому, що такий об'єктивний історичний процес, подобається це комусь чи ні.

Попри всі перипетії, попри бідність, постійну політичну й часті економічні кризи, в Україні таки вижив середній клас. Настав час прийняти це як даність. Середньому класу, що зародився у відсталій країні, зазвичай вистачає розуму сформулювати запит на новий громадський договір і сміливості — почати за нього боротися. Так було в революційній Франції. Так є в нинішній Україні. І навіть розгін Майдану цього не змінить: все одно залишаться мільйони громадян, які розумітимуть, що жити за старими правилами більше не можна, і самим своїм існуванням розламуватимуть стару систему відносин .

У сучасного українського бунтаря є чітко окреслений політичний противник — це Сім'я. Саме проти неї спрямоване вістря атаки, вона — персоніфікований противник, проти неї всі дружать. Але це — негативна мотивація. Із позитивною мотивацією складніше, бо складно з власним політичним представництвом: нинішнє, як ми бачимо, багато в чому себе дискредитувало. Відкрито громадський запит на нових людей, які готові й уміють грати за новими правилами.

Люди, які стоять під сценою Майдану, органічно відчувають, що навіть відносно молоді опозиційні лідери — люди вчорашнього дня, вчорашніх підвалин і принципів. Опозиціонери на сцені це й самі знають — але поки що, попри все своє бажання, не можуть примусити себе перебудуватися — відмовитися від кліше, від метушливих і дрібнокорисливих підкилимних ігор, від спроб маніпулювати натовпом, який надто добре це відчуває, від бутафорського надривного крику: "Банду геть!" Вони можуть мати гарний вигляд лише на тлі один одного і на тлі чинної влади — благо, та взагалі з дрімучого позавчора, на її тлі й плезіозавр — юнак. Але, як уже показав Майдан, не можна поважати політиків за залишковим принципом. Голосувати за них "від безвиході" можна, поважати — ні. Чинним лідерам опозиції теж невдовзі доведеться або еволюціонувати, або звільнити майданчик.

Святе місце сучасного політика, котрий матиме пристойний бекграунд, говоритиме з прихильниками про насущні проблеми і не мовою кліше, діятиме швидко й чітко, зробить формування партійного списку відкритим, а дії партії — прямо залежними від настрою виборця, — вакантне. А отже, незабаром такому доведеться з'явитися. Серед нових політичних сил, паростки яких пробиваються крізь розламану бруківку Хрещатика, є кілька кандидатур, однак жодна з них поки що не доросла до серйозних випробувань. А їх попереду — безліч, причому нинішні вогонь із водою видадуться легкою прогулянкою на тлі мідних труб — випробування спокусою. Адже кожен політичний проект, котрий доведе свою перспективність, дуже швидко натикається на охочих надати допомогу в обмін на послуги, — і цього солодкого болота за останні 20 років у нас достойно не пройшла жодна з великих політсил. Агов, плем'я молоде, незнайоме! Впораєшся?

Ще одне випробування — випробування відповідальністю. Революціонери в нас є, але чи багато серед них професіоналів? Сісти можна в будь-яке крісло, однак треба ж ще зуміти з нього керувати... Людей, котрі взагалі в держуправлінні хоч щось тямлять, у нас майже не залишилося. Останні динозаври вже давно на пенсії, а нових не завозили, — в політикумі останніх років професіоналізм, як ми неодноразово писали, не цінувався, на відміну від особистої відданості начальству, родинних зв'язків та земляцтва. Це загрожує великими проблемами і великим розчаруванням надалі, — народу знову доведеться компенсувати огріхи керівництва. Хоча, коли подивитися на цей народ тепер, то складається враження: і до цього він теж готовий. Принаймні морально.

Втім, ми поки що на самому початку шляху. І якщо Україна вийде з цього протистояння цілою й живою — нам у кожному разі доведеться буквально будувати державу заново. Старе для використання не придатне.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Вів квітня 01, 2014 6:07 pm

Цікава професорська стаття в "Дзеркалі тижня", 28.03.2014
Чи легко ставити двійку?
Сповідь університетського викладача
Вячеслав Обуховський

Рік тому в Гарвардському університеті вибухнув скандал. Перевірка результатів письмових іспитів показала, що частина робіт мала "ознаки несамостійності", простіше кажучи — вони були списані. Рішення ради університету виявилося дуже жорстким: усіх 60 (шістдесятьох!) студентів, викритих у "несамостійності", негайно відрахували. На стогони на кшталт: "Ми вчимо книжки як поеми..." — звертали увагу не більше, ніж контролер на лемент безбілетника. Гарвардський університет — це марка. Його диплом — що гарантійний талон світового класу. Списування — це шахрайство, за яке належить серйозне покарання. Така принципова позиція університетської ради. Чи можливе таке в нас?

...Згадую останню сесію. Прийняв іспити, багато "глухих" двійок. Списування давно вже має системний характер. "Шпори" можна купити за гроші або замовити "допомогу" через Інтернет... Як пояснити таке ставлення до навчання? Розмовляю з кандидатами на відрахування. Непогані хлопці, але заблукали. Випадково потрапили на складний факультет, де всі предмети вщерть напхані елементами жахливої математики. А здібностей подолати ці складнощі — немає.

Як таке виходить? Усе досить просто. При нинішній системі вступу до вузів (можна подавати заяви у 5 вузів на 3 факультети в кожному) вибір місця навчання найчастіше визначається цілком випадковими чинниками. Ось і мої двієчники клюнули на високий престиж спеціальності, розмови про майбутню високу зарплату тощо. Але ніхто їх не тестував на профпридатність. Вважається само собою зрозумілим, що всі абітурієнти, котрі успішно пройшли тести, можуть так само успішно навчатися на будь-якому факультеті. Ось і маємо: подає хлопець заяви на абсолютно несумісні факультети (гуманітарні, економічні, природничо-наукові). Де візьмуть — там і вчитиметься. Питання про "любов до спеціальності" ніколи навіть не стоїть.

Нинішня система тестування прибрала хабарі, але повністю зруйнувала ідеологію профорієнтації. Суспільство за це платить високу ціну: невдалий вибір професії, робота не за фахом — розчарування, а в майбутньому — депресія. Втім, молоді люди швидко зорієнтувалися: навчання — дурниця, головне — "хороший" диплом. Знання, які відповідають бажаній роботі, здобуваються іншим шляхом: практичний досвід, сертифікати на платних курсах, приватні викладачі тощо.

Щоб були зрозумілі особливості екзаменаційної сесії, повідомляю: за офіційними наказами й розпорядженнями, кількість викладачів в університеті розраховується зі співвідношення один викладач на 10 студентів-бакалаврів. Вигнати
10 студентів — означає негайно зробити "зайвим" одного викладача! Є й нова напасть. Обговорюється завдання — найближчими роками довести співвідношення "студент — викладач" до 18:1 (економія!). У разі його реалізації підготовка студентів із низки складних спеціальностей стає просто неможливою. Якісь прості факультети можуть вижити. Але всі спеціальності з великою часткою індивідуальної роботи (небезпечні умови, висока напруга, радіація тощо), ресурсоємні (дорогі матеріали і обладнання для лабораторних та інших робіт) підуть на злам.

Але повернімося до сесії. Іспит завершено. Молодий викладач — принциповий, не готовий миритися з недоліками — заходить у деканат здавати відомість. Повільно рухається начальницький олівець по табличці з безліччю "незадовільно". Міміка й жести такі, що ось-ось доведеться викликати швидку допомогу. Щиро жаль мого товариша, якому судилося посидіти певний час у начальницькому кріслі. Не знайшовши формальних зачіпок, він тяжко зітхає, кладе олівець і каже: "Гаразд. Відраховуємо всіх десятьох. Але для збереження балансу "студент — викладач" бракує ще одного документа: заяви про звільнення. Вирішуймо разом: кого звільнятимемо?.."

Не варто звертати серйозну увагу на такі розмови. Це лише психологічна обробка. Але адміністрацію поставлено в такі умови: щоб мати стабільний колектив добрих спеціалістів, потрібно виключити "відсів". Якийсь міністерський розумник придумав і постановив, що планова кількість випускників має дорівнювати кількості вступників! Повну невідповідність цієї вимоги реаліям нашого життя ніхто навіть обговорювати не хоче. Тому для керівників різних рівнів головне завдання — "боротьба за контингент". Часто знання вже не цікавлять нікого. Головне — кількість студентів!

А студенти — не ликом шиті. Вони нічого не знають про адміністративні ігрища, проте чудово розуміють: сьогодні не вигнали — отже, і завтра можна ледарювати.

То що ж робити? Серед викладачів обговорюється пропозиція (поки що напівжартівливо): взагалі не ставити двійок. Справді, кому вони потрібні? Суспільству — ні (головне, щоб забрати молодь із вулиці). Начальству — ні (головне — "контингент"). Студентам — ні (головне, щоб не "поголили в солдати" і дали місце в гуртожитку). Виходить, лише викладачам? Дякую, не треба. Я не садист, якому приємно робити комусь боляче. Просто хочу пишатися своєю роботою й високо нести колишню честь університетського диплома. Але при масовій "торгівлі дипломами" (не в прямому, а в переносному сенсі) сподіватися на це марно. Престиж вищої освіти впав, зарплата викладача мало кого приваблює. Кваліфікація давно не відповідає освіті.

Що робити — не знаю. Я й мої друзі-колеги ще тримаємося. Коли немає можливості спрямувати студента "на шлях істинний" — ставимо двійки. Чесно скажу, з болем у серці. Розуміємо, що це трагедія для хлопця, що не карати його потрібно, а допомогти стати на ноги. Опанувати спеціальність відповідно до здібностей, щоб вона дала йому змогу заробляти, утримувати сім'ю, купити квартиру, побудувати будинок. Але що ми можемо зробити? Кому потрібні пояснення, що студент помилився й пішов навчатися не туди куди слід? Він і сам здогадується, однак при нинішній законодавчій базі виправити становище дуже важко.

Знаю колег (поза сумнівом, досить розумних), які починають кожен іспит словами: "Хто хоче трійку без співбесіди — заліковки на стіл!". І всім добре: начальству — немає проблем з "контингентом", викладачам — менше зайвих турбот, а студентам цілком достатньо гуртожитку, відстрочки від призову в армію та можливості займатися своїми справами, не марнуючи час на пусте відсиджування лекцій в універі.

Одне слово, результат такий: професійної селекції немає, зацікавлені студенти становлять меншість, незацікавлена маса створює негативне тло й негативно впливає на поки що "зацікавлених". Підвищити професійні вимоги неможливо, оскільки "відсів студентів" містить безліч негативних наслідків. Тому навіть у викладачів, які прагнуть до якісної роботи, опускаються руки. Яка різниця, як читати лекції, як готувати новітній матеріал, коли немає палаючих очей допитливих студентів. А в студентському середовищі дедалі більше міщанських прагматиків, яким абсолютно байдуже, який предмет складати: однак менше трійки не ставлять! І якщо немає стимулів ні моральних, ні матеріальних, то рівень викладання неминуче падає. Боротьба "за контингент" перетворюється на повний розвал університетської освіти.

Відомо, що кількість випускників вузів України більша, ніж кількість незаповнених вакансій на підприємствах. Структура підготовки погано пристосована до потреб ринку. Відтак, робота суворо за вузівською спеціальністю — рідкість. А що молоді більше потрібно? Класична освіта чи вміння заробляти? Регулярно проводжу опитування, щоб прояснити ситуацію, і бачу цікаву повторюваність: приблизно одна чверть студентів мріє про наукову кар'єру, роботу за кордоном, широку філософську освіченість, серйозно цікавиться гуманітарними проблемами. Решта три чверті студентів мріють про інше: щоб швидше (і з меншими витратами сил) отримати "папірець" (диплом) та мінімальні знання, які дозволять їм негайно почати заробляти гроші. Усе, що утруднює ("чортова математика!") або віддаляє бажаний заробіток ("гуманітарні курси" на технічних спеціальностях), ігнорується й оголошується непотрібним (на їхній погляд). Звідси "шпори", обман, випускні роботи, виконані за плату підставними особами, тощо.

Слід розуміти, що в усьому світі добра освіта — це дороге задоволення. І занадто тривала класична освіта потрібна далеко не всім. Є цілі верстви населення, які хочуть їсти, а не вислухувати лекції про смачну та здорову їжу. Тому потрібне розмаїття на ринку освітніх послуг. Понад те, молоді на початку життєвого шляху необхідна реальна допомога (працевлаштування, кредити на квартиру), а не гарні папірці з написом "диплом". Але папірців можна наштампувати скільки хочеш, а з реальною допомогою — можливості набагато гірші.

Таке враження, що бажання реорганізувати все "за європейським зразком" привело освітню сферу до кризи. Весь істеблішмент дружно зберігає загальновідому таємницю: бідна Україна не може витрачати на одного студента стільки грошей, як це робить багата Європа. Тому запозичується лише зовнішній бік "європеїзації" (модулі, кредити, звання бакалаврів, магістрів), а не суть. Матеріальна база — жалюгідна подобизна необхідного. Крім того, "шлях до Європи" по-єзуїтському вибраний таким чином, щоб майстерно замаскувати відмітну рису українського Міністерства освіти: неприборкане бажання примусити викладача плодити гори абсолютно зайвих паперів, яких ніхто не читає. Навіщо так роблять? Відповідь на це наївне запитання дуже проста: щоб виправдати існування орди чиновників різних рангів.

Робочий час викладача завантажується дурницею. Наприклад, замість того, щоб займатися науковою працею (пам'ятаєте: підвищення рейтингу публікацій одного співробітника — це підвищення рейтингу університету в цілому!) або чимось корисним, вони змушені писати вкрай дурні "Робочі програми". Новітня розробка — 20—40 сторінок тексту з купою таблиць та пояснень (раніше це займало 4 сторінки). Одвічна ідея наших горе-адміністраторів така: малограмотні перевіряльники мають бути озброєні документами, з допомогою яких можна контролювати роботу грамотних професорів, у тому числі — спеціалістів світового рівня.

Уявіть: приходить "контрольна інстанція" на іспит до академіка і робить вкрай дурні зауваження з приводу "недостатньо описаних вимог, які дозволяють довести, що за ту чи іншу відповідь потрібно поставити 17 балів, а не 15". Ах, як приємно повчати професорів! Мабуть, у цей момент "контрольна інстанція" почувається суперакадеміком і, щоб провчити неслухняних, грізно вимагає письмових пояснень. (Те, що я пишу, — далебі не гіпербола полеміста. Вже нинішнього року мені довелося писати "відповіді комісії з перевірки факультету"!).

На мій погляд, давно настав час переглянути ставлення до вищої освіти. З-поміж величезної кількості проблем (не торкатимемося фінансових як невирішуваних) можна вирізнити такі: підвищення соціальної відповідальності за долю молоді, якісне поліпшення профорієнтаційної роботи, чесне визнання того факту, що прийом до вузів за тестами має не тільки безперечні преваги, а й істотні вади. Для провідних вузів необхідно поставити на перший план не кількість випускників, а якість підготовки. Зрозуміло, державний бюджет — не бездонна бочка. Тим більш прикро, що державні кошти часто витрачаються неефективно через чиновницькі ігри, невиправдане роздування штатів "писучих" бюрократів. І те, що практично ніхто й ніколи за це не відповідає, не можна назвати інакше як злочином.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Вів червня 03, 2014 3:57 pm



Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Чет липня 17, 2014 4:53 pm

для шанувальників інтелектуального читва

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Вів вересня 23, 2014 7:53 pm

Перенесу сюди з Конкурсу-3 обговорення питання організації наукового перекладу

Olesya_Gomin: Я собі довго думала, як його пак підійти до цієї справи.
Відразу скажу, що альтернативи запропонувати не можу, а питання маю намір ставити тільки з метою прояснити для себе деякі моменти/виявити слабкі місця.
Спільнокошт - платформа зручна, але. Перша проблема - час на збір коштів обмежений. Не вклалися - нічого не маємо. Проект цей ще не "розкручений" та, як ми вже встигли зрозуміти, потребує зусиль для реклами й розголосу.

Кувалда: Я поки бачу три варіянти можливого фінансування.
1) Спільнокошт – поки найреальніший і його треба спробувати на перекладі книжки з Конкурсу-4. Але такий собі спількошт – з різьбою. Не просто зібрати кошти на видання і подякувати грошодавцям чи роздати їм по якомусь презенту, хоч це теж. Але тим, що принаймні надали гроші на покриття орієнтовної вартості одного примірника, по виході книжки надіслати її [тим, що надали більшу суму – запитати, куди надіслати книжки. Йдеться про електронні варіянти і це не стосується можливого безплатного поширення]. Тобто різьба у вигляді такої собі передплати/підписки. Це варто було б спробувати на книжці Гокінга, але права на неї куплені з умовою безплатного поширення книжки. З мінусами Спільнокошту погоджуюсь.
2) Організація Фонду перекладу (скільки, цікаво, вже таких фондів є в Україні?). Варто було б почати з наукового (вужча спеціалізація – зрозуміліші цілі), але й художній цілком можна долучати за подібною схемою (єдина відмінність, він не дуже надається до спільної праці). Далі – про науковий. Тут зразу виникає питання, хто очолить справу створення Фонду. Це має бути людина відома, з доброю репутацією, енергійна. Я в цьому році звертався до Л.Гриневич (голови Ком-ту з питань науки і освіти ВР України). Спілкувався з її помічником. Поки все.
Науковий переклад потребує значних коштів. На простому ентузіязмі ми можемо робити хіба одиничні книжки, тобто буде такий собі в’ялоплинний процес. Якщо буде відома, авторитетна, пробивна людина, то можна було б сподіватися на зрушення. Якось долучати до цього громаду, зокрема наукову тощо, якісь організації, шукати товстого гранта. Це був би найкращий варіянт.
3) Оптимальним мені видається поки 3 варіянт. r2u був раніше безплатний, в тому сенсі, що провайдер не брав з нас грошей за свої послуги. Ці часи скінчилися. Спочатку погіршилася якість послуг, а потім пішла у безсмертя безплатність [провайдер, за що йому щира дяка, і так нас терпів роками і дозволяв сидіти на своїй шиї]. Тепер за послуги провайдера (вже іншого) платить доброчинець Андрій. Як на мене, доцільно завести «кнопку» для фінпідтримки сайту, але заради оплати провайдерських послуг (відносно невеликої) не варто. А от на провайдера і на підтримку проєктів на сайті, насамперед наукового перекладу, вже можна було б. Але мене переконують різні невіри, що ніц з цього не вийде, а клопотів буде багато. З технічного боку це, певно, реалізувати досить просто, а щодо вимог банків – то, певно, є проблеми. Також виникнуть питання і в разі Фонду (звітність для держорганів тощо). По суті, ймовірність зібрати кошти мала, а клопоти гарантовно куди більші. До того ж уже буде потрібна група авторитетних людей, які б наглядали за коштами (вони ж можуть бути членами журі водночас і рушіями проєкту наукового перекладу).
Olesya_Gomin: Ті ж самі кафедри університетів. Хтось має скласти їх перелік, сконтактувати, домовитися й т.д. Я не кажу, що це має зупиняти, але це треба враховувати.
Кувалда: Я слабко вірю в потребу перекладацьких катедр у таких проєктах. Тут без ентузіязму ніяк. А навчальний процес рідко з ним пов’язаний. Є навчальні плани і обмаль часу. Але якщо Ви, Олесю, разом з Христиною1 та іншими зацікавленими візьметеся за них, то можна вірити в успіх. Принаймні, можна спробувати.
Olesya_Gomin: Далі. На Спільнокошт пропускають готові проекти, що означає, щонайменше, прораховані. Тобто хтось мусить вказати конкретну й обгрунтовану суму, потрібну на книжку. А це, своєю чергою, диктує щонайменше необхідність поспілкуватися з власником авторських прав, а до цієї справи придатне, першою чергою, видавництво, бо власник будь-кому прав не продасть, ще й спитає, чи видавництво добре і як воно планує книжку розповсюджувати. Ми маємо видавництво, яке нас підтримало б так?
Кувалда: Без видавництва, якщо ми хочемо рухатися добрим шляхом, тобто платити за авторські права [а тільки так і варто рухатися], не обійтися. Гокінга веде видавництво К.І.С. Бажано, щоб був пул зацікавлених видавництв. Якусь книжку вело б одне, якусь – інше. Але чи багато знайдеться видавництв, які просуватимуть проєкт, пов’язаний з очевидними витратами, та неочевидними вигодами, якщо останні взагалі будуть. Але таке видавництво отримувало б зібрані кошти через r2u, якщо буде «кнопка». Ці кошти мають іти насамперед на оплату праці перекладачів і на авторські права. Видавництва ж мали б заробляти на продажі книжки.
Olesya_Gomin: Тепер із іншого боку. Особисто я вважаю, що давати право пропонувати книжки й давати на них гроші - нерозумно. Перше: чи справді в нас так багато обізнаних читачів, які знають про книжки в оригіналі й із певних причин потребують перекладу? Я думаю, що ні. Більшість тих, хто в курсі, читають в оригіналі, а ті, хто не читають, самі не знають, чого вони хочуть. З іншого боку, якщо й так, чи не матимемо ми триста книжок і в кожної на рахунку 20 грн?
Кувалда: Стосовно обізнаних читачів/перекладачів. У нас їх багацько. І вони цілком можуть запропонувати, на їхній погляд, якісну літературу для перекладу. Я вибираю літературу, виходячи з заслуг автора, наприклад. Але ж у кожного автора є провали. Одна книжка – супер, сподіваєшся, що й інша буде не гірша, пропонуєш для перекладу, а вона ніяка. Тому до відбору літератури і широкого залучення до відбору я ставлюся спокійно. Врешті з першого перекладеного розділу видно буде, чого книжка варта.
Olesya_Gomin: А що з перекладачами? От, наприклад, я хочу отримати переклад Геймана. Готова заплатити 50 грн за примірник наперед. Звідки я знаю, що перекладач виявиться достойний? Та й узагалі, як мені знати, хто там перекладатиме? І як ми відбиратимемо перекладачів? Хто хоче, той і долучається, чи буде конкурс? Якщо конкурс, то хто судитиме? А що буде, коли книжка не зможе зібрати потрібну к-ть грошей?
Кувалда:У справі перекладу, що більше буде самоорганізована перекладацька спільнота, то краще. Якщо перекладач вирішить якусь книжку перекладати самостійно – нема заперечень, якщо знайде колег для спільного перекладу – теж добре. Перекладачі ж певно самі розуміють, що від якості перекладу залежать шанси на видання, хоч і не так прямо, як хотілось би. Журі конкурсу оголошуватиме переможців, а далі справа рухатиметься залежно від варіянту збору коштів. На Спількошт може подавати кожен перекладач, хоч у переможця, ймовірно, певна перевага в очах грошодавців. У разі Фонду – кошти підуть переможцеві, як і в 3 варіянті. Але якщо перекладач, який посяде, наприклад, 5 місце, перекладе всю книжку, дістане підтримку форумців (за книжку проголосують), пройде обговорення на форумі, врахує зауваги тощо, то таку книжку цілком можна підтримати, було б тільки зацікавлене в ній якесь видавництво. Достойний чи ні перекладач, можна буде оцінювати за поданими на форумі перекладами розділів. Звісно, ймовірність того, що в решті розділів він зійде на руді миші, є. Але й в книгарні можна купити книжку, «купившись» на анотацію, чи першу сторінку. Конкурс – це одна окрема тема, а видання – друга. Ситуація, коли зголошуються перекладати всі охочі, які перекривають усю книжку (кожен, скажімо, бере по розділу), крім плюса – перекладена відносно швидко книжка, має й мінуси – рівень перекладів різний. І яка користь від перекладу, коли розділ 1 перекладено на «5», а розділ 20 – на «2»? Було б краще, якби переможець сам набирав команду для спільноперу.
Схема приблизно така. Є початковий набір книжок для перекладу. Я даю свій перелік, а всі охочі вносять свої пропозиції. Скажімо, є 30 книжок. Конкурсанти вибирають книжки для перекладу. Бажано, щоб у кожного була своя книжка, але не страшно, якщо декілька перекладатимуть одну книжку чи навіть один розділ. Чому бажано – так розширюється вибір: краще перекласти 20 книжок (по 1 розділу), ніж 10 (по 2). Точніше, йдеться трохи більше, ніж про один розділ. Перекладач має зацікавити цією книжкою читача/видавця. Має зробити презентацію. Написати, чому книжка варта прочитання (анотація, відгуки про книжку), перекласти зміст, щоб читач орієнтувався чіткіше, що буде в книжці. За потреби перекласти передмову. І нарешті осередок – перекладений розділ (я б радив перший, але може бути будь-який). Виставляючи свій переклад на сайті, перекладач запускає голосування за книжку (як, наприклад, стосовно книжки «Зорі»), пункти голосування за книжку можна зробити загальними (однаковими для всіх) або індивідуальними. Це треба узгодити. Обов’язкове поклика́ня на оригінальний текст або розміщення оригінального тексту поряд з перекладом. Внизу буде обговорення. Залежатиме від форумців. Я точно встромлюся :mrgreen: . Врешті – оцінка журі. Після всього автор перекладу може продовжувати викладати подальші розділи, або на цьому зупинитися.
Olesya_Gomin: Отож. Я не можу запропонувати платформи під цей задум, але маю ідею щодо альтернативного варіанту. Уявімо, що r2u - це видавництво, що має, наприклад, свій сайт (байдуже, на якій платформі, хоч в жж). І має спеціалізацію. Наприклад, тільки науково-популярні книжки. Перекладачі, самостійно вибравши собі книжку, перекладають до 15% тексту й надсилають. Видавництво проводить попередній відбір (скажімо, двічі на рік), тих, хто пройшов, публікує в себе на сайті, де є кнопочка "дати грошей на цю книжку". Ті книжки, що назбирують достатньо грошей, виходять друком. "Видавництво" бере на себе організацію процесу. Так, мені здається, прозоріше - сегментуємо ринок, уже не буде питання "чому саме цей перекладач", ми дамо змогу аудиторії вибирати, що читати, перед тим відібравши для неї найкращі варіанти (за якістю перекладу, популярністю книжки в світі й т.д.).
Кувалда: Власне, це схоже на розглянутий вище варіянт 3. Було б чудово, якби було одне видавництво, але де ж його взяти? Кнопочка "дати грошей на цю книжку" – чудово, але грошей не вистачить на жодну, а в сумі, може, на одну. У нас такі реалії, що краще сильно не розганятися.
Olesya_Gomin: Тут я бачу відразу дві дірки: розголос і реклама та команда, що працювала б над організацією процесу. Плюси: можливість початківцям видати книжку, можливість зібрати на неї гроші.
Кувалда: Ну якщо розголос і рекламу візьмуть на себе перекладачі, то половина справи буде зроблена.
Є багато моментів, які варто проробити. Але це можна зробити згодом, після вибору варіянту збору коштів. Варіянт має дати перекладацька спільнота. А от як її зацікавити?! ;)

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Нед вересня 28, 2014 3:16 pm

Учителів багато, а вчити нікому
Ігор Лікарчук
Цікавий і повчальний експеримент провів один із регіональних центрів оцінювання якості освіти спільно з департаментом освіти облдержадміністрації. Учителям було запропоновано скласти тести, укомплектовані завданнями, що використовувалися у 2008–2012 рр. для проведення зовнішнього незалежного оцінювання їхніх випускників.

Результати шокували не лише працівників регіонального центру оцінювання якості освіти, а й чиновників від освіти. Правильно виконали всі завдання, які були включені до тестів, лише 37 педагогів із 973, що взяли участь в експерименті. Жоден із представників педагогічної спільноти 14 сільських районів та міст цієї області не зміг правильно виконати всі завдання тесту. Менше ніж 25% завдань виконали 11 вчителів математики із 752 учасників експерименту, 33 викладачі англійської мови з 577, 26 із 410 вчителів фізики... Основна кількість педагогів змогла виконати лише 50–75% завдань.

Серед тих, хто складав тести, були і молоді, і досвідчені наставники. Усі вони (і не раз) пройшли державну атестацію, відзначені різними нагородами і званнями... Усі мають вищу педагогічну освіту (а то й дві) і не одне посвідчення про підвищення кваліфікації в обласних інститутах післядипломної педагогічної освіти. І, що найприкріше, — вони щодня "навчають" дітей...

Ми свідомо не називаємо області, де проводився експеримент. Бо, відверто кажучи, боїмося, що ця інформація спричинить соціальний вибух серед батьків і спровокує чергову хвилю зневаги до конкретних учителів. Тим більше що учасниками експерименту стали не окремі представники педагогічних колективів, а переважна більшість працюючих педагогів — у деяких районах від 70 до 100% учителів. А назва області особливого значення не має. Адже біда в тому, що гіпотетично подібні результати можемо отримати і в інших регіонах країни. Підстави для
такого висновку дають результати зовнішнього незалежного оцінювання їхніх вихованців, про що йшлося в нашій статті "Час кричати SOS", опублікованій у DT.UA 22 серпня
2014 р.

Наведені факти дають підстави щонайменше для чотирьох висновків.

Перший. В Україні неабиякими темпами відбуваються процеси професійної деформації вчителя. Її причини — соціальне, морально-етичне, професійне старіння педагогів. У результаті в педагогічних колективах уже сформувався чималий прошарок тих, хто не може і не хоче працювати інакше. Тобто процеси професійної деформації переростають у процеси професійної деградації. Погано, якщо таких, із дозволу сказати педагогів, у колективах 5–15%.

А коли їх 80% і більше?! І байдуже, в сільському чи міському регіоні працюють такі педагоги. Важливим є інше: їм немає адекватної заміни.

Другий. В Україні зруйновано систему підготовки кваліфікованих педагогічних кадрів. Після того як наші педінститути стали педуніверситетами і почали готувати за контрактом фахівців з економіки, права, менеджменту, торгівлі, політології, культури тощо, кафедри педагогіки, психології, фізіології, методик поступово виявилися другорядними в неписаних рейтингах важливості. А хто приходить до педуніверситетів здобувати вчительський фах? За даними бази vstyp.info, 2014 року в Уманському державному педагогічному університеті 26% абітурієнтів зараховано на спеціалізацію "Англійська мова" із середнім балом ЗНО із цього предмета в діапазоні від 140 до 149,5 бала; до Полтавського національного педуніверситету за спеціалізацією "Українська мова та література" — 15% абітурієнтів із результатами ЗНО з цього предмета в діапазоні від 140 до 150,5 бала; до Дрогобицького державного педагогічного університету — 11% і до Ніжинського державного університету — 21,4 із балом ЗНО з математики нижчим за 150. Звернімо увагу, що у всіх цих випадках ідеться про денну форму навчання. На заочній ситуація ще гірша. Туди випускники практично перестали вступати або ж приходять ті, в кого результат ЗНО ще гірший, ніж у їхніх колег з денних відділень. Тож виникає запитання — а де ж візьмуться грамотні вчителі української мови, вчителі математики з високим рівнем математичного мислення, вчителі англійської мови, які розуміють живу мову носія? Уже не кажемо про професійно-психологічну готовність до педагогічної діяльності, без чого майбутнього педагога не сформуєш.

На жаль, в Україні й досі збереглася радянська система, коли єдиною перепусткою до роботи в школі, дитячому садку чи ПТНЗ є диплом про вищу освіту. Цей шматочок пластику видається за рішенням Державної екзаменаційної комісії (ДЕК), що складається з тих самих професорів і доцентів, які цього "педагога" навчали. Тому й байдуже таким ДЕКам, чи просто "прослухав" студент курс лекцій з педагогіки, чи таки здобув необхідні знання; чи працював під час педагогічної практики, чи відбув її, купивши відповідну довідку; чи знає вищу математику, чи давно забув і таблицю множення... Для будь-якого педуніверситету, його ректора, вченої ради набагато важливіше інше — випустити зі своїх стін якомога швидше одних і набрати інших. І знову ж таки — набрати будь-кого, з будь-яким рівнем знань, аби виконати план державного замовлення, щоб отримати бюджетне фінансування. Жодної відповідальності за якість підготовки майбутнього вчителя, як, до речі, й інших фахівців, український університет не несе. Не передбачено такої відповідальності і новим Законом "Про вищу освіту". А тим часом у Росії (ст. 28 федерального закону "Об образовании в Российской Федерации") таку відповідальність передбачено. На етапі роботи над Законом України "Про вищу освіту" ми вносили відповідну пропозицію, зокрема й про матеріальну відповідальність університетів за неякісні освітні послуги, однак робоча група її не прийняла...

От і випускаємо з педуніверситетів бакалаврів, яких готуємо всього чотири роки (у колишньому СРСР учителя готували не менше ніж п'ять років), нікому не потрібних магістрів, яким додаємо ще один рік — начебто для написання наукової роботи, а на виході найчастіше — начебто наукова робота. А що від такої системи підготовки має школа чи дитячий дошкільний заклад? І яка їм різниця, якщо на роботу приходить молодий магістр-географ, котрий плутає Всесвіт із сонячною системою, або бакалавр-математик, котрий не може знайти спільний знаменник, розв'язуючи приклад із дробами... Тоді й виручають старші колеги. Добре, якщо вони знайшли в собі сили й мужність не потрапити до групи "професійно деформованих".

Третій. У загальноосвітніх навчальних закладах відсутня адекватна система атестації та оцінки педагогічних кадрів. Існуюча — не що інше, як безплідна бюрократична заорганізована процедура з відвертим корупційним присмаком. Підтвердженням цього є той факт, що атестацію УСПІШНО проходять практично ВСІ педагоги. Статистики тих, хто атестації не пройшов, в Україні НЕМАЄ. Як і оприлюднених списків таких горе-педагогів. Попри те, що дуже багато вчителів апріорі її пройти не повинні, бо давно забули і зміст предмета, який викладають, і елементарні засади психології та педагогіки. Натомість знають, як гарно оформити течки з документами, провести "відкриті" уроки, накрити стіл...

Можна бути улюбленцем дітей, блискуче знати й любити історію чи математику, мати серед випускників переможців олімпіад і гарні результати ЗНО... Головне інше — папірці. А таких під час атестації має бути ДУЖЕ БАГАТО. І обов'язково надрукованих на кольоровому принтері, в гарній течці, з фотографіями й відео. І неодмінно — "відкриті уроки" для начальства і колег. Дарма що більшість таких "відкритих уроків" це показуха, спектакль одного актора...

Через відсутність об'єктивної системи атестації та оцінювання роботи педагогів, успішність їхньої діяльності визначається за іншим — умінням учителя сподобатися шкільному й вищому начальству, псевдоавторитетом, здатністю "залізною" рукою навести порядок і т.д. і т.п. Чи не тому багато вчителів фактично не проводять уроки, а лише присутні на них. Але зарплату, нехай і мізерну, всі отримують однакову.

Четвертий. Уже не перший рік освітянська спільнота і вчителі волають про необхідність істотно переглянути навчальні плани в загальноосвітніх навчальних закладах. І це не просто слова. У навчальному плані на 2014/2015 навчальний рік однієї із загальноосвітніх шкіл невеличкого районного центру в 10—11 класах інваріативною частиною передбачено вивчення 23 (!) і варіативною —
5 предметів. Крім того, що такий навчальний план серйозно загрожує фізичному й психічному здоров'ю учнів, він зумовлює необхідність додатково залучати до педагогічної діяльності велику кількість працівників. Як наслідок — співвідношення учнів і педагогічного персоналу в загальноосвітніх навчальних закладах в Україні істотно відрізняється від аналогічного показника в інших країнах світу. Приміром, у 2009 році в Англії налічувалося 13,7 учня на одного педагогічного працівника, в Польщі — 12,4, у США — 14,7. В Україні у 2009 році було 8,6 учня на одного шкільного вчителя. На початок 2013/2014 навчального року цей показник скоротився до 8 осіб (від 1990/1991 до початку 2013/2014 навчального року кількість учнів із
7 млн 132 тис. зменшилася до 4 млн 150 тис.), Але чи завжди поява нових предметів у навчальних планах супроводжується появою у школах педагогів із належним рівнем підготовки? На жаль, ні. Тож і маємо ситуацію, коли постійне збільшення кількості предметів, які вивчають у школі, веде до збільшення кількості вчителів із низьким рівнем фахової підготовки. Внаслідок таких, з дозволу сказати, "реформ" перенавантаження зазнають і учні, і без того нещедрий бюджет. Учителів багато, а вчити нікому.

На нашу думку, ситуація з кадровим забезпеченням загальноосвітньої школи настільки загрозлива, що, вдаючись до медичної термінології, лише терапевтичних засобів для її виправлення буде замало. Потрібна радикальна хірургія. Зарадити могло б запровадження ліцензування педагогічної діяльності. Тобто кожен, хто має вищу педагогічну освіту і бажає працювати в будь-якому навчальному закладі, повинен отримати ліцензію. Ліцензію мають видавати незалежні атестаційні комісії, без будь-якої участі в них чиновництва чи керівників навчальних закладів. Отримання ліцензії має супроводжуватися складанням фахових іспитів і випробувальними тренінгами, які б дали підстави для об'єктивного оцінювання придатності тієї чи іншої особи до педагогічної діяльності, наявності в неї необхідних знань, умінь і навичок. Отримання ліцензії має бути обов'язковою умовою як для випускників вищих навчальних закладів, котрі не мають стажу педагогічної роботи, так і для тих, хто працює вже не перший рік. Для останніх необхідно запровадити практику підтвердження ліцензії кожні чотири-п'ять років, скасувавши нинішню атестацію. Якщо ліцензію не підтвердив, про продовження педагогічної діяльності не може бути й мови, незважаючи на будь-які заслуги, звання, нагороди тощо.

Чи можна вибудувати таку систему в Україні? Звісно, можна. Подібні системи успішно працюють в багатьох країнах світу. Було б лише бажання і політична воля.

P.S. До питання про політичну волю і бажання. Експеримент із складання тестів ЗНО педагогами-практиками був проведений у жовтні 2013 року. За час, що минув, у регіоні не відбулося ні суттєвих кадрових змін, не прийнято відповідних управлінських рішень. Педагоги продовжують... сіяти розумне, добре і вічне.

Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5541
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Переклад наукової літератури та Фонд перекладу

Повідомлення Кувалда » Нед вересня 28, 2014 3:21 pm

до речі, якщо б провели тестування випускників університетів [інтегральне], то відстоків 10%, щонайбільше, пройшли його. А ще б не завадило професорів проіспитувати :mrgreen: . Тільки по-чесному. Екзаменатори хай би були з Заходу. Результати, певно. довелося б засекретити :roll:

Відповісти

Повернутись до “Різне”