§ 128. ЗНАК ОКЛИКУ (!)

Знак оклику ставимо:

1. У кінці окличного речення:

Уклін вам і сердечне спасибі, дорогі друзі! (М. Рильський).

Десь далеко забриніла

Перша флейта-соловей!

Ближче, ближче! Звуків сила

Припадає до грудей (Г. Чупринка).

Примітка 1. Знак оклику завжди ставимо в кінці речень, що мають у своєму складі підсилювальні слова як, який, що (то) за, скільки тощо (із значенням експресії):

Як страшно оре історичний плуг!(Л. Костенко).

Яка непереможна сила! (Є. Маланюк).

Він звів до Сагайди сіре змучене обличчя з великими сумними очима. Що то були за очі! (О. Гончар).

О, скільки злочинів і зла

Цей камінь бачив сіруватий!(М. Рильський).

Примітка 2. Підвищену проти звичайної окличну інтонацію передаємо двома або трьома знаками оклику:

О мій велетню Самсоне,

Пута розривай!! (О. Олесь).

Щосили, всім єством закричала до Зачіплянки, до селищ:

- Рятуйте!!! (О. Гончар).

2. Після однослівних і поширених звертань, які вимовляємо з виразною окличною інтонацією:

Генії! Безсмертні! На коліна

Станьте перед смертними людьми! (В. Симоненко).

Моя любове! Я перед тобою (Л. Костенко).

3. Після вигуків, а також слів так і ні на початку речення, коли їх вимовляємо з виразною окличною інтонацією:

Ой! Що за сопілка? Чари! Чари! (Леся Українка).

Ай! як тут гарно! (М. Коцюбинськнй).

Мавка (спалахнула). Так! Хто не зріс між вами, не зрозуміє вас! (Леся Українка).

Ні! хочу ліру я розбить (О. Олесь).

Примітка 1. Знак оклику иноді вживають усередині речення для підкреслення емоційного виокремлення певних слів:

Не слів мені, о, ні! нe слів, а ніжних хвиль! (О. Олесь).

І кожне оте його “люби!”, кожне оте “цілуй!”, вилітаючи з гарячих солов’їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалії... (Остап Вишня).

Нерідко в таких випадках виділяють відповідні слова ще двома тире та лапками:

Голос Кари загримить — “воскресни!”—

Всім немилосердям вишини (Є. Маланюк).

Примітка 2. Складну інтонацію оклику — питання передають на письмі знаками ?! або !?:

Як ми у вічі глянемо нащадкам?! (Л. Костенко).

Де ж той світ!?

І де та правда!? Горе! Горе! (Т. Шевченко).

4. У дужках усередині речення або після нього для вияву ставлення (обурення, здивування, іронії тощо) автора до висловлених чужих думок:

На останньому пленумі ради СПУ [Спілки письменників України] були висловлені дві полярні сентенції. Один із промовців закликав колег “вирощувати курей” (!!), другий — “думати про вічність”(!?) (з газети).