Так зване «правило дев’ятки» на сьогодні, мабуть, найсуперечніше і найспірніше в українській мові. Що це, власне, таке і звідки взялося? Слід сказати, що досі нема обґрунтування цього правила, хоча йому вже сто років. Міріяда нинішніх українських фахових філологів якось не надто переймається такими дрібними проблемами. Ну, є правило. Звідки і чому виникло – не відомо, але раз є, то хай собі буде. Хоча є декілька статтей, присвячених його появі.

В одній з них (Правописний стандарт української мови: історія та реалії. Вісник Львів. ун-ту. Серія філол. 2004. Вип. 34. Ч.II. С. 201–506) Олена Гузар вказала на позицію С.Томашівського (висловлену в статті «В справі нашої правописі», 1912): «У словах іншомовного походження він радив звук [і] передавати скрізь через [и], «як каже дух української мови» (публика, университет). Щодо передачі звукосполучення [іа] в іншомовних словах, то пропонувалось в усіх випадках писати -ия (ария, матириял)». А також авторка зазначила, що в обговоренні пропозицій, висловлених С.Томашівським, участь узяв один із авторів галицького шкільного правопису, член «язикової комісії» НТШ С.Смаль-Стоцький (1912) і вказала на позицію останнього: «Щодо правопису слів іншомовного походження, то вчений докладно зупинився на передачі голосного [і]. На його думку, після букв на позначення приголосних [т], [д], [с], [з], [ц], [р] потрібно писати и (партия, поезия); після букв на позначення приголосних [п], [б] [в], [м], [ф], [ч], [к], [х] й у сполученні з о – писати і (патріот), після л та н – ї (лїтература). До букв т, д, р, з, с, ц, після яких в іншомовних словах треба писати и, вчений додав шиплячі [ж], [ч], [ш], тобто сформулював «правило дев’ятки», однак воно дещо відрізняється від подібного правила в сучасній орфографії, бо вимагало написання и не тільки перед приголосним, а й перед й (критичний, партийний)».

В українській вікіпедії зазначено: «Вперше «правило дев'ятки» до правопису слів іншомовного походження запропонував С.Смаль-Стоцький у 1912 році».

В статті Максима Вакуленка (http://www.philology.kiev.ua/Lingur/art_17.htm), присвяченій правилу дев’ятки, вказано: «Внесли це «правило» в українську мову 1913 року С.Смаль-Стоцький і Ф.Ґартнер, які складали свою «Граматику української мови» у Відні – на замовлення і кошти цісарського уряду – і «запозичили» його з польського правопису». Про це ж йдеться в передмові до його «Російсько-українського словника фізичної термінології» (за ред. проф. О.В.Вакуленка. – К., 1996). Автор критично налаштований щодо правила. В іншій його статті (Правило «дев’ятки» в контексті слов’янських і неслов’янських паралелей української мови» (Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. Вип. 10, 2009.) вказано 1914 рік, але загалом стаття повторює попередню.

Позиція І.Огієнка («Стилістичний словник»): «В Галичині … почали дотримуватися польського звичаю не писати і по д, т, з, с, р, ш, ц. Від галичан цей правопис був занесений почасти й на Велику Україну. Але правопис такий не має під собою ніякого наукового ґрунту.

У всіх чужих словах треба писати и зам. і ще й з таких міркувань:

1. Українська мова споконвіку українізує всі чужі слова, напр. пишемо: Пилип, субота, Платон, граматика, Єрусалим, Аврам, касувати, а не пишемо: Філіп, суббота, Плятон, ґрамматіка, Ієрусалім, Авраам, кассіровать і т.п. Яке ж ми маємо право спиняти споконвічний процес українізації, і писати, скажемо, міністер зам. министер?

2. Українська мова споконвіку чуже і передавала через и: Данило, публика, музики. Через що ж ми будемо йти проти своєї тисячолітньої традиції?

3. Інші слов’янські народи постійно націоналізують чуже і, напр. серби пишуть: дисциплина, цивилизациjа, университет, епитимиjа, милион і т.п.; болгари пишуть: гарнизонъ, гимназистъ, губерниjа, академикъ, библиjа і т.п. Чого ж нам, українцям, не робити того доброго, що роблять інші слов’янські народи, ратуючись перед чужоземним заливом?

4. Чужоземної вимови ми все одно не дотримуємось точно: напр. французьких носових звуків ми не передаємо, а це ж явище більшої ваги, як чуже і.

5. Заведення правопису писати в чужих словах і було б дуже трудним для школи, бо не всі ж знають, яке слово рахувати чужим.

6. Перейнята від поляків звичка писати и в чужих словах тільки по д, т, з, ц, с, р, ш не має наукового обґрунтування в своїй мові, а в нас зовсім безпідставна, бо характерною ознакою українських приголосних єсть як раз їх отвердіння, – у нас звуки губні: б, п, в, м, ф та задньо-піднебінні: г, ґ, к, х зовсім ствердли, а тому ставити по них і єсть насильство проти духу нашої мови; звук л у нас часто так званий середній, тому чи напишемо ми митрополіт, чи митрополит, – полтавець, скажемо, все одно прочитає тут л по свойому.

7. Кому дуже бажається зберігати чужоземну вимову, той може вимовляти міністер, пишучи министер, як то роблять, скажемо серби та болгари, а з правописом взагалі (вимовляють йначе, як написано) французи, англійці, та і всі культурні народи світу…»

 

В «Проблемах українського правопису XX – початку XXI ст. ст.» (Київ, 2002) В.Німчук зазначає:

«Завдяки «Українському правописові» 1928 р. у нас наведено лад із правописом і – и в іншомовних апелятивах, закріпилося так зване правило «дев’ятки». Це був поступ в закріпленні літературної норми. Але правило різко відділило правопис власних іншомовних імен й загальних назв, запозичених із інших мов, в тому числі апелятивів, похідних від антропонімів, наприклад: Дізель винайшов дизель.

Не тільки після «дев’ятки», але й після інших приголосних перед приголосними українці колись вимовляли звук и. Нині ставиться питання, чи не поширити б правило «дев’ятки» й на власні чужомовні найменування. Історична й частково сучасна практика дають для цього підстави. Наприклад, у І.Котляревського читаємо: Сю Сыцылію оставъ; Мезентій… Тырренский; у Т.Шевченка: Шо Сынопом, Трапезонтом Галушки варило; О, прекрасний Вихлієме! Отверзи врата Едема; На святиі гори Високиі Сионськиі; На ріках кругъ Вавилона; у перекладі Святого Письма П.Куліша та І.Пулюя…

У сучасній конфесійній літературі немає послідовності у передаванні і іншомовних власних найменувань…

Введення правила «дев’ятки» у сферу власних назв спростить наш правопис, але віддалить вимову голосного від вимови (і написання) в мові-джерелі запозичення. Щоправда, вимова твердого приголосного перед и наблизила б нашу вимову до більшості чужих мов, звідки взято онім. Уже за чинною орфографією треба писати букву и «у географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида, Флорида, Адріатика, Америка…»; «у географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосними: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир…»; «у географічних назвах із звукосполученнями -ри- перед приголосним (крім j): Великобританія, Крит, Мавританія, Мадрид…»; «у ряді інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аддис-Абеба, Аргентина, Братислва…».

Ці зміни хоч і викликали дискусію, але пройшли «гладко», бо вони, мабуть, улаштовували «двомовників», адже в іноземних запозиченнях росіяни після дж, ж, ш і ц на місці і мови-донора вимовляють ы!

Отже, правило «дев’ятки» вже частково введене в дію. Стихійно його застосовують і в іншомовних антропонімах. Наприклад: «Синдром Буриданового віслюка», Аристотель.

Універсалізація правила «дев’ятки» усунула б практиковані тепер різні форми іншомовних загальних і власних найменувань, від яких вони походять. Пор.: «Сильвін» – мінерал… Від латинізованого імені (Сільвій) голландського лікаря й хіміка Франціска де ля Бое»; «Сименс – одиниця електричної провідності… Від прізвища німецького винахідника Е.-В.Сіменса»; «Сибарит… – зніжена… людина, дармоїд… Від назви давньогрецької колонії в Південній Італії – Сібаріс» та ін.

Доцільно було б ще раз продискутувати про межі дії правила «дев’ятки». У кожному разі в відомих біблійних назвах варто узаконити и на місці і незалежно від того, після якого приголосного він виступає: Вифанія (Витанія), Вифлеєм, Галилея, Гефсиман [Гетсиман], Єрусалим, Тир, Сидон і т. ін.

Варто наголосити на тому, що запозичені слова, вживані в конфесійній сфері (за небагатьма винятками – грецизми), ввійшли в українську мову дуже давно, добре адаптувалися до нашої фонетичної системи, тому на них не поширюється правило «дев’ятки». У них між будь-якими приголосними природно писати и: акафист, алилуя, єпископ, єпитрахиль, каноник, литургія, митрополит, прокимен і т.д.!»

 

В «Історії українського правопису XVI-XX століття. Хрестоматія» (К.: Наукова думка, 2004) сказано, що «Руска граматика» С.Смаль-Стоцького і Ф.Гартнера, яка вийшла у Львові 1893 р., «зазнала три перевидання» — 1907, 1922, 1928 рр.» Важко сказати, не маючи цих видань, коли саме появилося там правило, але приймемо на віру, що постало воно 1912 р. (див. вище). В цій «Граматиці» (III. 48):

«1. В чужих наростках -ія, -ік, -іка, -іст, -ізм, а відтак і в наростках -ійний, -ійський, -іяльний, -ічний і т.д. перейшов в вимові звук і по шелестозвуках д, т, з, с, ц і р на и; проте треба писати: Аркадия (не Аркадія), будизм (не будізм), комедия, медик, методика, методичний, періодичний…, артист, артистка, артизм, артистичний, Беотия, граматика, граматичний,…, критика, критичний, математика, математичний, партия, партийний, практика, практичний, симпатия, симпатичний…, Азия, азийський, ґімназия, ґімназияльний, музика, музикальний, поезия, фізик, фізичний…, дискусия, клясик, клясичний, комісия, комісийний, (не комісійний), процесия, Росия, росийський…, акация, артикуляция, індукция, індукцийний, антелїґенция, містицизм, орґанїзация, орґанїзацийний, полїция, полїцийний, провінция, публицист, стация, Франция, цивілїзация, цивілїзацийний…, Австрия, Болгария, істория, історик, історичний, канцелярийний, консистория, Мария, материя, материяльний, Стирия, стирийський, фабрика, фабричний…

По м, б, п, в, ф; ґ, к, х і по голосозвуках пише ся в тих наростках і: армія (не армия), епідемія….

2. Треба писати анти-, архи-, (а не анті-, архі-), н. пр. антипатия, антифон; архикнязь, архиєрей…

3. Чужі імена власні, що приняли руский вид або цїлком зрушили ся, особливо імена словяньскі, пишемо так, як вони звичайно по руски вимовляють ся, н. пр. Вифлеєм, Єрусалим, Давид, …Перікль, Рим,… Ціцерон,…, Бокачіо,… Париж, Расін,… Пушкин…»

В своїй статті «Правописні непорозуміння» (1914) Смаль-Стоцький також пише: «Писаннє звука і в середині чужих слів повинно знов бути в згодї з правилом, постановленим для писання чужих наротків -ік, -іка, -іст, -ізм і т.д. (По п, б, в, л, ф; к, ґ, х і по голосівках – писати і, – по л, н – ї, по т, д, с, з, ц, ш, ж, ч, р – и)».

 

В «Головніших правилах українського правопису» (1919, ухвалені Міністерством Народньої Освіти, Міністр – І.Огієнко) в розділі «Правопис чужих слів в українській мові» вказано: «9. Після приголосних зубних д, т, з, с, шиплячих ж, ч, ш і після р в чужих словах пишемо и (а не і): директор, дипломат, університет, музика, шифрований, фабрика, антихрист, пропозиція.

Після всіх інших звуків пишемо і: мітрополіт, єпіскоп, євангеліста, публіка, маніфест, міністр, амуніція, принціп, біблія, фігура, універсал, хроніка, архідіякон, бібліотека і т.д.

10. В чужих словах перед голосною і перед звуком й пишемо і, а не и: Франція, Росія, Австрія, Азія, історія, матеріял, архієрей, Антоній, Онофрій, Григорій, Горацій; але можна писати: диякон, диявол, Гавриїл».

 

1921 року опубліковано змінений варіянт правопису під назвою «Найголовніші правила . українського правопису» (голова правописної Комісії І.Огієнко). Розділ «Правопис чужих слів в українській мові»: «9. Після приголосних звуків в чужих словах пишемо «и», а не «і»: митрополит, епископ, музика, євангелист, католик, публика, публичний, манифест, министр, амуниция, шпиталь, директор, принцип, университет, шифрований, библія, фигура, епидемія, универсал, хроника, академик, архидіякон, антихрист, телеграфист, фабрика, библіотека, і т.п. Тільки після «л» можна писати «і» і «и»: митрополит і митрополіт, література і литература.

10. В чужих словах перед голосною «і» перед «й» пишемо «і», а не «и»: Франція, Росія, Австрія, Азія, історія, матеріял, архіерей, Антоній, Онофрій, Григорій, Горацій; але можна писати: диякон, диявол, Гавриїл.»

 

В «Найголовніших правилах українського правопису» (1921, голова Правописно-термінологічної комісії – А.Кримський, затвердив нарком освіти М.Гринько) є розділ «Правопис чужих слів в українській мові»: «10. Після приголосних зубних: д, т, з, с, шиплячих: ж, ч, ш і після р у чужих словах (тільки не в іменнях власних) пишемо и (а не і): директор, дипломат, тип, тиран, антихрист, університет, музика, пропозиція, шифрований, режим, фабрика.

Після всіх инших звуків пишемо і: мітрополіт, єпіскоп, євангеліста, публіка, маніфест, міністр, амуніція, принціп, біблія, фігура, універсал, хроніка, архів, архідіякон, бібліотека і т.д.

Увага: До хрещених іменнів та назв це правильно прикладається тільки тоді, коли вони не зукраїнізовані: Мікель, Мікаела, Міклош, Філіппо, Лузітанія і т.д., а коли вони зукраїнізовані, то пишемо и: Михайло, Михалина, Микола, або Миколай (Николай), Пилип або Филип, Єгипет, Сирія, Рим.

11. У прізвищах чуже і після зубних та шиплячих однаково передається через і: Дізраелі, Дільман, Тільмон, Тіде, Тімур, Мазіні, Зібер, де-Бюсі, Россіні, де-Нанжі, Скюдері. 

12. У чужих словах перед голосною та перед звуком й пишемо і (а не и): Франція, Росія, Австрія, Азія, історія, матеріял, архієрей, Антоній, Онофрій, Григорій, Горацій; але можна писати: диякон, диявол, Гавриїл.»

 

Правописні правила прийняті Науковим товариством ім. Шевченка у Львові (1922). Розділ «II. Писаннє чужих слів»: «25. Чуже і перед наступною шелестівкою вимовляється: а) після д, т, з, с, ж, ш, щ, ц, р в середині слова як наше типічне – середне и, отже, тільки сею буквою треба його консеквентно в такім положенню на письмі й віддавати… Примітка. Виняток становлять чужі, власні імена осіб (призвища), що ще замало зукраїнщилися й не перейшли ще в буденне уживаннє, н. пр.: Лєссінґ, Шіллєр, Расін, Дідро, Дізраелі, Россіні, Верді, Ріґолєтто, Едісон, Стріндберґ, Мікльосіч і т.п.»

 

Український правопис (проєкт) (1926). Розділ «Правопис чужих слів», параграф 62 «Голосні»: «…1. Завсіди пишемо в чужих словах і: ….в) У власних назвах (імена людей, прізвища, географ. назви) після всіх приголосних…

2. и в чужих словах пишемо: а) Після всіх приголосних у наростках -ик, -ика, -икум, -ичний… б) У загальних назвах (не власних – див. 1в) після приголосних д, т, з, с, ц, ж (дж), ш, ч, р… Але в кінці слова і…»

«Цей параграф 62 на 2 пленумі викликав жваві дискусії, і прийнятий він лише незначною більшістю голосів. За цей проєкт із 25 член. Комісії подало голос 10 душ (А.Кримський, О.Синявський, М.Гладкий, Г.Голоскевич, В.Дем’янчук, С.Єфремів, Ф.Калинович, А.Річицький, Т.Секунда, С.Пилипенко), за одноманітне передавання чужомовного і (або послідовно через і або через и) подало 7 душ (О.Шумський, В.Бутвин, О.Попів, М.Сулима, Б.Ткаченко, М.Йогансен, І.Соколянський), за послідовне і (тоб-то писати тіп, діректор…) подало 4 душі (С.Вікул, Є.Касяненко, М.Хвильовий, М.Яловий), за те, щоб писати або послідовно и (тоб-то не тільки тип…, а й министр, бисквит…), або ж як у проєкті, подало 3 душі (В.Ганцов, М.Наконечний, К.Німчмнів) і нарешті 1 голос (С.Кириченко) за послідовне и.»

 

Український правопис (1928). Розділ «Правопис чужих слів», параграф 62 «Голосні»: «…1. Завсіди пишемо в чужих словах і: ….в) У власних назвах (імена людей, прізвища, географ. назви) після всіх приголосних…

2. и в чужих словах пишемо: а) Після всіх приголосних у наростках -ик, -ика, -икум, -ичний… б) У загальних назвах (не власних – див. 1в) після приголосних д, т, з, с, ц, ж (дж), ш, ч, р… Але в кінці слова і…»

Але порівняно з проєктом-26 параграф більший і є, зокрема, доповнення на кшталт «Винятково, як старі запозичення, з и пишемо такі слова, як Америка, Африка, Париж, Рига, Єгипет. Примітка. У вивідних словах від назов із і це і зберігається: вашінґтонський, абесінець і т.ін.»  «Примітка. Звичайно і не міняємо на и, коли воно має функціональне значіння, напр., у хемічних термінах: хлоріт (при хлорат), етін (при етен), бензіл (при бензил) і т.ін.»

 

У чинному правописі (1993) правило дев’ятки поширено на низку власних назв (Аргентина, Чилі тощо).

§ 90. J… 5в:

«И пишеться:

1) В загальних назвах після приголосних д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед наступним приголосним: дизель, динамо, диплом, директор, методика; інститут, математика, стимул, текстиль, тип; зиґзаґ, позиція, фізичний; марксизм, силует, система; цистерна, цифра; жирандоль, режим, джигіт, джинси; речитатив, чичероне; ширма, шифр; бригада, риф, фабрика.

2) У географічних назвах з кінцевими -ида, -ика: Антарктида, Атлантида, Флорида; Адріатика, Америка, Антарктика, Арктика, Атлантика, Африка, Балтика, Корсика, Мексика.

3)  У географічних назвах після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир, Лейпциг, Циндао, Чикаго, Чилі, але перед голосним і в кінці слова пишеться і: Віші, Шіофок.

4) У географічних назвах із звукосполученням -ри- перед приголосним (крім j): Великобританія, Крит, Мавританія, Мадрид, Париж, Рига, Рим та ін., але Австрія, Ріо-де-Жанейро.

5) У ряді інших географічних назв після приголосних д, т та в деяких випадках згідно з традиційною вимовою: Аргентина, Братислава, Бразилія, Ватикан, Единбург, Єгипет, Єрусалим, Китай, Кордильєри, Пакистан, Палестина, Сардинія, Сиракузи, Сирія, Сицилія, Скандинавія, Тибет та в похідних від них: аргентинець, аргентинський та ін.»

 

В Проєкті-99 запропоновано поширити «правило дев'ятки» на решту іншомовних власних назв.

§ 101. I, Y та ин.:

«3. Літеру и пишемо у загальних та власних назвах після літер на позначення приголосних д, т, з (дз), с, ц, ж (дж), ч (щ), ш, р (так зване “правило дев’ятки”) перед наступною літерою, що позначає приголосний звук, крім й: диве́рсія, ди́лер, дипло́м, дире́ктор, мето́дика; інститу́т, тип, тира́да, тита́н; казино́, позити́вний, пози́ція, фізи́чний; силуе́т, си́мвол, симе́трія; пеніцилі́н, цивіліза́ція, ци́ркуль, цитаде́ль; жирандо́ль, жиронди́ст, режисе́р; джигі́т, джи́нси, джип; речитати́в, чи́пси, чичеро́не; ши́лінг, шифр, ши́хта; барито́н, корифе́й, ритуа́л; Адди́с-Абе́ба, Дижо́н, Ди́ксон, Кордильє́ри, Скандина́вія, Брази́лія, Занзиба́р, Зимба́бве, Великобрита́нія, Орино́ко, Рив’є́ра, Рим, Ри́міні, Цю́рих, Мадри́д, Міссиси́пі, Си́дней, Сингапу́р, Сираку́зи, Си́рія, Аргенти́на, Тибр, Тиро́ль, Тимішоа́ра, Тимо́р, Ле́йпциг, Сан-Франци́ско, Цинцинна́ті, Алжи́р, Жиро́нда, Вірджи́нія, Чика́го, Чи́лі, Вашингто́н, Ге́мпшир; Дидро́, Ди́зель, Ди́трих, Еди́п, Зи́ґфрид, Рози́на, Ґримм, Сике1йрос, Си́львія, Си́менс, Тинторе́тто, Тиція́н, Цеци́лія, Жильєро́н, Жиска́р д’Есте́н, Мажино́, Джи́ммі, Арчиба́льд, Чикова́ні, Чинґісха́н, Абаши́дзе, Ши́ллер, Шира́к та ин., але Джіо́к, Жія́р, Чіо́нг (згідно з п. 1 цього параграфа)».

 

Отже, можна підбити деякі проміжні підсумки: жодної підстави для виділення цієї дев’ятки не було (тобто з таким же успіхом можна було б вибрати інші приголосні, або взагалі всі, або жодної). Пояснення такого вибору, якщо й було, то десь загубилося. Але є тенденція (на рівні правописців) поступово це правило розширювати, бо сказавши «а» (завівши це правило для частини слів), хочеш-не-хочеш, треба якось улогічнити його, поширивши на інші слова, зокрема на власні назви).

Хоча питання залишаться:

1)      чому и тільки після дев’ятки, а не після й інших (або й усіх) приголосних;

2)      чому, якщо за і в оригінальному слові йде голосна чи j, то правило не діє;

3)      чому правило не діє щодо приголосних у кінці невідмінюваних слів;

4)      Рік стане Риком, Дік – Диком, сір – сиром, сіті – ситі тощо…

5) чому правило не зачіпає випадків, що стосуються стику різних морфем: дезінтоксикація тощо.

Щоб не забирати хліб у фахових мовознавців (допускаю, що все ж може знайтися серед них той/та, який/яка присвятить дослідженню походження цього правила і його обґрунтуванню дрібку свого часу, попорпається в архівах, журналах, документах тощо), зроблю одне таке допустиме обґрунтування правила «дев’ятки». Ю.Шевельов пише у своїй «Історичній фонології української мови»:

«Як в усіх слов’янських мовах, розташованих на південь приблизно від 50-ї паралелі (тобто словацькій, чеській, словенській, сербсько-хорватській, македонській і болгарській), в українській літературній мові та більшості українських говірок зникло розрізнення і та у. Проте, якщо в зазначених мовах злиття цих звуків дало і, то відповідний рефлекс в українській не є ані і, ані у, але проміжний звук…» (і та у – латинські позначення). Процес цей особливо розвинувся з кінця XIII ст. І автор робить припущення, що «злиття і та у поширювалося насамперед із Буковини, Галичини (за винятком карпатських говірок) і південо-західної частини Волині». «…чужомовний і в запозичених мусив передаватися через у́, як колись до того передавався через і, тобто через звуки, що позначалися кириличною буквою и». Це стосується давньоукраїнської мови (зникнення і), але в середньоукраїнській постав новий і. Та навіть після цього новопостання, оскільки більшість запозичень йшло з польської і білоруської, то за усталеною відповідністю польську і білоруську і передавали українською у (латинське позначення и). Але це стосувалося всіх приголосних (хвиля, комин, квиток, любисток, скиба, мистець, линва, спис тощо (запозичення XVI – XVII ст.)). «Відтворення чужомовного і українським і мусило, у ґрунті речі, порушити традицію використання задля цього звука у. Це сталося у XVI – XVII ст., коли можна спостерігати хитання у формах із давнішим у і новішим і… Традиція заміни чужомовного (західноєвропейського) і на український у ще й досі спостерігається в сучасній українській літературній мові після зубних d, t, z, s, c і r… тимчасом як на Закарпатті її, здається, до XVII ст. застосовувано (при позначенні з угорської мови) так само після губних та велярних…. Зайве й казати, що у віднаходиться й у давньо- та середньоукраїнських запозиченнях із грецької…. Передача чужомовного і звуком і (писаним у XVII – XVIII ст. як ѣ) остаточно защеплюється від середини XVII ст… Злиття і та у можна датувати кінцем давньоукраїнської доби для зони, що розлягається від Буковини по Карпати і далі на північ до Західної Волині. Перехід і в у́ без злиття з у обіймав, без сумніву, більшу зону, можливо ту саму, де тепер фіксується втрата первісного і як такого (тобто замалим не всю Україну, за винятком Надсяння, Північного та Західного Підляшшя та деяких сіл у Східній Словаччині, на півдні Гуцульщини, півночі Черніговщини й Сумщини; у львівсько-перемиському реґіоні – окрім як після велярних…». Найраніші спроби вживання ѣ на відтворення чужомовного і почалися в XIV ст…., але до кінця XVI ст. вони залишалися річчю винятковою. Натомість відтепер вони перетворюються на правило, й у XVII ст. прикладів налічуються сотні… Звідси беруть початок і пізніші правописні системи, де буквою ѣ позначався звук і будь-якого походження».

Це дуже чітка відповідь на Огієнкове: «Українська мова споконвіку чуже і передавала через и». Не все так просто й однозначно і стосовно споконвічності, і традиційності.

 

Врешті, на цьому можна й закінчити. Попри теперішню необґрунтованість, нелогічність правила, за сто років ми вже дуже далеко зайшли в його застосуванні, щоб відміняти. Видається, тепер тільки вперед (продовжимо їсти кактус).

 

Якбитологія

Розгляньмо лише вже нездійсненну, але пристойну альтернативу. І тут треба повернутися до ще однієї суперечки (найяскравіші представники сторін – Б.Грінченко і А.Кримський), на позір далекої від описуваної проблеми, але…

Стаття Б.Грінченка «Три питання нашого правопису» з коментарями А.Кримського:

«…дуже мудрований правопис був би дуже важною перешкодою на цьому поворотному шляху до рідного слова, на шляху, що неминуче мусимо пройти. І нам конче треба знайти в правописній справі ту розумну середню стежку, що пішовши нею, ми й науку рідної мови не утрудняли б, і науковости правопису додержали б.

Взагалі кажучи, наш сьогочасній правопис такий і є; але деякі подробиці, що стали в йому заводитися останніми часами, дуже легко можуть його посувати в тому небезпешному напрямку, про який тут казано.

От візьмемо хоч справу з літерою Ї.

Цю літеру вперше заведено в український правопис у Київі, і починає вона вживатися, здається, з першого тому «Записокъ Юго-Западного Отдѣла И.Р. Географического Общества» за 1873 рік…

…Не можно обійтись без ції літери Ї, бо коли б скрізь писати, і, то була б плутаниця, бо і в середині і з початку слова буває в українській мові і йі, і і, як от: їхати та іти: коли б в обох ціх словах писати однаково Ї, то не можно було б розібрати, що́ са́ме робить чоловік: іде чи їде?...

Але з початку восьмидесятих років у Галичині Желехівський, видаючи свій «Малоруско-нїмецький словар», став писати її і після зубних л, н, д, т, с, ц в тих випадках, де ці згуки перед і чуються зовсім мняко. Він учив писати так: у лїсї, у цїнї, на тїлї, дїдів, лїсів. Оцю вигадку заведено по книжках у Галичині й на Буковині, а з 1907-го року пробують заводити і в нас. Чи добра ж то вигадка?

Поперед усього: що хочуть зазначити, пишучи дїдів, лїсів тобто: в одному випадкові Ї, а в другому і? Тільки те, що в складах дї, сі чуються тверденько. Иншими словами: не однакові тут виходють д та с, а самозгук і в обох випадках однаковісінький. Через те тому, хто хотів би цю річ зазначити графічно, треба було б зазначити це на літерах д та с, а літеру і зовсім не займати, і правильно фонетично треба було б написати це так: дьідів, льісів; а прихильники Желехівського натомість ставлять инший самозгук і (Ї) там, де його, иншого самозгуку, зовсім нема. Таким робом перше, що ми бачимо, це те, що такий правопис ненауковий і вже через те одно недобрий.

Звсіно, на це мені можуть сказати, що такий са́ме ненауковий правопис маємо, уживаючи літер я, є, ю для обох випадків: і для йотації а, е, у, і для зм’якшування попереднього співзгука.

Цьому правда, і дехто (напр. М.Драгоманов) про́бував запобігти цьому лихові і писав jама, земльа, моjу земльу, даjе, синье. Та з того, що через традіцію вдержано якусь давню (грецько-кирилівську) недобру річ в одному випадкові, не виходить, що треба її нам самим наново заводити ще й у другому. Написання такі, як «яма» та «земля» мають за собою більше як тисячолітню історію, і через те важко зробити в їх реформу, але покинути новітню орфографію «дїд» і писати просто «дід» – це ще не пізно і це в наших руках.

Це одно, а друге от що. У таких випадках, як «земля», «синє», «сюди» і т.и. згуки л, н, с та ин. безперечно зм’якшуються скрізь по Вкраїні і через те тую м’ягкість конче якось треба зазначити – чи так, як ми це робимо (літерами я, ю, є), чи як Драгоманов робив. Що ж до згаданих зубних літер перед і, то різнація в вимові їх чується не на всьому просторі вкраїнської землі, і є такі місцевости, де в слові дідів обидва д вимовлятимуться однаково, се б то однаковісінько м’яко. Таким робом для якоїсь частини нашого народу правопис із двома крапками над і буде цілком зайвий, не відповідатиме тому, що справді чується в мові. Усе це показує, яка плутаниця з оцим Ї після співзгуків, як трудно запевне встановити – де са́ме його писати, а де – ні. Яке справді може бути тута правило? А хто вимовляє инак, той і після б, і після в, і після другого д (в слові «дідів») писатиме і? Тоді буде два або й три правописи. Зна́чить – на вухо не можна здатися. А чого ж тоді слухатися? Зостається тільки етимологія, – доведеться докопуватися, яка літера стояла в слові в старій нашій (а може й не тільки нашій) мові – ѣ чи о…».

 

А.Кримський написав до цієї статті свої зауваги «Чи справді важко вчити правопис з Ї?, де навів, зокрема, такі аргументи: «…не можу пристати на думку д. Грінченка, буцім одрізняти графічно звук і в слові «стіл» од звука і в слові «тіло» – це кабінетний делікатес. Ні, це практична, життєва потреба, – не менча потреба, ніж одрізняти графічно «ряд» от «бур’ян». – Але ж єсть говори, де звук і в «стіл» вимовляється однаковісінько із звуком і в слові «тїло»! – каже д. Грінченко: – Нащо ж мають собі сушити мозок тамошні бідні школярі отими правописними делікатесами?!

Що робити! без того не перебудемося! такі говори повинні принести жертву для других говорів. Мозок дитини галицької, буковинської або поліщукової, яка вимовляє слова «ряд» і «бур’ян» однаковісінько (себто «рйад» і «бурйан»), не менче дорогоцінний, ніж мозок усякої инакшої дитини, але ж д. Грінченко (і я, грішний, разом з ним) вимагаємо, щоб літературний правопис одрізняв вимову «ряд» (рьад) од вимови «бур’ян» (бурйан) і щоб бідні галицькі, буковинські і поліські діти сушили свій мозок отими правописними делікатесами.

– Та те ї після зубних не може вважатися за научну графіку! – каже д. Грінченко. Звичайно, що не може. Але конвенціонально, умовно, ця графіка зовсім добра, а в усякім разі ані трохи не гірша од инакших антинаучних конвенціональностів, яких ми тримаємося, пишучи нашою азбукою. Вся грецька азбука, з бідою припасована (чи, як кажуть теслі, «придерта») до староболгарської мови, а із староболгарської мови придерта до мішаної староруської, а із староруської – до нашої. Користуючись цією тисячолітньою спадщиною, ми не можемо добутися до чистої філологічно-фонетичної научности, а можемо виробити собі тілки умовно-научну графіку…»

 

Слід визнати, що в Кримського куди сильніша аргументація. Але врешті перемогла позиція Грінченка. Можливо, тут далася взнаки запеклість правописних суперечок того часу (і затятість правописців), які своєю суттю деколи зводилися до з’ясування, хто тут «основний» в українській мові, або який діялект «правильний». Хоча досить довго тверда вимова д, т, л, н перед і була літературною (тобто правильною).

О.Синявський («Норми ураїнської літературної мови):

«і – ї § 10.

«Як уже ми знаємо з § 3, відповідно до пар

а – я

у – ю

е – є

в українській абетці є й і – ї, тільки ж ї (= йі) на письмі вживається лише в початку складу (тобто на початку слова та по голосних) і після апострофа: їхав, їсти, її, мої, стоїть, з’їзд, під’їхати тощо, і по голосних і ніколи не буває, за винятком тільки тих випадків, коли назвукове і слова стає після голосного в складному слові, як от переінакшити, заіскрити, доісторичний і т. ін.         

Але після приголосних (без апострофа) буває тільки і, хоч у вимові в деяких випадках є такі самісінькі подвійні приголосні перед і, як і перед іншими голосними та в кінці складів, тобто то тверді, то м’які, отже відповідні до складів:

на – ня

ну – ню

не – нє

но – ньо

Так, для природного українця двоє різних слів не тільки в

там – тям

сину – синю

орле – орлє

топнув – тьопнув

сіл – сіль

тощо, де слова на слух одрізняються одно від одного тільки самим приголосним – твердим в одному слові і м’яким у другому – а також по двоє слів він чутиме і в ніс, тік, волів, ліз, пісні́ тощо, коли їх вимовляти то з твердими, то з м’якими приголосними перед і: коли він чує, напр., з твердим н слово ніс, то це для нього одно слово (ніс – носа), а коли з м’яким, то друге (ніс – несу), отже перше ніс до другого ніс щодо н в такому ж стосунку, як сину до синю, тобто, означуючи твердий приголосний звичайною літерою (н), а м’який із додатком ь (нь), можна так написати ці пари:

сину – синьу

ніс – ньіс

Так само буде

тік (току) – тік = тьік (течу)

волів (вола) – волів = вольів (волію)

ліз (лоза) – ліз = льіз (лізти)

пісні (пісний) – пісні = пісньі (пісня)

Отакі подвійні в вимові приголосні перед і бувають не всі, а лише н т д л, та тільки в письмі вони не розрізняються. Беручи на увагу, що в нашій абетці поруч пар а – я, у – ю, е – є також є ще й пара і – ї, що отими я ю є ми й означуємо м’які приголосні (там – тям і т. ін.), ми легко могли б літерою ї означувати попередню м’яку приголосну, напр., ніс (носа), але нїс (несу), волів (віл), але волїв (волїли) тощо. Та так раніше й писали, особливо в Галичині, тільки тепер через деякі перепони вже так не пишуть, а пишуть попросту ні, ті, ді, лі хоч для твердих складів, хоч для м’яких.

Тверді н т д л перед і бувають головним чином тоді, коли це і чергується з о, а також у твердих прикметниках множини (де і теж чергується з о а у): сніп (снопи), діл (долу), стіл, столів (столи), бліх (блоха), гарні, тверді, товсті, білі тощо. Вимовляти ці приголосні перед і м’яко не можна – це була б недобра, нечиста вимова…»

І далі:

«н д т л перед і § 115.

Як характерна особливість української мови, а саме її вимови, була вже вказана наявність твердих н д т л перед і (§ 10)…

Такі сполучення твердих н д т л з наступним і бувають у кількох розрядах:

1. Коли і з старого о: ніс, синів, на тій, Іванівка, дім, садівництво, на твердім, дідівщина (перше д м’яке, друге тверде), стіл, ластівка, братів, Шепетівка, лій, волівня, столів, Кирилівка і т. ін.

2. У назовному відмінку множини твердих прикметників (тут і з старого ѣ): гарні, дурні́, виховані, тверді, горді, товсті, багаті, плесковаті, малі, побілілі (перше л м’яке, друге не м’яке) і т. ін.

3. У прийменниках та приростках (часто перед і, що з’явилося з аналогії): піді мною, надіслати, дістати, відібрати, підігнати і т. ін.

4. При збігові слів, коли пoпереднє кінчається на н д т л, а наступне починається з і, і коли ці слова вимовляються суцільно, як одно слово, без павзи між ними: він і вона (вимовл. "вінівона" з твердим н), син ішов, Степан і каже, дід і баба, наперед ідіть (перше д тверде, друге м’яке), брат Іван, тут і ми, віл іде (порівн. Василь іде) і т. ін.

Достоту такі сполучення будуть і в скорочених (штучних) словах як фінінспектор тощо.

5. Неусталена вимова н д т перед і в словах чужомовного походження, напр., компанія (з твердим н, але також і з м’яким, і ця остання вимова – новіша – здається, перемагає), комедія, демократія, дієта, Нібур, Дітман, Тіроль тощо. У кожному разі тверда вимова тут можлива.

Що всі інші приголосні – як у вкраїнських, так і запозичених словах – перед і не м’якшаться, або принаймні м’якість їх невиразна і невелика, видно, між іншим, з того, що інші приголосні перед такими приголосними не м’якшаться, або хоч не м’якшаться так очевидно, як вони м’якшаться перед м’якими н д т л, напр.: Ользі (порівн гульні з зовсім м’яким л перед ні), кінці (порівн. дранті), під сіном (порівн. під лісом), пенсія, конференція (де н таке ж, як і в ґарантія, коли вимовляти т перед і твердо, але не таке, як у м’якій вимові – "гараньтьія").

До речі, і в таких закінченнях чи взагалі звукосполученнях звичайно не скорочується: сесія, Імперія, соціяльний і т. ін. за винятком тільки деяких слів, коли й письмо інше як кар’єра, бар’єр, мільйон тощо.»

 

Врешті, в кінці 60-х років таку вимову офіційно «прибили» (цьому посприяло й те, що не було відрізняння на письмі твердої і м’якої вимови приголосних перед і). Серед останніх основних фахових опонентів (у другій половині ХХ ст.) були М.Наконечний (за) і М.Жовтобрюх (проти). Загалом на боці «за» була більшість визначних мовознавців (і що цікаво – не тільки з територій, для яких ця вимова була характерною). Але ось як розв’язали питання (Ю.Шевельов про курс «Сучасна українська літературна мова. Вступ, фонетика» (Інститут мовознавства. Київ, 1969) в своїй праці «Так нас навчали правильних проізношеній»):

«З ортоепічними нормами української літературної мови, зформульованими в 20-х роках, передусім у працях Олекси Синявського, приголосні в вимові пом'якшуються перед і, за винятком т, д, л, н, що стоять перед і, яке походить з о, а також перед і в закінченні називного відмінка множини твердих прикметників. Отже, для прикладу, в словах тінь, ліс, дід вимовляємо ть, ль, дь, а в словах тік: току, лій: лою, ніс: носа, ясні, горді приголосні т, л, н, не м'якшаться. Це розрізнення твердости-м'якости перед і відрізняє українську мову від російської, де приголосні м'якшаться перед і (в російському письмі и) автоматично. У наслідок цього в російській мові вибір і чи и (в російському письмі и, ы) цілком залежить від попереднього приголосного, і ці два звуки становлять варіянти однієї фонеми. В українській мові і та и виступають як дві фонеми, важлива своєрідність української системи голосних.

У новому підручнику фонетики, укладеному Інститутом мовознавства, питання твердої вимови приголосних перед і в літературній мові, як і питання про наслідки відкинення такої вимови для фонологічної системи української мови замовчано. Тільки глухо згадано про таку вимову як, мовляв, діялектну (с. 183, 254), що, мовляв, «зрідка... трапляється і в деяких носіїв літературного мовлення». Це тим більше впадає в око, що принаймні два автори розділів у книжці – Петро Коструба й Микола Наконечний досі виступали як визнавці розрізнення твердости-м'якости приголосних перед і і що в інших випадках книга обговорює різні підходи до того чи того питання в дотеперішній літературі, – але тут жадних посилань на давнішні писання нема. Отже, можна думати, редакція просто тихцем викреслила небажані твердження власних авторів і так само тихцем заступила їх на власні. Тверда вимова приголосних перед і має зникнути з української літературної мови, як давніше в Харкові зник пам'ятник Блакитному. Фонологічну систему української літературної мови знівельовано з російською, але нишком, нишком, під загальне мовчання.

Тарасюк, викликаний тепер на дискусію, твердить, що заник твердої вимови зубних приголосних перед і шириться і є «справжній факт сучасного українського усного літературного мовлення», а Шевельов заперечує це тому, що він «відірваний від живої української мови» (с. 47). Хай так, але тоді чому така таємниця, чому не зібрати факти, не висвітлити їх докладно, нащо обминати й замовчувати їх, нащо уникати дискусії й видавати натомість приписи? Є поважні підстави сумніватися в правдивості спостережень Тарасюкових, і та конспірація, з якою проблему трактовано, посилює підозру. Майже сто років тому Павло Житецький писав про цей заник у своїм «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (1876): «Навіть в українському говорі не в усіх місцевостях з однаковою тонкістю почувається ця відмінність: йотація чимдалі більше опановує звук і з о, вносячи піднебінний елемент у приголосні, що зустрічаються з цим і» (с. 234). Минуло сторіччя, а тверда вимова все заникає. Чи не занадто довго? Чи не прийняли і Житецький і Тарасюк варіянтність, зумовлену впливами різних говірок, а тепер і російської мови, за тенденцію літературної мови? Чи, навпаки, тверда вимова зубних перед і не виявляє подивугідної цупкости й опірности? Звуки, що мають фонематичний характер, не так легко й скоро зникають з мов. І навіть якби були часткові прояви занику, чи є завданням мовознавців втручатися в цей процес і ґвалтовно накидати літературній мові те, чого вона можливо досягне за інших сто років? Читач погодиться, що тактика тут застосована – радше поліційна, ніж наукова».

 

Поки перемагає підхід: оскільки в київсько-полтавському діялекті зм’якшена вимова, а він в основі літературної мови, то… Дарма, що ця тверда вимова (т, д, л, н, що стоять перед і, яке походить з о) характерна для теперішніх основних українськомовних регіонів – Галичини, Поділля. Тепер літературна вимова цих букв перед і м’яка, але при цьому залишається офіційним твердження, що в українській мові 6 голосних фонем (хоча головною й, власне, єдиною підставою для цього і є тверда вимова д, т, л, н перед і у певних словах). «Позбулися» («офіційно») природної твердої вимови, натомість маємо штучну (за рахунок взятої зі стелі заміни і на и після дев’ятки приголосних) вимову в запозичених словах (але вже без логіки).

 

Якби переміг підхід (щодо Ї) Желехівського, тобто була б ї для м’якшення попереднього приголосного, можна було б спокійно прийняти: якщо приголосні перед іншомовним і тверді, то це іншомовне і передаємо через українське і, якщо м’які – чуже і передаємо через українське ї). Без всякого розподілу на «дев’ятки» тощо, і це було б найближче до оригінальної вимови – що й вимагається. Ба більше, дістали б можливість розрізняти слова на кшталт: сіті (любовні) і сіті (Атлантік-Сіті), не перетворюючи останніх на «Ситі». Тобто було б три різних слова: ситі (неголодні), сіті (місто, с тут тверде), сїтї (сїтки, с тут м’яке), або тік (місце, т – тверде), тик, тїк (текти, т – м’яке). І не треба було б видумувати обґрунтування шестифонемності (див. вище). При цьому, можливо, варто було б залишити незмінними старі запозичення (з часів, коли і зникло з мови, і певний час по тому), тобто запозичення з грецької, через и (не мітрополіт, а митрополит тощо), а також залишивши кінцеві -ида, -ика тощо. Це куди більше б відповідало логіці, й не треба було б створювати штучні правила. Така ось якбитологія. Натомість уже століття сперечаємось, щось доточуємо й кінця тому не видно.

Висновок

Майже за дідом Панасом: «Отака дурня, малята!»