До правила "дев'ятки" (оновлено)

Max · П'ят грудня 28, 2012 5:19 pm

www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/kdsm/2009_10.pdf

Вакуленко М.О. Правило „дев’ятки” в контексті слов’янських і неслов’янських паралелей української мови. – С.21-27 / Максим Олегович Вакуленко // Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур: Пам’яті академіка Леоніда Булаховського: Зб. наук. пр. – Вип. 10. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2009. – 479 с.

The pecularities and shortcomings of Ukrainian "ninesome" rule governing spelling of borrowed words, are analysed in the context of its origin and application. It is shown that this rule poorly reflects special traits of Ukrajinian language and cannot be applied to abbreviations and composed words. Related spelling propositions are formulated.
Key words: spelling, borrowed words, phoneme, abbreviation.

Особенности и несуразности правила "девятки", регулирующего правописание заимствованных слов, проанализированы в контексте его происхождения и употребления. Показано, что это правило недостаточно адекватно отображает существенные черты украинского языка, и что оно неприменимо к аббревиатурам и составным словам. Сформулированы также соответствующие рекомендации к правописанию.
Ключевые слова: правописание, заимствованные слова, фонема, аббревиатура.

Нормальний розвиток і належне функціонування мови вимагають своєчасного та адекватного розв’язання правописних проблем. Чинний правопис не може відстежити все те розмаїття мовних явищ, які виникають у сучасному світі – тому й виникають певні невідповідності наявних правил із мовними реаліями. Однією з таких неоднозначних і цікавих проблем є застовування так званого "правила дев’ятки", яке регулює написання "і" чи "и" в запозичених словах.
Особливості вживання літер "і" та "и" в українській мові досліджувалися в [2; 3; 4; 5; 10; 12], твердих та м’яких приголосних – у [2; 3; 4; 12]. Фонетичні характеристики звуків української мови вивчалися в [9; 13; 17]. Конкретні проблеми застосування “правила дев’ятки” розглядалися в [2; 3; 5; 8; 11; 15].
Мета цієї роботи полягає в тому, щоб проаналізувати “правило дев’ятки” щодо його відповідності тенденціям історичного розвитку української мови та застосовності до сучасних мовних реалій і сформулювати відповідні правописні рекомендації.
“Правило дев’ятки” вимагає писати в запозичених загальних назвах після д, т, з, с, ц, ж, ш, ч, р перед наступними приголосними букву “и” замість “і”: сигнал (signal), зигзаг (zigzag), принтер (printer) і т. д. – що дещо змінює звучання першоджерела ("сігнал", "зігзаг", "прінтер"). Точніше було б назвати це правило винятком, оскільки 9 приголосних із 21 – це все-таки меншість. Внесли цей виняток в українську мову 1914 року Степан Смаль-Стоцький і Федір Ґартнер, які складали свою “Граматику української мови” [11] у Відні – і “запозичили” його з польського правопису (див. також [12, 293; 12, 342; 4, 66; 2, 8-9]). У такий спосіб укладачі “Граматики” виявили свою симпатію до спольщених західноукраїнських говірок, відтрутивши мову Шевченка та Котляревського на другий план. Як зазначає дослідник історії українського правопису А.А. Москаленко [7, 24], “Смаль-Стоцький <...> виступав проти загальновідомого й загальновизнаного твердження, що основою української літературної мови є норми південно-східного українського наріччя”.
Для київсько-полтавського діалекту, що ліг в основу літературної української мови, властиві зм’якшена вимова і звук [і]. Це відчутно навіть у порівнянні з вимовою російською: дірка – дырка, комарі – комары, різниця – разница, шість – шесть, скажіть – скажите, тільки – только, підіграти – подыграть, розігнати – разогнать, безідейний – безыдейный. На відміну від російської, в українському суфіксі -ськ- звук [c'] м’який. А народна вимова часто змінює [и] на [і]: Ничипір – Чіпка, Димитрій – Діма, Михайло – Міша.
Виникнення в процесі розвитку української мови дієзного звука (після того, як колишня “и” перестала пом’якшувати попередні приголосні) свідчить про її об’єктивну потребу в ньому та перспективну спрямованість на скорочення недосить милозвучної твердої вимови ("рикання", "дикання" тощо).
Із подальшим розвитком мови український звук [і] став варіюватися: прочитуватися з різним піднесенням і давати різну дієзність – залежно від місця фонеми, швидкості мовлення, діалекту та інших чинників. Наприклад, деякі носії мови прочитують “і” дуже близько до [и] – тобто майже недієзно – після приголосних т, д, н, л: “депутатів”, “хотів”, “потім”, “закладів”, “певні”, “столів” тощо. Звичайно, ця варіація вимови стосується насамперед приголосного. Але, взявши до уваги істотну зв’язаність приголосного з наступним голосним (див. [1, 119]), – слід визнати, що тут змінюється й вимова [і]. Отже, цей звук має широкий діапазон алофонів, що покриває всі варіанти вимови його відповідника в інших мовах. У [17, 85] показано, що англійському звуку [І] – в тому числі в позиції після приголосного акустично відповідає український [і].
Зазначимо, що можливість прочитувати приголосні твердо перед [і] свідчить на користь того, щоб вважати /і/ та /и/ різними фонемами.
Що ж стосується акустичних відмінностей між звуками [і] та [и], то є певні застереження щодо "класичних" фонетичних даних [13; 9]. Так, фонетисти звикли розрізняти ці звуки за низькочастотною формантою, яка зумовлюється резонансом Гельмгольца (див. [13, 57-58]), – а цей тип резонансу, як показано в [17], не може давати інваріантних характеристик звуків мовлення. У зв’язку з цим і поняття про “тональність” цих звуків [13, 60; 9, 59] слід би уточнити.
Та й артикуляція українського [и] потребує додаткових досліджень. Новітні положення про ступінь його піднесеності та про передність [13, 59] варто було б узгодити з теорією та практикою співу чи публічного виступу, де для утворення повноцінного звука необхідне особливе розташування артикуляторів – зокрема, достатньо великий об’єм ротової порожнини.
Недоречності позиційного розрізнення “і” та “и” також відчутні. У [1, 64] показано, що фонетичний зв’язок між голосним та наступним приголосним звуками незначний – а це означає, що немає суттєвих відмінностей у звучанні фонеми /і/ перед паузою, голосним та приголосним звуком. Тому немає й вагомих фонетичних підстав замінювати “і” на “и” перед частиною приголосних: таксі – таксист, діод – диплом. Цікаво, що в питомих українських словах звідти – звідтіля, звідки – звідкіля тощо спостерігається якраз зворотне вживання цих літер.
У [17, 84] показано, що інваріантні акустичні характеристики українського звука [и] дають відношення, що відповідає малій терції (6/5), тобто мінорному ладові, в той час як відповідне відношення для звука [і] відповідає великій терції (5/4) та мажорному ладу. Таким чином, у нашій мові – як у музиці – є й мажорні, і мінорні "нотки". А мова, як ми знаємо, зумовлює ментальність. Якщо ж ми штучно порушимо цю складену віками гармонію і зменшимо частку мажорності, то це неминуче вплине і на менталітет нації. Не впевнені, що позитивно. То чи варто?
Звуки та [и] розрізняються і позначаються окремими літерами не лише в кількох слов’янських мовах, а й у турецькій, ромській ([10: 28]), корейській та в ряді інших мов. У грецькій мові букви, що позначають звук [і], після літери τ (тау) читаються як український [и]. Так, слово ́ сучасні елліни читають як “сі́стима” (наголос на першому складі).
Тенденція до графічної заміни “і” на “и” (яка відображається насамперед у прагненні деяких мовознавців поширити "правило дев’ятки" ще й на власні назви) фактично є кроком назад, оскільки “етимологізує” правопис на шкоду основній засаді української мови – фонетичності. Більше того, такий історичний “реверс” неминуче накидає російське написання: Аргентина, Братислава, Сингапур, Мадрид – та російську вимову (ж, ш, ц читаються твердо): Вірджинія, Вашингтон, Цицерон. А “Братислава” замість “Братіслава” – це приблизно те ж саме, що й “Милиця” замість “Міліца”.
Ось чому й тепер актуальні слова Івана Франка зі статті “Етимологія і фонетика в южноруській літературі” (“Народ”, № 13-15, 1894; див. також [12, 26]): “Українці російські, привикши до російської мови і російського виговору букв, писали по-українськи завсігди з оглядом на цей виговір <...>, щоб при російському виголошуванню букв виходило вірно українське слово”.
Що ж стосується виділення особливої групи приголосних, то в процесі становлення та розвитку української мови стверднення саме приголосних “дев’ятки” не відбувалося. Швидше навпаки: оскільки звуки [г], [к], [х] (не належать до "дев’ятки") були твердими, то для пом’якшення перед голосними переднього ряду на їхньому місці виникли відповідні м’які приголосні [з'], [ц'], [с'] (див. [4, 84-88]). Зауважмо: ці приголосні, які мають здатність пом’якшуватися, належать до "дев’ятки". У сучасній мові, як підтверджують дані В.С. Перебийніс [9, 38] та Л.І. Прокопової [13, 182], приголосні "дев’ятки" пом’якшуються не рідше за інші приголосні. Отож, як зазначив Іван Огієнко в “Українському стилістичному словнику” [8, 165], “цей польський спосіб писання по одних приголосних y, а по других – і, не має під собою <...> наукового грунту”.
Недаремно мова довгі роки не приймала (і не приймає) чужого їй “правила”. Ні Михайло Грушевський, ані укладачі фахових словників періоду “українізації” (1918-1932 рр.) “дев’ятки” не дотримуються і пишуть: теріторія, асімптота, дінаміка, діференціал, сістема, цітрус тощо ([6; 16], див. також [3, 9]). Носії ж сучасної мови охоче вживають форми “казіно”, “стріп-бар”, "холдінг", "різографія", “ділер”, "гріль" тощо як більш природні. Можна, звичайно, говорити про "суржиковість" і "ненормативність" такої вимови – але таке явище зустрічається надто вже часто. Крім того, останні два слова нагадують українські “діло” та "гріти" відповідно.
“Українська радянська енциклопедія” (УРЕ) подає величезну кількість термінів, що традиційно пишуться з “і”, зокрема: сівапітек, сіда, сінди, сірхакпха, сіті [14, т.13]. І таке вживання української “і” на місці “і” з європейських мов тим більш доцільне, що дозволяє розрізняти “псевдоомоніми” різного походження: крік (висохле річище) – крик, прімус (предмет) – примус, рібо- (перша частина назви кислоти) – рибокомбінат.
А реклама подає цікаві ідеї. Так, дуже весело звучав би вислів “Весна в магазині Рибок (Reebok)”. Не менш дотепно виглядало б і відтворення марки фінської фарби “Tikkurila”: ”Тикурила”(???). Міністерство охорони здоров’я попереджає ж… А “Ситі Банк” (“City Bank”) – це, певно, установа, де немає голодних.
“Виняток дев’ятки” просто незастосовний у тих запозиченнях, де відбулася заміна “е” на “і”: артіль, цісар, Охрім, Лаврін тощо. Неможливо його дотриматися і в аббревіатурах та похідних від них загальних назвах: Ексімбанк (від “Експортно-імпортний банк”), стіфівець (від “СТІФ”). Цілком природно, що і складені слова пишуться переважно з “і”. Показовим є вживання слів, які включають префікс "і(н)": безінерційний, дезінформація, пресінформ, педінститут, будіндустрія, також зігнорувати, зімітувати – та елемент "квазі": квазімодо, квазістан, квазічастинка, квазістаціонарний. Незручність “дев’ятки” виявляється ще й у тому, що нефахівцеві часто буває важко розділити слово на такі складові: джіу-джітсу, “Пепсіко”, адідасівський (від Аді Дасслер), Відіван (VD-one), сідіром (CD-ROM), маріхуана.
Недоречним є "правило дев’ятки" у запозичених термінах, складених із двох і більше основ. Наприклад, термін варіконд – від англійського vari(able) cond(enser) – це фактично скорочення від терміносполучення "варіативний конденсатор". Згідно з чинним правописом, перед "а" тут не може бути літери "и" – тому її не повинно бути й у скороченні. Термін грін походить від англійського gr(adіent)-іn(dex) – "градієнт-індекс" – тому й тут має бути "і". Те саме стосується й терміна варікап: він походить від англійського vari(able) cap(acity), а не від "вари та капай".
Показово, що це немилозвучне і "полонізаторське" правило почали активно вживати лише після сумнозвісних репресій 30-х рр. – адже воно потужно сприяло витісненню української літери і, насаджуючи тим самим російські написання та вимову. Що чудово вкладалося в ідею “злиття мов і націй”. Ось чому ми так критично ставимося до будь-яких намірів розширити сферу застосування “правила дев’ятки”. І, як це часто трапляється, нищення самобутності української мови (передусім, її фонетичної засади) дбайливо прикривається гучною “ультрапатріотичною” фразою. На жаль, в Україні поки що ніхто так і не зміг серйозно протистояти цьому навальному натискові. Незважаючи навіть на застереження відомих мовознавців – зокрема, Святослава Караванського, який закликав пошанувати традицію написання іншомовних власних назв із літерою "і" [5, 114]. Отож, четверте видання “Українського правопису” [15] подекуди більше скидається на правопис польський (з російським акцентом). Так, на стор. 101-102 надибуємо приклади, переписані прямісінько з польського словника: Аргентина (Argentyna), Мадрид (Madryt), Мексика (Meksyk), Сардинія (Sardynia), Скандинавія (Skandynavia), Сицилія (Sycylia), Сирія (Syria), Тибет (Tybet), Вашингтон (Waszyngton). Чим виправдати таке ускладнення правопису? Скидається на те, що дехто з укладачів 4-го видання більше переймався підлаштовуванням під польський правопис, а не закономірностями розвитку української мови та звучанням першоджерела. Між іншим, ті ж поляки записують назви Chicago, Chile, Singapur, Tirana згідно з першоджерелом. Чому б нам не перейняти саме цю тенденцію?
Як писав поет, це було б смішно, якби не було так сумно. Дехто вважає літеру “і” такою проросійською, що будь-якою ціною намагається замінити її на “и”. А в результаті виходить зворотний ефект: українська мова набуває все виразнішого російського акценту.
Що ж стосується термінів, які традиційно писали з “і” – фортіссімо, бравіссімо тощо, – то від заміни “і” на “и” вони не лише набули “російського” вигляду, а й втратили виразність, притаманні мові-першоджерелу. Кволістю і нудьгою віє від брависимо з фортисимо. А де ж експресія, яку мали б виражати ці терміни? Де славнозвісний італійський темперамент?
А якої величезної переробки потребує тоді УРЕ...
Отже, “правило дев’ятки”:
• недостеменне (спотворює вимову першоджерела і не відображає властивості та тенденції питомої української літературної мови);
• немилозвучне (ри, ди, ти, зи);
• незручне (виняток майже для половини українських приголосних);
• нефонетичне (зумовлює позиційні зміни літер без урахування фонетичного підходу);
• неетимологічне (не враховує історичні зміни українських приголосних щодо їх м’якості та твердості);
• посередницьке (взяте з польської граматики і накидає російські написання та вимову).
Цих недоліків достатньо, щоб аргументовано ставити питання про вилучення цього правила з правопису. Але, шануючи традицію, не будемо наполягати на цьому. Ми всього лише виступаємо проти розширення сфери вживання "винятку дев’ятки" і пропонуємо:
1) не поширювати "правило дев’ятки" на власні назви, аббревіатури (та похідні від них лексеми) та складені слова, де в повній формі слова присутня літера "і": стіфівець, джіу-джітсу, “Пепсіко”, адідасівський, відіван, сідіром, маріхуана, варікап, варіконд;
2) не поширювати "правило дев’ятки" на запозичення зі слов’янських, ромської, турецької та корейської мов;
3) не поширювати "правило дев’ятки" на ті запозичення, де фонематичне протиставлення /і/ – /и/ відрізняє їх від українських "псевдоомонімів": крік – крик, прімус – примус, рібонуклеїнова кислота – риба;
4) відновити написання "і" у власних назвах та деяких термінах відповідно до правопису за редакцією Л.А. Булаховського, зокрема: Аргентіна, Бразілія, Братіслава, Вашінгтон, Мадрід, Мексіка, Сардінія, Сінгапур, Сірія, Сіцілія, Скандінавія, Тібет, Тімор, Тірана, Ціцерон, Чікаго, Чілі, бравісімо, піанісімо, фортісімо, сівапітек, сіда, сінди, сірхакпха, сіті.

Література
1. Бондарко Л.В. Звуковой строй современного русского языка. – Москва: Просвещение, 1977. – 175 с.
2. Вакуленко Максим. Російсько-український словник фізичної термінології / За ред. проф. О.В. Вакуленка. – Київ: Поліграфічний центр Київського університету імені Тараса Шевченка, 1996. – 236 с.
3. Вакуленко Максим. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.). – Київ: Курс, 1997. – 32 с.
4. Історична граматика української мови // Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А. та ін. – Київ: Радянська школа, 1957. – 475 с.
5. Караванський С. Секрети української мови. – Київ: Кобза, 1994.
6. Курило О. Словник української физичної термiнольогiї. (Проект). Київ, 1918, 133 с.
7. Москаленко А.А. Історія українського правопису (радянський період). – Одеса: видавницво Одеського університету, 1968. – 39 с.
8. Огієнко І. Український стилістичний словник.– Вінніпег, Канада. – 1978.
9. Перебийніс В.С. Кількісні та якісні характеристики системи фонем української літературної мови. – Київ: Наукова думка, 1970. – 272 с.
10. Рожченко З.В. До проблеми відтворення українською мовою географічних назв зарубіжних країн. – / Тези Всеукраїнської науково-практичної конференції з топоніміки “Створення національного інформаційного банку географічних назв”. – Київ, 30 жовтня – 1 листопада 1995 року. – С. 27-29.
11. Смаль-Стоцький С., Ґартнер Ф. Граматика української мови. – Відень: Накладом власним, 1914.
12. Тимошенко П.Д. Хрестоматія матеріалів з української літературної мови. – Частина II. – Київ: Радянська школа, 1961. – 348 с.
13. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – Київ: Вища школа, 1981. – 183 с. [2] Вакуленко Максим. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.). – Київ: Курс, 1997. – 32 с.
14. Українська радянська енциклопедія / Гол. ред. М.П. Бажан. – Тт. 1-17. – Київ: Головна редакція УРЕ, 1959-1965.
15. Український правопис /АН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні; Ін-т української мови. – 4-те вид., випр. й доп. – Київ: Наукова думка, 1993. – 240 с.
16. Хведорiв М.М. Московсько-українська термiнологiя елементарної математики. Кам’янець-Подiльський, 1919, 37 с.
17. Vakulenko, Maksym O. Acoustic Invariant Approach to Speech Sound Analysis for Brand New Speech Recognition Systems (Ukrainian and English). Computing, 2007, Vol. 6, Issue 3, 79-86.