Юрій Шерех (Шевельов Юрій Володимирович. Книга “Поза книжками і з книжок”,. Упорядник Р.Корогодський. К., - “Вид-во “Час”. 1998. – 456 с.)

ТАК НАС НАВЧАЛИ ПРАВИЛЬНИХ ПРОІЗНОШЕНІЙ(08.1986) 

 

ТРИПТИХ ПРО МОВУ

 

Дочка: Ти, здасться, маєш знайти собі вчительку?

Мазайло: Правильних проізношеній? Вже знайшов. Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова.

Миколи Куліш

 

1. ЕПІЗОД З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВНИЦТВА

 

Вершинними досягненнями української лексикографії дореволюційного часу були українсько-німецький словник Є.Желеховського і С.Недільського, 1886 і українсько-російський словник Б.Грінченка, 1909. Але першим науково опрацьованим словником широкого засягу з іншої мови на українську став тільки вже пореволюційний "Російсько-український словник" Української Академії Наук. Його перший том, зредаґований А.Кримським, 1924, був ще тільки спробою, далеко не в усьому вдалою, але другий том, у трьох випусках, також під редакцією Кримського, 1929-1933, і третій том, удвох випусках, під редакцією С.Єфремова, 1927-1928, справді відповідали науковим вимогам двадцятого сторіччя.

Цей третій том закінчував літеру П. Але останньому, четвертому томові, що охоплював літери Р - Я і був зредаґований Єфремовим, не судилося побачити світ. Скільки знаємо, в друкованих джерелах про його долю нема докладних відомостей. Як говорилося в той час в академічних колах, цей том не тільки був готовий у рукописі, але був вискладаний у друкарні, але цей склад був розсипаний за наказом урядових органів. Нема відомостей про те, щоб десь зберігся його рукопис.

Знищення четвертого тому академічного словника (як і заборона давніше виданих томів) було наслідком зміни політичного курсу Уряду УРСР. З приїздом на Україну Сталінового емісара Постишева (січень 1933), самогубством народного комісара освіти Миколи Скрипника (липень 1933) і фактичним переходом комісаріяту освіти в руки Андрія Хвилі попередня словникарська діяльність Академії Наук була проголошена шкідницькою, співробітники академічних лексикографічних інституцій були усунені з праці і в переважній масі виарештувані, а словники, видані перед тим, вилучені з ужитку. Одним з головних завдань новозаснованого Інституту мовознавства Академії, очоленого на короткий час Г.Ткаченком, а далі Наумом Кагановичем, було, власне, викриття "націоналістичного шкідництва" в праці Академії Наук та її інституцій.

Але порожнечу, створену вилученням дотогочасних словників, треба було заповнити. Складання нових словників стало на порядок денний, і завдання це припало Інститутові мовознавства. Питання нового російсько-українського загального словника і питання термінологічних словників набрало великої актуальности. У хроніці праці Інституту, подаваній у журналі "Мовознавство", раз-у-раз читаємо про готування таких словників (напр. Мов., 1. С. 143; 3-4.-С. 165). Писалося не тільки про російсько-українські, але також англо-, французько- і німецько-українські словники. Не з'явився з них ні один. За часів Н.Кагановича видано лише кілька так званих "термінологічних бюлетенів", себто списків

українських відповідників до найпоширеніших російських термінів, а також кілька коротких словничків для шкільної практики. Термінологічних бюлетенів видано п'ять (ботанічний, математичний, фізичний, технічний і медичний), обсягом від 24 до 82 сторінок кожний (при чому коло однієї п'ятої місця було приділено теоретичному вступові, спрямованому проти "буржуазних націоналістів"). Шкільних словників, у ті самі роки, 1934-1935, видано десять (біологічний, ботанічний, географічний, два математичні, хемічний, анатомічний, природничий, зоологічний). Обсяг цих словників вагався від 35 до 212 сторінок кожний. Один єдиний термінологічний словник дещо ширшої програми був "Словник медичної термінології" 1936 р. (220 с.).

Не здійснено і обіцянок видати новий загальний академічний словник. Єдиним виявом цієї праці Інституту мовознавства став Російсько-український словник, укладений С.Василевським і Є.Рудницьким під загальною редакцією С.Василевського й П.Мустяци (Київ, 1937). (Усі ці імена згадані в передмові, але не на титульній сторінці, де виступає лише "Академія Наук УРСР, Інститут мовознавства"). Словник цей стоїть далеко від вимог, що звичайно ставляться до академічних словників, він стоїть далеко і від свого попередника, академічного словника 1924-1933 р. Розмір його досить обмежений, 890 сторінок малого формату, семантичний поділ у межах словникового гнізда відсутній або дуже спрощений, фразеологія не опрацьована і,- може найголовніше,- посилань на джерела зовсім нема, що широко відкриває можливість довільного добору відповідників до російських слів. Виразно видно, що впорядники найбільше дбали за те, щоб виключити всі "клясово ворожі" слова, але не проминути слів "революційних". Ясно, що перед ними стояла примара "буржуазного націоналізму" і за всяку ціну вони намагалися цього збочення уникнути. Де була найменша змога, вони вибирали (або впроваджували) слова, близькі до російських, лишаючи поза межами словника ті синоніми, що могли б збити їх з накресленого шляху. Це було тим легше зробити, бо впорядники взагалі уникали синоніміки, щоб у споживача, боронь Боже, не творилося враження, що українська мова може бути багатшою на слова й семантичні відтінки, ніж російська. Приклади слів, живцем узятих з російської мови, з конечними фонетичними субституціями можна наводити десятками, напр., грузовик, чужак, пригород, рисистий, не менш численні випадки семантичної адаптації українських слів до відповідних російських за засадою значеннєвої рівности, напр., рос. двор перекладено як двір, без будь-яких синонімів (пор. укр. подвір'я, обійстя); поскільки два російських слова рибак і риболов відповідають одному українському рибалка, це останнє приписане російському рибак, а щоб перекласти рос. риболов, впроваджено до українського реєстру нібито українське риболов.

Словник, отже, ідеально відповідав ідеологічним настановам і вимогам років після фактичного припинення політики українізації (формально ця політика ніколи не була відкинена і ще навіть 1937 року (травень) Тринадцятий з'їзд КП(б)У критикував недостатню українізацію партії, професійних спілок і рад). Хибою словника показалось, одначе, те, що він побачив світ у невідповідний час. Його поява збіглася в часі з падінням Постишева і новою хвилею терору, яка поглинула голову Ради народних комісарів П.Любченка, керівників Народного комісаріяту освіти В.Затонського і А.Хвилю, а тепер мала поглинути їхніх помічників і поплічників. Наум Каганович теж підпав під хвилю нищення так само, як багато "пролетарських" письменників, яких він підносив, як от І.Микитенко, І.Кириленко та інші. Треба було ще і ще козлів відпущення. І словник став одним з них. Московська "Правда" відрядила до Києва спеціяльних кореспондентів Т.Лільченка та Д.Вадімова. Вони дістали спеціяльне завдання виявляти і викривати український націоналізм уКомуністичній партії України і навколо неї. Кампанія, яку 1933 року інсценізував був Андрій Хвиля, тепер повторювалася, але цього разу, 1937 року, її вістря було спрямоване проти нього, А.Хвилі. Лільченко і Вадімов вислали кореспонденцію про українськийнаціоналізм, який нібито безперешкодно розпаношувався в українських музеях ("Правда'', 25 вересня 1937 р.), а далі вони виявилицей таки націоналізм у київській опері ("Правда" 4 січня 1938 р.). Між цими двома кореспонденціями, 4 жовтня 1937 р., в "Правді" був опублікований допис, спрямований проти Інституту мовознавства, приводом до якого став саме "Російсько-український словник'' 1937 р. Цей допис з'явився з підписом Н.Кошевой, правдоподібно псевдонім (і невідомо, чи під ним не ховалися ті самі Лільченко й Вадімов).

Допис Кошевого з'явився під назвою "Как "очищали" український язик". Можна думати, що напад на словник був тільки приводом для загального нападу на Інститут мовознавства. Але поскількинаукова продукція інституту майже дорівнювала нулеві і поскількиКошевой, явно, розумівся аж надто мало в мовознавстві, а свіжо виданий словник був напохваті, саме він опинився під зосередженимвогнем. Репортер писав: "Украинские националистьі приложили немало стараний к тому, чтобы оторвать украинскую культуру от братской русской культуры и ориентировать украинский народ на капиталистический Запад, на фашистскую Германию"; "Враг народа Хвыля все свои усилия направил к тому, чтобы бороться с так называемыми "руссизмами", под которыми часто подразумевались вполне законные й необходимые украинские слова... Эта линия Хвыли стала при поддержке врагов народа Любченко, Попова й Киллерога официальной. Четыре года "очищали" таким образом украинский язык" (Кошевой явно не був поінформований про кампанію 1933 року і про "націоналізм" двадцятих років; на його думку, націоналізм почався 1933 року з Хвилею!).

Фактичного матеріялу, що мав би свідчити про націоналізм у словнику, кореспонденція подає дуже мало. Словник перекладав російські слова управлять, верховный, батрак, торгаш, благодушие, злонравный, гонка, старейшина, лом, глыба, сюртук, луговой і служебные часы українськими керувати, найвищий, наймит, крамар, безжурність і безтурботність, непутящий, гонитва, найстаріший, брухт, брила, сурдут, лучний і урядові години. Кореспондент "Правди" жадав, щоб відповідні російські слова фігурували також в українській частині відповідних словникових гнізд. Другим закидом проти словника було те, що (ідучи за офіційно затвердженим правописом) словник дозволяв відмінювати слова бюро, депо і почасти радіо (в орудному відмінку однини), що Кошевий називає "грубейшая вульгаризация". (У російській літературній мові ці слова невідмінювані). Таким способом Хвиля і впорядники словника, каже нам Кошевий, прокладали шлях німецькій військовій інтервенції.

Обвинувачення були такі безглузді, що працівники Інституту мовознавства на чолі з Мустяцою (очевидно, Кагановича там уже не було) наважилися в чемній формі відкинути їх, випадок винятковий у ті дні. Єдине, що вони визнали, це те, що слово верховний мало бути допущене також в українській мові. Суть питання полягала в тому, що до 1936-1937 року це слово в російській мові вживалося в словосполученні верховний суд, а це словосполучення в загальній практиці по-українськи віддавано як найвищий суд. Конституція 1936-1937 запровадила новий урядовий орган, рос. верховний совєт, і цю назву по-українськивіддано як верховна рада. У своїх виправданнях Мустяца і йогоспівробітники стверджували, що словник був уже надрукований, коли з'явилися ці назви, і обіцяли виправити це відставанняв наступному виданні словника.

Непогодження з "Правдою" в будь-чому було тоді нечуваноюріччю. У числі з 29 грудня 1937 р. Д.Вадімов, уже під своїмім'ям, відповів кореспонденцією "Русско-украинский словарь и егосоставители". Він повторив закид свого попередника (чи alter ego?)Кошевого: "По указке фашистских агентов Любченко й Хвыли буржуазные националисты вытравливали из словаря всякое (! Ю. Ш.) слово, мало-мальски похожее на русское, интернациональные термины, наполнив словарь вражеской галиматьей". Упорядників словника названо бандою шпигунів, що окопалися в Інституті мовознавства. Судячи з речення "Большинство составителей словаря были разоблачены как матерые буржуазные националисты, изменники родине", слід думати, що впорядники і редактор словника в цей час уже були ув'язнені.

Словник було вилучено з обігу в книгарнях і книгозбірнях.

 

2. КІРОВА, 4

 

КІЛЬКА УВАГ ПРО МОВУ, МОВОЗНАВСТВО І "МОВОЗНАВСТВО", ПРО ПЕРЕРУБАНУ НАВПІЛ ДИТИНУ, ПРОГРАЧІВ НА ФЛЕЙТІ ІЛИЦАРІВ ЄРИЖКИ, ПРО СЕБЕ І СВОЇХКОЛЕҐІ "КОЛЕҐ" ТА ІНШІ РЕЧІ

 

Десь два роки тому я написав огляд другого річника журналу"Мовознавство", видаваного, як говориться на титульній сторінці,Відділом літератури, мови і мистецтвознавства АН УРСР. Читачі"Сучасности", маю надію, пригадають цей огляд. За винятком небагатьох вартісніших статтей, що їх я відзначив, було в тому річнику мало цікавого, і завдання оглядача було мало вдячне. Я не мавнаміру повертатися до теми, аж поки щось не зміниться в характері або рівні журналу, що саме тепер кінчив четвертий рік свогожиття,- факт сам собою відрадний. Але ніщо не стоїть нерушно,все тече, і зміна сталася і в "Мовознавстві". Варт, отже, сказати кілька слів про цю зміну.

Почалося від останнього числа третього року видання. На титульній сторінці з'явився піднаголовок "Науково-теоретичний журнал". Хоч така характеристика трохи незвична – не знаходжу подібної ні в російських "Вопросах языкознания" ні в західнихжурналах куди більш наукового і більш теоретичного характеру;хоч вона трохи нагадує того маляра, що намалював був лева, але,що глядачі думали, що це собака, то він підписав під малюнком:"Се лев, а не собака",- проте в конкретних обставинах київськоговидання наголовок цей означав, слід думати, відмовлення від хронікальности й популяризаторства, від стрибків у шкільну методику.

Такі зриви я відзначив у моєму огляді як неґативні явища, і дужедобре, що редакція взяла це до уваги і навіть задеклярувала це натитульній сторінці, нехай трохи кумедним способом.

Відзначив я в тоді огляданих числах журналу в більшости авторів брак знання або використання західної наукової літератури. І тутє невеличке зрушення в новіших числах: посилань на західну літературу трохи побільшало. Правда, часто посилання ці випадковіабо на праці застарілі, з кричущим оминанням важливого й нового - так і видно, що Київ не дістає чужомовної літератури і більшість київських авторів уній не орієнтується,- але бодай виявляється добрий намір.

Але справжня безпрецедентна зміна сталася в числі 4 за 1970рік. Та відкладім обговорення цієї зміни на пізніші сторінки, а спочатку погляньмо на деякі прояви загального стану мовознавства -не "Мовознавства" - на Україні. На такому тлі зрозумілою стане й незвичайна подія 1970 року.

1969 роком датована книжка Галини Їжакевич "Українсько-російські мовні зв'язки радянського часу". Тема ця для Їжакевич ненова, і книжечка на цю тему не перша. Але відмінностей супроти попередніх її книжок є дві. Поперше, книжка далеко довша, матеріялу в ній зібрано більше. Подруге, хоч по-старому підкреслюється благотворні, мовляв, російські впливи на українську мову,але більше, ніж досі, виділяється протилежні, українські впливи намову російську. Хоч авторка цього не формулює, але враженнятаке, ніби вона хоче підкреслити обопільність впливів (взаємодія - її улюблений термін). Якщо це було завданням, то виконати його не пощастило. Насамперед, матеріял (і це відповідаєоб'єктивній дійсності) незмірне бідніший у частині про українські впливи,- рівно 30 сторінок із загального числа 300. Подруге, іобсяг і особливо характер наведених українізмів російської мовинеупередженому читачеві, що знає про факти поза РадянськимСоюзом, нагадає, скажім, арабізми у французькій мові або гіндуїзми в англійській. Для запозичень з мови колоніяльного народудо мови народу-колонізатора характеристична перевага екзотизмів і слів, що позначають назви льокальних явищ, далі експресивних слів і висловів, уживаних у зниженому, простацьки-шорсткому стилі. Мовний матеріял Їжакевич,- звісно, проти її бажання,але кожна мова - чортячо небезпечний свідок історії народу, щоданої мови вживає,- обертається проти твердження авторчиного про рівновартість двох мов у СРСР. Але для того, щоб цюобставину помітити й цій небезпеці запобігти, треба бути трохигромадянином усесвіту. Обрії ці закриті для Їжакевич, закриті вони й для редактора її книги Івана Білодіда. Вони обоє не уявляють,який вибуховий матеріял вони зробили здобутком читача.

Але в появі цієї книжки цікавий ще інший аспект. Якщо не казати про підручники, це чи не найдовша розміром праця під маркою Інституту мовознавства. Видано її ошатно. В добрій оправі йна досить доброму папері. Обставини ці красномовні, коли порівняти цю книжку з іншими виданнями цієї таки інституції. Ось, приміром, одна із справді цінних позицій Інституту - книжка ВіталіяСкляренка "Історія акцентуації іменників а́-основ української мови", що містить чимало нового й цікавого матеріялу й виявляє вищу від пересічної на Україні обізнаність на літературі предмету,теж видання 1969 року. Папір тут такий, що ледве чи перетриваєдесять років, обкладинка паперова, зшита книжка так, що її неможна покласти розкриту на столі, береги вузенькі до смішного, приклади з різних мов збиті в один уступ,- мабуть, теж, щобзаощадити папір, що робить орієнтацію в матеріялі важкою. Покажчиків нема. На книжку явно пошкодовано паперу й втиснуто текст силоміць у скнарий приділ цього дорогоцінного матеріялу. Інші книжки - з тієї ж причини - виходять розтяті навпілуже в процесі друку. Ось, приміром, видана Інститутом мовознавства: "Актова книга Житомирського міського уряду кінцяXVI ст. 1582-1588 рр." (1965). Акти (загалом написані мовою,далекою від живої української мови, і варті видання далеко менше, ніж багато інших текстів того часу, що лежать в архівах, неприступні дослідникові) справді починаються 1582 роком, але потім- без усякого пояснення- уриваються на 1584 році.Лишається тільки здогадуватися, що приділений папір закінчився і книгу обрубали там, де це трапилося. Практикується це,одначе, не тільки з давно вже мертвими писарями житомирського міського уряду. Йосип Дзендзелівський, живий автор з Ужгороду, взявся розглянути "Українсько-західньослов'янські лексичні паралелі" (Інститут мовознавства, 1969). У гру входять тут,звичайно, словацька і передусім польська мови. Але раптом,після закінчення розділу про словацькі "паралелі", текст перетинається приміткою: "Розділ "українсько-польські лексичні паралелі" за браком місця буде опубліковано окремо". Направду, читач видань Інституту мовознавства мусить бути приготованийдо багатьох несподіванок і не дуже покладатися на титульні сторінки.

Мимоволі згадується біблійна історія про двох жінок, що з нихкожна твердила, що саме вона - мати малої дитини. Справжнюматір упізнали з того, що вона воліла краще відпустити дитинуіншій, ніж бачити своє немовля розрубаним надвоє. У трохи наївному як на сьогодні перекладі П.Куліша це звучить так: "І повелівцар: Подайте мені меча! Якже принесено меча перед царя, повелів цар: Розітніть живе хлоп'ятко надвоє та й дайте сій половину, атій половину. І каже тоді молодиця, та, що дитина в її була жива, цареві - бо серце її заворушилось з жалю за синком своїм: Благаютебе, добродію мій, оддай їй живеньку дитинку, не вбивай! А друга промовила: Нехай не буде ні мені, ні тобі, розтинайте! І розсудивцар: Оддайте тій першій живу дитину, не вбивайте! Та її мати". ВІнституті мовознавства немовлят розрубують якпо́падя. Виглядає,що інституція ця - не справжня мати українського мовознавства.

Так от на цьому тлі увага, що нею оточено книжку Їжакевич,справді впадає в око. Але за крашанку писанка. У "Вопросах языкознання" (1970, ч. 6) Їжакевич умістила похвальну рецензію на Білодідів "внесок у теоретичне розроблення проблеми В.І.Ленін ірозвиток національних мов народів СРСР". Співавтором рецензентки виступив заступник Білодіда в Інституті мовознавства Цілуйко.

Був такий радянський письменник Іван Микитенко, на еміґрації мало відомий. Він почав оповіданнями, що зраджували талант ібрак культури, а потім перейшов на позицію офіційного драматурга. Талант усе менше виявлявся, а культури не більшало. Щорокувін продукував п'єсу відповідно до останньої постанови ЦК партії.Про колективізацію- маєш "Диктатуру'". Про перевиконаннянорм виробітку в Донбасі - "Справа чести". Про побудуванняДніпрельстану - "Дівчата нашої країни". І так далі. Кількість і характери дійових осіб визначалися тією ж постановою ЦК: правийухильник - лівий ухильник - свідомий робітник - передова жінка - представник партосередку - представник комсомолу - малосвідомий, але щоразу свідоміший незаможник тощо. Розстріляний у шалі сталінського терору й "регабілітований" після смертиСталіна. Микитенко - єдиний з тих "регабілітовних", кого справдіактивно видають. (Загрозливий знак).

Але одну п'єсу Микитенко написав щиро і з проявами похованого і, зрештою, для тих писань зайвого таланту, ба навіть блиску:"Соло на флейті". Про те, як робиться кар'єру в одній радянськійдослідній інституції методою гри на флейті самолюбства і амбіціїкерівникової. П'єсу написано з нагоди розвінчання Скрипника,отже, теж відповідно до певної ухвали ЦК. Автор напевне вважавсебе критим тією постановою. Але виявилося в цьому творі стільки особистого досвіду, і стільки особистої гіркоти, і стільки правдипро життя, що вони перелилися через вінця. Замість викрити особу Скрипника і моральний розклад його оточення п'єса вдарилапо незчислених інституціях, по системі, її знято з репертуару, і,можливо, це було початком кінця Микитенкового.

Скидається на те, що Їжакевич грає соло на флейті. Чи вона виняток? Обмежуся на одному прикладі. Кажучи про формуванняукраїнської мови, один з авторів "Мовознавства" М.Тарасюк пише: "Такі загальновідомі факти, викладені в глибоко арґументованих працях О.Шахматова, Т.Лер-Сплавінського, Л.Булаховського,Ф.Філіна, І.Білодіда та інших дослідників". Білодід потрапив тут додоброго товариства. Додаймо до цього, що дослідчих праць на тему формування української мови він не публікував. І що друкується це в журналі, який редаґує сам Білодід. Гарний інструментфлейта, Фрідріх Великий любив грати на ній, але тут уже це переходить у цілу оркестру! Про автора цих солодких рядків, Тарасюка,далі.

А тим часом готові до друку, але не друковані матеріяли з українського мовознавства ростуть у справжні гори. Не пішов на варстат атлас говірок української мови,- його перші два томи вже давно готові до друку, як не раз сповіщалося на сторінках радянськихвидань. Кілька готових словників говірок, як от бойківських, часомцитуються з рукопису, але невидно, щоб була надія на друк. Загаль

 

мовано друк поліського атласу Назарової. Дзензелівський пропхнув два томи свого атласу говірок Закарпаття (але не в серії Інституту мовознавства), але третій затримується роками. Нема увидавничих плянах давно обіцяної п'ятитомової збірки праць Булаховського, хоч деякі з них цілком неприступні. Наприклад, Скляренко в уже згадуваній праці про наголос іменників жіночого роду посилається на статті Булаховського, вмішені в Збірниках Центральнихдержавних курсів українознавства. Статтів цих Скляренко явно нечитав, і це не його вина. Збірники ЦДКУ заборонені, вилучені, понищені. Тим часом статті Булаховського в них належать до важливих. Серія "Пам'ятки української мови" (не дуже вдало започаткована кількома книжками без покажчиків, що робить їх малопридатними для практичного використання, але все таки конче потрібна для праці над історією української мови) виходить з неймовірно затяжними інтервалами. 1930-32 року Євген Тимченко видав дві книжки історичного словника української мови. Складдальшої частини був розбитий у друкарні під час постишевськогорозгрому Української Академії Наук. Збереглися деякі картотекидальших томів, і на них тепер часом покликаються українські радянські автори. Хоч які ці матеріяли неповні, їх видання колосально прислужилося б мовознавцям. Але про це ніхто не думає. Скільки є невиданого в архіві Потебні!.. Список цей можна вести далі.Дістатися до друку з поважною мовознавчою працею на Україні ненабагато легше, ніж відомому верблюдові просмикнутися крізьвушко голки. Не дивно, що деякі автори грають соло на флейті.Інші погоджуються, як Дзендзелівський, на появу своєї книжки, перерізаної по живому м'ясу.

Правда, явище це ширшого характеру, ніж Інститут мовознавства, і не можна винуватити в ньому тільки провід цієї установи.Становище в Росії краще, але далеке від задовільного. І там є багато загальмованих видань. Монографії з мовознавства виходятьна видавничий варстат у більшій кількості тільки в спеціяльнихобставинах, що з мовознавством як таким мають мало спільного.Раз це було, коли напівзбожеволілий диктатор Сталін уявив себепрокладачем нових шляхів у лінґвістиці. Це скінчилося з йогосмертю. Потім, коли дійшла вістка про працю над машинним перекладом в Америці. Побоювання першости Америки спричинило різке піднесення публікацій з теоретичного мовознавства(правда, майже виключно в Росії). І це скінчилося, коли ілюзії розвіялися й стало ясно, що машинний переклад сьогодні практичного значення не має. Тепер чи не єдиним побудником до мовознавчих публікацій лишилися міжнародні славістичні конґреси. Наних випадає принести якусь показову продукцію. Але конґресибувають раз на чотири роки, отже, три роки можна тримати видавничу продукцію на мінімальному рівні.

Працюють репрезентативні наукові інститути з численним апаратом, працівники університетів і педагогічних інститутів мають заобов'язок писати наукові праці, але в обох випадках, якщо йдетьсяне про статті, а про рукописи великого розміру, значна частина їхлишається недрукована. Інститути стають осередками рукописнихматеріялів, картотек, мап тощо, які приступні тільки на місці, як усередньовічних манастирях. Кількість і різноманітність науковихпублікацій, чи то журналів чи то монографій у Росії, а ще більшена Україні не стоїть у жадній пропорції з тим, що маємо, наприклад, хоч би в Польщі або Болгарії. Ба більше, легше видати книжкуна мовознавчу славістичну тему в країнах Заходу, хоч там слов'янські мови мають куди менше значення, ніж у країнах, де цими мовами говорять і творять культуру.

Провід Інституту мовознавства можна, отже, винуватити нестільки за обмеженість видавничої продукції, скільки за черговістьу виборі тих праць, що таки йдуть до друку.

І це приводить нас до згадуваної вже статті Тарасюка про критику "Мовознавства" з-за кордону. Статті, що зветься "Їхні ідеологічні позиції". Вона починається самопохвалою. Все гаразд у маленькій імперії на вулиці Кірова, 4, кажуть нам. Успіхи українськогорадянського мовознавства величезні й всім відомі. Міжнародніконтакти широкі. Воно тішиться визнанням у світі, далеко поза межами УРСР. Наводиться довгий список імен учених, що співпрацюють з Інститутом. (Варто занотувати між іншим, що з-поміж американських учених наводиться,- чи слушно чи неслушно - одним-одне ім'я: Лант з Гарвардського університету).

Одначе це знов тільки соло на флейті. Хто з перелічених чужихнауковців опублікував хоч одну працю у виданнях Інституту, хтозапросив Інститут до співучасти в своїй праці? Це люди, що або відвідали Інститут під час свого перебування в Києві або звернулисядо Інституту в якійнебудь справі з листом. Послухати Ратасюка, тов Києві всі кози в золоті. Я б хотів, щоб він мав рацію. Але сьогоднішній стан легко перевіряється фактами. Є об'єктивні критерії.Спитаймо: скільки чужих авторів друковано на сторінках "Мовознавства"? Відповідь - за чотири роки два поляки. І то це були речі, не написані спеціяльно для "Мовознавства", а тільки "позичені".Спитаймо: як часто в чужих славістичних журналах, навіть у Росії,навіть у країнах народної демократії, були посилання на матеріяли,вміщені в "Мовознавстві"? Довелося б перегорнути сотні або й тисячі сторінок, щоб знайти хоч якесь посилання. Не кажу, звичайно,про бібліографічні огляди, де автор з обов'язку цитує все видане,не конче навіть прочитавши цитоване. Це саме посиланнями на такі огляди спекулює Ратасюк.

Навіть російські вчені, коли опрацьовують українську тематику,чомусь не співпрацюють з Інститутом мовознавства. Московськагрупа славістів на чолі з Сергієм Бернштейном зорганізувалаекспедицію вивчати карпатські говірки. Наслідком був (не дужевдалий) "Карпатский диалектологический атлас" у двох випусках(1967). Обійшлося без співпраці Ратасюка і його колеґ. Інша групамосковських славістів на чолі з Микитою Толстим виїхала на обстеження Полісся і видала дві збірки статтів і матеріялів, "Полесье" і"Лексика Полесья" (1968). У збірках є одна (!) стаття співробітникаІнституту, Назарової, але експедиція відбулася без формальноїучасти Інституту.

Ні, на жаль, Русатюк дуже далекий від правди. Престиж Інституту мовознавства і його органу сьогодні стоїть на нулі або нижченуля. Можна побоюватися, що коли в журналі й далі буде дух Русатюка, ртуть не піде вгору.

Чи можна поліпшити становище? Певно, що так. Чимало тем іпроблем у теперішніх обставинах УРСР залишаються закритимидля об'єктивного наукового дослідження. Публікаційні можливості ледве чи поширяться. Але в межах наявного все таки можна зробити чимало і навіть можна зробити чесно.

Сенс моїх попередніх оглядів українського мовознавства і "Мовознавства" був саме в тому, щоб звернути увагу на прогалини йперекручення і тим улегшити їх позбутися. Що б нам не казали зКиєва чи Москви, наука єдина (знову згадаємо, що справжня мати не дала розрубати свою дитину!), і вона є наукою доти, доки вона не служить пропаґанді. Русанюк має рацію, коли закидає впередженість і неувагу до фактів книжці Романа Смаль-Стоцького"Українська мова в совєтській Україні" (якої справді не варт булоперевидати,- хіба через те, що вона містить багато цитат з радянських видань періоду Постишевщини, тепер майже ніде не приступних. Автор цієї книжки мав куди кращі праці, що далеко більшезаслуговують на перевидання в науковій серії, як от "Примітивнийсловотвір" або "Значення українських прикметників"). Білодідовапродукція типу "Розвиток мов соціялістичних націй" політично спрямована в протилежному напрямі, та це не робить її ні на копійку кращою або науковішою. У писаннях такого роду, де керуєпристрасть (у випадку Смаль-Стоцького) або пристосуванство (неназиваймо імен), для наукової об'єктивности не лишається місця ісупротивники наближаються один до одного, як були двома сторонами однієї медалі Сталін і Гітлер.

Біда, одначе, в тому, що в обставинах неугавного соло на флейті Русадюк утрачає здатність прислухатися до критики. Хто пробував критикувати працю Інституту мовознавства, мусив змінитимісце праці. Ті, хто лишився, ходять у шлейках. Голос критики може прийти тільки з-поза меж Русадюкових володінь, себто з-за кордону. Але коли такий голос приходить, реакція в малій імперії наКірова, 4-одна: заглушити, затюкати, скомпромітувати. У меншому маштабі,- куди меншому, але часи не ті,- імперія ця нагадуєту, що її розбудував був на Артема, 29 Скрипник і що її Микитенкооспівав у своїй п'єсі. Чи треба знов повторювати те, про що я писав у попередньому огляді "Мовознавства",- що, незалежно відмого ставлення до політичної системи на Україні, бажання поліпшити працю мовознавчого закладу й журналу аж ніяк не спрямоване на повалення політичної системи і цьому поваленню не сприяє (як і не перешкоджає)?

Мушу вибачитися перед читачами: через коректорський недогляд прізвище автора статті, що про неї тут пишу, зазнало перекручень. Ще хвала Богові, що не зроблено з нього Русадіда. Виправляти попереднє вже пізно, але відтепер називаймо його так, як вінсам хоче, Тарасюком. Критику Тарасюк уважає за особисту образу і полеміку намагається перенести на особистий ґрунт. Мої "злочини" починаються з того, що я вживав давніше в своїх писанняхдвох псевдонімів. Але почнім з того, що я сам розкрив їх - у вступідо книжки Юрія Шереха "Не для дітей". Потім їх тільки два, а не 150(так!), як було в Леніна. А потім ще сам Тарасюк - псевдонім. Мовознавця такого нема.

Псевдонім, звичайно, допомагає йому мало. Ситуація - як увідомій епіграмі Пушкіна:

 

 

Недавно я стихами как-то свистнул

И выдал их без подписи моей;

Журнальный шут о них статейку тиснул,

Без подписи ж пустив ее злодей.

Но что ж? Ни мне, ни площадному шуту

Не удалось прикрыть своих проказ:

Он по когтям узнал меня в минуту,

Я по ушам узнал его как раз.

 

Тарасюк закидає мені ще, нібито я вживав, мабуть, "щоб замести сліди", форми прізвища Шевелов. Але я ніколи не вживавтакої форми в українських писаннях. Мабуть, він має на увазіанглійський запис мого прізвища - Shevelov. Тарасюк, видно,не надто грамотний чужими мовами. Інакше він знав би, що по-англійському нема змоги відтворити пом'якшення приголоснихі не можна написати моє прізвище інакше. А втім, і назва моєїкнижки "A Prehistory of Slavic" перетворилася в нього на"Praehistory of Slavic". Що доводить ще й те, що він книжки ніколи не бачив.

Але покиньмо прізвища, справжні й вигадані, й повернімосядо статті Русадіда, чи то пак Тарасюка. Полемізувати з нею не мало б сенсу. Побудована вона на засаді: якщо факти не відповідають моїм бажанням (або директивам), тим гірше для фактів. Конґрес української науки й видання книжки Р.Смаль-Стоцькогоприписані Українській Вільній Академії Наук, тоді як і те і тездобуток HTШ. Про себе я довідався, що я "головний ідеолог буржуазно-націоналістичного мовознавства", слід сказати, не безздивовання, але ще більше, напевне, здивувався Лев Добрянський, дізнавшися, що я належу до одного з ним угруповання, тойсамий Добрянський, що з насолодою передрукував був у своємужурналі - органі УККА витяг з погромної рецензії Ланта намою книжку, рецензії, що, можливо, привела її автора в списоктих чужинецьких учених, що радо співпрацюють з Білодідом. Щождо моєї, мовляв, буржуазної ідеології в мовознавстві, то я пригадую, що в тридцятих роках попередник Білодіда в директорському фотелі Інституту мовознавства Наум Каганович, згодом розстріляний, надрукував публічний донос на Булаховського під назвою "Ocнови буржуазного мовознавства''. Тепер портрет Булаховського висить, як кажуть, у Білодідовому кабінеті і, принаймні на словах, визнається Булаховського за визначного вченого.

Фактичні помилки, висловлюючися делікатно, стосуються нетільки до справ закордонних, що їх Тарасюк може не знати. Слідиплутаються не меншою мірою й у справах домашніх. Наводиться,приміром, цитата з Білодіда про "чотиритомний словник АкадеміїНаук", готований у 20-30-х роках "під керівництвом відомого вченого А.Ю.Кримського", хоч з цього словника вийшло лише тритоми, а четвертий був знищений у друку: і що з трьох виданих томів один був навіть офіційно під редакцією не Кримського, а Сергія Єфремова. 

Ця сама метода застосовується в Києві й до справ, зовсім свіжих у пам'яті. Точнісінько Тарасюковим стилем була написанастаття В.Русанівського "За чим тужити?", спрямована проти пропозиції Бориса Антоненка-Давидовича відновити в українськійабетці літеру ґ. Читач знайде ці статті в "Літературній Україні" з 4 і28 листопада 1969 р. Антоненко-Давидович пропонував відновитивживання літери ґ в українських словах. У його статті нема й словапро вживання цієї літери в чужомовних словах. Русанівський відкидає потребу мати літеру ґ посиланням на те, що за Правописом1928 року, щоб правильно вживати цієї літери в певному слові, треба було знати в запозичених словах, з якої мови зроблено позику іколи. Арґумент цей, як бачимо, демагогічний і нічого спільного зпропозицією Антоненка-Давидовича про ґ в своїх словах не має. Але стаття підписана не тільки прізвищем, а і офіційним титулом автора "заст. голови правописної комісії АН УРСР", вміщена в супроводі редакційної примітки про припинення дискусії,- отже, ніхто не може викрити перекручення. Слово Русанівського - останнє, отже, слушне.

Інші арґументи Русанівського в справі ґ- мала частота вживання й наявність дублетів типу господар - ґосподар теж не витримують критики. Єдине, що тут важить, це те, що ґ- фонема,фонематичний принцип лежить в основі українського письма -певні відхилення морфофонетичного й історичного характеру допроблеми ґ не стосуються. Якби була навіть одна пара слів, де ґмає розрізнювальну ролю - скажімо грати - ґрати, гніт -ґніт - цього вистачало б для визнання ґ за фонему, і фонемний характер ґ змушений визнати й Русанівський. Інші слов'янські мовитеж мають фонеми низької частоти й з дублетами,- хоч би словацьке ü або сербське ụ, або чеське ó, але ніхто й на думці не маєці літери з абетки тих мов усувати. Звичайно, замовчана суть дискусії про ґ зовсім не в низькій частоті й дублетах, а в тому, про щоРусанівський не згадує,- що ґ нема в російській абетці. Постишев, кому належить заслуга викинення ґ, був одвертіший щодоцього. Перед 1905 роком російський уряд теж забороняв уживатиґ. Це було частиною заборони окремішностей в українській абетці взагалі з накиданням російської, як тоді казали, єрижки. Бувшипослідовним, Русанівський мусів би змагати до цього. А втім, і наце вже є прецеденти. В тих двох збірках про мову Полісся, що я вжезгадував,- поза тим корисних - єрижки вже дотримано в українських матеріялах, правда, з винятком саме для ґ.

Стаття Антоненка-Давидовича про літеру ґ явно викликала тривогу. Питання русифікації української мови не підлягають прилюдній дискусії. Це, власне, характеристичне для останніх років, що заходів у цьому напрямі вживається потай, як колись потай, уночі, вХаркові знищено пам'ятник Василеві Блакитному: ввечері стояв,вранці - харків'яни знайшли рівне,старанно забруковане місце.Може, пам'ятника й не було?

Так потрактовано в курсі "Сучасна українська літературнамова. Вступ, фонетика" (Інститут мовознавства. Київ, 1969)проблему пом'якшення приголосних перед і. Через те, що ціуваги пишуться не для фахівців, а для загального читача, слід пояснити, про що мова. З ортоепічними нормами української літературної мови, зформульованими в 20-х роках, передусім упрацях Олекси Синявського, приголосні в вимові пом'якшуються перед і, за винятком т, д, л, н, що стоять перед і, яке походитьз о, а також перед і в закінченні називного відмінка множинитвердих прикметників. Отже, для прикладу, в словах тінь, ліс,дід вимовляємо ть, ль, дь, а в словах тік: току, лій: лою, ніс:носа, ясні, горді приголосні т, л, н, не м'якшаться. Це розрізнення твердости-м'якости перед і відрізняє українську мову відросійської, де приголосні м'якшаться переді (в російськомуписьмі и) автоматично. У наслідок цього в російській мові вибір і чи и (в російському письмі и, ы) цілком залежить від попереднього приголосного, і ці два звуки становлять варіянти однієї фонеми. В українській мові і та и виступають як дві фонеми,важлива своєрідність української системи голосних.

У новому підручнику фонетики, укладеному Інститутом мовознавства, питання твердої вимови приголосних перед і в літературній мові, як і питання про наслідки відкинення такої вимови дляфонологічної системи української мови замовчано. Тільки глухозгадано про таку вимову як, мовляв, діялектну (с. 183, 254), що,мовляв, "зрідка... трапляється і в деяких носіїв літературного мовлення". Це тим більше впадає в око, що принаймні два автори розділів у книжці – Петро Коструба й Микола Наконечний досі виступали як визнавці розрізнення твердости-м'якости приголоснихперед і і що в інших випадках книга обговорює різні підходи до того чи того питання в дотеперішній літературі, – але тут жадних посилань на давнішні писання нема. Отже, можна думати, редакціяпросто тихцем викреслила небажані твердження власних авторів ітак само тихцем заступила їх на власні. Тверда вимова приголоснихперед і має зникнути з української літературної мови, як давніше вХаркові зник пам'ятник Блакитному. Фонологічну систему української літературної мови знівельовано з російською, але нишком,нишком, під загальне мовчання.

Тарасюк, викликаний тепер на дискусію, твердить, що заниктвердої вимови зубних приголосних перед і шириться і є "справжній факт сучасного українського усного літературного мовлення",а Шевельов заперечує це тому, що він "відірваний від живої української мови" (с. 47). Хай так, але тоді чому така таємниця, чому незібрати факти, не висвітлити їх докладно, нащо обминати й замовчувати їх, нащо уникати дискусії й видавати натомість приписи? Єповажні підстави сумніватися в правдивості спостережень Тарасюкових, і та конспірація, з якою проблему трактовано, посилює підозру. Майже сто років тому Павло Житецький писав про цей занику своїм "Очерк звуковой истории малорусского наречия" (1876):"Навіть в українському говорі не в усіх місцевостях з однаковоютонкістю почувається ця відмінність: йотація чимдалі більше опановує звук і з о, вносячи піднебінний елемент у приголосні, щозустрічаються з цим і" (с. 234). Минуло сторіччя, а тверда вимовавсе заникає. Чи не занадто довго? Чи не прийняли і Житецький і Тарасюк варіянтність, зумовлену впливами різних говірок, а тепер іросійської мови, за тенденцію літературної мови? Чи, навпаки,тверда вимова зубних перед і не виявляє подивугідної цупкости йопірности? Звуки, що мають фонематичний характер, не так легкой скоро зникають з мов. І навіть якби були часткові прояви занику,чи є завданням мовознавців втручатися в цей процес і ґвалтовнонакидати літературній мові те, чого вона можливо досягне за іншихсто років? Читач погодиться, що тактика тут застосована – радшеполіційна, ніж наукова.

Та покиньмо правопис і фонологію і повернімось до Русанюка, чи то пак Тарасюка. Полемізувати з ним, отже, не варт, бо нафакти він не зважає. Звернення до фактів для закордонного читачане потрібне, бо вони йому відомі, а для читача на Україні... він приречений на ту духову харч, що йому постачає безобличний і безфігурний Тарасюк...

Стільки про "наукові проблеми" в Тарасюковій статті. Алецентр ваги цієї статті не в наукових питаннях, а в закидах особистого й біографічного характеру. Тарасюк знає, що в чесній науковійдискусії він програє. Він воліє не полемізувати з думками, а компромітувати немилих йому авторів. Не говорім тут про етичний біксправи. Важливіше те, що ці речі науково не цікаві, як не цікаво було б тут розглядати біографії Русанівського чи Білодіда. Порушутільки двоє питань, бо вони виходять поза межі речей особистих істосуються до покоління, що до нього я належу і належить Тарасюк. Це питання про освіту тих, кого Тарасюк атакує. І трохи пронімецьку окупацію України.

Найбільше місця Тарасюк приділяє двом особам: Олексі Горбачеві й мені. Я не уповноважений говорити в імені Горбача, і я певний, що він сам це чудово зробить, якщо вважатиме за потрібне.Але в питанні нашої освіти хочу забрати слово і маю надію, що вінне буде на мене в претенсії.

Більшість праць Горбачевих -з україністики. Україністів позаУкраїною далеко менше, ніж славістів. Тому Тарасюк, очевидно,вирішив, що ніхто його не впіймає на гарячому, якщо він відкидатиме наукові заслуги, ба навіть наукові кваліфікації Горбача. Відповідно мене названо професором (точніше американським професором,- чи це засіб приниження? чи вияв заздрости?), а Горбача"професором", і підведено під це таку, мовляв, "фактичну" базу:"Серед них (читай: буржуазних мовознавців) є різні люди: і такі, щов довоєнний час училися в солідних українських радянських філологічних закладах, і такі, що вважають себе мовознавцями, очевидно, за браком іншого фаху".

Так трапилося, що я колись мав приємність бути одним зучителів Горбача і, отже, трохи ознайомлений з його попередніми студіями. Серед його вчителів були такі мовознавці, як ЄжиКурилович з індогерманістики, Здзіслав Штібер з проблем фонології й західнослов'янської діялектології, Ян Янув з фонетикий української філології - верховини польського мовознавства. Додаймо до цього з українського боку філологів Сімовича, Свєнціцького, Возняка, Колессу та інших. Якщо Тарасюк не вважає це за солідну школу, то я хіба можу сказати, що не заперечував би мати таких учителів.

А тепер про мій "солідний український радянський філологічний заклад". Мої студії припали на час 1928-1931. Це був той божевільний час, коли ламано людську й національну гідність, колиставлено село на коліна, винищувано тих, хто колись належав доінших партій, здушувано опозицію у власній партії, уніфікованомислення, висаджувано в повітря церкви, обрубувано зв'язки ззакордоном. Студії мої були разраховані на чотири роки, але потім виявилося, що "країна потребує кадрів",- ще б пак не потребувала після стількох чисток і арештів,- і випущено нас передчасно, з багатьма курсами не закінченими. Але й перед тимкожного року навчання найменше місяць, а то й більше уриванона всякі "кампанії", як от копання буряків, жнива, "прориви" нафабриках тощо. У самому викладанні нас душили обов'язковимикурсами діялектичного матеріялізму, політичної економії, організації виробництва (так, і таке було), історії партії, національногопитання і тому подібне без кінця. Порівняльний курс слов'янських мов стиснено до одного семестру (наступний набір студентівуже зовсім не мав цього курсу, що був проголошений буржуазним), так само курс староцерковнослов'янської мови. Порівняль

 

ного курсу індоєвропейських мов взагалі не було. З чужих мовбула в нас тільки німецька, і то вельми елементарна. Не вчили настоді ні латини, ні греки, ні навіть англійської чи французької мови, ні західно- й південнослов'янських мов, не кажучи вже про конечну для україніста румунську мову і конечні для славіста балтицькі мови.

Щоправда, було в мене кілька добрих учителів: Леонид Булаховський, Олександр Білецький, Агапій Шамрай. З українського мовознавства Синявського, що виїхав до Києва, заступали Кость Німчинов і Микола Наконечний, обидва здібні, але ще молоді і не тогорівня, що перед тим названі. Але на кінець моїх навчальних роківусі вони вже були під нелюдським тиском, усі вони ходили в "буржуазних учених", усі вони боялися вчити на повний голос. Відриввід західної науки (навпіл дитину, навпіл!) тоді ще тільки починався,але вже давався взнаки.

Ні, шановний Тарасюче, "солідний радянський заклад" випустив мене цілковитим недоумком, як він випустив більш-менш у той  самий час Вас (якщо Ви існуєте) і Білодіда. Я зобов'язаний йомудуже мало чим, а ті, хто почали свої студії пізніше, навіть роком пізніше,- ще меншим. Коли я навчився дещо більше, ніж Ви, то цимя зобов'язаний двом обставинам. Поперше, я мав щастя походитиз так званої "доброї родини". Моя мати говорила по-німецьки йпо-французьки і з дитинства навчала мене цих мов і вимагала, щобпевні дні тижня говорено тільки цими мовами. Подруге, я ще встигзахопити понад рік старої, передреволюційної гімназії, де мене навчили між іншим бодай основ латинської мови. До цього додаймо,що я викручувався з усіх "збиральних кампаній" і використовувавцей час на читання (а багато книжок, потім вилучених, тоді були щеприступні).

І все таки, коли я опинився на Заході, я відчув себе неуком, як,без сорома казка, почуваєте себе Ви на кожному міжнародномуз'їзді, в усіх контактах з чужинецькими колеґами. На щастя, я опинився в Люнді з його першорядною славістичною бібліотекою, ія провів два з половиною роки в цій бібліотеці, надолужуючи те,чого мене позбавив мій "солідний радянський заклад". Якщо ястворив щонебудь корисне для науки, я завдячую це насампередособистій праці й контактам із західними вченими, починаючи відВасиля Сімовича, а потім Макса Фасмера, тільки малою міроюсвоїй формальній радянській освіті.

Було це давно, від того часу справи дещо покращали в радянських університетах (у роки мого навчання навіть назва університет була відкинена, вступав я до ХІНО, а кінчав заклад з евфонічною назвою ХПІПО). Але що цим справам далеко до того, щоббути добрими або просто нормальними, видно з того, що й далістуденти відгороджені від західної науки; і далі їм набивають голови політизованим і політичним мотлохом, ну, і, нарешті, чималийвідсоток їхніх учителів складають Тарасюк і йому подібні. Власне,трагедія української культури в сімдесятих роках в УРСР корениться в тому, що в проводі культурних закладів стоять недоуки тридцятих років.

Історія моєї освіти - факт біографічний і міг би чекати на час,коли я писатиму спогади, якщо такий час колинебудь прийде. Однак це і факт з життя покоління і як такий має певний загальнішийінтерес. Тому я дозволив собі зупинитися на ньому тут. Такі саміміркування спонукають мене говорити про мою діяльність у Харкові під час німецької окупації. Тарасюка ця діяльність цікавить чине більше, як що інше. Він повертається до неї двічі. Він двічі згадує, що я співпрацював у харківській "Новій Україні" і "описував...подвиги (фашистської вояччини і прислужувався їй". Звичайно, ніяких подвигів чи "подвигів" я не описував і описувати не міг з тієїхоч би причини, що на фронті не був і їх не бачив. Не може він навести й фактів прислужництва, бо їх не було. Забуває він сказатикілька речей.

Поперше, все те фактичне, що міститься в цих пасусах йогостатті спрепароване так, що справляє враження, ніби Тарасюк розкриває світові старанно приховувані таємниці. Навіть Василь Чапленко впіймався на цю вудочку, кажучи, що Тарасюк використав"аґентурні відомості, зібрані через органи державної безпеки". Вдійсності всі дані Тарасюкові взяті з моєї ж таки статті мемуарногохарактеру, надрукованої як вступ до книжки Юрія Шереха "Не длядітей", статті, написаної 1964 року і всім легко приступної. Подруге, він забуває сказати, що в жадному з моїх писань тих жорстокихроків нема похвали Гітлерові, нема схвалення німецьких плянів іпрограм, нема жадного слова проти жидів.

В обставинах суворо цензурованої преси, однаково большевицької чи нацистської, ніколи не можна сказати всієї правди, тільки половину - про ворога цієї системи. Двадцять років Українамала пресу, цензуровану в одному напрямі. Прихід німців відкривзмогу сказати деякі правди, приховувані радянським режимом."Нова Україна" була єдиною газетою. Було б вкрай наївно не використати її для слова про хоч би частку правди. Мовою передреволюційних більшовиків (мене ж таки навчано історії партії) це звалося використання можливостей леґальної преси.

Через те, що фактичні дані Тарасюкові дуже обмежені, я дозволю собі допомогти йому в його обвинуваченнях, доповнивши їхконкретними даними. Це також може полегшити кому слід дослідну працю в архівах КГБ. (Адже "Нова Україна" не лежить на відкритих полицях міських і сільських бібліотек!) Протягом 1941--42 рр.я опублікував у "Новій Україні" 9 (дев'ять) статтів. Одна була простановище української мови на радянській Україні. Не можна сказати, на жаль, що ця стаття втратила свою актуальність: історії про ґ і про твердість приголосних перед ідоводять це, якщо доводититреба. Одна стаття була про Гребінчин альманах "Ластівка", однапро Шевченка. Далі були статті про двох письменників, що були заборонені (а один з них, коли не помиляюся, й досі заборонений) вСРСР: Олеся й Черкасенка. Далі була стаття про Потебню як українського вченого. Одна про культуру мови. І, нарешті, дві з поточного життя Харкова - єдині, де я міг би "описувати подвиги" і т. д.,але не описував. Кілька моїх статтів були 1942 року відкинені, бо німецький цензор вимагав пронімецьких матеріялів і рішуче заперечував вміщення суто українських. Після того прийшла вимога,щоб у всіх статтях уживати терміну "жидобольшевицький", а непросто "большевицький", і відтоді моя співпраця з газетою припинилася.

Зроблю ще одну сповідь, теж не нову. Я ставився з пошаноюдо пересічного німецького вояка і не вважаю цього за помилку абопровину. Радянська пропаґанда змальовує німецьке військо якзграю злочинців і бандитів. Але непошана до ворога - це непошана до себе. Чи велика це честь для многомільйонової совєтськоїармії витратити чотири роки й зазнати мільйонових утрат у боротьбі із зграєю звичайних горлорізів, до того далеко менше численних? Це правда, що німецькі вояки були знаряддям диявольської політики Гітлера, але вони відповідають за неї не більше, ніжрадянські за злочинну політику Сталіна. Теофан Прокопович, промовляючи на честь Петра I після полтавського бою, казав про розбитих шведів, що ворог був "силен воістинну і храбр; ніже бо намприлично єсть не ісповідати єже єсть істинно: найпаче єгда тим самим являється великая побіди нинішньої слава, яко сильний істрашний побіжден єсть". Треба було того нечуваного зубожіннялюдської душі, того здичавіння, що ширяться в 20 сторіччі, щоб забути про ці прості істини.

Справа тут, зрештою, не в німецьких вояках. Справа в тому, щоТарасюк і іже з ним можуть перекручувати факти досхочу, бо вони звикли писати для тих, кого до смерти залякано або духовноспроституйовано. Вони застосовують цю методу до всіх тем, від літери ґдо особи Шевельова, в усіх жанрах, від наукової монографіїдо політичного доносу. Хай би провід Інституту мовознавствагрався в маленьких Джуґашвілі в межах Кірова, 4, якби це загрожувало тільки співробітникам цієї установи, хоч і вони заслуговуютьна співчуття. Але ті паростки сталінізму, що плекаються в цьомубудинку поколінням, вихованим у роки піднесення Сталіна на бога, загрозливі тим, що підтримують русифікацію української мовий русифікацію України, а ще більше тим, що вони компромітуютьукраїнську науку примітивізмом. Мало з цієї науки йде в світ, алете, що йде, аж надто часто разить дешевиною й кидає чорну тінь навсю українську культуру.

Русанюків опус заслуговує на увагу саме з цього погляду. Випадок справді безпрецедентний: "науково-теоретичний" "журнал"друкує анонімний донос. Елементарна вимога до наукового журналу: він трактує наукову проблематику, а не політичні переконання, тим менше біографії противників якогось погляду. Якби закон Ньютона відкрив сам Вельзевул, закон цей не втратив би своєї наукової вартости. Якщо Білодід завтра видасть науково значущу працю, - я радо буду серед перших, хто відзначить цей відрадний факт.Донос і наука не мають нічого спільного, вони несполучні. Чи ця істина невідома Тарасюкові й його редакторові Білодідові? Елементарна вимога до наукового журналу: цитати наводяться з точнимпосиланням на джерело. Добра половина цитат Тарасюкових узята невідомо звідки. Стаття Тарасюкова написана так, що вона виводить автора поза межі наукового світу. І найголовніше те, що самТарасюк знає це. Тому стаття йде анонімово. Подібно до Тиняновського поручника Кіже, Тарасюк не існує: "персона секретна й фігури не має". Але щоб бути послідовним, редактор мусів би не підписувати цього числа журналу. Він підписав його.

Три роки "Мовознавство" існувало, містячи час від часу чеснунаукову статтю між куди більшим числом матеріялів без наукового значення. Нарешті, на четвертому році, журнал спромігся насенсацію в науковій пресі, хоч і не підкреслив цього досить виразно. Твір Тарасюків надруковано в розділі "Проблеми сучасногожиття мови", хоч нічого в цьому творі про сучасне життя мови неговориться. Хіба запропонувати, щоб між розділами "Проблемисучасного життя мови" і "Історичні студії" запровадити спеціяльний розділ: "Доноси"? Тоді внесок "Мовознавства" в наукове життя світу посяде належне місце в історії науки.

На закінчення одна порада і одна подяка. Почнім з поради.

Якби Русанівський і Білодід схотіли - важко повірити - справді вдатися до наукового обговорення своїх позицій щодо "сучасного життя української мови", я міг би запропонувати їм для початку кілька тем з уже порушеної тут тематики, опрацювання якихбуло б напевне корисніше, ніж студії моїх-не-моїх "ідеологічних позицій":

у справі літери ґ. Це могла б бути стаття на тлі щонайменше всіхслов'янських мов про фонематичний принцип у письмі й абетці;про трактування в різних абетках і правописах фонем з малою частотою вживання: про ставлення до відтворення на письмі дублетіввимови. Це могла б бути корисна розвідка;

у справі пом'якшення чи нем'якшення приголосних перед і всловах типу стіл, лій, дім тощо. Тарасюк запевняє нас, що заперечення нем'якшення не змінює системи голосних фонем української мови і не робить цієї системи копією російської. Одначе не наводить на це жадного арґументу. І що б його подати розгорнененаукове обговорення проблеми і то саме з фонологічного погляду?Тарасюк твердить, що тверді приголосні в цій позиції справді зникають в українській мові. Скільки мовців він обстежив, кого саме іяк? Що конкретно спостеріг? Соціо-статистична студія була б тутдоречна;

у справі русифікації України. Тарасюк заперечує її, і хотілося бйому вірити. Але чому б працівникам Інституту мовознавства невиступити з поважною статтею або й книгою, де було б показане,наприклад, як часто і в яких обставинах української мови вживається або не вживається - в крамницях Києва; в установах; у навчальних закладах різних типів; у наукових закладах різних галузей; у музеях; у видавництвах; приватно вдома тощо? Чому б не провестимасове обстеження, як ставляться до української мови й її вживання чи невживання представники різних соціяльних груп і прошарків? Нещодавно в збірнику на пошану Фрідріха фон Цана була вміщена надзвичайно цікава стаття Райнгольда Олеша про те, як згаслаполабська мова,- мова слов'ян у басейні долішньої Ельби. Сталося це в XVIII столітті і пройшло майже не помічене. Надзвичайноскрупульозно Олеш, професор кельнського університету, повизбирував фактичні дані про вимирання полабської мови і науково відтворив процес цього відмирання з винятковою пластичністю. Булоб повчально, якби автори "Мовознавства" порівняли дані цієї статтізі станом української мови, приміром, у Києві і показали б нам, щостановище зовсім відмінне. Або риси відмінности й риси подібности.

Я не закликаю київських мовознавців до відмовлення від "їхніхідеологічних позицій". Навпаки, я кличу їх до оборони цих позицій.Але методами наукового доказу і чесного оперування фактами. Коли вони це зроблять, якщо це буде переконливо, я буду дуже радийвизнати свою поразку, а їхню рацію.

Але для цього їм треба спершу поховати Тарасюка. Так, як зачасів Павла I в засніженому Санкт-Петербурзі поховали поручника Кіже, що ніколи не існував. Я дуже раджу творцям Тарасюка перечитати цю повість Тинянова. Вона дозволена в Радянському Союзі і, щоб її прочитати, не треба вдаватися до секретних архівів.Але, якби й цього треба було, хіба це було б проблемою для творців Тарасюка?

Подяка належить Тарасюкові за інформацію радянського читача про закордонне українське мовознавство, інформацію, до якоїдістатися радянському читачеві нелегко. Читач цей довідається відТарасюка про те, що тема прасхіднослов 'янської мовної єдности,тема заникання деяких особливостей української мови під тискомфактичної двомовности і свідомої політики Інституту мовознавства, тема стану українського мовознавства в двадцятих роках і в пізніші десятиліття - належать до проблематики, опрацьовуваної поза межами УРСР. Подано прізвища чотирьох "зарубіжних"мовознавців - Горбача, Ковальова, Чапленка, моє. З них троє перед війною працювали на Україні. Читач з цього зробить висновок,що українські науковці за кордоном не живуть тільки з підмітаннявулиць, як часом твердить пропаґанда. Почує читач про існуванняУкраїнської Вільної Академії Наук та її видання. Довідається про те,що еміґраційні мовознавці випередили Київ у праці над граматикою Ужевича, словником Славинецького. Знайде деякі точки моєїбібліографії.

Це правда, що інформація ця прихована в хмарах лайки й порожніх фраз; що Тарасюк - це впадає в око - намагається зрадити якомога менше інформації; що нерідко він перекручує факти.Але радянський читач уміє читати, уміє пропускати, уміє відрізняти зерно від полови.

Хіба попросити Тарасюка ще передати привіт моїм колишнімстудентам на Україні, тим небагатьом, хто пережив лихоліття війни й повоєнних чисток? Рецепти як передавати такий привіт загальновідомі: 90 відсотків сильно емоційних висловів, що нічогоне значать; 9 відсотків нібито фактів, але вирваних з контексту, такщо вони значать зовсім не те, що вони справді значать; і 1 відсоток справжніх фактів, тих, заради яких читачі переброджують через усю ту словесну порожнечу. О, я певен, що Тарасюк зможеоформити це, як належить, за стандартами, плеканими на Кірова,4 (назвім це культура мови). Зрештою, Тарасюк має час. Його теперішня стаття забрала не більше й не менше, як п'ять років (Так!Див. заповідження цієї статті в "Вопросах языкознания", 1965.- Ч3.- С. 147 з приводу мого огляду українського і білоруського мовознавства, вміщеного в Current Trends in Linguistics, 1, 1964!).Отже, до нової зустрічі, шановний Тарасюче, у 1975 році!

Але може до того часу мовознавство українське і "Мовознавство" стануть науково вартісними не в окремих нечисленних проявах,а в переважній частині своєї продукції?{3 таких приємних проявів у "Мовознавстві" за 1970 рік можна відзначити статтю Кудрицького про граматику Ужевича (число 1), Отіна про назву річки Самара (4), Тоцької про ненаголошені алофони голосних фонем, В.Черницького про здрібнілі форми інфінітива, Карпенко про українсько-молдавські взаємовпливи в топоніміці (5), Непокупного про литуанізми в українських пам'ятках, Марковського про автора драми "Вінець Димитрію" (6) і кілька інших. Але біда українського мовознавства в сучасній УРСР не те, що нема вартих друку праць, а те, що провід не спроможний розрізнити вартісне від невартісного і навіть у працях, вартих друку, не може чи не хоче провести конечної редакторської праці, як це помітно і в більшості щойно згаданих статтів}.Тоді ця зустріч стане непотрібною, як непотрібним стане й саме існування Тарасюка. Маймонадію!

 

3. УКРАЇНСЬКА МОВА В СЕБЕ ВДОМАСЬОГОДНІ Й ЗАВТРА

 

На недавньому з'їзді письменників України після десятирічмовчання боязко порушено проблему відходу українців від української мови, зневаги до неї як "неперспективної" (Ол.Гончар),проблему множення "рідних, доморощених" носіїв "лакейськоїпсихології" (Б.Олійник). Але ніхто з промовців не порушив питання про причини такого ставлення й такого множення. Часткову відповідь на це питання я пробував подати в своїй доповіді, прочитаній ще перед з'їздом, 12 червня цього року, на науковій конференціїІллінойського університету в Урбані. Ця стаття, що її подаю увазічитачів, становить дещо перероблену цю доповідь. Сподіваюся, щовона може мати певний інтерес для еміґраційного й нееміґраційного читача, хоч він і може зазнати деяких труднощів з мовознавчоютермінологією, неминучою в науковій доповіді.

У політиці, скерованій на обмеження, а далі й викоріненнямов підлеглих національностей у багатонаціональній державі, нема нічого нового. Клясичні методи такої політики – вилученнямови з позаприватного вжитку, особливо в школі й освіті, а такожвимішування населення. Така політика і такі заходи існують, відколи існують понаднаціональні держави. Наслідком такої політики завжди буває зниження або й підрив суспільного престижупідлеглої мови,- свідомо або як неминучий побічний результат.Радянська система в цьому не сказала нового слова. Але її іноваційним винаходом є втручання в унутрішню структуру підлеглоїмови засобом систематичних упроваджень одних мовних елементів і заборони інших. Так у підлеглу мову впроваджуються елементи панівної мови і відсуваються, а далі й усуваються елементи відмінні. Спеціяльні інституції, обсаджені добре платними йпрофесійно тренованими фахівцями, встановлюють рекомендаціїй правила для підлеглої мови в її стандартизованій формі і стежатьза їх дотриманням. Міра суворости у визначенні мовних норм і вїх запровадженні залежить від національної традиції панівної націїі підлеглої в їхній взаємодії. Для прикладу, англійська мова тут даєчимало простору індивідуальним варіяціям, у французькій мовінорми далеко суворіші, в російській вони диктуються з невблаганною твердістю.

Коли звернутися безпосередньо до української й російської мову політичній системі сучасного Сходу Европи, численні випадкивпровадження російських слів та інших мовних явищ до українськоїмови загалом добре відомі. Вони можуть бути й бувають довільніабо можуть спиратися на справжню практику мововжитку в умовах майже загальної двомовности населення. Тут можна обмежитися на небагатьох прикладах. У правописі особливо спопуляризованесеред еміґрації усунення літери ґ(хоч і на Україні визнається наявність відповідного звука в літературній мові - наприклад, у виданому недавно в кількості 70 тис. примірників третім виданням ДзУП {У статті вживаються такі скорочення цитованих джерел ДзУП - "Довідник зукраїнського правопису", видання третє. Київ, 1984. Мзн- "Мовознавство", науково-теоретичний журнал відділення (до серпня 1975 року- відділу)літератури, мови і мистецтвознавства Академії Наук УкРСР, Київ; РУС -"Русско-украинский словарь", томи 1-3 (Київ: AН УкРСР, Інститут мовознавства, 1980-1981; СУМ - "Словник української мови", фірмований тими ж інституціями, томи I-II (Київ, 1970-1980); УРС- "Украинско-русский словарь", фірмований так само, томи 1-6 (Київ, 1953-1963)}, с. 20), головною причиною якого є відсутність такої літери в російській абетці. (Другою причиною є нещасне намагання за всяку цінуспрощувати правопис і граматику, про що буде мова далі). У лексиці просте порівняння газетної практики двадцятих років, себто вжерадянського часу, з сучасною виявляє зникнення великої кількостислів. У словниках такі слова оминаються або подаються із застереженням проти їх активного вживання. Як навмання взяті прикладиподам - підсоння (УРС - застаріле, СУМ - розмовне, РУС - застаріле), виклад (УРС - у значенні "лекція" виключене, СУМ -діялектне, РУС - виключене), ватажок у значенні "вождь" (УРС -виключене, так само в СУМ і РУС. Зауважу, що в таких випадкахпозначки застаріле, розмовне й діялектне легко заступають однаодну, бо вони не значать нічого іншого, як те, що слово не рекомендоване).

З другого боку, численні слова впроваджуються з російськоїмови з фонетичним пристосуванням або без нього. З дуже численних прикладів наведу такі, як училище, доход, торжество, урок тощо. У словниках на початку вони впроваджуються обережно,напр., у РУС подано: училище - школа, училище з новим словомна другому місці, але далі йде приклад артиллерийское училище, ітут уже маємо тільки один переклад: артилерійське училище; таксамо живопись - живопис, малювання, малярство, де традиційний український відповідник аж на третьому місці, але в прикладахуже фігурує тільки російське слово: школа живописи – школаживопису і т. д. Чимало прикладів такого типу подає М.Леонова(Мзн, 1985,4, С. 54).

Але ґвалтовне усунення одних слів і впровадження інших не таке всеохопне й не таке абсолютне, як часто думають українськіеміґранти, а головне - воно не так розкладає саму тканину української мови, як ті процеси, що відбуваються в живій мові, і як витонченніші методи мовного плянування. Вирішальний чинник увсьому цьому - мало не загальна двомовність. "Гармонійна двомовність", про яку читаємо в радянських виданнях, ледве чи будь-коли і будь-де існувала. Двомовність - це не просто співіснування двох мов на певній території. Звичайно двомовність означаєнерівність двох мов, що співіснують і - неминуче - конкурують.В умовах сучасної радянської України російська мова - великоміська, українська - сільська і часом селюцька, російською говорять особи керівні або високо освічені, українською (за виняткомтих, хто її вживає професійно і за це плачений державою) – особинепрофесійні, з невисокою освітою, російська мова - повна, з високо розвиненою термінологією й міським сленґом, в українськійці складники мусять творитися кожного разу ad hoc або попростувідсутні, і навіть коли створюються індивідуально у відповідній ситуації, рідко продираються до загального вжитку.

У таких обставинах для україномовної особи часто легше замість підшукування або вигадування українських виразів скористатися з уже наявних російських слів для понять, що їх українськиймовець не має або не легко знаходить український вислів. У гру входять також емоційні чинники престижу. Все це стосується до пересічного українського мовця, а може, ще більшою мірою до працівників преси, радіо тощо, де ще фактор безпеки (справжньої абоуявної) не сприяє експериментуванню або творчості. (Адже офіційно нема російського буржуазного націоналізму, але аж надто підкреслено існує український).

Так витворилась ситуація, в якій мовознавці, що нормують літературну мову, часто не мають потреби вдаватися до штучнихреґулювань, вони можуть лишатися прагматиками й просто реєструвати те, що вони спостерігають у мові. Єдине, що тут є справдіцілком штучне, це недопущення будь-якого прояву пуризму,включно з самим терміном русизм. З-поміж численних фактів наявности російського пуризму при недопущенні українського пошлюся на статтю В.Бріцина й Л.Дідковської в Мзн (1985, 1), основна теза якої - захищати російську мову від українізмів, але аніжесловечка нема про потребу боронити українську від русизмів. Були роки, коли сама згадка про русизми, навіть без уживання цьогослова не допускалася. Але це показалося недоцільним, явище було занадто поширене і занадто - для плянувальників мови - бажане, щоб його замовчувати. Відтоді русизми в українській мовіне виключаються з мовознавчої проблематики, але тільки у відповідній термінології. Це або "благотворні впливи російської мови",або "збагачення української з братньої мови" тощо. Подібні терміни наперед виключають критичне ставлення до русизмів, всякіспроби опертися їм.

Можливо, дуже поміркований український пуризм таки зробив спробу прилюдно проявитися, у вкрай вузьких рамках і,звісно, без загальної критики російських впливів на українськумову. Подібну тенденцію можна запідозрити для початку сімдесятих років. 1967 р. засновано періодичне видання, малого розміру, малого накладу й малої періодичности, "Питання мовноїкультури", а 1971 р. воно дістало нову назву, дещо іншого звучання - Рідне слово. Та хоч цей орган був боязкий і хоч як віншанувався, від 1986 р. ця назва стала небажана (щоправда, вонасильно тхнула стареньким Воробкевичем), і видання перехрищено на невтральну "Культуру слова". Видання це в головному зосереджується тепер на елементах мови, спільних з російською,звичайно дуже обережно висловлюється щодо них і,- можна бнавіть і не згадувати,- старанно уникає виразу русизм. Це стосується, звичайно, й до таких видань, як "Українська мова і література в школі", не кажучи вже про офіційний орган Інститутумовознавства, "Мовознавство".

Таким чином жадних бар'єрів для ширення русизмів в українській мові - в багатьох випадках, як ми бачили, природного процесу,- не існує, за винятком, певна річ, субінтелектуальних почуттів - нерушенними лишаються ті факти мови, що базуються назагальному спонтанному вживанні: мені, приміром, невідомі випадки спроб заступити, скажімо, слово кінь на лошадь абощо. Алев усіх тих випадках, коли спостерігаються вагання або непевність,русизми можуть запроваджуватися без видимого опору. Те, щоЛеся Українка казала про людей -

Ми навіть власної не маєм хати,

Усе одкрите в нас тюремним ключарям -

може бути застосоване до становища української мови сьогодні вумовах цілковитого виключення пуристичних перепон. Роля мовознавців-нормалізаторів, за виконання якої вони дістають зарплату, ато й орденок, сходить, отже, на те, щоб установлювати ієрархію традиційних і нововпроваджуваних елементів у мові. Роблячи це, вони, якщо говорити про лексику, виробили складну систему рекомендацій і засудів. Тут грає свою ролю й місце, на якому подається те чи те слово в словнику, і система позначок на нього. Небажані слова часто проходять щаблі свого хресного шляху поступово.Ось приклад такого шляху (не обов'язково застосований у всіх стадіях до цього слова) - беру відповідники російського живопись:

1) Живопись – малярство;

2) Живопись- малярство, живопис;

3) Живопись - живопис, .малярство;

4) Живопись - живопис, малярство (застаріле /обласне/ розмовне) - і аж нарешті те, чого бажали: (конкретно в цьомуслові ще не осягнене);

5) Живопись - живопис.

При чому у вісімдесятих роках практика преси, радіо тощо здебільша випереджає рекомендації мовознавців.

Ось ще кілька прикладів, де просування русизму поширилосядалі, ніж у попередньому прикладі: щільно - тісно, витискає -витісняє, чота - взвод (власне, вся військова термінологія з дужемалими винятками).

Хоч які важливі такі прямі заступлення українських традиційних елементів мови на нові, російські (а один з наслідків їх -розрив з літературою перед її совєтизацією), безмірно серйозніші в своїх наслідках ті зсуви в глибинній структурі мови, що виникають з них. Ці зсуви мають також більший теоретичний інтерес. Наведу кілька прикладів, беручи їх з різних ділянок мови,починаючи з лексики.

Своєрідність семантичної структури української мови затирається, підлягаючи пристосуванню до російської. Це відбуваєтьсядвома шляхами.

1. Розщеплення семантики слова в пристосуванні до російськихвідповідників, звичайно шляхом упровадження російського слова,напр., укр. відділ відповідно до двох російських -- отдел і отделение, тепер (власне від серпня 1975 року!) - відділ із звуженим значенням і - відділення, абсолютне близня російського отделение(і, додам, у розріз із законом українського словотвору, за яким суфікс -іння означає предмети, а -ення процеси - пор. Правління"управа" і правлення, "керування"). Так само укр. прибуток розщеплено на прибуток і доход, укр. збірка (творів) - на збірка і зібрання, укр. лекція (година) - на лекція і урок, укр. поверх на поверхі ярус тощо.

2. Усунення семантичного розрізнення, властивого українському слову, в пристосуванні до російського нерозчленування, приміром, укр. опанування (чужої мови) і оволодіння (чужою власністю) - заступається нерозчленовапим оволодіння, скорити (бунтівників) і підпорядкувати (законові) - заступлене нерозчленованим підкорити (мабуть, контамінація рос. покорить і подчинить),чужий (мова) і іноземний (вино) - заступлене нерозчленованиміноземний, урочистість і тріюмф - заступлене нерозчленованим(і позиченим з російського) торжество, зараз (негайно) і тепер - заступлене нерозчленованим зараз тощо.

Мимохідь згадаю, що це шириться й на словотвір. Укр. надхнути, доконаного виду, ніколи не мало недоконаного, замість тоговживано синтаксичних конструкцій давати надхнения, приносити надхнення. За зразком рос. вдохновить - вдохновлять витворенонезграбне надиха́ти.

Може, ще важливіше запровадження іновацій всупереч історичним тенденціям української мови. Звичайно, всяка іновація порушує історично встановлене. Приміром, перехід від нормальногоще тридцять років тому одвертий до відвертий порушує історично складену будову слова, яке ніколи не мало префікса від- (вономало префікс -о- і корінь твір-/твор-, як у дієслові о-твор-ити),або, більш-менш того ж часу, перехід від жадний (що історичнопостало з ні-же-одн- стягненням е і ова) до жодний. Але протицих іновацій годі протестувати, бо морфологічний склад цих слівбув затемнений, а нові форми позірно відновляють морфологічнупрозорість цих слів, а до того вони стосуються до поодиноких сліві не порушують загальних тенденцій розвитку.

Але є інші, що це роблять і що мотивовані тільки з російськоїмови. Подам приклади, два з фонетики й два з морфології.

1. У фонетиці -тип житіє, посланіє. Праслов'янське і, збережене в усіх інших слов'янських мовах, в староукраїнській змінилося на и від XIV ст. (перша атестація 1283 р.). Усі і, що існували перед тим, перейшли в и, в своїх і позичених (до того часу) чужихсловах. Так і в цьому типі слів. Характеристично, ще Шевченко тутмав и: житиє. Звук і тут малпує російську вимову й перекреслюєісторичний розвиток української. Так само в чужих словах. Маємозакономірно Рим, Єрусалим, позичені давніше. Але чому Віфлеєм? Ліван? Так само в іменах людей, теж позичених давніше: Михайло, Микола, Кирило, Галина (але такого переходу і в и не буваєв іменах, що ввійшли до вжитку пізніше: Леонід, Ніна і т. п.). Те саме спостерігаємо в словах, позичених з інших мов у давніші часи.У новіших позиках застосовуємо (штучно встановлене) правило"дев'ятки" на диференціяцію і та и, але в позичених до XV ст. маємо послідовно и:ґвинт, шпиталь, мистець, квиток, любисток тощо. На такому тлі написання типу житіє з і - нічим не виправданий русизм, що порушує закономірність історичного розвиткуукраїнської фонетичної системи.

2. Другий приклад розриву з історичною традицією в фонетиці -трактування групи приголосний плюс сонорний у кінці слова. Починаючи від другої чверти XVI ст. спостерігаємо тут вставнийголосний: вітр, огнь, корабль перетворилися на вітер, вогонь, корабель тощо. Узаконення форм Олександр, міністр, циліндр замість уживаних перед тим Олександер, міністер, циліндер руйнуєцю історичну традицію {Був ще інший спосіб усувати кінцеві групи приголосний плюс сонорний - доданням голосного після сонорного: Петро, Павло, Дніпро, але в цю проблему тут нема потреби заходити}. Про глибші причини цього акту мовного законодавства буде ще мова нижче.

Принагідне зауважу, що нормалізування форм особових імен врозріз з історичною традицією, за яким може ховатися зневага до питомо українських форм, спостерігаємо не лише в практиці київських мовних законодавців, а і в колах Української Католицької Церкви. Форми типу Андрей, Йосиф, Василій тощо штучні і історичноневиправдані.

3. У морфології разючий приклад антиісторичного трактуванняформ знаходимо в приділенні новопозичуваних іменників, що кінчаються на приголосний, до жіночого роду. Історично беручи, маємо тут справу з тим, що в праслов'янській мові було так званимиосновами на і (з включенням деяких основ на приголосний). Упраслов'янській мові до цих основ могли належати іменники всіхтрьох родів, але вже тоді почалося "розмивання" цих основ, зокрема приналежні до них іменники середнього роду були перенесенідо інших родів (приміром, кость, сучасне українське кістка). Це"розмивання" тривало в більшості слов'янських мов: поволі, алестало усувалися іменники жіночого роду, із закінченням на приголосний. Тільки дві мови - чеська й російська - зберегли продуктивність таких іменників і виявили нахил поширити цю групу. Українська мова перебуває на протилежному полюсі, в ній усуваннятаких іменників зайшло якнайдалі. Стосовно до цього різні способи, що з них назву тут тільки найголовніші:

а) Перенесення до чоловічого роду: біль, дріб, глиб, кір, розпач,Сож, Сибір, Черемош, жаль - усі були історично жіночого роду;

б) Перенесення до чоловічого роду, супроводжуване ствердінням приголосного: пил, полин, Хотин, слова на -пис (літопис тощо):

в) Перенесення до відміни на голосний доданням закінчення -а: долоня, яблуня, їжа, лжа, картопля, (по)мста, миша, одежа,пісня, постеля, тишавоша, земля; також брова, бритва, буква,церква, Іква, кітва, морква, підошва, Полтва, верства тощо;

г) Те саме доданням суфікса: дочка, чвертка, галузка, горстка, кістка, сітка, сопілка, жердка: частина, данина, глибина: зовиця; скорбота; свекруха тощо.

ґ) Утрата форм однини (плюралізація): двері, груди, сіни тощо.

Ці процеси тривають далі, але іменники жіночого роду на приголосний ще існують в українській мові. Це або іменники високоїчастоти вживання (такі, як користь, лють, мідь, осінь, подорож,сіль, смерть) або книжні (міць, честь, обитель, суть). Зокремазникненню іменників жіночого роду на приголосний перешкоджуєвисока продуктивність суфікса -ість. Іменники з цим суфіксом(типу якість) можуть бути фактично творені мало не від кожногоприкметника. Попри це, загальний занепад цього типу іменників,що відбувається протягом сторіч, не влягає сумніву. Він становитьодну з прикмет української мови.

Так київські нормалізатори мови не усвідомлюють цього факту абож свідомо іґнорують його. Новітнім позикам з чужих мов вони раз-у-раз надають форм жіночого роду на приголосний, йдучисліпо за російською мовою. Старіше роля замінено на роль і подібно трактовано такі слова, як модель, медаль, картель, кефаль,маґістраль, фальш тощо. (Не враховував історичних тенденційукраїнської мови й Голоскевич. Він тримався роду в мові, звідкислово походило, хоч це не має жадного значення для слова, щообертається в українській мові).

4. Інакше слід оцінити заміну закінчення -и на -і в родовомувідмінку однини іменників типу радість, де, як відомо, вимогою правопису 1928 р. було писати, а отже й вимовляти -и. Закінчення -и тут старіше, і, можливо, що по говірках воно щетрапляється частіше, ніж -і. Але в історичному розвитку бачимо, як послідовно й поступово в цьому типі відміни іменниківусуваються в різних відмінках форми на –и,- спершу в давальному й місцевому однини, пізніше в називному відмінку множини, а в новіші часи - і в останньому бастіоні форм на -и, вродовому відмінку однини. Хоч київські нормалізатори виходили, імовірно, не з історичних тенденцій української мови, апросто взорувалися на російській мові (з її повсюдним -і), а також, як типово для них, прагнули спрощення за всяку ціну, алеїхня норма тут збіглася з історичною тенденцією, яка полягає в тому, щоб максимально наблизити відмінювання іменників жіночого роду на приголосний до відмінювання іменників типу земля. (Вчому ще раз виявляється тенденція до втрати взагалі відміни іменників жіночого роду на приголосний, про що тут була мова в попередньому підрозділі){ Зауважу одначе, що ширення закінчення -і на іменники типу ім'я- імени невипливає з тенденцій української мови і є цілком довільне}.

Мовознавці і не-мовознавці, що дбають за збереження української мови, можуть бути стривожені заниканням у ній багатьох продуктивних рис, що визначають її своєрідність. Наприклад, чергування о та е з і (тип кінь: коня), таке характеристичне саме дляукраїнської мови, непродуктивне щонайменше від XVII ст., як цевидно з того, що новіші слова свого й чужого походження цьогочергування вже не мають (напр., завод, народ, доход; том, солідол, мода: мод). Занепадає в новіші часи й творення дифтонгів намежі слів, коли попереднє слово кінчається на голосний, а дальшепочинається на у або і. Замість нормальних спершу фактів типунаука в школі, вона й він тепер не рідкість подибати наука у школі, вона і він. У морфології можна тут навести тенденцію до втрати кличнеї форми тощо.

Але ці процеси -- не наслідок якогось насильства, вчинюваного над українською мовою. Як живі істоти, мовні особливості тежстають старими, неактивними і, нарешті, мертвими, і це процесцілком природний. Консервативні нормалізатори мови (далеко нетиповий випадок у сучасній Україні!) можуть наполягати на збереженні вигаслих або близьких до вигаснення рис, але це було б неуспішнішим, ніж якби лікар намагався спинити процес старіння всвоєму пацієнтові.

Проте не те саме природна деактивізація певної риси чи тенденції, з одного боку, і штучне витворення чи прискорення таких процесів, з другого. Таке втручання в розвиток і розвиткові тенденціїмови далеко загрозливіше, ніж упровадження поодиноких чужорідних елементів. У мові, що розвивається за власними внутрішнімизаконами, такі чужорідні елементи поступово або відкидаються,або позбуваються свого чужого посмаку й входять до нормального інвентаря мовних засобів. Натомість викривлення глибинноїструктури мови може легко приректи її розвиватися так само, якмова, з якої ці розвиткові тенденції переймаються. Є великий шанс,що в наслідок таких впливів на розвиткові тенденції мови вона увласному розвитку перейде на рейки іншої, індуктивної мови і,якщо такі явища стануть постійними й потужними, може витворитися така ситуація, що індукована мова самозліквідується в наслідок власного розвитку. Наведу кілька прикладів пристосування самої структури української мови,- не поодиноких слів або звуківчи що,- до російської.

Один з яскравих прикладів - перебудова фонемної структуриукраїнської мови в пристосуванні до фонемної структури російської мови. Українська мова має серед інших два голосні, і та и. Подібно два голосні такого типу має російська мова, позначувані написьмі и та ы, як і польська, що позначає їх і тау. (Абстрагуємосятут від особливостей артикуляції звуків українського и, польськогоу і російського ы, які в даному контексті не грають істотної ролі). Є,одначе, посутня різниця в фонемному статусі українського и супроти відповідних голосних двох сусідніх мов. У російській і польській мовах звук, відповідний до українського и, ніколи не виступаєна початку слова, а в середині слова ніколи не виступає післяпом'якшених приголосних. Це означає, що вибір, скажімо, російського и чи ы цілком зумовлений фонетичним оточенням, а отже, щоз фонологічного погляду ці два звуки становлять одну фонему, аввесь склад голосних фонем російської мови (як і польської) -п'ятифонемний, проти українського шестифонемного. В українській бо мові і не вимагає обов'язкового пом'якшення попереднього приголосного. Щонайменше зубні приголосні т, д, н, л можутьвиступати перед і і в пом'якшеному варіянті (приміром, н у словініжний) і в твердому (приміром, ніж). Історично беручи, твердістьзберігається, коли і походить з о і здебільшого чергується з ним (унашому прикладі ножі), або в називному відмінку множини прикметників з -ыe (напр., у густі, називний множини від прикметника густий з твердим т супроти гості з пом'якшенням).

Такий стан був нормативним до 1969 року. Саме перед тим готувався том збірної праці "Сучасна українська літературна мова"під редакцією І.Білодіда, до якого розділ про фонемний склад мови написав П.Коструба. Як знаю з листа від Коструби, адресованого до мене, в цьому розділі автор виклав загальноприйнятий до того часу погляд на пом'якшення чи непом'якшення приголоснихперед і, а отже, й на фонемний склад української мови. На превелике здивовання Коструби, коли книжка вийшла, він прочитав уним самим складеному розділі, замість написаного ним твердження, що зубні приголосні не м'якшаться перед і, що походить з о і зы - зовсім інакше твердження, що вони не м'якшаться "в окремихдіялектах української мови" (с. 254 та ін.), що означає, що такогонем'якшення в літераутній мові нема -твердження прямо протилежне авторовому і впроваджене без згоди Коструби. Від того часу вся нормативна література, видавана на Україні, йде за твердженням Білодіда, порівняй, приміром "Орфоепічний словник" 1984р., складений М.Погрібним, де подано в усіх випадках тількипом'якшену вимову. Тим самим зліквідовано шестифонемну систему голосних української літературної мови, приписано їй п'ятифонемну систему, тотожну з російською й польською.

В ім'я правди й справедливости треба сказати, що Білодід туттільки довів до кінця таке трактування справи, а почалося воно задовго до нього і задовго до початку нормалізаторського втручання в напрямі організованого структурного наближення українськоїмови до російської. Попереднім етапом було скасування написання и на початку слів. Остання нормативна публікація, що дозволяла (але вже не вимагала) написання з початковими и в словах инший, инколи, иноді, иней були "Найголовніші правилаукраїнського правопису" Академії Наук (Київ, 1921 ). Відтоді початкове и усунено, дарма що і досі вимова початкового голосного,скажімо в словах інший і Індія не однакова, і "Орфоепічний словник", укладений Погрібним, позначає цю різницю для слів інший,інколи, іноді (але вже не іней). Причину виключення и на початкуслова треба шукати в дуже типовому, але й дуже невідповідному,вже згадуваному нахилі до спрощення, який не бере до уваги нісправжнього сучасного стану мови, ні її історичного розвитку{ Фактично такі "спрощення" почалися ще давніше, коли відкинено правописнусистему Желехівського, що позначала пом'якшення приголосних перед і вживанням літери ї, на зразок хлїб, нїжний тощо проти ніж, лій тощо}. Але так чи так, Білодідове втручання до норм вимови приголоснихперед і має своїм наслідком ототожнення фонологічної системи голосних української мови з російською і її відрив від балканськихзв'язків (румунська мова має и з виразно фонематичним характером).

Перебудова глибинних структур мови, чи то фонологічної, як унашому попередньому прикладі, чи морфологічної або синтаксичної не так упадає в око, як упровадження слів чи суфіксів, але вонаважить далеко більше для збереження чи втрати своєрідности даноїмови. Бо дальшу еволюцію мови визначають саме ці глибинніструктури, і позбутися зсувів у них далеко не так легко, як позбутися якогось непотрібно впровадженого слова.

А чи не ще важливіше в своїх наслідках втручання соціолінґвістичних факторів, яке веде до втрати власної шкали вартостей і переключення на систему вартостей другої і фактично панівної мови. Наведу кілька прикладів, що показують, як глибоко система вартостей російської мови накладається тепер на українську мову.

Яскравий приклад з морфології-трактування відмінюванняіменників середнього роду, що закінчуються на -о. До 1933 р. чужіслова на -о типу кіно, бюро, ситро нормально відмінялися, так само, як власні слова типу вікно, ребро, як вони відміняються в розмовній мові. Такі чужі слова відміняються і в російській мові, алетільки позалітературній, тоді як у літературній мові такі відмінковіформи вважаються за вульґарні, погляд, що йде, либонь, ще з тихчасів, коли російські вищі кляси вживали французької мови в щоденному побуті. Така оцінка закорінена в російській мовній свідомості глибоко, плекана школою й літературою. Тепер її перенесено на українську мову, і всі познаки показують, що вонаприщепилася цілком щиро серед українських освічених кіл, що вони справді відчувають, що форми, наприклад, родового відмінкакіна, бюра, ситра- вульґарні й неприпустимі в мові освіченоїлюдини. Тимчасом нічого посутньо вульґарного в них нема. Форми типу biura нормальні в польській мові, чехи кажуть у родовомувідмінку byra, по-своєму відміняються такі слова і в сербо-хорватській літературній мові - біроа тощо. Тут, отже, до української мови застосовано специфічну шкалу вартостей російської мови й повірено в її універсальність, якої справді нема.

Можна думати, що відмова від форм Олександер, міністер тощо на користь Олександр, міністр тощо, розглядана передше в ційстатті з іншого погляду, теж відбиває застосування російської шкали вартостей. А досить поглянути хоч би на німецьке і англійськеAlexander, minister, щоб переконатися, що знову ж таки маємосправу не з універсальною оцінкою, а з специфічно російською(яка, до речі, знов спирається на французьку з її формамиAlexandre, ministre. Тут, як і в багатьох інших випадках, традиції мови французької аристократії покутують у мові "республіки трудящих").

В українській мові XVII ст. нормально в словах, що мали двічіприголосний р відбувалася дисиміляція р + р в р + л або л + р.Старші римар, рицар, парамар, мурар, срібро перетворилися налимар, лицар, паламар, муляр, срібло тощо. Від 1948 р. нормативні словники впровадили форму рицар. На тлі російської мови з їїрыцарь форма з л зазнала зниження в оцінці й з'явився нахил розглядати її як вульґарну (що зустрілося, правда, з деякими труднощами й опором){Докладніше я обговорюю цю проблему в моїй статті "Двомовність і вульґаризм" (в збірнику "Studia Slavica in honorem... 0l. Horbatsch", I. Мюнхен, 1983). Такасамазмінадисимілятивногохарактерувідбуласявеспанськіймові, напр., "arbol" "дерево", златинського "abor" або "peluqueria" "голярня",формитакізовсімнормальнііанінайменнююмірою не сприймаються яквульґарні}. Характеристично, що в словах, які не мають відповідника в російській мові -лимар, муляр,-такі вагання не постали, факт, що ще раз доводить, що тут справа тільки й виключно внакладанні російського мірила на українську мову.

У XVI ст. в чималій групі слів голосний о в складі перед наголошеним а перейшов у а, приміром, багатий, гарячий, також, манастир (можливо, позичений у цій формі з південнослов'янських мов,а можливо, під впливом форми манах). Форму солдат, базовануна російському правописі, відновлено від 1930-х років, форму монастир від 1948 року. Відповідні форми з а (салдат) перейшли довульґарних, незаперечно знов за оцінками, перенесеними з російської мови.

Приклад, до якого тепер переходжу, сучасному українськомуінтеліґентові, напевне, здасться особливо драстичним, тут бо оцінка мовних вартостей відповідно до чужої мови закоренилася особливо глибоко. Мова йтиме про звук, що вживається виключно в чужих словах, ф. Цей приголосний виступав у багатьох позиках зчужих мов, насамперед західноевропейських, але в старших запозиченнях мова заступала його на п (напр., Пилип, Остап, пляшка)або на х (напр., Хома, хура), аж поки, від XV ст., не розвинуласяафриката хв, дуже характеристична саме для української мови й дуже в ній поширена, але за малими винятками (хвиля, хвіртка...), недопущена до літературної мови. Низька соціяльна оцінка двозвукахв освіченими колами спершу постала в контактах з мовами польською, німецькою й латиною, але в новітні часи її посилили і остаточно ствердили контакти з російською мовою (в якій звук ф "природний" тому, що там він розвинувся і у власних словах у процесінормального фонетичного розвитку й набув фонемного статусу).

У лексиці теж нерідкі випадки усування слів через те, що їхнійстатус низький у російській мові. Так купол, якого ще не знав словник Грінченка, витискає слово баня, дарма що в РУС баня як відповідник російського купол ще наводиться першим словом (але годівжити слова баня в прикладі СУМ - "Під одним куполом спілкиписьменників"); поширення слова живопис, коштом малярства,розглянене тут попередньо, можливо, пояснюється серед іншихпричин низьким статусом слова маляр у російській мові, хоч самособою сполучення двох значень в одному слові - "тинькар" і"мистець" не становить рідкісного випадку (пор., приміром, англійське painter). Інші приклади читач знайде в статті Леонової в Мзн(1985. –4. -. С. 54 й далі).

Випадки довільних рішень і приписів мовних нормалізаторів мають, кінець-кінцем, другорядне значення саме тому, що вони довільні, а також тому, що вони стосуються до поодиноких слів чиформ. Натомість перенесення всієї шкали соціяльних оцінок мовних фактів має вирішальне значення, іншими словами, втрата здатности оцінювати факти мови незалежно від іншої мови, в даномувипадку російської, визначає собою ввесь напрям розвитку на майбутнє і веде до повного пристосування однієї мови до другої, аждо її влиття до цієї останньої. Від низької оцінки фактів власної мови і високої - другої мови шлях веде до низької оцінки власної мови взагалі і, коли цей розвиток не буде спинений-до переходу віднизькооцінюваної мови до високооцінюваної. Розвиток у такомунапрямі тим небезпечніший, що, раз започаткований, він існує йшириться не зовнішнім примусом, а випливає з настанови самихмовців. Як писав Ніцше: "Не міг би жити ні один народ, що не цінував би; а бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати, як цінуєйого сусід".

Ненормальний стан сучасної української мови в СРСР виявляється і в тому, що в ній недостатньо репрезентовані або зовсім відсутні деякі шари, нормальні в сучасних уповні розвинених літературних мовах. Відзначу тут кілька явищ.

Починаючи від приблизно 1930-х років усі чужі слова, що входять до російської мови, тим самим автоматично входять до української. Приблизно з того ж часу до української мови не входитьжадних чужих слів іншими каналами. Таке становище не створилося наказами київських мовних нормалізаторів, воно випливає ізсправжнього загального стану української мови і наявних умовконтактування України з іншими народами. Інакше кажучи, ця ситуація виникла в наслідок загального політичного стану, а не просто спеціяльної мовної політики.

Одначе й мовне плянування тут відіграє певну ролю. Мовознавець-нормалізатор звичайно встановлює певну форму для запозиченого слова. У сучасній Україні форми запозичуваних слів живцем і сліпо переймаються (за винятком другорядних пристосуваньу правописі) з російської, часто з непослідовностями, що там витворилися. Приміром, якщо обмежитися, для прикладу, на двох словах: польська мова esej і hokej, чеська - esej, hokej, сербо-хорватська esej, hokej. У російській мові знаходимо незмінний іменниксереднього роду эссе і іменник чоловічого роду хокей, - сучасна українська мова в УРСР малпує цей стан, запроваджуючи есе іхокей (включно з початковим х, що відтворює чуже h, бо такого звука нема в російській мові, хоч він зовсім нормальний в українській).

Від 1933 р. це прирівняння чужих слів до російської їх формибуло розтягнене назад, до слів, позичених ще перед тим у формі,дещо відмінній від російської. Не більше, як якийсь десяток слів,зберегли свої відмінності. Це такі, як пошта, адреса, ювілей (російське почта, адрес, юбилей).

Українська мова ніколи не розвинула всеохопної наукової й технічної термінології. Така термінологія потребувала спеціяльногоопрацювання, як це характеристично для так званих "націй, щорозвиваються". Активні спроби такого опрацювання припадаютьна 1920 роки і пізніше, у вужчому обсягу, на період 1960-1975. Воно було перерване в роки між цими двома періодами і знову, починаючи від середини сімдесятих років. Наслідки праці протягомдвох коротких творчих періодів ніколи не були втілені в практику і,за винятком термінологічного мінімуму, вживаного в середнійшколі, ніколи не ввійшли до широкого загального вжитку, коли неговорити про термінологію гуманітарних наук.

Міський сленґ, відмінний від російського (за винятком звичайних фонетичних субстанцій), фактично не існує в сучасній українській мові. Сленґ здебільшого не включається до радянських словників, але для української мови доволі численні приклади можутьбути виявлені в деяких творах красного письменства. Я тут скористаюся з виписів Віктора Свободи з роману Гончара "Собор", матеріяли здебільшого не подавані в радянських словниках української мови. З різноманітного й лише почасти клясифікованогоматеріялу, що його обговорює Свобода, вибираю тут слова,що їх можна розглядати як сленґові. Ось вони: блатняк, наївняк, бабеха, фабзайці, малахольний, калимник, показуха, культовик, шабашка, збути наліво, радіо Єреван, мерзавчик, забігайлівка{"The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the US", XV(Нью-Йорк, 1981-1983), с. 315-323}. Серед цих слів нема ні одного, що не входило б до російського сленґу. Звичайно, це випадковий добір, знайдений у романі Гончара, але нема підстав сумніватися в його типовості.

Нема потреби говорити про те, що міський сленґ належить донайактивніших прошарків сучасних мов і має найвищі шанси вижити, якщо брати його en masse, а не говорити про окремі слова.Так воно було в стародавньому Римі, де не клясична мова, а такзвана "вульґарна латина" дала початок пізнішим романським мовам. І ще більше це так для часів загальної урбанізації, що характеризує розвинені нації нашого часу. Можна піти далі й твердити, щобрак цього шару в сучасній мові ставить під сумнів майбутнє цієїмови. (Можна було б навіть наважитися на припущення, що сленґ,а особливо радянський тюремно-таборовий жарґон, на практиціздійснив - за колючими дротами - мрію радянських вождів простворення єдиного многонаціонального радянського народу-принаймні в мові!).

Не розвинувши власного міського сленґу, українська мова наУкраїні виробила інше своєрідне явище, що дістало там і своювласну назву- суржик, суміш українського з російським прибільш-менш довільному вживанні складників того чи того шару, дескладники другої мови підносять експресію вислову. Суржик уживається широко, почасти по містах, далеко типовіше - по селах. Цеживе явище, і воно заслуговує на вивчення, чого воно покищо недочекалося на радянській Україні. Але тоді, як міський сленґнацілений у майбуття мови, прогнози щодо суржика мали б бути протилежного характеру.

У час між XV і XVII ст. українська мова під впливом історичнихобставин тієї доби улягла активній вестернізації, точніше – вонаввімкнулася, хай окраєм, до того, що можна назвати центральноевропейським мовним союзом (Sprachbund). У наш час важучимпобічним наслідком коротко згаданих тут явищ-- особливості впідході до чужих слів, неповнота термінології, брак міського сленґупри наявності суржика є стала девестернізація української мови. Відомі виступи Мілана Кундери у справі ґвалтовної девестернізаціїчеської культури в наші часи. Далеко інтенсивніше ці процеси відбуваються в українській культурі й мові, тим легше, що первіснаналежність їх до центральноевропейського кола націй була далекоменше щільна, ніж у чехів.

У мовному мисленні сучасної української творчої інтеліґенціїчимраз помітнішим стає рабське копіювання російських зразків,небажання відійти віддослівности. Колись Микола Куліш пустивкрилату фразу про те, що українська нація, мовляв, складається здядьків і перекладачів. Сьогоднішні "дядьки", говорячи суржиком,бодай вносять до нього елемент іронії. Натомість сучасні "перекладачі" не відходять і на крок від російського зразка. Вони воліютьудатися до впровадження чужих словоформ краще, ніж дозволитисобі "переклад", що відповідає значенням, але не формою. Приміром, російське котировать відтворюють українським котирувати зі зовсім чужим українській мові дієслівним суфіксом –ир-, ненаважуючися перекласти слово своїм розцінювати. Знаходимо такі незграбні дієприкметникові конструкції, як контактуючі мови(рос. контактирующие языки) замість простого й природного мови в контакті, існуюча ситуація (существующая ситуация) замість теперішня, або сучасна, або наявна ситуація тощо. Де ж тутзберігати історичну приналежність до центральноевропейськогомовного союзу, коли так затишно й спокійно бути в обіймах північного сусіда!

У світлі попередніх спостережень можна поставити питання, чизагальна радянська національна політика, радянське плянуваннямови і фактичний розвиток, у тих обставинах, української мови ненаціляють або не ведуть до перетворення української мови на діялект російської і чи нема проявів такого процесу.

Як загально відомо, в Російській імперії XIX й XX ст. українська мова офіційно розглядалася як такий діялект. Українські письменники, науковці, вчителі тощо боролися проти такого означення,як і проти можливости такого перетворення на ділі. Іван Франкоприсвятив спеціяльну поезію, добре відому, цій темі. Там ми читаємо. серед іншого:

Діялект чи самостійна мова? -

Найпустіше в світі це питання.

Діялект, а ми його надишем 

Міццю духа і вогнем любови

І нестертий cлідйого запишем 

Самостійноміж культурнімови.

("Semper tiro '')

У Радянському Союзі українська мова офіційно- мова. Часвід часу чути там голоси про відмирання "національних мов" СРСР,але я не знаю жадного вислову про те, що в процесі цього відмирання може статися перетворення мови на діялект як стадію абоепізод на шляху від повноцінної мови до нічого. Але яка тут справжня ситуація?

Відоме парадоксально загострене твердження Бодуена-де-Куртене говорило, що літературна мова - це діялект, за яким стоятьармія й поліція. За цим критерієм українська мова була мовоютільки в короткі 1918-1929 роки. Але, якщо забудемо про це визначення, які риси сучасної української мови в неї вдома і сьогоднідозволяли б клясифікувати її як діялект? З тих рис, що порушені вцій статті, до такого висновка можуть вести такі ознаки:

Широка відкритість для російських вкраплень і структур;

Накинення російської шкали соціяльних вартостей у мові;

Закритість до позик поза тими, що йдуть з або через російськумову;

Недорозвиненість технічної й наукової термінології;

Відсутність міського сленґу;

Явище суржика й суржикізації.

Є одначе інша група ознак, що не характеристичні для діялектів.(Наявність літератури й театру, звісно, сюди не належить: діялектиможуть мати свою літературу й театр):

Нормування мовознавцями й мовознавчими інституціями. Діялекти не влягають централізованому нормуванню;

Наявність шкіл, хоч сьогодні це майже виключно початкові й середні неспеціялізовані школи;

Переклади з чужих мов, хоч сьогодні чимраз менші в кількостіі виборі ділянок.

Це, звичайно, не вичерпний список ознак в обох їх групах.Для такого списка була б потрібна ціла монографія. Але йоговистачає, щоб побачити, що українська мова на радянськійУкраїні перебуває десь у проміжному просторі між станом мови і станом говірки.

Є ще деякі явища, що підтверджують такий висновок. Назву два.

Українські слова щораз частіше вживаються в російських публікаціях. Особливо характеристичні тут переклади з західноевропейських літератур. У таких перекладах вони, ці українізми, не можутьмати стилістичного завдання. Виглядає так, що російські автори йперекладачі розглядають українську мову як резервуар, звідкиможна вільно й безперешкодно черпати потрібні слова, як з будь-якої говірки російської мови. Іншими словами, для цих росіянукраїнська мова тільки говірка російської.

З другого боку, багато українських письменників і перекладачів широко вживають у своїх писаннях церковнослов'янських слів,які вони беруть не з церковнослов'янської мови, а з російської, щомає, як відомо, солідний прошарок церковнослов'янських елементів. У цій мовній поведінці, можна думати, виявляється їхнє відчуття недостатности української мови для мети їхніх писань, відчуття,свідоме або несвідоме, неповноцінности української мови й потреби впровадження до неї чужомовних, себто російськомовних шарів. Така мовна політика людей пера і слова має подвійний ефект.

З одного боку, вона веде до словникового наближення української мови до російської. З другого боку, вона веде до перебудовивнутрішньої структури української літературної мови з того, що яумовно називаю "дводіялектною мовою", до того, що так самоумовно я охристив "двомовними мовами". Про ці речі я докладнописав кілька разів. Було б недоцільно це тут повторювати, і я дозволю собі замість цього посилатися на мої попередні публікації {Чужими мовами я писав про це двічі: у моїй книжці "Die ukrainische Schriftsprache, 1798-1969'' (Вісбаден, 1966) і в статті "Language Planning and Unplanning in the Ukraine" у збірці "The Languages and Literatures of the Non-Russian Peoples of the Soviet Union. Papers and Proceedings of the Tenth Annual Conference" ред. Джордж Томас. Гамілтон: Університет Мак-Мастер, 1977, с. 236-237. Українською мовою ці темb я обговорюю в ротапринтному виданні Албертського університету "Галичина в формуванні нової української мови" (Едмонтон, без року видання [1975])}.

Повернімось тепер до тих мовців, що відчувають українськумову як "неперспективну" й відходять від неї. Певна річ, шкода, щоїм бракує патріотизму. Але мусимо пам'ятати й те, що кожна мова - передусім не засіб вияву патріотичних почуттів, а засіб комунікації. Пересічний мовець не знає про фонемний склад мови абопро вигасання історично зумовлених тенденцій у розвитку мови.Але він не може не бачити й не відчувати, що комунікативна функція української мови зіщулюється і що їй не дають вирости в повноцінну й всеохопну мову. Не буду заперечувати, що елементи"лакейської психології" серед мовців України існують. Але гіркимфактом є, що існують об'єктивні причини для недорозвиненостисьогоднішньої української мови і для поступового звуження її вживання. Ці причини криються не в "лакейській психології", а в панівній політиці. І якщо треба на це додаткових доказів, то дуже виразний знаходимо в виступі на недавньому з'їзді письменниківукраїнського "боса" Щербицького, який знайшов за доцільне нісловом не згадати стану української мови в неї вдома - на Україні - сьогодні і завтра. Створений комуністичними хазяїнами стані статус української мови - ось посутня причина її занедбання.

"Лакейська психологія"-тільки похідне від цього. Зрештою,найкраща ілюстрація такої психології-сам недавній з'їзд письменників. З усіх присутніх щось півтисячі делегатів тільки яких тричи чотири наважилися, хоч із сотнею реверансів і оглядань, сказати про нестерпний стан української мови на Україні. Всі інші -"мовчки чухали чуби".

У стародавні часи гінцям, що приносили сумні вісті, відрубували голову. А втім, ці вістки були потрібні, бо правдиво висвітлювали дійсність і творили передумови до тверезої оцінки стану. У надії на такі наслідки цього мого огляду наважуся ризикувати головою.

Тут би й кінець цій статті. Та вона аж кричить, просить постскриптуму, щоб запобігти непорозумінням. Я навів цілу низку мовних фактів сучасности, яким протиставляв факти недавнього абодавнішого минулого. Але я це робив зовсім не для того, щоб домагатися "легалізації" цих фактів минулого. Єдина їхня тут роля - показати динаміку розвитку мови. Не маю найменших претенсій нате, щоб ці факти зробити нормою. Більшість з них (хоч не всі) -неповоротні. Ніхто не викине звук і літеру ф з письма й мови, ніякасила не відновить написання ї після приголосних у словах типу хлібабо ніжний. На Україні малахіянські мрії про реформу правопису,хвала Богові, перевелися, але на еміґрації повно Народних Малахіїв, що з них кожний має свій проєкт реформи правопису й мови, ітим наполегливіше, чим менше він має хоч би мінімальну орієнтацію в мовознавстві. Усі ці проєкти такі ж безграмотні, як і безглузді. Ця стаття нічого не пропонує порядком мовної чи правописноїреформи. Усі мої тут приклади -тільки ланки мовознавчої аналізи, ні один з них не претендує на впровадження нових норм. БороньБоже, автора і читачів від такого розуміння всього тут поданого!