ВСТУП

Назви рослин ,— фітоніми, охоплюючи величезний лексичний пласт, є вагомою і дуже цікавою ланкою кожної мови, оскільки вони відбивають давні знання про рослинний світ. Сюди належить як уся сукупність народних назв, серед яких чимало регіональних діалектизмів, так і наукова ботанічна номенклатура, тобто система нормативних назв рослин. Ті й ті досить тісно пов'язані, оскільки номенклатура часто формується власне на базі народних назв шляхом пристосування їх до принципу бінар-ності (двослів'я).

Метою укладання цього Словника було якнайповніше зведення всього розмаїття народних фітонімів, а також формування дохідливої терміносистеми української ботанічної номенклатури. Останнє завдання пов'язане з необхідністю розвитку термінології на національних засадах і традиціях та потребою очищення мови від зайвих запозичень. Наведений матеріал дає уявлення про вживаність і поширення назв рослин.

Подальший виклад містить огляд історії нашого ботанічного називництва, обґрунтування шляхів укладання української номенклатури та огляд народних назв рослин. Крім того, коротко окреслено й вміщену в Словнику номенклатуру латинську. Пояснено також особливості впорядкування словникового матеріалу.

Історія формування та стан української ботанічної номенклатури

Опрацювання українських назв рослин розпочалося зі середини XIX ст. в Галичині з робіт І. Гавришкевича [16] та М. Новицького [54], які зібрали низку народних фітонімів, а також з укладання ботанічного посібника В. Воляна [15], де вперше здійснено спробу формування наших наукових термінів. У той час дуже відчутною стала потреба у рідному шкільництві, а для цього необхідно було виробити відповідну лексику.

Справжнім фундатором української ботанічної номенклатури й термінології став видатний львівський філолог і природознавець І. Верхратський (1846-1919). Уже в сімнадцятирічному віці він розпочав ретельне збирання назв рослин "з народних уст", які опублікував у кількох брошурах під назвою "Початки до уложення номенк-лятури і термінологиі природописноі, народноі" [6]. Згодом вийшла його фундаментальна праця "Нові знадоби номенклятури і термінольогії природописноі', народної, збирані між людом" [10]. Він навів дані, отримані у багатьох населених пунктах, вказавши місце походження кожної назви. Цей багатий етноботанічний матеріал ліг в основу створеної І. Верхратським ботанічної номенклатури і термінології, що містяться в написаних або перекладених ним підручниках і посібниках [7, 8, 9, 17]. Звичайно, номенклатура, яку запропонував І. Верхратський, вимагала подальшого вдосконалення. Це передусім стосується невдалих, штучно створених назв рослин, що не базувалися на живій мові. Однак вагомий доробок ученого створив міцне підґрунтя для розвитку нашого наукового називництва [34].

Початковим етапом формування національної ботанічної номенклатури було ретельне збирання народних назв-фітонімів з якнайширшої території. Власне І. Верх-ратський уперше відзначив семантичну глибину та синонімічну різноманітність українських фітонімів, указавши, що нам немає потреби широко використовувати чужомовні запозичення [6]. Згодом опрацювання назв рослин було продовжене низкою інших учених. Оскільки в Російській імперії українська освіта й наука були заборонені, праці такого спрямування там обмежувано суто етнографічними дослідженнями.

Етноботанічний матеріал, зібраний на заселених українцями землях, дуже багатий, тому варто згадати лише найважливіші літературні джерела. Це насамперед "'Бо-таническій словарь" М. Анненкова [1], що узагальнив набуток багатьох попередників, а також праці О. Роговича [61], Ф. Вовка (інакше - Волкова) [14], К. Горницького [19] та О. Янати [81], де містяться назви з Центральної та Східної України. У Галичині такі етноботанічні обстеження здійснювали В. Шухевич [79] та, особливо, С. Маковецький, який видав велике зведення [86] на підставі тривалих власних досліджень та узагальнення літературного матеріалу. Назви рослин займають чимало місця у низці загальномовних українських словників, що вийшли друком наприкінці XIX - початку XX ст. [22, 23, 27, 71], зокрема у фундаментальному "Сло-варі української мови" Б. Грінченка [20], що відіграв значну роль у формуванні нашої літературної мови.

Про необхідність розгорнути широку діяльність над створенням української наукової термінології та номенклатури в різних галузях науки вперше чітко проголосили на зламі ХІХ-ХХ ст. члени Математично-природописно-лікарської секції Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Власне під орудою цієї організації згодом було видано ґрунтовне зведення М. Мельника "Українська номенклятура висших ростин" [49]. На підставі вивчення доробку І. Верхратського та аналізу великого етноботанічного матеріалу автор створив першу досить повну українську номенклатурну систему, що була розрахована не лише на потреби шкільного чи гімназійного курсу ботаніки, а охоплювала майже всю нашу флору. Цей словник містив не тільки наукову номенклатуру, але й об'ємний масив народних фітонімів. Номенклатура М.Мельника вважалася нормативною в шкільництві Західної України до 1939 р. [34].

У Центральній та Східній Україні від 1905 p., тобто після скасування заборони книгодрукування українською мовою в Російській Імперії, ботанічне називництво опрацьовувала Термінологічна комісія гуртка натуралістів при Київському політехнічному інституті, Природнича секція науково-літературного відділу Товариства ім. Квітки-Основ'яненка в Харкові, а також Український агрономічний гурток при Сільськогосподарській академії в Москві [57, 68].

Справжнім розквітом термінологічної роботи в усіх галузях науки став нетривалий період визвольної боротьби та української незалежності 1917-20 pp. і час так званої "українізації" у 1920-х pp. Така діяльність набула системних рис з 1917 p., коли при Українському науковому товаристві в Києві утворено термінологічну комісію, а згодом ще й окрему ботанічну підкомісію. За часів радянської влади (з 1921 р.) ця структура під назвою ботанічної секції увійшла до складу Інституту української наукової мови (ІУНМ) Української Академії Наук. І хоч Інститут проіснував заледве 10 років, його працівники уклали і видали понад 30 словників із різних ділянок науки [53, 70]. Разом з науковцями ІУНМ над українською номенклатурою і термінологією працювали такі видатні ботаніки, як В. Вовчанецький, О. Запорожець, Д. Зеров, Ю. Клео-пов, Я. Куда, А. Назаренко, Л. Левицький, Я. Лепченко, П. Оксіюк, А. Окснер, М. Підоплічко, О. Соколовський, М. Холодний [68]. Зокрема, за редакцією В. Вовчанецького та Я. Лепченка вийшов "Словник ботанічної термінології" [13].

У галузі розроблення ботанічної номенклатури особлива роль належала О. Янаті та Н. Осадчій-Янаті. Ще перед першою світовою війною з метою популяризації ботанічних знань О. Яната під час ботанічних досліджень збирав народні назви рослин. Згодом він став ініціатором широкого розгортання термінологічної роботи Українським науковим товариством, підтримуючи цю діяльність не лише в ботаніці, але й в інших галузях [57]. 1918-го р. О. Яната очолив ботанічну підкомісію при Товаристві, а в 1921 -25 pp. був головою ботанічної секції ІУНМ, яка працювала над укладанням "Словника ботанічної номенклатури" (СБН) [68].

На цьому словнику, який став визначним надбанням української ботанічної науки, варто зупинитися докладніше, бо він, власне, і послужив прототипом нашого видання. У СБН для кожної латинської наведено підібрану упорядниками наукову українську назву, а також цілу низку місцевих фітонімів із зазначенням їх джерела (літературного чи респон-дентського). Слід зазначити, що термінологічну роботу тоді вважали важливим всенародним завданням, тому укладачі отримали етноботанічні матеріали від понад сотні респондентів із різних куточків України і з-поза її меж. У словнику кожному видові здебільшого відповідає кілька (іноді до сотні) народних назв-синонімів. Для майже двох тисяч видів рослин і грибів наведено приблизно 8 тисяч їх українських назв. Основним укладачем СБН була Н. Осадча-Яната, що виконала найбільшу частину упорядницької роботи, якою займалася від початку заснування ІУНМ. Високий рівень СБН з філологічного боку забезпечувала блискучий термінолог О. Курило, яка брала участь в укладанні багатьох видань ІУНМ. На підставі аналізу всієї сукупності фітонімів укладено систему української наукової номенклатури. При цьому взято до уваги ступінь поширення назв, їх семантичне навантаження, милозвучність і т. ін. До мінімуму зведено іншомовні запозичення. Характерною рисою сформованої номенклатури була її дохідливість. З цією метою для багатьох загальновідомих видів укладачі відмовилися від бінарних назв, наприклад: чорнобиль (Artemisia vulgaris), козолист (Lonicera caprifolium), мокрець (Stellaria media). У багатьох випадках складні для засвоєння латинські прикметники мають не дослівні, а інші, простіші, українські відповідники: Pimpinella saxifraga -бедринець звичайний (дослівно - ломикаменевий), Urtica dioica - кропива велика (досл. -дводомна), Euphorbia cyparissias - молочай сосонка (досл. - кипарисовий), Salix viminalis - верба кошикарсь-ка (досл. - прутяна). Хоча на титульній сторінці СБН є припис "Проект" (бо планувалося подальше вдосконалення номенклатури), однак фаховий рівень цього видання є дуже високий. Українська ботанічна номенклатура, що її використовують тепер (йдеться про позитивні аспекти), ґрунтується, головним чином, на доробку укладачів цього словника.

Після видання СБН настав період планового нищення термінологічних здобутків ІУНМ, розпочатий офіційною кампанією деукраїнізації всіх ланок науки й освіти, що широко розгорнулась у 1930-х роках. Інститут було ліквідовано, а укладачів ботанічної номенклатури О. Янату та О. Курило-репресовано.

Незважаючи на відсутність будь-якої перспективи публікації, Н. Осадча-Яната продовжувала ретельно збирати народні фітоніми. Особливу цінність становлять її матеріали з південного сходу України, недостатньо представленого у СБН. Змушена емігрувати, Н. Осадча-Яната згодом видала за кордоном велику монографію "Українські народні назви рослин" [57], що містить близько 2 тисяч зібраних авторкою фітонімів із зазначенням їх поширення. У цій праці також докладно описана історія формування української ботанічної номенклатури.

Від 1931 р. всією термінологічною роботою керував відповідний сектор Інституту мовознавства Української Академії Наук - ідеологічно контрольована структура, що ретельно стежила за дотриманням офіційного курсу деукраїнізації. Під її орудою вийшло декілька галузевих термінологічних бюлетенів, що фактично були інструкціями для службового користування під час цензурування публікацій у видавництвах [39, 42]. Ці бюлетені перекреслювали надбання ІУНМ, відверто проголошуючи необхідність якнайбільшого уподібнення української термінології та номенклатури до російської. Серед таких видань був і "Ботанічний термінологічний бюлетень" [5], що мав на меті "очистити українську радянську термінологію від націоналістичних перекручень, знешкодити отруйний вплив націоналістичних словників" [5: 2]. Так було цілковито припинено розвиток української наукової термінології й номенклатури.

У 1950-х pp. у межах кампанії на "зближення радянських народів та їх соціалістичних культур" [60: 226] було сформульовано так званий принцип мінімальних розбіжностей у термінології народів СРСР, що передбачав "віддавання переваги інтернаціональним і російським термінологічним запозиченням" [4: 221 ]. Застосування цього принципу фактично заперечувало будь-яку потребу термінологічної роботи в республіках Радянського Союзу, адже всі національні терміносистеми, крім російської, визнано вторинними. Відбувалася масова заміна українських термінів російськими або іншими чужомовними кальками чи транслітераціями. Під приводом уніфікації широко запроваджувано етранжизми, які було рекомендовано переймати, особливо за умови їх попереднього засвоєння термінологією російською. 1957-го р. при АН УРСР створено Словникову комісію, згодом реорганізовану в Комітет наукової термінології [37]. Цей підрозділ повинен був цензурувати й візувати всі термінологічні видання, заплановані до друку [3], а його працівники ретельно стежили за дотриманням принципу мінімальних розбіжностей, теоретично обґрунтовуючи його [43]. Треба, однак, відзначити позитивну роль академіка П.С. Погребняка, який намагався протистояти деукраїнізації у той час, коли він очолював згаданий комітет.

Основними публікаціями останніх десятиліть, що містять українську ботанічну номенклатуру, є "Флора УРСР" [73], а також три видання визначників рослин України [11, 12, 56]. Аналіз і порівняння згаданих праць виявляє поступову послідовну деукраїніза-цію номенклатури, позбавлення її національних ознак і безсистемність у формуванні. Досить промовистим є те, що останнє видання визначника [56], на відміну від попередніх, написане російською мовою, а українську номенклатуру наведено лише в дужках.

Щоправда, 1962-го р. невеликим тиражем опубліковано спеціальний довідковий посібник-"'Російсько-український словник ботанічної термінології і номенклатури" [62]. Але з огляду на тогочасну несприятливу офіційну мовну політику ця праця не передбачала ґрунтовного вдосконалення номенклатури, а лише зафіксувала загальну тенденцію до її мінімальних розбіжностей з російською. Особливістю згаданого словника є відсутність українсько-латинського та латинсько-українського реєстрів (на відміну від відповідних російських), що обумовлює пошук та ідентифікацію лише через російські назви. Крім того, 1980 р. вийшов друком "Російсько-український словник термінів лісівництва" [63], що серед іншого містив чимало назв деревних і трав'яних рослин та низку ботанічних термінів.

Головним джерелом української ботанічної номенклатури зараз є "Определитель высших растений Украины" [56] - видання з найбільшим тиражем і найповнішим реєстром таксонів. Тому проаналізуємо номенклатурну терміносистему, наведену саме тут.

Майже половина (близько 450) назв родів- це транслітерації, тобто механічно запозичені чужомовні слова латинського чи грецького походження: аденофора, астранція, ахірофорус, ельшольція, мірабіліс. Значна частина таких запозичень цілком недоречна, тому що для них добре відомі українські відповідники, а саме: цирцея - це відьмине зілля, евклідій - насмітник. Навіть таким поширеним рослинам, як ромашка лікарська (Chamomilla recutita) та іван-чай (Epilobium angustifolium), чомусь присвоєно чудернацькі назви - хамоміла обідрана та хамерій вузьколистий. Така "наукоподібність" аж ніяк не прикрашає нашу мову.

Справжньою причиною запровадження багатьох латинізмів чи грецизмів не завжди було намагання "інтернаціоналізувати" номенклатуру. У багатьох випадках це лише спосіб уподібнити її до російської. Як правило, для тих рослин, які не мають рідних російських назв (наприклад, через те, що вони не трапляються в Росії), українські також злати-нізовано, як-от: апозерис, мірикарія, цицербіта, що могли б звучати відповідно як щербанець, біждерев, молоч. Крім того, частина українських нормативних назв родів є кальками з російської мови, а саме: клопогін, біловус. Інший великий масив запозичень-лексичні кальки, утворені шляхом дослівного перекладу чужомовної назви. Наприклад, Chimaphila (гр. cheimon - зима + philia — любов) подається як зимолюбка, хоча має українську назву порушник; Phyllitis - листовик (гр. phyllon - листок) у народі відомий як турій язик.

Для порівняння слід зауважити, що в європейських національних номенклатурах чужомовні запозичення звичайно становлять лише близько 15-20%, а в деяких, як-от в угорській чи естонській, вони майже відсутні. Щоправда, називництво окремих народів більш "інтернаціональне". Наприклад, ботанічна номенклатура в минулому імперських націй (англійської, російської) мала охоплювати рослини з чужих етнічних територій, які входили до складу імперій, тому й доводилося послуговуватись іншомовними назвами. Чималу кількість латинських запозичень у називництві романомовних народів можна пояснити спорідненістю їх мов з латиною, натомість використання грецизмів там дуже обмежене.

Про безсистемність формування української ботанічної номенклатури свідчить також стан видових прикметників-епітетів, що їх наведено в "Определителе высших растений Украины" [56]. Наприклад, прикметники гратіонополітанський, сизаровидний, сатириовидний, алсинолистий, ворсянколистий, повійничковий утворено не від відповідних українських, а від латинських, грецьких чи російських іменників. Епітет maeoticus у різних випадках перекладається як азовський, приазовський чи меотичний; euxinus - чорноморський чи евксинський; collinus - пагорбковий, горбковий чи горбкуватий.

Оскільки різні фахівці відповідали за ту чи ту таксономічну групу, один і той самий латинський прикметник по-різному перекладено українською мовою.

З огляду на все це українська ботанічна номенклатура потребує істотного вдосконалення.

Принципи укладання української ботанічної номенклатури

Принципи, за якими в Інституті Української Наукової Мови здійснювали укладання ботанічної номенклатури, викладено в працях Я. Лепченка [45] та О. Янати [82]. Вони не втратили своєї актуальності й тепер. Перший принцип - це формування номенклатури на основі народних, національних назв. Другий - пристосування їх до бінарності (двослів'я). Це непросте завдання, бо народні назви переважно однослівні. Щоправда, окремі з них виявляють ознаки бінарності. Так, споріднені рослини Iris pseudacorus та І. pumila у народі називають відповідно півники болотяні та півники степові, що дає можливість розрізняти їх за відмінностями оселищ.

Усі укладачі національних номенклатур погоджуються, що стрижневою проблемою їх формування є вибір назви роду. Три основні шляхи розв'язання цього питання накреслив німецький ботанік Й. Плянер ще у XVIII ст. [90], невдовзі після виходу в світ відомої праці К. Ліннея "Species plantarum" [85], яка обґрунтовує потребу бінарності латинської номенклатури. Принципи, що їх виклав Й. Плянер, такі: по-перше, для іменування роду слід вживати найпоширенішу національну (в автора - німецьку) назву; по-друге, якщо таких назв декілька, то серед них треба обрати ту, яка добре відповідала б усім (чи більшості) видам даного роду; по-третє, якщо й такої назви не знайдеться, то серед різних фітонімів, відомих для представників цього роду, треба вибрати якийсь нейтральний, не особливо семантично яскравий. Ці принципи (іноді не цілком свідомо) використано під час укладання низки європейських національних номенклатур, у тому числі й української.

Із такої схеми можливі винятки. Наприклад, чорниця звичайна (Vaccinium myrtillus), брусниця (Vaccinium vitis-idaea), лохина (Vaccinium uliginosum) не потребують спільної родової назви. Це стосується деяких загальновідомих видів, для яких замість бінарних варто зберігати однослівні народні назви, як-от малина (Rudus idaeus) чи явір (Acer pseudoplatanus). Про те, наскільки відомою є певна рослина, і про вживаність тієї чи тієї назви свідчить кількість джерел, що її наводять, та ареал поширення назв. Це можна з'ясувати на підставі аналізу матеріалу, вміщеного в цьому Словнику.

Науковцеві-ботаніку проблема формування національної номенклатури на перший погляд може здатися неістотною, оскільки у фаховій літературі переважно використовують латинські назви. Однак для популяризації знань про рослинний світ, а також для взаємодії науки з практичною діяльністю питання дохідливості національної номенклатури набуває першочергової ваги. Так, не варто розраховувати на ефективність природоохоронної роботи, закликаючи не знищувати рослину під назвою родіола рожева, якщо серед місцевого населення вона відома як оливник. Не можна також ефективно пропагувати цілющі властивості, наприклад, хамоміли обідраної, загальновідомої як ромашка лікарська чи рум 'янок. Проблема ідентифікації назв може виникати, скажімо, під час вивчення народних лікувальних рецептів, коли незрозуміло, про які рослини йдеться. Якщо нефахівець, крім ешольції (Eschscholzia) дізнається ще й про ельшольцію (Elsholtzia), а з родіолою (Rhodiola) конкуруватиме радіола (Radiola), то він остаточно заплутається у цьому "біо-різноманітті".

Звичайно, неможливо ставити за мету цілком позбутися транслітерацій. Наймилоз-вучніші з них, а також ті, що міцно увійшли в українську мову, мають повне право на існування, наприклад: платан, лаванда, меліса, арніка, резеда. Це також може стосуватися тих рідкісних або інтродукованих рослин, латинські назви яких походять від власних імен, а їх українські народні фітоніми невідомі, як-от: дантонія, франкенія, лінея. Такі транслітерації і взагалі назви, утворені від чужомовних власних імен, треба передавати згідно з їх вимовою у мові-джерелі. Наприклад, латинську літеру g слід передавати через українську ґ : дуґласія, меринґія, молочай Ґольде. Згідно з проектом нового правопису, німецькі дифтонги ei та ey в українській транскрипції подаємо як ай (деревій Найльрайха, кермек Маєра), а eu - як українське ой (наземка Гойффеля). Чужомовне сполучення латинських літер ia незалежно від позиції в слові передаємо українським ія: гіяцинт, дріяда.

Під час добирання наукових назв основним пріоритетом має бути їх дохідливість. Слід пам'ятати, що українська номенклатура розрахована на широкий загал - школярів, студентів, аматорів-природолюбів тощо. Чим доступніші назви рослин, тим ширше коло людей зможе засвоїти ботанічні та природоохоронні знання. Власне з цих засад виходили І. Верхратський [6] та працівники Інституту української наукової мови [82]. Тому до 1930-го р. називництво формувалося на рідній основі. Пізніша "інтернаціоналізація" призвела до того, що сучасна номенклатура є результатом двох несумісних тенденцій - українізації та деукраїн ізації.

Отже, в умовах незалежної держави найприйнятнішим є повернення до традицій кінця XIX - початку XX ст., коли наша термінологія розвивалася на рідних засадах. Саме на них і базується українська ботанічна номенклатура, що наведена в цьому Словнику.

У багатьох випадках ми повернулися до назв, вживаних у той час, коли номенклатура ще не зазнала деукраїн ізації, а саме: собаче мило (Saponaria), жовта акація (Caragana), кучерявець (Trinia), порушник (Chimaphila), ребрик (Harmala) і т. ін. Це стосується й таких видових епітетів: сійний (sativus), водяний (aquaticus), болотяний (palustris), пісковий (arenarius), ряснолистий (polyphyllus,), рясноцвітий (multiflorus), пірчастий (pinnatus), тридільний (trifidus), гайовий (nemorosus) та ін.

Під час іменування родів перевагу мали відомі українські назви, наприклад, запропоновано: мокричник - замість мінуарція (Minuartia), дівочі очка - замість кореопсис (Coreopsis), оставник - замість гімносперміум (Gymnospermium) і т. ін. Якщо ж такої назви знайти не вдавалося, то ми намагалися підшукати кальку, яка відповідала б українському словотворові, як-от: срібноцвіт - замість аргірантемум (Argyranthemum; гр. argyros - срібло + anthemon

• цвіт, квітка), жовторіг - замість ксантоцерас (Xanthoceras; гр. xanthion - жовтий + keras
  -ріг). Іншим способом іменування було утворення назв, що віддзеркалювали б певні харак
  терні ознаки рослин, наприклад: вовнянка - замість бомбіцилена (Bombycilaena), щетинник

• замість тордилій (Tordylium), або особливості оселищ, де вони трапляються: скелелюбка

• замість телігоній (Theligonium), побережниця - замість аргузія (Argusia). У низці ви
  падків українську назву вибрано на підставі аналізу інших національних номенклатур, на
  приклад, ребрівка (нім. Rippenfarn, чеськ. žebrovice, пол. żebroviec вказують на ребрис
  тий вигляд листків) - замість блехнум (Blechnum). Добираючи українські родові та ви
  дові назви, ми користувалися зведеннями, які містять сучасну німецьку [92], російську
  [76], польську [88, 91], чеську [83], словацьку [87], англійську [21,91] і французьку [91]
  номенклатури, а також джерелами, що допомагали в перекладі й з'ясуванні етимології
  латинського називництва [24, 29, 30, 74, 93].

Деякі назви родів, таксономічно споріднених із рослинами, що мають загальновживані назви, було утворено від останніх за допомогою суфіксів, властивих українським фітонімам, наприклад: ячмінка (Hordelуmus) — від ячмінь (Hordeum), вівсик (Avenula) — від овес (Avena), кермечник (Goniolimon) - від кермек (Limonium).

Наукові назви видів частково збігаються з народними, оскільки останні іноді вжито як нормативні, наприклад: буркун жовтий, м 'ята холодна, щавель кінський. За видові епітети часто взято не дослівний переклад з латини, а дохідливіші прикметники, наприклад: Cydonia oblonga — айва звичайна (досл. довгаста), Sophora alopecuroides — софора трав'яна (досл. китникоподібна), Ajuga chia - горлянка грецька (досл. хіоська - від назви о. Хіос). Для загальновідомих видів роль видового епітета може відігравати іменник, а не прикметник: Stellaria media - зірочник-мокрець (досл. середній), Gentiana ascleріadеа - тирлич-свічурник (досл. ваточникоподібний).

Усі ці способи терміноутворення не є новими, і їх було застосовано й для формування попередніх варіантів номенклатури. У нашому Словникові вони скеровані на укладання дохідливішої системи називництва, що орієнтується на живу мову.

Якщо пріоритетність певної української видової чи родової назви не є очевидною, то в таких випадках наведено два або й більше її рівноцінних синонімів, як-от: жасмин, ясмин (Jasminum); соняшник бульбистий, топінамбур, волоська ріпа (Helianthus tuberosus). У випадках, коли можливі різні достатньо часто вживані акцентні варіанти, у наукових назвах вказано два наголоси, наприклад, нагі́дки́ (Calendula), бра́тки́ садо́ві (Viola × wittrockiana).

Для іменування внутрішньовидових таксонів (підвидів і різновидів), за прикладом польського [88], чеського [83] та словацького [87] називництва, після іменника, який відповідає назві роду, використано також два прикметники, перший з яких стосується виду, а другий - підвиду чи різновиду, як-от: Caltha palustris subsp. cornuta - калюжниця болотяна рогата, Phalaris arundinacea var. pieta - очеретянка звичайна барвиста.

Українські наукові назви, які ми рекомендуємо вживати, в основній (латинсько-українській) частині Словника виділено грубим шрифтом. Курсивом подано решту наукових назв-синонімів, які трапляються в різних літературних джерелах, починаючи від XIX ст., що унаочнює їх різноманіття. Скорочені посилання на всі джерела номенклатури теж наведено курсивом. Деякі фітоніми одні автори трактують як народні, натомість інші надають їм наукового статусу. У таких випадках курсивом виділено лише посилання на джерела наукової номенклатури, наприклад:

Acer platanoides L. - клен гостролистий (Ру, On; Пс, Сл, Ос - ПД, СТ)

Такий запис означає, що у двох перших літературних джерелах (Рута On - див. Список скорочень), назву клен гостролистий вважають науковою, натомість у решті публікацій (Пс, Сл, Ос) її наведено як народну, що властива подільському (ПД) та степовому (СТ) говорам.

В українсько-латинському вказівнику виділення напівжирним шрифтом тієї чи іншої латинської назви свідчить, що її український відповідник є для неї нормативним.

Запропонована у Словникові система українських наукових назв розрахована не лише на фахівців-ботаніків, а й на широкі верстви людей, яким було б зручно засобами рідної мови ознайомитися з рослинами, що заселяють їхню батьківщину.

Народні назви

В українських народних назвах рослин віддзеркалено прадавні етноботанічні знання [21]. Так, глекопаром, парилом, сметанником обробляють глиняний посуд для кращого відстоювання молока; ранником, серпорізом, живокостом лікують пошкодження і рани; гадючником, зміячкою відганяють змій; скусівник допомагає проти скуси (нападів кашлю); підорвою лікують тих, хто "надірвався"; жовтило використовують для фарбування. Часто назви відбивають якісь прикметні риси рослин. Наприклад, чорнобиль має чорне било (тобто стебло), зимозелень взимку зберігає зелене листя, гірчак — гіркий на смак. Особливості етимології, семантики та словотвору українських фітонімів висвітлено в низці публікацій [25,26,28,31,64,72,78].

О. Яната окреслював народне називництво таким чином:"... народ чудово осягнув різноманітні властивості окремих рослин (лікарські, отруйні, фарбувальні, технічні, поживні і т. д.), дізнався про їх особливості й створив багату скарбницю назв, якими він нарік навколишні рослини, тобто створив свою Українську народну номенклатуру" [80: 15].

Народному іменуванню властива велика кількість синонімів і глибока деталізація назв рослин, з якими часто доводиться мати справу в практичній діяльності. Це насамперед культурні, лікарські, добре помітні рослини чи злісні бур'яни. Наприклад, зафіксовано понад сотню назв картоплі (включно з її сортами) - картофля, картохля, карчоха, кар-тофій, бараболя, бульба, бандурка, ґруля, мандибурка, земняк, крумплі, ріпа та ін. Натомість щодо багатьох дрібних, непоказних видів народні назви невідомі. Морфологічно близькі між собою види, як правило, у народі не розрізняються і в певній місцевості відомі під спільною назвою.

Іноді фітоніми мають дуже вузьке поширення, обмежене одним чи кількома населеними пунктами. Натомість окремі рослини, як-от дуб чи калина, в народній уяві втілюють певні риси і стали символами. їх назви є загальноукраїнськими, навіть загальнослов'янськими, і майже не мають синонімів.

У літературних джерелах зафіксовано понад 30 тисяч українських народних назв рослин. Із давніших авторів серед збирачів фітонімів слід особливо відзначити І. Верхратського [6, 10], О. Роговича [61], О. Янату [81], С. Маковецького [86] та Н. Осадчу-Янату [57], про яких уже згадано вище. Ці вчені записали по декілька тисяч народних назв, зібраних шляхом опитування. Серед публікацій останніх десятиліть на особливу увагу заслуговує праця В.І. Комендара [40] та зведення Г.К. Смика [69]. Кожна з цих книг містить понад 10 тисяч фітонімів, узятих із різних літературних джерел і зібраних авторами під час багаторічної експедиційної роботи. Чимало фітонімів наведено також у нещодавно виданому словнику Д.М. Гродзинського [21]. На жаль, далеко не в усіх публікаціях є вказівки щодо регіонів поширення фітонімів.

У післявоєнний період в Україні чимало досягнуто в галузі діалектології. Розроблено діалектне членування української мови на наріччя й говори [47], видано "Атлас української мови" [2]. Низка мовознавців досить докладно вивчила регіональну лексику в різних частинах України. Це насамперед стосується праць A.A. Москаленка [51], П.С. Лисенка [46] та М.Й. Онишкевича [55], які є авторами словників говірок Одещини, Полісся й Бойківщини. Видано також "Матеріали до словника буковинських говірок" [48]. У цих роботах трапляється чимало назв рослин. Нещодавно діалектологи Л.Д. Фроляк [75] та Л.А. Москаленко [52] виконали цікаві дисертаційні роботи, присвячені ботанічній лек-

сиці степового говору, де зафіксовано багато назв. Визначний український мовознавець О. Горбач, який працював на Заході, теж приділяв фітонімам значну увагу [18].

Останнім часом глибокі дослідження народних назв рослин здійснено в Ужгороді під керуванням І.В. Сабадоша, якому разом із послідовниками вдалося зібрати й опублікувати величезний матеріал, що стосується ботанічної лексики не лише Закарпаття, а й цілої України [41,50,66]. Як бачимо, фіксування і дослідження народних назв рослин мають в Україні давню традицію, що й тепер продовжує успішно розвиватися.

Одним із завдань цього Словника було зведення якомога більшої кількості українських народних фітонімів. Їх уміщено близько 33 тисяч, що становить переважну більшість усіх наведених тут українських назв. Відомості взято, головним чином, з літературних джерел, яких опрацьовано близько сотні, тобто враховано майже всі публікації в цій ділянці. Посилання на літературні джерела в Словнику розташовано в хронологічній послідовності. Як правило, їх було опрацьовано саме в такому порядку. Якщо в друкованій праці наведено назву із посиланням на попередню публікацію, то у Словникові враховано лише першоджерело. Але в низці видань, зокрема у словниках української мови Е. Желеховського і С. Недільського [23], М. Уманця та А. Спілки [71], В. Дубровського[22],С. Іваницького і Ф. Шумлянського [27], через відсутність посилань неможливо виокремити фітоніми, що їх автори почерпнули з попередніх видань. Бувало, наприклад, що малопоширена назва, наведена в "Ботаническом словаре" М.Анненкова [1], потрапляла до всіх пізніших словників. Якщо вважати значну кількість таких посилань за показник вживаності фітоніма, то складеться хибне уявлення про його широке поширення. Тому слід ураховувати нерівноцінність публікацій і під час аналізу вживаності назви віддавати перевагу матеріалам авторів-фахівців, які особисто збирали назви рослин (основні з таких праць було вказано вище). З іншого боку, хоча загальномовні словники не можна вважати фаховими етноботанічними виданнями, однак уже саме вміщення у них фітоніма робить його загальновідомим. Оцінюючи вживаність назви, варто також пам'ятати, що її наведення в багатьох роботах одного автора ще не свідчить про значне поширення. Наприклад, низка назв, які здавались І. Верхратському достатньо вживаними, щоб обрати їх за нормативні, після нагромадження більшого етноботанічного матеріалу виявилися вузькоре-гіональними [65].

Крім того, частину назв рослин зібрано під час експедиційних виїздів або з допомогою респондентів. У ході роботи було здійснено 15 виїздів до різних населених пунктів Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької та Рівненської областей. Як з'ясувалося, переважна більшість населення може назвати лише незначну кількість рослин, що є загальновідомими. Краще знають рослини лише окремі особи, які займаються фітотерапією або виявляють особливе зацікавлення до природи. Тому найпродуктивнішим було опитування саме таких знавців. Кількість цих людей зараз дуже незначна й неухильно продовжує зменшуватись, а разом з носіями етноботанічної інформації втрачається жива традиція спілкування з природою.

Збирання назв рослин здійснювали шляхом опитування. За ідентифікаційний матеріал служили живі, свіжозібрані чи загербаризовані рослини або ж їх ілюстрації. Особливу увагу приділяли з'ясуванню народних назв тих рослин, наукові назви яких є іншомовними. Фітоніми записували з указаниям наголосів, латинських відповідників і населених пунктів, де їх було зафіксовано. У ході роботи отримано також цікаву супутню інформацію, зокрема про лікарське застосування рослин. Під час виїздів зібрано майже тисячу народних назв рослин, з яких приблизно третину зафіксовано вперше, як-от: медовий листок (Salvia glutinosa), купчина (Nardus stricta), різовиця (Aposeris foetida).

Щоб виявити якомога більше фітонімів, були розіслані інформаційні листи до установ та осіб, чия діяльність пов'язана з рослинами. У них, крім повідомлення про роботу над Словником, висловлювалося прохання подавати до нього народні назви рослин. Проблеми українського ботанічного називництва було висвітлено також у наших публікаціях [33, 35, 38, 39], повідомленнях у пресі, доповідях на засіданнях Львівського відділення Українського ботанічного товариства і науково-технічних конференціях з питань термінології [36, 37]. Внаслідок такої інформаційної кампанії до нас відгукнулася низка респондентів, які люб'язно надали близько тисячі назв рослин і висловили свої міркування щодо укладання Словника. Надіслані ними назви вміщено зі скороченим указаниям прізвища кожного респондента (див. "Список скорочень").

Кількість посилань на літературні чи респондентські джерела становить 85 тисяч, тобто на кожну назву в середньому припадає по 2 посилання.

На відміну від наукових, народні назви рослин у латинсько-українському словнику подано світлим шрифтом. Скорочено відзначено ареал їх поширення, якщо такі дані можна було почерпнути з опрацьованих публікацій. Згідно з "Атласом української мови" [2], використано членування України за говорами (див. малюнок). Воно передбачає виділення п'ятнадцяти говорів: східно-, середньо- і західнополіського, волинського, подільського, наддністрянського, покутсько-буковинського, гуцульського, надсянського, бойківського, закарпатського, лемківського, середньонаддніпрянського, слобожанського і степового. Їхні ареали дуже різняться за площею. Так, степовий говір поширений приблизно на третині території України, натомість надсянський займає лише незначну частину Львівської області. Всі говори належать до трьох основних українських наріч: північного, південно-західного й південно-східного [47]. В окремих випадках, коли в публікаціях регіоном поширення назви вказано Галичину чи Полісся без глибшого уточнення, нам теж довелося подати ці географічні регіони. Якщо назву зафіксовано в багатьох джерелах і наведено з понад п'ятьох регіонів діалектного членування, що представляють усі три наріччя, то її відзначено як загальнопоширену.

Наголоси вказано лише там, де вони наводяться в літературних чи респондентських джерелах. Кілька наголосів у назві свідчить про наявність різних її акцентних варіантів у межах ареалу поширення.

Вміщений матеріал становить значний семантичний та етимологічний інтерес. Деякі назви, як-от чорнозілля, колючник, перекотиполе, зумовлені очевидними властивостями рослин, інші - ур'єт, маршпастая - важко пояснити. Більшість народних фітонімів мають слов'янську етимологію, але трапляються й романські (барвінок, матриґан, джарап), угро-фінські (шандра), тюркські (кермек, курай) та інші запозичення.

У деяких випадках можна простежити часові зміни в іменуванні. Наприклад, щодо рослини, загальновідомої зараз як помідор (Lycopersicon esculentum), у першій половині XX ст. переважала назва баклажан.

Частина фітонімів, наприклад любисток, горицвіт, траплялась у кільканадцятьох публікаціях, що свідчить про їх значну вживаність. Інші назви, як-от стягній, тайник, шелепайка, зафіксовано лише в поодиноких працях. Вказання у Словнику регіонів діалектного членування дає уявлення про поширення тих чи тих фітонімів, ареали яких дуже різняться. У назвах найширше представлено середньонаддніпрянський, наддністрянський і подільський говори, бо більшість дослідників працювали саме в цих регіонах. Найменше назв відомо з Надсяння і Західного Полісся. Степовий говір репрезентує чимало фітонімів, але з уваги на величезну територію і кількість населення, яку він охоплює, можна дійти висновку, що цей регіон вивчений недостатньо.

Треба мати на увазі, що у двослівних народних назвах, як і в живій мові загалом, прикметник переважно передує іменникові: червоний мак, чортові горіхи, волове очко. Натомість для зручнішого користування словниковими реєстрами цей порядок змінено на протилежний, властивий науковим назвам: мак червоний, горіхи чортові, очко волове. Виняток становлять лише ті фітоніми, у яких роль значущого слова відіграє сам прикметник. У таких випадках він стоїть попереду: гадяче зілля, тутове дерево, мильний корінь. Це стосується лише тих двослівних назв, у яких іменник (наприклад: зілля, трав(к)а, бур 'ян, дерево, кущ, цвіт, квіт(к)и, корінь) позначає рослину загалом або якусь її помітну частину.

Сподіваємося, що вміщені в Словникові народні назви рослин зацікавлять не лише фахівців - лексикографів чи етнографів, а й широке коло людей, небайдужих до культурної спадщини українського народу, зокрема до його знань про рослини, що відображені у фітонімах.

Латинська номенклатура

Латинська ботанічна номенклатура - це міжнародна система нормативних назв рослин, що віддзеркалює стан таксономії у певний період. З розвитком систематики і в ході таксономічних перебудов вона зазнає змін. Одні назви втрачають пріоритет і переходять у розряд другорядних синонімів, інші — стають нормативними. Оскільки в науковому світі латинська номенклатура є основною, до неї пристосовуються всі національні терміносистеми. Таким чином, формування національних ботанічних номенклатур полягає в тому, щоби засобами своєї мови йменувати таксони з уже наявними латинськими назвами.

При укладанні Словника існувала проблема відповідності українських наукових назв рослин тій чи тій латинській номенклатурній системі, що пов'язані з монотипним чи політипним підходами до виділення виду. Перший підхід є традиційним і найширше вживаним в Україні. Він базується на монотипному розумінні обсягу виду, що передбачає виділення так званих "дрібних видів" на підставі навіть незначних відмінностей. Його віддзеркалення знаходимо у зведенні С.К. Черепанова [77], на яке й зорієнтована наведена у згадуваному "Определителе высших растений Украины" [56] номенклатура.

Натомість політипний підхід, найпослідовніше втілений у фундаментальному виданні "Flora Europaea" [84], визнає широке трактування таксономічного виду, що може включати низку підвидів чи різновидів. При недискретному характері мінливості ознак він допускає існування досить широкого спектра внутрішньовидової різноманітності, яка не обов'язково вважається істотною з таксономічної точки зору.

Не вдаючися до обґрунтування переваг того чи того підходу (бо це проблема суто таксономічна), відзначимо, що обидва вони зараз застосовувані в Україні. Про це свідчать останні зведення латинської номенклатури авторства Л.О. Тасєнкевич [94] та С.Л. Мосякіна і М.М. Федорончука [89].

У цьому Словникові враховано як монотипний, так і політипний підходи. Реєстр таксонів, що трапляються в Україні, укладено на підставі "Определителя высших растений Украины" (що відповідає монотипному підходові). Його доповнено новими флористичними знахідками, опублікованими в "Українському ботанічному журналі", та видозмінено з урахуванням зведення С.Л. Мосякіна і М.М. Федорончука [89]. Узгоджена з "Flora Europaea" (що представляє політипний підхід) номенклатура цих таксонів надрукована простим грубим шрифтом. Невизнані у "Flora Europaea" назви подано грубим похилим шрифтом з посиланням на їхні відповідники, наприклад:

Dactylis slovenica (Domin) Domin [=Dactylis glomerata L. subsp. slovenica Domin]

Ligularía bucovinensis Nakai [»Ligularia sibirica (L.) Cass.]

Знак"=" відповідає цілковитій, а "≈" — неповній (в трактуванні принаймні одного з використаних джерел) тотожності таксонів. Крім того, світлим похилим шрифтом подано найвідоміші застарілі синоніми. Написання прізвищ авторів відповідає стандартові, вжитому у "Flora Europaea". Упорядкований таким чином реєстр латинських назв дозволяє орієнтуватися на поширений у Європі політипний таксономічний підхід, але водночас уможливлює використання традиційно вживаного в нас варіанта номенклатури, що відповідає монотипному трактуванню видів. Даючи змогу зіставляти обидва ці варіанти, Словник може слугувати довідником не лише з української, а й з латинської номенклатури.