Норча́к, -а, чол.
1. ▲ Да́ти (піти́) норчака́. Упасти обличчям долу.
[1. Націливсь – та й шарах бичкові у білий, прямовисний, наче дошка, лоб поміж рогами. Захитавсь бичок. І тут же й гепнувся. Норчака дав (Андрій Кондратюк і Борис Боровець, «Поза межами суєти»). 2. <...> байдужий і п’яний, виглядатимеш електричку до Ясиноватої, в юрбі помітиш знайому й метнешся назустріч по молодому льодку, даси норчака, тітки верескнуть <...> (Євген Пашковський, «Безодня»). 3. І як знесилений, опереможений зеленим змієм, муж падав, давав норчака під стіл, тоді його благовірная із полюбовником лагідно переносила у ліжко, де він і засинав мертвецьким сном, оно від храпу могутнього стеля двигтіла (Андрій Кондратюк і Борис Боровець, «Випромінювання любові»).]
2. розм., рідко. Норний собака.
[Якщо мисливець надає перевагу «пухові», треба брати гончака; на лисицю, енотовидного собаку — норчака (фокстер’єра, вельтштер’єра, ягдтер’єра, таксу). (Д. Голда, стаття «Вибір і придбання цуценяти», газета «Полювання та риболовля»).]