Основні методологічні помилки прихильників "г-концепції"

Питання та відповіді щодо української мови

Модератор: Анатолій

Відповісти
Max
Повідомлень: 137
З нами з: П'ят грудня 28, 2012 4:34 pm

Основні методологічні помилки прихильників "г-концепції"

Повідомлення Max » Сер грудня 05, 2018 4:25 pm

Українці бувають різні. Одні намагаються створити передумови для підвищення престижу й науковості української мови, проводячи відповідні дослідження. Інші охоче вдаються до популізму - "патріотичної" (= антиросійської) риторики, дбаючи не стільки про розвиток і утвердження рідної мови, скільки про якісь (моральні чи матеріальні) дивіденди для себе.

Яскравою ілюстрацією до цього є ситуація з проблемою передачі англійського та німецького звука [h] українською мовою. Велику активність проявляють професійні агітатори (серед яких є політики, журналісти, соціологи, але немає фахівців із фонетики), які, звертаючись до патріотичних почуттів українців, намагаються утвердити в їхніх головах міф про фонетичну відповідність "h - г".

У соціальних мережах час від часу виникають дискусії на тему "гекання". І з цього матеріалу можна зробити чимало цікавих узагальнень щодо мотивів, передумов і причин такої міфотворчості. Зокрема, в недавньому дописі "Казочка для інфантилів: "h - х - то російське" (https://site.ua/maxvakul/16410-kazochka-dlya-infan...) було розглянуто психологічні і соціальні передумови для поширення міфу про буцімто "російське х" і "українське г".

У цьому дописі розберемо основні методологічні помилки, якими рясніють навколоправописні г-міфи.

1. Некоректне перебільшення ролі артикуляції.
Прихильники гекання визнають (хоч і не завжди охоче) загальновідомий факт про глухий характер англійського та німецького звука [h], який у сьогоднішній фонетиці не є предметом дискусій. Утім, вони вдаються до артикуляційних міркувань щодо "місця творення" звука - що, на їхню думку, є важливим аргументом. І в цьому криється найголовніша помилка.

Для завдань розпізнавання мовлення та засвоєння іншомовної лексики важливими є акустичні характеристики відповідних звуків мовлення, а не артикуляційні. Для того, щоб зрозуміти співрозмовника, ми його слухаємо вухами, а не мацаємо йому артикулятори. Папугу ми можемо зрозуміти тому, що в нашому мозку працює механізм перетворення почутих звукових хвиль на фонеми. І нам байдуже, як саме той папуга артикулює ці звуки. Більш детально про співвідношення акустичного та артикуляційного аспектів фонетики можна почитати в монографії "Українська термінологія: комплексний лінгвістичний аналіз" (https://independent.academia.edu/VakulenkoMaksym).
Артикуляція відіграє помітну роль хіба що в навчанні іноземної мови, але там також важливим є слуховий контроль.

Отже, для правописних завдань цілком достатньо суто акустичних характеристик - насамперед глухості - англійського та німецького звука [h]. Оскільки основною засадою нашого правопису є фонетична ("як чуємо, так і пишемо"), то графічним відповідником мусить бути українська "х".
Утім, в артикуляційних міркуваннях мовних маніпуляторів і їхніх жертв є чимало інших засадничих помилок, які варто розібрати.

2. Хибні уявлення про артикуляцію власне українського звука [г].
Прикрим фактом є те, що в українській фонетиці немає достатньо надійних даних про акустичні й артикуляційні характеристики звуків мовлення, які базуються на грамотно проведених фонетичних експериметнах із залученням достатньої кількості мовців.
Чи не всі підручники з кодовою назвою "Українська мова" використовують безнадійно застарілі і неприпустимо неповні дані з монографії "Сучасна українська літературна мова" за ред. І. К. Білодіда 1969 року (щоправда, підправляють деякі "єретичні", на їхню не дуже фахову думку, місця, що не сприяє підвищенню наукового рівня їхніх робіт). І там є експериментальні свідчення існування задньоязикового звука [ɣ] і глоткового звука [ʕ] як можливих реалізацій української фонеми /г/. У статті "Ukrainian" (B. Pompino-Marschall et al., Journal of IPA, 2016) є вказівки на експериментальне підтвердження [ɣ] і гортанного звука [ɦ]. Ото й усі більш-менш відповідні експериментальні дані на сьогоднішній день.
Щоправда, підручники з історичної граматики вказують на історичний факт заміни в українській мові проривного звука [g] на фрикативний задньоязиковий [ɣ] і далі на гортанний [ɦ].
Отож, єдиний висновок, який можна зробити на підставі цих даних, є те, що в українській мові, очевидно, існує три алофони фонеми /г/: задньоязиковий [ɣ], глотковий [ʕ] і гортанний [ɦ]. Іще одним алофоном слід уважати проривний [g] - оскільки фонема /ґ/, за свідченням енциклопедії "Українська мова", має дуже низьку продуктивність (менше 0,1%) і є відтак периферійною.

Тут варто спитати наших прихильників г-концепції, з якого переляку вони обмежуються тільки одним звуком [ɦ]. Або ж вони спроможуться вказати на відповідні надійні експериментальні свідчення (і я з інтересом чекаю на ці видатні відкриття), або ж слід визнати, що маємо справу зі ще одним проявом феномену Даннінга - Крюгера.

3. Хибні уявлення про артикуляцію англійського та німецького [h].
Побачивши в одній клітинці IPA значки h і ɦ і вже зробивши дві попередні помилки, наші міфотворці радісно ототожнюють глухий звук із дзвінким і цілком по-дитячому ображаються, що більшість українців відмовляється вірити в казочку про цього голого короля.
Але в таблицях IPA немає детальної інформації про вимову англійського та німецького звука [h]. Цей звук є глухим вокоїдом, артикуляція якого характеризується значним розкриттям мовленнєвого тракту, а відтак розподілена по всій його довжині. Тобто, незважаючи на те, що умовне звуження відбувається в гортанній області, воно мало впливає на утворення турбулентного шуму.
Більш детально про артикуляцію вокоїдів можна почитати в монографіях:

Stevens K. N. Acoustic Phonetics / K. N. Stevens. – Cambridge, Mass. : MIT Press, 1998. P. 34, 165‑166; 427, 448–449, 513. http://www.twirpx.com/file/2080402/

Boase-Beier J. The German language : a linguistic introduction / Jean Boase-Beier and Ken Lodge. – Oxford : Blackwell Publishing, 2003. P. 99, 127.

Першу я розмістив кілька років тому на ресурсі twirpx, щоб менше було міфотворчості і більше науки.

У таких звуках важливим є не "місце творення", а місце утворення звука. І це варто мати на увазі, вдаючись до артикуляційних міркувань.

Місце утворення турбулентного шуму в таких звуках можна визначити, згадавши конфігурацію мовленнєвого тракту. Він має згин у задньопіднебінній області - саме там, де ми артикулюємо український [х]. У цьому місці потік повітря натикається на піднебіння, що породжує шум. І через це відповідний звук має так багато схожого з українським [х]. Щобільше, подібний придихальний звук відбувається при хуканні і відображається в українській мові за допомогою літери "х": хукати, хекати, пхикати, тьху тощо.
Таким чином, англійський і німецький звук [h] має чимало подібного з українським [х] і щодо місця утворення турбулентного шуму.

4. Некоректне порівняння проявів фонем у різних позиціях.
Як відомо, англійський і німецький звук [h] виникає тільки перед голосними. І з ним порівнюють алофон української фонеми /х/, який постає перед приголосними.
Коректним було би порівняння алофонів у подібних позиціях: перед голосним звуком, перед приголосним, в ізольованій позиції тощо.
Запис вимови англійської фонеми /h/ у різних позиціях, включаючи ізольовану (зроблений під час виконання проекту Фулбрайта в 2004 році) показує, що ця фонема звучить неоднаково в різних позиціях, а в ізольованій особливо близько до українського [х]: https://drive.google.com/file/d/0Bw44-Z ... sp=sharing.
Перед голосними українська фонема /х/ реалізується у вигляді алофона, який має дзвінкий гортанний післяпридих (цей придих необхідний для переходу до наступного голосного). Цей післяпридих такий самий, як і в [г]. Отже, те головне, що наші міфотворці так люблять у [г], є також і в [х].
Подробиці в згаданій вище монографії.
І ще одна, більш загальна, помилка.

5. Некоректне ототожнення тріади німецьких графем "ch - h - g" (із відповідними фонемами та звуками) із українською тріадою "х - г - ґ".
У першому елементі є частка істини, але не вся. Знаку "ch" в деяких позиціях може відповідати інший звук: наприклад, у слові "ich" тут з'являється звук [ɧ]. Тобто вже тут немає повної еквівалентності.
Треті елементи є умовно тотожними тільки фонетично, а фонематично ні. В українській мові фонема /ґ/ є периферійною (див. вище), тож виступає лише варіантом /г/. Отже, фонематично німецькій фонемі /g/ відповідає українська /г/, яка проявляється у своїх алофонах (див. вище).
Унаслідок неправильного трактування цих тріад, середні елементи також ототожнюють. А це, як ми бачили вище, не узгоджується з фонетичними міркуваннями.

Тому, зберігаючи традиційне написання в давніх запозиченнях, у відносно нових варто вживати літеру "х": Холмс, Хічкок, Хокінг, ноу-хау, Хайдеггер, Манхайм, Хоффенхайм, хуліган, хакер тощо.

Відповісти

Повернутись до “Мовні консультації”