Про нові старі проблеми українського правопису
Додано: Вів січня 01, 2013 10:27 pm
Вісник НАН України, 2005, №11, с. 64-67
На зло ворогам... – або
кілька коментарів до нового старого мовознавчо-правописного процесу
Максим Вакуленко
(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)
Проблеми мови, мовлення та правопису стосуються кожного з нас. Усі ми тією чи іншою мірою користуємося мовою, тому не можна бути осторонь тих різноманітних подій, які досі вирують навколо, здавалося б, не такої й складної фахової проблеми – прийняття і затвердження нового правопису.
Яким же має бути український правопис? Насамперед солідним – тобто укладатися на відповідній основі. Бажано на науковій. І щоб помітною була робота професіоналів, а не політиканів. Біда в тому, що пошуки сучасних мовознавчих „пророків” (або ж царя-батюшки) нічого не дадуть: адже генофонд України серйозно постраждав від репресій минулого століття. Комусь, щоправда, вдалося накивати п’ятами від цього лиха – чи то в Європу, чи аж за океан. Але в чужомовному довкіллі надзвичайно складно зберегти оте підсвідоме відчуття мови, яке буває тільки на батьківщині. Практично неможливо. І цілком зрозумілою є ностальгія за рідним краєм і тими паростками українізації, що почали були пробиватися у 20-30-х рр. минулого століття. Надто вже для автора цих рядків – адже його діда Тодора Гавриленка, який був одним із тих, хто працював поруч із самим Грушевським, у 1937 році репресували.
Але трагедії минулого не повинні забивати нам памороки та затуляти дійсність – яка вимагає від усіх нас мудрості та виваженості.
Нещодавно автора запитували, чи справді слово „ліфт” українською буде „підіймальний електричний дрототяг”. А ще переконували, що „бочка” перекладається тільки як „діжка” (слова „кадка” – відповідника до „діжки” – ніби й не існує). А ще дехто щиро вважає, що „міліціянти” з „гелікоптерами” – це дуже-дуже українські слова... Мабуть, герої українських казок Круть і Верть (однокореневе слово зі словом „вертоліт”) уже не вважаються нашими земляками... А веретено – то вже, певно, геть не українське слово...
А ще згадаймо, як дехто нещодавно намагався розколоти Україну – фактично за мовною ознакою. Ось до чого доводить політиканство в мові. Це куди небезпечніше, ніж декому здається. Тому правопис – це не засіб задоволення чиїхось особистих маревних мрій чи амбіцій. Це дуже серйозна і відповідальна справа, і не треба допомагати недругам державної мови, вдаючись до емоційних і не дуже продуманих кроків. Мова повинна не відштовхувати, а об’єднувати. А це може статися тоді й тільки тоді, коли буде забезпечений об’єктивний науковий підхід до мовних питань.
Наприклад, хто з ініціаторів змін до правопису хоча б поцікавився працями відомого слов’яніста А. Мейє (з’явилися після 1928 р.), які мають пряме відношення до нових (старих) правил? Або більш приземлено: у 2003-2004 рр. автор стажувався у США за програмою Фулбрайта, виконуючи порівняльні акустико-фонетичні дослідження англійської та української вимови. Як відомо, українська мова – одна з найфонетичніших мов у світі, але якраз фахівців (і досліджень) із акустичної фонетики у нас не вистачає. Чи хто з укладачів нового правопису проявив фаховий інтерес до одержаних результатів? І чи може правопис вважатися обгрунтованим, якщо такі важливі речі в ньому не враховані?
Ось дехто, з фанатичним блиском в очах і незнищенним почуттям меншовартості в душі, старанно замінює звук [х] на [г] (наприклад, “Гайтауер” і “Магоні” з “Поліцейської академії” або „Галлівелл” із „Усі жінки – відьми”). Гай гірше, аби інше? Тьгу та й годі. Не чгайте на мене і не гапайте мене за поли. Це свідчить не про українську вимову, а про елементарне незнання та неслухання доволі простих речей. Піджак ніби й пристойний, а з-під нього стирчать коротенькі штанці „меншенького братика”... Та прислухаймось уважніше до справжньої англійської чи американської вимови, з одного боку, та вимови наших заокеанських ідеологів (чи „ідейологів?”). Вони український звук [г] сприймають зовсім не так, як ми, і вимовляють його ближче до нашого [х]: „хосподь”, „бахато” тощо. Якщо не заглиблюватися в проблему – то при такій заміні відбувається насправді віддалення не від російської мови, а від болгарської. Наприклад, назва міста Hamburg і в російській, і в українській мовах записується однаково: Гамбург. А в болгарській – Хамбург. Це стосується більшості слів, які запозичувалися через письмо (це насамперед географічні власні назви). А якщо розглядати це питання серйозно – то починати слід із акустико-фонетичних досліджень відповідних звуків мовлення. Наприклад, познайомитися з дослідженнями відомого фахівця в цій галузі Кеннета Стівенса. Або поцікавитися відповідними акустичними спектрами, отриманими в роботах автора.
А звідси ще одна проблема, яку ми ніяк не наблизимо до розв’язання – зросійщення (а взагалі кажучи, зіншомовлення). Це явище не зводиться, на жаль, до формального вживання тих чи інших слів або літер (звуків) – як гадає дехто з наших журналістів. Проблема куди глибша: це спосіб мислення, менталітет, генетична пам’ять. І відображається це насамперед у мовних парадигмах та фразеологізмах, а також у правильному вживанні паронімів. Отже, щоб зберегти автентичність мови, треба дбати передусім про глобальні категорії мислення.
Наприклад, одним із показників питомого українського словотворення є чергування голосних у відкритих та закритих складах (зокрема „о” та „і”). Ось і питаннячко: наскільки автентичними є такі ніби звичні для нас слова, як собор (від рос. “собирать”), рот, взвод, народ, завод, дошка, ложка, мороз тощо? І, з огляду на таке чергування, як же все-таки розділяти на склади слова „восковий” (від „віск”), „рости” від („ріст”), „злості” (від „злість”), „млосний” (від „млість”) і т. п.?
А ще послухаймо уважно вставку на телеканалі “1+1”: “ти не один”... Це калька з російської. Треба: “ти на сам”. А в серіалі “Усі жінки – відьми” чуємо “відьомська община” – замість “відьомська громада”. Там же зустрічається російська калька “старійшина” (від старейший). Краще вже “старшина”.
А ось ми чуємо на радіо: „Початкова вартість підприємства 10 млн. гривень”. Типовий приклад того, як під впливом російської мови стирається відмінність між істинними значеннями українських слів. У російській мові слово „стоимость” плутається зі словом „цена”: часто запитують „сколько стоит?”, маючи на увазі „какова цена?” (українською: „скільки коштує?”, „яка ціна?”). В українській мові відмінність між термінами вартість і ціна більш виразна. Поки що. Вартість послуги, об’єкта чи товару – це наявність корисних властивостей, яка визначається закладеними там природними ресурсами та людською працею, а також амортизацією (матеріальною та моральною зношеністю). Ціна є грошовим вираженням цієї корисності. Причому ціна не обов’язково відповідає вартості: вона, залежно від попиту, може бути заниженою або завищеною. А вартість – величина, яка не залежить від кон’юнктури ринку. Коли ми купуємо хліб, проїзний квиток чи платимо за комунальні послуги – ми оплачуємо ціну товару чи послуги. А грошовий еквівалент вартості такого товару чи послуги має бути, як правило, меншим від ціни – інакше продавець розориться.
Та й письмових спотворень у нас вистачає.
Яскравим прикладом "позичання" росiйського написания є вигляд слова "проект" (у латинському ориriналi – project, тобто "проєкт") – адже росiйська "е" читаеться як "є". Цікаво, що однокореневі слова об’єкт, ін’єкція пишуться через „є”. Певно, через те, що в російській мові там твердий знак, і діватися нікуди.
У cлові „стаття” подвоєння зберігається скрізь, за винятком родового відмінка множини, де відчувається вплив російської мови (статьи – статей). Мабуть, настав час унормувати це правило в бік уніфікації написання (а заодно й віддалення від російської форми).
А “Братислава” замість “Братіслава” – це приблизно те ж саме, що й “Милиця” замість “Міліца”.
І не зовсім зрозуміло, чому дехто так прилип до покруча „консалтинг” – адже є слово „консультація”...
Незрілість менталітету нації проявляється і в досі чинному Державному гімні України. Що це за похмурі натяки: “Ще не вмерла”? Либонь, серйозно занедужала? Та ще й тут явне перегукування з польським гімном. А ще неграмотне узгодження: “Ще не вмерла України і слава, і воля...”. Треба: “не вмерли... ні слава, ні воля”. Обережно-песимістичний настрій Чубинського можна зрозуміти: важкі й непевні були тоді часи. Тепер же історичні умови зовсім інші. То коли вже ми матимемо гідний незалежної держави гімн? А то у нас як не композитор – то Герой, як не поет(-пісняр) – то Академік... А хороший сучасний гімн написати нікому.
От би з розгляду цих питань і починати мовознавчо-правописні реформи...
Ще одна наболіла правописна проблема: яке графічне "лице" повинна мати Україна у міжнародному спілкуванні на географічних картах, у документах та іншій друкованій продукції"? За якими правилами слід записувати українські власні назви?
Ми добре знаємо, що окремі слова однієї мови “вживляються” в іншу на основі транскрибування (відтворення звуків) і підкоряються її правилам та словотворенню: Сімферополь (з еллінської), Orly (з української). Це – запозичені слова. Але інші – і їх більшість – належать до класу іншомовних: вони лишаються у володіннях “своєї” мови і підлягають лише її законам, а змінюється тільки правописна система, в якій подається дане слово. Це передусім національні власні назви (самоназви, або автоніми) та ті загальні назви, які не набули окремого переважного вжитку в іншій мові або підпадають під юрисдикцію даної держави. Ось для таких слів потрібен зовсім інший підхід, який зберігає особливості національного написання, – транслітерація (тобто перезапис літер за допомогою іншого правописного укладу, який регулюється орфографічними нормами даної мови). Правильно транслітерована форма повністю рівнозначна вихідній. Яскравим прикладом транслітерації є представлення тексту за допомогою гаєвиці та вуковиці в сербохорватській мові. А в містах Еллади назви вулиць подаються елліницею та латиницею.
Оригінальне написання власних назв у середовищі іншої мови не змінюється: San-Jose (місто у США), Cojijo (провінція Канади), Guadalajara, Afghanistan, Jerusalem, Iraq, Thessalia, Volkswagen, Johannesburg, Katja (шоколадка німецької фірми “Bossner”), Ljubljana, Katowice, Ajax, Mroczek, Hercules Poirot (герой оповідань Агати Крісті) тощо. Цікаво, що в італійській абетці букви j немає – а назва відомого футбольного клубу Juventus зберегла автентичний запис.
Прийняті й резолюції ООН: IV/20 (1982 р.) – “Про зменшення кількості екзонімів” – та V/13 (1987 р.) – “Про переважність національних офіційних форм географічних назв”. Навіть назви мовами національних меншин підлягають цим правилам – не кажучи про незалежну державу... Отже, власні назви, що належать Україні, тобто підпадають під її юрисдикцію, мають записуватися не за чужою латинографічною нормою, а українською латиницею – її державною мовою в міжнародному спілкуванні. Цілком природно, що транслітерація кириличної абетки української мови має орієнтуватися на споріднені слов’янські мови: адже тільки в цьому випадку можна уникнути проблем зі штучним спотворенням інформації.
В українській мові традиція вживання „j” у йотованих дуже давня, і не треба бути хтозна-яким фахівцем, щоб це розуміти. Варто лише приглянутися до нової двадцятигривневої банкноти з портретом Івана Франка: „Земле, моjа всеплодьучаjа мати! Сили, шчо в твоjіj движель глубині, Краплоу, шчоб в боjу сміліше стоjати, Даj і міні!”
Весь світ добре обізнаний з тим, що власна назва не обов’язково підлягає звичним для даної мови правилам – згадаймо лише поширену фразу “How do you spell your name?”.В англійський мові двознак ch [ч] може прочитуватись: [ш] (attach, Chicago), [х] (Loch-Ness, Gallacher), [к] (Christy). Тому мрії фонетично підлаштуватися під іншу мову (тобто забезпечити “легке” – навіть для невігласів – читання) є нездійсненними. Недаремно навіть таблиця Бібліотеки конгресу США (LoC) хоч-не-хоч змушена вводити нові букви-двознаки, яких немає в англійській мові: zh, kh тощо.
В англійській транскрипції неминуче виникають “правило бур’яка” (спотворення написання та звучання слова) та “синдром Мартина Борулі”, тобто штучне “помноження” прізвищ. А це, в свою чергу, породжує “феномен пана Коцького” – тобто сплутання “ц” із “тс” – і “хворобу Булькіна” – нищення знака пом’якшення. Внаслідок цього, наприклад, Зайцев спотворюється в “Заітсева”, Буряк – у “Б’юр’яка”, кутя перетворюється на "кюшу", Левитський “ототожнюється” з Левицьким, Тоцька – з Тотською, Гальченко – з Галченком, а Черняцький “помножується” аж ушістнадцятеро (!).
Штучно “помножуються” прізвища і внаслідок транскрибування на декілька різних мов: Шевчук – Shevchook (англ.), Chevtchouc (франц.), Schewtschuk (нім.). А японці, чехи, німці, французи, араби, елліни та інші освічені народи записують своє прізвище завжди однаково – незалежно від мови, в оточенні якої воно з’являється. Офіційна назва Чехії англійською мовою – Czech Republic. І ніхто не бідкається, що якийсь міфічний англомовний грамотійко прочитає це як “Кзеч”. Не зламали язика англо-американці ні на іспанському Хіхоні (Gijon), ні на словенській Любляні (Ljubljana), ні на боснійському Сараєві (Sarajevo)... А коли треба вжити назву „Україна” – тільки записану латинськими літерами – то чомусь вискакує спольщено-зросійщена „Ukraina”. А де ж наша традиція?
І ось для того, щоб затвердити i впровадити в український правопис латиницю, яка базується на науковому пiдходi та слов’янській традиції, з представників Національної Aкaдeмiї наук та Aкaдeмії наук вищої школи була створена Транслiтерацiйна комісія. Уже навіть і прийняла за основу розробку Термінологічної комісії з природничих наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Уже навіть дев’ять із десяти членів комісії рішуче виступили за остаточне впровадження цієї системи – але голова все ще утримується, все ще не наважується на такий державницький крок... І таки ж сподіваємося на результат.
Автор висловлює вдячність Ользі Шелест за плідне обговорення змісту роботи.
На зло ворогам... – або
кілька коментарів до нового старого мовознавчо-правописного процесу
Максим Вакуленко
(Київський національний університет імені Тараса Шевченка)
Проблеми мови, мовлення та правопису стосуються кожного з нас. Усі ми тією чи іншою мірою користуємося мовою, тому не можна бути осторонь тих різноманітних подій, які досі вирують навколо, здавалося б, не такої й складної фахової проблеми – прийняття і затвердження нового правопису.
Яким же має бути український правопис? Насамперед солідним – тобто укладатися на відповідній основі. Бажано на науковій. І щоб помітною була робота професіоналів, а не політиканів. Біда в тому, що пошуки сучасних мовознавчих „пророків” (або ж царя-батюшки) нічого не дадуть: адже генофонд України серйозно постраждав від репресій минулого століття. Комусь, щоправда, вдалося накивати п’ятами від цього лиха – чи то в Європу, чи аж за океан. Але в чужомовному довкіллі надзвичайно складно зберегти оте підсвідоме відчуття мови, яке буває тільки на батьківщині. Практично неможливо. І цілком зрозумілою є ностальгія за рідним краєм і тими паростками українізації, що почали були пробиватися у 20-30-х рр. минулого століття. Надто вже для автора цих рядків – адже його діда Тодора Гавриленка, який був одним із тих, хто працював поруч із самим Грушевським, у 1937 році репресували.
Але трагедії минулого не повинні забивати нам памороки та затуляти дійсність – яка вимагає від усіх нас мудрості та виваженості.
Нещодавно автора запитували, чи справді слово „ліфт” українською буде „підіймальний електричний дрототяг”. А ще переконували, що „бочка” перекладається тільки як „діжка” (слова „кадка” – відповідника до „діжки” – ніби й не існує). А ще дехто щиро вважає, що „міліціянти” з „гелікоптерами” – це дуже-дуже українські слова... Мабуть, герої українських казок Круть і Верть (однокореневе слово зі словом „вертоліт”) уже не вважаються нашими земляками... А веретено – то вже, певно, геть не українське слово...
А ще згадаймо, як дехто нещодавно намагався розколоти Україну – фактично за мовною ознакою. Ось до чого доводить політиканство в мові. Це куди небезпечніше, ніж декому здається. Тому правопис – це не засіб задоволення чиїхось особистих маревних мрій чи амбіцій. Це дуже серйозна і відповідальна справа, і не треба допомагати недругам державної мови, вдаючись до емоційних і не дуже продуманих кроків. Мова повинна не відштовхувати, а об’єднувати. А це може статися тоді й тільки тоді, коли буде забезпечений об’єктивний науковий підхід до мовних питань.
Наприклад, хто з ініціаторів змін до правопису хоча б поцікавився працями відомого слов’яніста А. Мейє (з’явилися після 1928 р.), які мають пряме відношення до нових (старих) правил? Або більш приземлено: у 2003-2004 рр. автор стажувався у США за програмою Фулбрайта, виконуючи порівняльні акустико-фонетичні дослідження англійської та української вимови. Як відомо, українська мова – одна з найфонетичніших мов у світі, але якраз фахівців (і досліджень) із акустичної фонетики у нас не вистачає. Чи хто з укладачів нового правопису проявив фаховий інтерес до одержаних результатів? І чи може правопис вважатися обгрунтованим, якщо такі важливі речі в ньому не враховані?
Ось дехто, з фанатичним блиском в очах і незнищенним почуттям меншовартості в душі, старанно замінює звук [х] на [г] (наприклад, “Гайтауер” і “Магоні” з “Поліцейської академії” або „Галлівелл” із „Усі жінки – відьми”). Гай гірше, аби інше? Тьгу та й годі. Не чгайте на мене і не гапайте мене за поли. Це свідчить не про українську вимову, а про елементарне незнання та неслухання доволі простих речей. Піджак ніби й пристойний, а з-під нього стирчать коротенькі штанці „меншенького братика”... Та прислухаймось уважніше до справжньої англійської чи американської вимови, з одного боку, та вимови наших заокеанських ідеологів (чи „ідейологів?”). Вони український звук [г] сприймають зовсім не так, як ми, і вимовляють його ближче до нашого [х]: „хосподь”, „бахато” тощо. Якщо не заглиблюватися в проблему – то при такій заміні відбувається насправді віддалення не від російської мови, а від болгарської. Наприклад, назва міста Hamburg і в російській, і в українській мовах записується однаково: Гамбург. А в болгарській – Хамбург. Це стосується більшості слів, які запозичувалися через письмо (це насамперед географічні власні назви). А якщо розглядати це питання серйозно – то починати слід із акустико-фонетичних досліджень відповідних звуків мовлення. Наприклад, познайомитися з дослідженнями відомого фахівця в цій галузі Кеннета Стівенса. Або поцікавитися відповідними акустичними спектрами, отриманими в роботах автора.
А звідси ще одна проблема, яку ми ніяк не наблизимо до розв’язання – зросійщення (а взагалі кажучи, зіншомовлення). Це явище не зводиться, на жаль, до формального вживання тих чи інших слів або літер (звуків) – як гадає дехто з наших журналістів. Проблема куди глибша: це спосіб мислення, менталітет, генетична пам’ять. І відображається це насамперед у мовних парадигмах та фразеологізмах, а також у правильному вживанні паронімів. Отже, щоб зберегти автентичність мови, треба дбати передусім про глобальні категорії мислення.
Наприклад, одним із показників питомого українського словотворення є чергування голосних у відкритих та закритих складах (зокрема „о” та „і”). Ось і питаннячко: наскільки автентичними є такі ніби звичні для нас слова, як собор (від рос. “собирать”), рот, взвод, народ, завод, дошка, ложка, мороз тощо? І, з огляду на таке чергування, як же все-таки розділяти на склади слова „восковий” (від „віск”), „рости” від („ріст”), „злості” (від „злість”), „млосний” (від „млість”) і т. п.?
А ще послухаймо уважно вставку на телеканалі “1+1”: “ти не один”... Це калька з російської. Треба: “ти на сам”. А в серіалі “Усі жінки – відьми” чуємо “відьомська община” – замість “відьомська громада”. Там же зустрічається російська калька “старійшина” (від старейший). Краще вже “старшина”.
А ось ми чуємо на радіо: „Початкова вартість підприємства 10 млн. гривень”. Типовий приклад того, як під впливом російської мови стирається відмінність між істинними значеннями українських слів. У російській мові слово „стоимость” плутається зі словом „цена”: часто запитують „сколько стоит?”, маючи на увазі „какова цена?” (українською: „скільки коштує?”, „яка ціна?”). В українській мові відмінність між термінами вартість і ціна більш виразна. Поки що. Вартість послуги, об’єкта чи товару – це наявність корисних властивостей, яка визначається закладеними там природними ресурсами та людською працею, а також амортизацією (матеріальною та моральною зношеністю). Ціна є грошовим вираженням цієї корисності. Причому ціна не обов’язково відповідає вартості: вона, залежно від попиту, може бути заниженою або завищеною. А вартість – величина, яка не залежить від кон’юнктури ринку. Коли ми купуємо хліб, проїзний квиток чи платимо за комунальні послуги – ми оплачуємо ціну товару чи послуги. А грошовий еквівалент вартості такого товару чи послуги має бути, як правило, меншим від ціни – інакше продавець розориться.
Та й письмових спотворень у нас вистачає.
Яскравим прикладом "позичання" росiйського написания є вигляд слова "проект" (у латинському ориriналi – project, тобто "проєкт") – адже росiйська "е" читаеться як "є". Цікаво, що однокореневі слова об’єкт, ін’єкція пишуться через „є”. Певно, через те, що в російській мові там твердий знак, і діватися нікуди.
У cлові „стаття” подвоєння зберігається скрізь, за винятком родового відмінка множини, де відчувається вплив російської мови (статьи – статей). Мабуть, настав час унормувати це правило в бік уніфікації написання (а заодно й віддалення від російської форми).
А “Братислава” замість “Братіслава” – це приблизно те ж саме, що й “Милиця” замість “Міліца”.
І не зовсім зрозуміло, чому дехто так прилип до покруча „консалтинг” – адже є слово „консультація”...
Незрілість менталітету нації проявляється і в досі чинному Державному гімні України. Що це за похмурі натяки: “Ще не вмерла”? Либонь, серйозно занедужала? Та ще й тут явне перегукування з польським гімном. А ще неграмотне узгодження: “Ще не вмерла України і слава, і воля...”. Треба: “не вмерли... ні слава, ні воля”. Обережно-песимістичний настрій Чубинського можна зрозуміти: важкі й непевні були тоді часи. Тепер же історичні умови зовсім інші. То коли вже ми матимемо гідний незалежної держави гімн? А то у нас як не композитор – то Герой, як не поет(-пісняр) – то Академік... А хороший сучасний гімн написати нікому.
От би з розгляду цих питань і починати мовознавчо-правописні реформи...
Ще одна наболіла правописна проблема: яке графічне "лице" повинна мати Україна у міжнародному спілкуванні на географічних картах, у документах та іншій друкованій продукції"? За якими правилами слід записувати українські власні назви?
Ми добре знаємо, що окремі слова однієї мови “вживляються” в іншу на основі транскрибування (відтворення звуків) і підкоряються її правилам та словотворенню: Сімферополь (з еллінської), Orly (з української). Це – запозичені слова. Але інші – і їх більшість – належать до класу іншомовних: вони лишаються у володіннях “своєї” мови і підлягають лише її законам, а змінюється тільки правописна система, в якій подається дане слово. Це передусім національні власні назви (самоназви, або автоніми) та ті загальні назви, які не набули окремого переважного вжитку в іншій мові або підпадають під юрисдикцію даної держави. Ось для таких слів потрібен зовсім інший підхід, який зберігає особливості національного написання, – транслітерація (тобто перезапис літер за допомогою іншого правописного укладу, який регулюється орфографічними нормами даної мови). Правильно транслітерована форма повністю рівнозначна вихідній. Яскравим прикладом транслітерації є представлення тексту за допомогою гаєвиці та вуковиці в сербохорватській мові. А в містах Еллади назви вулиць подаються елліницею та латиницею.
Оригінальне написання власних назв у середовищі іншої мови не змінюється: San-Jose (місто у США), Cojijo (провінція Канади), Guadalajara, Afghanistan, Jerusalem, Iraq, Thessalia, Volkswagen, Johannesburg, Katja (шоколадка німецької фірми “Bossner”), Ljubljana, Katowice, Ajax, Mroczek, Hercules Poirot (герой оповідань Агати Крісті) тощо. Цікаво, що в італійській абетці букви j немає – а назва відомого футбольного клубу Juventus зберегла автентичний запис.
Прийняті й резолюції ООН: IV/20 (1982 р.) – “Про зменшення кількості екзонімів” – та V/13 (1987 р.) – “Про переважність національних офіційних форм географічних назв”. Навіть назви мовами національних меншин підлягають цим правилам – не кажучи про незалежну державу... Отже, власні назви, що належать Україні, тобто підпадають під її юрисдикцію, мають записуватися не за чужою латинографічною нормою, а українською латиницею – її державною мовою в міжнародному спілкуванні. Цілком природно, що транслітерація кириличної абетки української мови має орієнтуватися на споріднені слов’янські мови: адже тільки в цьому випадку можна уникнути проблем зі штучним спотворенням інформації.
В українській мові традиція вживання „j” у йотованих дуже давня, і не треба бути хтозна-яким фахівцем, щоб це розуміти. Варто лише приглянутися до нової двадцятигривневої банкноти з портретом Івана Франка: „Земле, моjа всеплодьучаjа мати! Сили, шчо в твоjіj движель глубині, Краплоу, шчоб в боjу сміліше стоjати, Даj і міні!”
Весь світ добре обізнаний з тим, що власна назва не обов’язково підлягає звичним для даної мови правилам – згадаймо лише поширену фразу “How do you spell your name?”.В англійський мові двознак ch [ч] може прочитуватись: [ш] (attach, Chicago), [х] (Loch-Ness, Gallacher), [к] (Christy). Тому мрії фонетично підлаштуватися під іншу мову (тобто забезпечити “легке” – навіть для невігласів – читання) є нездійсненними. Недаремно навіть таблиця Бібліотеки конгресу США (LoC) хоч-не-хоч змушена вводити нові букви-двознаки, яких немає в англійській мові: zh, kh тощо.
В англійській транскрипції неминуче виникають “правило бур’яка” (спотворення написання та звучання слова) та “синдром Мартина Борулі”, тобто штучне “помноження” прізвищ. А це, в свою чергу, породжує “феномен пана Коцького” – тобто сплутання “ц” із “тс” – і “хворобу Булькіна” – нищення знака пом’якшення. Внаслідок цього, наприклад, Зайцев спотворюється в “Заітсева”, Буряк – у “Б’юр’яка”, кутя перетворюється на "кюшу", Левитський “ототожнюється” з Левицьким, Тоцька – з Тотською, Гальченко – з Галченком, а Черняцький “помножується” аж ушістнадцятеро (!).
Штучно “помножуються” прізвища і внаслідок транскрибування на декілька різних мов: Шевчук – Shevchook (англ.), Chevtchouc (франц.), Schewtschuk (нім.). А японці, чехи, німці, французи, араби, елліни та інші освічені народи записують своє прізвище завжди однаково – незалежно від мови, в оточенні якої воно з’являється. Офіційна назва Чехії англійською мовою – Czech Republic. І ніхто не бідкається, що якийсь міфічний англомовний грамотійко прочитає це як “Кзеч”. Не зламали язика англо-американці ні на іспанському Хіхоні (Gijon), ні на словенській Любляні (Ljubljana), ні на боснійському Сараєві (Sarajevo)... А коли треба вжити назву „Україна” – тільки записану латинськими літерами – то чомусь вискакує спольщено-зросійщена „Ukraina”. А де ж наша традиція?
І ось для того, щоб затвердити i впровадити в український правопис латиницю, яка базується на науковому пiдходi та слов’янській традиції, з представників Національної Aкaдeмiї наук та Aкaдeмії наук вищої школи була створена Транслiтерацiйна комісія. Уже навіть і прийняла за основу розробку Термінологічної комісії з природничих наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Уже навіть дев’ять із десяти членів комісії рішуче виступили за остаточне впровадження цієї системи – але голова все ще утримується, все ще не наважується на такий державницький крок... І таки ж сподіваємося на результат.
Автор висловлює вдячність Ользі Шелест за плідне обговорення змісту роботи.
