«Правописна угода»
Той, хто бажає реформи суспільства, має у своєму розпорядженні такий ефективний засіб, як реформа мови (Р.М.Блакар)
У сучасному українському правописі не бракує суперечностей, а то й безглуздя. Зіграли в цьому основну роль принцип «минимального расхождения в соответствующих терминах между литературными языками народов СССР», а також помилки чи недопрацювання мовознавців. Шансів на укладення нового правопису офіційним шляхом мало. І проблема не тільки в тому, що «ретрогради» не дають «поступовцям» установити істинні українські норми, а й у тому, що останні самі не завжди дають раду правописові (зокрема, через розбіжність поглядів). Тут досить глянути на всі ті винятки, якими обсаджені правила, на калічні слова, яких насипом, але чомусь нема їм заміни, на активні дієприкметники, що «не властиві українській мові», але чомусь досі в ній унормовані, на чужий синтаксис і важкостравні правила пунктуації. Традиційним залишається передання іншомовних слів – слід у слід російському написанню. Від часу виходу статті Ю.Шевельова "Так нас начали правильних проізношеній" минули десятиліття, із них два незалежні, а віз і нині там.
Є два варіянти: чекати на офіційне розв’язання правописних проблем, очищення від мовного бур’яну, або ж не чекати, виходячи з уже наявних логічних (але неофіційних) пропозицій і продовжуючи їх розвивати, творити самим правила, попри ту «офіційність». Другий варіянт видається кращим.
На сьогодні частина писачів/видавництв не дотримується у своїх писаннях/виданнях чинного правопису, натомість пропонуючи змінений: від зміненого одного правила (зазвичай написання закінчення -и в частини іменників третьої відміни) до цілої низки правил, або ж взагалі дотримання норм правопису-28. З одного боку, це зручно – кожен вибирає свій варіянт (уподобаний) змін, з іншого – останні ще й змінюються від видання до видання (а то й усередині), не завжди обґрунтовані тощо. Тобто такий собі "постмодерністський правопис з квантовим ефектом" (Микола Климчук). Найгірше – нема якоїсь спільної позиції в охочих не дотримуватися невдалих (але офіційно чинних тепер) норм. До того ж, попри окремі намагання змінювати правопис, загал переважно не знає ні про правописні конвенції, ні про правописні проблеми. До спроб окремих видавництв можуть у кращому разі ставитися прихильно чи нейтрально, в гіршому – як до дивацтв або взагалі як до шкоди («розмивання норм» тощо). Це, звісно, не має аж так хвилювати видавництва (вольному – воля...), але це мало сприяє, на жаль, просуванню змін.
Очевидною є потреба домовитися про певні спільні засади і, за бажання, залишитися на певних відмінних позиціях, але у будь-якому разі потрібно виробляти і втілювати якусь узгоджену основу змін. Тому варто склепати якусь спільну цидулу, спрямовану на подолання мовних негараздів – «Правописну угоду», де прописати пропоновані зміни, чи точніше варіянти пропонованих розв’язків щодо кожної правописної проблеми. Тобто початкова Угода буде варіятивна – підходи до розв’язання надто різняться, тому спочатку тре’ звести до купи різні варіянти й визначити плюси-мінуси. З іншого боку, варіятивність не бажана, її треба усувати і врешті дійти до якогось оптимального варіянту (найпідтримуванішого зацікавленою спільнотою) через обговорення, голосування тощо. При цьому, якщо не буде ради, залишити 1-2 відхилення від оптимального розв’язку (для особливо самостійних ). Учасники Угоди мали б дотримуватися її при виданні своїх книг, часописів і вказувати про це у своїх виданнях. Тоді принаймні буде відомо (без додаткових з’ясувань), що це не просто якісь примхи видавництва, а воно дотримується позиції, викладеної в Угоді. Заодно поширює інформацію про цю спробу розв’язання наявних проблем. Значно краще писати: “Видавництво дотримується норм Угоди...”, ніж “видавництво дотримується свого правопису” (який теж змінююється з часом) чи взагалі нічого не вказувати, вважаючи, що читач і сам розбереться – розумному досить. Долучатися чи ні до цієї справи – кожен вирішує самостійно. Запозичити для неї можна файну назву “Правопис відкритого суспільства”
Вироблення “Правописної угоди” дозволить охочим змін залишити совєтський правопис у минулому, та й саму угоду можна з часом переглядати/уточнювати. "Певної уніфікації правил правопису вдається досягти передусім тоді, коли будується певне коло, спільнота людей, які погоджуються на дотримання цих принципів (Володимир Єрмоленко)".
Ухвалена Угода, відповідно, застосування знайшла би в укладанні словників (пропонований варіянт – перший, в дужках – за чинним правописом).
Отже, виходячи з нинішнього стану мови, можна зробити деякі невтішні висновки:
1) досі чинним є правопис з накинутими в совєтські часи нормами, що суперечать як здоровому глузду загалом, так і питомим рисам української мови зокрема;
2) досі запозичення в українську (за рідкісними винятками) ідуть через російську, а не безпосередньо з мови-оригіналу. Це призводить до підпорядкованості нормам російської. Як приклад. Важко сказати, чому росіяни запозичили “media” як “медиа”. Досі загалом слова на “-ia” набували закінчення “-ия” (-ія”) (colonia – колонія тощо). Це, звісно, дуже несподівано й у це важко повірити, але в українській (освяченій мовними інституціями) теж чомусь медіа. Тепер ми маємо два загальних слова на “іа”: власне, вигук “іа” і “медіа”;
3) інституції, яка б відповідала за стан мови (її зміст) на сьогодні нема. Офіційні спроби зробити зміни в правописі (на кшталт Проєкту-99) закінчилися нічим (якщо не брати до уваги, що запропоновані зміни (не всі й з різним ступенем послідовності) почали втілювати деякі видавництва у своїх часописах, книжках і деякі прихильники змін (їхнє коло досить широке, але суттю тут теж у кожного свій правопис). В цьому нема нічого поганого (власне, відхилення від будь-якого правопису, навіть найдосконалішого, просто неминучі, можливо, за винятком мертвих мов), але цей різнобій – дуже вагомий аргумент на користь чинного правопису (недосконалого, покрученого, місцями суперечливого, совкового тощо) за яким стоять численні словники (врешті, в крайньому разі користувач може, не задумуючись, просто покликатися на словник, узгоджений з МОНом).
Ситуація з мовознавцями така: судячи з заяв (хоч і давніх) завідувачів катедр української мови класичних університетів (наприклад), більшість – за зміни; за зміни частина мовознавців – представників академічних інституцій (тут складніше визначити співвідношення за – проти). (Хто проти і чому – окрема тема). Але змінити щось (принаймні поновити роботу Правописної комісії) вони не в силі. Про що, власне, свідчать і події 2009-го року: на проєкт І.Вакарчука оновити склад Правописної комісії і, відповідно, оживити роботу (фактично припинену після зміни складу комісії, яка розробила Проєкт-99) НАНУ відповіла створенням навсупір своєї комісії. Очікувати від нинішнього керівництва МОНу конструктивної і, головне, поступальної політики, звісно, можна, але самі розумієте... Тому, виходячи з вищенаведеного, і треба виробити “Правописну угоду” (головні зміни стосуватимуться написання запозичених слів). До її створення можуть залучатися всі охочі (бажана, звісно, обізнаність з правописними питаннями).
Підходи в укладанні Правописної угоди
1) Практична потреба. Повернення до частини з репресованих норм – не тому, що вони репресовані, а передовсім тому, що розумні й питомі, а отже, кращі за чинні. Справа угодовців запропонувати, обґрунтувати і дохідливо подати пункти угоди. Всебічна критика і обговорення їй піде тільки на користь (не всі можуть приготувати смачну страву, але наскільки більше тих, хто може оцінити ).
2) У вступі до “Правописної угоди” слід відповісти на можливі найімовірніші заперечення: а) мова і так в кепському стані (народ і так не знає мови), а тут ще якісь зміни; б) зросте неграмотність; в) повернення до віджилих норм тощо.
3) Угода має ґрунтуватися на 3 стовпах:
а) всі зміни не повинні іти проти питомих (основних) рис української мови (не варто робити революційні зміни, принаймні тепер: переходити на латинку, заводити нескладове у в абетку, чи викидати з абетки якісь букви, наближати до оригінального звучання аж до заведення чужої вимови тощо);
б) зміни мають бути логічними (добре обґрунтованими), а переваги від них змін – очевидними для неупереджених нефахівців (маються на увазі не якісь "ліві" люди, а зацікавлені й сприйнятливі до новацій). Маємо позбутися накинутих норм (активних дієприкметників тощо), безглуздих сполук (вчене звання, сталий розвиток) чи анекдотичних (продукти харчування, екологічне лихо тощо) або нездалих (громадянське суспільство, країна, що не відбулася, тощо);
в) мають спрощувати правопис. Неприйнятними є зміни, які вводять нові винятки. Неприйнятними є зміни, спрямовані підсилити чи повернути форми, які своє відживають чи віджили. У крайньому разі, вони повинні мати факультативний характер.
4) Пропонований перелік змін не вичерпний, а відкритий.
5) За основу взяти чинний правопис, а вже до нього пропонувати зміни. Кожній зміні присвятити детальну оглядову статтю, де обов’язково розглянути не тільки плюси новозаведення, але й можливі мінуси. До кожної проблеми запропонувати декілька варіянтів розв’язку (кількість варіянтів щонайбільше 4-5). Варіянти можуть бути різні (м’якші, жорсткіші). Не всі готові до раптового (різкого) переходу, по-перше, а по-друге, є питання вельми неоднозначні. Тому в деяких випадках треба допускати паралельне написання й аналізувати мовну практику, але такий аналіз може бути підставовим лише через кілька років. Отже, на початку треба у варіянті Угоди залишити декілька варіянтів (кожен хай робить свій вибір). Можна (в результаті голосування) виявляти оптимальний варіянт.
6) Розміщування оглядових статтей – у розділі "Статті". В розділі "Форум" міститься пункт "Правописна угода". Тут має бути розміщений список проблем (коротке формулювання проблеми) з варіянтами розв’язання (коротко про плюси-мінуси, якщо зразу не очевидно), а далі іде обговорення – дописи/статті до кожної проблеми або ж короткі зауваги тощо. Кожна проблема має свою гілку обговорення. Кінцевим результатом обговорення має стати вироблення оглядової статті – всі думки/пропозиції мають бути тут представлені/враховані. Назва проблеми (іде першим рядком) має бути пов’язана покликанням зі "своєю" оглядовою статтею (коли та буде готова). Щодо кожної проблеми мають бути вироблені варіянти розв’язання і поставлене голосування за них.
7) Всі проблемні місця можна розбити на основні (де пропоновані розв’язки очевидно є логічнішими за чинні або спрощують правопис) і факультативні (пропоновані розв’язки відповідають духові мови, але не ведуть до спрощення правопису), або менш і більш дискусійні (розбивка вже на етапі укладання тексту Угоди).
Щоб дискусія була пліднішою, в кінці цієї цидули подано початковий список проблем. Список відкритий, а далі обговорення, уточнення, доповнення тощо.
Як приклад подання проблеми див. "Передання грецької θ". (Єдина відмінність тут від загального ходу, що оглядова стаття оформлена до обговорення, а не після , перепрошую; хоча, врешті-решт можливий такий варіянт: від початку є оглядова стаття, яку потім доробляють/уточнюють з урахуванням обговорення).
Етапи укладання Правописної угоди:
1) Виділення всіх (по змозі) проблемних місць (перелік правописних проблем або нестикувань чи хитких норм). Для цього насамперед розглянути пропоновані зміни в Проєкті-99 і “Термінологічній конвенції-93”, розглянути інші зміни й додатково питання, в них нерозглянуті (наприклад, написання через дефіс тощо). Врахувати критичні зауваги щодо Проєкту (див., зокрема, розділ "Правопис").
2) До кожної проблеми – статті-обговорення і обов’язково підсумкова стаття, залишити щонайбільше 4-5 варіянтів розв’язання (з розглядом плюсів і мінусів), запустити голосування. Скласти (бажано) повний словник слів, яких стосуються зміни (це, зокрема, допоможе оцінити і вдалість пропонованої зміни). Статті бажано критикувати і шліфувати (до цього залучаються всі охочі).
3) Звести всі зміни (з варіянтами і коротким поясненням проблеми) в одну статтю, яку обговорити, “втрясти” трохи (викинути, можливо, зайві варіянти (звести до 2 – 3), підправити зміст тощо). Так виробити текст початкової “Правописної угоди: Проєкт” (скажімо, до середини 2012-го) , жартую. Далі можливі два варіянти: 1) спрямовуватися на вироблення підтриманого більшістю дискутантів варіянту розв’язання проблеми; 2) залишити 2-3 варіянти розв’язання, щоб охочі могли вибрати підхожий для себе варіянт (м’якший чи жорсткіший) змін. Тобто нестримне галуження правописів обмежити оптимальним варіянтом (найбільше підтримуваним) і вузькими відступами від нього (на смак кожного видавництва чи охітника). До того ж учасники угоди можуть дотримуватися не всіх її пунктів, а тільки вибраних (на свій смак), в решті — чинного правопису.
4) Далі йде процес “обкочування” змін, обговорення і періодичне повернення до Угоди задля уточнення, розширення списку пунктів, але звуження числа варіянтів, що стане змістом “Правописної угоди” (скажімо, до грудня 201?-го).
5) І вже на цьому останньому етапі тре’ розв’язати питання, як зорганізувати процедуру так, щоб справді вибрати й затвердити «найвдаліший» варіянт і при цьому не відштовхнути дорогою прихильників інших варіянтів (у деяких випадках залишити певний вибір). Можливий розв’язок цього питання: на певному етапі сформувати авторитетну групу, яка, у випадку розбіжностей, після обговорення просто голосуватиме за те чи інше правило, враховуючи голосування і обговорення. Тоді вкрай потрібно до цієї групи ввести представників (бажано редакторів) охочих видавництв із тим, щоб ці видавництва сприйняли й впровадили в себе ті правила, які затвердить більшість. Це дасть безпосереднє втілення вироблених норм у практиці (нових книжках цих видавництв), поширить їх і надасть авторитету в очах громади. Одностайність видавництв гратиме ключову роль. Варто випрацювати «правила гри» на кшталт таких: видавництво делегує представника до «народної правописної комісії» і водночас зобов’язується втілити ті норми, які ця комісія ухвалить. Це ідеальний сценарій. Правопис – це, зрештою, конвенція. А визначальною ознакою конвенції є згода сторін. Історія ухвалення Харківського правопису, здається, це добре показує. Вона ж показує, що треба залишити певний час на варіятивність в написанні.
Таблиця проблем і пропонованих розв’язків
Проблеми Обґрунтування, підстави змін Варіянти розв’язання Плюси Мінуси
Передання грецької тети
Передання оригінальних h, g, w з різних романо-германських мов
Початкове и
Написання слова пів
Закінчення родового відмінка однини іменників 3-ї відміни
Закінчення родового відмінка однини іменників 4-ї відміни
Відмінювання запозичених слів – імеників на –о
Подвоєння в запозичених словах
Правило дев’ятки
Апостроф після губних перед йотованими
Йо/Іо, Ю/Іу
Передання –ia
Передання –au
Зайва й
М’який знак після р
Написання слів з дефісом
Усунення варіятивності в написанн однокореневих слів Лавр/лауреат, фавн/фауна, вестибюль/вестибулярний, кольоровий/колористика тощо
Усунення –овки
–ирування/урувати
Усунення активних дієприкметників
Упорядкування чергування о/і
Разом/окремо Незважаючи, поки що
Прийменник по По життю, по телевізору, по уму, по совісті
…
...
Насамкінець
Мова – не математика (тут важко, щоб все було послідовне). Але завдання виробників Угоди полягає в тому, щоб дослідити кожну проблему, послідовно і логічно показати стан, вказати можливі шляхи, якщо не повного розв’язання, то хоча б зведення до мінімуму неузгодженостей. Вони матимуть свої як плюси, так і мінуси, і це неминуче. Головне – аби плюси переважали. Розумному – досить. Це не офіційний правопис, тут долучення добровільне.
Оптимальним було б залучення до цієї справи авторитетної мовної інституції. Власне, щоб вона її і очолила, запропонувавши Угоду як експериментальний варіянт правопису, «обкочувати» який взялися б охочі організації чи окремі люди. Заодно виявляли слабкі місця, недоліки. Але принаймні хотілося б сподіватися на індивідуальне залучення мовознавців-професіоналів.
Упровідне слово
Re: Упровідне слово
Тут є раціональне зерно. Мова невпинно розвивається, і правопис повинен відображати її теперішній стан.
Інша справа - механізм упровадження. Практика вітчизняного правописного процесу вже вкотре переконує, що самими революційними гаслами і політичними акціями можна досягти хіба що протилежного ефекту. Згідно з принципом Ле Шательє - Брауна в мовній сфері (http://www.slovoichas.in.ua/index.php?o ... &Itemid=34). Тим більше з огляду на теперішні часи.
Утім, така ідея принаймні сприяє тому, щоб народ поцікавився нарешті правописом державної мови і спробував виробити своє власне, свідоме ставлення до нього, а не сліпо повторював мантри за своїми "гуру".
Як видно з обговорень, ставлення учасників форуму до окремих питань "Конвенції" ще далеко не одностайне. Це не дивно: проблем багато, рівень учасників різний, і для опанування матеріалу потрібен час.
Утім, є одна річ, яка гідна того, щоб почати її впроваджувати вже зараз.
Ідеться про українську латиницю, яка є графічним представленням державної мови України в міжнародному спілкуванні.
Важливість упровадження УЛ далеко не всі розуміють. А от Молдова і Казахстан перевели свої правописи на латиницю. Саме для того, щоб уберегтися від експансії російської мови.
Відразу застережу: не варто кидатися в крайнощі і переводити всю нашу правописну систему на латиницю. На відміну від Молдови й Казахстану, алфавіт нам дала не Росія, і в Україні складася потужна традиція кириличного письма. Тому калькувати такі кроки - безглуздо.
А от запровадити єдині наукові правила транслітерації українських власних назв (узагалі кажучи, будь-яких текстів), які базуються на історичному підході і забезпечують стовідсоткову еквівалентність вихідного й транслітерованого записів - це варто.
Ось що необхідно усвідомити нашим патріотам (якщо вони тільки не прикидаються такими): на теперішньому етапі УЛ є чи не єдиним потужним засобом утвердження української мови.
Про наукове обгрунтування УЛ я писав у відповідній статті в "Мовних консультаціях". Тому тут розповім про інше.
Ще у 2010 році Президія АНВШ розглянула питання транслітерації українських власних назв і ухвалила, зокрема, що латиничний запис "Ukraina" (= "Украина") є недопустимим. Президент АНВШ М. І. Дробноход написав тоді листа Б. Є. Патону з пропозицією утворити з представників НАН і АНВШ України авторитетну комісію, яка розгляне наявні розробки і прийме рішення щодо рекомендацій для Правописної комісії та Держстандарту (нагадаю, що саме тоді Правописна комісія активно працювала і виробляла остаточні правописні правила). Одночасно народні депутати Павло Мовчан і Лесь Танюк звернулися до Кабінету Міністрів із подібним запитом.
І ось таку комісію було створено. Її очолив тодішній голова Правописної комісії В. В. Німчук, до складу ввійшли авторитетні українські мовознавці - такі, як І. Р. Вихованець, Г. П. Півторак, Н. Ф. Клименко, А. П. Грищенко, М. К. Наєнко та інші. Мені В. В. Німчук запропонував бути секретарем, що члени комісії підтримали одностайно.
16 листопада 2000 року комісія ухвалила покласти в основу національного стандарту та рекомендувати як доповнення до правопису розробку української латиниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка відповідає затвердженим Держстандартом принципам транслітерації, має найвагоміше наукове обгрунтування (зокрема, схвалення вітчизняних і закордонних фахівців) і навіть доповнення у вигляді транслітераційної комп'ютерної програми (це зазначено в моїй статті).
Здавалося, справу зроблено? Але не все так у нас просто. Тут почалися якісь приховані закулісні ігри, і В. В. Німчук так і не наважився винести рекомендовану УЛ на розгляд Правописної комісії. На мою думку, проявив брак громадянської зрілості. Тому що в його компетентності сумніватися не доводиться (чи не доводилося?).
Внаслідок такої нерішучості голови Україна багато років узагалі не мала хоч якихось єдиних правил транслітерації. Крім того, це сприяло крадіжкам інтелектуальної власності, коли група спритників вирішила самотужки зробити національний стандарт на базі наших розробок і ще й намагалася ввести наукову громадськість в оману: мовляв, доручили, мовляв, схвалили...
Інші спритники тишком-нишком, без належного фахового обговорення, просунули правила "транслітерації", зорієнтовані на англійську мову (Постанова № 55 КМУ від 27 лютого 2010). За законом, до речі, такі правила має затверджувати не КМ, а Держспоживстандарт. Ось так ми знову отримали з України ту саму російсько-польську "Украину" ("Ukraina"), але вже згідно з "правилами". Отже, маємо вже не одного "старшого брата", а двох.
Солдат не повинен виконувати злочинних наказів. Цікаво, чи повинні українці виконувати ці "правила"? Один дядько на прізвище Гуйван дуже обурився тим записом, який йому зробили в паспорті, навіть у суд подав.
Тому пропоную вже зараз небайдужим до української мови запроваджувати УЛ (див. мою статтю). Якщо виникають проблеми з записом прізвища в паспорті - є механізм: потрібно звернутися в Інститут мовознавства з проханням записати прізвище не отак, а отак. Вони, в принципі, виконують.
Оце було би справою.
Інша справа - механізм упровадження. Практика вітчизняного правописного процесу вже вкотре переконує, що самими революційними гаслами і політичними акціями можна досягти хіба що протилежного ефекту. Згідно з принципом Ле Шательє - Брауна в мовній сфері (http://www.slovoichas.in.ua/index.php?o ... &Itemid=34). Тим більше з огляду на теперішні часи.
Утім, така ідея принаймні сприяє тому, щоб народ поцікавився нарешті правописом державної мови і спробував виробити своє власне, свідоме ставлення до нього, а не сліпо повторював мантри за своїми "гуру".
Як видно з обговорень, ставлення учасників форуму до окремих питань "Конвенції" ще далеко не одностайне. Це не дивно: проблем багато, рівень учасників різний, і для опанування матеріалу потрібен час.
Утім, є одна річ, яка гідна того, щоб почати її впроваджувати вже зараз.
Ідеться про українську латиницю, яка є графічним представленням державної мови України в міжнародному спілкуванні.
Важливість упровадження УЛ далеко не всі розуміють. А от Молдова і Казахстан перевели свої правописи на латиницю. Саме для того, щоб уберегтися від експансії російської мови.
Відразу застережу: не варто кидатися в крайнощі і переводити всю нашу правописну систему на латиницю. На відміну від Молдови й Казахстану, алфавіт нам дала не Росія, і в Україні складася потужна традиція кириличного письма. Тому калькувати такі кроки - безглуздо.
А от запровадити єдині наукові правила транслітерації українських власних назв (узагалі кажучи, будь-яких текстів), які базуються на історичному підході і забезпечують стовідсоткову еквівалентність вихідного й транслітерованого записів - це варто.
Ось що необхідно усвідомити нашим патріотам (якщо вони тільки не прикидаються такими): на теперішньому етапі УЛ є чи не єдиним потужним засобом утвердження української мови.
Про наукове обгрунтування УЛ я писав у відповідній статті в "Мовних консультаціях". Тому тут розповім про інше.
Ще у 2010 році Президія АНВШ розглянула питання транслітерації українських власних назв і ухвалила, зокрема, що латиничний запис "Ukraina" (= "Украина") є недопустимим. Президент АНВШ М. І. Дробноход написав тоді листа Б. Є. Патону з пропозицією утворити з представників НАН і АНВШ України авторитетну комісію, яка розгляне наявні розробки і прийме рішення щодо рекомендацій для Правописної комісії та Держстандарту (нагадаю, що саме тоді Правописна комісія активно працювала і виробляла остаточні правописні правила). Одночасно народні депутати Павло Мовчан і Лесь Танюк звернулися до Кабінету Міністрів із подібним запитом.
І ось таку комісію було створено. Її очолив тодішній голова Правописної комісії В. В. Німчук, до складу ввійшли авторитетні українські мовознавці - такі, як І. Р. Вихованець, Г. П. Півторак, Н. Ф. Клименко, А. П. Грищенко, М. К. Наєнко та інші. Мені В. В. Німчук запропонував бути секретарем, що члени комісії підтримали одностайно.
16 листопада 2000 року комісія ухвалила покласти в основу національного стандарту та рекомендувати як доповнення до правопису розробку української латиниці Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка відповідає затвердженим Держстандартом принципам транслітерації, має найвагоміше наукове обгрунтування (зокрема, схвалення вітчизняних і закордонних фахівців) і навіть доповнення у вигляді транслітераційної комп'ютерної програми (це зазначено в моїй статті).
Здавалося, справу зроблено? Але не все так у нас просто. Тут почалися якісь приховані закулісні ігри, і В. В. Німчук так і не наважився винести рекомендовану УЛ на розгляд Правописної комісії. На мою думку, проявив брак громадянської зрілості. Тому що в його компетентності сумніватися не доводиться (чи не доводилося?).
Внаслідок такої нерішучості голови Україна багато років узагалі не мала хоч якихось єдиних правил транслітерації. Крім того, це сприяло крадіжкам інтелектуальної власності, коли група спритників вирішила самотужки зробити національний стандарт на базі наших розробок і ще й намагалася ввести наукову громадськість в оману: мовляв, доручили, мовляв, схвалили...
Інші спритники тишком-нишком, без належного фахового обговорення, просунули правила "транслітерації", зорієнтовані на англійську мову (Постанова № 55 КМУ від 27 лютого 2010). За законом, до речі, такі правила має затверджувати не КМ, а Держспоживстандарт. Ось так ми знову отримали з України ту саму російсько-польську "Украину" ("Ukraina"), але вже згідно з "правилами". Отже, маємо вже не одного "старшого брата", а двох.
Солдат не повинен виконувати злочинних наказів. Цікаво, чи повинні українці виконувати ці "правила"? Один дядько на прізвище Гуйван дуже обурився тим записом, який йому зробили в паспорті, навіть у суд подав.
Тому пропоную вже зараз небайдужим до української мови запроваджувати УЛ (див. мою статтю). Якщо виникають проблеми з записом прізвища в паспорті - є механізм: потрібно звернутися в Інститут мовознавства з проханням записати прізвище не отак, а отак. Вони, в принципі, виконують.
Оце було би справою.
Re: Упровідне слово
Надибав я в "Українському слові" (№ 17 (3628) 24–30 квітня 2013 року) статтю
Леонід Булаховський: чи пора переоцінювати цінності? [грубим шрифтом виділив, як пише дехто , безцінні думки]
Антоніна МАТВІЄНКО
Чотирнадцятого квітня минуло 125 років з дня народження Леоніда Арсенійовича Булаховського — видатного вченого в галузі слов’янського мовознавства, фахівця широкого мовознавчого профілю, громадського діяча. У полі його досліджень були всі слов’янські мови. Проте основну увагу вчений зосереджував на українській та російських мовах. Серед фундаментальних його праць — двотомник «Курс сучасної української літературної мови» за його редакцією і з його участю, «Питання походження української мови», «Курс русского литературного языка», «Исторический комментарий к русскому литературному языку». В різні роки в журналах друкувалися його досліди «З історичних коментаріїв до української мови» тощо. Крім того, у доробку науковця — багато праць меншого обсягу (усього — 400 назв досліджень, рецензій та ін.).
Л. А. Булаховській почав виступати зі статтями ще студентом Харківського університету. Його публікації вже тоді були високо оцінені фахівцями. Коли у 1916 р. він приїхав у холодний і голодний Петроград складати магістерський екзамен і з’явився до О. О. Шахматова, той без зайвого офіціозу одразу вирішив питання, схвально згадавши при цьому друковані праці майбутнього магістра. Після пролетарської революції учений приділяє велику увагу викладанню мови у школах, на робітничих курсах і в університеті, пише методичні посібники і програми для вчителів-мовників. Докладає всіх зусиль, аби українці оволоділи літературною рідною мовою. Водночас займається порівняльно-історичним дослідженням на матеріалі слов’янських мов. А от щодо цього діяв супроти офіційної настанови. Річ у тім, що порівняльно-історичний метод було оголошено буржуазним, неприпустимим у радянській науці. Все ж, коли редакція журналу не могла відмовити Леоніду Арсенійовичу у публікуванні його праці, то супроводжувала її зноскою, що вона не поділяє з автором його методу. Така заборона тривала до 1950 року.
Мабуть, комусь вдалося переконати Й. Сталіна у псевдонауковості панівного тоді вчення М. Я. Марра, яке гальмувало розвиток науки. У зв’язку з цим було оголошено конкурс серед учених-мовознавців Союзу на краще витлумачення певних мовознавчих питань. Вирішив і Леонід Арсенійович взяти участь у конкурсі. Партійне керівництво очолюваного ним Інституту мовознавства категорично відмовляло його від цього. Був би він членом партії — одразу позбувся б партквитка. Та він ним не був і зробив по-своєму. Незабаром у пресі з’явилась відповідь вождя нібито «деяким товаришам», які звернулися до нього з мовознавчими питаннями, як до наймудрішого з усіх питань. Леонід Арсенійович почав читати і раптом здивувався: він упізнав свій власний текст, що його надіслав на конкурс. Він переміг і переможцем прийшов у свій інститут.
Відродження і унормування української мови у 20-х роках минулого століття не були простими. Потребували вироблення і вдосконалення граматичні норми, упорядкування лексичної системи. Праця в цьому напрямку ускладнювалася не тільки протистоянням між прихильниками галицької і наддніпрянської письмової практики, а й тим, що до фахівців долучалися малоосвічені любителі. Нарешті проект правопису 1928 р. було затверджено — щоправда, з поступкою галичанам щодо написання іншомовних назв. Проте цей правопис набув чинности лише на короткий час.
У 1946 р. Л. А. Булаховський подав новий проект українського правопису, який із деякими уточненнями у 1960 р. був чинним до 90-х років минулого століття. Про нього у 1975 р. у передмові до п’ятитомного видання праць ученого справедливо було зазначено: «Цей кодекс правил, побудований на суворо науковій основі, з урахуванням досвіду історії унормування інших слов’янських мов, є одним із найбільш послідовних слов’янських правописів. Він став одним із важливих факторів досягнення успіхів у викладанні української мови в середній і вищій школі УРСР, в унормуванні багатьох питань широкої суспільномовної практики українського народу».
Цим правописом залюбки можна було б послуговуватись і досі, коли б не вірус руйнування у свідомості деяких науковців, які на початку 90-х рр. заявили: «Правопис зросійщений» і заходилися укладати новий, «український». За основу для нього взяли не літературну традицію, як це робиться у всіх народів, а етнографічні записи XIX ст., відбиті у відомому словнику Б. Грінченка, а також західноукраїнські мовні особливості. Правописна комісія, яка зібралась, не наважилася затвердити у проекті всі пропоновані нововведення, а щоб не розходитися ні з чим, вирішила хоча б поламати таке просте й логічне правило «дев’ятки», чим сприяла збільшенню помилок в учнівських зошитах і друкованих текстах. Проте дехто з прибічників нового правопису ще ждуть слушної нагоди, аби вчинити «правописний переворот» без відома громадськости.
Інша проблема 20-х рр. минулого сторіччя — створення нової наукової термінології й усунення з чинної запозичених слів. Ініціатори цієї ідеї зазнали нищівних політичних звинувачень, опублікованих у журналах.
Л. А. Булаховській не брав участи в тодішніх революційних намаганнях — ні правописних, ні термінологічних, принаймні це не засвідчено. Проте до питань, які випливали на порядок денний, мав своє ставлення. Про проект правопису 1946 р. вже згадувано. Щодо очищення термінології від інтернаціоналізмів і взагалі від чужих слів він подає широку й обґрунтовану думку у підрозділі «Пуристичні намагання» праці «Розвиток літературних мов». Учений наводить приклад чехів, які у XIX ст. очистили свою мову від німецьких слів (хоч до кінця зробити цього їм не вдалося). З розумінням сприймаючи чеський пуризм як реакцію на тривалий гніт з боку німецької влади, як усвідомлення свого права на свою мову, він водночас відзначив негативний бік цього явища, бо воно позбавляє мову можливости бути у сферах спільнолюдських інтересів, бути органом інтернаціональної культури. Згадуючи відомих діячів у царині мови, Л. А. Булаховський зводить їхню думку щодо пуризму до такого: «Безоглядне усування запозичень і заступлення їх незвичними словами, розшуканими у старовині або вигаданими своїми, становить акт нерозумний, непрактичний, антисоціальний». Справді, тільки мова напівдикого племени не має інтернаціоналізмів і взагалі чужих слів, відповідно до його цивілізаційного рівня. І ось майже через сто років у декого з науковців знову заболіла голова ідеєю створення нової термінології — ревізії сотень тисяч назв. Знову нестримно вабить приклад чехів.
Не такий уже давній час віддаляє нас від Л. А. Булаховського. Якщо його думки не суперечать сучасним реаліям і цивілізаційному стану нашого народу і його мови, якщо вони не йдуть урозріз із досвідом інших народів щодо своїх мов, то немає підстави вважати їх віджилими і шукати інших шляхів розвитку своєї мови — шляхів назад. Мову розвивають не окремі особи чи групи осіб, їй властивий саморозвиток.
Л. А. Булаховський пройшов свій шлях ученого чесно й безкомпромісно. Його основною засадою була об’єктивність дослідження мовних явищ, незалежно від кон’юнктури, світоглядних уподобань, навіть шляхетних (як у наведених випадках: для ствердження самобутности мови — повернення її у стан 200-літньої давнини). Така засада пов’язана з високою мораллю взагалі. Він перший увів в українське мовознавство терміни: індукція, контамінація, граматична аналогія, акут, циркумфлекс, часокількість, досліджуючи явища, які вони означають. Пояснив факти, досі не пояснені в українській мові. Навіть не мовознавцю цікаво читати його теоретичні праці. Наукова спадщина вченого завжди зберігатиме свою цінність і даватиме відповіді на мовні питання сьогодення і в майбутньому.
Леонід Булаховський: чи пора переоцінювати цінності? [грубим шрифтом виділив, як пише дехто , безцінні думки]
Антоніна МАТВІЄНКО
Чотирнадцятого квітня минуло 125 років з дня народження Леоніда Арсенійовича Булаховського — видатного вченого в галузі слов’янського мовознавства, фахівця широкого мовознавчого профілю, громадського діяча. У полі його досліджень були всі слов’янські мови. Проте основну увагу вчений зосереджував на українській та російських мовах. Серед фундаментальних його праць — двотомник «Курс сучасної української літературної мови» за його редакцією і з його участю, «Питання походження української мови», «Курс русского литературного языка», «Исторический комментарий к русскому литературному языку». В різні роки в журналах друкувалися його досліди «З історичних коментаріїв до української мови» тощо. Крім того, у доробку науковця — багато праць меншого обсягу (усього — 400 назв досліджень, рецензій та ін.).
Л. А. Булаховській почав виступати зі статтями ще студентом Харківського університету. Його публікації вже тоді були високо оцінені фахівцями. Коли у 1916 р. він приїхав у холодний і голодний Петроград складати магістерський екзамен і з’явився до О. О. Шахматова, той без зайвого офіціозу одразу вирішив питання, схвально згадавши при цьому друковані праці майбутнього магістра. Після пролетарської революції учений приділяє велику увагу викладанню мови у школах, на робітничих курсах і в університеті, пише методичні посібники і програми для вчителів-мовників. Докладає всіх зусиль, аби українці оволоділи літературною рідною мовою. Водночас займається порівняльно-історичним дослідженням на матеріалі слов’янських мов. А от щодо цього діяв супроти офіційної настанови. Річ у тім, що порівняльно-історичний метод було оголошено буржуазним, неприпустимим у радянській науці. Все ж, коли редакція журналу не могла відмовити Леоніду Арсенійовичу у публікуванні його праці, то супроводжувала її зноскою, що вона не поділяє з автором його методу. Така заборона тривала до 1950 року.
Мабуть, комусь вдалося переконати Й. Сталіна у псевдонауковості панівного тоді вчення М. Я. Марра, яке гальмувало розвиток науки. У зв’язку з цим було оголошено конкурс серед учених-мовознавців Союзу на краще витлумачення певних мовознавчих питань. Вирішив і Леонід Арсенійович взяти участь у конкурсі. Партійне керівництво очолюваного ним Інституту мовознавства категорично відмовляло його від цього. Був би він членом партії — одразу позбувся б партквитка. Та він ним не був і зробив по-своєму. Незабаром у пресі з’явилась відповідь вождя нібито «деяким товаришам», які звернулися до нього з мовознавчими питаннями, як до наймудрішого з усіх питань. Леонід Арсенійович почав читати і раптом здивувався: він упізнав свій власний текст, що його надіслав на конкурс. Він переміг і переможцем прийшов у свій інститут.
Відродження і унормування української мови у 20-х роках минулого століття не були простими. Потребували вироблення і вдосконалення граматичні норми, упорядкування лексичної системи. Праця в цьому напрямку ускладнювалася не тільки протистоянням між прихильниками галицької і наддніпрянської письмової практики, а й тим, що до фахівців долучалися малоосвічені любителі. Нарешті проект правопису 1928 р. було затверджено — щоправда, з поступкою галичанам щодо написання іншомовних назв. Проте цей правопис набув чинности лише на короткий час.
У 1946 р. Л. А. Булаховський подав новий проект українського правопису, який із деякими уточненнями у 1960 р. був чинним до 90-х років минулого століття. Про нього у 1975 р. у передмові до п’ятитомного видання праць ученого справедливо було зазначено: «Цей кодекс правил, побудований на суворо науковій основі, з урахуванням досвіду історії унормування інших слов’янських мов, є одним із найбільш послідовних слов’янських правописів. Він став одним із важливих факторів досягнення успіхів у викладанні української мови в середній і вищій школі УРСР, в унормуванні багатьох питань широкої суспільномовної практики українського народу».
Цим правописом залюбки можна було б послуговуватись і досі, коли б не вірус руйнування у свідомості деяких науковців, які на початку 90-х рр. заявили: «Правопис зросійщений» і заходилися укладати новий, «український». За основу для нього взяли не літературну традицію, як це робиться у всіх народів, а етнографічні записи XIX ст., відбиті у відомому словнику Б. Грінченка, а також західноукраїнські мовні особливості. Правописна комісія, яка зібралась, не наважилася затвердити у проекті всі пропоновані нововведення, а щоб не розходитися ні з чим, вирішила хоча б поламати таке просте й логічне правило «дев’ятки», чим сприяла збільшенню помилок в учнівських зошитах і друкованих текстах. Проте дехто з прибічників нового правопису ще ждуть слушної нагоди, аби вчинити «правописний переворот» без відома громадськости.
Інша проблема 20-х рр. минулого сторіччя — створення нової наукової термінології й усунення з чинної запозичених слів. Ініціатори цієї ідеї зазнали нищівних політичних звинувачень, опублікованих у журналах.
Л. А. Булаховській не брав участи в тодішніх революційних намаганнях — ні правописних, ні термінологічних, принаймні це не засвідчено. Проте до питань, які випливали на порядок денний, мав своє ставлення. Про проект правопису 1946 р. вже згадувано. Щодо очищення термінології від інтернаціоналізмів і взагалі від чужих слів він подає широку й обґрунтовану думку у підрозділі «Пуристичні намагання» праці «Розвиток літературних мов». Учений наводить приклад чехів, які у XIX ст. очистили свою мову від німецьких слів (хоч до кінця зробити цього їм не вдалося). З розумінням сприймаючи чеський пуризм як реакцію на тривалий гніт з боку німецької влади, як усвідомлення свого права на свою мову, він водночас відзначив негативний бік цього явища, бо воно позбавляє мову можливости бути у сферах спільнолюдських інтересів, бути органом інтернаціональної культури. Згадуючи відомих діячів у царині мови, Л. А. Булаховський зводить їхню думку щодо пуризму до такого: «Безоглядне усування запозичень і заступлення їх незвичними словами, розшуканими у старовині або вигаданими своїми, становить акт нерозумний, непрактичний, антисоціальний». Справді, тільки мова напівдикого племени не має інтернаціоналізмів і взагалі чужих слів, відповідно до його цивілізаційного рівня. І ось майже через сто років у декого з науковців знову заболіла голова ідеєю створення нової термінології — ревізії сотень тисяч назв. Знову нестримно вабить приклад чехів.
Не такий уже давній час віддаляє нас від Л. А. Булаховського. Якщо його думки не суперечать сучасним реаліям і цивілізаційному стану нашого народу і його мови, якщо вони не йдуть урозріз із досвідом інших народів щодо своїх мов, то немає підстави вважати їх віджилими і шукати інших шляхів розвитку своєї мови — шляхів назад. Мову розвивають не окремі особи чи групи осіб, їй властивий саморозвиток.
Л. А. Булаховський пройшов свій шлях ученого чесно й безкомпромісно. Його основною засадою була об’єктивність дослідження мовних явищ, незалежно від кон’юнктури, світоглядних уподобань, навіть шляхетних (як у наведених випадках: для ствердження самобутности мови — повернення її у стан 200-літньої давнини). Така засада пов’язана з високою мораллю взагалі. Він перший увів в українське мовознавство терміни: індукція, контамінація, граматична аналогія, акут, циркумфлекс, часокількість, досліджуючи явища, які вони означають. Пояснив факти, досі не пояснені в українській мові. Навіть не мовознавцю цікаво читати його теоретичні праці. Наукова спадщина вченого завжди зберігатиме свою цінність і даватиме відповіді на мовні питання сьогодення і в майбутньому.