. Але тут є цікавий для мене момент співпраці відомих українських (українськомовних) людей з російськомовними перекладними виданнями в Україні. В дискусії я на боці В.Кулика (приємно дивує останніми часом 
) Добираючи мови
Оксана Форостина
Наша дискусія з Володимиром Куликом спочатку була непублічна. Я написала на стіні у «Фейсбуку» коментар щодо виходу української версії журналу «Esquire» російською мовою, Володимира мій коментар здивував як надто поблажливий; здивував такою мірою, що він запропонував обговорити «довколаесквайрову» дискусію у «Критиці».
Моя перша репліка була дуже коротка: я прочитала одну з публікацій – есей Сергія Жадана – і написала, що він вартий грошей, витрачених на журнал (ціна якого, до слова, еквівалентна середній ціні книжки того ж таки Жадана й більшости сучасних українських авторів), а в подальших репліках обстоювала думку, що Жаданова присутність компенсує російську мову українського видання.
Ця ситуація дивна з декількох оглядів. Володимир очікував від мене радикальнішої позиції, припускаю, тому, що я львів’янка. Я сама від себе очікувала радикальнішої позиції, бо зазвичай у мовному питанні таки радикальніша, і справді через походження, тільки не через львівське, а через російськомовне. Як притаманно неофітам, ми, колишні російськомовні, у мовних питаннях непримиренніші за наших «справжніх україномовних» співвітчизників. І то не так на рівні декларацій, як на рівні практики.
Мене ж це наштовхнуло на думку, що сама механіка того, як українці стають україномовними, як надалі послуговуються українською й що вона для них означає, вся ця наша історія вростання, є, перепрошую за неоковирність, неомовленою. Принаймні мені не траплялися тексти, де про нас, новоукраїномовних, писали би чесно й відверто. Маю на увазі не аналітику на основі великих масивів даних – власне, сам Володимир Кулик є автором фахових і ґрунтовних досліджень, – а саме історії.
Із чесністю взагалі складно, особливо коли йдеться про практику. І раніше, коли я приїжджала до Києва зі Львова на коротко, і тепер, коли я переїхала остаточно, незмінною залишається кумедна сцена: я, колись російськомовна, з вивченою українською, сиджу з моєю колеґою львівського походження в ресторані чи кав’ярні. Лунають жалі за Львовом, українською мовою, нормальною кавою тощо. Надходить час замовляти. Я роблю замовлення українською. Що дорожчий заклад, то більше до мене зневаги в очах персоналу: «понаехали провинциалы!». Колеґа замовляє російською.
У Львові я закінчила російську школу, яка мала славу «обкомівської» і де викладання російської мови та літератури зберігало цей «обкомівський» стандарт, попри всі виклики початку 1990-х. Потім у мене був курс російської в університеті. Через це я щонайменше здатна почути неповторне відлуння Боярки в тому, що київські офіціянти вважають за російську мову. Питання: навіщо вони – молоді україномовні уродженці Київської области й софістиковані україномовні галичани – розігрують цю виставу? Ким вони хочуть здаватися? Чому їм не подобається їхня українська? Ось мені вона ж подобається...
На цей закид я цілком можу очікувати зустрічного запитання: а ти ким хочеш видаватися? Чому не зберігаєш свою російськомовну ідентичність? Конформізм? Бандерівці залякали?
Ось вийшов журнал «Український тиждень» із гаслом «Будь собою: розмовляй українською». Що для мене означає «бути собою»? Якщо я перші вісімнадцять років життя розмовляла майже винятково російською, то чи є подальший перехід на українську зрадою частини себе?
Тут, певно, доречним буде розповісти свою історію навернення, яка пояснює мотивації. Під наверненням я розумію не просто послугування українською в публічному просторі – спочатку в університеті, з україномовними друзями, на роботі, в державних установах. Всього цього від тебе очікують, якщо ти живеш у Львові. (Забігаючи наперед: можна цього й не робити, або робити частково – у Львові насправді можна спокійно жити, майже тотально залишаючись у російськомовному просторі.) Навернення – це коли ти починаєш говорити українською вдома, коли українська стає першою мовою, якою звертаєшся до незнайомців, коли ти починаєш українською думати.
Навернення відбувається поступово, але має бути початковий імпульс. Для мене таким імпульсом був Київ. Достатньо двох чинників: підліткового віку й тітки в київському гастрономі з фразою «Девушка, говорите по-человечески!» – аби спрацював триґер «почуття протесту».
Прагнення справедливости й бажання ставати на бік слабшого – це мотивація, яка, за моїми припущеннями, була однією з вирішальних для тих, хто переходив на українську, часто вивчаючи її «з нуля» на початку 1990-х. Оприлюднення інформації про утиски української мали не менше, на мою думку, значення, ніж законодавче закріплення її статусу.
Саме тому на українську переходили тоді не всі, як не всі вважали за потрібне бодай трохи говорити нею за совєтських часів. У Львові цей суто етичний розподіл особливо відчутно, адже російська мова з’явилася тут не поступово, а практично одномоментно, це було, даруйте чорний жарт, десантування. Люди, які привезли до Львова російську, зазвичай мали «тягар білої людини», місію просвітників тубільців. У багатьох родинах це почуття плекали й усіляко підтримували, тож частина мого покоління його в природний спосіб успадкувала. У моїй родині цього не було, батьки дружили з «мєстними» і, зрозуміло, цього пейоративу – «мєстниє» – не вживали, як і інших пейоративів, попри те, що вдома говорили російською. Ми з ними переходили на українську в той самий час – тільки вони у Києві (можу хіба припускати, що гастрономні феї і до цього доклалися), де тоді мешкали, а я – у Львові. Після їхнього повернення до Львова ми природно, без спеціяльних домовленостей, перейшли на українську остаточно.
Я, здається, раніше порівнювала цей київський досвід із відчуттям, коли людина раптом виявляється погано вбраною. Справді, ми, російськомовні, почавши говорити українською, почувалися як персонажі повчальних книжок та фільмів, у яких колишні багатії через збіг обставин опиняються у жебрацькому вбранні на порозі дорогого закладу, й ті, хто колись біг відчиняти їм двері, тепер не пускають на поріг. Ключове у цій аналогії саме співвідношення статусу – упривілейованого та упослідженого. У нас дуже швидко з’являлася нагода приміряти на себе україномовність, миттю відчути, як змінюється ставлення до людини, яка говорить українською, а не російською.
Якщо перехід на українську був конформізмом, то в цьому конформізмі було більше естетського. У Києві нашу «yuppi guilt» підкріплював дендистський шарм, в українській було щось від чарів збіднілої аристократії. Це був виклик.
А що ж у Львові, де українська домінувала? А у Львові з’ясувалося, що україномовні друзі – знов-таки через соціяльні чинники – набагато толерантніші, приязніші, цікавіші, ніж більшість, скажімо, однокласників та знайомих. Можна довго пояснювати безліччю історичних, навіть економічних причин, чому сталося саме так. Якщо коротко: військові у Львові говорили російською, бандити говорили російською, бізнес говорив російською, комуністична влада говорила російською.
Говорити російською – означало належати до класу, який покликаний домінувати. Російська у Львові була інфікована насильством та аґресією. Ми, наймолодші, не могли цього не відчувати...
Але в підсумку все дуже просто: україномовні були чудові. І вони мене любили.
Найкраще, що зі мною траплялося, відбувалося в україномовному середовищі. Найважливіші й найулюбленіші на той час книжки я прочитала українською. Українська мова, даруйте цинічне формулювання, виграла конкуренцію за моє серце.
Українська мова була звернена у майбутнє, вона була молодою й нахабною. Українська мова була сексі.
Здається, 1998 року я потрапила на вечір російської поезії у Львові. Виступав поет-еміґрант, він уже мешкав в Ізраїлі. Серед публіки я впізнавала активістів Російського товариства, відому в місті вчительку російської мови, яка в старших класах намагалася відрядити мене на якусь пушкінську олімпіяду (я щасливо від тієї олімпіяди відкараскалася). Якоїсь миті мені стало моторошно: здалося, що у залі сидять воскові фігури. В перерві ми зі знайомим утекли. І хто може дорікнути мені, що між молодістю і старістю я обирала молодість?
До початку 2000-х у нашому виборі був іще й політичний підтекст: російська була мовою совка, ретроградів, кучмізму. Українська була мовою ідеалістів. Так, демократичні, антикучмівські середовища могли спілкуватися російською, писати російською, але вони виявляли підкреслену прихильність до української культури – щонайменше побутової. І обов’язково мали україномовних друзів.
Російська була мовою грошей. Первинне накопичення капіталу, як це політкоректно називається, здійснювали насамперед ті, хто не заморочувався національним відродженням і вів свій родовід – кар’єрний чи родинний – від компартійної еліти.
Тим часом українська культура нарощувала себе згори: спочатку українською з’являлася література «високої полички», потім – попса, буквально недавно (хтось тепер пам’ятає ті плачі про відсутність україномовного масліту?), спочатку – рок, потім – легша музика. До речі, чим грошовитіша певна сфера, тим менша у ній відвойована українською частка (попса таки залишається переважно російськомовною). Тобто тенденція прямо протилежна до нашого попереднього досвіду, коли російською переважно творили «високу» культуру, а «низьку», «народну» – українською.
Зрештою, схема давно відома: з’являється контркультура, спочатку її відкидають, потім приймають, потім її набутки використовує мейнстрим. Так само відбувається джентрифікація міського простору: зубожілі райони заселяють панки й богема, спочатку там з’являються сквоти, потім – ґалереї, і вже потім – бутіки. Українська тепер, здається, застрягла десь посередині. І, власне, на цій серединній, завислій стадії й з’явився український російськомовний «Esquire».
Стереотип про платоспроможну російськомовну авдиторію та бідну україномовну – із тих-таки уявлень про ідеалістичних і бідних україномовних та прагматичних і успішних російськомовних. Зовсім інша історія – якість і глибина досліджень авдиторії (комплексних досліджень немає взагалі). Але я не дуже вірю – і маю на це підстави – у раціональний підхід до ухвалення рішень, коли йдеться про вибір мови при запуску медії. Натомість схиляюся до думки про радше інтуїтивний вибір на користь «своїх», а не «чужих», «успішних», а не «озабоченных».
Глянець, за винятком «домашніх» проєктів, в Україні завжди був російськомовним. Насамперед через описане вище – ґлянець без великих грошей не розмножується. Ще один об’єктивний чинник: мережевий ґлянець запускають через московські представництва видавничих компаній, просто тому, що така в цих компаній структура. І вплив локального українського видавця на рішення про мову українського видання, наскільки я спроможна уявити, суттєво переоцінюють. Але є ще й суб’єктивні чинники: уявлення про українську культуру (в широкому сенсі цього слова, зокрема й культуру споживання, побутові звички, можливості подорожувати тощо) як про культуру або дуже примітивну («шароварну»), або дуже софістиковану, проте в обох випадках – про культуру бідніших. Проблемою нового століття для української стало не те, аби нею говорили повії (вони-то якраз нею говорять – у російських телесеріялах переважно), а джетсетери.
Таке розташування сил до певного часу влаштовувало й «автентичних» україномовних, і нас, навернених, бо обидві групи ґлянець помірковано зневажали. Водночас відбувалися партизанські вилазки, і в першій половині 2000-х Юрій Андрухович з’явився в «Elle», Любко Дереш – у «Cosmopolitan», Ірена Карпа – у «FHM» і навіть на обкладинці «Playboy». Минулого року той-таки Жадан двічі потрапляв у номінацію «Людини року» російського «GQ» (припускаю, цей чинник, а також визнання у Росії загалом були вирішальними щодо появи його тексту в першому номері українського «Esquire»). Але саме вихід російською мовою «Esquire», а не, скажімо, того ж «Playboy» викликав бурхливу реакцію. На мою думку, причина цього саме в ніші, яку займав «Esquire». Хай би як крутили носом ті, хто ще вчора купував у київському кіоску російське видання, хай би як бридливо пхикали на нього інтелектуали (частина з них таки засинає з Лаканом під подушкою, а решта? чи аж таке щире те обридження?), а «Esquire» як синтеза культурних та мистецьких уподобань, культури споживання та іронічної постави потрапляв у точку перетину уподобань та інтересів «культурно занепокоєної» частини і «автентичних», і «навернених», і «послідовно російськомовних». Він виявився потрібний і тим, хто читає Андруховича із Жаданом, і тим, хто з принципу придбає Муракамі українською мовою, і тим, кому таке й на думку не спаде, і тим, хто привезе його англійською із закордонної поїздки. Якщо «україномовні» й «навернені» щедрою рукою дарували російськомовному просторові який-небудь бізнесовий або еротичний ґлянець («Forbes» тихенько вийшов російською, не зчинивши скандалу), то після виходу «Esquire» почувалися обкраденими: це ж мало бути наше, це наш простір.
Спрощуючи аж до примітивного: український («україномовний» чи «навернений») менеджер чи підприємець виростав на українській рок-музиці та сучасній українській літературі, але видавнича індустрія не брала його смаки до уваги з огляду на те, що той був бідним студентом. І ось він доробився до того, що може придбати більшість рекламованих в «Esquire» товарів, усе ще слухає українську рок-музику і читає українську літературу, але його й надалі вважають неплатоспроможним, що для певної частини цього сеґменту дорівнює лузерству. Не дивно, що потенційні покупці українського «Esquire» образилися.
І тут я готова солідаризуватися з ними в їхньому обуренні, але не з їхнім вироком. Я все ще вважаю, що існування «Esquire» російською виправдовує себе, допоки він відкриває Жадана тим, кому пощастило менше, ніж свого часу мені. Тим, хто, на відміну від мене, не потрапив у середовище, завдяки якому слово «українізація» для мене означає не закони й підзаконні акти, не директиви, не гасла, не надривні промови на мітинґах, не, боронь Боже, насильство, а натомість жадібне бажання відкривати інших, розуміти їхні жарти, розуміти їхній біль, вдивляння, замилування, закоханість, смак і сміх. Для тих, хто самотужки не вийде за межі свого офісу, давніх приятелів і родини. Але хто знає, що «Esquire» – це круто. І наступного разу купить не тільки журнал, але й книжку Жадана. Є історії успіху. Нам може це подобатися, чи ні, але шалений успіх «Океану Ельзи» й широка популярність «ВВ» почалися з визнання в Росії (Вакарчук тоді з’явився на обкладинці журналу «ОМ», до слова). Так, це погано говорить про нас, так, ми й досі, як і чотирнадцять років тому, делеґуємо вибудовування ієрархій Москві, але «Океан Ельзи» здобув величезну кількість нових прихильників.
Дайте їм шанс, тим, хто нині бридливо відвертається від української. Дайте їм шанс себе полюбити. Покажіть їм обличчя Жадана, бо інакше вони бачитимуть тільки Григорович із Тягнибоком.
Припиніть захищати українську мову від тих, хто готовий якщо не говорити, то принаймні слухати й читати нею! Просто дозвольте мові захистити вас – вона має магічну силу. Просто підтримуйте тих, хто здатен закохувати в неї, хто пише вірші й музику, хто яскравий, іронічний, хто підсвічений цією мовою і тим неймовірно красивий. Чи хтось рахував тих, що вивчали українську за книжками Андруховича та записами «Братів Гадюкіних», «Плачу Єремії», «Мертвого півня» й того ж «ВВ»? Я не знаю, скільки нас, але я знаю, що Україну робили і роблять україномовною вдалі ґітарні акорди й несамовито добра поезія.
Іще років зо п’ять тому моя позиція щодо російської була набагато радикальніша, і логіка тут проста: якщо я вивчила українську, чому її не можуть вивчити інші? Але мушу визнати: таки не можуть. І через розріджений культурний та медійний простір, і через брак практики, і через брак зовнішніх стимулів, і через аґресивну русифікацію останніх двох років. Що з нею робити – окрема велика тема. Одне я знаю напевно: російськомовні не є автоматичними союзниками русифікації! Дайте їм можливість полюбити вас, не смійтеся з їхньої вимови, не іншуйте їх, прийміть їх так, як колись прийняли мене мої друзі.
Важливо, аби ми побачили одні одних. Мене не полишає відчуття, що нас, колишніх російськомовних, таки ніхто до пуття не розуміє – ані українці-«автохтони», ані принципово російськомовні, що твердо залишаються при своєму, «родном». «Вы нас даже не представляете».
Повертаючись до описаної на початку сцени в ресторані: мені важко пригадати, коли б на російську переходили російськомовні-новоукраїномовні. Ні, ми, колись-російськомовні-новоукраїномовні, звичайно, послуговуємося російською. У розмовах зі старими «ненаверненими» друзями, родичами, росіянами врешті-решт, а також зі співвітчизниками, які справді не розуміють української, принаймні моєї, з уже, здається, вкарбованими за п’ятнадцять років львівськими інтонаціями та галицизмами. Ви, «автентичні україномовні», навряд чи знаєте, що коли ми залишаємося у своєму колі – колі навернених – то не переходимо на російську, а й далі говоримо українською. І не важить – знайомі ми кілька хвилин, чи кілька десятиліть, чи ми заледве пригадуємо імена одні одних, а чи ми коханці. Ми говоримо українською в кухнях та курилках, на мітинґах протесту й на роботі, на конференціях та у ліжках. Наша українська не є ввічливим жестом, виставою, бажанням бути кимось іншим. Наш вибір – невилучна частина нас самих, він похідний від низки інших, значно важливіших, засадничих виборів.
Ми ще дуже мало знаємо одні про одних – всі, україномовні львів’яни, російськомовні львів’яни, російськомовні донецькі, дніпропетровці, які говорять із батьками українською і російською на роботі, кияни, які говорять із батьками російською, а з друзями – українською. Ми всі насправді живемо у мереживі цих заплутаних і складних виборів, і, якщо вже зовсім відверто, сама ця заплутаність здається мені, може, й болючим, але надзвичайно цінним досвідом, у якому так щільно, до крові, змішано соціяльне й приватне, родинні історії та підліткові образи, прочитане й прожите. І цілком можливо, що переживання цього досвіду є тим, чим Україна може бути цікавою світові, чим вона може його збагатити. Я хочу, аби «Esquire» виходив українською, але не ціною викручених комусь рук, бо це означало би, що цю мережану тканину наших досвідів рубають сокирою. Ми маємо в проживанні цих досвідів перезнайомитися, і якщо це відбуватиметься за посередництвом російськомовного журналу – хай буде так.
Мус і примус українського вибору
Володимир Кулик
Моя репліка в дискусії з Оксаною Форостиною буде не про «Esquire», а про його українських читачів і нечитачів – тобто читачів інших текстів. І не про мене як читача: цьому журналові я не читач, а про інше моє читво тут розповідати не місце. Говоритиму не про особистий досвід, а про колективний, тож замість лірики (точніше, після короткого ліричного відступу) вдамся до соціології. Мене цікавитимуть читацькі преференції спільноти носіїв української мови, що їх дискусія довкола чергового видання тільки російською показала, сказати б, не цілком україномовними. А потім із цього соціологічного аналізу я зроблю деякі публіцистичні висновки та пропозиції, доречність яких пояснюю тим, що й сам належу до цієї спільноти, тож вона мене цікавить не тільки як об’єкт дослідження.
Дискусія з Оксаною про належну реакцію україномовців на російську мову журналу «Esquire» зокрема й більшости продуктів на українському медійному ринку загалом стала можливою тому, що я беззастережно залічив опонентку до цієї спільноти, не припускаючи, що вона може бути не питомо україномовною, а вже в дорослому віці «наверненою». Звісно, її львівське походження відіграло в цьому (не)припущенні певну роль. Але не менш важливим був інший маркер – чиста, без слідів навчання й зусилля українська мова, котра, попри відомі приклади блискучого україномовлення вихідців з інших груп, таки спонукає сприймати її як знану від колиски. Зрештою, стаж чи пак біографічне походження україномовности не мають для мене великого значення. Як каже сама Оксана, «навернені» можуть бути не менш радикальними й послідовними у своїй україномовності, ніж «автентичні». До того ж цей двоподіл надто спрощує багатоманіття мовних біографій, багато з яких не тільки непослідовні, а й у кожен період життя поєднують різні преференції для різних ділянок, ясна річ, залежно від наявних можливостей. Зокрема, для обговорюваної теми важливо, що мова говоріння не конче збігається з мовою читання (та, ширше, медійного споживання), а в кожній із цих сфер людина може вживати водночас різних мов а чи рухатися від однієї до іншої. Для багатьох «наверненців» україномовність почалася з читання книжок або ж із перегляду серіялів: це дало й спонуку, й практику, щоби врешті почати українською говорити. А от у мене було навпаки. Я говорив цією мовою змалку й не змінював її ніколи, бо народився в селі й навіть у Києві, де живу від тринадцяти років, не мусив за часів брєжнєвської інтенсифікації «інтернаціоналізму» цілком переходити на російську, а невдовзі після початку «перестройки» відмовився переходити на неї взагалі, хіба в розмовах із прибульцями з Росії – проте ще багато років потому, аж до кінця 1990-х читав російською не менше, ніж рідною. Тепер російською майже не читаю, зате англійської дедалі більше волію не тільки для праці, а й для задоволення. Несинхронність переходу в мовленні та читанні до «чистої» україномовности (що її, власне кажучи, тепер «забруднює» часте вживання англійської) почасти спричинили неоднакові умови для підтримання тієї «чистоти»: спілкуватися українською було з ким, до того ж я міг без прикрих наслідків уживати її навіть із тими, що самі (ще) говорили російською, натомість цікавих книжок українською донедавна було так мало...
Проте для макросоціологічного аналізу все це розмаїття індивідуальних траєкторій треба звести до обмеженого набору досить тривких ідентичностей. Аналізуючи пов’язані з медійним споживанням мовні практики й преференції, я розглядатиму разом усіх людей, що їх можна вважати україномовними (хіба що з диференціяцією за демографічними ознаками на кшталт реґіону, віку й освіти). Адже це вони мусили б мати потребу в журналах, книжках та інших медіях насамперед українською, так само як носії інших мов – у відповідних продуктах своїми мовами (гостроту цієї потреби найдоречніше порівнювати в приблизно однакових за чисельністю групах україномовців та російськомовців). Виділяю мовну групу, а не етнічну, бо не вважаю, що мовна ідентичність конче має збігатися з етнічною, надто що за відсутности «п’ятої графи» українцями щораз частіше записуються просто з огляду на життя в цій країні. Ба більше, мовну ідентичність визначатиму тут не за переписною відповіддю на запитання про рідну мову, якою людина цю ідентичність більш чи менш усвідомлено декларує, але поза тим не конче практикує, а за вказаною в соціологічних опитуваннях мовою повсякденного вжитку, що обмежує україномовну спільноту людьми, котрі цю мову добре знають і постійно використовують, а отже, можна очікувати, саме її потребують у медійній та інших мовленнєвих практиках. Вибір мови медійного споживання найбільше корелює якраз із повсякденною мовою – що не дивно, адже окреслення повсякденної мови має враховувати різні мовленнєві практики, тобто, в принципі, й медійну. Але, як виявляється, корелює все-таки не цілком.
Посилаючися на результати лютневого опитування Київського міжнародного інституту соціології1, мушу ствердити, що серед україномовців (навіть якщо обмежувати цю спільноту тими, що, як самі твердять, у повсякденному житті спілкуються «тільки українською мовою», а не «в більшості ситуацій українською мовою») настанова на споживання медійних продуктів саме українською мовою аж ніяк не є безперечною. Показовим у цьому сенсі можна вважати питання про вибір «твору іноземного автора, що є в книжковому маґазині в перекладі і українською, і російською мовою», адже в ньому йдеться саме про мову, а не про передаваний нею зміст. Лише 59 відсотків україномовців (із тих, хто взагалі купує книжки, тобто не рахуючи тих, які заявили, що не купують) відповіли, що придбають його українською, тоді як 14% сказали, що зважатимуть на якість перекладу, 21% – що не звертають уваги на мову, а 5% визнали, що виберуть російське видання. Натомість серед російськомовців (так само окреслених) переклад своєю мовою вибрали 87%, українською – 2%, кращої якости – 6%, а про байдужість до мови заявили лише 5%. У поєднанні з неоднаковою купівельною спроможністю двох мовних груп, пов’язаною з перевагою російськомовців у містах та вищих соціяльних верствах (не купують книжок 23% носіїв російської мови й 36% носіїв української) різні читацькі настанови призводять до разючої асиметрії ринків книжкової продукції двома мовами навіть у самій Україні, не кажучи вже про величезний російськомовний ринок поза її межами. Хоча україномовна спільнота дещо більша за російськомовну, готовість купити російський переклад задекларувало аж удвоє більше респондентів, ніж український. Зауважу, що йшлося про готовість купити за наявности обох мовних версій та, імпліцитно, їх не дуже різної ціни, чому неоднакова готовість якраз і перешкоджає, ще більше посилюючи асиметрію.
Не набагато вищою, ніж серед україномовців загалом, виявилася підтримка україномовної книжки серед людей із вищою освітою, вирослої за часів незалежности молоді та мешканців переважно налаштованих на її підтримку «помаранчевих» областей. У кожній із цих демографічних категорій про вибір на користь українського перекладу заявили не більш як дві третини тих, що в повсякденному житті спілкуються лише українською, і навіть серед молодих західняків із високою освітою – того середовища, в якому наверталася на українську мову Оксана, – таких виявилося всього три чверті. Високоосвічені респонденти рідше виявляли байдужість до мови перекладу, зате частіше вибирали його з огляду на гадану якість, що, зрештою, теж означає можливість купівлі перекладу російською, якщо про нього чули, що добрий, тобто якщо він сподобався комусь зі знайомих, котрі, можливо, про мову не дбали або воліли саме російської. Ба більше, уявлення про якість конкретної перекладної книжки, готовість керуватися яким декларували також люди не дуже освічені й навіть не дуже обізнані в одній із двох тутешніх мов (не кажучи вже про далеку мову ориґіналу), є радше виявом загальнішого уявлення про якість самої мови та її придатність для перекладів будь-якого чи певного типу літератури – а це уявлення, своєю чергою, залежить і від прихильности чи неприхильности до мови, й від її знання, й від звичности її використання в цій практиці. Простіше кажучи, більша поширеність російських перекладів робить їх для багатьох людей апріорі якіснішими й, отже, бажанішими, а це, своєю чергою, підтримує поширеність2.
Ясна річ, асиметрія настанов двох мовних груп не обмежується перекладними книжками, хоча її масштаб залежить від асиметрії продуктів на відповідному ринку: що більше російська мова переважає, то більше до неї звикають і саме її воліють – навіть ті, що в інших практиках уживають української. Про «ґлянц» соціологи не питали, адже обмеженість числа його читачів робить можливим статистичний аналіз лише в дуже великій і, отже, дорогій вибірці (мабуть, такі дослідження є, але для маркетинґових потреб, тобто науковцям не доступні). Газети, що їх від радянських часів видають двома мовами (хоч і з більшим асортиментом російськомовних, зокрема завдяки переважному поширенню в містах), україномовці вочевидь воліють читати українською, хоч і не так одностайно, як російськомовці – російською: 67 проти 86 відсотків. Різницю тут роблять не ті, хто хоче читати іншою мовою, а ті, хто не звертає на мову уваги – 29% у першій групі й лише 9% у другій. Утім, на досить насиченому україномовними виданнями ринку західних областей аж 89% україномовців вибирає газети тією мовою, якою спілкується, а частка тих, що не звертають увагу, спадає до 9%, що майже не відрізняється від вибору російськомовців навіть у Донбасі й Криму, де вони так само переважають і мають досить видань російською. Натомість україномовні мешканці центру, вибираючи газети українською мовою набагато частіше, ніж російською (40 проти 5 відсотків), водночас виявляють подиву гідну готовість читати їх будь-якою з двох мов, про що заявили аж 55 відсотків респондентів.
Якщо на газетному ринку наявність пристосованих до її мовних преференцій місцевих газет дозволяє більшості населення кожного реґіону читати тією мовою, якою говорить, то на телебаченні панують загальнонаціональні канали, змушуючи майже всіх громадян так чи інак поєднувати в своєму глядацькому репертуарі обидві мови. Поєднання це, однак, є різним для різних реґіонів і мовних груп. Дивляться телепрограми «рівною мірою українською та російською мовами» 70% респондентів у центрі, 48% на Заході й лише 23% в Донбасі й Криму; 54% україномовців і 21% російськомовців. Відповідно різняться й частки тих, що дивляться мовою групи чи переважною мовою реґіону. Ба більше, дуже різними є не лише актуальні практики, а й преференції, зокрема вплив мови фільму на готовість його дивитися: 71% україномовних респондентів (із тих, що дивляться фільми) сказали, що мова на їхній вибір не впливає чи радше не впливає, тоді як 78% російськомовних заявили про більший чи менший вплив. Хоча західні фільми й серіяли вже понад десять років ідуть на багатьох каналах в українському озвученні, тож начебто був час до них звикнути, вибір україномовцями на користь української мови й досі не такий одностайний, як у російськомовців – на користь російської: 78 проти 94 відсотків (тут враховано й тих, хто висловився за озвучення однією мовою з субтитрами іншою). Щодо фільмів і серіялів із Росії, які раніше показували просто російською, а потім почали додавати дрібні українські субтитри, то навіть серед україномовних респондентів більш як половина (53%) вибрала російське озвучення, до того ж переважна частина їх не вважала за потрібне доповнювати його субтитрами. Та сама асиметрія між мовними групами, доповнена розрізненням неминуче перекладуваного західного та зрозумілого без перекладу російського, характерна також для преференцій щодо фільмів, показуваних у кінотеатрах. Однак у цьому разі не лише українська мова мала менше часу, щоби стати звичною, а й глядацька авдиторія набагато менша й російськомовніша, бо по суті обмежена міським населенням і молодшими поколіннями. Тому навіть щодо західних фільмів російське озвучення вдвоє популярніше, ніж українське: за російський звук без українських титрів висловилися 49%, а з титрами – ще 11%. І хоч молоді респонденти трохи частіше вибирають українську мову, ніж старші, серед відвідувачів кінотеатрів іще довго переважатимуть російськомовці, що воліють фільмів російською.
Тому примусове запровадження української мови на телебаченні та в кінотеатрах не лише породжуватиме політичні ініціятиви на скасування відповідних нормативних актів, а й посилюватиме бажання російськомовних споживачів задовольняти потребу західного кіна в інтернеті, де держава не може запровадити мовного реґулювання. Цей поширений спосіб протидії українізації є наочним прикладом того, як глобалізація обмежує владу національних держав, найбільше малих і нових, які не можуть успішно боротися з транснаціональними зазіханнями виробників із провідних країн світу чи певних його частин. Висока вартість виробництва деяких медійних продуктів (як-от серіялів чи комп’ютерних ігор) обмежує коло виробників, а можливість їх надходження до споживачів через важко контрольовані канали (радіо, телебачення й особливо інетрнет) не дає владі змоги перешкодити небажаному для неї споживанню. Обидва ці чинники поєднуються в інтернеті, де з огляду на це найважче забезпечити україномовний контент і запобігти домінуванню російськомовного, не лише зрозумілішого для українських споживачів за англомовний, а й економічно досяжнішого через повсюдне «піратство». З усіх видів медійного споживання саме для інтернету КМІСівське опитування виявило найбільшу перевагу російської мови над українською: число людей, які «зазвичай читають матеріяли в інтернеті» тільки або переважно російською, вчетверо перевищує число тих, хто робить це тільки або переважно українською: 50 проти 12 відсотків від числа тих, що взагалі користуються цим видом комунікації. Для молоді та людей із вищою освітою це співвідношення істотно не відрізняється від загального. Хоча серед україномовців та західняків україномовне використання втроє поширеніше за російськомовне, в обох категоріях найвищою є частка користувачів – 37 і 44 відсотків відповідно, – котрі, мовляв, «рівною мірою» поєднують дві мови у своєму інтернет-репертуарі.
Реальна частка таких чи інакших «поєднанців», мабуть, набагато вища. Адже українським користувачам і за великого бажання важко уникнути не лише російських сайтів (зокрема тому, що вони з’являються на чільних місцях в інтернет-пошуках, навіть на запит, зроблений українською мовою через буцімто зукраїнізований «Google»), а й російськомовних текстів на українських сайтах, у більшості яких російська є головною або навіть єдиною мовою і буцімто україномовні версії теж не вільні від російськомовної реклами, анонсів та републікацій (у тім числі й з російських ресурсів, що робить межу між двома доменами дуже розмитою). Проте, як видається, переважна більшість україномовних користувачів і не намагається уникати російської мови навіть за наявности версії українською, для переходу до якої зазвичай досить зробити один клік. Навіть серед моїх україномовних друзів у «Фейсбуку», здебільшого високоосвічених, гуманітарно вишколених і загалом українізаційно налаштованих, багато хто реґулярно поширює російськомовні тексти, певно, не бачачи потреби замінити одержану версію на українську або навіть воліючи читати саме її. Я не знаю й не дбаю, якою мовою вони говорять у курилках і ліжках, але бачу, що серед цих «автентичних» або «навернених» україномовців мало хто «не переходить» на російську в читанні інтернет-текстів. Ба більше, на неї переходять набагато частіше, ніж на англійську, польську, німецьку чи будь-яку іншу. Така ось «реґіональна глобалізація».
Саме час від емпіричного аналізу перейти до нормативно зорієнтованих висновків. Я переконаний, що продовження в незалежній Україні успадкованої від імперії асиметричної двомовности, за якої україномовці не лише краще знають і більше практикують російську, ніж російськомовці – українську, а й у багатьох практиках уживають її замість рідної, є великою перешкодою для повноцінного буття української мови. Хоч би скільки лунало од її милозвучності й закликів її любити, обмежене певними ділянками й темами вживання прирікає нашу мову на меншу розвиненість і привабливість, а отже, дальшу залежність мовців від добре знаної та широко розповсюдженої російської. Ясна річ, разючій асиметрії стартових позицій і ринкових можливостей української та російської мов навряд чи можна успішно протидіяти без участи держави, котра має законодавчо, адміністративно й фінансово підтримувати вживання української мови в різних ділянках – і задля постімперської емансипації всього суспільства, яка є важливим чинником зміцнення самої держави, і задля забезпечення прав україномовців, що інакше залишатимуться дискримінованими. Але ті, хто дбає про мову, націю та власні права, мусять не тільки домагатися такої підтримки від влади, а й самі надавати її, зокрема в тих практиках, де реґулятивні можливості демократичної держави обмежені імперативом мовних прав громадян: нам їх належиться не менше, але й не більше, ніж іншим. Заки лаяти мовну політику Януковича й Табачника, подивімося на себе, адже навіть найбільш протекціоністська влада не зможе допомогти громадянам, які не хочуть захищати власне мовне середовище.
Медії – чи не найважливіша з тих ділянок, де україномовці мають і боротися, в межах демократично можливого, за державну підтримку своєї мови, й підтримувати її самі: власним мовленням, читанням і слуханням, а отже, власними гривнями. Звісно, я не вважаю, що освічена людина двадцять першого століття повинна обмежуватися текстами однією мовою, коли вона має немисленний раніше доступ до культурно-інформаційних ресурсів усього світу. Та й не тільки освічена: доба глобалізації з її безпрецедентною свободою переміщення людей і товарів зробила майже всі верстви майже всіх суспільств споживачами медійних продуктів із провідних країн, зокрема тих, що не надаються до перекладу або не дуже його потребують. Тим паче не слід відмежовуватися від здобутків різних груп усередині багатокультурного українського суспільства, в тім числі й начисельнішої російської/російськомовної. Тому мусимо шукати баланс між відкриванням чужого та захистом власного, тобто розрізняти поміж більш чи менш інтенсивним споживанням продуктів іншими мовами на додаток до переважного читання й слухання рідною та повсякденним уживанням російської (в принципі, будь-якої, але реально це стогсується тільки російської) замість рідної. Скажімо, якщо читати російські книжки та дивитися фільми знаною нам мовою ориґіналу я вважаю цілком прийнятним (утім, як і споживати їх у доброму перекладі), то користуватися посередництвом російської для іншомовних творів – аж ніяк. Можна сприймати українську російськомовну літературу чи, скажімо, рок-музику як частину національної культури, але щодня читати російською газети, дивитися серіяли та брати участь в інших практиках, де ця мова марґіналізує українську, означає перешкоджати творенню повноцінного україномовного середовища. Для небайдужих до української мови людей має бути ганебним вибирати російськомовне тільки тому, що воно дешевше або зовсім «халявне», шкодуючи грошей – зрештою, зазвичай невеликих і для більшости споживачів не обтяжливих – на україномовну книжку, пісню чи фільм. Але так само неприйнятно й віддавати за російськомовний продукт свої гривні, сприяючи цим його успіху й домінуванню, – замість активно підтримувати виробників, які за несприятливих ринкових умов намагається творити щось українською, тобто саме для нас.
В світлі цієї настанови я й сприймав реакцію Оксани Форостини та деяких її «фейсбучних» друзів на вихід українського «Esquire» російською мовою. Мені йшлося не про власне «Esquire»: я його не читав би й українською, бо «ґлянцю» не читаю взагалі (а україномовне книговидання підтримую головно купівлею книжок). Для мене це був просто один із медійних продуктів, що прийшов на український ринок без української мови, а тому заслуговує на бойкот тих потенційних споживачів, які воліють саме її. Тим паче, що йдеться про національну версію міжнародного бренду, в якій мова неминуче пов’язана з нацією, тож цей вибір – не українська мова й навіть не дві – в певному сенсі демонструє орієнтацію на Україну без українськости. Поведінку тих учасників мережевих дискусій, що нарікали на чергове іґнорування україномовної частини авдиторії, але казали, що перший випуск журналу купили й планують купувати наступні, я вважаю яскравою ілюстрацією описаної вище проблеми: велика частина україномовців, у принципі бажаючи медійних продуктів українською, за відсутности бажаного типу чи конкретного тексту готова споживати їх російською. А що російськомовці виявляють набагато менше бажання «переходити» на українську, то виробникам вигідно випускати тільки російською.
Доки ми будемо нарікати, але купувати, доти вони наші побажання іґноруватимуть. Тому не досить дискусій і навіть протестних акцій в інтернеті чи під стінами редакцій. Посилання на «конституційне право отримувати інформацію українською мовою» викликає лише сміх: немає в нас права отримувати «Esquire», а його видавців українське законодавство не обмежує й не має обмежувати у виборі мови. Декларація «Хочемо читати Esquire Україна українською мовою» має натомість супроводжуватися широко рекламованим бойкотом видання російською – щоб американська редакція та її місцеві найманці знали, що втрачають. А ми тим часом читаймо українською: на щастя, вже є що, й за більшого попиту пропозиції ставатиме більше. Якщо комусь дуже кортить саме «Esquire», хай замовляє його через Amazon англійською – принаймні матиме користь від удосконалення мовних знань. Ну, буде дорожче – але це ж статусна річ, чи як? Саме від заможних і освічених читачів «Esquire» й інших елітних журналів можна було б найперше очікувати такої постави, яку навряд чи можуть собі дозволити або навіть уявити більшість споживачів російськомовного дешевого читва чи «шарового» кіна. З одного боку, заможні люди могли би фінансово вможливити функціювання малотиражних високоякісних видань, що сприятимуть розвиткові й престижеві мови (зокрема, виробленню й усталенню зразків писання на поки що не освоєні теми), готуючи ґрунт для її використання в медіях, розрахованих на ширшу авдиторію. З другого, свідомі своїх групових інтересів і суспільних обов’язків люди мали би краще за будь-яку іншу групу розуміти потребу захищати свою мову й творити мовне середовище через спрямований на самих себе мус, а не стосований державою чи радикально-націоналістичними хунвейбінами примус.
Оксанина репліка сприкрила мене як свідчення того, що й це очікування, мабуть, не справдиться. Проте Оксані йшлося не тільки про мову, а й про Жадана. Вона раділа, що завдяки новому журналові прочитала ще один текст улюбленого автора, який, треба розуміти, не втратив у перекладі свого чару, виправдавши витрачені на ґлянцеву розкіш гроші. А коли їй заперечили, що Жадана «можна мати і так», без небажаної мови й не дуже бажаної решти вміщених у журналі текстів, Оксана висунула ще один арґумент, який наголошує у статті для «Критики». У «Фейсбуку» він звучав так: «Є багато людей, які не читатимуть Жадана, бо мають скепсис щодо всього українського, подобається нам це чи ні. Мальчікі-сноби, може, інакше для себе його не відкрили б, а ось Esquire впроваджує його в звичний для них контекст ) Звичайно, краще було би мати журнал українською, але мати там українських авторів – важливо». Саме з цим арґументом і хочу посперечатися, бо ж чи купувати задля одного тексту улюбленого автора журнал, що коштує стільки, як ціла книжка, та чи читати його в перекладі (якщо це переклад) замість шукати ориґінал – справа смаку. Не говоритиму про соціяльний аспект проблеми, тобто про те, чи варто інтелектуалам перейматися читацьким репертуаром «хлопчиків-снобів» із підприємців та офіс-менеджерів, якщо читати Жадана й інших українських письменників їм заважає не брак грошей, освіти або знання мови, а класова та мовно-культурна упередженість – і чи є шанс прилучити їх до Жадана, якщо він залишатиметься тим Жаданом, якого ми любимо. Скажу лише про мовний вимір: як такі публікації україномовних авторів та реакції україномовних читачів упливатимуть на мовну ситуацію в країні? Один з учасників дискусії підтримав Оксанину репліку буцімто риторичним запитанням: «а що поганого в тому, що наші тексти доступні іноземними мовами?». Відповідаю нериторично: нічого – якщо авдиторію текстів складатимуть переважно ті, кому вони були б інакше не доступні, а не ті, хто через них читатиме чужими мовами замість своєї. Не знаю, яку частину авдиторії першого числа «Esquire» становили люди, що купили його саме через Жадана, але якщо велику, то це подвійно прикро: мало того, що ворожий до капіталізму автор, так би мовити, продається класовим ворогам, то ще й мимоволі спонукає своїх україномовних читачів підтримувати панування російської мови на медійному ринку, яке доморощені «есквайри» разом зі своїми російськими й західними партнерами встановили. Це як наче українці мали б їхати на концерт «Океану Ельзи» до Росії, сподіваючися підтримкою їхньою успіху там посприяти популярності тут – замість робити навпаки.
Не певен, що публікація в російськомовних журналах Жадана та інших наших провідних авторів спроможна «навернути» до української мови й культури багатьох із тих, хто досі її через упередженість уникав. Хто хотів, той уже цілком чи почасти навернувся, усім іншим даймо спокій, тобто право говорити й читати тією мовою, яка для них залишається рідною. Мені передусім ідеться не про навернення до української носіїв інших мов, а про підтримання та збагачення середовища для самих україномовців. Зрештою, щоб успішні україномовні автори далі писали та друкувалися насамперед українською, потрібне, крім їхніх внутрішніх спонук, бажання досить багатьох людей читати й купувати їх саме цією мовою, на тлі якого будуть не надто спокусливими гонорари від журналів для нечисельних заможних снобів. Водночас повноцінне середовище з яскравою культурою зробить нашу мову привабливішою для тих, що говорять іншими. Тож замість намагатися ощасливити своєю мовою когось іще, будьмо щасливі з нею самі – а інші хай вирішують, чого треба для щастя їм. Захищаймо мову своїм говорінням, читанням, слуханням, кліканням – тільки це дасть їй шанс захистити нас. Бо навіть наймагічніша мова може зникнути, як щороку зникають вони в різних куточках світу, наостанок лишаючись на якийсь час мовою магії та сприйманої як магія поезії, але не повсякденного життя. Я зовсім не хочу, щоб українська була передусім мовою несамовито доброї поезії. Поезія живиться мовою вулиці й ліжка, базару й офісу, університетської авдиторії та заводського цеху, тому щоб мати чим тішити себе та приваблювати світ завтра, маємо дбати про мову життєвої прози сьогодні.
Розумію, що заклик до «нас» передбачає певну спільноту з однорідною ідентичністю, якій мала би відповідати пропонована стратегія. Відмежування носіїв такої ідентичности від тих, у кого вона трохи відмінна, справді може скидатися, як змалювала це Оксана, на рубання сокирою мережаної тканини різних досвідів. Але хоч як лякає цей яскравий образ, маємо здавати собі справу, що соціяльна дія повсякчас вимагає від носіїв мішаних ідентичностей і неоднозначних досвідів робити вибір: за яку партію голосувати, до якої церкви ходити, якою мовою (передусім) говорити, врешті, в якій країні жити. Я жодною мірою не пропоную своєї читацької настанови тим наверненим або й уродженим україномовцям, чия ідентичність залишається міцно позв’язаною з російською мовою та заснованою на ній культурою. Але якщо неправильно приписувати всім носіям української мови ідентифікації лише з нею та потреби лише в ній, то не варто й приписувати всім їм російської як, по суті, другої рідної. Не викликає сумніву, що серед україномовців досить багато тих, для кого російська мова є лише найкраще знаною з чужих, ба навіть – зокрема внаслідок її гегемонії в медійному просторі, що великою мірою позбавляє нас рідної, – найчужішою зі знаних. Замість вихлюпувати образу за цю гегемонію в інтернет-прокльонах на адресу «москалів», краще подбаймо про умови, в яких зможемо бути українцями. Принаймні тим із нас, хто намагається сполучати націоналізм із лібералізмом, має бути очевидним, що мус кращий від примусу, а воля вільних людей берегти й розвивати свою мову – від пасивного очікування рішучих дій якоїсь «Свободи».
1. Загальнонаціональне репрезентативне опитування Київського міжнародного інституту соціології проведено за фінансової підтримки Наукового товариства імені Шевченка в США (з фонду ім. Наталії Данильченко). Польовий етап тривав 11–20 лютого 2012 року, опитано 2029 респондентів.
2. Докладніше див.: Володимир Кулик, «По той бік любові: уявлення громадян про корпус і статус української мови», у вид.: Оля Гнатюк, Леонід Фінберг (упор.), Обрії особистості: Книга на пошану Івана Дзюби, Київ: Дух і Літера, 2011, с. 373–386.
В нас книжки будь-якою мовою можна знайти тільки в великих містах.
. Українських перекладів було багато, цілком можливо, що якісь російські переклади було складно дістати. А магазин в Москві, думаю, забезпечували добре.