Створення атомної бомби

Відповісти
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5812
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Створення атомної бомби

Повідомлення Кувалда »

Richard Rhodes. The making of the atomic bomb. Simon & Schuster; 25th Anniversary ed. edition, 1986 ‎ 896 pages.

Про автора
Річард Роудз – автор численних книжок і лавреат Пулітцерівської премії, Національної книжкової премії та Національної премії кола книжкових критиків. Він закінчив Єльський університет і отримав стипендії від Фонду Форда, Національного фонду мистецтв, Меморіального фонду Джона Саймона Ґуґенгайма та Фонду Алфріда П. Слоуна. Був ведучим та кореспондентом документальних фільмів на суспільному телебаченні в серіях «Фронтлайну» та «Американського досвіду», запрошеним науковцем у Гарварді та МІТі, а також він член Центру міжнародної безпеки та співпраці Стенфордського університету. Вебсайт: RichardRhodes.com.

Про книжку
«Створення атомної бомби», книжка з сучасної історії американського журналіста та історика Річарда Роудза, вперше вийшла у видавництві «Саймон і Шустер» 1987 року. Вона здобула Пулітцерівську премію за загальну нехудожню літературу, Національну премію за нехудожню літературу та Національну премію кола книжкових критиків. Розповідь охоплює людей та події, пов’язані з відкриттями початку 20 століття, що привели до науки про поділ ядра, Мангетенського проєкту та атомних вибухів у Хіросімі та Нагасакі.

Відгуки
"Приголомшлива інтелектуальна пригода та чітка, стрімка і дуже потрібна історія подій, від яких залежить наше майбутнє".
Карл Саган

"Найкращий, найбагатший і найглибший опис розвитку фізики в першій половині цього століття, який я досі читав, і це, безумовно, найприємніше".
Айзек Азімов

«Монументальна і захоплива історія [...] У цій книжці всі науковці живі та сповнені життя... і кожна людина яскраво проявляється як людина науки, сумління, сумнівів чи гордовитості».
«Сан-Франциско кронікл»

"Чудова книжка. Містер Роудз виконав прекрасну роботу, і я не бачу, щоб хтось зміг її перевершити".
Луїс В. Альварез, лавреат Нобелівської премії з фізики, 1968

"... з того, що я прочитав, мене вже вразили авторові знання більшої частини історії науки, яка привела до розвитку ядерної енергетики й розроблення ядерних бомб, та особистостей, які зробили внесок у це в США. Я був особливо вражений його усвідомленням важливості внесків Лео Сіларда, які майже завжди недооцінюються, але які автор цілком усвідомлює і, можливо, навіть завищує. Сподіваюся, книжка матиме широку авдиторію".
Юджин Віґнер, лавреат Нобелівської премії з фізики, 1963

"На мій погляд, "Створення атомної бомби" – добре написана, цікава й одна з найкращих у великій родині книжок на цю тему. Вона захоплива як роман, і я дізнався з неї багато речей, про які не знав. Роудз добросовісно і розумно виконав домашнє завдання».
Еміліо Сеґре, лавреат Нобелівської премії з фізики, 1959

"Містер Роудз приділяє особливу увагу ролі, яку відіграли хеміки в розробленні бомби. «Створення атомної бомби» видається мені найповнішим викладом про Мангетенський проєкт на сьогодні".
Ґлен Т. Сіборґ, лавреат Нобелівської премії з хемії, 1951

«"Створення атомної бомби» – це епос, гідний Мілтона. Ніде більше я не бачив, щоб уся історія була викладена так витончено та захопливо, з такою прояснювальною деталізацією та простою мовою, яка веде читача через чудові та глибокі наукові відкриття та їх застосування. Великі діячі епохи, наукові, військові та політичні, оживають у моменти доленосних і дивовижних рішень, які поставали перед ними в цьому страшному столітті. Ця велика книга, що стосується найглибших проблем 20 століття, може допомогти нам зрозуміти можливості та пастки, що чекають світ у 21-му".
І. І. Рабі, Нобелівський лавреат з фізики, 1944

Відмінна історія ядерної зброї та Мангетенський проєкт. Від відкриття поділу ядра на рубежі століть до скидання перших бомб на Японію, книжка Річарда Роудза, відзначена Пулітцерівською премією, докладно розповідає про науку, людей та соціально-політичні реалії, що привели до розроблення атомної бомби.
Цей обсяжний виклад починається в 19 столітті, з відкриття поділу ядра, і продовжується до Другої світової війни та гонитви американців задля того, щоб випередити гітлерівських нацистів. Це суперництво започаткувало Мангетенський проєкт і майже раптове будівництво величезного військово-промислового комплексу, який завершився доленосним скиданням перших бомб на Хіросіму та Нагасакі.
Як інтрижний роман, зосереджений на постаттях, книга представляє учасників цієї саги про фізику, політику та людську психологію – від Ф. Д. Рузвелта та Айнштайна до науковців-провидців, які започаткували квантову теорію та застосування термоядерного поділу, зокрема Планка, Сіларда, Бора, Опенгаймера, Фермі, Телера, Майтнер, фон Ноймана і Лоуренса.
Від найпершого передвіщення атомної енергетики у творі Г. Дж. Велза до яскравого блиску «Трініті» в Аламогордо і гонитви озброєнь за холодної війни, цей страшний винахід назавжди змінив хід історії людства, а «Створення атомної бомби" забезпечує панорамне тло для цієї історії.
Здатність Річарда Роудза створювати переконливі біографічні портрети до пари лише його строгій вченості. Розказана в багатих людських, політичних та наукових подробицях, за якими може стежити будь-який читач, „Створення атомної бомби” – це спонукальна до роздумів і майстерна робота.
Мало великих відкриттів розвивалося так швидко – або було так неправильно тлумачене. Від теоретичних дискусій про атомну енергію до яскравого блиску «Трініті» минуло ледь 25 років. Те, що розпочалося як лише цікава теоретична проблема у фізиці, зі страхітливою швидкістю переросло в Мангетенський проєкт, а потім у бомбу, тоді як науковці, відомі лише своїм колегам, – Сілард, Телер, Опенгаймер, Бор, Майтнер, Фермі, Лоуренс та фон Нойман – ступили зі своїх веж зі слонової кістки під світло рамп.
Річард Роудз веде нас у цій подорожі крок за кроком, хвилина за хвилиною і розповідає відмінну історію найдивовижнішого відкриття та винаходу людини. «Створення атомної бомби» порівнянна за своїм розмахом та значенням зі «Злетом і падінням Третього Райху» Вільяма Ширера. Це одночасно розповідна подорож і такий же потужний документ, як і його тема.

Взяті як історія людських досягнень і людської сліпоти, відкриття в науках – одні з великих епосів.
Роберт Опенгаймер
У такому підприємстві, як будівництво атомної бомби, різниця між ідеями, сподіваннями, пропозиціями та теоретичними розрахунками, а також твердими числами, заснованими на вимірюванні, першорядна. Усі комітети, політиканство та плани зійшли б нанівець, якби кілька непередбачуваних ядерних перерізів відрізнялися від того, які вони є, удвічі.
Еміліо Сеґре

ЗМІСТ
Передмова
Частина перша: Глибока і необхідна правда
1. Нісенітниця
2. Атоми і порожнеча
3. Tvi
4. Довга могила вже викопана
5. Чоловіки з Марса
6. Машини
7. Вихід
8. Перемішування та копання
9. Екстенсивний вибух
Частина друга: Особливе володіння
10. Нейтрони
11. Перерізи
12. Повідомлення з Британії
13. Новий світ
14. Фізика і Край пустинь
15. Різні тварини
16. Одкровення
17. Зло цього часу
Частина третя: Життя і смерть
18. Трініті
19. Язики вогню
Подяки
Примітки
Бібліографія
Індекс

Передмова до 25-го ювілейного видання
Більше ніж через сім десятиліть після свого задуму, коли наближався штормовий фронт Другої світової війни, Мангетенський проєкт стає мітом. Великі виробничі реактори та каньйони для добуття плутонію в Генфорді, штат Вашингтон; фабрика зі збагачення урану завдовжки з пів милю в Ок-Риджі, штат Тенесі; кілька сотень тисяч працівників, які створювали та керували величезним обладнанням, зберігаючи його призначення таємним, зникають з поля зору, залишаючи після себе голе ядро легенди: секретну лабораторію на столовій горі в Нью-Мехіко, Лос-Аламос, де розроблено і побудовано реальні бомби; харизматичний керівник лабораторії, американський фізик Роберт Опенгаймер, який здобув міжнародну популярність після війни, поки його вороги не принизили його; одинокий бомбардувальник B-29, невідповідно названий на честь матері пілота, Енола Ґей; спустошене місто Хіросіма і бідне зруйноване Нагасакі майже забуті.
Майже мітична і сама зброя, за винятком випадків, коли ворог прагне її набути. Нові ядерні сили, як , нас попереджають, – загроза; старі ядерні держави зберігають мир. Молода науковка Ен Гарінгтон де Сантана зауважила, що ядерна зброя набула статусу фетишу; як монета царства стосовно товарів, наші блискучі боєголовки стали маркерами національної могутності: «Так само як доступ до багатства у формі грошей визначає можливості та місце індивіда в соціальній ієрархії, доступ до влади у формі ядерної зброї визначає можливості й місце держави в міжнародному порядку». Ось чому більшість індустріальних країн розглядала можливість набуття ядерної зброї в той чи інший час з 1945 року, хоча жодна не наважувалася її застосувати. Якби бомби коли-небудь були використані, стіни б упали.
Небезпека використання була однією з причин, чому я вирішив у 1978 році написати історію розроблення перших атомних бомб. (Іншою причиною було розсекречення основної частини матеріалів Мангетенського проєкту, що дало змогу підтвердити історію документами.) Тоді ядерна війна здавалася неминучішою, ніж тепер. Наприкінці 1970-х і на початку 1980-х років, коли я досліджував і писав цю книжку, гонитва ядерних озброєнь між Сполученими Штатами та Совєтським Союзом, здавалося, пришвидшувалася. Я та багато хто інших хвилювалися, що нещасний випадок, необережність чи непорозуміння призведуть до катастрофи.
Совєти воювали в Афганістані, і президентові Джимі Картеру здавалося, що вони рухаються до Арабійського моря та багатого на нафту Близького Сходу — те, чого, поклявся Картер, Сполучені Штати не допустять, навіть якщо це означатиме ядерну війну. Совєти були сповнені рішучості збільшити свій ядерний арсенал до нашого — рішення, яке вони ухвалили після Карибської кризи 1962 року, коли президент Джон Кенеді зміг відступити, погрожуючи ядерною війною, — і що ближче вони наближалися до паритету, то войовничіше американські праві жадали крові. Роналд Рейган, обраний президентом у 1980 році, збільшив оборонний бюджет США більш ніж удвічі, придумавши такі провокаційні характеристики іншої ядерної наддержави, як «імперія зла» та «центр зла в сучасному світі». Совєти збили корейський лайнер, який зайшов у їхній повітряний простір, вбивши всіх, хто був на борту. Польові навчання НАТО «Вмілий лучник» у 1983 році, які передбачали пробне підготування до ядерної війни, в якій брали участь голови урядів, налякали совєтське керівництво під проводом хворого Юрія Андропова до того, що ледь не завдало першого ядерного удару.
Хоч би якими тривожними були ці події, мені важко вірилося, що такий розумний і адаптивний вид, як наш, добровільно знищив би себе, навіть якщо він добровільно виробив засоби для цього. Мені було цікаво, вертаючись до початку, до того, як перші бомби спалили ці два японські міста та докорінно змінили характер війни, чи існували альтернативні шляхи до сьогодення, шляхи, відмінні від тих, якими йшли ми та Совєти. Навіщо нам разом сімдесят тисяч одиниць ядерної зброї, коли лише незначної кількості їх задосить, щоб знищити одне одного? Чому насамперед військове протистояння відбувалося впродовж холодної війни, коли ядерна зброя зробила прямий військовий конфлікт між наддержавами самогубним? Чому, з іншого боку, попри всю риторику та демонстрацію позицій, після Нагасакі не підірвали згарячу жодного ядерного заряду? Мені здавалося, що якщо я повернуся до початку, навіть ще раніше, коли вивільнення величезних енергій, що утримуються в ядрах атомів, було просто цікавою та складною фізичною проблемою, я міг би знову виявити залишені шляхи, які могли б, якщо знову переосмислити, привести до результату, відмінного від навислої загрози ядерного апокаліпсиса.
Ці альтернативні шляхи дійсно існували. Я знайшов їх, як і інші до мене, заховані в усіх перед очима. Розмістивши їх у центрі цієї книжки, я спробував висвітлити їх заново. «Створення атомної бомби» стало стандартною передісторією та історією Мангетенського проєкту. Її перекладено десятками мов і видано по всьому світу. Я чув від достатньої кількості людей в уряді, у Сполучених Штатах та за кордоном, щоб знати, що її широко читають у пентагонах і білих домах. Отже, так вона сприяла загальному розумінню парадоксу ядерної зброї. Я не маю на увазі парадокс стримування, який відгонить делюзією фетишу, що описує Гарінгтон де Сантана. Я маю на увазі парадокс, який уперше сформулював великий данський фізик Нільс Бор: хоча ядерна зброя – власність окремих національних держав, які претендують на право володіти і використовувати її для захисту національного суверенітету, своєю невибірковою руйнівністю вона становить загальну небезпеку для всіх, як епідемічна хвороба, і, як епідемічна хвороба, вона виходить за межі національних кордонів, суперечок та ідеологій.
Я вніс до цієї книжки так багато передісторії Мангетенського проєкту — історію ядерної фізики від відкриття радіоактивності в кінці дев’ятнадцятого століття до відкриття поділу ядра в нацистській Німеччині в кінці 1938 року — частково тому, що вважав, що повинен зрозуміти фізику, як може неспеціаліст, якщо сподівався зрозуміти, що було революційного в бомбах, і припускав, що читачі також цього захочуть. Я мав один лекційний курс із фізики в коледжі, не більше, але там я дізнався, що ядерна фізика майже повністю експериментальна наука. Це означає, що відкриття, які привели до бомб, були наслідком фізичних маніпуляцій з об’єктами в лабораторії: цьому металевому боксі, оснащеному джерелом проміння, вміщеним зразком, виміряним за допомогою цього приладу, з цим результатом і так далі. Після того, як я опанував професійну мову, можна було прочитати класичні статті в цій галузі, унаочнити експерименти та зрозуміти відкриття, принаймні їх застосування до виготовлення бомб.
Пізніше я зрозумів, що перегляд історії ядерної фізики послужив ще й іншій меті: він спростував наївну віру в те, що фізики могли зібратися разом, коли ядерний поділ був відкритий (у нацистській Німеччині!), і погодитися залишити відкриття секретом, тим самим позбавляючи людство ядерного тягаря. Ні. З огляду на розвиток ядерної фізики до 1938 року, розвиток, яким фізики всього світу займалися безвинно без будь-якого наміру знайти механізм якоїсь нової зброї масового знищення, — лише один з них, чудовий угорський фізик Лео Сілард, сприймав цю можливість серйозно — відкриття ядерного поділу було неминуче. Щоб зупинити його, вам довелося б зупинити фізику. Якби німецькі науковці не зробили цього відкриття тоді, коли зробили, британські, французькі, американські, російські, італійські чи данські науковці зробили б його, майже напевно, протягом кількох днів чи тижнів. Усі вони працювали на самому передньому краю, намагаючись зрозуміти дивні результати простого експерименту з бомбардування урану нейтронами.
Тут не було фаустівської угоди, бо режисерам та інші наївнякам усе ще складно уявити її інтелектуально. Тут не було злого механізму, який шляхетні науковці могли приховати від політиків і генералів. Навпаки, тут було нове уявлення про те, як працює світ, енергетична реакція, старша за Землю, для якої наука нарешті винайшла інструменти та механізми, щоб витягти назовні. «Нехай воно здається невідворотним», — радив своїм учням Луї Пастер, коли ті готувалися докладно описати свої відкриття. Але воно було. Бажати, щоб воно було проігнороване чи стримане, – варварство. «Знання, — зазначив Нільс Бор, — саме по собі основа цивілізації». Не можна мати одне без іншого; одне залежить від іншого. Також не можна мати лише добродійне знання; науковий метод не фільтр для добродійності. Знання мають наслідки, не завжди передбачувані, не завжди зручні, не завжди бажані. Земля обертається навколо Сонця, а не Сонце навколо Землі. «Це глибока і необхідна істина, — сказав би Роберт Опенгаймер, — що глибинні речі в науці знаходять не тому, що вони корисні; їх знаходять, бо їх можна було знайти».
Ті перші атомні бомби, виготовлені ручним способом на мезі (столовій горі) в Нью-Мехіко, впали на приголомшений доядерний світ. Пізніше, коли Совєтський Союз підірвав копію плутонієвої бомби «Товстун», створеної за креслениками, що передали Клаус Фукс та Тед Гол, а потім розробив власний всебічний арсенал, відповідний до американського; коли воднева бомба збільшила і без того нищівну руйнівність ядерної зброї на кілька порядків; коли британці, французи, китайці, ізраїльтяни та інші країни отримали ядерну зброю, дивний новий ядерний світ настав. Бор одного разу припустив, що мета науки не універсальна істина. Скоріше, стверджував він, скромна, але непохитна мета науки — «поступове усунення упереджень». Відкриття того, що Земля обертається навколо Сонця, поступово усуває упередження про те, що Земля – центр Всесвіту. Відкриття мікробів поступово усуває упередження про те, що хвороба – покарання від Бога. Відкриття еволюції поступово усуває упередження, що Homo sapiens – окреме і особливе створіння.
Останні дні Другої світової війни ознаменували подібний поворотний момент в історії людства, точку входу в нову еру, коли людство вперше здобуло засоби власного знищення. Відкриття того, як вивільнити ядерну енергію, та її застосування для створення зброї масового знищення, поступово усунуло упередження, на яких ґрунтується тотальна війна: безпідставне переконання, що в світі існує обмежена кількість енергії придатної для концентрації у вибухівці, що такої енергії можна накопичити більше, ніж у ворогів, і так здобути перемогу. Ядерна зброя врешті-решт стала такою дешевою, такою портативною, такою згубною, що навіть такі супротивні національні держави, як Совєтський Союз і Сполучені Штати, воліли пожертвувати частиною свого національного суверенітету — воліли відмовитися від тотальної війни — замість того щоб бути знищеними у своїй люті. Менші війни тривають і триватимуть доти, поки світова спільнота не буде достатньо вражена їх руйнівною марністю, щоб створити нові інструменти захисту та нові форми громадянства. Але світова війна принаймні виявилася історичним, а не універсальним, проявом руйнівних технологій обмеженого масштабу. За довгу історію масових убивств людей це немале досягнення.
Насередині свого життя я жив на чотирьох акрах землі в Конектикуті, на лузі, повністю оточеному лісистим заповідником. У ньому було повно створінь: олені, білки, єноти, сім’я лісових бабаків, індики, співочі птахи, ворони, чорноголовий яструб, навіть пара койотів. За винятком яструба, кожна з цих тварин постійно й з острахом пильнувала, щоб її не спіймали, не порвали й не з’їли живцем. З погляду тварин, мої райські чотири акри були зоною бойових дій. Лише дуже рідко тварина, що живе в природних умовах у дикій природі, вмирає від старості.
Донедавна світ людей мало чим відрізнявся. Через те що ми хижаки, на вершині харчового ланцюга, нашими найгіршими природними ворогами історично були мікроби. Природне насилля у формі епідемічної хвороби завдавало значних і безперервних втрат людському життю, так що дуже мало людей прожили свій природний граничний вік. Навпаки, антропогенна смерть — смерть через війну та супутні воєнні нужди — залишалася на низькому й відносно сталому рівні протягом усієї людської історії, важко відрізненна в шумі природних втрат.
Винахід охорони здоров’я в дев’ятнадцятому столітті та застосування технологій до війни в дев’ятнадцятому та двадцятому століттях перевернули цей патерн в індустріалізованому світі. Природне насилля — епідемічна хвороба — опустилося перед превентивними методологіями охорони здоров’я до низького і контрольованого рівня. Водночас антропогенна смерть почала швидко і патологічно зростати, досягнувши жахливих піків у двох світових війнах ХХ століття. Смерть, спричинена людиною, становила не менше ніж 200 мільйонів людських життів у найжорстокішому з усіх століть в історії людства, число, яке шотландський письменник Ґіл Еліот яскраво характеризує як «народ мертвих».
Епідемія антропогенної смерті різко обвалилася після Другої світової війни. Втрати стрімко впали до рівня, характерного для попередніх міжвоєнних років. Відтоді тліє насильство, переважно спалахуючи в партизанських конфліктах і звичайних війнах на ядерній периферії, забираючи в середньому близько 1,5 мільйона життів на рік — це, безперечно, жахливе число, але середній показник до 1945 року майже на мільйон життів вищий; досягнувши 1943 року піку – 15 мільйонів.
У двадцятому столітті антропогенна смерть стала епідемічною, бо дедалі ефективніші технології вбивства зробили крайнє здійснення національного суверенітету патологічним. І, очевидно, саме відкриття способу вивільнення ядерної енергії та її застосування для ядерної зброї зменшили отруйність патогена. У глибокому і навіть кількісно вимірному сенсі зброя, яка навівала засторогу протягом останніх семи десятиліть на рівні глибокого ядерного страху, служила вмістилищем, у якому ізолювалися потенційні смерті, як вакцина, виготовлена з ослабленого патогена. Щоб убити громадянина Німеччини під час Другої світової війни, знадобилося три тони бомб союзників. За цією кількісною міркою, стратегічні арсенали Сполучених Штатів і Совєтського Союзу в розпал холодної війни містили в прихованому вигляді близько трьох мільярдів смертей, число, яке майже відповідає оцінці Всесвітньої організації охорони здоров’я 1984 року, отриманій іншими методами, потенційних смертей від повномасштабної ядерної війни.
Упаковання смерті у вигляді ядерної зброї робило її видимою. Витверезні арсенали стали memento mori, грубим нагадуванням про нашу колективну смертність. У сум’ятті на полі битви, у повітрі та відкритому морі раніше можна було заперечувати чи ігнорувати жахливу ціну життя, яку тягне за собою прагнення до абсолютного суверенітету. Ядерна зброя, граничний контейнер антропогенної смерті, вперше в історії людства зробила наслідки суверенного насильства чітко очевидними. А що надійного захисту від такої зброї не було, то вона також зробила наслідки певними. Нова каста збройних стратегів намагалася знайти способи її використання, але кожна стратегія ґрунтувалася на певному обчисленні ескалації. «Кожна велика і глибока трудність несе в собі власний розв’язок», — радив Нільс Бор, прибувши 1943 року до Лос-Аламосу, науковцям, чиє сумління, як він виявив, розбурхалося. Ядерна зброя, капсулюючи потенційне людське насилля в його найнеперебірливішому крайньому прояві, парадоксально демонструє reductio ad absurdum антропогенної смерті. Роки після 1945-го були небезпечним, але неминучим навчальним досвідом. Мені говорили, що в багатьох інших випадках, крім Кубинської ракетної кризи та майже катастрофи «Вмілого лучника 83», ми ледь не збилися з нашого шляху.
Ми знову зіткнемося з таким ризиком, і нехай нам так пощастить наступного разу і наступного після цього. Або ж, можливо, катастрофа станеться в іншій півкулі, і мільйони загинуть під іншим прапором. Щоб втягнути решту з нас, навіть на відстані десяти тисяч миль, не знадобиться багато. 2008 року деякі науковці, які змоделювали оригінальний сценарій ядерної зими 1983 року, досліджували ймовірний результат теоретичної регіональної ядерної війни між Індією та Пакистаном, війни, за якої вони постулювали залучення лише 100 одиниць ядерної зброї масштабу Хіросіми, що дало лише 1,5 мегатон — не більше, ніж потужність деяких окремих боєголовок в арсеналах США та Росії. Вони були шоковані, виявивши, що через такий обмін, що неминуче буде спрямований на міста, заповнені горючими матеріалами, вогняні бурі викинуть величезні обсяги чорного диму у верхні шари атмосфери, який пошириться по всьому світу, охолоджуючи Землю достатньо довго і достатньо, щоб призвести до світового сільськогосподарського колапсу. Ален Робок та Овен Браян Тун спрогнозували, що від вибуху, пожежі та радіації загине двадцять мільйонів, а за подальші місяці від масового голоду, — лише від 1,5-мегатонної регіональної ядерної війни – загине ще один мільярд.
Канберська комісія з ліквідації ядерної зброї 1996 року визначила фундаментальний принцип, який вона назвала «аксіомою розповсюдження». У своєму найстислішому вигляді аксіома розповсюдження стверджує, що поки будь-яка держава має ядерну зброю, інші прагнутимуть її здобути. Член комісії, посол Австралії з питань ядерного роззброєння Річард Батлер сказав мені: «Основна причина цього твердження полягає в тому, що справедливість, яку більшість людей інтерпретує, по суті, як чесність, явно концепція найглибшого значення для людей у всьому світі. Пов’язуючи це з аксіомою розповсюджування, очевидно, що багаторічні спроби тих, хто володіє ядерною зброєю, стверджувати, що їхня безпека виправдовує наявність цієї ядерної зброї, тоді як безпека інших – ні, були повною невдачею».
Виступаючи перед авдиторією в Сіднеї 2002 року, Батлер сказав: «Я працював над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї все своє доросле життя... Проблема ядерної зброї тих, що мають і не мають, центральна, багаторічна». З 1997 по 1999 рік Батлер був останнім головою ЮНСКОМ, комісії ООН, яка спостерігала за роззброєнням Іраку. «Серед моїх найважчих моментів у Багдаді, — сказав він у Сіднеї, — були ті, коли іракці вимагали, щоб я пояснив, чому їх слід піддавати утискам за зброю масового знищення, тоді як Ізраїль, до якого рукою сягнути, — ні, хоча було відомо, що він володів близько 200 одиницями ядерної зброї. Я зізнаюся також, — продовжив Батлер, — що здригаюся, коли чую вибухи зброї масового знищення Америки, Великої Британії та Франції, ігноруючи той факт, що вони горді власники величезних кількостей цієї зброї, безцеремонно наполягають на тому, що вона необхідна для їхньої національної безпеки і такою залишиться».
«Принцип, який я виводив би з цього, — підсумував Батлер, — полягає в тому, що явна несправедливість, подвійні стандарти, незалежно від того, яка сила постає на певний момент на їх підтримку, створюють ситуацію, яка є глибоко, за своєю суттю, нестабільна. Це тому, що люди не проковтнуть таку несправедливість. Цей принцип такий же певний, як і основні закони самої фізики».
Пізніше Батлер говорив про особливий опір американців визнанню їхніх подвійних стандартів. «Мої спроби змусити американців вступити в дискусію про подвійні стандарти, — сказав він, — закінчилися повним провалом — навіть з високоосвіченими та зацікавленими людьми. Іноді я відчував, ніби розмовляю з ними марсіанською, така глибока їхня нездатність зрозуміти. Американці зовсім не розуміють, що їхня зброя масового знищення така ж проблема, як і зброя Іраку». Або Ірану, Північної Кореї — чи будь-якої іншої підтвердженої чи потенційної ядерної держави.
Звісно, Канберська комісія говорила безпосередньо з першими ядерними державами, п’ятьма країнами, чий статус держав, що володіють ядерною зброєю, був фактично закріплений в Договорі про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року. 2009 року в Празі президент Барак Обама висловив жахливий наслідок аксіоми розповсюдження. «Дехто стверджує, що поширення цієї зброї неможливо зупинити, неможливо стримати, — сказав він, — що нам судилося жити у світі, де все більше націй і більше людей володіють граничними інструментами знищення. Такий фаталізм – смертельний супротивник, бо якщо ми віримо, що поширення ядерної зброї неминуче, то певним чином визнаємо для себе, що неминуче і використання ядерної зброї».
І якщо ми прийдемо до такої катастрофи, чи будемо все ще вірити, що зброя береже нас? Чи вважали б ми тоді їхнє володіння таке, яке воно тепер, злочином проти людства? Чи хотіли б ми зробити важку роботу з її знищення в усьому світі?
Я вивчаю і пишу про ядерну історію вже понад тридцять років. Те, що я беру з цієї довгої справи, найбільше, — це почуття благоговіння перед глибиною і могутністю світу природи, а також захоплення складністю та іронією постійних зіткнень нашого виду з технологіями. Попри все, протягом останніх семи десятиліть — майже всього мого життя — ми зуміли взяти у свої незграбні руки нове безмежне джерело енергії, утримувати його, досліджувати, передавати, піднімати і запускати в дію, досі себе не підірвавши. Коли ми нарешті переправимося на інший берег — коли вся ядерна зброя буде розібрана, а її основна компонента піде на реакторне паливо — ми зіткнемося з такою ж політичною незахищеністю, з якою стикаємося тепер. Бомби її не укріпили, і вона не буде укріплена, якщо бомби прибрати. Світ, безперечно, стане прозорішим, в усякому разі інформаційні технології рухають його в цьому напрямку. Відмінність, як зазначив Джонатан Шел, полягатиме в тому, що небезпека переозброєння служитиме для стримування, а не загрозою ядерної війни.
Я думаю про світ без ядерної зброї не як про утопічну мрію, а просто як про світ, де терміни доставлення свідомо подовжені до місяців чи навіть років, з, відповідно, тривалішими проміжними періодами, протягом яких можна розв’язувати суперечки без війни. У такому світі, якщо переговори зазнають невдачі, якщо звичайні сутички зазнають невдачі, якщо обидві сторони знову повернуться до озброєння ядерною зброєю, то в гіршому разі ми лише знову прийдемо до небезпечної прірви, де ми всі стоїмо тепер.
Відкриття способу вивільнення ядерної енергії, як і всі фундаментальні наукові відкриття, змінило структуру людських справ — назавжди.
Як це сталося – історія, яку береться розповісти ця книжка.
Річард Роудз, Наф-Мун-Бей, лютий 2012
Востаннє редагувалось Сер травня 29, 2024 1:46 pm користувачем Кувалда, всього редагувалось 2 разів.
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5812
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Створення атомної бомби

Повідомлення Кувалда »

ЧАСТИНА ПЕРША
ГЛИБОКА І НЕОБХІДНА ПРАВДА


Це глибока і необхідна істина, що глибинні речі в науці знаходять не тому, що вони корисні; їх знаходять, бо їх можна було знайти.
Роберт Опенгаймер
Для мене досі нескінченне джерело подиву, коли бачу, як кілька кривульок на дошці чи на аркуші паперу можуть змінити хід людських справ.
Станіслав Улям

1
Нісенітниця

У Лондоні, де Саутгемптон-Роу проходить повз Расел-сквер, навпроти Британського музею в Блумсбері, одного сірого депресійного ранку Лео Сілард роздратовано чекав, поки перемкнеться світлофор. Сліди дощу, що випав уночі; вівторок, 12 вересня 1933 року, світанок був прохолодний, вологий і сумний. У другій половині дня знову почнеться мжичка. Коли Сілард розповідав цю історію пізніше, він ніколи не згадував свій пункт призначення того ранку. Можливо, не було жодного; він часто ходив роздумуючи. У будь-якому разі втрутилося інше призначення. Світлофор змінився на зелений. Сілард зійшов з узбіччя. Коли він переходив вулицю, перед ним відкрився час, і він побачив шлях у майбутнє, смерть у світі й усе наше горе, форма прийдешнього.
Лео Сілард, угорський фізик-теоретик, єврейського походження, народився в Будапешті 11 лютого 1898 року, мав тридцять п'ять років у 1933-му. При зрості п'ять футів, шість дюймів він не був високим навіть натоді. Він також не був «низьким товстим чоловіком», круглолицим і пузатим, «його очі сяяли розумом і дотепністю» і був «такий щедрий на свої ідеї, як вождь маорі зі своїми дружинами», якого зустрів французький біолог Жак Моно в якийсь пізніший рік. На півдорозі між підтягнутою юністю та поважним середнім віком, Сілард мав густе кучеряве темне волосся та жваве обличчя з повними губами, плоскими вилицями та темно-карими очима. На фотографіях він все-таки вважав за краще виглядати душевно. Він роздумував.
Його найглибші амбіції, навіть глибинніші, ніж його прихильність до науки, полягали в тому, щоб якось врятувати світ.
«Форма прийдешнього» був новим романом Герберта Велза, щойно опублікованим, прорецензованим із добродушною теплотою в «Таймзі» 1 вересня. «Велзова «мрія про майбутнє» – його власне блискуче виправдання», — неясно похвалила «Таймз». Англійський романіст був одним із Сілардової мережі впливових знайомих, мережі, яку він зібрав, покриваючи свій чіткий інтелект найчистішою латунню.
In 1928, in Berlin, where he was a Privatdozent at the University of Berlin and a confidant and partner in practical invention of Albert Einstein, Szilard had read Wells’ tract The Open Conspiracy. The Open Conspiracy was to be a public collusion of science-minded industrialists and financiers to establish a world republic. Thus to save the world. Szilard appropriated Wells’ term and used it off and on for the rest of his life. More to the point, he traveled to London in 1929 to meet Wells and bid for the Central European rights to his books. Given Szilard’s ambition he would certainly have discussed much more than publishing rights. But the meeting prompted no immediate further connection. He had not yet encountered the most appealing orphan among Wells’ Dickensian crowd of tales.
1928 року в Берліні, де він був приватдоцентом Берлінського університету та довіреною особою і партнером у практичному винаході Альберта Айнштайна, Сілард прочитав трактат Велза «Відкрита змова». «Відкрита змова» мала стати публічною змовою промисловців і фінансистів, зі схильністю до науки, задля створення світової республіки. І так урятувати світ. Сілард привласнив Велзів термін і використовував його до кінця свого життя. Ба більше, він поїхав до Лондону в 1929 році, щоб зустрітися з Велзом і домовитися про купівлю прав на Центральну Європу на його книги. Враховуючи амбіції Сіларда, він, безперечно, обговорював би набагато більше, ніж права на видання. Але зустріч не привела до негайного подальшого знайомства. Він ще не натрапив на найпривабливішу сироту серед Велзової дікензіанської маси оповідей.
Минуле Сіларда підготувало його до одкровення на Саутгемптон-Роу. Він був син інженера-будівельника. Любляча мати. Жив у достатку. «Я знав мови, бо в нас вдома були гувернантки, по-перше, щоб вивчати німецьку і, по-друге, щоб вивчати французьку». Він був «своєрідний талісман» для однокласників у гімназіумі, знаменитій Мінті Будапештського університету. «Коли я був молодим, — сказав він одного разу перед авдиторією, — у мене було два великі інтереси в житті; один – фізика, а інший – політика». Він пам’ятає, як на початку Великої війни, коли йому було шістнадцять років, інформував своїх однокласників про те, як мала б скластися доля націй, виходячи зі свого як на роки зрілого зважування відносної політичної сили супротивних сторін:
Тоді я сказав їм, що, звісно, не знаю, хто виграє війну, але я знав, чим має закінчитися війна. Вона мала закінчитися поразкою центральних держав, тобто Австро-Угорської монархії та Німеччини, а також поразкою Росії. Я сказав, що не можу цілком уявити, як це могло б статися, бо вони воювали з протилежних сторін, але сказав, що це справді має статися. Оглядаючись назад, мені важко зрозуміти, як у віці шістнадцяти років і без будь-яких прямих знань про інші країни, крім Угорщини, я зміг дійти такого твердження.
Здається, до шістнадцяти років його істотна ідентичність сформувалася. Він вірив, що ясність його суджень тоді досягла піку, і вже більше ніколи не зростала; вона «можливо, навіть знижувалася».
Його шістнадцятий рік був першим роком війни, що зруйнувала політичні та юридичні угоди того часу. Цей збіг — чи каталізатор — сам по собі може перетворити чоловіка молодого на месіанського. До кінця свого життя він створював незручність для тупих чоловіків, а марнославних — зводив з розуму.
Він закінчив Мінту в 1916 році, отримавши премію Етвеша, угорську національну премію з математики, і думав над подальшою освітою. Він цікавився фізикою, але «в Угорщині не було кар’єри у фізиці». Якби він вивчав фізику, то міг би стати в кращому разі вчителем середньої школи. Він думав про вивчення хемії, що може пригодиться пізніше, коли він займеться фізикою, але вона теж навряд чи стане засобом для існування. Він зупинився на електротехніці. Економічні обґрунтування можуть не все розповісти. Друг його студентських років у Берліні ще 1922 року помітив, що Сілард, попри свою премію Етвеша, «вважав, що його майстерність у математичних операціях не могла рівнятися навичкам його колег». З іншого боку, він не був єдиним серед угорців, які досягли в майбутньому видатного становища у сфері фізики, уникнувши загумінкової науки, яку викладали в угорських університетах того часу.
Він розпочав вивчення інженерії в Будапешті в Технологічному інституті короля Йозефа, потім був призваний до австро-угорської армії. А що він мав гімназійну освіту, то його відправили безпосередньо в офіцерську школу для підготування до кавалерії. Відпустка майже напевно врятувала йому життя. Він попросив відпустку нібито для того, щоб морально підтримати батьків, коли братові зробили серйозну операцію. Насправді він був хворий. Він думав, що в нього пневмонія. Він хотів лікуватися в Будапешті, біля батьків, а не в армійському госпіталі. Він чекав, виструнчившись, поки з’явиться командир, щоб висловити йому прохання, тоді як температура сягнула 39ºС. Капітан вперся; Сілард своїм манером наполягав на відпустці і дістав її, знайшов друзів, щоб ті допомогли йому дістатися до поїзда, прибув до Відня з нижчою температурою, але сильним кашлем, і дістався Будапешта та пристойної лікарні. Його хвороба була діагностована як еспанка, один із перших випадків в Австро-Угорщині. Війна завершувалася. Використовуючи «сімейні зв’язки», він через кілька тижнів домовився про те, щоб його демобілізували. «Незабаром я почув, що мій полк, — відправлений на фронт, — зазнав жорсткого обстрілу і що всі мої товариші загинули».
Влітку 1919 року, коли угорський ставленик Леніна Бела Кун і його комуністи та соціал-демократичні послідовники заснували в Угорщині недовговічну радянську республіку після безладної поразки Австро-Угорщини, Сілард вирішив, що настав час навчатися за кордоном. Йому був двадцять один рік. Тільки домовився про паспорт, як на початку серпня режим Куна впав; він ухитрився дістати інший паспорт від правого режиму адмірала Міклоша Горті, який змінив його, і покинув Угорщину близько Різдва.
Все ще неохоче відданий інженерії, Сілард вступив до Високої технічної школи (Technische Hochschule), технологічного інституту в Берліні. Але те, що здавалося необхідним в Угорщині, в Німеччині здавалося просто практичним. До викладацького складу фізичного факультету Берлінського університету входили лавреати Нобелівської премії Альберт Айнштайн, Макс Планк і Макс фон Лауе, теоретики першого рангу. Фріц Габер, чий метод фіксації азоту з повітря, щоб отримувати нітрати для пороху, врятував Німеччину від ранньої поразки у Великій війні, був лише один із багатьох визначних хіміків і фізиків у кількох фінансованих урядом і промисловістю Інститутах кайзера Вільгельма в елегантному берлінському передмісті Далемі. Різниця в наукових можливостях між Будапештом і Берліном привела до того, що Сілард фізично не міг слухати інженерні лекції. «Зрештою, як завжди, підсвідомість виявилася сильнішою за свідомість і не дозволила мені досягти будь-яких успіхів у навчанні інженерії. Нарешті его піддалося, і я залишив Високу технічну школу, щоб десь приблизно в середині 21-го завершити навчання в університеті».
Студенти-фізики того часу мандрували Європою в пошуках виняткових майстрів, як це робили їхні предки в галузі гуманітарних наук та ремесла ще з Середньовіччя. Університети в Німеччині були державними установами; професор був найманим державним службовцем, який також збирав плату безпосередньо зі своїх студентів за курси, які він вибрав читати (приватдоцент, навпаки, був запрошеним науковцем з викладацькими привілеями, який не отримував зарплати, але міг збирати плату). Якщо в Мюнхені викладав хтось, чию спеціальність ви хотіли вивчати, то їхали до Мюнхену; якщо в Гетінгені – їхали до Гетінгену. У будь-якому разі наука виросла з ремісничої традиції; у першій третині двадцятого століття вона зберегла — і до певної міри й досі зберігає — неформальну систему майстерності й учнівства, на якій була закладена новітня система європейської аспірантури. Ця неформальна колегіальність частково пояснює відчуття членства науковців покоління Сіларда в ексклюзивній групі, майже гільдії, міжнародного масштабу та цінностей.
Сілардів добрий друг і земляк-угорець, фізик-теоретик Юджин Віґнер, який вивчав хемічну інженерію у Високій технічній школі під час переходу Сіларда, спостерігав, як він штурмував Берлінський університет. «Як тільки Сілардові стало ясно, що фізика його справді цікавить, він із характерною прямотою представився Альбертові Айнштайну». Айнштайн був людиною, що жила окремо — вважаючи за краще оригінальність, а не повторення, він викладав кілька курсів, — але Віґнер пам’ятає, що Сілард переконав його провести для них семінар зі статистичної механіки. Макс Планк був худий, лисий літній державний діяч, чиє дослідження проміння, випромінюваного рівномірно нагрітою поверхнею (наприклад, внутрішньою частиною печі), привела його до відкриття універсальної константи природи. Він дотримувався розсудливої традиції серед провідних науковців брати під опіку лише найперспективніших студентів; Сілард привернув його увагу. Макс фон Лауе, красивий директор університетського Інституту теоретичної фізики, який заснував науку рентгенівську кристалографію і створив популярну сенсацію, зробивши так уперше атомні ґратки кристалів видними, прийняв Сіларда на свій блискучий курс з теорії відносності і зрештою підтримав його докторську дисертацію.
Післявоєнна німецька інфекція відчаю, цинізму та люті на поразку в Берліні мала перебіг, близький до гарячкових галюцинацій. Університет, розташований у центрі між Доротеенштрасе та Унтер-ден-Лінден на схід від Бранденбурзьких воріт, був добре розташований, щоб спостерігати за дивними ефектами. Сілард пропустив Листопадову революцію 1918 року, яку почали бунтівні моряки в Кілі, вона швидко поширилася на Берлін і привела до відходу кайзера до Голандії, до перемир’я і, врешті, до заснування, після кривавих заворушень, неміцної Ваймарської республіки. До того часу, коли він прибув до Берліну наприкінці 1919 року, був скасований уже понад вісім місяців воєнний стан, після якого місто залишилося спочатку голодним і похмурим, але невдовзі відновилося до п’янкого життя.
«На землі лежав сніг, — згадує англієць про своє перше враження від післявоєнного нічного Берліну, — а суміш снігу, неону та величезних будинків була неземна. Ви відчували, що потрапили кудись у зовсім дивне». Для німця, причетного до берлінського театру 1920-х років, «повітря було завжди яскраве, наче приправлене перцем, як у Нью-Йорку пізно восени: ви потребували короткого сну, і ніколи не здавалися втомленим. Ніде більше ви не зазнавали невдачі в такій хорошій формі, ніде вам не можна було раз за разом стукати по підборіддю без нокауту». Німецька аристократія відступила з поля зору, а її місце зайняли інтелігенція, зірки кіно та журналісти; головною щорічною подією в місті, де пустував імператорський палац, був пресбал, спонсорований Берлінським пресклубом, який збирав аж шість тисяч гостей.
Людвіґ Міс ван дер Рое спроєктував свій перший хмарочос зі скляними стінами в післявоєнному Берліні. Єгуді Менухін, що дебютував надто рано, і слухач Айнштайн, що аплодував йому. Джордж Ґрос відсортував серед своїх років гострокритичних спостережень на широких бульварах Берліну і опублікував «Ecce Homo» («Оце Людина»). Там був Владімір Набоков, який спостерігав за «літньою, рожеволицою жебрачкою з відрізаними по таз ногами... поставленою, як погруддя, біля підніжжя стіни і... продаж парадоксальних шнурків». Фйодор Вінберґ, один із колишніх царських офіцерів, був там, видавав погану газету, пропагуючи «Протоколи сіонських мудреців», які він особисто ввіз у Німеччину з Росії — нове німецьке видання цієї псевдомак’явелівської, явно шахрайської фантазії про завоювання світу, розійшлося накладом понад 100 000 примірників — і відкрито виступаючи за насильницьке знищення євреїв. Гітлера там не було, тому що після звільнення з в’язниці в 1924 році йому заборонили в’їзд у Північну Німеччину, але він послав румпельштильцхена Йозефа Ґебельса собі на заміну; Ґебельс навчився розкладати голови та крутити пропаганду у відкритому, хтивому, сп’яненому джазом місті, яке він гудив у своєму щоденнику як «темну та таємничу загадку».
Влітку 1922 р. обмінний курс у Німеччині впав до 400 марок за долар. На початку січня 1923-го, справді жахливого року, він впав до 7000 за долар. Сто шістдесят тисяч – у липні. Мільйон – у серпні. І 4,2 трильйона марок за долар – 23 листопада 1923 року, коли нарешті почалося виправлення. Банки шукали бухгалтерів, вправних на нулях, і виплачували зняття готівки на вагу. Антикварні крамниці до стелі заповнені закладеними скарбами збанкрутілого середнього класу. Крісло в театрі продається за яйце. Лише ті, хто мав тверду валюту — переважно іноземці — процвітали в той час, коли Німеччину можна було перетнути в першокласному вагоні за копійки, але вони також заслужили ворожнечу німців, які жили надголодь. «Ні, ніхто не відчував провини, — радів приїжджий англієць, — а відчував, що це цілком нормально, дар богів».
Німецький фізик Вальтер Ельзасер, який пізніше емігрував до США, працював у Берліні 1923 року під час перерви в студентські роки; батько погодився оплатити його особисті витрати. Він не був іноземець, але з іноземною допомогою зміг жити, як той:
Щоб зробити мене незалежним від [інфляції], мій батько звернувся до свого друга Кауфмана, банкіра з Базеля, який відкрив для мене рахунок в американських доларах у великому банку... Раз на тиждень я брав на пів дня вихідний, щоб поїхати до центру міста на метро і зняти своє забезпечення в марках; і кожного разу, звісно, було більше. Повертаючись у свою орендовану кімнату, я відразу ж купував достатньо харчів, щоб вистачало на тиждень, бо протягом трьох днів усі ціни значно піднялися б, скажімо, на п’ятнадцять відсотків, так що моє грошове забезпечення закінчилося б і унеможливило б такі задоволення, як екскурсія до Потсдаму або країни озер неділями... Я був надто молодий, занадто черствий і занадто недосвідчений, щоб зрозуміти, що означала ця гіперінфляція — справжню смерть і нещастя — для людей, які змушені були жити на пенсії чи інші фіксовані доходи або навіть для найманих працівників, особливо тих, хто має дітей, чия оплата відставала від рівня інфляції.
Так, мабуть, жив Сілард, за винятком того, що ніхто не пригадує, щоб коли-небудь бачив, як він готував собі; віддавав перевагу пропозиціям магазинів делікатесів і кафе. Він зрозумів би, що означає інфляція та деякі причини її крайності. Але хоча Сілард був надприродно спостережливий — «Протягом довгого життя серед науковців, — пише Віґнер, — я не зустрічав нікого з більшою уявою та оригінальністю, з більшою незалежністю думок і поглядів», — його спогади та роботи майже нічого з цього не зберегли про ці берлінські дні. Головне місто Німеччини на піку повоєнних соціальних, політичних та інтелектуальних потрясінь дістає рівно одне речення від Сіларда: «Берлін того часу жив у період розквіту фізики». Саме стільки означала для нього фізика, яка в 1920-х роках дала надзвичайний початок її сучасному синтезові.
Чотири роки навчання зазвичай передували дипломній роботі німецького студента. Потім, зі схвалення професора, студент розв’язував проблему за власною концепцією або завдання, запропоноване його професором. «Щоб бути прийнятною, — каже Сілард, — вона мала бути справді оригінальною роботою». Якщо дисертація здобувала прихильність, студент якогось дня складав усний іспит, і якщо він його складав, йому належним чином присуджували ступінь доктора.
Сілард уже віддав рік свого життя армії і два роки інженерній справі. Він не втрачав часу, просуваючись фізикою. Влітку 1921 року він пішов до Макса фон Лауе і попросив тему дисертації. Фон Лауе, очевидно, вирішив кинути виклик Сілардові — виклик міг бути дружнім або спробою поставити того на місце — і дав йому незрозумілу проблему з теорії відносності. «Я не міг досягти успіху з нею. Насправді я навіть не був переконаний, що це проблема, яку можна розв’язати». Сілард працював над нею шість місяців, аж до різдвяного сезону, «і я гадав, що Різдво — це не час для роботи, це час для ледарювання, тож подумав, що просто міркуватиму над тим, що спаде на розум».
Три тижні він думав, як розв’язати загадкову невідповідність у термодинаміці, розділі фізики, що стосується зв’язків між теплом та іншими видами енергії. Існують дві термодинамічні теорії, обидві дуже успішні в завбачанні теплових явищ. Одна, феноменологічна, абстрактніша й узагальненіша (і тому корисніша); інша, статистична, заснована на атомній моделі і точніше відповідає фізичній реальності. Зокрема, статистична теорія описує теплову рівновагу як стан випадкового руху атомів. Айнштайн, наприклад, у 1905 році у важливих роботах продемонстрував, що броунівський рух — безперервний випадковий рух частинок, наприклад пилку, завислого в рідині — був таким станом. Але корисніша феноменологічна теорія розглядала теплову рівновагу як статичну, стан без змін. Це була непослідовність.
Сілард виходив на довгі прогулянки — Берлін був би холодним і сірим, сірість іноді урізноманітнювала дні яскравого сонця — «і я побачив щось посеред прогулянки; і коли прийшов додому, записав це; наступного ранку я прокинувся з новою ідеєю і пішов знову на прогулянку; вона викристалізувалася в моїй свідомості, і ввечері я це записав». То був, на його думку, найтворчіший період його життя. «Протягом трьох тижнів я створив рукопис чогось справді досить оригінального. Але я не наважився віднести це до фон Лауе, тому що він не просив мене це зробити».
Натомість він відніс його Айнштайнові після семінару, затримав того для розмови і сказав, що хотів би розповісти йому про те, що він зробив.
– Ну, і що ти зробив? – Сілардові запам'яталися слова Айнштайна.
Сілард повідомив свою «досить оригінальну» ідею.
– Це неможливо, — сказав Айнштайн. – Це те, що неможливо зробити.
– Ну так, але я це зробив.
– Як ти це зробив?
Сілард почав пояснювати. «Через п’ять-десять хвилин», за його словами, Айнштайн зрозумів. Усього після року університетської фізики Сілард розробив строге математичне доведення того, що випадковий рух за теплової рівноваги можна вписати в рамки феноменологічної теорії в її початковій, класичній формі, без посилання на обмежувальну атомну модель — «і [Айнштайнові] це дуже сподобалося».
Так підбадьорений, Сілард передав свою роботу — вона називатиметься «Про поширення феноменологічної термодинаміки на флюктуаційні явища» — фон Лауе, який насмішкувато прийняв її та забрав додому. «А наступного ранку, рано-вранці, задзвонив телефон. Це був фон Лауе. Він сказав: «Ваш рукопис прийнято як вашу дисертацію на здобуття ступеня доктора філософії».
Через шість місяців Сілард написав ще одну статтю з термодинаміки «Про зменшення ентропії в термодинамічній системі внаслідок втручання розумних істот», яка зрештою буде визнана однією з важливих основоположних документів сучасної теорії інформації. На той час він здобув науковий ступінь; тепер він був доктором Лео Сілардом. Він експериментував з рентгенівськими ефектами в кристалах – галузь фон Лауе – в Інституті хемії кайзера Вільгельма в Далемі до 1925 року; того року Берлінський університет прийняв його статтю про ентропію як його габілітаціоншрифт (Habilitationsschrift), дисертацію [наукова робота, яка подається для набуття кваліфікації викладача у виші], і після цього він був призначений приватдоцентом, посаду, яку він обіймав до від’їзду до Англії в 1933 році.
Одним із побічних занять Сіларда, як тоді, так і пізніше, було винахідництво. У період з 1924 по 1934 рік він подав заявку до Німецького патентного відомства окремо або разом зі своїм партнером Альбертом Айнштайном на двадцять дев'ять патентів. Більшість спільних заявок стосувалася домашнього охолодження. «Сумна газетна історія… привернула увагу Айнштайна та Сіларда одного ранку, — пише один із пізніших американських протеже Сіларда. — У берлінській газеті повідомлялося, що ціла сім’я, разом з кількома маленькими дітьми задихнулася у квартирі внаслідок вдихання шкідливих випарів [хемічної речовини], яка використовувалася як холодоагент у їхньому примітивному холодильнику і яка витекла вночі через негерметичний клапан помпи». Після цього два фізики розробили метод помпування металізованого холодоагента за допомогою електромагнетизму, метод, який не вимагав ніяких рухомих частин (і, отже, ущільнень клапанів, які могли б протікати), крім самого холодоагента. A.E.G., німецька «General Electric» [нім. Allgemeine Elektricitäts Gesellschaft; англ. General Electric Company. – Прим. перекл.], підписала Сіларда як платного консультанта і фактично побудувала один із холодильників Айнштайна – Сіларда, але магнетна помпа була така шумна навіть проти гучних звичайних компресорів того часу, що ніколи не покинула інженерної лабораторії.
Інший, дивно схожий винахід, також запатентований, міг би здобути світове визнання Сілардові, якби він вийшов за межі патентної стадії. Незалежно від американського фізика-експериментатора Ернеста О. Лоуренса і принаймні на три місяці раніше Сілард розробив основний принцип і загальну конструкцію того, що названо винаходом Лоуренса, циклотрона, пристрою для пришвидшення ядерних частинок у коловому магнетному полі, свого роду ядерної помпи. Сілард подав заявку на патент на свій пристрій 5 січня 1929 року; Лоуренс уперше подумав про циклотрон приблизно 1 квітня 1929 року, створивши невелику робочу модель через рік, за яку він отримав Нобелівську премію з фізики 1939 року.
Оригінальність Сіларда не зупинилася на ватерлінії. Десь на шляху від шістнадцятирічного пророка долі народів до тридцятиоднорічного відкритого змовника, який веде переговори про права на видавництво з Гербертом Велзом, він задумав власну відкриту змову [«Відкрита змова» — книжка Велза]. — Прим. перекл.]. Свій соціальний винахід він датував «серединою двадцятих у Німеччині». Якщо так, то він пішов до Велза в 1929 році як через ентузіазм від проникливості англійця, так і через його бачення. С. П. Сноу, британський фізик і романіст, пише про Лео Сіларда, що він «мав темперамент, незвичайний деінде, можливо, трохи менш рідкісний серед великих науковців. Він мав потужне его і невразливу егоцентричність, але він проєктував силу цієї особистості назовні, з доброзичливими намірами на своїх близьких. У цьому сенсі в нього була сімейна схожість з Айнштайном у зменшеному масштабі». Добродійний намір у цьому випадку – документ, що пропонує нову організацію: Бунд (Der Bund – Союз) — орден, конфедерацію або, простіше кажучи, банду/загін.
Бунд, як пише Сілард, був би «тісно пов’язаною групою людей, чий внутрішній зв’язок пронизаний релігійним і науковим духом»:
Якби ми володіли магічним заклинанням, за допомогою якого можна було б розпізнавати «найкращих» людей молодого покоління в ранньому віці… тоді могли б навчити їх самостійного мислення, а завдяки освіті в тісній зв’язаності ми могли б створити клас духовного лідерства з внутрішньою згуртованістю, яка оновлювалася б сама по собі.
Члени цього класу не будуть нагороджені багатством або особистою славою. Навпаки, від них вимагалося б узяти на себе виняткові обов’язки, «тягарі», які могли б «продемонструвати їхню відданість». Сілардові здавалося, що така група має хороші шанси вплинути на державні справи, навіть якби вона не мала офіційної структури чи конституційного становища. Але існувала також імовірність того, що вона може «перебрати на себе пряміший вплив на державні справи як частину політичної системи, поряд з урядом і парламентом, або замість уряду та парламенту».
«Орден, — писав Сілард в інший час, — не мав бути чимось на кшталт політичної партії... а скоріше він мав представляти державу». Він бачив, що представницька демократія якось виробляється в осередках з тридцяти-сорока чоловік, які сформували б зрілу політичну структуру Бунду. «Через метод добору [і виховання]... був би великий шанс, що рішення на найвищому рівні ухвалювала б справедлива більшість».
Сілард тримався тієї чи іншої версії свого Бунду протягом усього життя. Вона з'являється ще в 1961 році, на той час належним чином замаскованою, у його популярній повісті «Голос дельфінів»: повна цистерна дельфінів у «Віденському інституті» починає передавати світові свою переконливу мудрість через своїх охоронців і тлумачів, науковців США та Росії; оповідач лукаво натякає, що охоронці можуть бути справжнім джерелом мудрості, експлуатуючи захоплення людства надлюдськими рятівниками, що оберігали б його.
Дикий сплеск оптимізму — або опортунізму — спонукав Сіларда в 1930 році організувати групу знайомих, більшість з яких були молоді фізики, щоб розпочати гуртування. У середині 1920-х років він був переконаний, що «парламентська форма демократії не матиме довгого життя в Німеччині», але «думав, що вона може пережити одне-два покоління». За п’ять років він розумів інакше. «Я дійшов висновку, що в Німеччині щось піде не так… у 1930 році». Яльмар Шахт, президент німецького Райхсбанку, який того року зустрівся в Парижі з комісією економістів, покликаною вирішити, скільки Німеччина може сплатити воєнних репарацій, оголосив, що Німеччина не може платити взагалі, якщо їй не будуть повернуті колишні колонії, забрані в неї після війни. «Це була така разюча заява, що вона привернула мою увагу, і я зробив висновок, що якщо Яльмар Шахт вірив, що йому це може минутися, то все має бути досить погано. Я був такий вражений цим, що написав листа до свого банку і переказав кожен пені, який мав, з Німеччини до Швайцарії».
Набагато організованіший Бунд просувався до влади в Німеччині з інакшою, примітивнішою програмою порятунку світу. Ця програма, зарозуміло викладена в автобіографічній книжці «Майн Кампф», призвела до тривалого і кривавого випробування. І все-таки Сілард у дальші роки очолюватиме ініціативу, щоб зібрати свого роду Бунд; прихована від очей, працюючи над терміновішими і безпосереднішими цілями, ніж утопія, ця «тісно згуртована група людей» врешті вплине на світові події сильніше, ніж навіть нацизм.
Десь у 1920-х роках увагу Сіларда привернула нова галузь досліджень: ядерна фізика, вивчення ядра атома, де зосереджена більша частина його маси, а отже й енергії. Він був знайомий з довгим списком видатних робіт у загальній сфері радіоактивності німецького хеміка Ото Гана та австрійського фізика Лізе Майтнер, які створили плідну команду в Інституті хемії кайзера Вільгельма. Безсумнівно, він, як завжди, був пильний до особливої напруги в повітрі, яка сигналізувала про можливість нових подій.
Ядра деяких легких атомів могли б бути розколоті, через бомбардування їх атомними частинками; це вже продемонстрував великий британський фізик-експериментатор Ернест Резерфорд. Резерфорд використовував одне ядро для бомбардування іншого, а що обидва ядра були сильно заряджені позитивно, бомбардоване ядро відбивало більшість атак. Тому фізики шукали способи пришвидшити частинки до більших швидкостей, щоб змусити їх подолати електричний бар’єр ядра. Сілардова конструкція циклотронного пришвидшувача частинок, який міг би служити такій меті, вказує на те, що він думав про ядерну фізику ще в 1928 році.
До 1932 року він лише думав. У нього була інша робота, і ядерна фізика була йому ще недостатньо цікава. Вона стала привабливою в 1932 році. Відкриття у фізиці відкрило нові можливості, а відкриття, зроблені Сілардом у літературі та утопізмі, відкрили його розум для нових підходів до порятунку світу.
27 лютого 1932 року в листі до британського журналу «Нейче» фізик Джеймз Чедвік з Кавендиської лабораторії Кембридзького університету, лабораторії Ернеста Резерфорда, заявив про можливе існування нейтрона. (Через чотири місяці він підтвердив існування нейтрона в довшій статті в «Працях Королівського товариства», але Сілард не більше сумнівався в цьому під час першого обережного оголошення Чедвіка, ніж сам Чедвік; як і багато наукових відкриттів, воно стало очевидним як тільки було продемонстроване, і Сілард міг би повторити демонстрацію в Берліні, якби забажав.) Нейтрон, частинка з майже такою ж масою, що й позитивно заряджений протон, який до 1932 року був єдиним певним компонентом атомного ядра, не мав електричного заряду, а це означало, що він міг пройти крізь навколишній електричний бар’єр і потрапити в ядро. Нейтрон відкривав би атомне ядро для дослідження. Це міг бути навіть спосіб змусити ядро поступитися частиною своєї величезної енергії.
Саме тоді, у 1932 році, Сілард знайшов або вперше взяв у руки ту привабливу сироту серед книжок Герберта Велза, яку йому не вдалося знайти раніше: «Світ звільнений». Попри свою назву, це не був трактат, як «Відкрита змова». Це був пророчий роман, опублікований у 1914 році, перед початком Великої війни. Через тридцять років Сілард все ще міг узагальнити/підсумувати «Світ звільнений» у точних деталях. Велз, каже він, описує:
... вивільнення атомної енергії у великих масштабах для промислових цілей, розроблення атомних бомб і світову війну, яку, очевидно, вів союз Англії, Франції і, можливо, Америки, проти Німеччини та Австрії, держав. розташованих у центральній частині Європи. Він помістив цю війну в 1956 році, і в цій війні всі великі міста світу знищені атомними бомбами.
Більше особистих відкриттів вийшло з прозорливого роману Велза — ідей, які передбачали або повторювали утопічні плани Сіларда, відповіді, які могли спрямовувати його в наступні роки. Велз пише, що його герой-науковець, наприклад, був «пригнічений, він справді був наляканий відчуттям величезних наслідків свого відкриття. Того вечора він мав туманне уявлення про те, що не повинен публікувати свої результати, що вони передчасні, що якесь таємне об’єднання мудрих людей має подбати про його роботу і передавати її з покоління в покоління, поки світ не дозріє до її практичного застосування”.
І все ж «Світ звільнений» вплинув на Сціларда менше, ніж його тематика могла навіяти. «Ця книжка справила на мене велике враження, але я не вважав її чимось іншим, ніж вигадкою. Вона не спонукала мене думати про те, чи можуть подібні речі статися насправді. До того часу я не займався ядерною фізикою».
За його власним переконанням, інший і тихіший діалог змінив напрямок роботи Сіларда. Друг, який познайомив його з Гербертом Велзом, повернувся в 1932 році на континент:
Я знову зустрівся з ним у Берліні, і там зав’язалася незабутня розмова. Ото Мандль сказав, що тепер він справді думає, що знає, що знадобилося б, щоб урятувати людство від серії постійно повторюваних воєн, які можуть його знищити. Він сказав, що Людина має в собі героїчну жилку. Людину не задовольняє щасливе ідилічне життя: їй потрібно боротися і стикатися з небезпекою. І він зробив висновок, що людство має зробити, щоб урятуватися, — це розпочати справу з метою залишити землю. Він думав, що на цьому завданні можна зосередити енергію людства і задовольнити потребу в героїзмі. Я дуже добре пам’ятаю власну реакцію. Я сказав йому, що це було для мене щось нове, і що я насправді не знаю, чи погоджуся з ним. Єдине, що я міг сказати: якби я прийшов до висновку, що це те, що потрібно людству, якби я хотів щось зробити для порятунку людства, то, мабуть, пішов би в ядерну фізику, тому що тільки через вивільнення атомної енергії ми могли б отримати засоби, які дали б змогу людині не лише залишити Землю, а й Сонцеву систему.
Такий мав бути Сілардів висновок; того року він переїхав до будинку Гарнака Інститутів кайзера Вільгельма — резиденції для приїжджих науковців, спонсорованої німецькою промисловістю, свого роду факультетського клубу — і звернувся до Лізе Майтнер щодо можливості проводити з нею експериментальну роботу з ядерної фізики. Так, щоб урятувати людство.
Він завжди жив у готелях, в орендованих кімнатах. У будинку Гарнака він тримав ключі від двох своїх наявних валіз, а валізи були спаковані. «Все, що мені потрібно було зробити, це повернути ключ і піти, коли все стало дуже погано». Справи пішли так погано, що довелося відкласти рішення про співпрацю з Майтнер. Старший угорський друг, пригадує Сілард, Мігай Полані, хемік з Інститутів кайзера Вільгельма, що був із сім’єю, — дивився на німецьку політичну сцену оптимістично, як і багато хто в Німеччині того часу. «Всі вони думали, що цивілізовані німці не терпіли б чогось справді грубого». Сілард не дотримувався такої оптимістичної думки, відзначаючи, що самі німці були паралізовані цинізмом, одним із найпотворніших наслідків програшу у Великій війні.
Адольф Гітлер був призначений канцлером Німеччини 30 січня 1933 року. У ніч на 27 лютого нацистська банда під керівництвом очільника берлінських штурмовиків, приватної армії Гітлера, підпалила імпозантні палати Райхстагу. Будівля була повністю зруйнована. Гітлер звинуватив у підпалі комуністів і змусив приголомшений Райхстаг надати йому надзвичайні повноваження. Після пожежі Сілард виявив, що Полані все ще не переконаний. «Він подивився на мене і сказав: «Ти справді хочеш сказати, що думаєш, що [міністр] внутрішніх справ [Герман Ґерінґ] мав якийсь стосунок до цього?», на що я відповів: «Так, це саме те, що я маю на увазі». Він просто дивився на мене недовірливими очима». Наприкінці березня єврейські судді та адвокати в Прусії та Баварії були відсторонені від практики. У вихідний, 1 квітня, Юліус Штрайхер скерував національний бойкот єврейського бізнесу, а євреїв били на вулицях. «Я їхав потягом з Берліну до Відню якогось дня, близько до першого квітня 1933 року, — пише Сілард. – Потяг був порожній. Цей же потяг наступного дня був переповнений, його зупинили на кордоні, людям довелося вийти, і всіх допитували нацисти. Це лише показує, що якщо ви хочете досягти успіху в цьому світі, вам не потрібно бути набагато розумнішим за інших людей, ви просто маєте бути на день раніше».
7 квітня по всій Німеччині був оприлюднений Закон про відновлення професійної державної служби, і тисячі єврейських учених і науковців утратили свої посади в німецьких університетах. З Англії, куди він прибув на початку травня, Сілард взявся шалено працювати, щоб допомогти їм емігрувати та знайти для них роботу в Англії, Сполучених Штатах, Палестині, Індії, Китаї та місцях між ними. Якщо він ще не міг урятувати весь світ, то міг би врятувати хоча б частину.
Він зробив перепочинок у вересні. На той час він жив у готелі «Імперіал» на Расел-сквер, перерахувавши 1595 фунтів стерлінгів із Цюриху до свого банку в Лондоні. Понад половину грошей, 854 фунти стерлінгів, він тримав у довірчій власності для свого брата Бели; решту витратить протягом року. Кошти Сіларда були отримані від його патентних ліцензій, консультацій з холодильного обладнання та гонорарів приватдоцента. Він був зайнятий пошуком роботи для інших і не міг шукати її для себе. У будь-якому разі він мав мало витрат; тижневе проживання і триразове харчування в хорошому лондонському готелі коштували близько 5,5 фунта стерлінгів; він парубкував більшу частину свого життя, і його потреби були прості.
«Я більше не думав про цю розмову [з Ото Мандлем про космічні подорожі], ані про книжку Герберта Велза, поки не опинився в Лондоні під час [зборів] Британської асоціації». У синтаксисі Сіларда тут прохоплюється: вирішальне слово – поки. Він занадто відволікався на події та рятувальні роботи, щоб творчо думати про ядерну фізику. Він навіть думав про те, щоб зайнятися біологією, радикально змінити галузь, що вдалося ряду здібних фізиків у довоєнні дні та після. Така зміна надзвичайно важливою психологічно, і Сілард мав зробити її в 1946 році. Але у вересні 1933 року відбулися щорічні збори Британської асоціації сприяння розвиткові науки.
Якщо в п’ятницю, 1 вересня, відпочиваючи у фоє готелю «Імперіал», Сілард прочитав у «Таймз» рецензію на «Форму прийдешнього» (The Shape of Things to Come), то зауважив думку анонімного критика, що Велз «робив щось подібне раніше — ця досить безсистемна робота, «Світ звільнений», особливо спадає на думку, але ніколи не було нічого схожого на таке ж неперервне багатство і солідність деталей, або, дійсно, здатність переконати в жахливій імовірності деяких з найбезпосередніших і найкатастрофічніших перебігів подій». І, можливо, знову подумав про атомні бомби Велзової попередньої роботи, Велзової «Відкритої змови» та його власної, про нацистську Німеччину та її здібних фізиків, про зруйновані міста та загальну війну.
Без сумніву, Сілард прочитав «Таймз» від 12 вересня з його провокаційною послідовністю заголовків:
БРИТАНСЬКА АСОЦІАЦІЯ
ЗЛАМАТИ АТОМ
ПЕРЕТВОРЕННЯ ЕЛЕМЕНТІВ
Ернест Резерфорд, як повідомляє «Таймз», переказав історію «відкриттів останньої чверті століття в атомному перетворенні», зокрема:
НЕЙТРОН
НОВІТНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ
Усе це викликало в Сіларда неспокій. Збиралися провідні науковці Великої Британії, а його там не було. Він був у безпеці, у нього були гроші в банку, але він був лише ще одним анонімним єврейським біженцем у Лондоні, який сидів за ранковою кавою у холі готелю, безробітний і невідомий.
Потім, на середині другої колонки «Таймзового» резюме промови Резерфорда, він виявив:
НАДІЯ НА ПЕРЕТВОРЕННЯ БУДЬ-ЯКОГО АТОМА
Якими, запитував лорд Резерфорд, були перспективи на 20 чи 30 років вперед?
Висока напруга близько мільйонів вольт, ймовірно, була б непотрібною як засіб пришвидшення бомбардування частинок. Перетворення можуть бути здійснені за допомогою 30 000 або 70 000 вольтів<...> Він вважав, що ми повинні бути в змозі врешті перетворити всі елементи.
У цих процесах ми могли б отримати набагато більшу енергію, ніж забезпечує протон, але в середньому ми не могли б очікувати так отримати енергію. Це був дуже поганий і неефективний спосіб виробництва енергії, і кожен, хто шукав джерело енергії в перетворенні атомів, говорив нісенітницю (moonshine).
Чи знав Сілард, що означає «нісенітниця» — «дурні або фантастичні розмови»? Чи довелося йому запитати швайцара, коли той кинув газету й вибіг на вулицю? «Повідомлялося, що лорд Резерфорд сказав, що той, хто говорить про вивільнення атомної енергії в промислових масштабах, говорить нісенітницю. Заяви експертів про те, що щось не можна зробити, завжди мене дратували».
«Це наштовхнуло мене на роздуми, коли я йшов вулицями Лондону, і пам’ятаю, що зупинився на червоне світло на перехресті Саутгемптон-Роу. ... Я розмірковував, чи не міг помилитися лорд Резерфорд».
«Мені спало на думку, що нейтрони, на відміну від альфа-частинок, не іонізують [тобто електрично взаємодіють] з речовиною, через яку вони проходять.
«Отже, нейтрони не повинні зупинятися, поки не влучать в ядро, з яким вони можуть реагувати».
Сілард був не перший, хто зрозумів, що нейтрон може проскочити повз позитивний електричний бар'єр ядра; це усвідомлення прийшло й до інших фізиків. Але він був перший, хто уявив механізм, за допомогою якого під час нейтронного бомбардування ядра виділяється більше енергії, ніж забезпечує сам нейтрон.
Аналогічний процес був і в хімії. Полані вивчав його. Відносно невелика кількість активних частинок — атомів кисню, наприклад, — допущених до хемічно нестабільної системи, працювали як закваска, викликаючи хемічну реакцію при температурах, значно нижчих, ніж температура, якої зазвичай вимагає реакція. Ланцюгова реакція, так назвали процес. Один центр хемічної реакції виробляє тисячі молекул продуктів реакції. Один центр іноді має особливо сприятливе зіткнення з реагентом і замість утворення лише одного нового центру, він утворює два або більше, кожен з яких здатний і собі поширювати реакційний ланцюг.
Хемічні ланцюгові реакції самообмежні. Якби вони були не такі, то стрімко зростали б у геометричній прогресії: 1, 2, 4, 8, 16, 32, 64, 128, 256, 512, 1024, 2048, 4096, 8192, 16384, 32766, 61520 524288, 1048576, 2097152, 4194304, 8388608, 16777216, 33554432, 67108868, 134217736 . . .
«Коли світло змінилося на зелене, і я перейшов вулицю, — згадував Сілард, — … раптом мені спало на думку, що якби ми могли знайти елемент, який розщеплюється нейтронами і який випромінює два нейтрони, коли поглинає один, такий елемент, якщо його зібрати в досить велику масу, міг би підтримувати ядерну ланцюгову реакцію».
«Наразі я не бачив, як можна знайти такий елемент, чи які експерименти знадобляться, але ця ідея не покидала мене. За певних обставин можна було б створити ланцюгову ядерну реакцію, вивільнити енергію в промислових масштабах і створити атомні бомби».
Лео Сілард вийшов на тротуар. За ним світло змінилося на червоне.
Востаннє редагувалось Нед березня 20, 2022 8:17 pm користувачем Кувалда, всього редагувалось 1 раз.
Andriy
Адміністратор сайту
Повідомлень: 3794
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:23 pm

Re: Створення атомної бомби

Повідомлення Andriy »

завдадо
ядерного апокаліпсису
вона сприяло
—опустилося
патогена
сум’яті
1,5 мегатон
більше за все
пригодитися
рожеволицою
здрбувала
засосування
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5812
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Створення атомної бомби

Повідомлення Кувалда »

дякую. виправив
але патогена, а не патогену [поправ у перевіряльнику].
Кувалда
Редактор
Повідомлень: 5812
З нами з: Сер травня 27, 2009 8:33 pm

Re: Створення атомної бомби

Повідомлення Кувалда »

Anton Martynov

Я вже встиг пройти курс з радіоактивного захисту солдата і побути в образі героїв з обкладинки серіалу «Чорнобиль». Але ми досі не можемо підібрати перекладача на книжку Річарда Родса The Making of the Atomic Bomb, яка є своєрідним золотим стандартом в темі і на яку Лабораторія має ексклюзивні права на видання.
Книжка була опублікована у далекому 1986 році, а вже у 1987 автор отримав за неї Пулітцерівську премію, а потім Національну книжкову премію в США та інші нагороди.
Родс розповідає всю історію створення атомної бомби: від квантової фізики до квінтесенції- створення самої атомної бомби і всі перипетії, з цим повʼязані. В головних ролях: Ернест Резерфорд, Нільс Бор, Джон фон Нейман, Едвард Теллер, Георгій (Джорж) Гамов, Клаус Фукс, Роберт Оппенгеймер і звісно українець уродженець Боярки Георгій (Джорж) Кістяківський.
Книжка має майже 900 сторінок на доволі складну тему. Переклад з оригіналу англійською. Орієнтуємось, що це робота перекладача плюс/мінус на один рік. Нашу головну редакторку перекладних книжок Марта Госовська ви знаєте, тому, хто бачить в собі сили та потенціал - вількомен бітте: gosovska@laboratoria.pro
Відповісти

Повернутись до “Пропоновані до видання книжки”