Олександр Пономарів, доктор філологічних наук, професор, заступник голови Національної правописної комісії.

"Україна молода" 2001.02.01

Українська мова та наука про неї завжди мали й мають досі проблеми не лише мовознавчого плану. Дальші та ближчі родичі увесь час намагалися використати нас як етнографічний матеріал для посилення панівних націй. З цього приводу академік Іван Дзюба пише: "Спробуймо уявити собі, як виглядала б російська культура й наука без своїх українських гілок, тобто без внеску українців (у літературі: Богданович, Гнідич, Наріжний, Капніст, Гоголь, Данилевський, Мордовцев, Мачтет, Короленко та багато-багато інших; у живопису: Левицький, Боровиковський, Трутовський, Куїнджі, Рєпін – так, так, Рєпін завжди підкреслював своє українське походження і свої українські симпатії - та багато-багато інших; у музиці: Бортнянський, Березовський, Стравинський; у різних галузях науки: Остроградський, Ушинський, Миклухо-Маклай, Гамалія, Лобачевський, М. Ковалевський, Вернадський та багато-багато інших, аж до наших днів). Немалий внесок зробили українці і в польську науку та культуру. Це слід би знати - не задля національної гордині, а для подолання власного комплексу неповноцінності та чужого нехтування".

Українській мові не щастило ні в Польщі, ні в Австро-Угорщині, та найгірше було в Московській імперії, де їй відмовляли навіть у праві на існування. "Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може", - заявив свого часу міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв.

Ще гірші часи для української мови настали тоді, коли в Росії владу взяли більшовики та створили "великий і могутній союз народів". Замість зовнішнього тиску, застосовуваного чинниками царату (заборонні укази, циркуляри тощо), тепер на українську мову почали тиснути зсередини, офіційно її не забороняючи. Нам указували, які синтаксичні конструкції, слова, навіть звуки й літери є українськими, а які чужі, "націоналістичні", "ворожі", отже, не рекомендовані до вжитку.

Тяжку долю української мови розділив і її правопис, про що докладно розповів член-кореспондент НАН України Василь Німчук у дослідженні "Проблеми українського правопису в ХХ ст.", яке є додатком до проекту найновішої редакції. Нагадаю шановним читачам, що створена 1994 року Національна правописна комісія (НПК) при Кабінеті Міністрів України мала виробити єдині правописні норми для всіх українців світу. Діаспора ж є не тільки в нас, але, скажімо, вірмени, греки, латиші та інші народи і в себе на батьківщині, й за її межами пишуть однаково. Зі здобуттям Україною незалежності такий час настав і для нас, про що було заявлено на I Міжнародному конгресі україністів
у Києві 1991 року.

Після створення НПК почала працювати її робоча група, яка мала підготувати правописні зміни. Але оскільки групою керували Колишній директор Інституту української мови О. Тараненко та завідувачка відділу того Інституту Світлана Єрмоленко, основною метою яких стало збереження в недоторканності "здобутків" більшовицького втручання в "Український правопис" у 1933 році, то у визначений термін якихось слушних пропозицій не було подано. Коли директором Інституту української мови став Василь Німчук, робоча група запрацювала номально і в липні 1999 року підготувала широко обговорюваний тепер "Проєкт найновішої редакції українського правопису", який був розісланий для обговорення. Склад групи залишився майже той самий, тож розмови про "самозванців" хай залишаться на сумлінні наших несумлінних опонентів. У складі групи - члени-кореспонденти НАН України, доктори наук, професори, серед них - одна з найвизначніших фонетистів України Ніна Тоцька.

Рекомендації групи вже широко відомі. Хотів би зупинитися на тих із них, якими особливо лякають громадськість люди, причетні й непричетні до мовознавства. Почну зі слів етер, катедра, міт тощо, які пропонуємо вживати поряд з їхніми фонетичними варіантами ефір, кафедра, міф та ін. У грецькій мові в цих словах немає звука ф; давні греки вимовляли там придиховий т, сучасні - міжзубний т. У переважній більшості старих і нових запозичень із грецької та інших мов ми також передаємо його через т: акант, бібліотека, етика, лабіринт, математика, тема, хризантема тощо. Але є невелика кількість слів, де замість т вживаємо ф: міф, пафос (пор, однокореневі патетика, патогенний), орфоепія (пор. ортодоксія, ортогональний). Тож ми й пропонуємо писати міт, катедра тощо. Але щоб не було дуже різкої зміни, варіанти міф, кафедра тощо теж нехай залишаються нормативними.

Хіба може неупереджена людина, хоч трохи обізнана з фонетичними законами української мови, дивуватися, а то й обурюватися пропозицією послідовно передавати іншомовний дифтонг au через ав: лавреат, фавна, автотренінг та ще й питати, чому? Тепер пишемо: автобіографія, але аутотренінг, лавр, але лауреат. Це те саме, якби ми писали повний, але поунуватий, давній, але дауніший. Слово фауна "сукупність тварин на певній території" походить від імені давньогрецької богині лісів Фавни (Fauna), чоловічим відповідником якої є Фавн (Faunus) - покровитель лісів, отар і пастухів. У словнику "Українська літературна вимова і наголос" (К., 1973) при написанні аудиторія, лауреат рекомендується вимовляти нескладовий у, який на письмі позначаємо в (що й пропонує робоча група). За браком часу не розглядатиму окремо кожної пропозиції щодо нової редакції правопису, але можу запевнити читачів, що все аргументовано.

Чому потрібні ці зміни? Бо мусимо нарешті очистити правопис від нав'язаних йому рис, що суперечать фонетико-морфологічній системі української мови. З численних орфографічних кодексів найкращим був правопис 1928 року, який уклали в Харкові (тому його звуть харківським) відомі українські мовознавці А. Кримський, Л. Булаховський, О. Курило, О. Синявський, Є. Тимченко, М. Грунський, В. Ганцов, М. Наконечний, Г. Голоскевич, Б. Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були також літератори М. Йогансен, С. Єфремов, М. Хвильовий, М. Яловий. Підписав його міністр освіти М. Скрипник. Більшість із них згодом репресовано й знищено сталінським режимом.

У 1933 році, коли покінчили життя самогубством зацьковані "інтернаціоналістами" Микола Скрипник та Микола Хвильовий, харківський правопис був заборонений. Створили нову правописну комісію, яку очолив більшовик А. Хвиля, а ідейним натхненником став Лазар Каганович. Під таким керівництвом комісія видала новий правопис, з якого вилучила "націоналістичні ухили" попереднього. Після того міняли правопис у 1946 й 1960 роках. Основною метою цих змін було усунення "націоналістичних перекручень" та забезпечення "єдності з правописами братніх народів Радянського Союзу, особливо російського" ("Український правопис", К., 1960, с. 6). У перевиданнях 1990 та 1993 років до правопису внесено низку змін, але залишилося багато суперечливих положень.

Готуючи рекомендації до нової редакції, робоча група НПК спиралася на харківський правопис, хоч не все, що було в ньому, можна й варто відновлювати, зокрема, пом'якшення л в іншомовних словах типу кляса, плян, конґльомерат, клюб тощо. Ми свідомі того, що всі зміни в правописі викликають збурення в суспільстві. Але мовознавці мали б коректно й дохідливо пояснити суть і потрібність цих змін. У нас же сталося інакше. Окремі мовознавці та навколомовознавча громадськість зчинили неймовірний галас у засобах масової інформації. Виступаючи проти будь-яких змін у правописі, вони лякають "виникненням двох літературних мов", поширюють вигадки типу хвілосохвія, Хвранція, Педір (замість Федір), на радіві тощо.

Започаткували цю кампанію двоє академіків. Перший із них – В. Русанівський, ("Киевские Ведомости", 2001, 16 січня), у якого багато заслуг перед радянською владою. Він був однією з провідних постатей у теорії й практиці зближення мов та їхніх правописів, у боротьбі з українським буржуазним націоналізмом. Перебуваючи на посту заступника директора, а згодом і директора Інституту мовознавства, він позвільняв з роботи або повідправляв на пенсію (в розквіті творчих сил) багатьох мовознавців за "націоналістичні" погляди. Серед них – Федот Жилко, Зиновія Франко, Ніна Родзевич, Галина Дідківська, Євгенія Радченко та інші.

Позаяк В. Русанівський не має конкретних аргументів проти запропонованих змін, він удається до пересмикування фактів. Крім діаспори, об'єктом нападок академіка є Західна Україна. Тож пропозицію робочої групи писати апостроф у словах б'юро, п'юре й інших пояснює впливом "старого західноукраїнського правопису". Мовознавець такого рангу мав би знати, що в Галичині зроду не вживали апострофа після губних приголосних, писали вязати, пять, хоч і вимовляли роздільно. То як же вони могли писати б'юро?

Ще одна вигадка. Начебто пропоновані зміни стосуватимуться написання 50 тисяч слів. Це навмисне багаторазове перебільшення, взяте, як кажуть, зі стелі. А чого варте твердження про те, що правопис 1928 року в 1933-му заборонила не компартія, а "збунтоване населення"? Бо репресії щодо української мови начебто почалися 1935 (?!) року, а в 1933-му "повним ходом тривала українізація". Це вже треба не боятися Бога, щоб написати таке. Хіба доведеному голодомором до людожерства населенню України в 1933 році було до правопису?

Другий академік НАН України - археолог Петро Толочко. Він має власний погляд на історію України, який суперечить поглядам Миколи Грушевського, Миколи Аркаса та інших "патріотів" (це слово, застосовуване до опонентів, академік завжди бере в лапки, певне, вважаючи патріотами без лапок тільки себе та своїх прихильників). У мовознавстві Петро Толочко, м'яко кажучи, не орієнтується. Про це свідчить його опус "Яку українську мову маємо плекати?". Покартавши за "безцеремонність" Миколу Грушевського та за "агресивність" галичан, висловивши захоплення поглядами на літературну мову Івана Нечуя-Левицького та словником Бориса Грінченка, брикнувши діаспору та її журнали й газети, що виходять тепер в Україні, академік-археолог наводить низку архаїчних (на його думку!) слів: кшталт, шпальта, відсоток, терень (тобто терен), наразі, спільнота, вояк. Коментарі тут зайві.

Ну не любить Петро Толочко великого автора "Історії України-Руси", який не поділяв більшовицької теорії "колиски трьох народів". Але ж як можна твердити, нібито закнічення -и в родовому відмінку іменників радости, чести, імени є "незвичним і неприйнятним для вуха українця"? Чому б не заглянути в той же словник Бориса Грінченка, де саме так і написано: вірности, гідности, радости, імени, племени. А Борис Грінченко не належав ні до діаспори, ні до Галичини. Є в Грінченковому словнику й геніяльний (як пропонує писати робоча група), причому з посиланням на Івана Нечуя-Левицького.

Про філологічну некомпетентність Петра Толочка свідчать вислови на кшталт "діалекти діаспори", "штучна для української мови літера ґ" й інші. Але й цього панові академікові виявилося замало. Він виступив з реплікою "Прохвесорам нудно", де про видатних українських мовознавців 20-х років сказано, що вони "чого тільки не втнули!". Навіть нібито вели дискусії – писати Пушкіна Гарматним, а Толстого Дебелим чи ні. Ці анекдоти ще в 1926 році Володимир Маяковський у вірші "Борг Україні" затаврував словами: "Товаришу москаль, на Україну жартів не скаль". А їх досі розповідають окремі академіки в незалежній Україні. Авторів теперішніх нововведень до правопису в "Репліці" названо "малахольними прохвесорами". Рівень вельми академічний.

З двома згаданими академіками цілком солідарний колишній директор Інституту української мови О. Тараненко.

З лексикографічних "досягнень" О. Тараненка можна відзначити перевидання "Орфографічного словника" (К., 1999), з якого викинуто закономірні українські назви мешканців Данії - данець, данка, данський, а залишено російські датчанин, датчанка, датський. Раніше (мабуть, через недогляд більшовиків) усі словники подавали форми марсіянин і марсіанин. О. Тараненко марсіянин та похідні від нього викинув. Як українські подано слова батрак, сахароза, цвітастий і под.

Трохи дивно бачити в цьому товаристві завідувачку відділу культури мови, доктора філологічних наук Світлану Єрмоленко. На відміну від згаданих академіків, у неї й родина українськомовна, і мову поетів-шістдесятників вона досліджувала, навіть дозволяла І. Драчеві вживати у віршах слово пігулки, хоч в інших текстах наказувала користуватися тільки таблетками. У 70-х роках сама або в парі з В. Русанівським друкувала в "Літературній Україні" та в журналі "Мовознавство" статті, де сварила українських перекладачів за слова бляха (жерсть), навзаєм, допіру, шанець, карафка, філіжанка, либонь, далебі, хідник тощо, хоч усі вони є в словниках, виданих Інститутом мовознавства. Пані Світлана Єрмоленко (мабуть, з наказу В. Русанівського) надсилала до видавництв та редакцій газет і часописів списки слів і висловів, не рекомендованих для вживання. Ті слова були в словниках, але чимось не подобалися радянській владі.

Тепер Світлана Єрмоленко завідує відділом культури мови в Інституті української мови. Роботи в неї - хоч греблю гати. У газетах, на радіо й особливо на телебаченні раз по раз порушують усі норми української мови, починаючи з фонетичних. Копіюють російську вимову й правопис: Шрьодер, Хофман, Іржі Ходач (замість Шредер, Гофман, Їржі Годач). Можна без кінця перелічувати "шедеври" на взірець Нагорний (тобто Нагірний) Карабах, Союз (тобто Спілка) письменників, китобойна (тобто китобійна) конвенція, учити музиці (тобто музики), музей витончених (тобто красних) мистецтв і под. Замість того, щоб боротися з цим мотлохом, Світлана Єрмоленко, як і раніше, воює проти слів наразі, навзаєм, зазвичай. Коментуючи проект нової редакції правопису, патетично вигукує: "Мова - це ріка, її не можна повернути назад!", "Треба, щоб однією мовою розмовляли три покоління!" Чому тільки три? Українською мовою мають розмовляти всі покоління українців. А пропоновані зміни в правописі не міняють мови в цілому. Річки назад збиралися повертати лише більшовики. А якщо вже порівнювати мову з річкою, то треба очистити замулені джерела, які її живлять. Саме це й намагається зробити робоча група Національної правописної комісії.

Заборонений правопис 1928 року - це частка нашого розстріляного відродження. Говорити зневажливо про нього означає ображати пам'ять його творців. Ми не плазуємо перед діаспорою, але поважаємо її за те, що вона зберегла нам правопис, зорієнтований на норми Середньої Наддніпрянщини, на словник Бориса Грінченка, на твори класиків української літератури. І досить ділити українців за територіальними ознаками. Ми єдиний народ, маємо й матимемо єдину літературну мову.