Микола Лукаш

Відповісти
Olesya_Gomin
Повідомлень: 698
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm

Микола Лукаш

Повідомлення Olesya_Gomin »

http://uahistory.com/topics/famous_people/3380

29 серпня 1988 року о 18:00 у лікарні помер Микола Олексійович Лукаш.
Микола Олексійович Лукаш був геній. Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією.
Він був геній, він був український геній. Мені пощастило: це була найближча мені людина в Україні.
Мойсей Фішбейн.
Не легендарний геній, а геній, чиє життя склалося з неймовірних легенд. Судіть самі. Народився в Кролевці на Сумщині 19 грудня 1919 р. на день Св. Миколая, тож назвали його Миколою, хоч друзі частіше називали його — ЛукАш.
Батько Лукаша Олексій Якович був зі старої козацької родини. Історія згадувала запорозького козака Федченка, переселеного після зруйнування Січі до Кролевця. Відомі пращури-шляхтичі: і адмірал, і статський радник, і поліглоти, і меценати, і ерудити. Мабуть, дещо передалося Миколі вже на рівні генетичному. Олексій Якович відслужив у царському війську, працював прикажчиком у купця І. Ринді, за совєтів був i чорноробом, i вантажником, i візником. У час голодомору 1919-21 рр. батько переховував родича – «ворога народу», за що родину Лукашів розкуркулили: виселили з хати, забрали коня, реманент. Від голосінь матері у Миколки стався переляк. З того часу батько перестав відмовлятися від чарки і важкою рукою припечатував нащадків. Чи не тому хлоп’я до чотирьох років було німим? Лукаш згадував: «Я все розумів, але сказати нічого не міг».
Мати Василина (Васса) Іванівна Оникієнко – з шляхетсько-козацького роду, онука дяка, була надомницею-ткалею, виховувала п’ятьох дітей. Їй теж ніколи було бавитися з малим. Миколу врятував від німоти дядько Дмитро Оникієнко, який щодня читав дитині книжечки, розмовляв, бо вважав, що з такими розумними очима не можна бути німим.
За іншою легендою: Миколку вкрали цигани, і він кочував із табором, поки батьки не знайшли. Після повернення дитя заговорило, але ромською, згодом українською, російською, польською, німецькою; самотужки вивчило ідіш. Коли циганки хотіли йому ворожити, відмовлявся, і відповідь білявого чоловіка по-їхньому — шокувала циган. Далі навчання в школі, чорний голодомор. Дуже любив читати, але де взяти гасу? От і читав при місячному світлі, економив, втрачаючи зір; а пережиті голодомори породили звичний перелом кісток ноги.
У старших класах Микола завіршував для Валі Зелiнської. Про свої перші захоплення Лукаш писав:
Юносте-податносте
Без ваги й пуття!
Певне, з делікатности
Я згубив життя…
18-річним Микола Лукаш вступив на історичний факультет Київського університету, підпрацьовував перекладачем в «Архіві давніх актів». Сподобалася Миколі однокурсниця Фаїна, напівєврейка – напівгрузинка, запросила його до себе. А бабуся їй на ідиш: мало нам твого тата-грузина, ще цей гой! Лукаш відповів давньоєврейською, потім ідиш. Бабуся остовпіла, а він гордо пішов геть. І знову кохання: одеситка Олена Біличенко вразила парубка своєю сміливістю, сексапільністю. Він ладний був їй небо прихилити, навіть одружитися, але вона просто сміялася. Це так вплинуло на вразливого Лукаша, що він узяв академвідпустку, викладав у школах Київщини. Поновився в університеті, але на філологічному факультеті, щоб учитися разом із Оленою. Пізніше Олена чотири рази брала шлюб, а Микола парубкував до останнього дня. Більше ніяких експериментів із коханням. Ні коханню, ні навчанню не сприяла війна. На початку війни Миколу Лукаша погнали рити окопи довкола Києва. Далі Харків, звідти пішки до Кролевця. Підчас авіанальоту отримав страшне поранення в раніше пошкоджену ногу… І нова легенда: до хати важко пораненого 22-річного хлопця зайшов офіцер-угорець і сказав угорською, недовго тому лишилося мучитися від гангрени… На що Микола відповів йому рідною мовою. Вражений угорський офіцер допоміг Лукашеві з лікуванням. Після одужання Микола Лукаш працював перекладачем у місцевій комендатурі, допомагав утікачам із примусових робіт (давав їм адреси криївок УПА).
З поверненням радянських військ у 1943 р. М.Лукаша забрали до діючої армії на службу на аеродром у Харкові, де він зазнав другого поранення.
1945-1947 рр. Микола Лукаш вчився у Харківському педагогічному університеті іноземних мов, пізніше викладав у ньому німецьку та французьку мови. І хоч страшенно переживав, що втратив переклад «Фауста», відновив роботу. Працював усюди: у кімнатці гуртожитку, у «кутку» на Журавлiвцi, на канапі, наданій директором НДI лісівництва, за «власним» столиком у науковiй бібліотеці.
М.Лукаш завідував відділом поезії в журналі «Всесвіт». Він віддався перекладу «Фауста» Гете.
Faust
Лукаш – один із небагатьох у Союзі, хто перекладав із мови оригіналів, а не російських текстів. І робив по-білому, без чернеток, виявляючи феноменальне лінґвістичне обдарування та дивовижну ерудицію. Найталановитіший перекладач України у 1953 р. видав друком першу роботу, а у 1955-му надрукував найулюбленіший на 500 сторінок «Фауст» Ґете, що приніс митцю вічну славу. Наступна Лукашева «бомба» — перший повний український 660-сторінковий «Декамерон» Боккаччо, перекладений з оригіналу.
11120820180256792_f0_0
У 1956 р. за рекомендаціями М. Пригари, М. Рильського, М. Терещенка Микола Лукаш став членом СПУ.
І хоч з роками все дужче дошкуляв ревматичний біль у руках, не дозволяв тримати пера, друкувати на машинці, Лукаш переклав понад 1000 видатних творів світової літератури від 100 авторів, із 20 мов. Тричі Лукаша висували на здобуття Шевченківської премії і тричі його кандидатуру відхиляли.
У народі цитувалися феноменальні пасажі Лукаша: «Коли коваль ковалисі коваленят кує, ковалиха ковалеві ковадлом керує».
Нарешті маестро з кімнатки-комуналки переїхав до однокімнатних «хоромів». Правда, у квартирі без меблів викинув газову плиту, щоб було місце для книжок. Ходив пити каву на нижньому поверсі готелю «Київ» (подвійну там доволі пристойно готували), кілька разів на місяць дозволяв собі обід в «Інтурист» (пізніше у «Дніпрі»), щоб почути справжні іноземні мови (комплексні обіди тоді коштували 2.20 крб.).
Епатажний дивак, який не пам’ятав номера свого телефону: « Я собі не дзвоню», ніколи не мав пальта (не заробив на нього!); ходив у старому піджаку, светрі, кашне. Геній перекладу – дуже вправний шахіст у парку Шевченка, азартний шанувальник доміно й більярду у Маріїнському парку, вишуканою українською лаявся із завсідниками, добиваючи вовків, забиваючи козла; обожнював скандувати «Ки-їв!» на стадіоні «Динамо»;
У березні 1973 р. одразу ж після засудження Івана Дзюби за книгу «Націоналізм чи русифікація?» Микола Лукаш кинув до поштової скриньки лист, адресований голові президії Верховної Ради УРСР, голові Верховного суду УРСР, прокуророві УРСР; копія — президії Спілки письменників. Цей лист – неперевершено інтелігентний стьоб Дон Кіхота. «У зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича… прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання (5 років концтабору та 5 років спец поселення).
Уряд не мав почуття гумору: М. Лукаша виключили зі Спілки письменників «за порушення статуту», запровадили домашній арешт. Довгенько біля його під’їзду стояв пост міліції, що не пропускав до нього нікого. 20 років інтелектуал не міг друкуватися, не мав стабільного заробітку. Цей метод називався «приборкати вимушеним жебрацтвом» поліглот називав «злукашіння», до якого й сьогодні вдається окупаційна влада.
Два десятиліття ерудит світової слави носив на барахолку безцінні книжки, ходив голодним: бідність, самотність, неприкаяність довели до ґранчака. Нерідко його «випадково» зустрічав Григорій Кочур із Чернігівщини, запрошував перекусити, почаркувати. Микола Олексійович належну йому дозу горілки виливав у фужер, примовляючи: «Ми з тобою не п’яниці, цяпати чарками не годиться».
Переніс Лукаш складну онкологічну операцію.
Тільки 1987-го Микола Олексійович був поновлений у СПУ. З натхненням перекладав «Дон Кіхота», легковажив:
«Гей, Миколо, і охота
з себе корчить Дон Кіхота?».
Лицар слова все життя збирав матеріали для словника «Моя матюкологія», казав, що для означення жінки інтимної професії добрав 286 синонімів.
images
29 серпня 1988 року Микола Олексійович Лукаш помер від онкології.
На могилі великого перекладача–поліглота пам’ятник власним коштом спорудила його шанувальниця, а жодна влада в Україні не спромоглася навіть на меморіальну табличку.
http://pisnya.org.ua/kompozycija.php?id=329
Olesya_Gomin
Повідомлень: 698
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm

Re: Микола Лукаш

Повідомлення Olesya_Gomin »

https://admin.hromadskeradio.org/progra ... ly-lukasha

Він був найбільшим світовим перекладачем. Йому вдавалося робити в перекладі такі чудеса, які до того ніхто не міг створити. Свого «Фауста» Гете писав протягом 60-ти років, він був написаний різностилем, Гете вживав там мат. Всі світові перекладачі це пригладжували, а найстрашніше в цій історії було те, що друга частина містила цілі незрозумілі шматки — там йшлося про якийсь карнавал, шабаші. І німці не могли протлумачити, що їхній великий майстер мав на увазі. Коли Микола Лукаш переклав цей твір на українську мову (а почав він його перекладати у 12 років), Німецька академія мистецтв і всі філологи нарешті збагнули, що «Фауст» у собі містив, що мав на увазі великий Гете. Справа в тому, що Лукаш знав 22 мови, перекладав із 18-ти. Він володів таким ареалом лінгвістичних знань, що зміг пройти цими лабіринтами дуже високорозумних текстів. І Європа здригнулася. Більше не існує такого перекладача, який би міг пояснити німцям їхнього класика. Тільки за одним цим прикладом ми можемо говорити про те, що Микола Олексійович є найбільшим світовим перекладачем. Але його біда полягала в тому, що він перекладав на українську мову. Світ ще й досі не дуже знає Україну, а в 50-ті, коли ще був живий Сталін, що вони знали про Україну? Ця книжка вийшла, німецькі митці звернули на це увагу, але цей факт не був всесвітньо розповсюджений. Ще коли Лукаш був живий і коли його не викинули з друкувальних верстатів, його знала вся Україна. От він перекладає Лорку — всі знали, що книжка вийде. Виходить Лорка – всі біжать по крамницях і розмітають тираж. А коли йому «перекрили кисень» і 12 років нічого не друкували, то його почали забувати. Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 року в Кролевці Сумської області Уявіть собі, що таке 19-й рік. Це був кошмар, перші голодомори в Україні. І от у таких жахливих умовах народилася дитинка — сім’я не була багатою. Так трапилося, що він народився німий – не міг говорити. Це була трагедія для родини, але потім махнули рукою: «Німий — то й німий». Але його рідний дядько не вірив, що дитина німа. Він йому читав весь час книжки, всі казали: «Та що ти йому читаєш — він же нічого не тямить!» А він каже: «Ні, в нього дуже розумні очі, він все розуміє». Коли йому виповнилося п’ять років до Кролевця приїхав циганський табір. Там було дуже яскраво, гамірно — він бігав дивитися. Циганські діти не цуралися його, навпаки – гралися з ним, він із ними затоваришував. Коли цей табір поїхав, маленький Миколка зник із Кролевця. Одні казали, що він сам утік, інші – що його вкрали цигани. Його не було два роки. Він об’їздив із цими людьми всю Україну. Потім він від них втік і сам повернувся в Кролевець. Сім’я ахнула, коли його побачила. Ще раз ахнула, коли почула, що він блискуче балакає: швидко, дотепно, розумно… Але циганською мовою. Можливо, те що він заговорив циганською – індійською – мовою, створило з нього поліглота. Він дуже швидко опановував мови. В Кролевці було дуже багато розорених маєтків репресованих інтелігентів і можна було збирати незрозумілі книжки, які були розкидані у пограбованих обійстях. Ці книжки (а там було багато іноземних) Миколка Лукаш і почав читати. Підпільний гурток «Зелена лампа» Коли він вступив на історико-філологічний факультет, з однодумцями вони організували напівпідпільний мистецький гурток «Зелена лампа». Одного разу на засіданні цього товариства Микола Лукаш прочитав свій вірш «Собака Сталін». Це був десь 1937-38. Всі перелякалися і сказали: «Це тобі смерть і нам – за те, що були поруч». І Лукаш глибоко задумався про те, як йому жити далі. Тут йому спало на думку, що треба ставати перекладачем, тому що переклади менше цензуруються — не в таких обсягах, як оригінальна українська література. Лукаш «реставрує» мову, яка існувала в Україні в часи Бокаччо Він бере ці витерті, знищені слова, в величезному обсязі знову вставляє в обіг. Із 1964 року, коли вийшла ця книжка, всі українські письменники, поети, журналісти почали говорити іншою мовою. Вони побачили безмір і шалене багатство. Цензура програла цей бій одному Лукашеві. Виступ на захист Дзюби У цей час Лукаш дуже довго перекладав «Дон Кіхота». Він так вжився в цей образ, а тут раптом Дзюбу, нашого великого мистецтвознавця та літературознавця, забрало КГБ, знаючи, що він хворий на сухоти. Це було вбивство – він би не витримав ніякого терміна. І от як розповідає про це Григорій Кочур (у книзі я опублікував своє ексклюзивне інтерв’ю з ним, де той трохи відкриває початки цієї історії). Приходить до Кочура Лукаш і каже: «От, Дзюбу вбивають. Може, взять та написать в ЦК такого листа, щоб я, Лукаш, одсидів термін замість Дзюби?» А там Дзюбі кидали п’ять років. Той каже: «Та ти що, здурів, невже ти думаєш, що зможеш допомогти Дзюбі?! Навпаки — тільки погіршиш його становище! Це донкіхотство, Миколо». А він і каже Кочуру: «Та я вже одіслав цього листа». ЦК отримало такого жахливого інтелектуального ляпаса. Це не допомогло звичайно, але Лукаша викинули з друкувальних верстатів, а потім викинули й Кочура – за якісь інші «гріхи». Радянська влада схаменулась, що перекладачі можуть протидіяти цій тоталітарній машині. Ясно, що в Лукаша життя не стало. Почалися провокації, міліція переслідувала, на вулиці арештовували, «шили» хуліганство, пиятику та всяке інше. І ні копійки грошей. Коли Микола Лукаш видавався, мав дуже великі гонорари та роздавав їх. Доходило до смішного: він сидить, перекладає щось, хтось заходить в комунальну квартиру та каже, що він такий-то, йому треба гроші. А Лукаш, не відриваючись, каже: «Візьми в лівій шухляді скільки треба». Багато людей, які цим користувались, почали його якось підтримувати. Коли Лукаш напружено та дуже швидко працював над перекладами, звичайно, стомлювався. Тоді йшов у Печерський парк і «різався» там у доміно. Це дуже дратувало Кочура, він казав: «Що ти витрачаєш час на цих доміношників?» А треба сказати, що серед них було дуже багато ГБ-істів. І гроші, награбовані в нашого народу, Лукаш там відігрував назад. Іноді програвав. Це його, по-перше, підтримувало фізично. По-друге, він якось міг себе застосувати в тих умовах. Все-таки цього було недостатньо, але дуже незвичайні механізми працювали на те, щоб він міг просто фізично існувати.

Детальніше читайте на Громадському радіо: https://admin.hromadskeradio.org/progra ... ly-lukasha
Olesya_Gomin
Повідомлень: 698
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm

Re: Микола Лукаш

Повідомлення Olesya_Gomin »

Відповісти

Повернутись до “Перекладачі”