Європейські аспекти державної мови: українська латиниця

Питання та відповіді щодо української мови

Модератор: Анатолій

Відповісти
Max
Повідомлень: 157
З нами з: П'ят грудня 28, 2012 4:34 pm

Європейські аспекти державної мови: українська латиниця

Повідомлення Max »

У зв’язку з реальними європейськими перспективами України, проблема подання українських назв у міжнародному спілкуванні є нагальною та гострою. Актуальність роботи зумовлюється тим, що через низку позамовних чинників у нашій державі досі не прийнято національний транслітераційний стандарт, який відповідав би, зокрема, міжнародній нормі еквівалентності вихідного й транслітерованого текстів – а це породжує хаос і неоднозначності при латинізації українських назв. Метою цієї праці є викладення взаємнооднозначної й історично обгрунтованої системи кирилично-латиничної транслітерації української мови – української латиниці – та особливостей її впровадження.
Окремі слова однієї мови “вживляються” в іншу на основі транскрибування (відтворення звуків) і підкоряються її правилам та словотворенню. Це – запозичені слова. Але інші – і їх більшість – належать до класу іншомовних: вони лишаються приналежними до “своєї” мови і підлягають лише її законам, а змінюється тільки правописна система, в якій записується дане слово. Це передусім національні власні назви (не екзоніми) та ті загальні назви, які не набули окремого переважного вжитку в іншій мові або підпадають під юрисдикцію даної держави.
За світовими мовними правилами, оригінальне написання власних назв у середовищі іншої мови не змінюється: San José (місто в США), Gijón, Guadalajara, Volkswagen, Johannesburg, Katja (шоколадка німецької фірми “Bossner”), Ljubljana, Sarajevo, Katowice, Ajax, Juventus, Mroczek, Hercules Poirot (герой оповідань Агати Крісті) тощо. На такий особливий статус “недоторканості” власних назв звернув увагу ще О. О. Реформатський [16, с. 96]. Це так звана орфографічна мовна інтерференція, або, точніше, орфографічна трансплантація [18, с. 25]. Поширенню цього явища сприяє те, що граматичні системи англійської, французької та інших мов, правописи яких базуються на етимологічній засаді, виявляють високу толерантність до іншомовних вкраплень. В англійських текстах стали звичними графеми kh, gh, zh, які позначають специфічні звуки в іншомовних словах khan, kolkhoz, Afghanistan, Zhukov тощо. В сучасній італійській абетці букви j немає – але назва відомого футбольного клубу “Ювентус” зберегла автентичну графічну форму: Juventus.
На підтримку цієї мовної тенденції прийняті й резолюції ООН: IV/20 (1982 р.) – “Про зменшення кількості екзонімів” – та V/13 (1987 р.) – “Про переважність національних офіційних форм географічних назв”.
Оскільки в усьому світі набула поширення латинська графіка, Китай, Японія, Ізраїль, Еллада (Греція), Болгарія та інші країни виробили для міжнародного спілкування паралельні латинізовані абетки (див. [7; 15; 17; 24, с. 1; 26; 19, с. 238]). Так, назви Hiroshima, Kawasaki, Burma, Hong Kong, Taiwan, Java, Jamaica, Delhi, Afghanistan, Jerusalem, Iraq, Thessalia, Hania тощо записані не англійською мовою, а відповідними національними латиницями. У містах Еллади назви вулиць подаються у двох формах: елліницею та латиницею. Якщо спиратися на загальноприйняті засади міжмовних взаємовідносин, то й Україну на міжнародній арені повинна представляти державна мова. Для “експортного” запису українських текстів латинськими буквами у документах, угодах, паспортах, друкованих виданнях та картах, міжнародних телеграмах, електронній пошті та в інших телекомунікаційних мережах і т. д. необхідні правила кирилично-латиничної транслітерації української мови – українська латиниця (УЛ), яка є важливим доповненням до нашого правопису і забезпечує повну еквівалентність вихідного й транслітерованого текстів за рахунок взаємнооднозначної графемної відповідності. Потреба в такій УЛ видається особливо гострою у зв’язку з розвитком і поширенням у комп’ютерній і корпусній лінгвістиці, а також у бібліотечній справі різноманітних автоматизованих процедур аналізу та перетворення різномовних текстів і банків даних, які включають загальні та власні назви, та необхідністю максимального збереження інформації, що міститься в цих текстах. Отже, назви, що належать Україні, тобто підпадають під її юрисдикцію, мають записуватися не за чужою латинографічною нормою, а українською латиницею – її державною мовою в міжнародному спілкуванні.
Передумовами впровадження УЛ на основі світових досягнень у галузі теоретичної та практичної транслітерації є: 1) чітке розуміння поняття „транслітерація” в наукових колах; 2) відмова від пошукування „старшого брата”; 3) зацікавленість держави у розв’язанні транслітераційних проблем на основі наукового підходу, а не політичних комбінацій.
Нагадаємо, що транслітерація – це перезапис літер за допомогою іншого правописного укладу, який регулюється орфографічними нормами даної мови. Такий спосіб запису зберігає національні графічні особливості. Тому транслітерована форма повністю рівнозначна вихідній: інформація, яку містить текст, при цьому не спотворюється. На такій особливості транслітерації наголошував і Ю. С. Маслов: “Наукова транслітерація повинна будуватися за принципом взаємнооднозначної відповідності між транслітераційними знаками та графемами оригіналу. Це забезпечить стовідсоткову можливіть зворотного переведення транслітерованого запису” [12, с. 284]. Яскравим прикладом транслітераційної відповідності є представлення тексту за допомогою гаєвиці та вуковиці в сербохорватській мові.
Щодо читання. Власна назва не обов’язково підлягає звичним для даної мови правилам – згадаймо поширену фразу “How do you spell your name?”. Навряд чи прізвище Waugh викликає в носіїв англійської мови менше таких запитань, ніж Jakobson (або ж Jakovenko). У самій же англійський мові двознак ch [ч] може прочитуватись: [ш] (attach, Chicago), [х] (Loch-Ness, Gallacher), [к] (Christy). Тому мрії фонетично підлаштуватися під іншу мову (тобто забезпечити “легке” читання) є нездійсненними. Ще О. О. Реформатський застерігав [16, с. 96], що прагнути до адекватного читання власних назв у інших мовах не варто. В англійській транскрипції неминуче спотворюється написання та звучання слова, а прізвища штучно “помножуються”. Сплутуються “ц” і “тс”, знищується знак пом’якшення [1, с. 21; 2, с. 10]. Внаслідок цього, наприклад, Зайцев спотворюється в “Заітсева”, Буряк – у “Б’юр’яка”, Левитський “ототожнюється” з Левицьким, Тоцька – з Тотською, Гальченко – з Галченком, а Черняцький “помножується” аж ушістнадцятеро: Черніатскиї/Черніатский/Черніацкиї/Черніацкий, Черніацкиї/Черніацкий/Черняцкиї/Черняцкий, Черніатськиї/Черніатський/ Чернятськиї/Чернятський, Черніацькиї/ Черніацький/ Черняцькиї/Черняцький.
Прикладом такої невдалої системи транскодування є правила, затверджені 27.01.2010 Кабінетом Міністрів України (Постанова № 55), які штучно ототожнюють ряд літер зі літеросполученнями, зокрема „щ” і „шч”, „ц” і „тс”, „я” та „іа”, „ю” та „іу”, „є” та „іе”, пом’якшені приголосні з твердими. Тому за допомогою таких систем неможливо розрізнити прізвища, імена та назви Шишченко і Шищенко, Сушченко і Сущенко, Галченко і Гальченко, Банкова і Банькова, Паньківська і Панківська, Лялько та Ліалко, Ліана та Ляна, Медіана і Медяна, Міус і Мюс, Возіанов і Возянов, Гундеріан і Гундерян, Годулян і Годуліан, Левицький і Левитський, Брокгауз і Брохауз, Пії та Пій, Лар’їн і Ларін, Мар’ян і Маріан, Прудіус і Прудюс, Малюс і Маліус, Клаузіус і Клаузюс та багато інших. Також неможливо правильно відтворювати скорочені, деякі складені слова та абревіатури: кг, пакгауз, лісгосп, фосген, фісгармонія, ЙЕКО, КІІЦА, УНІАН тощо. Для Києва – штучно придуманий витвір Kyiv – якого немає в жодній мові і через що іноземці вживають екзонім Kiev. А назва Україна записується як Ukraina – за російською латинографічною нормою.
Штучно “помножуються” прізвища і внаслідок транскрибування на декілька різних мов. Так, “занглійщений” Шевчук виглядає як Shevchook / Shevchouk / Shevchuk / Shevchoock / Shevchouck / Shevchuck, “офранцужений” – як Chevtchouc / Chevtchoucque, “онімечений” – як Schewtschuk / Schewtschuck. А японці, чехи, німці, французи, араби, елліни елліни та інші освічені народи записують своє прізвище завжди однаково – незалежно від мови, в оточенні якої воно з’являється. Офіційна назва Чехії англійською мовою – Czech Republic. І ніхто не прагне прочитати це як “Кзеч”. Не зламали язика англомовці ні на іспанському Хіхоні (Gijón), ні на словенській Любляні (Ljubljana), ні на боснійському Сараєві (Sarajevo).
Транскрипційне відтворення слів якої-небудь мови графічними засобами іншої, якщо ці лексеми не належать цій іншій мові, виправдане лише в одному випадку – на початковій стадії вивчення іноземної мови. Наприклад, при вивченні російської мови носіями англійської наводяться словоформи, вимова яких за правилами англійської мови наближено відтворює російську: петух – pyetookh, бабочка – babachka, велосипед – vyelaseepyed і т. п. [23].
Транслітерація кириличної абетки української та інших східнослов’янських мов має орієнтуватися на споріднені слов’янські мови: адже тільки в цьому випадку можна уникнути проблем зі штучним спотворенням інформації. Підкреслимо, що саме такий підхід пропонував і О. О. Реформатський [16, с. 97]. Автор галицького букваря та граматики Йосип Лозинський активно поширював ідею використання латинської абетки в українському письмі, виклавши 1834 року свою позицію в статті „Про запровадження польської абетки в руську писемність” (див. [14, с. 32; 10, с. 64]). У правилах орфографії знаного українського громадсько-політичного діяча М. Драгоманова замість кириличної літери й уживалася латинська j, а пом’якшення йотованими передавалося за допомогою ь: синьа ‘синя’ (див. [10, с. 10, с. 162–167]). Цими правилами послуговувався й І. Франко. Відомий український культурний діяч 19 го століття Антін Кобилянський писав латиницею, близькою до графіки сербохорватської та чеської мов – зокрема, уживав відповідність ь – j [20, с. 32]. Пропонував свій варіант УЛ і С. Пилипенко [20, с. 28]. На таких же засадах розробляли транслітерацію кирилиці й видатні російські мовознавці Л. В. Щерба [21], О. О. Реформатський [16], Р. О. Якобсон [22] та інші. Їхня праця стала науковою основою для міждержавного транслітераційного стандарту ГОСТ 16876 71 (Ст. СЭВ 1362 78).
Щоправда, цей стандарт теж має істотні недоліки. Так, відповідність й – jj не відзначається природністю, а транскрипційне відтворення ь – ’ (“кома вгорі”) порушує саму умову транслітераційності. Крім того, транслітерація йшла через посередництво російської мови (в українській частині це стосується передачі літер г – g, и – i, і – ih, ь – “кома вгорі”).
Транскрипційне відтворення пом’якшення комою вгорі (’), крім порушення транслітераційності, не дозволяє розрізнити велику і малу літери для позначення м’якого знака (ь і Ь), що призводить до порушення вимоги зворотливості: так, написи ТЮМЕНЬ (рос.), ВОЛИНЬ (укр.) переходять у ТЮМЕНь (рос.), ВОЛИНь (укр.). До речі, апостроф є не на кожній клавіатурі, і його часто замінюють лапками (“) – а це неминуче породжувало б додаткову плутанину. Отже, “кома вгорі” незручна навіть для росіян. Ще більш незручна вона для українців: адже апостроф (його немає в російській кирилиці) – це знак відділення від йотованої, а не пом’якшення. Як свідчить [10, с. 10 11], у цій ролі апостоф уживається з 1886 року, коли український лексикограф Є. Желехівський запропонував свою правописну систему (а в староукраїнській писемності в цій функції застосовувався так званий паєрок, який уживав у своїй „Абетці” М. Гатцук – див. [10, с. 11, с. 82, с. 84]). Ми звикли, що слово “бур’ян” пишеться з апострофом, а “буряк” – без нього, а не навпаки. Ще в статті „Азбучна війна в Галичині 1859 р.” [10, с. 219] Іван Франко критикував неприродне відтворення м’якшення апострофом.
Крім того, комп’ютер іноді сприймає слово з апострофом як два і в деяких іменах (зокрема, після l, al, el) автоматично замінює букву після апострофа на велику: L'Viv, Al'Bert, El'Vira. Відповідно змінюється ім’я та літера, до якого воно прив’язане (Альберт – Берт, Ельвіра – Віра тощо) – а це значно ускладнює пошук потрібного слова. На сайті погоди за адресою http://weather.yahoo.com/regional/UPXX_K.html ми зустріли цікаву назву: Khmel'Nyts'Kyi. Тому вживання апострофа слід обмежити лише притаманними йому функціями.
УЛ повинна враховувати й умову сумісності зі стандартним кодуванням літер у комп’ютерах.
Звичайно, абетка УЛ має бути єдиною правописною системою літер. По-перше, вживання сторонніх (нелітерних) значків типу зірочки, тире (мінуса), плюса, двокрапки, лапок тощо в ролі яких-небудь букв у ній неприпустиме. Всі нелітерні позначки мають цілком визначені функції, які повинні зберігатися в будь-якому правописному укладі – а вигадувати нову азбуку Морзе, мабуть, не варто. По-друге, одна й та ж буква не може мати кількох різних позначень залежно від її місця – скажімо (qh), (’h), (*h).
Наукові принципи для транслітераційного стандарту УЛ узагальнюють набутий досвід і відповідають сучасним вимогам. Згідно з [1, с. 23; 2, с. 11], основа стандарту УЛ – транслітераційна таблиця, яка базується на принципах: системність (латиниця – єдина система, елементи якої існують не розрізнено, а пов’язані за певними ознаками); точність (адекватне відтворення кожної букви кирилиці); взаємна однозначність (взаємнооднозначна відповідність між кожною буквою кирилиці та символом латиниці, що може включати кілька літер); зворотливість (відновлення початкового тексту після повторного транслітерування); безпосередність (відсутність мови-посередника – англійської, французької, латинської тощо); традиційність (врахування фонетично-графічних традицій української мови та вживання окремих графем латинської абетки); нормативність (відповідність нормам чинного українського правопису); кодовність (вживання латинських символів з кодами ASCII 0-127 – без діакритичних знаків – що необхідно для автоматичного зчитування документів згідно з вимогами Міжнародної організації цивільної авіації та для комп’ютерного пересилання). Ці принципи затверджені Держстандартом України 18/10/1995.
Загальну УЛ – яка відповідає українській частині ГОСТ 16876-71 із поправками та доповненнями – подано в Таблиці 1.
А а – A a Б б – B b В в – V v Г г – Gh gh
Ґ ґ – G g Д д – D d Е е – E e Є є – Je je
Ж ж – Zh zh З з – Z z И и – Y y І і – I i
Ї ї – Ji ji Й й – J j * К к – K k Л л – L l
М м – M m Н н – N n О о – O o П п – P p
Р р – R r С с – S s Т т – T t У у – U u
Ф ф – F f Х х – Kh kh Ц ц – C c Ч ч – Ch ch
Ш ш – Sh sh Щ щ – Shh shh Ю ю – Ju ju Я я – Ja ja
Ь ь – J j **
* на початку слова, після голосних та апострофа;
** після приголосних
Таблиця 1: загальна українська латиниця
Ця таблиця вносить незначні (за кількістю!) поправки до ГОСТ 16876-71: г – gh, ´ – g, и – y, і – i, й – j, ь – j (після приголосних).
Апостроф ставиться перед йотованими ja, ju, je, ji, jo за відсутності пом’якшення і для відділення j від наступних голосних у буквосполуках йа, йу, йе, йі, ьа, ьу, ье: Ghryghor’jev, V’juny, pid’jom, Volynj’aghroprom, raj’uprava.
Літера “г” має давню традицію її представлення в латинографічних мовах. Сам знак кирилиці “г” походить від еллінської літери “ / Г” (гама), і їм відповідають дуже близькі звуки. Латинська літера g теж виникла з еллінської гами  , внаслідок чого у світових мовах існує графічна відповідність  – g. Це й зумовлює її етимологічний зв’язок з українською “г”: Григорій – Gregory (англ.), графолог – grafolog (чеська), грам – gram (чеська), Грабович – Grabowicz (пол.), Югославія – Jugoslavija (сербохорв.) тощо. Та й потвори типу heohrafija (???) в жодній мові не існує. Отже, латинізоване відображення літери г має неодмінно включати в себе знак g.
З іншого боку, європейська h етимологічно повязана зі словянською х: хата – house (англ.), хліб – hleib (давньонім.), hleifs (гот.), хижина – hûs (давньонім.), Хорватія – Hrvatska (сербохорв.) тощо. За свідченням Агатангела Кримського [10, с. 398 399], послідовники галичанина Якуба Гаватовича, який ще у 1619 році послуговувався польською графікою для української мови, транслітерували літеру „х” як „h”: хрін – hrin.
Знак h традиційно вживається як модифікатор, що унеможливлює неоднозначності сполук ch, kh, sh, shh, zh (specghrupa, p’jatj kgh, lisghosp, Vyshghorod, Zghar). Адже вживання знака h як окремої літери – наприклад, г – призводило б до сплутання ч і цг, ж і зг, х і кг, ш і сг, щ і шг. Таке вживання враховує і традиції письма в латинографічних мовах світу, де буква h означає невелику зміну фонетичного значення попередньої літери, тобто “модифікує” відповідний елемент: bh, ch, dh, gh, kh, lh, nh, ph, rh, sh, th, wh, zh. Такий вибір відтворює також історію перетворення давньослов’янського проривного [g] в український щілинний [г] – (див. [13, с. 15; 9, с. 82]). Вживання знака "h" як модифікатора дає змогу узгодити сучасну українську латиницю і зі старослов’янським письмом – адже букви іжиця, фіта, юс тощо транслітеруються за допомогою того ж таки модифікатора. А це ж наша історія...
Коли кажуть, що літері „г” має відповідати „h” – бо хтось, мовляв, саме так пояснював іноземцям звучання [г], – то тут аж подвійна плутанина. По-перше (і найголовніше): при транслітерації йдеться не про звуки, а про букви – тому апеляції до вимови не стосуються суті справи. Але навіть і фонетично звук [г] стоїть значно далі від європейського [h], ніж [х] (див. [4; 25, с. 182]). Тому літеру h часто й записують або прочитують як „х”: Хорбач, Хрінішин. Додаткове обгрунтування транслітерації української „г” див. у [3].
Відтворення (й, ь) – j забезпечує транслітераційність, нормативність, однозначність і традиційність. У старослов’янській мові голосний дієзний звук переднього ряду [ь] утворював склад і читався як короткий [і] [13, с. 17] – а саме так зараз інколи називають звук [й]. Отже, літери й та ь мають спільне джерело. Внаслідок такої спільності, йотовані пом’якшують попередній приголосний (якщо немає апострофа). Цю “надлишковість” (це так звана доповнювальність, скалькований з російської термін – додаткова дистрибуція) помітив іще понад 300 років тому відомий слов’янський мовознавець Ю. Крижанич: він навіть пропонував вилучити з кирилиці й: краь, стоь, пеьте, гаь [11, с. 76]. Ось як А. Кримський відгукувався про правопис М. Драгоманова, де замість кириличної й уживалася латинська j, а пом’якшення йотованими передавалося за допомогою ь: „з наукового погляду це був і є найкращий з усіх наших правописів <...> Філологічно цей правопис був би найбільше підхожий для нас, бо він найточніший” [10, с. 407 408]. Високо оцінював цей правопис і М. Скрипник [10, с. 425]: „Всі ці питання безумовно й цілковито відповідають властивостям української мови й дають можливість повніш і правильніш виявити українські слова на письмі”. Сербохорватську розв’язку ь – j вживав Р.О. Якобсон [22]. Застосовується вона і в болгарській латиниці [19, с. 238]. Отже, запис в УЛ відповідає мовній практиці: так, форми Kyjiv, Ukrajina є в чеській та сербохорватській мовах.
Ми передбачили й можливість подавати ь окремо: ~ь~ або jh.
Як і було в ГОСТ 16876 71, буква щ зображується як shh – тобто ш з ”хвостиком” у вигляді h. Це дозволяє також розрізняти прізвища типу Ляшченко (від Ляшко) і Лященко (від Лящ), Сушченко (від Сушко) і Сущенко (від Сущий) тощо.
Транслітерація сприяє й правильному прочитуванню слова – адже в цьому випадку не тільки графічна форма, а й вимова регулюються нормами мови-першоджерела. Так, у записі Kyjiv літера j є показником належності цього слова до слов’янських – отже, й читання має бути відповідним. Цей автонім не суперечить численним іншомовним екзонімам, у тому числі англійському Kiev, а сфери їх уживання регулюються згаданими резолюціями ООН. Відповідно до цих резолюцій, автонім Ukrajina (Україна) – це основна форма подання назви нашої держави. Іншомовні екзоніми Ukraine (англ.), Ucrania (ісп.), Ucraina (італ.), Ukraina (пол.),  (елл.) тощо – це допоміжні форми, які можуть уживати носії відповідних мов у внутрішньому спілкуванні.
Практичний додаток до цього стандарту – комп’ютерна програма “Українська латиниця” (вона має доповнення у вигляді російської та білоруської частин), на яку 13.11.1995 видане Свідоцтво №21 ДААСП України.
Додаткова Таблиця 2, де вживаються діакритичні (надрядкові) знаки, може використовуватися там, де необхідно зберегти кількість позицій для букв: у скороченнях та шифрах. Наявність нестандартних літер дещо звужує сферу її застосування.
А а – A a Б б – B b В в – V v Г г – Ğ ğ
Ґ ґ – G g Д д – D d Е е – E e Є є – Ё ё
Ж ж – Ž ž З з – Z z И и – Y y І і – I i
Ї ї – Ї ї Й й – J j * К к – K k Л л – L l
М м – M m Н н – N n О о – O o П п – P p
Р р – R r С с – S s Т т – T t У у – U u
Ф ф – F f Х х – Х х Ц ц – C c Ч ч – Č č
Ш ш – S s Щ щ – Ŝ ŝ Ю ю – Ü ü Я я – Ä ä
Ь ь – J j **
* на початку слова, після голосних та апострофа;
** після приголосних
Таблиця 2: українська латиниця з діакритичними знаками
Додаткова Таблиця 3, що є комбінацією Таблиць 1 і 2, може набути певного практичного використання як більш наближена до реальних латинографічних абеток.
А а – A a Б б – B b В в – V v Г г – Ğ ğ
Ґ ґ – G g Д д – D d Е е – E e Є є – Je je
Ж ж – Ž ž З з – Z z И и – Y y І і – I i
Ї ї – Ji ji Й й – J j * К к – K k Л л – L l
М м – M m Н н – N n О о – O o П п – P p
Р р – R r С с – S s Т т – T t У у – U u
Ф ф – F f Х х – Х х Ц ц – C c Ч ч – Č č
Ш ш – S s Щ щ – Ŝ ŝ Ю ю – Ju ju Я я – Ja ja
Ь ь – J j **
* на початку слова, після голосних та апострофа;
** після приголосних
Таблиця 3: комбінована українська латиниця з діакритичними знаками
Ця розробка легко узагальнюється на старо- та новоукраїнські (діахронічні) правописні системи – такі, як граматики М. Смотрицького, О. Павловського, М. Лучкая, М. Драгоманова, М. Куліша, М. Максимовича та інші (див. [5]).
Високий науковий рівень цієї розробки відзначають вітчизняні та зарубіжні фахівці. Андрій Д’яков, Тарас Кияк і Зоя Куделько [8, с. 192, с. 194] називають цю розробку найкращою на сьогодні системою української литиниці і вважають, що вона „цілком може бути запроваджена як універсальна система відтворення українських слів латинкою”. У новому міждержавному транслітераційному стандарті 7.79–2000 „СИБИД. Правила транслитерации кирилловского письма латинским алфавитом” російська та білоруська частини дуже близькі до запропонованих у наших статтях. Наведена система транслітерації відповідає міжнародному транслітераційному стандарту „Transliteration of Cyrillic characters into Latin characters – Slavic and non-Slavic languages“ [27], на який орієнтується Європа, і є фактично його науковим уточненням. Тому можна сподіватися на безперешкодне її сприйняття нашими західними партнерами. Комп’ютерну програму „Українська латиниця” встановлено в ряді державних інституцій, у тому числі – Міністерстві внутрішніх справ України. Надбудову нашої схеми східнослов’янської латиниці, яка доступна на сервісі Google Code: http://code.google.com/p/cyr2url/, – використовують в онлайн-словниках (sum.in.ua, rymy.in.ua). Транслітераційна комісія, створена за розпорядженням Б. Патона з провідних фахівців відповідних галузей Національної академії наук та Академії наук вищої школи України (листи № 129/444 1 від 24.04.2000, №129/665 10 від 09.06.2000, №129/78 від 16.10.2000), яка є „верховним арбітром” у справах транслітерації, 16 листопада 2000 року схвалила нашу розробку і рекомендувала покласти її в основу майбутнього стандарту та транслітераційного доповнення до українського правопису.
УЛ повинна слугувати вихідною точкою для засвоєння світовою спільнотою українських назв, подаючи головну, загальну форму латинізованого представлення українського тексту, не зорієнтовану на конкретну мову. А локалізація українських мовних фактів у середовищі певної мови, що є необхідним і завершальним етапом їх адаптації при відповідному перекладі, має спиратися саме на УЛ – яка точно й однозначно відображає вихідний кириличний текст – з урахуванням фонетико-орфографічних особливостей мови-реципієнта (англійської, французької, іспанської, німецької, китайської та ін.) [6, с. 248-249].
Висновки. Використання наведеної латиниці дозволяє поставити проблеми транслітерації українських текстів на наукову основу. Необхідно прийняти національний стандарт УЛ.

ЛІТЕРАТУРА
1. Вакуленко М. Про “складні” проблеми українського правопису (українська латиниця, запозичені слова та ін.). – К. : Курс, 1997. – 32 с.
2. Вакуленко М. Українська латиниця як стандартизоване доповнення до українського правопису // Бібл. вісник, 1998, № 2. – С. 10 12.
3. Вакуленко М. Наукові засади відтворювання запозичених та іншомовних слів: інваріантна транскрипція і транслітерація // Вісн. Книжк. палати, 1999, № 10, с. 6–9; № 11, с. 15–18.
4. Вакуленко М. О. Акустичні інваріанти українських приголосних // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського нац. лінгвіст. ун ту. – Філологія, педагогіка, психологія. – Вип. 20. – Київ, 2010. – С. 4–16.
5. Вакуленко М. Питання кирилично-латиничної транслітерації у контексті систематизації бібліографічних даних // Бібл. вісник, 2012, № 2. – С. 15 21.
6. Вакуленко М. О. Українська термінологія: комплексний лінгвістичний аналіз : [монографія] / Максим Олегович Вакуленко. – Івано-Франківськ : Фоліант. – 2015. – 361 с., іл. http://www.twirpx.com/file/1842764/ [31.12.2015] https://ulif.academia.edu/MaksymVakulenko [25.02.2016]
7. Григорьев Г. М. Краткий китайско-русский словарь : [около 19000 слов] / под ред. проф. И. М. Ошанина. – М. : ГИС, 1962. – 632 с.
8. Д’яков А. С. Основи термінотворення : семантичний та соціолінгвістичний аспекти : [монографія] / А. С. Д’яков, Т. Р. Кияк, З. Б. Куделько. – К. : Вид. дім “Academia”, 2004. – 220 с.
9. Історична граматика української мови / О. П. Безпалько, М. К. Бойчук, М. А. Жовтобрюх та ін. – К. : Радянська школа, 1957. – 475 с.
10. Історія українського правопису XVI XX століття : хрестоматія / упор. В. В. Німчук, Н. В. Пуряєва. – К. : Наукова думка, 2004. – 583 с.
11. Лингвистические задачи / сост. В. М. Алпатов, А. Д. Вентцель, Б. Ю. Городецкий и др. – М. : Просвещение, 1983. – 223 с.
12. Маслов Ю. С. Введение в языкознание / Ю. С. Маслов. – [6 е изд., стереотип.]. – М. : Academia ; СПб. : Филол. фак. СПбГУ, 2007. – 304 с.
13. Мейе А. Общеславянский язык. – М. : Иностранная лит ра, 1951. – 491 с.
14. Москаленко А. А. Історія українського правопису (радянський період). – Одеса, 1968. – 39 с.
15. Прядохин М. Г. Пособие по изучению нового китайского фонетического алфавита. – М., 1960. – 22 с.
16. Реформатский А. А. Транслитерация русских текстов латинскими буквами // Вопр. языкознания, 1960, № 5. – С. 96 103.
17. Сердюченко Г. П. Китайская письменность и ее реформа. – М., 1959. – 56 с.
18. Суперанская А. В. Теоретические основы практической транскрипции / А. В. Суперанская. – М. : Наука, 1978. – 284 с.
19. Тилков Д. Граматика на съвременния български книжовен език / Гл. ред. Д. Тилков. – Том 1. Фонетика. – София : Наука и изкуство, 1982. – 299 с.
20. Тимошенко П. Д. Хрестоматія матеріалів з української літературної мови. – Частина II. – К., 1961. – 348 с.
21. Щерба Л. В. Транслитерация латинскими буквами русских фамилий и географических названий / Л. В. Щерба // Известия АН СССР. Отделение литературы и языка, 1940. – № 3. – С. 118 126.
22. Якобсон Р. О. О латинизации международных телеграмм на русском языке / Р. О. Якобсон // Вопросы языкознания, 1965. – № 1. – С. 111 113.
23. Amery, H. First 500 Words Russian / H. Amery, K. Kirilenko. – Chick-fil-A, Inc. by Frederic Thomas Inc., Naples, Florida, USA, 2003. – 24 p.
24. Dunn C. J. Teach Yourself Japanese / C. J. Dunn, S. Yanada. – London : English Universities Press Ltd, 1965. – 312 p.
25. Ladefoged, P. A Course in Phonetics / Peter Ladefoged. – Orlando : Harcourt Brace ; University of California, 1975. – 196 p.
26. Oesterreichischer Unterstufenatlas / L. Birsak, E. Knabl, J. Breitschopf. – Wien : Ed. Hoelzel, 1989. – 182 S.
27. Transliteration of Cyrillic characters into Latin characters – Slavic and non-Slavic languages. URL : http://de.wikipedia.org/wiki/ISO_9 [21.01.2014]
Відповісти

Повернутись до “Мовні консультації”