Віктор Шовкун

Відповісти
Olesya_Gomin
Повідомлень: 686
З нами з: П'ят серпня 31, 2012 2:49 pm
Контактна інформація:

Віктор Шовкун

Повідомлення Olesya_Gomin »

Віктор Шовкун: Весь мій Бальзак згорів у вогні інфляції

Олександра Лиховій, «Україна молода» 13-03-2010

Відомий перекладач, який досконало знає шість іноземних мов, у день свого 70–річного ювілею звично набиратиме однією рукою паралельно два світові бестселери

Лауреатом літературної премії імені Максима Рильського, яку Національна спілка письменників вручає за кращий переклад українською мовою творів зарубіжних письменників, цього року став Віктор Шовкун. Тисяча гривень винагороди як матеріальний стимул можуть викликати посмішку. Значно важливішим у цьому­ сенсі є визнання внеску перекладача у скарбницю українського художнього слова. Попри перенесений важкий інсульт, пан Віктор залишається у строю, день у день, по 14 годин на добу набираючи на комп'ютері однією рукою 10-15 сторінок перекладених текстів західних авторів. Ангажований провідними вітчизняними видавництвами, знавець п'яти романо-германських мов Шовкун зазвичай одночасно працює над кількома перекладами, в тому числі - над бестселерами від Агати Крісті, Дена Брауна, Пауло Коельйо. Бо ж цікаво.


Завтра Віктор Йосипович відзначить 70-річчя. Він - з «останніх могікан», ще з тієї когорти українських перекладачів, які в усі можливі способи намагалися прорвати радянську «залізну завісу» й витлумачити українською мовою, здавалося б, недоступні твори західних авторів. Шовкунових колег - Лукаша, Лісняка, Поповича, Перепаді - вже немає. Шовкун - є. І він працює, подаючи своєю роботою приклад багатьом молодим перекладачам.

 
«П'ятимовний багатокнижник», який пізнав істину в Москві

- Пане Вікторе, ви перекладаєте із п'яти мов, причому нерідко - одразу з кількох, різні твори паралельно. Це, мабуть, важко - як вони у вас у голові не плутаються?

- Я поділяю всіх перекладачів на дві категорії: одні перекладають літературу з якоїсь однієї іноземної мови, другі - з кількох. І ті, й ті заслуговують однакової поваги. А результат залежить від таланту. Євген Попович був блискучим перекладачем із німецької мови, Лісняк - із німецької, англійської, французької. Я перекладаю з англійської, французької, італійської, іспанської, португальської. Що ж до плутанини... Її в голові не виникає. Бо коли я перекладаю, я живу в цьому творі, й мозок автоматично перемикається на мову, якою цей твір написаний. А про результат перекладу нехай судять читачі.


- Наскільки я знаю, більшість мов ви вивчили самотужки, поза навчальними закладами. Як узагалі так склалося, що ви стали перекладачем? Звідки потяг до мов у простого сільського хлопця з сумської глибинки?

- Мій дід Петро був у німецькому полоні десь у 1915-1917 роках. Він працював там у бауера разом із цілим гуртом французів, також полонених. Повернувшись на батьківщину, дід зберіг уміння розмовляти обома мовами - і німецькою, і французькою. Мало того, навчив і мене. І ми з ним полюбляли розмовляти сумішшю цих двох мов у присутності сторонніх людей, щоб вони нас не розуміли. Цікаво було. Відтоді я на все життя зберіг повагу й інтерес до всіх мов на світі. Навіть намагався осягнути й арабську та санскрит... Загалом, багато які.


- А чому з'явилася ідея вступати саме до Московського держуніверситету? Як, приїхавши з села, без грошей і протекції, ви пробилися в такий престижний ВНЗ?

- Я закінчив сільську семирічну школу, вступив до гідрометеорологічного технікуму в Харкові. Потім працював у Сибіру. На той час суспільство людей, які прагнули до чогось духовного й жили на одній шостій частині Земної кулі - у СРСР, поділилося на фізиків і ліриків. Я рішуче пристав до «фізиків» і, відпрацювавши два роки гідрологом на річці Чулим (це притока Обі), поїхав вступати до МГУ, на фізичний факультет.


Чому в Москву, а не один з українських вузів? Бо я прагнув не просто здобути якийсь диплом, а пізнати істину. І МГУ в моєму уявленні був найкращим у всьому світі, а де ж можна знайти істину, як не в найкращому університеті всесвіту?


Іспити на фізфак, що відбувалися в липні, я завалив. І переніс документи на відділення структурної лінгвістики філологічного факультету. Якщо хтось вважає, що це - лірика, то він дуже помиляється. Структурна лінгвістика - це теж «фізика», хоч і мовознавча. Там я теж бачив високу істину, якщо враховувати мою любов до мов. Іспити склав на всі п'ятірки - чи не єдиний з абітурієнтів. Виїхав на знаннях, обійшовся без блату, бо його, зрозуміло, в мене не могло бути й близько.


- Мабуть, цікаво було в університеті, куди приїздили на навчання студенти не лише з усіх куточків СРСР, а й із далеких країн...

- У гуртожитках МГУ та в його аудиторіях справді можна було тоді зустріти людей з усіх куточків Земної кулі - то були в основному жителі країн третього світу. Як на країну, що перебувала за «залізною завісою», можливості інтернаціональних контактів у Московському університеті були мало не ідеальні. Мені було дуже цікаво вивчати етнокультурну розмаїтість, визначаючи за зовнішністю студента, з якої країни він приїхав. Інколи одразу ідентифікувати було складно, і я, не соромлячись, запитував. Пам'ятаю, іду якось по коридору, а назустріч - надзвичайно цікавий екземпляр: вузькоока дівчина з дуже широким плескатим обличчям, які мені ще не траплялися. Я, сповнений бажання відкрити для себе новий етнотип, кидаюся до неї й запитую, якої вона національності. А дівчина мені так ображено: «Я - русская!»


Серед іноземних студентів у мене було багато добрих знайомих і близьких друзів. З одним із них - Джимом Міллером із Шотландії, нині професором Единбурзького університету, - я досі підтримую контакти. Після того, як «завіса» впала, ми їздили один до одного в гості, познайомилися з родинами.

Ще одним близьким другом зі студентських часів був Салям з Іраку. Але Ірак відтоді пережив надто багато державних переворотів та революцій, серед яких Салям загубився.

Оскільки чимало студентів потрапляли до МГУ за квотою дружніх держав соцтабору, далеко не всі палали бажанням пізнати істину або просто вчитися. Скажімо, ще один іракський студент запам'ятався тим, що фактично безвилазно сидів на кухні й чаклував над плитою. Пахощі витали такі, що ми всі на поверсі тільки слину встигали ковтати. А потім із неабияким подивом виявили, що цей хлопець, який на батьківщині закінчив кулінарний технікум чи щось таке, був офіційним кухарем... посольства Іраку. І з нашої благенької гуртожитської кухні ці страви потрапляли просто на стіл до дипломатів. Не знаю, чи взагалі ходив той кулінар на лекції.

Громадянин «Всесвіту»

- Пане Вікторе, ви тлумачили і тлумачите для українського читача твори як іноземних класиків, так і видатних сучасників. Чи зустрічалися ви з ким-небудь з авторів, чиї твори перекладали? Або, можливо, спілкувалися в інший спосіб?

- Коли в мене виникали труднощі з перекладом якихось реалій, я писав листа авторові й просив розтлумачити. Листуватися із закордонними адресатами за радянської системи було важко, листи здебільшого просто «зникали», але з кількома авторами мені пощастило зв'язатися ще за совєтських часів - це Аугусто Роа Бастос із Парагваю, Мануель Лопіш з Островів Зеленого Мису, Фернандо Намора з Португалії, деякі інші. Ці письменники, як правило, охоче давали перекладачеві на екзотичну для них українську мову всі необхідні пояснення.

Велику допомогу в налагодженні контактів із літературним закордоном надавав мені Іван Салик, непересічний ентузіаст із міста Городок на Львівщині. Іноземні автори присилали йому поштою свої книжки - Іван віддавав їх київським перекладачам у роботу.

Десь на початку 1990-х я познайомився в Києві із французьким письменником Фредеріком Трістаном, дуже зацікавився його творами, переклав кілька. Ми не раз зустрічалися в Парижі, стали друзями. Звичайно, ми не лише розпивали разом французьке вино, а й обговорювали проблеми, які виникали в мене в процесі перекладу його творів. У Парижі я зустрівся із видатним французьким філософом Полем Рікером. Візит до 88-річного інтелектуала, який, попри вік, зберіг жвавість і гостроту думки, справив на мене незабутнє враження.

- А як ви обираєте твори для перекладу? Якщо зараз їх пропонують видавництва, то як це відбувалося в радянські часи?

- Питання з добором творів для перекладу складне. Звичайно, перекладачеві хотілося б перекладати тільки те, що йому до вподоби, що він сам собі підібрав. Але якщо він професіонал і переклади - його єдиний заробіток, то часто доводиться погоджуватися на пропозиції видавництв. А вони теж бувають вельми цікавими. Так, на пропозицію видавництва «Дніпро» я переклав цілу низку творів Анатоля Франса, Бальзака, роман нобелівської лауреатки Грації Деледди «Тростини на вітрі» та інше.

А щодо власних пропозицій, то найбільшу свободу надавав мені журнал «Всесвіт», передусім в особі його тодішнього головного редактора Дмитра Павличка. Там я міг надрукувати все, що переклав і що могла пропустити чутлива радянська цензура, так званий «Головліт». Павличко врятував мене від безробіття, узявши у «Всесвіт» літературним редактором у той час, коли КДБ не випускав мене з-під свого недремного ока. Про це і про багато іншого я написав у своїй квазібіографічній книжці «Життя в абсурді».

- Цікаво, як у ті часи було з авторськими правами? Навряд чи радянські видавництва переймалися такими «дрібницями»...

- Та зрозуміло, що ні. Радянський Союз не був учасником міжнародних договорів на цю тему, тому не вважав за потрібне платити чужоземним авторам. Однак закордонні письменники - знаючи, що грошей з СРСР вони однаково ніколи не витиснуть, - все одно охоче погоджувалися на публікацію своїх творів. Жертвували матеріальним прибутком заради слави.

«Із задоволенням плюнув би в пику тим виродкам,

які облили Сороса майонезом»

- Чи добре оплачували тоді роботу перекладача? І як із цим зараз?

- Якщо ти регулярно публікувався в радянських видавництвах і журналах, прожити на гонорари можна було. Десь у середині 80-х я навіть покинув службу у «Всесвіті» (бо замучило редагування поганих перекладів) і повністю перейшов на творчу роботу. Видавництво «Дніпро» тоді завалило мене перекладами Бальзака для десятитомника. Частину гонорарів я встиг одержати, проте більшість згоріла в інфляції, а частина перекладених романів узагалі не були видані, бо видавництво розорилося.

Тоді я опинився у надзвичайно скрутному матеріальному становищі. Художні книжки просто перестали публікувати. І я глибоко вдячний Джорджеві Соросу, єврею, мільярдеру та меценату, бо він дав гроші на організацію видавництва «Основи», де стали друкувати переклади українською із соціології, історії, філософії тощо, які за радянського часу не друкувалися - обходилися перекладами російськомовними. Завдяки гонорарам від Сороса я й моя родина тоді не померли з голоду. І я з великим задоволенням плюнув би в пику тим виродкам-лжепатріотам, які облили майонезом чи клеєм цього шляхетного добродійника, коли він приїхав до України.

Зараз гонорари за переклад невисокі, хоча й трохи кращі, ніж раніше. Зате можна обирати пропозиції різних видавництв. Звісно, перекладачі на Заході отримують значно більше. Проте і знайти роботу там важче - бо конкуренція також набагато вища.

Навчався в Лісняка, їв у Перепаді


- Яких українських перекладачів ви віднесли б до когорти найкращих?

- Я - перекладач художньої прози (а переклад поезії - це щось зовсім інше), тому більш кваліфіковано можу оцінювати саме «прозових» перекладачів. Незаперечними майстрами перекладу в цьому плані були Микола Лукаш, Юрій Лісняк та Євген Попович. Я був дуже близько знайомий із Лісняком, якого вважаю своїм учителем.

Звісно, не можу не згадати й Анатолія Перепадю. Коли в 1970 році я приїхав до Києва, то прийшов до Івана Світличного і сказав йому, що знаю мови і хотів би прислужитися витлумаченню творів світової літератури українською мовою. Іван насамперед познайомив мене з Перепадею. Тож я співпрацював з Анатолем, близько приятелював до самої його передчасної смерті.

Перепадя був чудовий чоловік. Коли ми з ним одночасно були в Арлі - у Франції - в Міжнародному коледжі перекладачів, він дуже мені допомагав. Після інсульту мені важко самому готувати собі їжу, й Анатоль часто готував на двох. А як він гасав по Провансу на велосипеді! Пів-Франції об'їхав. І це після інфаркту, який, здавалося, геть не вплинув на Перепадину моторність. Не хочеться вірити, що його вже немає.

«Наші літредактори розчахують машину на обидва боки дороги»

- Робота над якими перекладами запам'яталася вам найбільше?

- Та чимало історій з усім цим пов'язано, і не переповіси... А найкращим своїм перекладом я вважаю, мабуть, «Кохання в час холери» Маркеса - роман, виданий у львівському видавництві «Класика».

- Що найважче у роботі перекладача зараз? Чи завжди ви задоволені результатами роботи?

- Проблем виникає багато. Хоча з інтернетом, пошуковими сайтами та форумами трохи легше, ніж було лише зі словниками. Результатами я задоволений не завжди.

У створенні художнього твору перекладної літератури ду-у-уже важливою є роль літературного редактора. Він може значно поліпшити, а може безнадійно перепсувати твір. Редагування художнього тексту - дуже тонка наука. І віддаючи свій переклад до друку, я завжди з острахом думаю, в чиї руки він потрапить.

Якось я покритикував дочку-журналістку за якийсь літературний недогляд у її статті, а вона відповідає: «У мене принаймні автомобілі не зупиняються «обабіч» вулиці». «А в мене хіба зупиняються?» - запитую. «А ось дивись», - показує мені рядок із моєї книжки. І справді. Це ж жах! Автомобіль у мене «розчахується» й стає по обидва боки дороги. Дивлюся у свій первинний текст - там авто зупиняється «на узбіччі». Ось вона, робота редактора, який мусив би узгоджувати з автором кожне виправлення! Хлопчик, який щойно прийшов з університету, або дружина письменника, якій треба підзаробити, вважають, ніби знають українську мову краще, ніж чоловік, що віддав створенню літературних текстів усе своє свідоме життя.

Хочете інших шедевральних виправлень? Та їх можна перераховувати до ранку. У мене: «собака помочився на ліхтарний стовп». Редактор «поліпшує» точно перекладений текст: «собака випорожнився на ліхтарний стовп». Капці й жіночі туфлі в деяких наших видавництвах обов'язково переробляють на «черевики»... Господи, як я боюся сучасних літредакторів і яку вони становлять загрозу для мови! Не меншу, ніж наші народні депутати, які безперерв но «дякують когось», «відмінюють постанови» (замість скасовувати), створюють «кааліції»...

ДОСЬЄ «УМ»

Шовкун Віктор Йосипович

Народився 14 березня 1940 р. у с. Манченки Харківського р-ну Харківської області.

Закінчив Харківський гідрометеорологічний технікум, основний курс (1967) та аспірантуру (1970) філологічного факультету Московського держуніверситету.

Надалі працював у відділі зарубіжного патентування в Київському НДІ надтвердих матеріалів‚ звідки пішов у 1972 р. під тиском адміністрації та КДБ‚ звинувачений в українському націоналізмі та політичній неблагонадійності. Був ще на кількох випадкових роботах‚ поки почав перекладати художню літературу.

У 1975-1986 та 1997-2002 рр. працював літературним редактором у журналі зарубіжної художньої літератури «Всесвіт». Із 1983 р. - член Спілки письменників України. Із 1986 р. - на творчій роботі‚ професійний письменник-перекладач.

Нині співпрацює з видавництвами «Махаон», «Пульсари», «Книжковий клуб», «Фоліо» та ін.

Лауреат першої премії ім. Лукаша за кращий переклад з опублікованих у журналі «Всесвіт» (1989); премії ім. Сковороди 2004 р., якою посольство Франції відзначає кращий переклад року із французької на українську; премії ім. Рильського 2010 р. за кращий переклад року.

Найвідоміші переклади: з англійської - твори Сола Белоу, Гора Відала, Агати Крісті, Стівена Кінга, «Код да Вінчі» Дена Брауна, «Енциклопедія постмодернізму», праці Жана Кальвіна й Мартіна Лютера;

із французької - «Знедолені» Віктора Гюґо, романи й повісті Оноре Бальзака та Анатоля Франса, «Будуарна філософія» Маркіза де Сада, «Фальшивомонетники» Андре Жіда, «Miserere (Псалом п'ятдесятий)» Жана-Крістофа Ґранже;

з іспанської - «Кохання в час холери» та «Історія вбивства, про яке всі знали заздалегідь» Габріеля Гарсіа Маркеса, «Алеф» і «Всесвітня історія підлоти» Хорхе Луїса Борхеса, твори Ортеги і Гасета, Алехо Карпентьєра;

з італійської - Грація Деледда, Карло Гольдоні;

із португальської - «Євангелія від Ісуса Христа» Жозе Сарамаго, чотири романи Пауло Коельйо.

Олександра Лиховій, газета «Україна молода»
Відповісти

Повернутись до “Перекладачі”