Тра’ (тра), присудк. сл., нар., у швидкій мові. Траба.
[1. Не тра стару клопотати: стара знає, кому дати (Номис). 2. Не сердьтеся, не тра, – я жартував (А. Кримський). 3. Не тра, мати, не тра, мати, попа турбувати: чтирі дошки, сажень землі, то й буду лежати (З праць П. Чубинського). 4. Тра комусь їхати в дубину (С. Руданський). 5. — Або вгадаєш, пане меценасе, як воно ліпше. Їм ще тра’ буде починати, ламати зуби… (Василь Лозовий, «Колосу треба налитися»). 6. Дві ночі мчались черкеси, пробираючись крізь кордони: тра було проїхати з 200 верстов ярами та балками, ховаючись від людського ока (Михайло Коцюбинський).]
Заувага. Чинний правопис регламентує написання апострофа на позначення роздільності вимови я, ю, є, ї та попереднього твердого приголосного, а також після частки д та ірландської частки о з власними іменами. Водночас апострофом часто позначають усічення слова в розмовній і поетичній мові (така норма є в Проєкті Українського правопису): зара’ (зараз), ма’ (мамо), мо’ (може), одне ’дного (одне одного) тощо. Особливо це доречно задля уникнення омонімії: тре (форма від терти) і тре (усічення від треба), ба (бабо) і ба (вигук на вираження здивування) тощо.
Рекомендуємо вживати апостроф в усічених формах слів, що належать до невідмінюваних частин мови, а також в усічених формах слів у непрямих відмінках, що належать до відмінюваних частин мови.